Життєвий та творчий шлях О. Уайльда

Реферат з зарубіжної літератури

на тему:

„Життєвий та творчий шлях О. Уайльда”

"У своє життя я вклав весь мій геній..."

"У своє життя я вклав весь мій геній, у свої твори я вклав тільки талант". Ці слова належать Оскару Вайльду — видатному англійському прозаїку, драматургу, поету, есеїсту кінця XIX століття.

Оскар Фінгал О'Флаерті Віллс Уайльд — відомий англійський письменник, автор поезій, казок, комедій, гостросюжетних новел. Його твір — «Портрет Доріана Грея» — взірець інтелектуального роману кінця XIX століття. У творах О. Уайльда наявні як романтичні традиції першої половини XIX ст., так і реалістичні та модерністські естетичні принципи його другої половини.

«Матеріально-ідеалістична історія» — такий підзаголовок оповідання «Кентервільський привид» Оскара Уайльда, що надзвичайно влучно характеризує не тільки ідейний зміст цього невеликого за обсягом твору, але й саму природу творчості одного з кращих англійських літераторів XIX ст. До історії світової літератури він увійшов як найбільш яскравий представник мистецького феномену, відомого під назвою естетизм. Офіційно не визнаною (але відомою), погано зрозумілою (але засудженою) була творчість пись­менника, драматичними — його життя і смерть.

Незважаючи на своєрідність творчої манери О. Уайльда, його естетичні погляди мали міцний філософсько-літературний підмурок, ім'я якого — культ красну Одними запертих виразників поглядів на мистецтво і красу як явища самоцінні в 30-х—60-х роках XIX ст. були англійські прерафаеліти і літератори Франції. Захоплення відомої плеяди французьких романтиків і символістів (Т. Готьє, Ж. де Нерваля, П. Бореля, пізніше— Ш. Бодлера та інших) визначались потягом до античності, єгипетської міфології, кельтського епосу. Їхні суспільні погляди характеризувало гостро критичне ставлення до ситої «порядності», край якій, на їх думку, повинна була покласти викликана з безодні часу невмируща Краса. Зовнішній протест проти «масно задоволеної пики» заможної посередності вони виражали-шокуючою поведінкою, (наприклад, дебошами в громадських місцях), епатуючим одягом (чого був вартий самий лише малиновий жилет Т. Готьє!), довгими зачісками тощо.

Прагматична «непотрібність» і неперевершена могутність Краси породили традицію антибуржуазного бунту з позицій «чистого» мистецтва. Одночасно (як у Франції, так і в Англії) ідеали високої культури висувались і як противага плебейським революційним ідеологіям. Зокрема «прерафаелітське братство», одне з відгалужень «чистого» мистецтва, було засноване в Англії у 1848 р., тобто в рік найбільшого соціального вибуху в країнах Західної Європи. Та й сам термін «мистецтво для мистецтва» з'явився в Англії приблизно у той же час (є підстави гадати, що вперше його використав поет Ч. А. Суінберн). Ідея служіння мистецтву в цій країні була тісно пов'язана з критикою культури і моралі вікторіанської доби, соціалістичних ідей і утилітаризму. Найголовнішими представниками «чистого» мистецтва в Англії, окрім Ч. А. Суінберна, були У. Пейтер, Д. Раскін, М. Арнольд. Їм протистояли письменники-натуралісти Д. Гіссінг, деякою мірою Д. Еліот та інші. В такій атмосфері боротьби між різноманітними естетичними напрямками і течіями розпочинає власну творчу діяльність Оскар Уайльд.

Оскар Вайльд народився 16 жовтня 1854 року в Дубліні. Батько, сер Вільям Вайльд, був відомим лікарем, фахівцем хірургії ока і вуха, якій за свої медичні заслуги отримав титул лорда. Він був людиною неординарною: займався політикою та історією, видавав науковий журнал і заснував лікарню для бідних, багато подорожував і описував свої подорожі, вивчав ірландський фольклор і писав про Свіфта і Беранже... Мати, Джейн Франциска Елджі, була добре знаною письменницею (вона підписувалась псевдонімом "Сперанца" — Надія) і перекладачкою, збирачем ірландського фольклору і прихильницею жіночого рівноправ'я. Свій літературний дар Вайльд успадкував не лише від матері: вона була внучатою племінницею прозаїка Чарльза Роберта Меть-юріна, автора знаменитого "Мельмота-скитальця". Невипадково свої останні роки Уайльд проживе під вигаданим ім'ям Себастьян Мельмот.

Оскар отримав блискучу освіту. У 1864 — 1871 роках він навчається в одній з найкращих дублінських шкіл — Потроя Роял Скул. 1871 року він поступає до Трініті-коледж Дублінського університету, де виявляє свої здібності у вивченні класичних мов, а ще через три роки — вступає до Оксфордського університету (коледж Магдаліни).

Оскар дійшов висновку: "Того, що насправді треба знати, не навчить ніхто". Тому на лекції хлопець не приходить, вважаючи за краще читати давньогрецьких письменників в оригіналі. Виняток робить для популярних професорів, видатних істориків і теоретиків мистецтва Джона Рескіна, котрий оспівував у своїх промовах культуру середньовіччя й попередників Рафаеля, та Волтера Пейтера, прихильника італійського Ренесансу. Ці дві особистості сприяли формуванню естетичних смаків і поглядів Вайльда.

Для Уайльда-студента, якій захоплювався літературою і мистецтвом Греції та Риму, пам'ятними виявилися дві його поїздки. 1875 року він прибув до Італії, де відвідав Мілан, Турін, Флоренцію, Верону, Венецію, Ра-венну, Рим... По смерті батька (1876 р.) Вайльд разом із професором Мехаффі, президентом Академії наук Ірландії, здійснив подорож до Греції. Вони не оминули там жодного музею, жодної історичної пам'ятки.

У 1878 році Вайльд закінчив Оксфорд, отримавши ступінь бакалавра мистецтв. Того ж року почалося його творче зростання: за поему "Равенна" Вайльд здобув почесну премію Ньюдігейта. Вайльд не повертається додому, в Ірландію. 1879 року він оселяється у Лон­доні. Там він пише свої перші п'єси "Віра, або Нігілісти" (1880) і "Герцогиня Падуанська" (1883).

Перші поетичні спроби О. Уайльда були досить вдалими. В рік закінчення Оксфорду за поезію «Равенна» його було нагороджено щорічною премією Ньюдігейта. Продовжуючи поетичну діяльність і надалі, молодий митець одночасно пробує свої сили і в драматургії. У 1880 р. було опубліковано його п'єсу «Віра, або Нігілісти». Захоплення драматургією, як показав подальший творчий доробок О. Вайльда, було не випадковим, щоправда, найкращий врожай на цій ниві було зібрано літератором у 90-х роках.

Перша збірка віршів О. Вайльда «Поезії» побачила світ у 1881 р. Вона не тільки не стала видатною віхою в розвитку англійської поезії, але й викликала на диво суворі критичні відгуки. Рецензент тижневика «Сетеді рев'ю» іронічно зауважив: «Вірші містера Уайльда належать до тієї категорії, яка особливо лякає рецензентів; вони ані хороші, ані погані». Більш об'єктивним виявилось зауваження Оксфордського професора-літературознавця Олівера Елтона: «Справа не в тому, що ці вірші бліді, а вони дійсно бліді; і не в тому, що вони позбавлені моральності — а вони дійсно позбавлені моральності; і не в тому, що вони такі і сякі — а вони дійсно такі і сякі. Справа в тому, що вони виходять переважно аовсім не від свого так би мовити батька, а від,цілої низки більш відомих і більш шанованих авторів. По суті справи ці вірші — від Вілья.ма Шекспіра, Філіппа Сідні, Джона Донна, лорда Байрона, Вільяма Морріса, Алджернона Суінберна і від шести десятків інших поетів, чиї твори заповнили список витягів, який я зараз тримаю в руці...», В приведеному уривку цінною, є саме вказівка на літературні орієнтири О. Уайльда в ті часи.

Не заперечуючи недоліків першої збірки поезій митця, потрібно вказати на те, що вона давала вже першу уяву про деякі мотиви, які в подальшому визначатимуть творчість літератора, а саме: критичне ставлення до сучасної дійсності. В противагу їй поет висуває республіканські ідеї часів Кромвеля, підносить до ідеалу постать Мільтона, а сам Кромвель виступає у нього як безумовний захисник демократії. Дослідники поезії Уайльда особливу, увагу акцентують на образності і барвистості його віршів, що помітно навіть у назвах творів і циклів (наприклад, «Сад Еросу», «Золоті квіти» тощо). Ще одна художня особливість поезій — декоративність — згодом стане визначальною і для інших у творів письменника. Словесна образотворчість в пейзажній ліриці О. Вайльда, наприклад, в «Симфонії в жовтому», нагадує про живопис імпресіоністів. Імпресіоністські мотиви в подальшій творчості літератора відіграватимуть неабияку роль.

Незважаючи на майже повний провал збірки його поезій, О. Уайльд продовжує залишатись в епіцентрі кола шанувальників вишуканого слова, іскрометного каламбуру, незвичного хаосу думки. Він, незалежний і вільний, подорожує Грецією, надовго зупиняється в Парижі, де знайомиться з видатними поетами і художниками В. Гюго, Е. Гонкуром, А. Доде, П. Бурже, Е. Золя, П. Верленом, С. Малларме, Е. Дега, К. Пісарро. Звідки від'їздить до Америки, де протягом 1882 - 1883 рр. читає лекції про сучасне англійське мистецтво, зокрема про естетизм, перед найрізноманітнішими аудиторіями. В Америці він зустрічається з Г. Лонгфелло та В. Вітменом.

Повернувшись до Ірландії, О. Уайльд читає літературний курс в Дубліні. Тут він зустрів Констанс Ллойд, дочкою дублінського адвоката. 1884 року тридцятилітній Вайльд одружується з Констанс Ллойд. Вона наро­джує йому, двох синів: у 1885 році Сиріла, а у 1886 — Вівіана. Вайльд пише рецензії до "Пелл Мелл Газет", "Драматік ревю" та інших видань (в одній із своїх статей "Нові романи" аналізується роман Достоєвського "Принижені та зневажені"), а 1887 року стає редактором журналу "Жіночий світ". Але через два роки письменник відмовляється від редагування журналу, та й взагалі відходить від занять журналістикою.

Наприкінці 1880-х років Уайльд пише низку блискучих, парадоксальних новел: "Злочин лорда Артура Севіля", "Кентервільський привид", "Зразковий мільйонер", "Сфінкс без загадки" (всі — 1887), "Портрет містера Н." (1889). Новела "Злочин лорда Артура Севіля" розповідає, як головний герой, дізнавшись від хіроманта про те, що йому доведеться в житті здійснити вбивство, впадає у відчай. Артур закоханий і незабаром повинен одружитись. Щоб не вчинити злочину після одруження і не принести нещастя коханій жінці, він вирішує прискорити хід подій — вбити будь-кого до весілля. Та заплановані жертви з різних причин не задовольняють його примхи. Все ж герой здійснює задумане — він вбиває хіроманта. "Кентервільський привид" є пародією на англійську готичну прозу. У ньо­му привид не жахає мешканців старовинного замку, а навпаки — боїться цих його нових господарів — прагматичних і матеріалістичних американців. Персонажі новели "Портрет містера W. Н." обговорюють гіпотезу щодо розгадки таємниці ініціалів W. Н., що приховують ім'я друга Шекспіра, котрий надихнув його на створення сонетів. 1891 року новели Вайльда були опубліковані у книзі "Злочин лорда Артура Севіля" та інші оповідання".

Поряд із новелами Уайльд звертається до жанру літературної казки. 1888 року він публікує збірку "Щасливий принц" та інші казки", до якої увійшло п'ять творів: "Щасливий принц", "Соловей і троянда", "Егоїстичний велетень", "Вірний друг" і "Чудова ракета", А у 1891 році виходить друга книга казок "Гранатовий будиночок". До неї увійшли чотири казки: "Молодий король", "День народження інфанти", "Рибалка і його душа" і "Хлопчик-зірка".

Деякі дослідники творчості О. Уайльда акцентують увагу на суперечностях митця. Але практично всі сходяться на тому, що суперечності (а також імморалізм) письменника майже не зустрічаються в його казках. В цьому плані досить характерними є його збірки «Щасливий принц та інші казки» (1888 р.), а також «Гранатовий будиночок» (1891 р.). Естетизм митця в його казках сповнений моральності, основними проблемами є проблеми людських взаємостосунків зі ствердженням необхідності взаєморозуміння і чесності. Особливо гостро моральні проблеми поставлені в казці «Відданий друг». Цей твір, який генетично пов'язаний з казкою X. К. Андерсена «Маленький Клаус» і «Великий Клаус», а також з казкою братів Грім «Щасливий Ганс", своєю проблематикою відрізняється від вказаних творів; Дружба між самовідданим Маленьким Гансом і заможним лицемірним Мельником перетворюється у трагедію довірливої людини, яка не усвідомлює зла, що панує навкруги. По суті казки Уайльда — ще один крок письменника в освоєнні прозової традиції. Казковий, або краще сказати, фантастичний колорит визначатиме і його єдиний роман «Портрет Доріана Грея» — одне з вершинних досягнень видатного англійського митця.

1891 рік був знаменним для письменника також тим, що була надрукована його збірка есе "Задуми". До неї увійшли праці: "Перо, олівець і отрута", "істина масок", "Занепад мистецтва брехні", "Критик як художник". Але головним художнім досягненням того року — та й взагалі усієї творчості Вайльда — став його роман "Портрет Доріана Грея" До Уайльда приходить гучна слава. Французький письменник Анд-ре Жід пригадує, як він 1891 року зустрівся з автором "Портрета Доріана Грея": "В той час Уайльд мав те, що Теккерей називає "головним даром всіх великих людей": успіхом. Він рухався, він дивився як тріумфатор! Успіх його був до такої міри безсумнівним, що, здавалося, він випереджав кроки самого Уайльда: йому залишалось тільки просуватися вперед. Його книги вражали й зачаровували. Його п'єси мали скоро поставити шкереберть весь Лондон. Він був багатий, він був великий, він був гарний, по горло завалений щастям і почестями. Одні порівнювали його з азіатським ..Вак-хом, другі — з римським імператором, інші — з самим Аполлоном — і, справді, від нього сходило сяйво".

Після публікації свого єдиного роману Уайльд віддає всі свої творчі сили драматургії. У 1892 — 1893 роках відбулися прем'єри трьох його нових п^?єс: комедій "Віяло леді Віндермір", "Жінка, не варта уваги" та трагедії "Саломея". Рік 1895 був ознаменований ще двома прем'єрами за дотепними комедіями Уайльда "Ідеальний чоловік" та "Мистецтво бути серйозним".

Уайльд недаремно говорив про те, що у своє життя вклав весь свій геній. Уайльд був справжнім денді та естетом, генієм розмови й полеміки. "Його промова, — пише К. Чуковський, — чудовий оркестр: то наче флейта, то скрипка, то ніби грандіозний орган. Ви слухаєте його, як Шаляпіна, ви затамовуєте подих і боїтесь лише одного: аби він не припинив говорити". Вайльд був володарем і душею великосвітських салонів, майстром блискучих парадоксів та імпровізацій, ненаписаних — усних — оповідань, поем, притч і легенд. Французький письменник Рено пригадував про свою зустріч з ним: "Він оп'янив нас ліризмом. Його промова зазвучала, як гімн. Ми пристрасно й напружено слухали його. Цей англієць, що спочатку видався нам таким манерним позером, — тепер створював перед нами з чудовою простотою найвеличнішу оду, яку тільки чуло у століттях людство. Багато хто із нас, розчулені, плакали... І не забудьте: це було у вітальні, і він говорив тільки так, як прийнято говорити у вітальні". "Коли він говорив, — пригадувала одна леді, — мені здавалося, я бачу над його головою сяйво".

На початку 90-х років Уайльд потоваришував з юним лордом Альфредом Дугласом — поетом-по-чатківцем і людиною ангельської краси. Це була людина самозакохана, цинічна і корислива. Дуглас був відомий не стільки своєю поезією, як негідною поведінкою. Але для Уайльда було насолодою спілкуватися з ним. Невдовзі вони стають інтимними друзями.

Уайльд перебував на вершині слави, коли несподівано грянув грім. Ще у 1894 році він звернувся до модної гадалки, яка наворожила йому: "блискучий успіх, потім стіну, а за стіною — порожнечу!". Напружені відносини Уайльда з батьком молодого лорда Дугласа маркізом Квінсберрі вилились в публічний скандал. Письменник подав у суд на маркіза за наклеп, але сам виявився жертвою цієї акції. З позивача він перетворився в обвинувачуваного. 25 травня 1895 року судовий процес проти Уайльда засуджує його до двох років ув'язнення. Мати Оскара померла з горя, дружи­на з двома синами, у яких відібрали право носити батькове прізвище, пішла з дому, п'єси було знято зі сцени, а його самого віддали на глум натовпу. Приятель письменника, його перший біограф Р.Шерард згадує, як обивателі були не в собі від захвату, почувши убивчий для письменника вирок: "Коли я, хитаючись, спускався по сходах, то чув крики й прокльони, які злітали з уст натовпу навколо мене. Але що мене вразило ще гостріше, так ця диявольська радість від того, що чиєсь життя руйнується. Коли новина про вирок аристократові досягла натовпу біля центрального карного суду, чоловіки й жінки взялися за руки й почали танцювати якусь нескладну франдолу і кидати лондонське багно у запалі; їхні бридкі обличчя дикунів сяяли тріумфом..."

Уайльд жив і творив у так звану "вікторіанську епоху", коли переважали релігійні (часто лише зовнішні) й прагматичні смаки та ідеали "середнього класу". Тому ні естетизм, ні гедонізм вайльдівського зразка, разом з його епатуючою поведінкою не могли не дратувати натовп. Проте англійський письменник Р. Олдінгтон слушно зауважив, що "така гостра реакція на справу Уайльда з боку суспільства і його законних представників продемонструвала, що й саме суспільство було хворим, а не лише його в'язень".

Дорого заплатив Вайльд за свої експерименти з насолодою. 1895 — 1897 роки він проводить у Пен-тонвільській у Вондсвортській в'язницях поблизу Лондона, потому його відправляють у в'язницю містечка Редінг. Умови перебування були жахливими: аристократ і естет мав щипати паклю і зшивати мішки. На щастя Уайльда, у липні 1896 року з'явився новий начальник тюрми, який дозволив письменникові читати і писати. За шість місяців до кінця терміну ув'язнення його звільнили від фізичної праці, призначили тюремним бібліотекарем. У тюрмі Вайльд пише книгу-сповідь "De Profundis" ("З глибини"). Це був великий лист, звернений доАльфреда Дугласа, що навіть не з'явився на суд над Вайльдом. У ньому він говорить по пережиті у в'язниці страждання, обурюється жорстокістю законів, говорить, що він сповнений страждань і обов'язок поета — писати про це.

У травні 1897 року Вайльд звільняється із тюрми. Ім'я його замовчувалося, книги вилучалися з бібліотек. Останній твір Вайльда, "Балада Редінгзької в'язниці" (1898), присвячений трагічній долі ув'язненого, якого засудили на смерть за вбивство коханої. Жоден журнал не згодився надрукувати "Баладу". Вона вийшла окремим виданням, анонімно (на обкладинці замість імені стояв арештантський номер автора — СЗЗ).

Вайльд залишає Англію, їде на континент. Останні роки письменник живе у Франції, Італії, Швейцарії. Незадовго до смерті він зізнається одному із небагатьох вірних друзів: "Мені нема про що писати, тому що я осягнув значення життя. Писати про життя не можна — ним можна лише жити. А я жив".

ЗО листопада 1900 року Уайльд у злиднях помирає у Парижі. Поховали його на одному з паризьких кладовищ для бідних. Лише 1909 року завдяки клопотанням відданого друга письменника Роберта Росса прах Уайльда було урочисто перенесено на кладовище Пер-Лашез, а над могилою було встановлено величний пам'ятник.