Світова валютна система

2. Світова валютна система

 

Світова валютна система — це спільно розроблена держа­вами та закріплена міжнародними угодами форма реалізації ва­лютних відносин.

Складовими світової валютної системи є:

• форми міжнародних засобів платежу (золото, національні валюти, міжнародні валютні одиниці — СДР, ЕКЮ, євро); уніфікований режим валютних паритетів та курсів;

• умови взаємної конвертованості валют;

• уніфікація правил міжнародних розрахунків;

• режим валютних ринків та ринків золота;

• міжнародні валютно-фінансові організації;

• міжнародне регулювання валютних обмежень.

Світова валютна система у своєму розвитку пройшла етапи, які обумовлені ступенем розвитку світового ринку, міжнародни­ми зв'язками, типами національних грошових систем.

Першою в історії світовою валютною системою була систе­ма, заснована на золотому стандарті. Вона сформувалася стихійно наприкінці XIX—на початку XXст. як сукупність національних валютних систем. Не Існувало ніяких міжнародних норм, що регу­лювали валютні відносини, бо в цьому не було потреби. Платіж­ний оборот обслуговувався переважно золотом. Основу валютних курсів у цей період становив валютний золотий паритет. Обмін національної валюти на іноземну необмежувався, існував вільний вивіз та ввіз золота з країни в країну, що сприяло стабільності ва­лютних курсів. Відхилення валютних курсів від валютних парите­тів обмежувалося вартістю витрат на пересилання золота. Ця сис­тема відповідала умовам швидкого розвитку продуктивних сил та встановленню панування капіталістичних виробничих відносин в епоху вільної конкуренції.

На зміну золотомонетному стандарту після Першої світової війни прийшов механізм золотодевізного стандарту, що було юридично оформлено рішенням Генуезької конференції (1922 р.). Це була друга світова валютна система.

У період світової економічної кризи 1929—1933 рр. з крахом зо­лотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки, які використовувалися як знаряддя валютної війни. Першим у 1931 р. з'явився стерлінго­вий блок після скасування золотого стандарту у Великобританії. До його складу увійшли країни Британської імперії та інші держави.

У 1933 р. після скасування у США золотого стандарту було створено доларовий блок, до складу якого увійшли США, Кана­да, а також країни Латинської Америки. Франція, Бельгія, Нідер­ланди, Швейцарія; а потім Італія та Польща створили у 1933 р.золотий блок. Ці країни зберегли у роки світової економічної кризи золотий стандарт. Його було скасовано лише у 1936 р.

Наприкінці Другої світової війни поряд із загальним комплек­сом проблем післявоєнного устрою виникла необхідність ство­рення нової світової валютної системи. За це насамперед висту­пали США, які були заінтересовані у розширенні свого впливу насвітовому ринку.

Ще у розпалі війни казначейства Великобританії та США за­пропонували для обговорення два плани — англійський план Кейнса та американський план Уайта. Дж. М. Кейнс висунув ідею формування замість золота нових платіжних засобів — «ре­гульованої валюти», створення на її основі так званого «міжна-родного клірингового союзу». Навпаки, план Уайта надавав ве­ликого значення золоту в міжнародному валютному устрої.

У ході тривалих переговорів США, що нагромадили за роки війни великі золоті запаси, відмовилися прийняти план Кейнса і з допомогою політичного та економічного тиску затвердили всі найважливіші положення плану Уайта.

На міжнародній валютно-фінансовій конференції країн антигіт­лерівської коаліції, що відбулася у липні 1944 р. у м. Бреттон-Вудсі (США), були узгоджені основні принципи валютно-фінансового устрою, відомого як третя світова, або Бреттон-Вудська, валю­тна система. Ця угода почала діяти з грудня 1945 р. після підпи­сання її 35 країнами. Радянський Союз разом з іншими країнами ан­тигітлерівської коаліції брав участь у конференції, але, керуючись політичними мотивами, відмовився ратифікувати умови угоди.

У результаті Бреттон-Вудської угоди США дістали можливість фінансувати свої величезні закордонні витрати за рахунок нагрома­дження короткострокової доларової заборгованості відносно інших країн, тобто здійснювати їх валютно-фінансову експлуатацію.

З кінця 60-х років вибухнула криза Бреттон-Вудської валют­ної системи, що привела до її розпаду. У нових умовах «доларо­вий стандарт» перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням питомої ваги у світовій економіці країн «спільного ринку» та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені дола­рові запаси в іноземних центральних банках, зменшення золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.

До 1970 р. короткостроковий зовнішній борг США у 6 разів перевищив золотий запас. Однією з підпор Бреттон-Вудської системи, що руйнувалася, стала ідея Дж. Кейнса про створення «регульованої валюти». США були заінтересовані саме у такій валюті, щоб обмежити роль золота у міжнародній валютній системі, зберігаючи за доларом роль головної резервної валюти. Саме такою валютою стала СДР.

СДР — спеціальні права запозичення у Міжнародному валют­ному фонді — штучно створені міжна­родні резервні засоби для регулювання сальдо платіжних балан­сів, поповнення офіційних резервів та розрахунків з МВФ.

Випуск СДР розпочався з 1 січня 1970 р. У цій одиниці вира­жаються курси національних валют, оцінюються валютні резер­ви. Технічно випуск СДР забезпечувався у вигляді спеціального запису на рахунках країн — членів МВФ. Спочатку ця одиниця мала золотий вміст, що становив 0,888671 г, і прирівнювалася до долара США. Після девальвації долара в 1971 і 1973 рр. курс одиниці СДР підвищився до 1,2 дол. З переходом до «плаваю­чих» курсів вартість СДР визначається на основі середньозваже­ної величини — «валютного кошика» — через ринкові курси ва­лют, які мають найбільшу питому вагу у міжнародній торгівлі.

З 1 січня 1999 р. до складу стандартного «кошика» входять чотири валюти з питомою вагою: долар США — 39%, євро — 32% (замість німецької марки — з 21% та французького франка із 11%), єна — 18% та фунт стерлінгів — 11%.

Протягом 1971—1973 рр. розвалювалася Бреттон-Вудська си­стема. Початок цьому поклала заява тодішнього президента США Р. Ніксона 15 серпня 1971 р. про припинення розміну дола­ра на золото та вжиття «надзвичайних заходів» щодо врятування валюти. Це означало фактичний крах Бреттон-Вудської системи.

Угода, що була досягнута на нараді країн—учасниць МВФ у м. Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р., стала основою створення че­твертої світової, або Ямайської, валютної системи. Ця система набула чинності 1 квітня 1978 р. З її ратифікацією було внесено змі­ни у статут МВФ. Формування Ямайської валютної системи, яка юридично закріплювала демонетизацію золота, розпочалося з кри­зою Бреттон-Вудської валютної системи. Сучасна світова валютна система має характер паперово-валютної (девізної) системи, її визначальними рисами є:

—  визнання міжнародними резервними та розрахунковими валютами поряд, із доларом США валют інших країн та СДР. Пі­сля краху Бреттон-Вудської системи виявилася тенденція пере­ходу до полівалютної резервної та розрахункової систем. Як ре­зервні валюти використовували німецьку марку, швейцарський франк, а з 1975 р. уперше в цій ролі почала використовуватися японська єна, після чого питома вага американського долара у валютних резервах центральних банків значно скоротилася. Ба­зою Ямайської валютної системи було проголошено СДР — спеціальні права запозичення у МВФ. Ця міжнародна розрахункова одиниця мала стати основою валютних паритетів та курсів, про­відним міжнародним платіжно-розрахунковим засобом. СДР отримала статус альтернативи не лише золота, а й долара як між­народних грошей. Проте фактично зберігається доларовий стан­дарт, бо ця валюта продовжує займати важливе місце у міжнарод­них розрахунках (2/3 усіх розрахунків), офіційних валютних ре­зервах, у валютному «кошику» СДР (39%);

—  витіснення золота з міжнародних розрахунків скасуванням золотих паритетів валют та офіційної ціни на золото. МВФ було доручено повернути країнам-членам 1/6 частину золотого запасу, яку було внесено раніше у вигляді оплати квот, та реалізувати через аукціони частину золотих запасів. МВФ припинив прийма­ти золото як оплату квот та як проценти за кредит. Це означало повну демонетизацію золота у сфері міжнародних валютних від-носин. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота. Водночас золото залишається у складі офіційних золотовалютних резервів країн як високоліквідний товар;офіційне визнання «плаваючих» валютних курсів, тобто тих, які встановлюються на валютному ринку залежно від попиту та пропозиції. Це не означає відсутності будь-якого втручання держав у валютний ринок. Центральні банки через валютну інтервен­цію обмежують коливання курсів своїх валют, але не навколо ра­ніше фіксованих паритетів, а навколо ринкових курсів, що стихій­ но складаються. Водночас посилюється міждержавне валютне регулювання та контроль за функціонуванням світової валютної системи через МВФ. Фонд має повноваження щодо нагляду за ва­лютною політикою країн-учасниць. З метою валютної стабілізації розширені масштаби взаємних кредитів через МВФ для покриття дефіцитів платіжних балансів, посилена координація діяльності міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій.

Ямайська угода фактично зафіксувала відносини, що вже склалися у світі, для яких давно було характерним домінуюче становище долара США. Разом з тим Ямайська угода узаконюва­ла тенденцію до валютного поліцентризму.
3. Єврропейська валютна система. Міжнародні платіжні розрахунки в Євро

 

Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі, в березні 1979 р. було створено міжнародну (регіональну) валютну си­стему — Європейську валютну систему (ЄВС) — форму міждержа­вного регулювання валютних відносин країн західноєвропейського інтеграційного комплексу. Вона має риси регіональної валютної сис­теми і є одним із полюсів поліцентричної валютної системи.

Метою ЄВС було досягнення валютної стабільності та ство­рення єдиної валюти, вирівнювання основних економічних пока­зників та уніфікація економічної політики, розроблення та впро­вадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн — членів ЄВС. У зов­нішньому плані — це створення західноєвропейського валютного полюсу у полі центричній валютній системі.

Створення цієї регіональної валютної системи викликане, по-перше, взаємною зростаючою залежністю економік цих країн, а по-друге, кризою Бреттон-Вудської валютної системи. ЄВС в основно­му використовувала елементи валютного регулювання, що були ра­ніше напрацьовані практикою співробітництва між центральними банками країн Західної Європи. За задумкою ініціаторів ЇЇ створення (Франція та Німеччина), ЄВС повинна була стати зоною європейсь­кої валютної стабільності на противагу Ямайській валютній системі та захистити «Спільний ринок» від експансії долара США, витісни­вши його з міжнародних розрахунків у Західній Європі.Механізм ЄВС містив три елементи: європейська валютна одиниця — ЕКЮ; режим суміс­ного коливання валютних курсів — «суперзмія»; Європейський фонд валютного співробітництва.

Центром цієї системи була європейська валютна одиниця — ЕКЮ, яка замінила європейську розрахункову одиницю — ЕРЕ. Від ЕРЕ ЕКЮ успадкувала побудову за принципом «стандартно­го кошика». Частка кожної національної валюти у цьому «коши­ку» залежала від питомої ваги валового внутрішнього продукту країни у сукупному ВВП ЄЕС. Виходячи з цього визначалися ва­лютні компоненти ЕКЮ та питома вага національних валют у «кошику» ЕКЮ. Вона стала базою встановлення курсових спів­відношень між валютами країн — членів ЄВС, засобом розра­хунків між їх центральними банками, а також розрахунковою одиницею у спеціалізованих установах та фондах ЄЕС.

У рішенні про створення ЄВС передбачалось, що ЕКЮ стане:

1) основою для розрахунків у межах механізму, що визначаєвалютні курси;

2) основою для визначення показника коливань курсу будь-якої з грошових одиниць, що входять у цю систему, від середньо­го показника;

3) засобом здійснення валютних інтервенцій, укладення угод та надання кредитів;

4) засобом розрахунків між центральними банками країн-членів, а також між валютними органами ЄЕС;

5)   реальним резервним активом.

На відміну від СДР, які не мають реального забезпечення, емі­сія ЕКЮ забезпечувалася наполовину золотом та доларами та національними валютами країн — членів ЄВС. Технічно випуск ЕКЮ було здійснено у вигляді записів на рахунках центральних банків країн — членів ЄВС у Європейському фонді валютного співробітництва. З 1 січня 1999 р. замість ЕКЮ в безготівковий обіг 11 країнами було запроваджено євро.

Другим елементом ЄВС була система сумісного коливання валютних курсів. Для кожної грошової одиниці країн-членів до початку дії ЄВС було встановлено центральний курс відносно ЕКЮ, на основі якого були визначені двосторонні паритети всіх валют, що брали участь у системі. Припустимими межами коли­вань курсів від центрального були ± 2,25%, для Італії ± 6% з ура­хуванням нестабільності її валютно-фінансового становища. Під­тримка узгоджених курсів здійснювалася шляхом валютної інтервенції з боку центральних банків країн — членів ЄВС. Правила цих операцій передбачають використання валют країн-членів поряд із доларами США.

На противагу політиці США, спрямованій на прискорення де­монетизації золота, та на відміну від Ямайської валютної системи ЄВС використовувала золото як часткове забезпечення ЕКЮ. Країни — учасниці ЄВС орієнтувалися на ринкову ціну золота для регулювання емісії ЕКЮ та обсягу резервів у Європейському фонді валютного співробітництва (20% золотодоларових резервів країн-членів) . Уведення механізму підтримки валютних курсів та використання системи валютних інтервенцій обумовили необ­хідність створення системи коротко- та середньострокового кре­дитування, яка включає:

—  систему кредитування типу «своп», що існувала у межах двосторонніх відносин між центральними банками. Операції своп здійснюються банками тих країн, курси валют яких досягли межі взаємних коливань. Кредит має бути погашеним протягом 45 днів після закінчення місяця, в якому його було надано;

—  фонд короткострокового кредитування. Для кожної країни визначені величина внеску у цей фонд та обсяг припустимого кредиту. Кредити надаються на строк від трьох до шести місяців з правом пролонгації до дев'яти;

—  фонд надання середньострокових кредитів (від двох до п'яти років).

Новий етап європейської валютної інтеграції пов'язаний із трансформацією ЄВС у Європейський валютний союз, який пе­редбачає утворення спільного для країн — членів ЄС Європейсь­кого центрального банку та заміну національних валют спільною єдиною валютою — євро.

Маастрихтська угода 1992 р. визначила три етапи станов­лення ЄВС.

Перший етап (липень 1990 р. — грудень 1993 р.):

—  повна лібералізація руху капіталів усередині ЄС;

—  завершення процесу формування єдиного внутрішнього ринку ЄС;

—  розроблення заходів щодо зближення (конвергенції") ряду економічних параметрів для країн-членів.

Другий етап (січень 1999 р.):

— створення незалежної Європейської системи центральних банків на чолі з Європейським центральним банком;

— установлення фіксованого курсу для валют країн — членів ЄВС між собою, а також відносно ЕКЮ;

— емісія єдиної грошової одиниці;

— проведення єдиної валютної політики країнами — чле­нами ЄВС.

У травні 1998 р. на самміті Євросоюзу було визначено 11 країн, які відповідають критеріям участі в Економічному і валютному союзі. Це — Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія. Саме ці країни з 1 січня 1999 перейшли до використання в безготівко­вому обігу спільної валюти — євро. З різних причин добровільно утрималися від приєднання до євро Великобританія, Швеція і Да­нія, а економіка Греції не відповідала жорстким економічним кри­теріям. Для повноправної участі в цьому економічному та валют­ному союзі було визначено такі фіксовані показники:

—дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП;

— державний борг не повинен становити більш як 60% ВВП;

— річна інфляція не може бути вищою, ніж плюс 1,5-процентних пункти до середнього рівня інфляції у трьох країнах ЄС з найбільшою стабільністю цін;

— середнє номінальне значення довгострокової процентної ставки не повинно перевищувати плюс 2-процентні пункти до середнього рівня цих ставок у трьох країнах ЄС з найбільшою стабільністю цін.

Нині країни ЄС вступили у третій етап утворення ЄВС. Ста­ном на 1 січня 1999 р. було зафіксовано валютні курси націо­нальних валют. Фінансові безготівкові операції з цього періоду можуть здійснюватися як у євро, так і в національній валютіМатеріалізація євро відбудеться лише 1 січня 2002 року — цього дня єдина валюта з'явиться у готівковому грошовому обігу.[3,с.78]З 1 липня 2002 р. в обігу залишається єдина європейська ва­люта — євро. За стабільність єдиної грошово-кредитної політики ЄВС відповідає Європейська система центральних банків, до якої входять ЄЦБ І центральні банки країн-учасниць. Фактично гро­шово-кредитна політика країн — учасниць ЄВС утратила само­стійність відтоді, коли центральні банки цих країн взяли зобо­в'язання, використовуючи відповідні ринкові інструменти, забез­печити фіксовані двосторонні обмінні курси за станом на 31 груд­ня 1998 р., тобто національні валюти стали деномінаціями євро.

Основними перевагами введення єдиної валюти є:

— зменшення операційних витрат;

—  розширення фінансових ринків;

—  зростання їх ліквідності;

—  зменшення валютних ризиків;

.— спрощення міжнародних фінансових операцій;

— зростання конкуренції.

Усі ці переваги сприятимуть подальшому розвиткові міжрегі­онального співробітництва, а спільна валюта євро має підстави отримати статус резервної та стати конкурентоспроможною щодо долара США.

Таким чином, найважливішими наслідками запровадження єв­ро найближчим часом стануть:

—  розширення можливостей економічного співробітництва завдяки вирівнюванню умов торгівлі;

—  зростання економічної конкуренції у результаті спрощення порівняння результатів виробництва продукції, уніфікації бухга­лтерської звітності та аналізу;

—  запровадження єдиного масштабу цін;

—  ліквідація курсових втрат і ризиків під час здійснення еко­номічних операцій;

— зменшення операційних витрат на конверсійні операції тощо. Ці позитивні наслідки стануть реальними за умови послідовного проведення Європейським центральним банком загальної монетар­ної політики, яка стає все важливішим елементом впливу на розви­ток економіки та підтримання фінансової стабільності Союзу.

Список використаної літератури:

 

1.                     Гроші. Фінанси. Кредит.:Навчально-методичний посібник. – 2-е видання, перероблене і доповнене. – К.: ЦУЛ, 2002. – 336с.

2.                     Гроші і кредит: Підручник. – 3-тє вид., перероб. І доп./ М.І.Савчук, А.М.Мороз, М.Ф.Пуховкіна та ін.; За заг.ред. М.І.Савлука. – К.: КНЕУ, 2002. – 598с.

3.             Васильченко З.М. Міжнародні платіжні розрахунки в евро // Фінанси України. 1999. - №2, ст.78 - 81