Філософія кохання у творчості письменників кінця XIX - початку XX століття

Зміст

Вступ

Розділ 1 Змалювання теми кохання у творах німецьких письменників кінця ХІХ - середини XX ст

1.1 Особливості творчої манери Т.Манна

1.2 Ранні новели Т.Манна. Зв’язок творчості раннього Т.Манна з філософією Ніцше та Шопенгауера

1.3 Зображення теми кохання в новелах "Трістан" та "Тоніо Крегер"

Розділ 2 Кохання в англійській літературі

2.1 Дж.Р.Кіплінг – один із найвідоміших представників літератури Англії. Вплив Індії на формування поглядів письменника

2.2 Новаторство та особливості літературної манери Р.Кіплінга

2.3 Особливості зображення теми кохання у творах Дж.Р.Кіплінга (на матеріалі оповідань «Ліспет», «Саіс міс Йол», «За межею», «Без благословення церкви», «Через вогонь», «Стріли Амура»)

Розділ 3 Тема кохання в російській літературі

3.1 Феномен кохання у російській літературі та філософії 19 – 20 століть

3.2 О.І.Купрін – яскравий представник російської літератури кінця ХІХ – середини XX ст

3.3 Оспівування почуття кохання творі О.І.Купріна «Олеся»

3.4 Поєднання біблійних мотивів та мотиву вічного кохання у повісті «Суламіф»

3.5 Філософське осмислення кохання у творі О.І.Купріна "Гранатовий браслет". Роль "музики кохання" (Largo Appassionato) Людвіга Ван Бетховена у повісті

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Кохання – надзвичайно ємке та найбільш загадкове людське почуття. Кожен, хто пережив чи переживає це почуття, може сказати щось своє - яскраве та неповторне. Під час зародження кохання душа сповнена таємним, меланхолійним хвилюванням; усі предмети здаються привабливими, в голові та серці живе одна думка: постійно бачити кохану людину. Справжнє кохання робить людину духовно багатшою, добрішою, мудрішою, благороднішою.

Кохання - одночасно і почуття-марево, почуття-омана, і почуття-передбачення, почуття, яке бачить людину в її кращих, ідеальних можливостях. Це поєднання засліплення та далекоглядності несе і яскраві надії, і гіркі розчарування.

Досліджували та трактували феномен кохання відомі філософи, літературні діячі та критики. А характерною проблемою в літературі взагалі є проблема взаємовідносин людини з навколишнім світом. Особистість і середовище, індивідуум і суспільство - про це роздумували більшість письменників XIX ст. Помітно загострився Інтерес до цієї теми в кінці XIX - середини XX ст.

Довести, що "тому, чем надлежит руководствоваться людям, желающим прожить свою жизнь безупречно, никакая родня, никакие книги, никакое богатство, да и вообще ничто на свете не научит их лучше, чем любовь" [47, 65], шмагалися митці художнього слова. "Только в любви и через любовь человек становится человеком. Без любви он неполноценное существо, лишенное подлинной жизни и глубины и не способное ни действовать эффективно, ни понимать адекватно других и себя. И если человек - центральный объект философии, то тема человеческой любви, взятая во всей ее широте, должна быть одной из ведущих в философских размышлениях" [47, 5].

Тема дослідження була обрана невипадково, оскільки "любовь у людей снизошла до какого-то житейского удобства, до маленького развлечения" [8, 66]. В нашому суспільстві зародилась і поширилась байдужість, апатія, заздрість, озлобленість. Все це говорить про гострий дефіцит кохання, звуження сфери його впливу. Сьогодні – чи це буде художня література, мистецтво, релігія чи філософія -потрібно, перш за все, пробуджувати в людині здібність кохати і бути коханою.

Актуальність даної теми визначається тим, що саме кохання сприяє вияву кращих сторін людської душі. Це почуття було і є вічним. Феномен любові проходить через усе наше життя. До цього прекрасного почуття звертались митці усіх часів. Вони змальовували, прославляли та оспівували його у своїх творах. Саме кохання є духовним началом у всіх людських стосунках, тому тема ця завади залишається актуальною.

Мета дипломної роботи: осмислити тему кохання на філософських засадах у творчості письменників к. ХІХ – серед. ХХ ст. - О.І.Купріна, Д.Р.Кіплінга та Т.Манна.

Для досягнення цієї мети необхідним є вирішення в процесі дослідження конкретних завдань, головними серед яких є:

1.  дослідити феномен любові загалом у російській, німецькій та англійській літературі та філософії к.ХІХ - серед.ХХ ст.;

2.  з’ясувати "купрінське", "маннівське" та "кіплінговське" поняття кохання на матеріалі їхніх творів;

3.  розглянути особливості творчої манері Д.Р.Кіплінга, Т.Манна та О.І.Купріна;

4.  визначити роль "музики кохання" у творах О.І.Купріна та Т.Манна.

Наукова новизна роботи полягає у спробі з’ясувати особливості зображення теми кохання у російській /на матеріалі творчості О.І.Купріна/, німецькій /Т.Манн/ та англійській літературі /Д.Р.Кіплінг/ к.ХІХ -серед.ХХ ст., простежити їхню схожість, відмінність та своєрідність.

Практичне значення роботи полягає у тому, що її матеріали можуть бути використані під час аналізу текстів художніх творів у вузі та школі, а також у курсі "Історія зарубіжної" (російської, англійської, німецької) літератури під час проведення практичних занять, спецкурсів, та спецсемінарів.

Методи дослідження: описовий та зі ставно-порівняльний.

Об’єкт дослідження: філософське осмислення кохання в творчості письменників к.ХІХ – серед.ХХ ст.

Предмет дослідження: твори О.І.Купріна ("Гранатовий браслет", "Суламіф", "Олеся"), Т.Маша ("Маленький пан Фрідеман", "Луїзхен", "Трїстан", "Тоніо Крегер") та Д.Р.Кіплінга ("Ліспет", "Саіс міс Йол", "За межею", "Без благословення церкви", "Через вогонь", "Стріли Амура").

Апробація: виступ на звітній науково-теоретичній конференції студентів, магістрів, викладачів РДГУ (квітень 2007 p.), підготовлена стаття до наукового студентського збірника "Філологічні витоки".

Структура роботи: дипломна робота складається зі вступу, 3-х розділів, висновків та бібліографії.

Теоретична база дослідження:

У вирішенні поставлених завдань автор дипломної роботи спирається на роботи А.Волкова, П.Н.Беркова, О.Михайлова, В.Афанасьева, Б.Кисельова, Г.Честерсона, Миронова, Адмоні В. та Сїльмана Т., Русаковой А.В., Апта С. та інших дослідників»

Розділ 1 Змалювання теми кохання у творах німецьких письменників кінця ХІХ - середини XX ст.

 

1.1 Особливості творчої манери Т.Манна

 

Т.Манн - один із найбільш відомих письменників XX ст. Все життя він тяжів до філософського осмислення дійсності, і в своїй творчості в якості головної проблеми вважав проблему "життя та мистецтво". Творчість Т.Манна вражає своєю цілеспрямованістю та внутрішньою єдністю. Т.Манн – письменник філософського складу. Тематичні межі його творів - надзвичайно широкі. Не лише життя в його конкретних проявах виявляється безпосереднім об’єктом зображення митця, але й проблеми філософії та медицини, музикознавства та палеонтології І т.п. Біологічні та метафізичні категорії, поняття життя та смерті, здоров’я та хвороби, відносність протікання часу та здатність людської особистості до перевтілень - ці та інші загальні проблеми філософії та науки аналізуються на сторінках творів Т.Манна. Складно переплітаються вони в його творах, і зокрема в новелах.

Риси творчості цього письменника розвиваються на основі досить суттєвих традицій німецької літератури, яка здавна тяжіла до філософських жанрів та намагалася вмістити в художню розповідь цілі розділи, які трактували питання науки. "Фауст" та пізніші романи Гете, твори Новаліса, проза Жан-Поля і Рейне - такими є витоки творчої спрямованості Т.Манна.

Звернення до досвіду німецької літературі - частина загального прагнення Т.Манна сприйняти та продовжити гуманістичні традиції минулого.

Намагання пояснити те реальне життя, яке він змальовує, виявляється у Т.Манна винятково інтенсивним з самого початку його творчості.

В ранніх творах Т.Манна змальовується реальна картина життя, досить конкретного та достовірного, але дещо своєрідного та дивного. Внутрішні закономірності та сили мають або загальнобіологічний характер, або виступають у вигляді деяких метафізичних категорій, які поступово починають відігравати у Т.Манна все більшу роль.

Поступово безпосереднім, прямим об’єктом змалювання у письменника стають загальні долі сучасної буржуазної культурі та мистецтва, суперечливість сучасної буржуазної ідеології та духовного життя людини в сучасному буржуазному суспільстві. Розкриття та оцінка цієї проблематики в значній мірі визначаються історичною дійсністю та реальними соціально-політичними силами, які з являються у більш пізніх творах Т.Манна.

Широта світу, який змальований у творах письменника, виникав ще й за рахунок того, що ці твори, не дивлячись на свою незалежність, тісно пов’язані один з одним.

З окремих романів та, новел створюється справжній епос німецького життя і навіть епос всього життя буржуазного світу в к.ХІХ та в XX ст. Цей епос є досить своєрідним - він не поєднаний ні загальними героями, ні певними сюжетними зв’язками, - його окремі ланки не утворюють єдиного циклу. Епічна єдність усіх творів Т.Манна, як зазначають В.Адмоні та Т.Сільман [1, 12-13], полягає в тому, що вони, все глибше проникаючи в сутність дійсності, яка змальовується, варіюють все ті ж теми, відтворюють різновиди все тих же образів, які пояснюють та поглиблюють один одного. Вони змальовують ряд паралельних людських доль, які існують в різних соціальних прошарках, складаються зовсім по-різному, але тим не менше пов’язані глибокою спільністю.

Всі твори Т.Манна, які трактують сучасність, присвячені світові, який відходить, черговій епосі в. історії людства, яка завершується. У цьому – причина глибокої трагедійності, що притаманна більшості з творів письменника.

Розвиток сучасної дійсності сприймається Т.Манном пері за все через призму тих внутрішніх переживань, потрясінь та конфліктів, які випадають на долю людини в цій дійсності. Т.Манн - великий історик людської душі XX ст. Він здійснив багато відкриттів в цій сфері - у внутрішньому світі людини, в її емоційному та інтелектуальному житті. Т.Манн з великою майстерністю змальовує і найбільш складні, незвичні стани людської психіки і самі звичайні вчинки, травіальні рухи душі людини. Але саме інтерес до інтелектуальної сфери життя людини особливо вирізняє Т.Манна серед інших майстрів психологічних спостережень в західноєвропейській та американській літературі XX ст. Духовне життя його героїв, поряд з його складністю та Іноді незвичайність, глибоко пов’язане з дійсністю, що "породила" цих героїв. Особливо в більш пізніх творах Т.Манна очевидно показані корені навіть найбільш незвичної та патологічної історії розвитку людської душі - і ці корені знаходяться саме в соціальному, саме в конкретних умовах історичної дійсності.

Творча манера Т.Манна в основі своїй характеризується прагненням відобразити дійсність винятково точно та скурпульозно. Письменник трактує свій об’єкт серйозно, вдивляється в нього глибоко та уважно. Основною емоційною стихією автора є стихія трагічна, про що зазначалося вже вище.

Т.Манна вважають одним із засновників інтелектуальної прози, в якій образ викликає думку, а думка – образ. Стиль письменника нелегкий для сприйняття, оскільки відзначається особливою монументальністю, що нагадує "Людську комедію" О. де Бальзака, але, якщо у Бальзака енциклопедія подій і соціальних типів, то у Т.Манна - енциклопедія думок та ідей. Реалістичну манеру письменника збагатили елементи експресіонізму та імпресіонізму, своєрідна символіка, різноманітні форми комічного - від гумору та іронії до гротеску, включення міфу в художнє полотно, культурні ремінісценції. Усе це надає особливої вишуканості складним творам Т.Манна, які нагадують важкі, величезні скульптури, які слід сприймати тільки цілісно і з певної відстані – відстані духовного розвитку.

1.2 Ранні новели Т.Манна. Зв’язок творчості раннього Т.Манна з філософією Ніцше та Шопенгауера

Першим літературним твором Т.Манна був вірш. Проте його вже у ранньому періоді літературної діяльності цікавили новели. У 1898 р. з’являється його перша книга - збірка новел під назвою "Маленький пан Фрідеман". Книга виходить в берлінському видавництві С.Фішера, який стає постійним видавцем Т.Манна. Серед інших новел, які входять у збірник, є й новела а однойменною назвою - "Маленький пан Фрідеман". Герой новели - тридцятилітній комерсант-горбун: В дитинстві з героєм трапилася біда: "Когда мать с тремя дочками-подростками вернулась с прогулки домой, маленький Иоганнес, которому едва ли был месяц от роду» лежал на полу, свалившись с пеленального стола, и безнадежно-тихо кряхтел…" [44, 3]. "Доктор, бережно и настойчиво исследовавший маленькое, судорожно корчившееся тельце, принял озабоченный, очень озабоченный вид... Но спустя два дня доктор, обнадеживающе пожимая ей (матери) руку, объявил, что непосредственная угроза миновала, легкое сотрясение мозга - а это главное - прошло, что явствует хотя бы из взгляда ребенка, теперь не бессмысленно остановившегося, как вначале. Разумеется, надо запастись терпением, проследить за дальнейшим ходом.., и уповать на лучшее...да, уповать на лучшее..." [44, 3].

Йшли роки. "Он не был хорош собою, маленький Иоганнес, с его острой высокой грудью, выпуклой спиной и несоразмерно длинными, тощими руками, и когда он, вот так примостившись в креслице, ловко и живо грыз орехи, то являл собою достаточно странное зрелище. Но у него были узкие, безукоризненно изящнее ноги и кисти рук, большие золотистые глаза, нежно очерченный рот, русые волосы. И хотя лицо Иоганнеса было жалостно сдавлено плечами, его можно было бы назвать почти красивым" [44, 4]. В 7 років він пішов у школу. Спілкування зі своїми ровесниками не приносило йому великої радості, тому що він не міг разом з ними гратися. Його присутність приносила лише певну незручність, і тому справжньої дружби не з'являлося.

Роки продовжували йти. Прийшов той час, коли молоді люди почали закохуватия. "Настороженно, раскрыв глаза, выслушивал он пылкие излияния, касающиеся той или иной девочки, и молчал, "Пусть другие только и думают что о девчонках, - говорил он себе, - для меня это недоступно". Порою он испытывал грусть, но постепенно свыкся с тем, что должен жить сам по себе, не разделяя интересов других мальчиков" [44, 4]. Але у 16 років Герой новели все ж таки закохався у сестричку його однокласника: "Это было светловолосое, необузданно-резвое создание" [44, 4]. Це була закоханість. Проте одного разу Іоганесс побачив, що предмет його закоханості цілується з іншим юнаком і герой новели вирішив, що він більше ніколи не буде закохуватися: "Его голова глубже обычного ушла в плечи, руки тряслись, резкая щемящая боль подкатила от сердца к горлу. Но он совладал с собой, заставил себя выпрямиться, насколько это было в его силах. "Ладно, - сказал он себе. - Кончено! Никогда больше не стану терзаться ничем подобным. Другим оно дает наслаждение и радость, мне приносит только скорбь и страдание. С меня хватит! Сыт по горло! Баста!" [44, 5]. "Благое решение! Иоганнес отрекался, отрекался раз и навсегда... Он вернулся домой, к своим книгам, к своей скрипке, на которой научился играть, хотя ему мешала острая, выпирающая грудь" [44, 5]. 3 17 років він вирішив зайнятися комерцією, як це робили люди його кола. Іоганесс намагався стати (і особливо після смерті матері) освіченою людиною. Він дуже любив музику, багато читав і виховував у себе літературний смак. Фрідеман знав про усі літературні новинки як на батьківщині, так і за кордоном. Він живе щасливим, спокійним існуванням, яке сам собі створив, і мріє прижити таким чином ще багато років: "Он научился воспринимать как радость любое явление жизни… Он дорожил любым своим опущением, настроением и равно лелеял их - мрачные и светлые, даже несбывшиеся желания, даже тоску. Он любил тоску ради нее самой и говорил себе, что, когда надежды сбываются, все лучшее остается позади " [44, 5]. "Он нежно любил свою жизнь, лишенную ярких страстей, но исполненую тихого, нежного счастья, творцом которого он сумел стать" [44, 7]. Т.Манн дуже часто дає портретні замальовки свого героя, часто передає його внутрішні переживання. І це все, як нам здається, готує читачів до тієї трагедії, яка має відбутися з головним героєм.

І ось герой новели зустрічає дивну, ексцентричну пані Герду фон Ріннлінген: "Она курит, скачет верхом... Но ее манеры - она ведет себя более чом вольно, она ведет себя как студент, как мальчишка, да и это еще не то слово! Она, конечно, недурна собой, ее, пожалуй, даже можно назвать красивой, но в ней нет ни капли женственности, ее взгляду, улыбке, движениям недостает очарования, всего того, что любят мужчины. Правда, она не кокетка... Но куда же годится, чтобы молоденькая женщина - ей двадцать четыре года - до такой степени пренебрегала властью, которую женщинам даровала природа?" [44, 7] - так описують цю героїню дами міста, в якому жив пан Фрідеман. І ось ця жінка звертає увагу на Іоганеса Фрідемана: вона то кокетує з ним, то знущається з нього. І його спокій знищений. "Почувствовав, что взгляд госпожи фон Ринлинген обращен на него, он невольно повернул голову, их взгляды встретились, но она отнюдь не смутилась, не потупила взор, и без тени замешательства продолжала внимательно разглядывать его, покуда, побежденный, униженный, он сам не отвел глаза Он побледнел еще сильнее, странная, сладкая и жгучая ярость захлестнула его" [44, 10]. Іоганесс Фрідеман починає страждати: "С отчаянием, со страхом наблюдал он за собой - его мироощущение, так терпеливо взлелеянное, так нежно и мудро охраняемое, теперь было уничтожено, сметено, изорвано в клочья " [44, 10-11]. "Внезапно что-то в ее лице изменилось. Он увидел, как едва уловимая, но жесткая насмешка исказила ее черты, как хищно сузились зрачки ее глаз, испытующе й непреклонно обращенные на него; так было уже дважды. Его лицо побагровело, он окончательно потерял самообладание и, беспомощный, обескураженный, втянув голову в плечи, растерянно уставился на ковер. И опять, подобно короткому содроганию, пронзило, его то обморочное, мучительно-сладкое чувство ярости" [44, 14]. Пан Фрідеман охвачений дивною, вимотуючою пристрастю, в якій заявляється і ярість, злість. Герой згадує той час, коли йому виповнилося 30 років, і він вирішив жити спокійним, безтурботним життям. І раптом знову в його життя увійшла жінка: "И вот пришла эта женщина, она неминуемо должна была прийти, это была его судьба, она сама была его судьбой, она, она одна! Разве он не предчувствовал этого с первого же мгновения?" [44, 15]. Болісними є переживання героя Т.Манна: "Она пришла и, как ни пытался он отстоять свой покой, возмутила в нем все то, что он с юности подавлял в себе, понимая, сколь это тщетно и пагубно; ужасная, неотвратимая сила влекла его к гибели. Блекла к гибели, он чувствовал это" [44, 15].

Коли Герда з презирством відштовхує пана Фрідемана, він закінчує життя самогубством. Остання сцена, сцена зустрічі цих двох героїв сповнена великого трагізму: "И вдруг, весь трепеща, он порывисто сорвался с места, всхлипнул, издал горлом странный, страдальческий звук, вместе с тем выражавший избавление, и, весь сникнув, тихо опустился на землю к ее ногам. Он взял ее руку, лежавшую на скамье, не выпуская ее, схватил другую; этот маленький горбатый человек, содрогаясь и всхлипывая, ползал перед ней коленях, пряча лицо в ее юбках, и, задыхаясь, прерывисто лепетал голосом, потерявшим все человеческое:

- Вы же знаете… Позволь мне… Боже мой, боже... Внезапно, одним рывком, она освободила из его горячих рук свои палыщ и с коротким, гордым, пренебрежительным смешком схватила его за плечи, швырнула на землю, вскочила и исчезла в аллее.

Он остался лежать, оглушенный, одурманенный, зарывшись лицом в траву, короткая судорога ежеминутно пробегала по его телу.... Он лежал у воды.

Что же, собственно, ощущал он теперь? Может быть, то самое чувственное упоение ненавистью, какое он испытывал, когда она надягалась над ним взглядом, ненавистью, которая теперь, когда он, отброшенный, как пес, валялся на земле, переросла в столь сумасшедшую ярость, что он должен был дать ей выход... А может быть, брезгливое чувство к себе вызывало эту жажду уничтожить, растерзать себя, покончить с собою.

Он еще немного прополз вперед животе, потом приподнялся на локтях и ничком упал в воду..." [44, 18-19].

Головне, що відзначають В.Адмоні та Т.Сільман все це подається у Т.Манна не просто як дивний випадок. Долю пана Фрідемана він малює як дещо задане. Це відчувається постійно під час читання новели. Герой відчував, яку небезпеку несе в собі знайомство з Гердою, але він не може протистояти тій силі, яка штовхає його до неї. Вона вривається в його життя як рок, фатум, і ніби уособлює собою безжалісну долю, яка не дозволяє слабкій та хворій людині створити для себе ілюзію щастя. Дана новела була написана письменником у 1897 році. У цьому ж році була написана ще одна новела, яка буде проаналізована нами дещо пізніше в дослідженні, - новела "Луїзхен".

В ранніх новелах Т.Манна є риси, які ріднять їх з натуралізмом. Але між раннім Т.Манном та послідовним натуралізмом є значні розбіжності. Нещастя, які переслідують героїв Т.Манна, носять більш внутрішній, більш психологічний характер, ніж нещастя, від яких гинуть натуралістичні герої. Героїв ранніх новел Т.Манна ("Маленький пан Фрідеман" та "Луїзхен") переслідують хворобі та слабкість духу, власна нерішучість та безпомічність. І саме це їх губить.

Відчувається зв’язок ранніх новел Т.Манна з тими напрямами в літературі та мистецтві Німеччини 90-х pp. (неоромантикою, символізмом), які заглиблювалися у внутрішній світ людини та абсолютизували його. Конкретну дійсність вони розглядали як несуттєву, таку, яка слугує лише відображенням та проявом якоїсь іншої, більш суттєвої дійсності. Іноді вони повністю заорювалися в деякий вигаданий світ містичних бажань та сподівань.

Метафізичність ранніх новел Т.Манна безпосередньо пов’язує його з Ніцше. Основні категорії Т.Манна (життя та смерть, хвороба та здоров’я), які поєднують біологічне начало з метафізичною суттю, відтворюють відповідні категорії Ніцше. Ряд важливих лозунгів та термінів Ніцше прямо повторюються чи варіюються у Т.Манна. Так, вираз "воля до щастя" без сумніву навіяний виразом Ф.Ніцше "воля до влада".

Два різновиди земного життя протиставлені у ранніх новелах Т.Манна. Людям практичної діяльності» сильним та жорстким, протистоять люди, які намагаються "виключитися" з практичного життя, люди, духовно тонкі, але слабкі, - саме таким чином співвідносяться сфери життя у Т.Манна. Серед таких "практичних" людей, з якими доводиться стикатися героям Т.Манна, - це перш за все безжалісні та жорстокі люди, такі як Герда в "Маленькому пані Фрідемані" та Амра в новелі "Луїзхен". Саме їх автор "проводить" через тему кохання.

Звернемося ще до однієї ранньої новели Т.Манна - "Луїзхен". Досить цікавим є початок твору: "Бывают браки, возникновение которых не может представить себе даже самая художественно изощренная фантазия. Их следует принимать, как принимаешь в театре причудливые сочетания противоположностей, старости и тупости с красотой и жизнерадостностью, которые служат предпосылкой для математически рассчитанного фарса" [44, 19]. Такий початок говорить про те, що у творі відбудуться якісь несподівані події, і, які, можливо, будуть мати трагічне завершення. Розповідь у творі йде про подружжя адвоката Якобі. І на перший план виноситься портрет дружини Якобі: "Супруга адвоката Якоби была молода и хороша собой – поистине очаровательная женщина. Лет тридцать назад ее нарекли при крещении именами Анна, Маргарета, Роза, Амалия, но никогда не называли иначе чем Амра, по начальным буквам этих имен. Амра – это имя своим экзотическим звучанием гармонировало е ее существом, как ни одно другое. Хотя густые мягкие волосы Амры, причесанные на косой пробор и приподнятые над узким лбом, были каштанового цвета, кожа ее, по-южному матово-смуглая, обтягивала формы, созревшие, казалось, под солнцем юга и пышной томностью напоминавшие прелести юной султанки" [44, 19]. Протилежністю був її чоловік, адвокат Якобі: "Он был грузный мужчина (40 лет), этот адвокат, даже более чем грузный - настоящий колосс! Ноги его, неизменно обтянутые серыми брюками, своей бесформенной массивностью напоминали слоновьи, сутулая от жира спина походила на спицу медведя, а необъятную окружность живота постоянно стягивал кургузый серо-зеленый пиджачок, который застегивался m одну-единственную пуговицу с таким трудом, что стоило расстегнуть ее - и полы пиджачка взлетали чуть не до плеч. На этот огромный торс, почти лишенный шеи, была насажена сравнительно маленькая голова с узкими водянистыми глазками, коротким приплюснутым носом, обвисшими от собственной тяжести щеками» между которыми терялся крошенный рот с печально опущенными уголками.... Ожиревшее тело, огромное в длину и ширину, было лишено мускулатуры, а отекшее лицо часто наливалось кровью, чтобы затем вдруг покрыться желтоватой бледностью" [44, 20]. У подружжя був непоганий статок. Вони веди світський спосіб життя, перш за все через бажання дружини. Адвокат, як зазначає автор твору, мав досить незвичний характер. І знову ж таки перед нами - людина зі слабким характером: "Не было на свете человека вежливее, предупредительнее» уступчивее, чем он; но все вокруг, может быть и не отдавая себе отчета, чувствовали, что за его чрезмерно угодливыми и льстивыми манерами кроется малодушие и внутренняя неуверенность" [44, 20]. Ніхто не знав, чому Амра вийшла заміж за цю людину. Проте сам адвокат Якобі дуже кохав свою дружину: "Он любил ее пылкой любовью, …, любовью покорной и боязливой". [44, 21]. Я люблю тебя так сильно, что сердце мое иногда сжимается, и я не знав, что мне с собой делать, я люблю тебя сверх силы",- говорив Якобі своїй дружині, і часто такі розмови завершувалися його сльозами. А в дружини його була таємниця, про яку знало все місто, проте не знав чоловік: вона обманювала свого чоловіка з молодим музикантом Альфредом Лейтнером; "Это был стройный мужчина с дерзким лицом, светлыми, немного растрепанными волосами и ясной, самоуверенной улыбкой" [44, 22]. І ось одного разу Амра вирішила влаштувати свято на честь "молодого весняного пива", з танцями, концертом, якому вона придавала особливу увагу. Був зібраний комітет для організації запланованого концерту. Амра пропонує своєму чоловікові Хрістіану Якобі своєрідну, шокуюючу і для нього самого, і для багатьох жителів міста, роль: "Христиан, я предлагаю, чтобы в конце программы ты в красном шелковом платьице спел шансонетку и что-нибудь станцевал.... А споешь ты, Христиан, песенку, которую сочинит господин Лейтнер, он будет и аккомпанировать тебе на рояле, у вас выйдет лучший и эффектнейший номер нашего праздника" [44, 25]. Адвокат Якобі намагався відмовитися, але кохання до дружини перемогло і він погодився. Амра ж, поїхавши до свого коханця, запропонувала: "Напиши это для игре в четыре руки, слышишь! Мы вдвоем будем ему аккомпанировать, его пению и тащу, А я позабочусь о костюме..." [44, 26]. Жорстокість дружиш адвоката дивує та шокує» Наступив день свята. І ось нарешті: "...последний номер, обрамленный в программе лавровым венком и гласящий: "Луизхен, пение и танцы. Музыка Альфреда Лейтнера". Страшною, гнітючою змальована остання сцена твору; "Замешательство охватило ряды зрителей, когда перед ними, неукюже приплясывая, возникла жалкая, отвратительно разряженная туша. Это был адвокат. Широкое, без складок, падающее до полу платье из кроваво-красного шелка облегало его бесформенное туловище, а глубокий вырез обнажал тошнотворно напудренную шею"... На голове возвышался белокурой парик, с воткнутым в него, покачивающимся из стороны в сторону зеленым пером. Из-под парика смотрело желтое, опухшее, несчастное лицо, выражавшее одновременно отчаяние и деланную веселость"...Не исходил ли от этой жалкой фигуре больше чем когда-либо холод страдания, который убивал всякую непосредственную веселость и неотвратимым гнетом мучительного беспокойства ложился на собравшееся общество? Одинаковый ужас светился в глубине бесчисленных глаз, устремленных на эту картину - те двое у рояля и супруг на подмостках... Безмолвный, неслыханней скандал длился по меньшей мере пять нескончаемо долгих минут" [44, 28]. Трагічність цієї сцени є очевидною. Має наступити розв’язка. Якою вона буде? Т.Манн вирішує і цю історію трагічно: слабкий герой гине: гине адвокат Якобі, врешті зрозумівши, що над ним знущаються, і не витримавши цього сорому, цієї болі, - болі, яку йому спричинила дружина Амра, яку він так палко кохав: "При аккорде в фа мажор адвокат Якоби перестал танцевать. Он застыл, застыл посреди сцены с поднятыми вверх указательными пальцами... В полной тишине, не нарушаемой ни единым звуком, он медленно, с выражением тревоги переводил страшный взгляд все расширявшихся глаз с этой пара на публику и с публики на эту пару. Он все понял, кровь прихлынула к его лицу, - оно стало красным, как шелк платья, - тотчас же отхлынула, так что краснота сменилась восковой бледностью, и толстяк рухнул на затрещавшие доски" [44, 29]. Молодий лікар, який знаходився серед глядачів, констатував смерть адвоката... Т.Манн у своєму творі, ніби попереджаючи, говорить: "Эта женщина была не так глупа, чтобы натворить бед" [44, 20], далі ж автор пише: Амра была слишком глупа, чтобы мучиться угрызениями совести и таким образом выдать себя" [44, 22]. Проте в кінці твору звузить безжальна характеристика цієї жінки, яка так жорстоко вчинила з людиною, яка її без пам’яті, болісно кохала: и она, неспособная птичьим своим мозгом так быстро охватить происшедшее, пустыми глазами смотрела в публику" [44, 19].

Як ми бачимо, в обох ранніх творах Т.Манна ("Луїзхен" та "Маленький пан Фрідеман") від жорстокості кохання гинуть добрі, але слабкі духом герої-чоловіки. Вони обидва в нездоровими й фізично. В обох творах показана жорстокість жінок, які не зуміли оцінити сили почуттів цих героїв (особливо в новелі Луїзхен).

Т.Манн неодноразово стверджував, що великий вплив на філософеський розвиток молодого Т.Манна виявила філософія Шопенгауера. Однією з найулюбленіших книг письменника був твір Шопенгауера "Світ як воля та уявлення". Але однак не всі сторони і. не всі положення системи Шопенгауера були одинаково важливі для Т.Манна. Письменника перш за все приваблює те безпощадне засудження життя, його жорстокості та безглуздості, яке дає Шопенгауер. Безперервні та різнобічні страждання - ось до чого зводиться існування за Шопенгауером, і таке сприйняття дійсності Томасу Манну, як зазначають В.Адмоні та Т.Сільман [1, 55], здається близьким та правильним. Недаремно він говорив, що отримав від Шопенгауера "право на песимізм". Також близькою письменникові є думка про взаємозв’язок, взаємопоєднаність людських доль, про відмінність, різницю окремих істот, явищ, яка є лише "кающеюся". Т.Манн приймає і, як говорить Шопенгауер, наявність за цими явищами певної окритої сили - того, що Шопенгауер називає "волею". Постійне намагання волі поширитися, охопити все більшу ділянку ниття, підкоряючи собі Інші явища, Шопенгауер розглядає як процес неминучий, але трагічний, який є причиною бід і стращань, на землі. Переборювання волі, відмова від неї, тобто відмова від життєвої "практики", - єдиний спосіб вийти із кола страждань (вважав Шопенгауер). Для Т.Манна ці думки є досить важливими тому, що вони ніби обумовлюють його недовіру та страх перед "практикою" життя. Томас Манн, при усіх своїх метафізичних устремліннях, все ж таки є соціальне конкретним, як і будь-який великий митець. І ця конкретність була присутня і в його філософських роздумах, не дозволяючи йому слідувати за Шопенгауером у всіх питаннях.

Також на творчість та світогляд Т.Манна вплинули Вагнер та Ніцше - інші видатні представники духовного життя ХІХ ст. Сам письменник неодноразово вказував на свою залежність від Ріхарда Вагнера - композитора та Фрідріха Ніцше - філософа, який вважав себе пророком майбутнього. Музика Вагнера, афористичність та сила своєрідно ритмізованої прози Ніцше, образний та ритмічно підкорюючий виклад Шопенгауера - все це хвилювало молодого письменника. Вагнер та Ніцше, кожен по-своєму, приваблювали молодого Т.Манна, який намагався розібратися в картині сучасної дійсності.

Так, напр., "метафізичність" Вагнера пов’язується для Т.Манна з намаганням виявити глибокі, приховані корені зовнішніх речей та подій. А парадоксально загострена критика сучасного суспільства Ніцше, який оголошує сучасність періодом декадансу, слабкості та хвороб, утверджує Т.Манна в несприйнятті сучасності та дає йому ряд формул для її оцінки. Саме у Нїцше знаходить письменник протиріччя між життям та смертю, життям та хворобою, робить його основним протиріччям, яке визначає усю дійсність. У того ж Нїцше він знаходить і характеристику життя, як чогось досить безжалісного та жорстокого, проте єдино цінного. Від Ніцше йде і сприйняття інтелектуального начала, духа, мистецтва як чогось хворобливого.

Таким чином, в ранніх новелах Т.Манна думка письменника в значній мірі рухається в термінах та антитезах Ніцше, а іноді у нього з'являються й положення, досить близькі до положень цього філософа. Тому-то в цих творах кохання та нещастя, хвороби та слабкість духу героїв ідуть поруч. І як ми з’ясували, в проаналізованих новелах присутня глибока трагедійність.

1.3 Зображення теми кохання в новелах "Трістан" та "Тоніо Крегер"

Якщо в ранніх новелах Т.Манна життя завжди (і зовнішньо, і внутрішньо) перемагає хворобу, то тепер дух, мистецтво стають все значнішими та значнішими, перетворюючись у гідних суперників життя і навіть іноді перемагають його. В новелі "Трістан" (1902 p.) протилежність життя та духу, життя та мистецтва закриває протилежність життя та хвороби, хоча зв’язок між духом та хворобою тут усіляко підкреслюється. "Трістан" - перша новела Т.Манна, яка набула великої популярності. Які ж ідейні та художні риси цієї новели ставила її вище від ранніх новел?

Зазначимо, що тут присутня інша, більш лірична тональність новели, включаючи однак сатиричні та гротескні елементи, - поєднання цих рис створює стилістичне багатство "Трістана". Немає у ній і тієї "завеликої" ілюстративності, яка була часто притаманна раннім новелам. Дія в "Трістанї" зосереджена на обмеженій "ділянці" часу, складається з кількох органічно пов’язаних між собою епізодів, проте образи подані розгорнуто, а їхній характер розкривається з дивних іноді, але психологічно реальних дій.

Основна увага в новелі приділяється її герою, представнику "духа", модерністському письменнику Шпінелю, людині досить дивній, яка надто високо ставить свою письменницьку діяльність і весь живе в світі мистецтва. "Он был нелюдим и ни с кем не общался... На столе у него, на самом виду, постоянно лежала книга его собственного сочинения...Действие романа происходило в светских салонах, в роскошных будуарах, битком набитых изысканными вещами - гобеленами, старинной мебелью, дорогим фарфором, роскошными тканями и всякого рода драгоценнейшими произведениями искусства...Удивительно было то, что никаких других книг, кроме этой одной, он не написал, а писал он явно со страстью. Большую часть дня он проводил в своей комнате за этим занятием..." [44, 34,35]. Реальне, практичне життя герой зневажає. В санаторії "Ейнфрід", де він відпочивав, Шпінель знайомиться з молодою дружиною купця з Бремена Габріелою Клетер’ян, яка тяжко захворіла після пологів: "Но от тяжелых и плотных тканей невыразимо нежная, миловидная и хрупкая головка молодой женщины казались еще более трогательной, милой и неземной. Ее каштановые волосы, стянутые в узел на затылке, были гладко причесаны, и только одна вьющаяся прядь падала на лоб возле правого виска, где маленькая, странная, болезненная жилка над четко обрисованной бровью нарушала своим бледно-голубым разветвлением ясную чистоту почти прозрачного лба. Эта голубая жилка у глаза тревожно господствовала над всем тонким овалом лица." [44, 32]. Письменник Шпінель сприймає Габріелу як високопоетичну істоту і намагається залучити її до кола своїх почуттів та переживань. І частково він правий - у пані Клетер’ян є задатки до більш глибокого, одухотвореного внутрішнього життя, І вони саме стимулюються її хворобою. Колись її батько досить гарно грав на скрипці.

Під впливом вмовлянь Шпінеля Габріела вирішує, не дивлячись на заборону лікарів, сісти за фортепіано і, почавши з ноктюрнів Шопена, нарешті, переходить до вагнерівського "Трістана" (вплив творчості Вагнера на Т.Манна), грає його все з більшою пристарасністю: " Она сыграла ноктюрн ми-бемоль мажор, опус 9, номер 2. Хотя она действительно отвыкла играть, чувствовалось, что когда-то ее исполнение было подлинно артистическим. Инструмент был неважный, но уже с первых тактов она обнаружила в обращении с ним безошибочный вкус. В том, как она меняла окраску звука, сквозил настоящий темперамент, невероятная ритмическая подвижность ноктюрна доставляла ей явное удовольствие, удар у нее был твердый и вместе с тем мягкий. Во всей своей прелести лилась из-под ее пальцев мелодия, и с изящной ш торопливостью сопровождал мелодию аккомпанемент" [44, 46]. I ось Габріела почала грати "Трістана" - мелодію кохання, яка змусила героїню багато над чим задуматися: "Тихим, робким вопросом прозвенел мотив, полный страстной тоски, одинокий, блуждающий в ночи голос. Ожидание и тишина... Потом чудесным, чуть приглушенным сфорцандо, в котором были и взлет, и блаженная истома страсти, полился напев любви, устремился вверх, в восторге взвился, замер в сладком сплетенье и, освобожденный, поплыл вниз, а там мелодию подхватили виолончели и повели свою глубокую песнь о тяжести и боли блаженства...Она играла в молитвенном благоговении... Что здесь происходило? Две силы, два восхищенных существа стремились друг к другу; блаженствуя и страдая, они сплетались в безумном восторге, в неистовой жажде вечного и совершенного..." [44, 46]. Феномен кохання… Досить лірично, натхненно "звучить" кохання в цій новелі:"Разве любовь умирает? Любовь Тристана? Любовь твоей и моей Изольды? О нет, она вечна, и смерть не досягает ее! Да и что может умереть, кроме того, что нам мешает, что вводит нас в обман и разделяет слившихся воедино? Сладостным союзом соединила их обоих любовь... смерть нарушила его, но разве может быть для любого из них иная смерть, чем жизнь, отделенная от жизни другого? Таинственный дуэт соединил их в той безымянной надежде, которую дарит смерть в любви, - надежде на нескончаемое, неразрывное объятие в волшебном царстве ночи! Сладостная ночь! Вечная ночь любви! Всеобъемлющая обитель блаженства!" [44, 48].

Через кілька днів стан здоров"я Габріели різко погіршується і стає безнадійним. Слабкий організм Габріели не зміг справитися з незвичайною емоційною напругою. Шлях до одухотвореності, до мистецтва виявляється для неї шляхом згубним, шляхом до смерті.

Однак Шпінель з гордістю та натхненністю бачить в цьому свою перемогу. Він пише лист пану Клетер’яну - грубому, надзвичайно здоровому комерсанту, який приїхав на виклик лікарів в санаторій. В листі Шпінель звинувачує його в тому, що той викрав Габріелу зі світу мрій та краси, захопив її царством потворного реального життя. Шпінель радіє з того, що героїня помре піднесено, відчувши "смертельный поцелуй смерти": "Весьма вероятно, что, когда они решили завладеть Габриэлой Экхоф, Вы непроизвольно чмокнули, словно отведав превосходного супа или какого-нибудь редкого блюда... По существу, Вы направляете ее мечтательную волю по неверному пути, Вы уводите ее из запущенного сада в жизнь, в уродливый мир, Вы даете ей свою заурядную фамилию, превращаете ее в жену, в хозяйку, делаете ее матерью. Вы унижаете усталую, робкую, цветущую в своем возвышенном самодовлении красоту смерти и заставляете ее служить пошлой обыденности и тому тупому, косному, презренному идолу, который называют природой. Итак, что же происходит? Та, глаза которой подобны пугливым сновидениям, дарит Вам сына; она отдает этому существу, призванному продолжать низменное бытие родителя, всю свою кровь, все, что в ней еще осталось от жизни, - и умирает. И если конец ее свободен от пошлости, если в преддверии его она поднялась из глубины своего унижения, чтобы в гордом блаженстве принять смертельный поцелуй красоты, то об этом позаботился я" [44, 52]. Саме таким чином намагається Шпінель зберегти права та гідність духу перед обличчям низького та грубого прозаїчного життя.

Цей результат сутички між життям та духом виявляється досить несподіваним. Пан Клетер’ян, який отримав лист, йде Шпінеля. Між ними відбувається розмова. Пан Клетер’ян звинувачує письменника в слабкості та боягузстві, грубо його ображає. Ті факти з біографії Габріели, які Шпінель сприйняв як глибоко поетичні, Клетер’ян змальовує самим прозаїчним чином. Габріела розповідала Шпінелю, що її майбутній чоловік побачив її в саду, біля фонтана, серед подруг. В листі Шпінеля ця сцена перетворюється в символічну; в той момент, коли Габріела та її подруги співають гарну та ніжну пісню, в її аристократично-вишуканий світ втручається пан Клетер’ян та грубо забирає її з цього світу. А пан Клетер’ян в роздратуванні вигукує, що ніхто нічого під час їхньої першої зустрічі не співав, а її подруги в’язали та говорили про новий рецепт картопляного пюре. Під час їхньої розмови заходить пані Шпатц і повідомляє нехорошу новину: "Господин Клетериан, это такое горе... Она потеряла столько крови, ужасно, ужасно... Она спокойно сидела в кровати и что-то тихонько напевала, и вдруг пошла кровь, боже мой, столько крови...

- Она умерла?! - закричал господин Клетериан. Он схватил советчицу за руку выше локтя и стал тянуть ее от одного конца порога к другому. - Нет, не совсем, что? Не совсем, она еще сможет меня увидеть...Габриэла! - внезапно сказал он, и глаза его наполнились слезами, и видно было, как в нем прорвалось доброе, человечное и честное чувство...." [44, 55].

Наступного ранку відбулася ще одна символічна сценка; пан Шпінель зустрічав в саду маленького сина Габріели - такого ж міцного та важного, як і його батько. Побачивши цього веселого хлопчика, що сміявся, Шпінель повертається та уходить, "насильно замедляя свои шаги, как это делают люди, желая скрыть, что в глубине души они уже обратились в бегство" [44, 57].

Отже, розв’язка сутички між життям та духом у "Трістані" подається ще з попередніх позицій Томаса Манна, як повна поразка того, що проти життя. Правда, цього разу помирає не чоловік (як у ранніх новелах письменника), а молода жінка, також нездорова. Саме висунення на перший план духа та мистецтва як суперників життя виявляється тут досить чітко та виразно. Та й сама загальна оцінка мистецтва та духа в новелі не є простою. Не дивлячись на комічність свого захисника Шпінеля, вони виступають як могутня емоційна сила: в епізоді, який присвячений музиці, вся навколишня дійсність виявляється нікчемною у порівнянні з ними. Дух, мистецтво, музика, кохання - все так поєднано у цій новелі!

Ще в більшій мірі порівняльна оцінка ворогуючих сторін - реального життя та мистецтва - змінюється в наступних новелах Томаса Манна. Мистецтво та дух перестають бути предметом презирства. Вони більше не пов'язуються з поняттям слабкості та боягузства. Навпаки, в них відчувається особлива сила - внутрішня, яка ховається в глибині душі, але достатньо могутня, щоб визначити усю поведінку людини, її здатність утриматися на своїх позиціях І не капітулювати перед ворожою стихією життя. Якщо раніше "хворі" герої Т.Манна та представники духа любили життя та тягнулися до нього, при цьому ненавиділи та зневажаючи себе, то тепер вони, як і раніше, продовжують любити життя, проте високо цінують і те, що їх відрізняє від життя, - свою одухотвореність, глибину своєї свідомості, свою здатність до аналізу. Вони - рівноправні партнери життя. Це коло думок найбільш досконало відображене в новелі "Тоніо Крегер" (I903 р) - одній із найбільш музичній та ліричній з усіх новел Т.Манна.

Головний герой новели Тоніо Крегер захоплюється мистецтвом і має тонку душевну організацію. Але в той же час юний Тоніо відчуває страх перед життям. З самої новели ми бачимо» що у героя є сили жити, він здатен з незвичайною витримкою йти своїм шляхом, утверджувати себе таким, яким він є. Є й те, що зближує Токіо Крегера зі Шпінелем - героєм новели "Трістан". Шпінель - це письменник, як і Тоніо Крегер, письменник, який відчуває своє протиставлення практичній реальності, свою несхожість з іншими, звичайними, людьми. Проте Шпінеля це відчуття приводить лише до ворожості по відношенню до людей звичайного, практичного життя, до своєї самозакоханості в себе та свого мистецтва. Тоніо Крегер розглядає своє мистецтво як дещо сумнівне. Він і пишається ним, і відчуває його як прокляття. А до людей звичайного, практичного життя він відчуває навіть заздрість - на тлі цього він відчуває до життя й легке презирство. Шпінель, при усій своїй витонченості, насправді є досить однолінійним та примітивним, а Тоніо Крегер по-справжньому складний та глибокий. Саме тому Шпінель виявляється в значній мірі комічною постаттю, А Тоніо Крегер - постаттю значною і навіть піднесеною. І звичайно ж, у творі звучить і тема кохання. Лише двічі ми дізнаємося з твору про кохання головного героя. На початку твору показано перше кохання юного Тоніо, незграбного та сором’язливого юнака, -знову, як і у всіх новелах Т.Манна, нещасливе кохання до веселої та здорової дівчини Інгеборг Хольм: "Белокурая Инге, Ингеборг Хольм, дочь доктора Хольма,...была та, кого Тонио Крегер полюбил в шестнадцать лет. Однажды вечером, в необычном освещении... он услышал, как она со свойственной только ей интонацией проговорила какое-то слово, обыкновенное, незначащее слово, но в голосе ее послышались теплые нотки - и его сердце в восхищении забилось куда более сильно, чем некогда....В тот вечер он унес с собой ее образ... Опыт подсказал ему, что это любовь. И хотя он знал, что любовь принесет с собой много мук, горестей и унижений, что она нарушит мир в его сердце, наводнит его мелодиями и он лишится покоя, который нужен для всякого дела,...,он все же радостно принял ее, предался ей всем существом, стал ее пестовать всеми силами души, ибо знал: любовь - это богатство и это жизнь, а он больше стремился быть богатым и жить..." [44, 63,64]. Проте одного разу під час танцю (кадрилі) він зробив неправильні рухи і з нього почали сміятися, та й Інге теж. Для нього це було болісно. І знову ліричні рядки про кохання: "Он кружил вокруг алтаря, на котором пылало пламя его любви, преклонял перед ним колена, бережно поддерживал и питал это пламя, ибо хотел быть верным. Но прошло еще немного времени, и священный огонь, без вспышек и треска, неприметно угас" [44, 67]. Далі в новелі описуються роки, коли Тоніо Крегер залишає рідне місто, подорожує, стає письменником і живе в Мюнхені. Тоніо та російська художниця Лизавета Іванівна, з якою він давно товаришує, часто розмовляють про співвідношення між мистецтвом та життям. Відбувається поїздка Тоніо Крегера в Данію. Далі ми бачимо героя в Данії, на березі моря. Саме тут і відбуваються заключні сцени новели. З міста приїжджає велика група людей, які хочуть відпочити та повеселитися, і серед них з’являється й Інга Хольм, така ж сяюча та міцна, як і колись. Розпочинається вечірний бал, на якому ніхто не звертає уваги на Тоніо, навіть не помічає його - крім однієї дівчини з тонким та блідим обличчям, некрасивої та задумливої, незграбної та сором’язливої. Під час танцю вона падає, і Тоніо допомагає їй піднятися, а потім повертається до себе в кімнату, переживаючи ті ж страждання, які в юності колись мучили його! "Кому-нибудь следовало бы теперь прийти! Ингеборг следовало бы прийти, заметить, что он ушел, тайком прокрасться за ним и, положив руку ему на плечо, сказать: "Пойдем к нам! Развеселись! Я люблю тебя!.." Но она не пришла. Ничего такого не случилось. Все было как тогда, и, как тога, он был счастлив. Ибо серце его жило" [44, 95]. Отже, в новелі "Тоніо Крегер" є лише два епізоди, присвячених темі кохання. Проте в ній немає вже того надриву, який звучав в попередніх новелах Т.Манна, особливо в ранніх /"Маленький пан Фрідеман" та "Луїзхен"/. Лише замальовки про кохання, ліричні, мелодійні, але в той же час спокійні, без трагізму.

Розділ 2 Кохання в англійській літературі

 

2.1 Дж.Р.Кіплінг – один із найвідоміших представників літератури Англії. Вплив Індії на формування поглядів письменника

З Редьярдом Кіплінгом, одним із найславетніших письменників Англії, ми вперше зустрічаємося ще в дитинстві, читаючи про дивовижні пригоди Мауглі. Але спадщина Кіплінга зовсім не вичерпується "Книгою джунглів" та казками, однаково цікавими як для малечі, так і для дорослих. До світової літератури Кіплінг увійшов насамперед як визначний новеліст, автор нарисів та романів, що перевидаються й досі десятками мов, і, звичайно, як поет, віршами якого захоплювалися Марк Твен, Бертольд Брехт, Ернест Хемінгуей, Максим Горький.

Ще в 1908 році в рецензії на оповідання Кіплінга, які були видані російською мовою під редакцією І.Буніна, О.Купрін підкреслив, що Кіплінг -"самый яркий представитель той Англии, которая железными руками опоясала весь земной шар и давит его во имя своей славы, богатства и могущества" [18, 3].

Луначарський у своїх лекціях по західноєвропейській літературі говорив про письменника: "Киплинг – человек большого таланта [18, 3]. І.Купрін у своїй статті "Редьярд Киплинг" (1908р.) писав: "Он оригинален, как никто другой в современной литературе. Могущество средств, которыми он обладает в своем творчестве, прямо неисчерпаемо. Волшебная увлекательность фабулы, необычайная правдоподобность рассказа, поразительная наблюдательность, остроумие, блеск диалога, сцены гордого и простого героизма, точный стиль, или, вернее, десятки точных стилей, экзотичность тем, бездна знаний и опыта и многое, многое другое составляют художественные данные Киплинга, которыми он властвует над умом и воображением читателя.

И тем не менее... как бы ни был читатель очарован этим волшебником, он видит из-за его строчек настоящего культурного сына жесткой, алчной, купеческой, современной Англии, джингоиста, травившего буров ради возвеличения британского престижа во всех странах и морях, над которыми никогда не заходит сонце" [3, 355]. "Киплинг смело и ревниво верит в высшую культурную миссию своей родины и закрывает глаза на её несправедливости" [3, 356].

У 1936 році у некролозі на смерть письменника Джордж Оруелл, автор антиутопії (1984), писав: „В тринадцять лет я боготворил Киплинга, в семнадцать - ненавидел, в двадцать - восхищался им, в двадцать пять – презирал, а теперь снова нахожусь под его влиянием, не в силах освободиться от его чар" [18, 3].

Якщо поєднати усі ці вислови, то можна зробити висновок: незважаючи на усі негативні риси його ідеології, Р.Кіплінг – дуже талановитий митець і це принесло його творам тривалий і широкий успіх не тільки в Англії, але й в інших країнах світу.

"Но талант его - сгусток сложнейших противоречий, в которых высокое и человечное переплетено с низким и бесчеловечным" [18, 4].

Письменницька доля Р.Кіплінга (1865 – 1936) зазнала і високого злету, і глибокого падіння. Спочатку була слава - гучна і всезагальна. Невідомий двадцятичотирьохрічний автор оповідань і віршів, виходець із колоній, став відомим раптово, і ціле покоління визнало його власником їхніх думок. Вся Англія, згодом і весь світ з захопленням зустрічали кожне слово "законченного гения" - так Генрі Джеймс називав Кіплінга.

"Наиболие влиятельной силой в дни моего студенчества был киплинизм, - згадував один із автобіографічних героїв Герберта Уеллса, - в середине девяностых годов этот маленький усатый очкарик, который, казалось, никогда не перестанет отчаянно жестикулировать, этот обладатель тяжелого подбородка, который с мальчишеским энтузиазмом вопил о действенности силы и лирически восторгался звуками, красками и даже запахами Империи, этот чудесник, открывший нам мир машин, ветоши, инженеров и младших офицеров и превративший профессиональный жаргон в поэтический диалект, стал чуть ли не национальным символом" [18, 3].

І раптом всезагальному поклонінню прийшов кінець. Ні, Кіплінг не перестав писати і навіть не втратив читачів. Проте змінились часи, притихли тріумфальні марші дев'яностих років, надії не були виправдані, і в нову епоху кіплінговські гімни почали різати слух. Перше десятиліття XX ст.. в Англії виявилось періодом розчарування в попередніх ідеалах, і вже не Кіплінг, а його ідейні противники: Б.Шоу, Дж. Голсуорсі, А.Беннет, той же Г.Уеллс - виразили потрібні думки передкризової ситуації. "Лауреат без лавров, забытая знаменитость" - іронізував Томас Стернз Еліот [18, 5]. Коли публічна екзекуція була завершена, про Р.Кіплінга забули.

Проте створене Кіплінгом пережило усі негаразди: його твори читали і продовжували ними захоплюватись.

І дійсно, у чому ж розгадка настільки тривалої і незгасаючої слави Р.Кіплінга, якому, здавалося б, призначено забуття. Відповідь на це запитання можна отримати, лише проаналізувавши літературну творчість письменника.

О.Уайльд одним із перших назвав його генієм, "да еще понимающим сущность и серёзные стороны вульгарности, поскольку он знает жизнь лучше, чем кто бы то ни было из нас. И это знание придает странный, газетный реализм тому, что он там говорит" [48, 19].

Гортаючи оповідання Р.Кіплінга (про Індію), додає Уайльд, "кажется, что сидиш ";под пальмовым деревом и наблюдаешь жизнь при свете великолепных вспышек вульгарности..." „Чахлые англо-индусы... находятся в полном несоответствии со своей средой..." "Это понятно. Ведь у Киплинга фон живописнее самой картины, а яркие краски базаров ослепляют наши глаза...[16, 19].

Кольори Індії! Перші шість років свого життя майбутній лауреат Нобелівської премії був огорнутий саме індійською атмосферою ("Ред", як його називали в сімейному колі народився в Бомбеї в 1865 p., отримав освіту в Англії, пізніше був співробітником індійської газети. Для майбутнього літератора роки дитинства в Індії виявились вирішальними; ще Гете вважав, що дитинство визначає і характер людини, і її майбутнє...

"Гражданская и военная газета" выходила каждый вечер на четырнадцати полосах, но делали её практически всего два человека -редактор и его помощник. Место помощника редактора и занял Киплинг [21, 4].

Індія часів його раннього дитинства день за днем оживала в свідомості. Цей сімнадцятирічний юнак приїхав не в чужу країну – він повернувся на батьківщину. Він був не просто людиною двомовною – він дуже швидко засвоював усі відтінки індійської мови. Особливо багато давали йому відрядження, під час яких він бачив і запам'ятовував життєві дрібниці, яких не помічали ті, хто не один рік живе в цій країні. Проте жив він не тільки в Лахорі. Двічі його направляли на роботу в престижну газету "Піонер", яка видавалася в Аллабаді. Р.Кіплінг був неперевершеним репортером. Але у його репортажах відчувався письменник.

Перше оповідання Р.Кіплінга "Ворота ста печалей" було надруковане у тій же "громадянській і військовій газеті" 26 вересня 1884 року. Саме воно розпочало довгу серію оповідань, які друкувалися спочатку в Лахорі, а потім уже і по всій Індії. Англо-індійці отримали можливість прочитати про себе, а також про країну, в якій вони живуть. Р.Кіплінг писав коротко, енергійно, але при цьому ніколи не намагався загострити сюжет. Це були своєрідні "фізіологічні нариси" індійського життя, збагачені деталями, написані мовою хіндустані, зрозумілою англо-індійцям, з чітко змальованими типажами, які були ніби вихоплені із буденного життя, так що дехто впізнавав себе і людей, з якими разом працювали або жили поряд. "Выдумка его была полна правдоподобия," - писав про твори Кіплінга К.Паустовський [17, 315]. При цьому Кіплінг прагнув об'єктивності у своїй роботі. У одних випадках він посилався на людей, від яких ніби чув ту чи іншу історію, у інших - говорив від свого імені, проте "я" розповідача виявлялося щоразу новим – це ж не більше як літературний прийом.

Новий голос відразу відрізнявся оригінальністю. Він був різкий, рішучий, правдивий. Він розповідав про життя незвичайне і маловідоме. В той час в англійській літературі з'явилися екзотичні теми. Кіплінга помітили не тільки тому, що він почав одним з перших і навіть раніше багатьох, а також тому, що він висвітлював екзотику, підкреслюючи її непомітність. Він писав про злидні туземного існування і вузьколобість колоніальної адміністрації, він відкривав прозу дивного і привабливого нібито життя. Письменник творив, не уникаючи кольорів місцевого колориту, ступаючи в тінь тропічних лісів, спостерігаючи невідомі джунглі, місцевий побут і незвичайних тварин. "Железный" Кіплінг зберігає властиву йому вірність ідеям і намагається в усьому слідувати реальному ходу життя: "Эта правдоподобность, - підкреслював О.І.Купрін, - достоверность рассказа и составляет ту тайну очарования, которая приковывает к книгам Киплинга" [15, 234].

Письменник подавав читачам не тонкі вигадки, як у "Острові скарбів" Стівенсона; він різким тоном, який не терпить заперечень, повідомляв на правах очевидця про "чудовий" індійський край все, що вважав за потрібне. Р.Кіплінг представляв галасливі східні ринки, особливості моралі і, не затримуючись при цьому в рамках картинної етнографічної новизни, брався за суть справи. "Он начинает, - писав О.І.Купрін, - повествование так просто, так небрежно и даже иногда так сухо, как будто вы давным-давно знаете этих людей, и эти причудливые условия жизни, как будто сегодня Киплинг продолжает вам рассказывать о том, что вы сами видели и слышали вчера".

Рік, два - і Д.Р.Кіплінга знають уже всі чотири мільйони англійців, які живуть в Індії. І швидше всього - не одна людина за її межами. Оповідання і поезія Р.Кіплінга – це поки що провінційна література. Проте найбільш проникливим читачам – а до них належала і сім'я письменника і він сам, прекрасно знаючий собі ціну, - було зрозуміло, що пройде небагато часу - і його слава пошириться світом. Пізніше люди дивувалися тому, як спокійно Р.Кіплінг сприйняв свій літературний злет в Англії. Він же завжди знав, що по-іншому й бути не могло.

Якою б захоплюючою не була драматична історія письменника, справжнім героєм є не він, а сама Індія, "моя Индия", яка від того, що була далеко, ставала ще більше бажаною. Безглуздо було б говорити про добровільний від'їзд Кіплінга з Індії. Він же не Джойс, який добровільно покинув Ірландію. Він - англієць, і батьківщина його – Англія. І все ж таки вигнання було. Більше того, не виключено, що цей не за віком розвинутий юнак відчув у свої двадцять років, що потрібно їхати до Індії: щоб писати про цю свою батьківщину, необхідно знаходитись від неї на відстані.

"Интересно бы узнать, какого рода писатель мог бы получиться из Киплинга, родись он в Англии, и годы формирования провел бы в Лондоне, а не в Бомбее и Лахоре, - пише англійський критик, - а может и не писатель, но офицер медицинской службы, хирург скорей всего..." І містер Кей продовжує: "конечно, без Индии он был бы совершенно иным. Её народ, климат, звуки, ароматы... даже ритмы и точки зрения" [14, 19], - все це принесло ранню славу його оповіданням.

Індія сформувала Р.Кіплінга, розбудила його талант, виліпила з нього художника. Зустріч з багатогранною країною, де конкіскадорська енергія Заходу зустрічалася з нерухливістю і непроникливістю Сходу, де острівки європейської цивілізації губилися в морі давньої і загадкової культури, де спліталися разом злидні, забобони та висока духовність і де людина щохвилини піддавалася тяжким моральним і фізичним випробуванням, стала вирішальною для становлення літературного дару Д.Р.Кіплінга.

Кіплінг і Індія... Вони були створені один для одного. Не тільки тому, що Індія подарувала Кіплінгу безцінний матеріал, і не тільки тому, що створила його як письменника. Індія стала його музою, джерелом натхнення на все життя. Індія навчила його не тільки слухати і запам'ятовувати. Індія, відкриваючи свої таємниці, вчила його любити, думати, відчувати. Індія вплинула і на його філософію. У цій країні поєднались дві культури - "Захід і Схід". Схід здавався екзотичним: чужа природа, дивні моральні цінності, незрозумілі звичаї, аж ніяк не європейський побут. А на межі століття, яка завжди стає особливим часом в історії культури і всієї цивілізації, потреба в екзотиці чомусь стала найбільше відчуватися в Європі. Європейська публіка зачитувалась Стівенсоном і Хаггардом. Але екзотика Р.Кіплінга була особливою. Він намагався зробити неможливе: ввести екзотику в рамки фізіологічного нарису, який в свою чергу, перетворився ще й в сюжетну новелу.

Кожен з названих компонентів зрозумілий, у кожного своє існування в літературі. Але чи можливий синтез? Р.Кіплінг довів - можливий. Дійсно, звернувшись до матеріалу, який традиційно вважався непридатним для літератури, Кіплінг дуже розумно вирішив це питання: з однієї сторони, його розповідач всього-на-всього репортер, з іншої - цей репортер, зважаючи на свою літературну компетентність, передовіряє розповідь якомусь безпосередньому учаснику події. І разом з цим другим голосом в прозу проникає живе слово вулиці. Це слово буває навмисно незрозумілим. Нерідко, спеціально у тексті, з'являються географічні назви, які європейцю й вимовити буває важко: „Однажды, получив отпуск, он в Аллахабаде был посвящен в Сат-Бхаи; он знал „Песню ящерицы" людей санси и видел пляску халь-е-хак - религиозный канкан самого необычайного жанра. А уж если человек знает, какие люди пляшут халь-е-хак, как пляшут, когда и где, - он знает кое-что, чем можно гордиться" [24, 30]. Якщо говорити мовою літературних категорій, то Р.Кіплінг широко вживав говір, просту манеру розповіді. Іншими словами, він свідомо використовував літературну форму, зорієнтовану на усну мову розповідача.

Репортер Кіплінг, стаючи письменником Кіплінгом, свято слідував двом правилам: писати, думати, відчувати так, як ніби ти герой, а також передавати словами свіжість запахів, шурхіт листя, злидні.

Ефект від цієї прози був приголомшливий для його сучасників. До речі, він залишається таким і до сьогоднішнього дня. Тому що ця свідома простота вражає: "Так и кажется, что тебя вдруг потянули за рукав на улице, остановили и принялись что-то рассказывать. Причем говорят запросто, пересыпая речь жаргонными словечками, нисколько не смущаясь тем обстоятельством, что ты-то не уроженец этих мест и можешь не все понять" [24, 13]. З літературної точки зору ця проза доволі складна і витончена, тому що подібна простота дається не тільки вродженим талантом, але й жорстким тренуванням. Простота стала своєрідним естетичним параметром кіплінговської прози. Недаремно це поняття було винесено в назву збірника „Прості оповідання з гір". Проста манера викладу лише підкреслювала незвичайні для англійської та індійської публіки теми - вигнання з батьківщини, туга за домом, самотність серед людей чужої землі.

Індія зачитувалась Р.Кіплінгом. Можливо вперше вона впізнала себе в такій повноті і правді в його оповіданнях. Твори письменника виходили величезними тиражами, дешеві видання Кіплінга продавали на вокзалах.

І так він опинився в Англії. Англо-індійське населення привезло Кіплінга на батьківщину в "саквояжі". Нічого подібного Англія ніколи не читала. І стиль, і зміст - все було зухвале, нове. Діалектизми, інтонації мюзік-холлу, які письменник вживав не заради комічного ефекту, а маючи віру, що вони оживлять його твори. А життя – це солдатські будні, любовні історії, напої, бійки, відпустки, походи, сонце, холера. Проте не про сонце і холеру писав він. Кіплінг писав про свободу, моральні обов'язки, принциповість, залежність цивілізації від волі звичайних людей, - іншими словами, про звичайні, філософські проблеми.

Кіплінг став національним письменником. Влада була готова дарувати йому будь-які нагороди. Він же вперто відмовлявся від заохочень влади, приймаючи лише академічні лаври. По-перше, він не хотів приймати нагороду від влади, зв'язуючи себе таким чином з якоюсь партією. По-друге, він, не отримавши систематичної університетської освіти, жадав академічного визнання. В 1907 році він погодився на Нобелівську премію.

Очевидно, не має сенсу говорити, за що Кіплінгу присудили цю нагороду - за всю творчість, за новаторство. Потрібно також зазначити, що найсильнішою стороною цього письменника були оповідання, новели, і, звичайно, поезія. Безперечно, кіплінговське оповідання – це віха в історії світової літератури.

Отже, Кіплінг був дійсно досить відданий індійській культурі. В цьому розумінні він був сформований англо-індійцем, що допомогло йому стати самобутнім письменником.

2.2 Новаторство та особливості літературної манери Р.Кіплінга

Горький, Луначарський, Бунін, Купрін,... коло читачів доводять, що Д.Р.Кіплінг був дуже талановитим письменником.

Що ж це був за талант?

Звичайно, і був талант в тому, як Кіплінг зображав багато огидних для нас ситуацій і характерів. І в тому теплі, з яким він говорив про просту "маленьку людину", яка страждає, але йде до своєї мети. Талановитий Р.Кіплінг і як невтомний і різнобічний розповідач, і як глибоко оригінальний художник. Проте не ці риси таланту привертають увагу до його творчості.

Талант дійсного, хоча й суперечливого художника, перш за все, полягає в більшій чи меншій мірі правдивості. Хоча Кіплінг і приховував багато деталей тієї правди, яку мав можливість бачити, хоч він і ховався від кричущої правди за сухими, діловими описами, але у ряді випадків - і дуже важливих - він говорить цю правду, хоча інколи не до кінця. В будь-якому випадку він давав її відчути.

Коли заходить мова про Д.Р.Кіплінга, прийнято згадувати його вірш:

Запад есть Запад, а Восток есть Восток, и с мест они не сойдут,пока не предстанет Небо с Землей на страшный господень суд...

Зазвичай, на цьому цитата обривається. Але ж Кіплінг продовжує:

Но нет востока, и Запада нет, что - племя, родина, род,если сильный с сильным лицом к лицу у края земли встает [19, 11].

Так, у житті сходяться сильний з сильним. І не тільки у цьому вірші, але й у багатьох інших творах письменника, де сила кольорової людини демонструється як така ж вроджена риса, як і сила білої. "Сильні" індійці нерідко стають героями Кіплінга, і це також важлива частина тієї правди, яку він показав у своїх творах. Яким би джингоїстом не був письменник, проте його індійці - великий народ, який володіє великою душею, і з такою характеристикою він з'являється в літературі кінця XIX ст. саме у Р.Кіплінга. Вищесказані віршовані рядки нітрохи не зменшують значення Сходу. Навпаки, на протязі всього свого життя і творчості "железный Редьярд" намагався усвідомити значення Сходу, примусити себе дивитися на світ очима індійців. Ці рядки швидше говорять про дві системи цінностей -східної і західної. Ззовні складається враження, що Кіплінгу ближчий динамічний Захід: тому що його ідеал – дія, рух вперед. Але у всій творчості Кіплінга є таємниця, другий план. Його дуже важко помітити, тому що цей письменник нас обманює, примушуючи повірити, що його позиція - та, що з барабанним боєм звучить у віршах. Побачити справжнього Кіплінга заважає маска, яку він так довго формував, що вона майже приросла до його обличчя. Потрібні чималі зусилля читачів, щоб відділити її від справжнього обличчя. І що ж ми побачимо? Обличчя, спотворене болем знань, обличчя злякане, нервове, неспокійну душу. Знаючи, яка безодня відчаю криється в його серці, Кіплінг забороняв собі будь-яку інтроспекцію, але інколи вона все ж таки проникає в слова, які ніби-то випадково сказані.

Звичайно, Кіплінг був містиком. Він знав, що кожна річ має другий, а то й третій план існування. Але про це було важко здогадатися, читаючи його чіткі і виразні фрази: "В пакете Триджего обнаружил половинку сломанного браслета, кроваво красный цветок дака, щепотку бхусы, то есть соломенной трухи и одиннадцять орешков кардамона. Пакет был свого рода письмом, но не бестактным и компрометирующим, а тонким и зашифрованным любовным посланием" [24, 34].

Про містицизм письменника говорить його розуміння таїнства творчості: "Он не любил рассказывать свои профессиональные секреты. Говоря о том, как надо писать, предпочитал рассуждать о сортах бумаги и отточенности перьев. Но иногда всё же проговаривался: творчество - тайна, художнику нашептывает слова Демон и нет смысла ему противиться. Напротив, надо затаив дыхание, слушать его шепот, переводить его знаки в слова" [26, 17].

Згідно з уявленням Р.Кіплінга, людські закони вибудовуються в ієрархію, яка пронизує все: від закону сім'ї до закону культури і універсаму. Вищезгадані віршовані рядки підкреслюють, що Європу і Азію він розуміє як дві гігантські корпорації, кожна з яких володіє власними внутрішніми законами і ритуалами, як дві самодостатні єдності, незмінні, рівні лише самі собі і закриті один для одного. Проте є „великие вещи, две как одна: во-первых - Любовь, во-вторых - Война" [26, 14], по відношенню до яких обидва закони співпадають. Обидва вимагають: від коханого - вірності і самопожертви, а від воїна - мужності і поваги до ворога. Так виникає вузький простір, на якому межа між цими корпораціями тимчасово зникає, звільняючи місце для чесного поєдинку або коротких любовних обіймів, про те до тих, хто (подібно героям оповідань "За межею" і "Без благословення церкви") намагається "зупинити мить", закон невблаганний - вони або гинуть, або знову опиняються перед суцільною стіною, яка загороджує вхід у чужий світ.

  2.3 Особливості зображення теми кохання у творах Дж.Р.Кіплінга (на матеріалі оповідань «Ліспет», «Саіс міс Йол», «За межею», «Без благословення церкви», «Через вогонь», «Стріли Амура»)

У багатьох оповіданнях Кіплінга (серед них і "Ліспет") відчувається журналістська манера різко і лаконічно подавати інтригуючі факти. Через яскравий фактичний матеріал пробивається реалістичне начало: "Это мой муж. Я нашла его на дороге в Баги. Он расшибся. Мы выходим его, и, когда он поправится, пастор нас обвенчает" [24, 20].

Саме таку думку висловила дочка бідного індійського горця з цікавим та дивним ім'ям Ліспет: "Котгарский пастор назвал её Элизабет - "Лиспет", как произносят в горах на языке пахари" [24, 25]. Дівчина була незвичайної вроди: "У Лиспет было античное лицо - одно из тех лиц, которые так часто видишь на картинах и так редко в жизни, - кожа цвета слоновой кости и удивительные глаза. Для уроженки тех мест она была очень высокой, и если бы не платье из безобразного, излюбленного в миссиях набивного ситца, вы бы подумали, неожиданно встретив его в горах, что это сама Диана вышла на охоту. А когда девушка с гор - красавица, стоит проехать пятьдесят миль по плохой дороге для того только, чтобы взглянуть на нее" [24, 25].

Дівчина не прямо, а опосередковано, проте все ж таки неодноразово підкреслює дотримання християнських догм у творі, звичаїв та традицій індійського народу. По-перше, сім'я Ліспет прийняла християнство тільки тому, що: "как-то раз у них не уродился маис, и два медведя забрались ночью на их единственное маисовое поле над долиной Сатледжа [24, 25]. Пізніше, після спалаху холери в Котгарській долині і передчасної смерті батьків: "Лиспет стала не то служанкой, не то компаньйонкой жены тогдашнего Котгарского пастора" [17, 25]. Говорили також, що й красунею вона була тому, що "християнство пошло на пользу Лиспет" [24, 25]. В юнацькому віці, крім ігор з дітьми пастора, відвідування недільної школи і читання всіх книг, які потрапляли їй в руки, багато уваги дівчина приділяла вивченню християнства, „и когда выросла, не отвернулась от него, в пример многим другим девушкам с гор" [24, 26].

Також Кіплінг стверджує, що вищезгадана віра не визнає кохання з першого погляду: "Християнству еще немало надо потрудиться, дабы уничтожить в жителях Востока такие варварские инстинкты, как, например, Любовь с первого взгляда" [24, 26]. І тому не дивно, що пастор і його дружина негативно сприйняли ідею Ліспет вийти заміж за "щойно знайденого" англійця. Проте не так склалося, як думалося: коли англієць одужав, він повертається на батьківщину, а "жена пастора, будучи доброй христианкой и ненавидя всякие сцены и скандалы, попросила англичанина пообещать девушке, что он вернется и женится на ней" [24, 28]. Саме цей обман і зруйнував життя бідної дівчини: "Он совершенно забыл её, пока охотился за бабочками. Впоследствии он написал книгу о Востоке, Имя Лиспет там не упоминалось" [24, 28]. Вона ж розчарована у першому коханні, "вскоре вышла замуж за дровосека, который бил её, как это водится у пахарей, и красота её скоро поблекла" [24, 29]. Дружина пастора з цього приводу підсумувала: "причуды этих дикарей непостижимы и я полагаю, что в душе Лиспет всегда оставалась язычницей, так она была принята в лоно англиканской церкви только в зрелом возрасте пяти недель отроду" [24, 30].

Кіплінг ретельно аналізує поведінку своїх співвітчизників по відношенню до жителів колоній, суворо засуджує їхні промахи і невдачі: „англичане, злоупотребляющие доверчивостью и наивностью туземцев, вызывают возмущение у писателя" [17, 315]. Індіанка Ліспет, вихована в християнській вірі місіонерами, значно вища і морально чистіша за англійця, який будучи зобов'язаним їй життям, обманув дівчину, обіцяючи одружитися, і - не повернувся: "Он очень смеялся и заметил, что всё это весьма романтично, настоящая гималайская идиллия... Он находил весьма приятным беседовать с Лиспет, гулять с ней, шептать ей нежные слова, называть её ласкательными именами, пока он набирался сил для того, чтобы навсегда её покинуть" [24, 21].

Зображаючи життя індійської дівчини, письменник неодноразово підкреслював людяність і мужність головної героїні, вірність і щирість її почуттів: "В доме была старая игра-головоломка - разборная карта мира. Она снова разыскала карту и по вечерам складывала её тихо и плакала, стараясь вообразить, где находится её англичанин... позже Лиспет стала ежедневно совершать паломничество в Нарканду, чтобы посмотреть, не идет ли по дороге её англичанин" [24, 21].

Ліспет, наївна дівчина, чекаючи нареченого, перетворюється в трагічну героїню, коли, дізнавшись про обман, вона йде в гори до свого народу, кинувши на прощання презирливі слова: "Вы, англичане, все лгуны"[24, 23].

Індійці не пробачають обману і зради. І Кіплінг з ними солідарний. Вони бувають вкрай жорстокі, його індійці. Проте цей народ вірний батьківським традиціям. І щоразу, коли він пише про індійців, Кіплінг цілком на стороні тих, кого з презирством називають "суспільством туземців" [24, 25]. Так і в "Ліспет", і в оповіданні "За межею", яке нагадує "Тамань" Лєрмонтова, - любовна пригода, яка грайливо почалась, для того щоб закінчитись сумно, а у Кіплінга - навіть трагічно.

Загальновідомо, що кохання - це безмежне почуття, яке поєднує два люблячих серця. У Р.Кіплінга ж кохання має чітко окреслені межі і воно відбувається в Індії, країні з суворими порядками: „Некоторые считают, что в Индии нет романтики. Они неправы. В жизни нашей столько романтики, сколько это для нас полезно. Иногда даже больше" [19, 40].

Герої письменника не можуть просто кохати один одного. Вони обов'язково мають пройти якесь випробування, а тоді вже насолоджуватись цим почуттям. Яскравим прикладом цього є оповідання "Саіс міс Йол".

Поліцейський чиновник Стрікланд є героєм цього оповідання і одним з улюблених персонажів Кіплінга. До нього потрібно придивитися, адже він помітно наділений автобіографічними рисами автора. Цей чоловік намагається дізнатися про місцевих жителів стільки, "сколько они сами о себе знают" [24, 29]. З цією метою він наслідує одну таємничу людину: "Туземцы от Бгор-Катхри до Джама-Масджит боятся и уважают его, а кроме того верят, что он обладает даром превращаться в невидимку и управлять демонами" [24, 29]. І Стрікланд, в свою чергу, на диво освоївся серед корінних жителів. Він опускався в нетрі, проникав на таємні обряди і навіть допомагав фарбувати Бика смерті; апогеєм його подвигів було те, як він завоював руку і серце своєї коханої.

Двоє молодих людей знайшли один одного: "Когда в город приехали Иолы, Стрикланд очень серьёзно, как и всё, что он делал, влюбился в мисс Иол, а она немного погодя влюбилась в него, потому что не могла понять, что он за человек" [24, 40]. На шляху до щастя стали її батьки: "Стрикланд попросил её руки у её родителей, но миссис Йол заявила, что она не намерена бросить свою дочь в самое скуднооплачиваемое ведомство империи, а старик Иол сказал напрямик, что не одобряет деятельности и поведения Стрикланда и просит его отныне не говорить с их дочерью и не писать ей" [17, 41]. Тут Р.Кіплінг подає актуальну тему батьків і дітей: батьки, бажаючи найкращого для своїх нащадків, нав'язують свою суб'єктивну думку.

Головний герой, як порядна людина, поступається своїми бажаннями заради майбутнього коханої: "Хорошо, не буду, ибо не хочу портить жизнь своей возлюбленной" [24, 41].

Кажуть, що кохання штовхає на подвиги. Отож і Стрікланд під чужим ім'ям "служил у старика Йола и был приставлен к арабскому скакуну мисс Йол. Арабський скакун был выхолен так, что просто чудо, смотреть приятно. Родители мисс Йол радовались, видя, что она позабыла о своем глупом увлечении молодым Стрикландом, и называли её хорошей девочкой" [24, 31].

Щодо героя оповідання "Саіс міс Йол", то він є яскравим неоромантичним образом, який прагне і діє як на побутовому, так і на духовному рівні: "старик Йол не успел оглянуться, как родительское согласие было вирвано, и Стрикланд и мисс Иол были обвенчаны..." [24, 33].

У Кіплінга був талант знаходити серед подій звичайного і навіть ззовні нудного життя щось хвилююче, вагоме, помічати у звичайній людині те велике і високе, що робить її представником людства і що властиве разом з тим кожному. Ця своєрідна поезія прози життя особливо широко розкрилась в оповіданнях Кіплінга, у тій сфері його творчості, де він справді невтомний як майстер. В центрі уваги письменника – реальні життєві ситуації, його мова - та мова, якою говорять прості люди.

Оповідання "Ліспет" і "За межею" свідчать про те, з яким глибоким інтересом вивчав Кіплінг життя народів Індії, намагався вловити своєрідність їхніх характерів.

Зображення гурхів, бенгальців, індусів, тамілів у оповіданнях письменника – це не просто данина екзотиці; Кіплінг відтворював живу різноманітність традицій, вірувань, характерів: "Индусы не склонны позволять своим женщинам глядеть на мир. Придерживаясь их взглядов, он был бы сей час куда счастливее, а маленькая Бизеза могла бы по-прежнему замешивать хлеб собственными руками" [22, 79].

Яскравим прикладом змалювання індійських традицій є оповідання "За межею": "Он знал, что на Востоке мужчины не приходят на любовные свидания под окна в одиннадцать часов утра и что женщины там не уславливаются о встрече за неделю до срока" [22, 34].

Епіграфом до вищезгаданого оповідання є індійська приказка: "Ни каста, ни сон на сломанной кровати для любви не перепона. Я отправился искать любовь и потерял себя" [22, 79], яка ще раз доводить, що для справжнього почуття немає заборон і обмежень: "Но клянусь своей душой и душой моей матери, я тебя люблю. И чтобы не случилось со мной, тебя зло не коснётся" [22, 83]. Письменник наголошує, що: "многое из написанного о восточной страстности и порывистости" преувеличено и почерпнуто из чужих рук, но кое-что и справедливо" [22, 83]. Він змальовує пристрасний і запальний характер кохання: Бизеза метала громы и молнии и под конец пригрозила покончить с собой, если Триджего немедленно не порвёт с чужой мем-сахиб, вставшей между нами" [22, 82].

Святість цього почуття переплітається з жорстокістю і трагічністю: "Й по сей день Триджего не знает, как произошла эта трагедия; то ли Бизеза в приступе беспричинного отчаяния сама всё рассказала, то ли у неё пытками старались вырвать признание, когда обнаружили их связь; но обе руки её были обрублены по запястье, а он потом всю жизнь прихрамывал" [22, 84].

У цьому оповіданні Кіплінг сміливо торкається заборонених, тем кохання, що пов'язує білого чоловіка з індійською жінко. Це почуття, яке руйнує расові бар'єри: "Ты ведь англичанин, а я просто чернокожая девушка, - кожа её была светлее золотого слитка на монетном дворе, - и вдова чернокожего мужчины" [22, 83]. Також цю тему він порушує у одному із своїх найкращих оповідань "Без благословения церкви": "Он был англичанин, а она дочь бедняка мусульманина: два года назад её мать, оказавшись без средств к существованию, огласилась продать Амиру, как продала была её насильно самому князю Тьмы, предложи он хорошую цену" [22, 130].

Головний герой цього твору живе між двох вогнів: з однієї сторони -шістнадцятирічна дружина з сином, а з іншої - посада англійського офіцера: "Двойная жизнь чревата многими осложнениями. Только что начальство, как будто нарочно распорядилось отправить его на две недели в дальний форт -замещать офіцера, у которого захворала и слегла жена. Выслушав приказ, Холден должен был молча снести и одобрительное замечание насчет того, что ему-то еще повезло - он не женат, и руки у него не связаны" [22, 131].

Холден до безтями кохає Аміру: Я люблю тебя также, как любил всегда, всем сердцем. Лежи спокойно, моё сокровище, и отдыхай" [22, 132], але й не може відмовитись від улюбленої роботи. Проте Р.Кіплінг знаходить вихід із цієї безвихідної, на перший погляд, ситуації – це смерть найдорожчих для Холдена людей: "Как жестоко! Как бесчеловечно!" [22; 144].

Що ж допомогло Холдену пережити ці випробування долі? Звичайно, рука майстра, Р.Кіплінга.

Письменнику подобалися мужні і вольові люди, які можуть витримати удари долі, сміливо протистояти їй, не розмірковуючи про нерівність сил. Через усе своє життя він проніс поняття про обов'язок покликання, справжні цінності, без яких існування здавалося пустим і даремним: "Долг у Киплинга превыше всего. И это не только долг перед империей. В первую очередь это долг перед собой, перед собственной душой, которую необходимо сохранить чистой и гуманной, как бы трудно не складывались обстоятельства" [18, 13].

Кіплінг не визнавав тих, для кого власні інтереси були на першому місці, він був переконаний, що під час випробування людина, якій невідоме почуття відповідальності за велику і важливу справу, неодмінно виявиться слабкою і жалюгідною.

Письменник у своїй творчості неодноразово торкається теми романтики і світлого почуття - кохання, але по-своєму, адже у нього кохання трагічне і безнадійне: "Киплинг был романтиком, но таким, который не позволял себе воспарить над действительностью, словно не замечая её будничного невзрачного лица. Он был реалистом, которого, однако, никто бы не убедил, что романтика старомодна и смешна" [18, 22].

Яскравим прикладом вищесказаного є оповідання "Через вогонь", де закохані трагічно гинуть, не допустивши таким чином своєї розлуки: „Если что-то от нас останется, сожгите нас вместе, ибо мы совершили надлежащие молитвы. Но этот огонь будет жарче, чем пламя костра из веток хвойного дерева" [15, 116]. Вони розбили свої сім'ї: він, тікаючи від буденщини - "Жена Сакат Сингха ушла жить к матери и забрала с собой детей" [24, 263] - вона, рятуючи себе від жорстокості чоловіка - "через неделю после свадьбы он отколотил Ахиру толстой палкой" [24, 262], тому що кохали один одного.

Яким жалюгідним і водночас захоплюючим виглядає їхнє життя, наповнене працею, небезпекою і любовними перипетіями, поряд з життям англійських чиновників, офіцерів вищого рангу, багатіїв, вельмож, деталі якого зображено у оповіданні „Стріли Амура": „Надо вам сказать, что верховний комиссар очень богат. Жалованье превосходит мечты самой необузданной алчности - оно так велико, что он может позволить себе откладывать про черный день суммы, которые скомпрометировали бы даже советника. Он устраивал поистине королевские приёмы, держал великолепных лошадей, давал балы; он был в стране крупной фигурой и вел себя соответственно своему положению" [22, 96].

Загальновідомо, що кохання не купується і не продається. Ось і Кіті Бейтон, головна героїня оповідання, вірить у святість цього почуття і надає перевагу молодому офіцеру Кеббону, у якого обов'язок, як і у письменника, на першому місці: „Лестно, конечно, когда верховный комиссар с кучей всяких титулов отличает тебя среди прочих и сердца остальных девушек преисполняются черной завистью. Приятно, спору нет, видеть его у своих ног, но куда приятнее скрыться от него и поехать кататься верхом в компании не имеющего никаких титулов Кеббона – молодого офицера с привлекательной внешностью и без всяких видов на будущее. Ведь он был честный юноша и не пытался скрывать, что по уши в неё влюблен" [22, 97]. I це ще раз доводить, що для кохання потрібні лише два люблячі серця, а все інше просто втрачає сенс.

Отже, високе почуття кохання у Кіплінга – гаряче і пристрасне. Письменник змальовує його запальний і чуттєвий характер. Закохані щиро кохають один одного, проте шлях до щастя нелегкий, грубий, жорстокий.

Розділ 3 Тема кохання в російській літературі

 

3.1 Феномен кохання у російській літературі та філософії 19 – 20 століть

 

Досить довгий чає існувало уявлення про те, що російська література на знала таких прекрасних і всесвітньо відомих образів кохання, як література Західної Європи (кохання трубадурів, кохання Дайте і Беатріче, Ромео і Джульети). Однак вже у 19 ст. російська література дала глибинне висвітлення феномену кохання, якого не існувало до того часу. У творах О.С.Пушкіна та M.Ю.Лермонтова, Л.Толстого та Ф.Достоєвського, О.Купріна та багатьох інших письменників вимальовувались риси російського еросу, російського відношення до вічної теми кохання.

Очевидним є і той факт, що в багатій філософській літературі 19 ст. ми знайдемо лише декілька вагомих творів на цю тему. Проте з вулканічною енергією кохання вривається в російську літературу кінця 19 – нотатку 20 століття – в публіцистику, художню критику, філософію і теологію. Про кохання пишуть філософи і теологи – В.Соловйов, М.Бердяєв, П.Флоренський, С.Булгаков, М.Лоський, І.Ільїн, поети і письменники: І.Бунін, О.Купрін, К.Бальмонт, О.Блок, М.Гумільов, В.Маяковеький, С.Єсенін, М.Цвєтаєва, А.Ахматова, критики – В.Розанов, Д.Мережковський, історики літератури і літературознавці – В.Жирмунський, О.Веселовський та інші.

За декілька десятиліть в Росії про любов пишеться більше, ніж за декілька століть. При цьому література ця відрізняється глибиною думки, інтенсивними пошуками оригінальністю мислення. Нічого подібного ми не знайдемо у цей час в європейській філософії і літературі.

В Західній Європі домінуючою концепцією в розумінні та інтерпретації кохання став фрейдизм, який поставив біологічні потреби людини над соціальними. У Росії фрейдизм не мав популярності і став предметом різкої критики та полеміки.

На відміну від західних філософів російські мислителі початку: 19 століття розвивали гуманістичну традицію в розумінні природи кохання і, звертаючись до потаємних питань статі, пов’язували сексуальну енергію людини не тільки з продовженням роду, але і з розумінням духовної культури людини - з релігією, художньою творчістю, з пошуком нових моральних цінностей. Філософія кохання є одночасно і етикою, і естетикою, і психологією, осягненням божественного. Цей синкретизм – одна із характерних особливостей російського еросу.

Саме таке своєрідне тлумачення феномену кохання ми знаходимо у великих людей того часу: письменників, літературознавців, критиків, поетів.

Так, наприклад, Лев Толстой вважав, що "основание любви есть сознание каждым человеком единства духовного начала, живущого во всех людях" [50, 270]. Російський письменник О.Купрін писав: "Изжившийся, затасканный мужчина, изгрызенный и изжеванный челюстями любовных страстей, никогда уже не полюбит крепкой и единственной любовью, одновременно отверженной, чистой и страстной" [56, 34].

Так, головним у роботах Василя Розанова була критика моралі, причому не тільки міщанської, повсякденної моралі, але і релігійної етики. Він виявив серйозні протиріччя в християнському вченні, яке з підозрою відносилось до статі, бачило в ній знак гріховності людського роду, і разом з тим, завжди виправдовувало сім’ю та одруження як умову для продовження роду. На противагу християнським ідеологам Розанов прославляв плоть і тілесну любов як джерело життя. Він підходить до проблем кохання як мораліст, залишаючи обабіч філософію еросу. Усе це і дало поштовх до появи праць великого мислителя кінця століття Володимира Соловйова, пізніше – Миколи Бердяева та інших.

На думку В.Соловйова, у, людини кохання носить індивідуальний характер. Якщо у тварин головне – родове життя, то у людини індивідуальне начало переважає над родовим. Кожній людині природньо дивитися на себе як на центр світу і відноситись до оточуючих, виходячи зі своїх власних інтересів та потреб. Єдина сила, яка здатна знищити егоїзм, не знищуючи індивідуальність, а навпаки утверджувати її, - це кохання. Зміст людського кохання, стверджує В.Соловйов, "есть оправдание и спасение индивидуальности чрез жертву эгоизма" [58, 18]. Це відбувається тому, що завдяки любові ми зміцнюємо безумовне значення іншої особистості. Любов – це і є перебудова центру нашого життя, перенесення нашого інтересу на іншу індивідуальність. А егоїзм у В.Соловйова трактується так, що "зло эгоизма не в абсолютном самосознании и самооценке субъекта, а в том, что, приписывая себе по справедливости безусловное значение, человек несправедливо отказывает другим в этом значении; признавая себя центром жизни, каков он и есть в самом деле, он других относит к окружности своего бытия, оставляет за ним только внешнею и относительную ценность" [58, 19].

Причому головною силою, яка здатна усунути вроджений егоїзм, є статева любов, тому що саме вона зберігає рівність між людьми, які кохають один одного. Всі інші види та типи кохання так чи інакше засновані на відомій вже нерівності між людиною, яка кохає, і людиною, яку кохають.

Визнаючи важливість статі, статевої любові, Соловйов говорить про необхідність одухотворення плоті. Фізична сторона кохання є важливою, проте вона не є головною метою. Істинне кохання буває і без фізичного з’єднання, а фізичне поєднання буває і без любові. Іншими словами, якщо фізіологія стає ціллю, то вона знищує кохання.

Відзначимо, що Соловйов бачив у коханні два начала: природнє та ідеальне, а тому процес кохання включає як піднесення, так і спад. Саме тому в кінцевому результаті у любові відроджується образ Божий. Втілення в індивідуальному житті цього начала створює проблиски величного блаженства, яке знайоме кожній людині, яка коли-небудь кохала.

Отже, можна стверджувати, що в основі філософського вчення Соловйова лежать платонізм, але разом з тим глибше та оригінально переосмислений, який поєднується з принципам християнської етики. Цікавими також є погляди ще одного філософа – Льва Карсавіна. Написаний ним оригінальний філософський трактат "Петербурзькі ночі" повністю присвячений аналізу філософської моральної і етичної суті любові, в основі трактування якої знаходиться діалектична ідея - про "двоєдність" кохання. Діалектична природа кохання полягає в тому, що вона являє собою двоєдність життя та смерті, вільної особистості і абсолютного буття. Таким чином, Карсавін визначає кохання пантеїстично, як непереможну живу стихію. В коханні людина знаходить саму себе, свою особистість. В ній народжується едина, істинна індивідуальність, якої не існує в тваринному світі. Ідеал любові, за Л.Карсавіним, являє собою "двоєдність" тіла і духу, насолоди і розумного обмеження, розуму і почуття, мужності і жіночності.

Таким чином, філософи Соловйов і Карсавін, а також поетеса Зінаїда Гіппіус, яка приєдналася до них пізніше і у своїх статтях аналізувала феномен кохання у творчості російських та зарубіжних письменників, представляли собою єдину лінію в російській філософії кохання, пов’язану з обгрунтуванням ідеї неоплатонічного еросу, - спробами просвітлення і возвишення чуттєвості, з захистом індивідуального, особистого кохання, з відхиленням аскетизму та розумінням зв’язку еросу і творчості.

Друга лінія в цій філософії – це ортодоксально-богословський напрям, представлений іменами П.Флоренського, С.Булгакова, І.Ільїна. Вони орієнтувались на середньовічний "каритас" і пов’язаний з ним комплекс ідей християнської етики, яка в свою чергу нерозривно поєднана з сім’єю та одруженням. Флоренський розглядає кохання як спосіб пізнання божественної сутності. У нього любов не стільки індивідуальний акт, а родовий процес, процес злиття усіх, які кохають з божественною сутністю. Це і було висновком християнського вчення про любов.

Лінію Флоренського продовжив і розвинув інший релігійний мислитель - Сергій Булгаков. Одна з його праць пов’язана з коментуванням біблійних текстів, відродженням уявлень, згідно з якими стать – гріховне начало в людській природі.

Отже, в російській філософії ми знаходимо дві лінії розвитку філософії кохання. Між ними відбувається достатньо гостра полеміка. Ці два напрямки повинні були б якимось чином зійтися один з одним, створити якийсь новий філософський принцип, однак цього не відбулося. Процес відштовхування переміг процес протягування. Тому-то в області філософії любові ми бачимо тільки паралельні лінії, які не перетинаються у даному історичному просторі.

Необхідно відмітити, що російська література, публіцистика і літературна критика постійно звергалися до теми кохання, настійливо намагалися зрозуміти її філософський і моральний смисл, її зв’язок з явищами світової і вітчизняної культури. Кохання розуміли широко та багатозначно - перш за все, як шлях до творчості у пошуках духовності. Концепція еросу являє собою єдність філософії і мистецтва, і тому вона так тісно пов’язана зі світом літературних образів.

Праці відомих російських філософів не мають аналогу в західно-європейській думці. Саме тому внесок російської культури у світову традицію надзвичайно великий та цінний.

  3.2 О.І.Купрін – яскравий представник російської літератури кінця ХІХ – середини XX ст.

У російській літературі проблема взаємовідносин людини з навколишнім світом займав важливе місце. Час, в якому жили і творили відомі літературні діячі, філософи, критики, ставив перед ними важливе завдання – осмислити і відстояти свою людську гідність, гідність особистості, яка полягає у вільному самопізнанні, волевиявленні її творчості. Саме феномен людини, феномен її буття в світі, через який світ сам себе розкриває і дивиться на себе очима людини, був для кожного митця чи не найважливішим у його творчості. У цьому – витоки згоди та єдності, витоки любові, її індивідуалізації, визнання за іншим його абсолютного значення. Кохання містить у собі різноманітні аспекти: біологічні, соціально-правові, духовні. Але як пов’язані вони між собою? Можливо, пошуки їх правильного співвідношення приведіть до торжества істинної любові, допоможуть зрозуміти зміст життя, і разом з тим знайти основу не тільки для взаємної спорідненості, але І для активного» збагаченого спілкування. У вирішенні цього питання є традиція, яка сягає у глибину віків. Цим займалися філософи Сократ, Спіноза, Соловйов, Карсавін, Розанов, про це писали у своїх творах письменники О.С.Пушкін, М.Ю.Лермонтов, Л.Толстой, О.І.Купрін на інші. Вони у своїх творах піднімали людину до усвідомлення і переживання безкінечного духовного багатства цього феномену. Природне у коханні наповнюється новим, духовним змістом. Саме таким постає кохання у творчості російського письменника Олександра Івановича Купріна.

Обдарованість письменника виявилась з особливою силою в зображенні навколишнього світу, його повноти і незвичайності, у точній передачі звичаїв, побуту, ситуацій, утвердженні радості, сили, краси, кохання, тобто всього того, чим був сповнений він сам. І хоч, як правило, його оповідання і повісті закінчуються сумно і навіть трагічно, в душі читача завади залишається відчуття чогось великого, світлого і прекрасного,

Формуванню Купріна-художника, перш за все, сприяли його любов до життя, його невичерпна допитливість. Великий російський письменник прожив цікаве і надзвичайно складне життя. "Самая трудная профессия, выпавшая на мою долю, - говорив письменник, - заключалась в знакомстве с жизнью" [23, 74]. Його творчість - де віддзеркалення справжніх подій його життя та світогляду.

Досконало володіючи даром зацікавити читача, О.І.Купрін сміливо вводить його в коло зображуваних подій, змушує напружено слідкувати за долями героїв, співчувати одним і ненавидіти інших.

Визначі письменники Росії цінували талант Купріна "за меткую, истинно русскую речь, за простоту и свободу повествования, за преданность живой жизни" [23, 4]. Несхильний до вихваляння своїх сучасників, І.Бунін захоплювався оповіданнями Купріна, а саме їх "разнообразными достоинствами...., тем, что преобладает в них: свободой, силой, яркостью повествований, его метким и без излишества щедрым языком..." [9, 3].

Купрін відважно переборював складнощі життя. Не дивно, що він покладав великі надії на особистість, яка здатна протистояти дійсності. На думку письменника, "...истинная история нашей культуры - история, основанная на том, что человек вместо того чтобы в развитии своих бесконечных сил пойти по пути, достойному вселюбящего и прекрасного Бога, пошел по пути нищего" [17, 35]. А вихід з такого страшного становите полягає у розвитку людьми їх внутрішніх світлих позицій, про що митець натхненно говорив у всіх своїх творах.

Саме такою світлою силою було кохання, яке здатне змінити світ. Кохання завжди приваблювало Купріна. "Олеся", "Гранатовий браслет", "Суламіф" - у всіх цих творах глибоко і щиро писав він про найвище інтимне почуття. Письменник створює дивовижні за красою і силою зразки ідеального кохання, відправляючись для цього в глибину віків ("Суламіф", забираючись у лісові хащі Волинської губернії ("Олеся"), зазираючи у квартиру закоханого романтика у жорстокому і цинічному світі ("Гранатовий браслет"). Письменник торкався різних граней цього тонкого і ніжного почуття, яке потребує від особистості духовної обдарованості, душевної мудрості. О.І.Купрін свято вірив у кохання. У його творчості воскресає високий пафос почуттів, який був притаманний творам більш ранніх письменників, котрі створили чудові гімни любові. Справжньою силою людини, яка здатна була протистояти негативному впливу цивілізації, для О.Купріна було чисте і самовіддане кохання.

Поєднання яскравого природного таланту, величезного запасу життєвих спостережень, різке критичне зображення буржуазної дійсності з любов'ю до людини, бажанням бачити її вільною і щасливою є основою його ідейних та естетичних пошуків. Герої Купріна прагнуть кохання і краси, але заволодіти прекрасним в житті, де панують вульгарність і духовне рабство, вони не можуть. Багато з них не знаходять щастя або помирають у зіткненні з ворожим середовищем. Але вже своїм існуванням, своїми мріями вони утверджують думку про можливість щастя на землі. В таких творах, як "Олеся" і циклі оповідань про армійське життя зображено любов до людини і величної краси природи, захоплення якою набуває характеру пантеїстичного поклоніння.

Різке протиставлення двох світів, світлого і темного, - важлива риса творів А.І.Купріна. Проте, заперечуючи реальне, він шукає ідеал волі і краси не в борцях за щастя народу, а в людях, яких не зачепила цивілізація. Глибина соціальних думок Купріна приводила його до висновків, близьких поглядам Ж.-Ж.Руссо. Письменник зображає свого героя в типових обставинах, викриває недоліки суспільства, побудованого на основі соціальної ієрархії, суспільства, в якому простій людині важко жити. У творах Купріна подається зображення людини з нормальною психікою, яка опинилася в ненормальних життєвих умовах. Письменник не може змиритися з усіма видами деспотизму, найменшими утисками природних прав людини.

Це проявилося у розробці вічної теми, яка цікавила Купріна. Він показує, що кохання стає трагічним, тому що воно змушене протистояти експлуататорському суспільству. Ця тема давала художнику можливість глибше показати згубний вплив ненормальних суспільних відносин на людську душу. Тема кохання для Купріна протистояла всьому незмінному, меркантильному, цинічному, вона не могла не зацікавити великого і духовно здорового художника, який вірить в людину, в силу і красу людського духу. Купрін і в розробці цієї теми був законним спадкоємцем російської літератури XIX століття.

Що ж таке "любовь, которая крепка, как смерть, которая вершит чудеса, заставляет трепетать и плакать? " [31, 15].

Кохання - інтимне і глибоке почуття прихильності до особи іншої статі, внутрішній духовний потяг до чого-небудь; почуття глибокої сердечної прив’язаності до кого-, чого-небудь [27, 135].

В стародавній міфології і поезії кохання - космічна сила, схожа на силу тяжіння. Платон вважав, що "любовь - побудительная сила духовного восхождения, в обыденном словоупотреблении "платоническая любовь" - любовь, свободная от чувственного влияния [44, 61]. Перед красою високого і чистого кохання Олександр Купрін схиляв голову до останніх днів свого життя. Ця тема є основною в його творчості. Письменник возвеличує людей, які здатні вирватися із потоку буденності і насолоджуватись цим прекрасним почуттям. Таке кохання не терпить користі, охоплює людину повністю, і найщасливіший готовий служити коханій, не задумуючись. Він здатен пожертвувати усім, що у нього є, для нього не має значення, взаємне це почуття, чи ні. "Любви Куприн посвятил в своих произведениях огромное количество строк - лирических и патетических, нежных и исступленных, мудрых и пошлых, гневных и благословляющих, бунтующих и примиряющих, - самых разных, самых неожиданных и никогда не о равнодушных" [6, 116]. Про кохання Купрін змушує розмірковувати своїх героїв, змушує говорити про нього дійових осіб своїх творів, говорить від свого імені, пише у своїх інтимних листах. Іноді ці роздуми про кохання так і залишалися в листах, не переходячи в художні твори.

Кращими творами О.І.Купріна про любов, "которая повторяется только один раз в тысячу лет" є повісті "Олеся", "Суламіф" та "Гранатовий браслет". Автор ніби хоче визначити, для кого посилається цей дар Божий, якими принципами і критеріями керується Всевишній, даруючи кохання людині.

3.3 Оспівування почуття кохання творі О.І.Купріна «Олеся»

Проте, де ж може виникнути таке почуття? Не у тому ж світі, де всі проти нього? Очевидно, його потрібно шукати там, де людина близька до природи, де не відчуваються соціальні контрасти і пагубний вплив Молоха.

Могутні ліси Полісся з їх неповторною привабливістю і глухим усамітненням наштовхують письменника на думку про те, що вони можуть бути ідеальним фоном для чистого і піднесеного кохання.

"Олеся" - перша оригінальна повість художника, написана у 1898 році. "Олесю" і оповідання "Річка життя" (1906) Купрін відносив до своїх кращих творів. "Здесь жизнь, свежесть, - говорил писатель, - борьба со старым, отжившим, порывы к новому, лучшему. В этих двух рассказах больше, чем в других моих рассказах, моей души" [15, 175].

І хоча Чехов і Бунін, з їх вимогами суворого реалізму, не оцінили "Олесю" (А.П.Чехов назвав "Олесю" "наивной романтикой"), жодне юнацьке серце не залишиться байдужим до цієї весняної, радісної, трохи казкової, проте невигаданої повісті "О нежной и великодушной любви".

Та й не настільки простою є "Олеся", як здається на перший погляд. "Есть в ней то неувядаемое дыхание поэзии, то богатство самой жизни, которое остается многомысленным при всей видимой ясности" [31, 29].

"Олеся" - одна із найбільш натхненних повістей Купріна про кохання, людину і життя. У ній світ інтимних почуттів і краса природи поєднуються з побутовими картинами сільської глухомані, романтика справжнього кохання - з жорстокою вдачею перебродських селян. Купрін вперше так повно і багатобарвне охвачує життя, примушуючи його невигадливе обертатися різними гранями.

Письменник приводить читача в умови суворого сільського побуту зі злиденністю, неграмотністю, хабарництвом, дикістю, пияцтвом. З легкою іронією він повідомляє про те, як руйнуються спроби міського жителя поспілкуватись з селянами і «місцевою інтелігенцією». У сценах лікування селян і навчання грамоти лісника Ярмоли відкриваються непередбачені психологічні бар'єри у взаємовідносинах інтелігента з народом, на які ще не раз зверне увагу Купрін.

Цьому світу зла і неосвіченості художник протиставляє інший світ -істинної гармонії і краси, описаний настільки ж реально і повнокровно. Більше того, саме світла атмосфера великого справжнього кохання одухотворяє повість. «Любовь - это самое яркое и наиболее понятное воспроизведение моего "Я". Не в силе, не в ловкости, не в уме, не в таланте...не в творчестве выражается индивидуальность. Но в любви", - так писав Купрін своему товарищу Ф.Батюшкову.

В цьому письменник і справді має рацію: у коханні проявляється людина в цілому, її характер світосприйняття, почуття. У книгах великих російських письменників кохання нерозривно пов'язане з ритмом епох, з духом часу. Починаючи з Пушкіна, справжнім героєм ставала не тільки людина - борець, діяч, мислитель, алей й людина високих почуттів, яка здатна глибоко переживати, натхненно кохати. Купрін в "Олесі" продовжує гуманістичну лінію російської літератури. Він показує сучасну людину-інтелігента кінця століття зсередини.

Повість побудована на зіставленні двох героїв, двох натур, двох сприймань світу. З однієї сторони, - освічений інтелігент, представник міської культури, доволі гуманний Іван Тимофійович, з іншої - Олеся - "дитина природи", людина, яка не потрапила під вплив цивілізації міста. Співвідношення вдач говорить саме за себе. У порівнянні з Іваном Тимофійовичем, чоловіком добрим, але слабким, Олеся підноситься благородністю, гордою впевненістю в своїх силах.

Іван Тимофійович — житель великого міста, який вважає себе письменником і йде на Волинь з надією зібрати "множество поэтических легенд, преданий и песен". Не можна назвати його нерозсудливим, але як каже йому Олеся під час гадання: "Человек вы хотя и добрый, но только слабый... Доброта ваша не хорошая, не сердечная. Слову вы своему не господин. Над людьми любите верх брать, а сами им хотя и не хотите, а подчиняетесь" [35, 290]. I ось він нарешті зіткнувся з тим, про що мріяв. Ярмола охоче розповідає йому, як і за що перебродські селяни вигнали "відьму" з села. Поки що інтерес героя до чаклунки викликаний лише можливістю ознайомитися з легендою, яка виникла навколо неї, познайомитись з тим, як вона ворожить, почути її розповіді. Поки що чаклунка – це стара Мануйлиха. Ярмола лише згадує про те, що коли Мануйлиху вигнали з села, то з нею була дівчинка: дочка чи внучка. Купрін не хоче передувати розвитку подій, він лише натякає на те, що скоро повинно щось трапитися. Раптова поява дівчини незвичайної вроди дає можливість письменнику устами його героя яскравіше і емоційніше описати її оригінальну зовнішність. Проте основна причина того, що про "лісову" дівчину нічого не відомо на перших сторінках повісті, аж до її зустрічі з героєм, полягає в іншому. Письменник хоче "відокремити" Олесю від зовнішнього світу, показати її в природних для неї умовах прекрасної і могутньої природи.

Образ Олесі, поезія її кохання зображені в пантеїстичних тонах, відображають естетичне ставлення письменника до дійсності. Дійсно прекрасне може існувати лише далеко від того світу, де панують гроші і лицемірство.

Якщо у взаєминах з Ярмолою і сільськими людьми Іван Тимофійович виглядає сміливим, гуманним і благородним, то у спілкуванні з Олесею виступають і негативні сторони його особистості. Його почуття виявляються боязкими, рухи душі - скутими, непослідовними. "Боязке чекання", "підле побоювання", нерішучість героя відтіняють багатство душі, сміливість і волю Олесі.

Відомо, як багато зусиль витрачали великі художники, створюючи образ "позитивно-прекрасної людини", якщо говорити словами Достоєвського. У цьому випадку Олеся - щасливий виняток. Вільно, без особливого хитрування змальовує Купрін образ поліської красуні, примушуючи читача слідкувати за багатством відтінків й духовного світу, завжди своєрідного, щирого і глибокого. Небагато знайдеться книг у російській та світовій літературі, де б виникав настільки земний і поетичний образ дівчини, яка живе в гармонії з природою і зі своїми почуттями. Олеся - художнє відкриття Купріна. У красі Олесі, в гордій силі, яка виходить з неї, письменник втілює красу і гордість природи, яка ніби сформувала людину подібну собі. "Моя незнакомка, высокая брюнетка лет около двадцати – двадцати пяти, держалась легко и стройно. Просторная белая рубаха свободно и красиво обвивала ее молодую, здоровую грудь. Оригинальную красоту ее лица, раз его увидев, нельзя было позабыть, но трудно было, даже привыкнув к нему, его описать. Прелесть его заключалась в этих больших, блестящих, темных глазах, которым тонкие, надломленные посередине брови придавали неуловимый оттенок лукавства, властности и наивности; в смугло-розовом тоне кожи, в своевольном изгибе губ, из которых нижняя, несколько более полная, выдавалась вперёд с решительным и капризным видом" [35, 284].

Художній інстинкт допоміг письменнику розкрити красу людської особистості, яка щедро обдарована природою. Наївність і владність, жіночність і горду незалежність, "гибкий, подвижный ум", "первобытное и яркое воображение", зворушливу сміливість, делікатність і вроджений такт, причетність до таємниць природи і щедрість душі – ці якості виділяє письменник, малюючи привабливий образ Олесі, цілісної, своєрідної, вільної натури, яка "сяйнула" у навколишній пітьмі і невігластві.

Виявляючи оригінальність і талановитість Олесі, Купрін доторкнувся до тих потаємних виявів людської психіки, які ще досі розгадуються наукою. Він говорить про сили інтуїції, передчуття, про мудрість тисячолітнього досвіду. Реалістично осмислюючи "чаклунські" сили Олесі, письменник висловив справедливе переконання, "что Олесе были доступны те бессознательные, инстинктивные, туманные, добытые случайным опытом, странные знания, которые, определив точную науку на целые столетия, живут, перемешавшись со смешными и дикими поверьями, в темной, замкнутой народной массе, передаваясь как величайшая тайна из поколения в поколение" [6, 81].

У цій дівчині є наївність "естественного человека", що зародилась далеко від буржуазної цивілізації. Притаманна Олесі і мінливість настрою, якій підкоряється людина, оточена природою.

Взагалі природа з її красою і чарівністю, з її владним впливом на душу людини займає виключно важливе місце в повісті, визначає весь її колорит.

Як і у таких великих художників, як Тургенев і Чехов, пейзаж у Купріна не просто відтіняє настрої героїв твору, але й виражає естетичне ставлення письменника до дійсності, заповітні думки і почуття автора.

Купрін звертається до лісового пейзажу не просто для створення поетичної обстановки, але й у пошуках багатозначного, навіть символічного фону, який ніби пояснював почуття людини, надавав їм первісної чистоти, діяв на душу як музика.

"Мы в это время находились как раз на середине длинной, узкой и прямой, как стрела лесной просеки. Высокие, стройные сосны обступали нас с обеих сторон, образуя гигантский уходящий в даль коридор со сводом из душистых сплетшихся ветвей. Голубые, облупившиеся стволы были окрашены багровым отблеском догорающей зари... " [35, 314].

У цей момент закоханим здається, що, крім них, у світі не має нікого. Перед ними якби відкривається дорога життя, якою їм так пристрасно хочеться пройти удвох.

Сцена освідчення в коханні лаконічна, але у ній дуже багато сказано. Письменник зумів вкласти в сцену освідчення якусь незвичайну силу і чистоту, у ній чується могутній поклик природи, повної "свіжих соків" і "спраги нового материнства".

Кохання Олесі і героя повісті просте і глибоке, ніжне і чуттєве, як природа. Эта любовь "языческая, но стыдливо-целомудренная даже в своих чувственных проявлениях" [6, 83 ].

В повісті вперше повністю виражена заповітна думка Купріна: людина може бути прекрасною, якщо вона буде розвивати, а не руйнувати подаровані їй природою тілесні, духовні і інтелектуальні здібності.

Пізніше Купрін скаже, що тільки вільна людина буде щасливою в коханні. В "Олесі" письменник привідкрив це можливе щастя вільного і нічим незаплямованого кохання. По суті, розквіт кохання і людської особистості складає поетичне ядро повісті.

Тема взаємного кохання змінюється в повісті іншою, яка має велике значення в творчості Купріна, темою надосяжного щастя. Герой повісті, охоплений почуттями, закриває очі на майбутнє. Але не Олеся, тому що її кохання - великодушне, дівчина більше за все боїться зробити боляче коханому.

Світла, казкова атмосфера не тьмяніє навіть після трагічної розв'язки. Відходять на другий план пересуди і плітки, мерзенні переслідування прикажчика, зменшується значення дикої розправи перебродських жінок над Олесею після відвідування нею церкви. Над усім нікчемним, дрібним і злим одержує перемогу справжнє, велике земне кохання, про яке згадують «легко і радісно». Характерним є останній штрих повісті: нитка червоного намиста, залишена серед брудного безпорядку на віконній рамі "хатинки на курячих ніжках". Ця деталь надає повісті композиційної і суттєвої завершеності. Нитка червоного намиста - остання данина щедрого серця Олесі, пам'ять про її "ніжне великодушне кохання".

"Олеся", як і багато інших творів Купріна, автобіографічна. Хоч ми і не можемо сказати, що Іван Тимофійович і є сам Купрін, але в основу повісті покладено випадок з життя письменника. Недаремно на схилі своїх днів Купрін говорив на рахунок "Олесі" кінокритику Г.П.Чахир'яну: "Всё это было со мной".

"Олеся" - один із найулюбленіших і найпопулярніших творів О.І.Купріна. Сучасного читача приваблює у ній не протест проти цивілізації, а краса і сила великого людського почуття, "язичницька" радість буття, прекрасні картини вічно живої природи, чарівний образ героїні.

Отже, "Олеся" - один із трьох творів, у яких відкрилися кращі риси таланту Купріна. Майстерне відображення характерів, тонкий ліризм, яскраві картини природи, нерозривно пов'язані з перебігом подій в повісті, з почуттями і переживаннями дійових осіб, сюжет, який розгортається послідовно і цілеспрямовано - все це ставить "Олесю" в ряд найвизначніших творів Купріна.

  3.4 Поєднання біблійних мотивів та мотиву вічного кохання у повісті «Суламіф»

Природне почуття кохання оспіване Купріном ще в одній його повісті "Суламіф" (1908), яка є одним із найвідоміших і найпопулярніших творів письменника. Не тільки у творчості Купріна, а й серед творів світової літератури, присвячених коханню, "Суламіф" займає помітне місце за яскравістю і силою поетичного узагальнення.

Пронизана духом східних легенд повість про радісне і трагічне кохання бідної дівчини з виноградників до царя і мудреця Соломона, про кохання, яке «никогда не пройдет и не забудется», навіяна біблійною "Піснею пісней". Не випадково нею зацікавився художник, який так любив життя.

"Пісня пісень" - це найпоетичніша, натхненна, найбільш "земна" і "язичницька" із біблійних книг, створена на основі народної любовної лірики. У яскравій біблійній поемі не має чіткого сюжету. Здається, що вона була розрахована на тих, хто вже добре знав історію кохання царя і простої дівчини. Тому в "Пісні пісень" були подані тільки квінтесенції подій, тільки філософсько-поетичні "формули" кохання. Виникає бажання знати всю цю історію, знати все, що ховається за цими поетичними натяками: "Положи меня, как печаль на сердце твое, как перстень на руку твою: ибо крепка, как смерть, любовь; люта, как преисподняя, ревность...Большие воды не могут потушить любви и реки не зальют ее".

"О, ты прекрасна, возлюбленная моя, ты прекрасна! Глаза твои голубиные под кудрями твоими; волоса твои, как стадо коз, сходящих с горы Галаадской; Как лента алая губы твои, и уста твои любезны, как половинки гранатового яблока – ланиты твои под кудрями твоими".

"Пленила ты сердце мое, сестра моя, невеста моя; пленила ты сердце мое одним взглядом очей твоих, одним ожерельем на шее твоей" [35, 1,3,9].

Саме таким бажанням натхенний Купрін, тим більше, що "Пісня пісень" близька його творчості, у якій настільки важливе місце займає тема всеперемагаючого кохання.

Проте до сьогоднішніх днів не має усталеної точки зору на рахунок "Пісні пісень". Одні вважають її збіркою давньоєврейських любовних пісень, інші, - що це було просто зібрання весільних пісень, щось схоже на обряд весілля. Безсумнівно, що популярність твору у давніх євреїв змусила укладачів єврейських релігійних книг включити туди і "Пісню пісень", яка була штучно приписана царю Соломону. Купрін повністю відкинув релігійне тлумачення "Пісні пісень". Його захопила могутня лірика цієї поеми кохання. Познайомився він з нею ще в роки своїх молодих поневірянь; в будь-якому випадку, вже в кінці 1890-х років він цитує "Пісню пісень", бере з неї епіграфи для своїх творів.

З багатьох листів Купріна, в яких відобразився хід його роботи над "Суламіф'ю", заслуговує на увагу уривок з листа до В.А.Тихонова від 1 жовтня 1907 р.: "Теперь роюсь в Библии, Ренане, Веселовском и Пыляеве, потому что пишу не то историческую поэму, не то легенду, я сам не знаю, что - о любви Соломона к Суламифи, дщи Надавля, прекрасной, как завесы Соломона, как шатры Кидарские... " [37, 482].

Коли Купрін почав писати "Суламіф", ні розмір повісті, ні деталі не були йому зрозумілими. Проте сам процес написання хвилював його найбільше: "Суламифь" у меня выйдет более двух листов. И сцены в ней таковы, что я должен часто выбегать на улицу раздевшись и глотать снег для охлаждения и приведения себя в нормальное состояние. Вот так пьеса! " [35, 14].

Сюжет "Суламіфі" є в основному породженим творчою фантазією Купріна, але фарби, настрої він черпав із біблійної поеми. Дуже сміливо і майстерно використовуючи прийоми стилізації, художник намагався передати пафосно-очевидний, урочистий настрій, величне і наповнене енергією звучання давніх легенд. Письменника приваблює яскравий східний колорит, і цілі сторінки присвячені блискучому дорогоцінному камінню, якими Соломон прикрашає свою кохану Суламіф. Ці описи з їхнім приголомшливим багатством фарб, епітетів, порівнянь, метафор дуже багато дають для розкриття образу Соломона. Даруючи каміння своїй коханій, він палко описує їхню красу, наділяє їх особливими якостями, при цьому з'ясовується ставлення Соломона до людей, його віра і мудрість. Так він дарує своїй коханій смарагд, тому що він "зелен, чист, весел, и нежен, как трава весенняя», и отводит черные мысли". [35, 362].

Через всю повість проходить протиставлення світлого і темного — як протиставлення кохання і ненависті. Кохання Соломона і Суламіфі, яка приносить їм ні з чим незрівнянну радість, описана в світлих, урочистих тонах, у м'якому поєднанні фарб. Тут чуттєве одухотворене і освітлене поетичним світлом. А у храмі Озіріса та Ізіди, де відбуваються криваві обряди, де панує жорстока цариця Астіс, - там відтінки вогню роблять ще більше зловісною похмуру розкіш язичницького святилища. І почуття цариці і закоханого в неї Еліава позбавлені високого звучання. В образі коханої Соломона Суламіфі втілене кохання, пристрасне і чисте, палаюче і світле. Протилежне почуття – почуття ненависті і заздрості - виражене в образі відкинутої царем Астіс. Суламіф вся ніби зіткана з сонячних променів. Вона дала Соломону велике і чисте кохання, яке переповнює її. Кохання зробило з нею диво, - воно відкрило перед дівчиною красу світу, збагатило її розум і душу. Кохання вкладає в її уста натхненні слова, які раніше вона не змогла б вимовити. І навіть смерть не може перемогти силу цього кохання. Поранена мечем Еліава, якого підіслала підступна Астіс, Суламіф говорить своєму коханому: "Благодарю тебя, мой цар, за всё, за твою любовь, за твою красоту, за твою мудрость, к которой ты позволил мне прильнуть устами, как к сладкому источнику... Никогда не было и не будет женщины счастливее меня" [35, 379].

Астіс також прекрасна, але не світлою красою. Волосся її пофарбоване у синій колір, а обличчя "сильно нарумянено и набелено", "тонко обведенные тушью глаза казались громадными и горели в темноте, как у сильного зверя кошачьей породы" [35, 372]. її злий задум призводить події до трагічної розв'язки. Цариця Астіс, обіцяючи своє кохання одному з царських охоронців, Еліаву, підмовляє його убити Суламіф, за що його потім стратили за наказом царя Соломона.

У словах прощання царя з дівчиною полягає потаємна суть повісті: "До тех пор пока люди будут любить друг друга, пока красота души и тела будут самой лучшей и самой сладкой мечтой в мире, до тех пор, клянусь тебе, Суламифь, имя твое во многие века будет произноситься с умилением и благодарностью" [35, 380].

Проте, невже ж ця книга лише про трагічне кохання через чиїсь ревнощі? Звичайно, ні. "Суламіф" - "гимн уникальности, неповторимости, величию красоты женского тела и гимн любви". Любовь Суламифи "крепка, как смерть" [68, 59]. Аналізуючи повість, Ф.М.Штейнбук намагається пояснити, чому ці два поняття постійно йдуть поряд. Смерть дійсно не змушує довго себе чекати – лише сім днів було відведено Суламіфі і Соломону насолоджуватись високим і сильним почуттям – Коханням. І невже ревнощі стали причиною загибелі Суламіфі? Якщо ні, то чому ж померла Суламіф?

Але чи могло все бути по-іншому? Дівчина була приречена на смерть з того самого моменту, коли зустріла царя, з того самого моменту, коли вони покохали один одного.

Однак, це тільки зовнішня сторона проблеми: царська влада, палаци, соціальне становище людей - це лише фон, декорація великої драми під назвою "життя". Нічого не змінилося б, якби мова йшла про селянина і селянку, про принцесу і жебрака, одним словом, про людей, яких люблять і які, люблять. Кохання, народившись, приречене на смерть, точно так, як людина, народившись одного разу, повинна рано чи пізно померти: світ не чув (і не почує ніколи), щоб хтось помер, не народившись!

Ось і у випадку героїв Купріна ситуація "запрограмована" з самого початку. Проте необхідно трактувати поняття "смерть", маючи на увазі не тільки завершення фізичного існування, а перехід, точніше момент переходу з одного стану в інший. Суламіф, її кохання – як та чарівна квітка, що після «смерті» перетворюється у плід. І як та квітка, Суламіф і її кохання «помирають», перетворюючись в "Пісню пісень" - цей вічно живий пам'ятник жіночності, Краси і Кохання.

Повість "Суламіф" особливо прекрасна як прославлення жінки і носить загальнолюдський характер. Проте не всі письменники розділяли це захоплення - М.Горький, як відомо, негативно відгукнувся про твір: "Возврат – это очень хорошо. Только не всем. Куприн, например, хороший бытописец, но совсем незачем было ему трогать "Песню песней" - это и без него хорошо. А Соломон его смахивает все же на ломового извозчика" [16, 484].

Позитивно сприйняв повість Купріна В.В.Воровський. Вона була для нього "гимном женской красоте и молодости". Саме в якості такого гімну "Суламіф" завжди буде посідати помітне місце в російській літературі і полонити нові покоління читачів.

Отже, прославлення великого кохання і безмежної вірності коханому і долі хвилює читача в повісті Купріна, змушуючи сприймати "Суламіф" не як екзотичну, малохарактерну для таланту письменника стилізацію, а як твір з ряду інших повістей, присвячених утвердженню величини і сили прекрасного людського почуття.

3.5 Філософське осмислення кохання у творі О.І.Купріна "Гранатовий браслет". Роль "музики кохання" (Largo Appassionato) Людвіга Ван Бетховена у повісті

Легендарний сюжет "Суламіфі" відкривав письменнику необмежені можливості для оспівування кохання сильного, гармонійного і звільненого від будь-яких побутових обставин і життєвих перешкод. Але Купрін не зміг зупинитися на цьому екзотичному трактуванні теми кохання. Він наполегливо шукає в реальній, сучасній, буденній дійсності людей, "одержимих" високим почуттям кохання, здатних піднятися, хоча б у мріях, над навколишньою прозою життя. І, як завжди, він звертає увагу на "маленьку", просту людину. Так виникла у творчій свідомості письменника поетична тема "гранатового браслета". Купрін починає писати повість в Одесі в 1910 році. В цей час він був дуже пригнічений смертю матері і матеріальними нестатками. Єдиною втіхою була робота над "Гранатовим браслетом": "Недавно рассказывал одной хорошей актрисе, - писав він у листі до Ф.Д.Батюшкова від З грудня 1910 року про сюжет свого твору, - плакал. Скажу одно, что ничего более целомудреного я еще не писал". [37, 497].

Трохи раніше - 15 жовтня 1910 року - у листі до того ж Батюшкова Купрін називає реальних прототипів свого твору: "Сейчас я занят тем, что полирую "Гранатовый браслет". "Это - помнишь? - печальная история маленького телеграфного чиновника К.П.Желтикова, который был так безнадежно, трогательно и самоотверженно влюблен в жену Любимова. "Пока только придумал эпиграф: "van Beethoven Op. 2 N 2 Largo appassionato". Пишу, но плохо дается. Главная причина - мое невежество в музыке... Да и светский тон!». Пізніше ця коротка вказівка письменника отримала пояснення у спогадах Льва Любімова "На чужбине" [43, 19-23]. Син Д.Н.Любімова, якого згадав Купрін, Лев Любімов, детально розповів історію захоплення телеграфного чиновника П.П.Жолтова (це справжнє прізвище прототипу героя Купріна, яке у листі було помилково вказане як Жолтіков) матір'ю мемуариста, Людмилою Іванівною Любімовою Вона дійсно отримувала анонімні листи, а згодом і подарунок на день народження - гранатовий браслет. Як підкреслює Л.Любімов, це був "курьезный случай скорее всего анекдотического характера" [43, 16-17]. "Курьезные случаи" Купрін використав, щоб виразити своє уявлення про кохання, як про велике почуття, рівне за натхненням, висотою та чистотою лише великому мистецтву.

Багато у творі Купріна відповідає фактам із життя, і тільки фінал повісті - самогубство Желткова - є творчою вигадкою письменника. В дійсності Жолтов, як про це пише Лев Любімов, після розмови з ним чоловіка і брата Любімової більше про себе не нагадував. Трагічний фінал потрібен був Купріну, щоб сильніше відтінити силу кохання Желткова до майже незнайомої йому жінки — кохання, яке буває "один раз в несколько сот лет". Проте туга деякої втрати відчуваються у образі центрального героя - Желткова, і на самому його почутті до Віри Шеїної. Що ж являє собою Желтков? А.Горнфельд вважав цей образ найбільш вдалим у повісті. "... в памяти остаются не милый и чуткий князь Шеин... не оригинальная Анна...не прелестный, умный старый генерал, не героиня рассказа, чарующая княгиня Вера, а этот странный, сперва забавный, потом трагический "Пе Пе Же"...Забавный чудак, он уходит он нас в ореоле благородства, как некий Дон Кихот, как "рыцарь бедный" [37, 497].

Головний герой повісті – трагічна особистість. Трагедія його полягає у невзаємному і безнадійному коханні до жінки з аристократичного кола. Желтков - скромний чиновник. Він непомітна, тиха людина. Він делікатний, м'який і тактовний. Його любов до музики говорить про його вміння цінувати прекрасне у мистецтві. Він відкритий, щирий, світлий і чистий у своєму коханні. Покохавши жінку, яка йому недоступна, він розуміє, що шлях до щастя йому закритий. Кохання для Желткова – найвища єдина радість, вона освітлює його життя, наповнює його глибоким змістом: "Случилось так, что меня не интересует в жизни ничто: ни политика, ни наука, ни философия, ни работа о будущем счастье людей - для меня вся жизнь заключается только в Вас" [35, 418].

Проте кохання для нього – і джерело страждань, так як воно нероздільне і безнадійне: величезна перешкода є між ним і його коханою. Щоб перетнути цю межу, він пише їй листи, але не отримує відповіді, дарує коханій на день народження дорогу прикрасу – гранатовий браслет; "Посередине между большими камнями Вы увидите один зеленый, это весьма редкий сорт граната – зеленый гранат" [35, 396], який був сімейною реліквією: "...Этот браслет принадлежал еще моей прабабке, а последняя, по времени, его носила моя покойная матушка" [35, 396].

Багато властивостей браслета мають символічний зміст, розкриття їх допоможе краще зрозуміти ідейний зміст твору. "Зеленый камешек в центре браслета, очень редкий гранат, в окружении кровавых огней, обычных красных гранатов, словно бы символизирует необычность, редкость такого сильного и безграничного чувства, как любовь Желткова" [47, 15]. Отримавши подарунок, Віра, хоч і не носила його, передбачає загибель Желткова: "Я знаю, этот человек убьет себя" [35, 417], а Желтков, подарувавши браслет, ніби став беззахисним перед смертю: "Он имеет свойства сообщать дар предвидения носящей его женщине. И отганяет от насильственной смерти" [35, 396]. Це сприймається як містичне передбачення трагічного фіналу повісті. Оскільки цей браслет спадковий, він повинен був перейти до майбутньої дружини головного героя, а він дарує його Вірі, тому що не хотів би бачити в цій ролі нікого, крім неї. У цьому символічне значення подарованої прикраси. Також, напевно, відчуваючи, що у домі Віри немає справжнього щастя, герой зважується на рішучий крок: "Желтков надеялся, что дерзкая присылка браслета "разбудит" Веру и она осознает свою любовь, а дар предвидения поможет ей принять правильное решение. И этой надежды герой не теряет до последнего". [47, 49]. Почуття героя Купріна - це тихе, покірне боготворіння, без злетів і падінь, без боротьби за кохану людину. Таке обожнювання висушує душу, робить її безсилою. Чи не тому так охоче погоджується піти з життя Желтков?

Зрозумівши безнадійність своїх ілюзій, витримавши грубе втручання сторонніх людей в його інтимний світ, він вбиває себе і цим самим відмовляється від свого кохання, ставлячи його вище смерті. Благородність душі свого героя, його вміння глибоко і сильно переживати Купрін утверджує шляхом протиставлення самого героя "сильним цього світу". Він ставить його набагато вище за них. "Його високе, вірне і безумне кохання, нездатність на компроміс викликають повагу і захоплення читача. Він помирає сильним і непереможеним.

Загибель Желткова має символічне значення. Вона демонструє безнадійність невзаємного кохання і є останнім доказом чистого і щирого почуття. Помираючи, він вдячний тій, яка викликала у його серці це прекрасне почуття, що підносило його над світом несправедливості і зла. Саме тому Желтков благословляє свою кохану: "Да святится имя твое" [35, 418].

Очевидно, можна говорити про кохання як своєрідне поклоніння. На це вказують багато дрібних деталей: таємне окатоличення сестри Віри, Анни, назва вулиці, на які жив Желтков, - Лютеранська, і нарешті доля браслета. Він був переданий власниці квартири з проханням повісити браслет на "изображение Матки Боски". В католицькому храмі символічним є ім'я коханої героя. Адже слова релігія і віра - синоніми. Герой ставить земну жінку на місце Богоматері. Він кохає по-лицарськи невзаємне, не знаючи "ни жалобы, ни упрека, ни боли самолюбия".

Хто ж була та жінка, яку так палко кохав герой: "Такая же Вера, как и все обитатели курорта, или нет" [35, 383]. Невипадковим є її ім'я - Віра, хоча в один день з нею іменини святкують Надія, Любов і Софія ("мудрість" -грец.). Так, є тільки Віра, є правила, але немає Любові, а тому не може бути ні Мудрості, ні Надії на справжнє щастя.

Кохана жінка Желткова - княгиня, дружина дворянина: "была строго проста, со всеми холодна и немного свысока любезна, независима и царственно спокойна" [35, 383]. Щодо зовнішності, то "...Вера, пошла в мать, красавицу-англичанку, своей высокой, гибкой фигурой, нежным, но холодным и гордым лицом, прекрасными, хотя довольно большими руками и той очаровательной покатостью плеч, какую можно видеть на старинных миниатюрах" [35, 384]. У неї є сім'я, друзі, сестра, її життя ззовні здається благополучним. "Желткова она никогда не видела при жизни и не была с ним знакома. Она красива, женственна, музыкальна, любит природу: "Я люблю лес... Разве может он когда-нибудь прискучить? Сосны!... А какие мхи!.. А мухоморы! Точно из красного атласа и вышиты белым бисером... " [35, 387].

Такі штрихи поступово привідкривають завісу над її внутрішнім життям. Віра не настільки холодна, як це здається спочатку. Але, дійсно, будуть потрібні виняткові обставини, щоб душа цієї жінки, яка була вихована в атмосфері світських умовностей, прокинулась.

Вона знає про почуття героя, але ніяк не реагує і навіть забороняє йому писати листи, її лякає сила його кохання, вона відчуває у ній трагедію. Смерть Желткова допомогла зрозуміти їй велич і красу його душі. Зумівши оцінити його, вона усвідомила, що "мимо нее прошла большая любовь, которая повторяется только один раз в тысячу лет" [35, 398].

Тепер Віру уже не можна назвати холодною і стриманою. Вона змінилася. Тепер вона приходить до висновку, що справжнього кохання вона не знала і не знає. Вона гірко шкодує про смерть Желткова і оплакує його. Прощаючись з ним, Віра кладе до його голови червону троянду як символ крові, страждань, але цей прощальний подарунок є також вдячністю і обіцянкою вічної пам'яті: "...Вера... вынула из бокового кармана кофточки большую красную розу, подняла немного вверх левой рукой голову трупа, а правой положила ему под шею цветок. Именно в эту секунду она поняла, что та любовь, "о которой мечтает каждая женщина, прошла мимо ее" [35, 421].

Взагалі "троянда" у творі є деталлю, яка повторюється і варіює, а її символічне значення посилюється з розвитком дії. Вперше про троянди Купрін згадує в експозиційній частині повісті: "...розовые кусты еще давали - в третий раз за это лето - бутоны и розы, но уже измельчавшие, редкие, точно выродившиеся" [35, 384]. Пізніше, до кінця вечора, виявиться, що Віра зрізала в саду саме троянди, хоча там "пышно цвели своей холодной, высокомерной красотою георгины, пионы и астры" [35, 383-384]. "Княгиня Вера вдевает в петлицу пальто генерала Аносова две маленькие розы, один цветок розовый, другой карминный, то есть ярко-красный, один Вера, другой - ее сестра Анна" [33, 40]. Розповідаючи свої міні-новели, генерал Аносов постійно вказував на присутність у них троянд.

До самої розв'язки сюжету троянда знаходиться на периферії повісті. У цій деталі не має нічого нав'язливого, навмисного, а навпаки є достовірність, природність і деякий, можливо неочевидний, підтекст.

Що ж до вищезгаданого генерала Аносова, то він, як і Анна, не бере участі безпосередньо в драматичній колізії: "Куприн стремился нарисовать образ русского человека старшего поколения, человека, в котором были бы воплощены некоторые из лучших особенностей национального характера" [6, 254]. Аносов виконує визначену і дуже важливу функцію у творі. Він виражає думки самого письменника про кохання, нехитрі розповіді і роздуми генерала якби передбачають трагедію. Його устами Купрін проголошує, що не можна проходити повз рідкісний, величний дар - велике і чисте кохання; що це почуття не повинне бути ні легковажним, ні примітивним, ні, тим більше, базуватися на вигоді і користі: "Любовь должна быть трагедией.

Величайшей тайной в мире! Никакие жизненные удобства, расчеты и компромисы не должны ее касаться" [35, 406]. Кохання, за Купріним, повинне мати в основі високі почуття, взаємну повагу, симпатію, довіру, вірність, щирість, чесність і правдивість. Воно повинне тягнутися до ідеалу.

Ця балада про кохання, яке виявилося сильнішим за смерть, складається із шести рядків - по кількості музичних фраз сонати Бетховена, яку Купрін часто слухав у сімї одеського лікаря Л.Я.Майзельса - і закінчується визнанням того, що велике кохання на мить - можливо, назавжди - поєднало дві душі. "Успокойся, дорогая, успокойся. Ты обо мне помнишь? Помнишь? Ты ведь моя единая и последняя любовь. Успокойся я с тобой. Подумай обо мне, и я буду с тобой, потому что мы с тобой любим друг друга только одно мгновение, но навеки. Ты обо мне помнишь? Помнишь? Помнишь? Вот я чувствую твои слезы. Успокойся. Мне спать так сладко, сладко, сладко" [35, 422], Ці слова Вірі навіяла музика. Але чи правильно вона зрозуміла музику, чи почула те, що хотіла б почути? Якщо згадати, що це Largo Appassionato: "...музыкальный термин, указывающий на темп и характер исполнения произведения. Largo – очень медленно, широко; appassionato - страстно, с большим чувством" [28, 47], то навряд чи тут підходять слова: "Успокойся. Мне спать так сладко, сладко, сладко" [28, 422].

"Appassionato – это не смиренная молитва, а страстный голос любви. Не тихой заводью должна быть жизнь, а полноводной, могучей рекой. Жить надо Largo Appassionato - вот что хотел сказать и Бетховен и Желтков, и конечно, Куприн" [28, 54].

Чому ж Купрін бере саме цей епіграф? І чому саме італійською мовою? Італійська мова - мова музики, зрозуміла лише людям мистецтва. І повість також звернена до тих, хто зможе (точніше, захоче) зрозуміти. Саме ім'я Бетховена звучить як трагічний акорд для тих, хто знає про трагічну долю геніального композитора. Друга соната - твір маловідомий навіть в музичних колах, але разом з тим - це улюблена мелодія Желткова і Віри Шеіної. Очевидно, письменник бачив щось спільне між своїм і бетховенським твором, а значить, вказівка композитора слухачу - це і прохання автора до читача Largo Appassionato. Так повинна звучати музика Бетховена. Так потрібно читати і саму повість, про яку Горький схвально відгукнувся: «А какая превосходная вещь "Гранатовый браслет" Куприна... Чудесно. И я - рад, я - с праздником! Начинается хорошая литература! " [37, 497].

Музика... Вона супроводить нас усе наше життя, саме вона засвідчує неповторність буття людини, неповторність її почуттів. Кожна людина розуміє її по-різному. Одних вона підносить, інших змушує страждати. Музика стає учасницею подій, звучить у важливі хвилини життя, коли зароджується почуття любові і коли після важких випробувань усвідомлюється зміст істинного щастя.

Звернемося до другої частини сонати (Largo Appassionato, D-dur) Л.Бетховена. Саме її Купрін вибрав для свого твору "Гранатовий браслет "-твору, який став шедевром письменника. Як бачимо, це не випадково. Саме такою музикою автор налаштовує нас на роздуми про сутність життя, про цінні речі, про святі почуття. Не випадково у самій сонаті багато світлих контрастів, ритмічної активності, ясно виражена мелодійність. Задушевність, теплота, насиченість переживань - ось характерні риси, які переважають в образах Largo Appassionato. Ця музика – символ великого кохання Желткова до Віри Миколаївни. Тут прекрасне багатство емоційних відтінків Largo. Головна тема з її зосередженою хоральністю є стержнем. А навколо цього стержня виникають і світла печаль інтонацій ласкавої мови, і драматизм мінорного проведення теми.

Друга частина сонати характеризується повільністю, спокоєм. Композитор ніби дає нам можливість роздумувати над життям, над плинністю часу. Бетховен у цій сонаті висловлює свої світлі почуття. Саме Largo Appassionato із другої сонати – це намагання (в образно-ідейному розумінні) подивитись на світ ніби з внутрішньої сторони, зі сторони моральних нормі. У тенденціях зовсім схожих частин можна помітити відлуння філософсько-релігійних поглядів тієї епохи. Але в тому-то і справа, що Бетховен лише інколи торкався релігійної сфери. Переважає у нього реальний життєвий зміст думок людей того часу над проблемами етичного, проблемами вдосконалення особистості, яка, заглиблюючись у свій внутрішній світ, отримує сили для того, щоб оволодіти пристрастю і підкорити вищим моральним цінностям. Як бачимо, що саме в Largo – це боротьба і перемога.

О.І.Купрін з великою майстерністю використав даний музичний твір у своїй повісті "Гранатовий браслет". Він хотів показати» що у цій сонаті є щось дуже близьке йому І почуттям його головного героя. Письменник бачив, скільки спільного має твір Бетховена з його повістю. У ній Appassionato, на нашу думку, - це не смиренна молитва, а пристрасний голос кохання. Життя повинно бути схоже не на тиху гавань, а на повноводну могутню ріку. Жити потрібно Largo Appassionato - ось що хотів сказати Бетховен. Желтков і, звичайно, Купрін. Це монолог без слів, правдиво вражаюча сповідь, сповідь страждаючої людини, скарги, ридання, сум самотнього нерозділеного кохання, тяжкі передчуття, гіркі сумніви, намагання знайти вихід, поминальний дзвін, світла віра, безнадійний відчай, ніжна печаль і т.п. - як бачимо, безліч відтінків. Музика перероджує душу головної героїні Віри Шеїної. Вона нарешті розуміє, що втратила все, чого вже не повернути: "Она узнала с первых аккордов это исключительное, единственное по глубине произведение. И душа ее как будто би раздвоилась. Она единовременно думала о том, что мимо нее прошла большая любовь, которая повторяется только один раз в тысячу лет. Вспомнила слова генерала Аносова и спросила себя: почему этот человек заставил ее слушать именно это бетховенское произведение, и еще против ее желания? И в уме ее слагались слова. Они так совпадали с музыкой, что это были как будто бы куплеты, которые кончались словами: "Да святится имя Твое" [38, 90]. Недарма Людвіг ван Бетховен вважав своїм творчим кредом такі слова: "Музика повинна запалювати вогонь в душі людській" [2, 490]. Саме вона - музика - облагороджує, підносить, робить людину веселою чи сумною, виражає внутрішній світ її почуття. Під звуки музики, урочистої та печальної, розпочинає тремтіти душа княгині. Під звуки музики у повісті виникають ритмічні фрази. Перед нами ніби віра у прозі, - тут і молитва про кохання, і глибокий сум про його недосяжність; тут відображається і злиття двох душ, одна з яких дуже пізно зрозуміла величність іншої.

Смисл повісті "Гранатовий браслет" полягає не тільки в проселенні кохання, великих людських почуттів, але і в утвердженні благородства простих людей. О.І.Купрїн дав нам можливість. доторкнутись до високих почуттів людини, нагадав про загальнолюдські цінності. У цьому творі звучить тема високого кохання. Саме твір "Гранатовий браслет " - підтвердження того, що майстер слова шукає в, реальному житті людей, які спроможні піднятися над буденною бездуховністю, які готові віддати все, навіть життя, не потребують нічого натомість. І в листі до Д.Батюшкова Купрін стверджує: "Любовь - это самое яркое и наиболее понятное воспроизведение моего Я. Не в силе, не в ловкости, не в уме, не в таланте, но в творчестве выражается иццивидуальность, но в любви" [64, 33].

Письменник змальовує у повісті кохання як величний скарб, який трапляється людям раз на тисячу років. Однак, попри його унікальність ї надзвичайно високий сенс – це не почуття, яким обдаровані янголи, а земна пристрасть людей, які страждають і багато чого не розуміють, і врешті приречені на втрату кохання. Ось чому повість Купріна має трагічний характер. Також і тому, що единою запорукою вічного кохання є смерть. А відтак і сильне воно, як смерть. У висвітленні цього парадоксального поєднання письменник по-новому підходить до трактування вічного мотиву, а саме – смерть внаслідок кохання не фатальність, її без жодних труднощів можна було уникати, але людина у цьому світі абсолютно самотня і єдиним сенсом життя є кохання; втрачати його через зовнішнє, жорстоке і зверхнє втручання, вона здатна зробити вибір лише на користь смерті. Саме кохання - божественний дарунок, а смерть засвідчує неповторність почуття, без любові немає і не може бути життя.

Отже, "Гранатовий браслет" - прославление большого человеческого чувства, которое выдерживает все испытания, все преграды, торжествует над бедностью, клеветой, безнадежностью, презрением людей. Это глубокая драма невознагражденной любви " [30, 15].

Висновки

В результаті дипломного дослідження ми прийшли до висновку, що у в к.ХІХ-серед.ХХ ст. література дала глибинне висвітлення феномену кохання. Філософія кохання у цей час була і етикою, і естетикою, і психологією, і осягненням божественного. Своє дослідження ми намагалися підвести під філософське підґрунтя. Ми з’ясували, що на творчість німецького письменника Т.Манна (особливо раннього періоду) великий вплив мала філософія Ніцше та Шоненгауера. Видатні філософи І.Соловйов, Л.Карсавін та В.Розанов представляли собою єдину лінію в російській філософії кохання, що була пов’язана з захистом індивідуального, особистого кохання, - і це також мало вплив на творчість російського письменника О.І.Купріна. А на творчість англійського письменника Дж.Р.Кіплінга надзвичайно вплинула Індія, що знайшло відображення у його творчості.

В цілому аналіз проблеми трактування кохання дозволяє стверджувати, що неабияке місце у визначенні феномену кохання займала на той час література. Саме воша виступала як носій сучасної освіти, мудрості і гуманності, як засіб з’ясування співвідношення особистості і суспільства, соціального устрою життя, відношення між представниками різних соціальних верств і культур.

Такі письменники, як Т.Манн, Дж.Р.Кіплінг, О.І.Купрін (у Німеччині, Англії, Росії) створили надзвичайні і по-своєму прекрасні шедеври у змалюванні кохання. Вони у своїх творах піднімали людину до усвідомлення і переживання безкінечного духовного багатства цього почуття (хоча й кожен з письменників робив це по-своєму).

Німецький письменник Т.Манн взагалі тяжів до філософського осмислення дійсності. Це митець філософського складу. Питання життя та смерті, любові та ненависті, здоров’я та хвороби, відносність плину часу та здатність людської особистості до перевтілень – це ряд тих загальних проблем філософії, які аналізувалися на сторінках творів Т.Манна. Його цікавив внутрішній світ людини, її емоційне та інтелектуальне життя. Митець з великою майстерністю змальовував складні, незвичайні стани людської психіки. Духовне життя його героїв складне та незвичайне. Стихія трагічності є основною емоційною стихією творчості Т.Манна. Ця трагічність присутня у всіх проаналізованих нами новелах про кохання ("Маленький пан Фрідеман", "Луїзхен", «Трістан», "Тоніо Kpeгер").

Героїв ранніх новел митця ("Маленький пан Фрідеман", "Луїзхен" переслідують хвороби та слабкість духу, власна нерішучість та безпомічність, що саме і губить їх. Від жорстокості коханих жінок гинуть добрі, але слабкі духом та фізично нездорові пан Фрідеман та адвокат Якобі. А героїні цих новел так і не зуміли оцінити силу їхнього почуття. В новелі Т.Манна "Трістан" тема кохання з’являється лише тоді, кола героїня твору Габріела Клетер’ян починає виконувати на фортепіано вагнерівського "Трістана". Вплив творчості німецького композитора Вагнера на творчість Т.Маша є очевидною, і ось саме тут звучить "мелодія кохання" - велична, сильна, пристрасна. Лірично, натхненно звучить тема кохання в цій новелі. І хоча вона не є основною, у цьому творі (досить часто ця тема, як і в інших творах Т.Манна, присутня поряд з іншими темами, зокрема темою мистецтва), проте які високі, пристрасні слова звучать у "Трістані". І щось близьке в розумінні кохання російським письменником О.І.Купріним виникає у Т.Манна саме тут. Ще в одній із найбільш музичних та ліричних новел Т.Манна – новелі "Тоніо Крегер" – з’являється тема кохання, проте не виконує й тут головної ролі. Перед читачами - ніби своєрідні "замальовки-роздуми" про кохання, ліричні, мелодійні, але вже без трагізму, як це було в попередніх новелах Т.Манна.

Складним і багатим є світ оповідань Р.Кіплінга, і в них найяскравіше видно його талант художника, який знав життя і який любив писати тільки про те, що він досконало знає, Індія навчила Кіплінга дивитися на все тверезо і об’єктивно, спираючись на власні спостереження. Цю країну він не тільки знав – він її любив, прекрасно розуміючи, що це особливий світ, у якого свої духовні цінності і скарби мистецтва, свої давні традиції і моральні звичаї. Невідома, чарівна країна, поетом якої став Р.Кіплінг.

Образи творів англійського письменника були надзвичайно прості і завжди точні. Його персонажі грубі, різкі, у них відсутня витонченість. Вони кохають і страждають водночас. Проте їм властива (на відміну від героїв новел Т.Манна) сила духу і тіла, яка дозволяє вистояти у середовищі бід, негараздів, нещасть і залишатись людьми честі, людьми, вартими високого і світлого почуття – кохання. Своїми творами письменник ще раз підкреслює, що кохання може бути різним: пристрасним і трагічним ("Без благословения церкви"), чистим і ніжним ("Стріли Амура"), запальним і жорстоким ("Через вогонь", "За межею"), відданим і оманливим ("Ліспет"), всеперемагаючим і вічним ("Саіс міс Йол").

Досить оригінальним у висвітленні ідеального образу кохання був російський письменник О.І.Купрін. Митець торкався різних граней цього тонкого і ніжного почуття, яке потребує від особистості духовної обдарованості, душевної щедрості. Письменник розумів кохання як глибоке морально-психологічне почуття. Любов, за Купріним, повинна бути заснована на високих, віднесених почуттях, на взаємоповазі, симпатії, довірі, вірності, чесності і правдивості. Вона повинна прагнути до ідеалу. Вона є справжньою силою людини, яка здатна протистояти негативному впливу цивілізації. Необхідно відмітити, що у творчості Купріна у кожному з героїв наявні спільні риси: душевна чистота, мрійливість, надзвичайна уява, поєднана з непрактичністю та безвіллям. І найкраще вони розкриваються у коханні. Усі repoї відносяться до жінки з чистотою та благоговінням. Готовність загинути заради коханої жінки, романтичне поклоніння, рицарське служіння їй і в той же час недооцінка своїх можливостей.

О.І.Купрін розуміє кохання як одну із животворчих сил особистості. У всіх повістях про кохання письменник писав саме про індивідуальний прояв цього почуття. Варто відзначити, що мотив кохання у творчості російського письменника не потрібно сприймати тільки в естетично-романтичному ореолі. У повістях, присвячених коханню ("Гранатовий браслет", "Суламіф", "Олеся"), поряд із яскравим "почуттєвим" началом необхідно врахувати і філософський, ніби "потаємний" план, який вказує на роль і значення духовного начала в здорових інтимних стосунках між людьми.

Купрін не був філософом і політиком, але в самому значенні цих понять у нього, як у кожного великого художника, була своя концепція світу і людини. Варто також відмітити і гуманізм у прозі Купріна. Усі проаналізовані в дослідженні повісті мають глибокий загальнолюдський характер. Вони піднімають проблеми, які будуть вічно хвилювати людство. Всі разом вони - гімн жіночій красі і коханню, гімн жінці, духовно чистій і мудрій, гімн піднесеному почуттю.

Отже, тема кохання в к.ХІХ-серед.ХХ ст. у творчості російського письменника О.І.Купріна, англійського митця Дж.Р.Кіплінга та німецького художника Т.Манна змальовується таким чином:

1. Кохання у Т.Манна завади трагічне та безнадійне. У його новелах постійно звучать мотиви нерозділеного кохання, високого трагічного апогею. Герої добрі, талановиті, але слабкі духом та фізично нездорові. Тема кохання часто звучить порад з іншими темами у творах Т.Манна, не завжди виконуючи головну роль. Проте роздуми про кохання є ліричними, світлими, піднесеними, мелодійними.

2. Герої англійського письменника не можуть просто кохати один одного. Вони обов'язково мають пройти випробування, а тоді вже насолоджуватися цим почуттям. Дж.Р.Кіплінг змальовує пристрасний і запальний характер кохання, яке переплітається з жорстокістю та трагічністю. Англійський митець зображує це почуття по-своєму, адже у нього кохання трагічне і безнадійне.

3. Кохання у О.І.Купріна - просте і глибоке, ніжне і чуттєве. Російський письменник змальовує справжнє, але рідкісне кохання. Почуття героя Купріна – часто покірне, тихе боготворіння, без злетів і падінь, без боротьби за кохану людину. Кохання, за Кунріним, повинне мати в основі високі почуття, взаємну повагу, довіру, вірність, щирість, чесність і правдивість. Воно повинно тягнутися до ідеалу.

4. Роль "музики кохання" є очевидною в повісті О.І.Kyпріна "Гранатовий браслет", де звучить Арраssionata Людвіга Бетховена, та у новелі Т.Манна "Трістан" де лунає однойменний твір відомого німецького композитора Вагнера "Трістан". Тема кохання у цих творах поєднується з темою мистецтва музики.

5. Варто відмітити деяку спорідненість у змалюванні кохання як піднесеного, величного почуття у творах О.І.Купріна та Т.Манна: ліричність, мелодійність, подеколи пристрасність.

Список використаних джерел

1.  Адмоні В. и Сильман Т. Томас Манн. Очерк творчества. - Л.: Советский писатель, 1960. - 350 с.

2.  Аменда А. Апасіоната. - К., 1983. - 492 с.

3.  Аникин Г.В., Михальская Н.П. История английской литературы. -М.: Высшая школа, 1975. - 528 с.

4.  Апт С. Томас Манн. Жизнь замечательных людей. - М.: Молодая гвардия, 1972. - 349 с.

5.  Асмус В. Платон. - М.: Мыслъ, 1969. - 247 с.

6.  Афанасьев В. А.И.Куприн. Критикобиографический очерк. - М.: Художественная литература, 1972. - 173 с.

7.  Бессонова М. Так ли уже безответна его любовь?: (О "Гранатовом браслете А.И.Куприна) //Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2000. - № 5. -С.47-54.

8.  Берков П.Н. Куприн А.И. - М.: Изд. Академии наук СССР, 1956. - 192 с.

9.  Бунин П. Не жизнь моя вам даст урок... (о жизни и творчестве Р.Киплинга) //Кн. обозрение. - 1996. - 16 янв. - С.19.

10.  Волков А.А. Творчество А.И.Куприна. - М.: Художественная литература. - 1981. - 360 с.

11.  Воровский В.В. Литературная критика, - М.: Художественная литература, 1971. - 323 с.

12.  Герук О.Р. Диалог о любви. Из опышта изучения "Гранатового браслета" А.И.Куприна // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2003. - - № 3. - С. 13-16.

13.  Журило И. "Да святится имя Твое": Вопросы для работы над произведениями А.И.Куприна о любви // Зарубіжна література. - 2002 - червень - С.15-16.

14.  Зарубежная литература XX века (1871 – 1917). Под ред. пр. Богословского В.Н. и Гравданской З.Г. - М., 1979. - 427 с.

15.  История всемирной литературы в 9 т. / Гл.ред.Г.П.Бердников. -М.: Наука. - 1983. - 564 с.

16.  История всемирной литературы в 9 т. Гл.ред.Ю.Б.Виппер. – М.: Наука. - 1983. - 487 с.

17.  История зарубежной литературы конца ХІХ-начала XX века. Под ред. Андреева Л.Г. - М.: Высшая школа, 1978. - 621 с.

18.  Киплинг Р. - Л.: Художественная литература, 1968. – 486 с.

19.  Киплинг Р. Восток есть Восток, Рассказы. Путевые заметки. Стихи. - М.: Художественная литература, 1991. - 462 с.

20.  Киплинг Р. Избранное. - Л.: Художественная литература, 1980. -535 с.

21.  Киплинг Р. Ким: Роман. - М.: Высшая школа, 1990. - 287 с.

22.  Киплинг Р. Отважные капитаны. - М.: Детская литература, 1991. - 399 с.

23.  Киплинг Р. От моря до моря. (Вступ. ст. Д.М.Урнова) - М.: Мысль, 1983. - 239 с.

24.  Киплинг Р. Рассказы. - Л.: Художественная литература, 1989. – З66 с.

25.  Киплинг Р. Рассказы. - К.: СП Интерсигнал, 1991. - 396 с.

26.  Киплинг Р. Свет погас. Рассказы. - Минск, 1987. - 396с.

27.  Киселев Б. Рассказы о Куприне. - М.: Советский писатель, 1964. - 200 с.

28.  Краткая литературная энциклопедия. - М.: Советская энциклопедия, 1966. - 975 с.

29.  Крутикова А.В. А.И.Куприн (1870 – 1938). - Л.: Просвещеше, 1971. 117 с.

30.  Кулешов Ф.И. Лекции по истории русской литературы конца XIX -начала XX в. Часть I. - Минск, 1980. - 415 с.

31.  Кулешов Ф.И. Творческий путь А.И.Куприна. - Минск, 1963. - 283 с.

32.  Куліш-Зіньків Л. У краю Kyпрінової "Олесі". Літературними стежками // Сільська школа. - 2006. - № 2. - С.21-22.

33.  Куприн A.M. Олеся, Поединок, Гранатовый браслет. - М.: Художественная литература, 1984. - 128 с.

34.  Куприн А.И. Повести и рассказы. - Львов: Каменяр, 1984. - 423 с.

35.  Куприн А.И. Повести о любви. - Тула: Приорск. кн. изд-во, 1993. - 463 с.

36.  Куприн А.И. Собрание сочинений в 9-ти т. T.I. - М.:Художественная литература, 1970. - 510 с.

37.  Куприн А.И. Собрание сочинений в 5-ти т. Т.2. - М., 1972. -560 с.

38.  Куприн А.И. Штабс-капитан Рыбников. Гранатовый браслет. - М., 1991. - 92 с.

39.  Куприна-Йорданская М.К. Года молодости. - М.: Советский писатель, 1960. - 23 с.

40.  Куприна К.А. Куприн – мой отец. - М., 1979. - 249 с.

41.  Лебедева О. Найбільша таємниця в світі. За твором О.Купріна "Гранатовий браслет" // Зарубіжна література. - 2004. - № 30 (серп.) - С.11-12.

42.  Лексикон загального та порівняльного літературознавства. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - 636 с.

43.  Любимов Л. На чужбине. - М.: Советский писатель, 1963. - 181 с.

44.  Манн Томас. Новеллы. - Л. Художественная литература, 1984. - 255 с.

45.  Марценюк С.Ф. "Да святится имя Твое". Урок-беседа "Тема любви в творчестве А.И.Куприна" (11 кл.) //Русский язык и литература в средних учебных заведениях УССР. - 1990. - № 9. - С.56-58.

46.  Матвійчук M.I. Кохання царя і селянки // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2004. - № 7. - С.39-40.

47.  Михайлов О.Н.Куприн. - М.: Молодая гвардия, 1981. - 270 с.

48.  Миронов Е.M. Д.Р.Кіплінг (жит. і тв. Шлях) //Зарубіжна література в навчальних закладах. - 1996. - № 10. – С.44-47.

49.  Накратова М. Ключевое слово "любовь" в повести А.И.Куприна "Гранатовый браслет" // Русский язык в школе. – 2003. - № 4. - С.64-68.

50.  Разум сердца. Мир нравственности в высказываниях и афоризмах. – М., 1990. – 605 с.

51.  Русакова A.B. Томас Манн. - Л.: Издательство Ленинградского университета, 1975. - 183 с.

52.  Русакова А.В. Томас Манн и его роман "Доктор Фаустус". -М.: Высшая школа, 1967. - 55 с.

53.  Руденко В.И. "Любить - значит находить в счастье другого свое собственное счастье. //Русская словесность в школах Украины. - 2002. - № 4. - С. 37-40.

54.  Русские писатели. Библиографический словарь в 2-х ч. Ч.1. (А-Л). Редкол.: Б.Ф.Егоров и другие. - М.: Просвещение, 1990. – 43с.

55.  Русский эрос или философия любви в России. - М., 1991. - 342 с.

56.  Самое высокое чувство. Составители П.Я.Жигалов, Т.П.Жигалова, И.П.Гончарова. - Л.:Свит, 1992, - 262 с.

57.  Свичкарева И.Б. "Любовь должна быть трагедией..." // Русская словесность в школах Украины. - 2002. - № 4. - С.33-35.

58.  Соловьев В. Смысл любви. - К., 1991. - 64 с.

59.  Стріха М. Кіплінг реальний і вигаданий //Всесвіт. – 1989. - № 5. – С.108-110.

60.  Урнов М.В. На рубеже веков. Очерки англ. лит. (конец XIX -. начало XX в.) - М.: Наука, 1970. - 562 с.

61.  Философия любви. Ч.1. / Под общ. ред. Д.П.Горского. Сост. А.А.Ивин. - М.: Политиздат, 1990. - 605 с.

62.  Философия любви. Ч.2. Антология любви. /Сост. А.А.Ивин. -М.: Политиздат, 1990. - 605 с.

63.  Хохловкина И А. Бетховен. - М., 1955. - 72 с.

64.  Чиркова О.Г. Да святится имя Твое... / /Вечерняя средняя школа. – 1993. - № 3. – С.32-33.

65.  Честертон Г. О настоящих поэтах й прозаиках. /О Р.Киплинге // Дружба народов. – 1995. - № 8. – С.169-179.

66.  Шалимова В.И. Куприн А.И. "Гранатовый браслет" // Все для учителя. - 2000. - № 5. – С.35-36.

67.  Щербина И.В. Символика розы в рассказе А.И.Куприна "Гранатовый браслет //Русская словесность. - 2000. - № 4. – С.40-42.

68.  Штейнбук Ф.М. "Почему умерла Суламифь" // Русский язык и литература в средних учебных завдениях УССР. – 1990. - № 9. – С.59-60.

69.  Kipling Rudyard. Puck of Pook’s Hill / Ed. with an Introd. By S. Wintle. – Harmandsworth (Midd’x): Pengnin Books, 1987. – 230 pages.

70.  Mann Thomas. Collected Stories / translated by H.T.Lowe-Porter. – New-York: Everyman’s Library, 2001. – 890 pages.

71.  Mann Thomas. Death in Venice and Other Tales / translated by Joachim Neug roschel. – London: Penguin Books, 1999. – 384 pages.

72.  Mann Thomas. Death in Venice. Tonio Krцger and Other Writtings. – New-York: Continuum, 1999. – 320 pages.

73.  Mann Thomas. Erzдhlungen. – Leipzig: Philipp Reklam, 1984. – 381 s.

74.  Mann Thomas. Es geht um den Menschen… Prosa aus fьn f Jahrzehnten. – M.: Progress, 1976 – 344 s. mit ill.

75.  Mann Thomas. Leben und Werk. – Berlin: Volk und Wissen, 1989. – 319 s.