Гатунку - 63-68%

1 гатунку - 63-68%

2 та 3 гатунку – до 70%

Сосиски та сардельки – це варені ковбаси з однорідним фаршем, які не містять кусочків шпику. Розміри сосисок – діаметр 14-32 мм довжина до 130 мм Сардельки товщі, мають діаметр від 32 до 44 мм , зате довжина не більше 90 мм. Сировиною для сосисок та сардельок є м’ясо молодих тварин , в основному телят. Обжарка та варка для них короткотривалі. На спеціальному агрегаті ВНДІММП випускають сосиски без оболонки. Їм за оболонку служить підсушений і підсмажений зовнішній шар. Сосиски та сардельки випускають тільки вищого та першого сорту. До вищого сорту сосисок та сардельок відносяться Любительські, Молочні, особливі, Вершкові, Свині та Шпикачки. До 1 гатунку відносяться Російські та Яловичі

М’ясні хліби готують по рецептурі та технології однойменних варених ковбас, але замість того, щоб варити їх запікають у хлібних формах Маса м’ясних хлібів від 0,5 до 3 кг. До м’ясних хлібів вищого ґатунку відносяться Заказний, Любительський. До 1 ґатунку – Окремий, Шинковий, Яловичий. До 2-гатунку – Чайний. По зовнішньому вигляду поверхня хлібців повинна бути чистою, без саджи, напливів фаршу , бульйонних та жирових витоків. Фарш повинен бути рожевого чи світло-рожевого кольору, рівномірно вимішаний. Смак та запах характерні для даного виду.

Не дозволяються до реалізації ковбаси з забрудненою оболонкою, з лопнутою оболонкою чи поламані батони, з напливами фаршу над оболонкою, зі злипами більш встановлених розмірів, з наявністю сірих плям, великих пустот жирових та бульйонних отеків.

Сосиски і сардельки не допускаються до реалізації з сірим кольором батонів або сірими плямами на розрізі, з великими сліпами. З забрудненням та жировими й бульйонними стеками. В м’ясних хлібах не допускається рихлий фарш або сірі плями, наявність оплавленого шпику, бульйонний та жирові стеки.

Термін зберігання варених ковбас та хлібів вищого ґатунку до 3 діб, 1 та 2 ґатунку й сосисок та сарделек всіх ґатунків – не більше 2 діб.

Ліверні ковбаси отримують з варених м’яса та субпродуктів(нирки, печінка, діафрагма, жилки), топленого жиру, молока, борошна і яйцепродуктів. Після того, як змішаний варений фарш наб’ють в оболонку, ліверні ковбаси варять повторно. Якщо у всіх варених ковбасах для забезпечення рожевого кольору додають нітрит, то в ліверні ковбаси його не додають. Випускають ліверні ковбаси вищого ґатунку – Яєчна,1 – ліверна звичайна і ліверна вуджена, 2- ліверна зі шпиком і 3 гатунку – ліверна рослинна.

 Паштети це фарш маслоподібної консистенції, виготовлений з тонкоподрібненого м’яса з додачею жиру та спецій і запеченого в формах. Випускають паштети вищого ґатунку – Шинковий, Столичний і 1 ґатунку – Ліверний, Печіночний, паштет для сніданку.

Зельці – вироби з крупноподрібненої вареної м’ясної сировини, багатої на колаген, набитої в оболонку, звареної, і підпресованої після охолодження батонів. По зовнішньому вигляду це спресовані батони круглої, овальної чи напівкруглої форми масою від 1 до 3 кг. Кольор оболонок і фаршу сірий чи темно-червоний(при використанні крові) На розрізі дозволяється застиглий бульйон з великими шматками м’яса свиних голів чи рубців. Зельці вищого гатунку- Російський, Червоний, 1 – Білий, Міський. 2 – Сірий, Закусочний, яловичий. Масова частка вологи в вищому ґатунку до 60% і до 70% інших ґатунків.

Студні – виробляють зі шматків вареного м’яса, рубців і клейдаючих субпродуктів(вуха, ноги) залитих міцним бульйоном. При необхідності в них додають желатину.

Студні вищого ґатунку – Холодець, 1 та 2 – домашній студень. Вологість допускається 80-85%

Кров’яні ковбаси – виробив оболонці, в фарш яких додана харчова кров. Вони мають червоний колір і специфічний смак. Сировиною служать солені свині голови, субпродукти 2 категорії, шкірка, солене м’ясо та кров іноді додається гречка чи перлова крупа. Кров'яні ковбаси вищого ґатунку –Домашня, 1 – Селянська . 2- кров’яна вуджена, 3- кров’яна варена.

Вадами кров’яних ковбас є-вологість та забруднення батонів, слиз та пліснява на оболонці, рихлий фарш, недоварені ковбаси, сірі плями та пустоти на розрізі, злипи. Зберігають кров’яні ковбаси, зельці, студні та ліверні ковбаси при температурі не вище 8⁰С не довше 12 годин, паштети – до доби, а зельць Російський – до 5 діб.

НАПІВКІПЧЕНІ КОВБАСИ

 

Це ковбасні вироби при виготовлені яких застосували осадку, обжарку, варку, горяче кіпчення й сушку.

Осадка робиться для рівномірного розпреділення вологи у фарші та ліквідації порожнин. При застосуванні набивки фаршу з допомогою вакуумних шприців осадка скорочується до 20-30 хв. Обжрка застосовується для коагуляції оболонки і провадиться гарячим димом при температурі 80-100⁰С на протязі 60-90 хвилин. При застосуванні коптильної рідини обжарка провадиться гарячим повітрям. Обжарені батони варять у казанах чи в тих же камерах парою при температурі 70-85⁰С на протязі 20-60 хв., після чого охолоджують до кімнатної температури і коптять холодним димом при 35-50⁰ С на протязі 12-36 годин, після чого підсушують в вентильованих камерах при 8-15⁰С на протязі 2 діб

Напівкіпчені ковбаси виробляють вищого першого і другого ґатунку. Ґатунок ковбас визначається ґатунком використаної яловичини. Для ковбас вищого ґатунку використовують яловичину жиловану вищого ґатунку, свинину жиловану напівжирну, грудинку свину та шпик боковий(для мисливських сосисок). Асортимент напівкопчених ковбас вищого ґатунку:Краківська, Полтавська, Львівська,Дрогобицька, Кіровоградська, Мисливські, туристичні та Віденські й делікатесні ковбаски. Для дрогобицької ковбаси використовується лише жилована свинина нежирна.

До напівжирних ковбас першого ґатунку відносяться буковинська з жилованої яловичини 2 ґатунку напівжирної і жирної жилованої свинини, Яловича з жилованої яловичини 1 та 2 ґатунків і яловичого жиру-сирцю, і Черкаська з жилованої яловичини першого ґатунку та нежирної свинини і шпику хребтового. До напівкопчених ковбас другого ґатунку відноситься придніпровська субпродуктова, яку виробляють з м’яса жилованого яловичих та свиних голів, жилованої свиної щековини та соєвого білку.

Смажені ковбаси зразу після осадки смажать на пательнях чи деках, а для покращення зовнішнього вигляду перед жаркою ошпарюють паром, чи бланшують в казанах на протязі 5-10 хвилин, охолоджують в тих же пательнях і деках, в яких смажились. Рекомендується смажені ковбаси поміщати в бочата і заливати гарячим жиром, що збільшує термін їх зберігання. Термін зберігання ковбаси української смаженої при температурі не вище 3⁰С не більше 5 діб, залитою жиром в бочатах до 10 діб. Донбаську смажену зберігають при температурі до 6⁰С не більше 2 діб. Українська смажена ковбаса виробляється виключно з жилованої напівжирної свинини а донбаська смажена на половину з жилованої жирної свинини і бланшированої печінки свиної чи яловичої.

Не допускаються до реалізації напівкопчені ковбаси зі слідуючими дефектами: деформовані, ломані та лопнуті батони,забруднені жиром, сажею чи попелом, з наявністю плісняви чи слизу на поверхні батонів, з блідим чи тусклим кольором оболонки, з рихлим або розлізаючимся фаршем, з недоваром та сірими плямами на розрізі, з жовтим чи оплавленим шпиком, з значними стеками жиру на батоні та наявністю сліпів на поверхні батону розміром більше 10 см.

 

ВУДЖЕНІ КОВБАСИ

Залежно від способу виробництва випускають сировуджені та варено-вуджені ковбаси. Різновидом сировуджених ковбас є сиров’ялені ковбаси, які не кіптять а тривалий час сушать(в’ялють). Сировуджені ковбасні- вироби в оболонці, вироблені з відповідно підготовленого фаршу тривалого посолу,піддані осадці , холодному копченню і тривалій сушці. Ці ковбаси містять до 47% жиру і дуже мало вологи(23-27%) що обумовлює їх високу енергетичну цінність. Найкращою сировиною для таких ковбас є м’ясо дорослих биків 1 категорії вгодованості й м’ясо лопаточної частини дорослих свине м’ясної та беконної вгодованості. Фарш набивають в оболонку звичайними, а не вакуумними шприцями, після чого осаджують на холоді на протязі 7-10 діб, коптять 2-3 доби і сушать 20-30 діб. З-за цього сировуджені ковбаси дуже дорогі. Щоправда, дозволяється скоротити технологічний процес за рахунок використання бактеріальних заквасок та коптильної рідини.

За якістю використаної сировини сировуджені ковбаси підрозділяють на вищий та 1 ґатунок. До вищого гатунку відносять Брауншвейзьку, Зернисту, Особливу, Сервелат, Столичну, Суджук, Олімпійську та Туристські ковбаски. До першого ґатунку відноситься лише Любительська. В сировуджені ковбаси згідно рецептури може додаватись коньяк чи мадера.

Зберігаються сировуджені ковбаси при температури 12-15⁰С до 4 місяців, при від’ємних температурах, але не нижче -9⁰С не довше 9 місяців.

Варено-вудженими називаються ковбасні вироби в оболонці, піддані осадці, копченню, варці, повторному копченню й сушці на протязі 3-7 діб. Варено-вуджені ковбаси вищого ґатунку виробляють з жилованої яловичини вищого ґатунку від бугаїв та жилованої свинини. Це Делікатесна, Московська і Сервелат. Ковбаси 1 ґатунку з яловичини 1 ґатунку та свинини це Любительська, Ростовська Бараняча та Заказна.

Вологість цих ковбас не перевищує 43%. Зберігаються вони в підвішеному стані при 12-15⁰С і відносній вологості повітря 75-78% до 15 діб. В упакованому вигляді їх зберігають в холодильних камерах при 0-4⁰С до місяця а при -7—9⁰С до 4 місяців.

.

М'ясні вудженості

Це певні частини туші, напівтуши яловичини, баранини і свинини, розділені відповідним чином, піддані засолу і термічній обробці. Для копчення найчастіше використовують свинину, у меншій мірі яловичину і баранину. Солона копченина підрозділяє по вигляду м'яса на свинячих, яловичих і баранячих; за способом термічної обробки — на сирокопчених, варено-копчених, копчено-запечених, варених і запечених. До копчених виробів умовно можна віднести вироби, що виробляються з несолоного м'яса, в запеченому, смаженому і вареному вигляді. Для приготування копчених виробів придатне остигле м'ясо, охолоджене, заморожене, солоне від здорових тварин; свинину використовують м'ясну і беконну; яловичину — I категорії вгодованості; баранину—| I і II категорій. Не дозволяється використовувати м'ясо некастрованих тварин, м'ясо двічі заморожене, свинину підсосних| маток, худе, несвіже м'ясо і м'ясо, що тривало зберігалося.

Технологія виробництва передбачає попереднє оброблення туш і напівтуш на частини. Для сирокопчених виробів (тамбовський окіст) використовують тазостегнову частину; для корейки — спинну частину з ребрами, без хребців; для грудинки безкістковою (бекону) — грудочеревну| частину з видаленням ребер і сосків. Для копчено-запечених виробів застосовують свинину I—IV| категорій, без шкури або з частково знятою шкурою — шийну частину (шийка по Київські), а також тазостегнову частину з шпиком — окіст копчений|, щоковина| в шкурі (щоковина| копчена).

Сирокопчені вироби солять мокрим способом з використанням методу шприцювання| (7 —40 діб|), потім коптять 5 діб| при температурі 18—22⁰С|, сушать при температурі 12—15°С|. Сирокопчені вироби повинні поступати в реалізацію з температурою в товщі виробу не нижче 0°С| і не вище 8°С|. До вищого сорту сировудженостей| відносять окіст Тамбовський, Воронежський; рулети Ленінградський і Ростовський; корейку, грудинку, шийку шинку, філей в оболонці. Сорт 2-й—| ребра свинячі (м'яса не менше 30%); сорт 3-й — рулька і голяшка| копчені.

За зовнішнім виглядом вироби повинні мати рівномірно прокопчену поверхню, чисту, суху, без плям, забруднень, цвілі, залишків щетини; консистенція пружна. Форма — відповідна вигляду, на розрізі — м'язова тканина, рівномірно забарвлена, рожево-червоного кольору, без сірих плям; колір жиру білий; смак і запах приємний, ароматний. Солі — від 3,5 до 6%. Термін зберігання і реалізація сирокопчених продуктів зі свинини, окрім свинячих копчених ребер, з моменту закінчення технологічного процесу при температурі від 0 до 4°С| і відносної вологості повітря 75±5%| не більше 30 діб|; при температурі від 4 до 12°С| — не більше 15 діб|; при температурі від -7 до -12°С — не більше 120 діб|.

Для вироблення копчено-запечених продуктів використовують тазостегнову частину без кісток (шинка в шкурі), частину шійно-лопаточну| без кісток і хрящів (Столичний бекон); м'язову тканину з міжм'язовим жиром від шийної частини свинини з шкурою або без неї (пастрома|). Випускають вироби тільки вищим сортом: окіст, шинка, рулет, корейка, грудинка, бекон Столичний і Любительський, пастрома|. Поверхня у копчено-запечених виробів повинна бути чиста, суха, без плям, бахром і залишків щетини; консистенція пружна; колір блідо-рожевий. Нормується маса одиниці продукції: для окосту — не менше 5 кг; для бекону — не менше 2 кг; солі — не більше 2,5%.

Копчено-варені вироби після витримки в засолі піддають копченню при температурі 32—40°С| і варять до готовності. Копчено-варені продукти зі свинини виготовляють наступних сортів і найменувань: вищий — окіст Тамбовський і Воронежський, рулети Ленінградський і Ростовський; корейка, грудинка, балик свинячий в оболонці; 1-й сорт — щоковина| (баки). Вимоги до зовнішнього вигляду, консистенції, форми, смаку і запаху такі ж, як до копчено-запечених виробів. Для копчено-варених окостів встановлена маса 7—9 кг, солі в них 3,5%.

Продукти зі свинини варені готують з оброблених частин свинячих туш, витриманих в посолі, підданих варці при температурі 72—82°С| до досягнення усередині температури 68—72°С|. Вироби мають смак і запах шинки. До вищого сорту відносять окости і рулети, а також свинину пресовану, шинку в оболонці; 1-й сорт — бекон пресований, 2-й сорт — м'ясо свинячих голів пресоване. Поверхня виробів повинна бути чистою, сухою, без вихватів| м'яса і шпика, краї рівно обрізають; консистенція пружна для окостів і щільна для шинки. Обмежуються товщина шпика, маса одиниці продукції, масова частка солі (не більше 3%), нітриту.

У реалізацію поступають продукти у фасованому вигляді порціями масою від 100 до 300 р. У торгівлі всі продукти реалізують без обгортувальних матеріалів і шпагатів: окости — з видаленням шкури, кісток, рульок і голяшек|; рулети — без видалення шкури, з видаленням рульок і голяшек|; балик — без видалення оболонки; | щоковина| — разом з шкурою.

Продукти запечені і смажені готують з частин свинини, які солять (частіше змішаним засолом), укладають на дека і запікають при температурі більш 150°С| протягом 1,5—2 ч або обсмажують в невеликій кількості жиру до готовності. Готують їх вищим сортом: буженина (запечена або смажена), карбонад (запечений або смажений), шийка Московська запечена. Готують буженину і карбонад з несолоних задніх окостів туш молодих свиней з шаром шпика 2 див. На поверхні насікають і натирають сумішшю солі, перцю, часнику, потім запікають або смажать, охолоджують, загортають в целофан.

На розрізі запечені і смажені продукти мають світло-|сірий або слабо-рожевий колір. Солі в них не більше 2%.

Шпик солоний готують зі свинини I—IV| категорій угодованої. Для шпика солоного, копченого, по-домашньому, Особливого використовують хребтовий| і бічного шпика, товщина в найтоншій| частині (без шкури) не менше 3 см; маса не менше 1,1—| 3,5 кг, для українського сала — хребтовий| шпик, товщина в тонкій частині (без шкури) не менше 3,5 см. Для шпика солоного — хребтовий| і бічний (без шкури), товщина не менше 1 см, для шпика закусочного використовують шпик бічний (можна з шкурою), для ковбасного — хребтовий| і бічний, товщина більше 1 см. Посол шпика проводять в штабелях (до 2 м), ящиках, чанах. Витримка в солі 7—12 діб|. Після засолу шпик відокремлюють від зайвої солі і натирають згідно рецептурі прянощами.

Шпик по-угорськи (особливий), натирають червоним перцем, шпик домашній — сумішшю перцю чорного, часнику, лаврового листа. Можна солити продукт, натираючи його сумішшю солі і прянощів. Українське сало натирають сумішшю солі, часнику, перцю чорного, коріандру, лаврового листа, тмину; шпик копчений — натирають сіллю, часником, потім коптять. На вигляд поверхня виробів повинна бути чистою, без залишків щетини, плям, синців, забруднень; форма у вигляді батонів або прямокутна (може бути неправильною); консистенція щільна; колір на розрізі білий або рожевий; солі не більше 3%.

Термін зберігання і реалізації продукції зі шпика з моменту закінчення технологічного процесу при температурі від 0 до 4°С| і відносної вологості повітря 75% складає: для солоного охолодженого — не більше 60 діб|, солоного копченого, — не більше 30 діб|; продуктів солоних і копчених в оболонці — не більше 30 діб|; не солоних, охолоджених — не більше 3 діб|; підморожених — не більше 6 діб|, зокрема на підприємствах-виробниках — не більше 24годин для всіх найменувань шпика. Термін зберігання заморожених продуктів з шпика при температурі від -7°С до —9°С — не більше 90 діб|.

При тривалому зберіганні солона вудженина обезбарвлюється, пліснявіє, в ній відбуваються окислювальні процеси. З інших пороків можна виділити: рапистість| (тонкий білий наліт солі), наявність непрокопчених| місць, потемніння поверхні, позеленіння м'язової тканини в товщі продукту, цвіль, гнильний запах. У продуктах гарячого копчення можливі опіки, сире або непроварене м'ясо, темніше забарвлення поверхні.

 

М’ЯСНЫ КОНСЕРВИ

Це підготовлені м'ясні продукти, розфасовані| в герметичну тару, піддані тепловій обробці. Вони мають велику цінність і стійкість при зберіганні, готові до вживання. Сировиною для вироблення м'ясних і м’ясо-рослинних| консервів є: м'ясо (яловичина, свинина, баранина, кролятина, птиця), субпродукти, жири, різні види масел, крупи, макаронні вироби (окрім макаронів), крохмаль, овочі, яйце куряче і меланж, молоко, казеїнат натрію, желатин, куховарська сіль, фосфати, цукор, лавровий лист і інші прянощі, питна вода.

До матеріалів, використовуваних для вироблення консервів, відносяться металеві, скляні банки і кришки. Фасують консерви (по рецептурі) в металеві і скляні банки наступних номерів: 1, 3, 4, 8, 9, 12, 46; 1-82-500. М'ясо повинне бути не нижче за II категорію (яловичина, баранина), а свинина — всіх категорій. Не використовують м'ясо некастрованих тварин і старих. Решта продуктів також повинна відповідати вимогам діючих стандартів|. М'ясні консерви залежно від виду використовуваної сировини і добавок, режиму обробки містять %: води 49,9—| 70,2; білків 8—24,5; жирів 7—32. Енергетична цінність консервів 736—1400 кДж|.

М'ясні консерви по вигляду підрозділяють: з яловичини, баранини, телятини, м'яса поросят, птиці, дичини, інших видів тварин; з субпродуктів — язик, печінка, нирки; консерви з рослинного спільно з тваринною сировиною — крупа, овочі; консерви сало-бобові| — шпик свинячий топлений; боби — квасоля, горох. Виділяють групи консервів по тепловій обробці — стерилізовані,субстерилізовані, пастеризовані і тиндалізовані. Консерви з м'яса і субпродуктів можуть бути як стерилізованими так | і пастеризованими, а консерви з м'яса і рослинної сировини тільки стерилізують. За призначенням консерви ділять на закусочні (використовують як перші і другі блюда), для дитячого і дієтичного харчування.

Консерви м'ясні бувають у власному соку, в соусі, паштети, фарші: Яловичина, Баранина тушкована вищий і 1-й сорти, Сніданок туриста, Яловичина відварна у власному соку. Гуляш яловичий, М'ясо смажене. До групи м'ясних консервів також відносяться: Порося в желе, Свинина і Яловичина в білому соусі. З птаха готують: Філе куряче в желе, Рагу куряче в желе, і ін.

Випускають м'ясні консерви з бекону, солоного і копченого шпика, шинки. Консерви з м'ясопродуктів: Сосиски з капустою, Ковбасний фарш любительський, Паштет пікантний. Консерви стерилізовані субпродуктові: Печінковий паштет, Паштет м'ясний (жиру не більше 30%), Московський, Арктика, Дієтичний з мізками, Печінковий з коренеплодами, -Мізки| смажені. З язику готують: язик в желе і в томатному соусі, у власному соку; і ін. Загальна назва — М'ясні язики. З субпродуктів готують: Рулет зі свинячих голів, Рубець в томатному соусі, Нирки в томатному соусі, Паштет празький, Апетит, Сальтисон любительський.

За органолептичними показниками м'ясні і субпродуктові консерви повинні мати запах і смак, властиві м'ясу або субпродукту, доданим прянощам і спеціям; зовнішній вигляд і консистенцію м'ясопродукту: м'ясо без кісток нежорсткої консистенції; субпродукти без хрящів, сухожиль. Бульйон (у консервах у власному соку) повинен бути від жовтого до світло-коричневого кольору; соус в заливальних консервах — однорідній консистенції, без грудок, від оранжевого до світло-коричневого кольору. У консервах фаршів фарш повинен бути рожевого кольору, без сірих плям і порожнеч. Шматки цілі, неперетравлені.

У консервах контролюють зміст токсичних елементів, нітрозоамінів|, гормональних препаратів, пестицидів і ін. У м'ясних консервах обмежують зміст куховарської солі — не більше 2,2%, нітриту, солей важких металів.

Для кожного найменування консервів встановлені певні співвідношення між складовими частинами — м'ясом, бульйоном, жиром, рослинними продуктами. У консервах фаршів обмежують зміст крохмалю (не більше 5%), волога — не більше 70%. '

Консерви м’ясо-рослинні| випускають з м'ясом, субпродуктами і жиром. Підвиди консервів: з крупами, макаронними виробами і овочами (Плов, Макарони по-флотськи|, Квасоля, Горох, Чечевиця з яловичиною.(свининою, бараниною), Закусочні, Солянка зі свининою, Каша з м'ясом (з рисом, перловою, гречаною, пшоняною крупою), Каша особлива (м'ясо, крупа, жир, сіль, перець, лук). У консервах цього підвиду каша повинна бути добре провареною, розсипчастою| або напівв'язкої консистенції, з шматочками| м'яса; запах і смак, властиві даному виду продукту; зміст солі від 1,3 до 1,8%.

Консерви м'ясні для дієтичного харчування — спеціальні харчові продукти, призначені для харчування дітей в ранньому віці і для дорослих. Для дитячих і дієтичних консервів використовують м'ясо молодих тварин, птиці, субпродукти. Не застосовують нітрит, не смажать продукти у фритюрі, тобто технологія ощадна. Для дітей раннього віку і дієтичного харчування виробляють консерви з м'яса, субпродуктів великої рогатої худоби — Малюк, Малятко, Язичок; для дітей 9—| 18 місячних— Пюре м'ясне дитяче; з м'яса курчат — Крихта, Пташеня, Карапуз, Малюк — консерви, що гомогенізують, включають яловичину, масло вершкове, крохмаль, цибулю, сіль. До складу консервів Малятко входять мізки яловичі, в Язичок — язики яловичі, в Крихту, Пташеня і Карапуз — подрібнене м'ясо курчат, крохмаль, бульйон курячий. На вигляд консерви повинна мати однорідну густу масу; властивий ним запах і смак; світло-коричневий, сірий або різних відтінків колір; ніжну консистенцію.

Паштет Богатир містить субпродукти (печінка, серце, шлунок курчат), піддані після варки обробці на колоїдному млині, що додає паштету гомогенну тонкоподрібнену структуру. Для дієтичного живлення готують суп-пюре курячий (консерви), що включає м'ясо курчат, масло вершкове, муку пшеничну, коренеплоди, цибулю, молоко сухе, цукор.

Упаковують консерви в ящики дерев'яні або з гофрованого картону, щоб не переміщалися усередині. Скляні банки в ящиках з гофрованого картону відокремлюють один від одного перегородками. У ящик вкладають талон з вказівкою укладальника. Поверхня консервів, призначених для тривалого зберігання, покривають технічним вазеліном.

Металеві і скляні банки можуть бути літографованими — з художньо виконаною етикеткою-вкладишем| — і налітографованими, з наклеєною на корпус етикеткою. На ній указують найменування консервів, підприємство-виготівник, сорт (якщо він є), нетто, склад консервів по основних компонентах, спосіб підготовки до вживання. Наприклад: «Рекомендується перед відкриттям банку розігріти в киплячій воді». На консервах ставлять термін придатності (дату вироблення). Написи повинні бути чіткими і нерозпливчатими. На дні і кришці нелітографованих банок методом штампування наносять позначення в один ряд: номер зміни (1 або 2 цифри), число, місяць, рік (двома цифрами кожне позначення), асортиментний знак, індекс промисловості і номер заводу. Наприклад, 17.09.04.96.42.48. Маркіровка в два ряди включає: перший ряд — зміна, число, місяць, рік; другий — асортиментний знак, індекс промисловості і номер заводу. Наприклад, 2.06.08.08; 2008 А8.

Згідно цій маркіровці, продукт під асортиментним номером 2008 виготовлений 8 підприємством Міністерства м'ясної промисловості в 2-у зміну 6 серпня 2008 р. Гарантійні терміни зберігання яловичини і свинини тушкованою — 1 рік, паштету печінкового — 2, сніданку туриста — 2, каші з м'ясом — 3 (у металевих банках); у скляних банках — (м'ясо в білому соусі) 3, свинини пряною — 1; каші з м'ясом — 2 року.

Зберігають консерви в охолоджуваних і неохолоджуваних складах при температурі 0—15°С| і відносній вологості повітря не більше 75%. У банках з жерсті гарячого лудіння термін зберігання 5 років; з алюмінію — 4 року. Консерви в збірних банках зберігають в холодильнику до 1,5 року, в цільноштампованих банках| — 2 роки. Після закінчення зазначених термінів придатність консервів для харчових цілей встановлюють на основі органолептичного, хімічного і бактеріологічного аналізів. Банки повинні бути без патьоків, не мати роздутих і ляскаючих кришок, пом'ятостей||, іржі, бомбажа, деформації корпусу і кришок, без деформації куточків у бортів банки. Банки з нальотом іржі, що видаляється при протиранні сухим дрантям, підробляють і приймають на зберігання.

Бомбаж буває фізичний, хімічний і мікробіологічний. Фізичний є наслідком здуття банок в результаті заморожування вмісту або їх переповнювання. Мікробіологічний бомбаж це здуття банок газами, мікроорганізмів, що утворюються в результаті порушення режиму стерилізації. Хімічний бомбаж виникає при реакції вмісту банок з металом внутрішнього покриття (олово, залізо). У магазинах консерви зберігають при температурі від 0 до 20°С|, відносній вологості повітря 70±5°С| не більше 30 діб|, періодично відбраковують| бомбажні і іржаві банки.

 

М'ясні напівфабрикати і кулінарні вироби

Це продукти, підготовлені до теплової обробки. М'ясні напівфабрикати по вигляду м'яса бувають яловичі, свинячі, баранячі, телячі, кролячі, з м'яса птиці, а по способах обробки — натуральні (крупнокускові, порційні, у вигляді м'ясного фаршу, дрібнокускові|, рублені і заморожені), паніровані, а за способом реалізації — вагові і штучні. Натуральні напівфабрикати — це один або два шматки м'яса, нарізані з найбільш цінних і ніжних частин туші. дрібношматкові напівфабрикати загортають в прозору плівку. Яловичі напівфабрикати порційні: антрекот — шматок яловичини завтовшки 1,5—2 см із спинних м'язів); біфштекс (округлий шматок з вирізки); філе (шматок, завтовшки 4—5 см); лангет (два шматки вирізки округлої форми; ромштекс| (овально-продовгуватий шматок із спинної частини); зрази натуральні, яловичина духова, безкісткове м'ясо.

Порційні свинячі напівфабрикати: котлети натуральні, ескалоп| (два плоскі шматки м'яса); шніцель без паніровки, свинина духова, вирізка свиняча. Дрібношматкові напівфабрикати з яловичини: бефстроганов (бруски у вигляді соломки), азу (більші, ніж бефстроганов, шматочки м'яса); гуляш (шматочки яловичини по 20—30 г), гуляш зі свинини (окрім м'яса містить свиняче сало); м'ясо для шашлику (шматочки м'яса по 30—40 г, з жиром).

До дрібношматкових| напівфабрикатів відносять м'ясо для плову (шматочки м'якоті з лопатки), піджарку (шматочки м'якоті по 10—15 г із задньотазовий| або поперекової частини), грудинку для харчо (м’ясо-кісткові| шматочки по 20—30 г), рагу зі свинини або баранини, суповий набір, як і рагу, з м’ясо-кісткових| шматочків по 200—300 г.

У реалізацію поступають і харчові кістки: яловичі (суглобові головки трубчастих кісток, грудні, хребетні і крижові), свинячі (хребетні і тазові, трубчасті і крижові). Їх реалізують в свіжому і замороженому вигляді. Поверхня кісток повинна бути «незавітреною», злегка вологою, але не липкою, без забруднень, ослизнуло; розпиляні або роздроблені на декілька частин, довжина не більш 15 см, М'якітних частин в кістках від 6,5 (тазові і трубчасті кістки) до 20% (грудинка, хребетні, крижові).

М'ясний фарш — подрібнене на дзизі м'ясо, з якого видалені сухожилля і груба сполучна тканина. Фарш готують з охолодженого м'яса, він буває; яловичий, свинячий, баранячий; домашній — суміш яловичини зі свининою; м'ясний особливий — свинина (50%), яловичина (20%), білок соєвий (30%), фарш для голубців ледачих. Термін зберігання фаршу не більше 12 годин.

Для виробництва м'яса фасованого використовують яловичину I і II категорій вгодованості, свинину м'ясної і беконної категорії, свиний обріз. Упаковують в плівку поліетиленову або продають, на роздріб. Фасовці не підлягає м'ясо биків, кабанів, із зміненим кольором поверхні і розморожене. М'ясо фасоване повинне бути доброякісним, в охолодженому стані. Щоб проводити фасовку, туші, напівтуші і четвертини розпилюють на сортові розруби| по схемі роздрібної торгівлі (різного оброблення), а відруби — на відвіси, які повинні мати певну масу і форму, зручну для упаковки і кулінарної обробки.

Транспортують фасоване м'ясо в чистих ящиках. Термін зберігання і реалізації фасованого м'яса з моменту закінчення фасовки і маркіровки при температурі 2—8°С| не більше 36 ч. До м'ясних напівфабрикатів умовно відносять ковбаси сирі, такі, що виробляються в наступному асортименті: вищий ґатунок — Українська, Домашня; 1-й ґатунок — Шпикачки, 2-й — Субпродуктова з м'ясної обрізі|. Сиру ковбасу укладають в ящики масою 30 кг Термін зберігання 12 годин з моменту закінчення технологічного процесу.

Паніровані напівфабрикати — це порційні шматки м'яса, змащені збитою яєчною масою і обваляні в сухарній муці. Вироби заздалегідь відбивають, тому вони мають м'яку консистенцію, а паніровка оберігає м'ясо від втрати соку. Асортимент: ромштекс| з яловичини, шніцель і котлети відбивні (80 і 125 г), котлета Останкінська (шматок м'якоті), котлета Добірна. Напівфабрикати рублені готують з м'ясного фаршу з додаванням хліба (18%) або без нього, муки сухарної, жиру, прянощів, яєць, лука і солі. Приготований фарш обробляють на порції і вкачують в сухарній муці. Для рубаних напівфабрикатів не застосовують м'ясо биків, бугаїв, кабанів, двічі заморожене||, з жовтим шпиком, ознаками псування. Асортимент: котлети Московські (округла форма), котлети Київські (зі свинини або птаха), Любительські (загостреної форми, маса 75 г), Пожарські, Домашні (яловичина зі свининою), зрази (котлети з фаршу яловичого з начинкою з суміші варених яєць і смаженого лука), шніцель рублений (форма овальна, маса 100 г). Кількість хліба в цих напівфабрикатах 14—18%.

Рублені вироби без хліба готують з фаршу, жиру-сирцю, води, солі і перцю, формуючи їх у вигляді коржиків різної форми і товщини (біфштекс, філе, шніцель) або укладаючи в оболонки-купати| — ковбаса Українська сира. Термін зберігання 24 години, рублених, — 14. У замороженому вигляді виробляють напівфабрикати рублені: фрикадельки( маса 10г), фрикадельки Дитячі (м'ясо, манна крупа, молоко), фрикадельки Київські (яловичина, свинина, щоковина|, сухе молоко), фрикадельки Ленінградські (замість манної крупи — варений рис); м'ясні палички, крокети, кнелі і ін.

Пельмені отримують з тіста, начиняючи його фаршем, маса 12—13гр. Сировина для пельменів — м'ясо; пшенична мука, яйця або меланж, лук ріпчастий, сіль, цукор, перець чорний. М'ясо готують, як і на ковбаси, але у фарш додають цибулю і інші компоненти по рецептурі. Формують пельмені на автоматах, потім вони поступають в скороморозильні камери, після чого піддають галтовці| (при низькій температурі пельмені шліфують) і розфасовують в картонні коробки. Асортимент вищого сорту: Російські, Сибірські, Домашні, Столичні і ін.

М'ясні напівфабрикати повинні мати відповідну форму: незавітрена поверхня, нелипка у натуральних і рівномірно покрита сухарною мукою у панірованих і рубаних. Колір і запах характерні для доброякісних напівфабрикатів, м'язова тканина — без сухожиль і грубої сполучної частини, не допускається зволоження і відставання паніровки.

Пельмені повинні мати відповідну форму, без виступаючого фаршу, не злипатися в грудки, товщина тесту не перевищує 2 мм. Смак і запах приємні (у варених пельменів). Термін зберігання заморожених напівфабрикатів 1 мес (при температурі -10°С). Термін зберігання інших напівфабрикатів не повинен перевищувати (ч): порційних — 36, панірованих — 24, дрібношматкових| — 21, рубаних — 14, фаршу — 12.

М'ясні кулінарні вироби — це напівфабрикати з птиці, м'яса яловичого або свинячого, субпродуктів, доведені до готовності кулінарною обробкою. За способом попередньої обробки їх ділять на натуральних, рубаних, по тепловій обробці — на варених, смажених, запечених.. У окремі кулінарні вироби додають кров, сироватку, казеїнат натрію. Варені вироби — відварні яловичина, свинина, мови, вим'я, серце, мізки, кролики, качки, кури.

Заливні вироби — філе курячий холодець, холодець 1-й і 2-й сорти, холодець з м'яса птиці. Смажені кулінарні вироби залежно від технології приготування, підрозділяють на натуральні — антрекот, ростбіф, буженина, ковбаси; паніровані — біфштекс, ромштекс|, шніцель, відбивні; рублені — котлети, шніцель, зрази. Із смажених субпродуктів реалізують печінку смажену і паштет з гусячої печінки.

Асортимент швидкозаморожених| м'ясних _| виробів| складає більше 100 найменувань. Це перші блюда — щі, борщі, розсольник; другі блюда — гуляші, яловичина тушкована, плов, млинчики, відварні курчата (з гарніром або без нього). До складу порції других блюд окрім м'яса і гарніру входить соус. Перед вживанням заморожені блюда розігрівають, доводять температуру до 80—90°С|. Терміни зберігання залежать від виду страви, температури зберігання і складають від 10 діб| до 12 міс (зберігання при температурі -30°С).

М'ясні концентрати — це сухе м'ясо, м'ясний порошок і бульйонні кубики. Сухе м'ясо — ця зневоднена сушкою яловичина у вигляді шматочків різної форми і розмірів. Перед вживанням на 1 кг сухого м'яса додають 2,1—2,7 л води. Варено-сушене м'ясо готують з подрібненої | відвареної яловичини методом висушування. Колір його від сірого до світло-коричневого з жовтуватим відтінком. Розварюють не більше 10 хв.

М'ясо сублімаційної сушки готують з жилованого| охолодженого м'яса, подрібненого, на м'ясорубці, фарш піддають заморожуванню з подальшим вакуумуванням й підняттям температури від 0 до 40°С|. Відбувається перехід води в пару, минуючи рідке середовище. Готове м'ясо пресують і упаковують в герметичну тару. Колір м'яса світло-сірий з рожевим відтінком. Варять не більше 20 хв. М'ясний порошок — однорідна маса, отримана подрібненням сухого м'яса, колір світло-коричневий. Варять не більше 5 хв. Волога в порошку не більше 10%, упаковка герметична.

ЛЕКЦІЯ ПО ТОВАРОЗНАВСТВУ РИБИ

1.Характеристика сімейств риб

Промислові риби класифікують по декількох ознаках. По способу і місцю життя риби ділять на морських, прісноводих, напівпрохідні і прохідні. Морські (тріска, скумбрія, оселедець) постійно живуть і нерестують в морях і океанах, прісноводі (окунь, короп, товстолобик) — в прісноводій воді. Напівпрохідні (судак, сом) мешкають в опріснених частинах морів, на нерест і зимівлю йдуть в річки. Прохідні (осетрові, горбуша, кета) живуть в морях, нерестують в річках, або навпаки (вугор).

По будові скелета риби бувають кісткові і хрящові. У товарознавстві по морфологічних і біологічних ознаках риби розглядають по сімействах і видах. Всього видів риб налічується понад 20 тис. По ступеню жирності рибу можна розділити на худу (вміст жиру до 2%), среднежирну (2—8%), жирну (8—15%) і особливо жирну (більше 15%).

По довжині або масі риба може бути велика, середня і дрібна, дрібні малоцінні риби відносять до дрібниці I, II і III групи.

Тіло риб складається з голови, тулуба і хвоста. У цінних риб виділяють ще приголовок (біля голови) і наріст (біля хвоста). На тілі риби розрізняють парні плавники — грудні і черевні; непарні — хвостовий, спинний, анальний. Довжину риби вимірюють по прямій лінії від початку риби до початку середніх променів хвостового плавника .

Фізіологічна норма споживання риби близько 17 кг в рік на людину. На харчову цінність м'яса риби впливають вигляд, вік, умови життя, фізіологічний стан, час вилову риби і ін. Вміст білків в м'ясі риби складає в середньому 16—18%, небілкових азотистих речовин — 1,6—4, жиру — 0,2—30, води — 48—85, мінеральних речовин — 1—2%. Основними речовинами м'яса риби є азотисті, зокрема білки. Співвідношення білків і небілкових азотистих речовин різне у різних видів риб і визначає властивості м'яса: органолептичні — смак, запах, консистенцію; технологічні — стійкість проти мікроорганізмів, тривалість зберігання і так далі Білки м'яса риби по складу не поступаються білкам м'яса теплокровних тварин. Вони містять практично всі незамінні амінокислоти, до того ж в оптимальних для організму людини співвідношеннях. Небілкові азотисті з'єднання, розчинні у воді, називають азотистими екстрактними речовинами. Вони обумовлюють приємний смак і аромат рибного бульйону. При зберіганні риби екстрактні речовини можуть зазнавати небажані зміни, що призводять до зниження якості і псування риби.

Жири риб в основному складаються з високоненасичених жирних кислот, легко засвоюються. Вони багаті вітамінами А, Б, Є, поліненасиченими кислотами, а також лецитином. Жирові відкладення у риби в основному зустрічаються в підшкірній сполучній тканині, м'язах, у підстави плавників, в печінці, у вигляді ожирків в черевній порожнині. Жирність риби значно знижується в період нересту.

Мінеральні речовини м'яса риб різноманітні, але переважають фосфор, калій, натрій, кальцій, сіра, хлор, марганець, йод. Риба в харчуванні людини є постачальником мінеральних речовин. У м'ясі риби, в основному в печінці, присутній вуглевод глікоген. Він бере участь у формуванні смакових властивостей рибних продуктів. Вода в м'ясі риби знаходиться у вільному і зв'язаному станах. Співвідношення цих форм води може мінятися в процесі обробки і зберігання риби. Калорійність м'яса риби знаходиться в межах 100-200 ккал/100гр.

Їстівними частинами риби є м'ясо, молоки, ікра, печінка; неїстівними — плавники, голови, травні органи, кістки, плавальний міхур, луска, зябра, нирки, серце. Проте кістки, плавники, голови використовуються при приготуванні заливних блюд і юшки. Співвідношення між їстівними і неїстівними частинами у різних риб коливається залежно від статі, часу лову, способу оброблення. Вихід їстівної частини складає від 50 до 80%.

Промислове значення мають наступні види: осетрові, лососеві, оселедцеві, коропові, окуневі, тріскові, камбалові, скумбрієві, ставридові і ін. Представники видів відрізняються формою тіла, кількістю, розташуванням і будовою плавників, наявністю або відсутністю бічної лінії і іншими ознаками

Сімейство осетрових. Промислове значення мають білуга, калуга, російський осетер, сибірський осетер, севрюга, стерлядь, бестер (названий по перших складах — гібрид білуги і стерляді). Зовнішньою ознакою осетрових є подовжене веретеноподібне тіло з п'ятьма рядами кісткових шипів, хрящекістковий скелет. М'ясо осетрових біле, ніжне, відрізняється високими смаковими і поживними достоїнствами. Маса білуги до 1,5 т, осетрів — до 200 кг Осетрові поступають в охолодженому і мороженому вигляді. Використовують їх для приготування баличних продуктів, копчення, виготовлення консервів. Високо цінується ікра осетрових (чорна) і визига (спинна хорда).

Сімейство лососевих. Представники цього сімейства мають товсте довгасте тіло, два плавники — спинний і жировий, м'ясо ніжне, жирне, від рожевого до червоного кольору, дозріває при засолі. Представники лососевих: лосось, форель, сьомга, омуль, кета, горбуша, чавича і ін. Маса їх від 0,2 до 50 кг Лососеві солять, в'ялять, коптять, готують баличні вироби, натуральні консерви, реалізують в мороженому вигляді. Високо цінується червона ікра лососевих, особливо далекосхідних.

Сімейство оселедцевих має подовжене, стисле з боків тіло, спинний плавник один, хвостовий — з виїмкою посередині. До них відносять оселедця атлантичного, тихоокеанського, каспійського, чорноморського та інші, а також сардину, сардинелу і дрібні оселедцеві — кільку і тюльку. Оселедець івасі відноситься до сардинели далекосхідної. Оселедцеве м'ясо дозріває при засолі. Оселедцеві використовують для всіх видів засолу, копчення, заморожування, готують в широкому асортименті консерви.

Сімейство тріскових. Представники цього сімейства мають довгасте тіло, що звужується до хвоста, 1—3 спинних і 1—2 анальних плавника. М'ясо біле, нежирне, не має міжм'язових кісток. Тріскові мають велике промислове значення. Особливо цінується печінка тріски, яку використовують для отримання консервів і жиру. Тріскові поступають в реалізацію в свіжомороженому вигляді, з них готують консерви, кулінарні вироби. Представники сімейства тріскових — тріска, пікша, навага, минтай, путассу і ін.

Сімейство скумбрієвих — скумбрія, макрель, тунець, пеламіда мають веретеноподібне тіло. М'ясо містить 7—24% жиру, мало кісток. Рибу солять, коптять, заморожують, готують консерви, кулінарні вироби.

Сімейство ставридових. Тіло риб цього сімейства покрите лускою або голе, уздовж бічної лінії є кісткові шипи, спинних плавників два, перший з них з колючками, анальний плавник довгий. М'ясо достатньо жирне, смачне. Ставриду заморожують, солять, коптять, готують консерви.

Сімейство камбалових. Тіло сильне стисло з бокам, високе, обидва очі розташовано з одного боку голови. Забарвлення нижньої сторони тіла світле, верхньої — темне. М'ясо жирне, смачне, не містить міжм'язових кісток. Представники камбалових — камбала, морський палтус, камбала зірчаста і ін. Реалізують мороженими, використають для копчення, приготування консервів, в кулінарії.

Сімейство коропових. Тіло у коропових високе, стисле з боків, покрите лускою, спинний плавник один. М'ясо ніжне, смачне, містить безліч дрібних кісточок. Представники — сазан, короп дзеркальний, лящ, плотва, карась, вусань, маринка, вобла. Реалізують коропових в живому, охолодженому, свіжомороженому вигляді, в'яленими і копченими.

Сімейство окуневих — окунь, судак, йорш. Тіло їх покрито дрібною лускою, іноді з шпильками, є два спинні плавники, один з яких колючий. М'ясо риб цього сімейства нежирне, смачне. З окуневих готують юшку, консерви, реалізують в живому, охолодженому і мороженому вигляді. З інших сімейств промислове значення мають сайра, хек сріблястий, нототенія, вугрі і т. д.

 

.Асортимент риби та рибопродуктів

Розрізняють порідно-товарний, по розміру, пакувальний, технологічний і сортовий асортимент риби. Для торгуючих організацій значення мають пакувальний і по розміру асортимент. По довжині підрозділяють воблу, карася, ляща, сазана, оселедця тихоокеанського і атлантичного, судака, щуку, вусаня. По масі підрозділяють коропа, кету, окуня морського, осетра, палтуса, сайру, севрюгу, тріску. По довжині і масі не підрозділяють камбалу, кільку, стерлядь, минтая, товстолобика. Для риб океанського промислу встановлена мінімальна довжина, менш якої не можна їх віднести до порідно-товарного асортименту. Крупна риба піддається технологічній обробці — розділці. При цьому видаляють малоцінні і неїстівні органи і частини.

Стандартом встановлені наступні види первинної обробки риби: зябрення (видалення частини черевця і нутрощів разом з грудними плавниками); зябрування (видаляють голову, зябра і нутрощі без розрізу черевця); потрошіння з головою (видаляють нутрощі); потрошіння з видаленням голови; напівпотрошіння жирних оселедців (часткове видалення нутрощів); потрошіння семужної різкі (розрізають по черевцю двома розрізами, видаляють зябра, нутрощі, ікру або молоки; пластування (розріз по спині від голови до хвостового плавника); кусок (потрошену обезголовлену рибу ділять на шматки завдовжки 10—15 см); філе (після видалення нутрощів, кісток і плавників обробляють на половинки або скибочки завтовшки 0,5—1,5 см); балик (видаляють голову, нутрощі, ікру або молоки, хрящі, черевну частину), теша (черевна частина крупної риби); боковник (бічна частина осетрових риб шматками певного розміру).

Морські нерибні продукти.

Велику питому вагу в риболовецькому промислі займають нерибні продукти моря. З них виробляють кулінарні вироби, консерви, сушать. М'ясо багатьох з них відносять до дієтичного. Нерибними продуктами моря є ракоподібні, молюски, голкошкірі, морські рослинні продукти. Ракоподібні представлені крабами, раками, креветками, річковими раками, омарами і лангустою. Тіло їх представляє голову й груди з декількома парами ніг і черевцем, захищені панцирними чешуями. Їстівними частинами є ноги і клішні. З ракоподібних готують консерви, заморожують в сирому або вареному вигляді. Варених раків використовують для приготування ракового паштету.

Молюсків розділяють на головоногих і двостворчатих. З головоногих використовують м'ясо кальмарів, каракатиць і восьминогів, з двостворчатих — устриць, гребінців, мідій, серцевидки. М'ясо молюсків містить 10—19% білків, 1— 5,8% вуглеводів і до 1% жиру. Жир молюсків володіє антибіотичними властивостями. М'ясо використовують у вареному і сушеному вигляді, для вироблення консервів, заморожують. Устриці реалізують в живому вигляді. При кімнатній температурі свіжих молюсків зберігають не більше 3 годин.

Голкошкірі здобувають в морях. Тіло їх покрито голками або горбками. У реалізацію поступають трепанг, морський огірок, морські їжаки.

До морських харчових рослинних продуктів відносять: ламінарію, або морську капусту, анфельцію, філофору. Морська капуста йде для виробництва консервів, салатів, з анфельції виробляють желюючу речовину — агароїд.

 

Жива, охолоджена і морожена риба

Жива риба. Реалізації живої риби надається велике значення, в підготовленому вигляді по смакових достоїнствах вона перевершує рибу, що зберігалася тривалий час. Для перевезення в живому вигляді і зберігання придатні короп, сазан, лящ, щука, сом, вугор, товстолобик, осетрові. Гірше переносять перевезення форель, окунь, минь. Риба повинна добре переносити кисневе голодування, легко адаптуватися до температурного і кормового режимів, добре переносити перевезення і зберігання в невеликих ємкостях.

Для реалізації в живому вигляді придатна тільки здорова, вгодована, «бадьора» риба, бо хвора і худа при перевезеннях і зберіганні швидко засипає (снула риба). Сезонами вилову і реалізації риби в живому вигляді є весняний і осінній, хоча потокове вирощування риби в рибних цехах підприємств дозволяє це робити круглий рік. Виловлену рибу відразу сортують по видах, розмірам і вона поступає в садочки — тимчасові або постійні ємкості для прийому, збору і зберігання риби. Для перевезення живої риби використовують дехлоровану водогінну воду або воду природних водоймищ. Співвідношення риби і води від 1:2 до 1:10. При високій щільності посадки зростає кисневе голодування і снулість риби. Температура води для перевезення повинна бути зимою 1—2°С, літом 10—12°С для теплолюбивої і 6—8°С для холодолюбивої риби. З підвищенням температури води знижується розчинення кисню, що може створити його дефіцит і утруднити дихання риби. Наслідки — зниження життєвої активності риби, накопичення у воді отрути з- за гниття слизу і випорожнювань. При перевезенні і зберіганні риби стежать не тільки за температурою води, її примусово аерують - збагачують киснем, частково замінюють, .

Транспортують живу рибу спеціалізованим автомобільним, залізничним, водним і повітряним транспортом з дотриманням встановлених норм і правил перевезення. Термін транспортування риби у вагонах взимку не повинен перевищувати 6 діб, в решту пори року — 4 доби. Автоцистерни розраховані для перевезення 1,5 т живої риби. Можна використовувати і звичайні машини зі встановленими на них бочками. Перспективним є перевезення риби в атмосфері вологого повітря. При температурі 1—4°С і повністю насиченому повітрі, постійній притоці кисню багато видів риб залишаються живими тривалий час: короп — 26—43 г, лящ — 3—14, сом — 24—56 г, лінь і карась — більше доби.

Зберігання риби в магазинах здійснюють в спеціально влаштованих акваріумах, термін зберігання не більше доби. Для скорочення снулості риб слід забезпечувати постійне дехлорування води і необхідний рівень аерації.

На товарні сорти живу рибу не ділять. Залежно від фізичного стану її підрозділяють на «бадьору», слабку і дуже слабку. «Бадьора» риба має блискучу луску, рухи жваві, плаває у дна акваріума. Слабка риба мляво пересувається, плаває у поверхні води, забарвлення тьмяне. Дуже слабка риба лежить на дні, плаває черевцем вгору, має неприродне забарвлення. Вище за якістю цінується «бадьора» риба, що має товсту угодовану спинку, без ознак хвороб, травм, поразок шкідниками. Допускаються незначні пошкодження у риби, яку ловили на крючок. Колір зябер червоний, очі світлі, опуклі, запах властивий живій рибі. Риба, що заснула, не повинна залишатися у воді, її відразу ж треба реалізовувати.

Охолоджена риба має температуру усередині мускульної тканини від -1 до +5°С. Для подовження терміну зберігання рибу охолоджують відразу ж після улову. Охолоджування проводять чистим льодом або охолодженою водою з додаванням антисептиків і антиокислювачів або без них. Лід використовують дрібнодроблений. При такому способі риба охолоджується поволі і нерівномірно, деформується. Рибу перед охолоджуванням промивають, розсортовують по видах і розмірах (масі), при необхідності обробляють і укладають в тару. Укладання дрібної риби проводять насипом, великої — рядами. Дно тари і кожен шар риби посипають льодом. Співвідношення риби і льоду зазвичай складає 1:1. Упаковану рибу відразу ж відправляють споживачам.

Залежно від вигляду і розміру рибу охолоджують обробленою, потрошеною (сом, щука, осетрові, маринка) або необробленою. Охолоджена риба повинна бути доброякісною. Свіжість визначають за органолептичними показниками: поверхня риби природного забарвлення, зябра від рожевого до темно-червоного кольору, консистенція щільна, черевце не роздуте, запах свіжий. У зіпсованої риби тіло деформоване, зябра покриті слизом, рот відкритий, луска має тьмяний вигляд, очі запали, м'ясо такої риби в'яле, з кислим і гнильним запахом.

Охолоджену рибу залежно від цінності упаковують в бочки і ящики. Для стоку води від танення льоду, в тарі роблять отвори. Перевозять охолоджену рибу при температурі від -1 до +5"С, таку ж температуру підтримують і при зберіганні. Термін зберігання охолодженої риби від улову до реалізації необробленої 8—9 діб., потрошеної до 12діб. В умовах охолоджування риба може зберігатися 2 доби, при 2— 4°С — не більше доби.

Морожена риба. Для продовження термінів зберігання рибу піддають заморожуванню. Мороженою вважається риба, температура в товщі м'язів якої -6°С і нижче. Заморожування дозволяє уникнути сезонності в реалізації риби.

Для заморожування застосовують природний і штучний холод, льодосоляну суміш і розсольний спосіб. Природне заморожування проводять в місцях лову в зимовий час. При зовнішній температурі повітря -12°С риба швидко заморожується в живому вигляді. Риба природного заморожування має викривлену форму тіла, відкриті рот і зяброві кришки, тьмяну поверхню тіла. У штучних умовах рибу заморожують в скороморозильних установках при температурі від -25 до -30°С. При льодосоляному способі заморожування рибу пересипають сумішшю льоду і чистої куховарської солі. Розрізняють сухе і мокре льодосоляне заморожування (контактне і безконтактне). Використання методу розсільного заморожування передбачає опускання риби в розсіл, що має температуру від -16 до -20°С. Розсільне заморожування буває контактним і безконтактним (у тарі). При розсільному і льдосолевому заморожуванні, особливо контактному, отримують продукцію високої якості: поверхневий шар риби просолюється, темніє. Та з-за дороговизни ц і способи застосовують тільки у разі неможливості використання повітряного заморожування.

Для зменшення втрат маси риби від усихання і окислення жиру проводять глазурування — опускають її в чисту воду з подальшим наморожуванням крижаної скориночки на поверхні риби. Для оберігання жиру риби від окислення у льодову глазур додають суміш аскорбінової і лимонної кислот, глутаминат натрію. Подовжує терміни зберігання заморожування в блоках, поміщених в пакети з полімерних плівок (під вакуумом). Перспективним є заморожування риби рідким азотом. Морожену рибу підрозділяють по сімействах і видах, способах обробки і заморожування, розмірах або масі, якості. Заморожувати можна рибу всіх сімейств і видів. Низькі температури майже не змінюють хімічний склад і смакові властивості продукції, її зовнішній вигляд. Розрізняють наступні способи оброблення мороженої риби: не разділана, потрошена з головою, потрошена обезголовлена, оброблена на куски, філе, пласт обезголовлений, обеззябрений, тушка, риба спеціального оброблення. Морожену рибу за якістю ділять на I і II ґатунки.

Риба I ґатунку повинна мати чисту поверхню, природне забарвлення, без зовнішніх пошкоджень, належну обробку. Запах і смак перевіряють після відтавання і варки. Вони повинні бути чисті, властиві продукту, без пороків.

Морожена риба II ґатунку може мати більше зовнішніх пошкоджень (зривів шкірки, поламаних зябрових кришок, синців), різний ступінь вгодованості, потьмянілу поверхню, підшкірні пожовтіння (окислення жиру) на зрізах м'язів, що не проникли в товщу м'яса. Консистенція м'яса може бути ослабілою, але не в'ялою, кислуватий запах в зябрах і запах окисленого жиру на поверхні, що не проник в товщу м'яса. Допускаються відхилення від правильної обробки. Рибу, якість якої не відповідає вимогам II ґатунку, відносять до нестандартної. Не ділять на сорти морожену рибу спеціальної обробки. До неї пред'являють вимоги на рівні мороженої риби I ґатунку.

Пороки мороженої риби — наявність на поверхні підсихаючої скориночки, цвілі, неприємного запаху. У жирних риб може бути іржа і поверхневе пожовтіння.

Упаковують рибу в картонні і дерев'яні ящики, рогожані кулі, бочки, корзини, короби і пакунки. Цінну морожену рибу перед упаковкою загортають в пергамент або прозору плівку. Дрібну рибу укладають насипом. У одиницю упаковки повинна бути укладена риба одного найменування, розміру, сорту, способу оброблення і заморожування.

При транспортуванні і зберіганні замороженої риби температура повинна підтримуватися на рівні — 18°С, відносна вологість повітря 90—95%. У камери завантажують тільки морожену рибу.

Граничні терміни зберігання мороженої риби сухого і розсільного заморожування при температурі — 18°С з дня вироблення складають: для осетрових риб глазурованих — 7 місяців, тріскових, камбалових— 6, морських і океанічних, — 8;

Короткочасно зберігають рибу при температурі -10°С; при температурі 0°С зберігають її не більше 3 діб. Перепади температури більш ніж на 0,5⁰С при зберіганні приводять до погіршення якості риби. Під час зберігання продукцію рекомендується оглядати через кожних 1—2 місяці.

У роздрібній торговій мережі у холодильниках при температурі — 5—6°С рибу зберігають до 14 діб, при температурі біля 0°С — 2—3 доби, без холодильника –до 1 доби.

При зберіганні риби в ній може відбутися усихання, зміна кольору, структури і розміру кристалів льоду, погіршення консистенції (суха, жорстка), окислення жиру, поява лежалого, старого запаху і ін.

Розморожування риби перед кулінарною або технологічною обробкою називають дефростацією. Кристали льоду в рибі тануть, м'язи вбирають вологу, температура риби доходить до 0°С. Дефростація може проводитися у воді, повітрі, під вакуумом, струмами високої частоти і ін.

 

.Солона риба

Солять рибу для приготування самостійного продукту, а також використання як напівфабрикату для копчення, в'ялення, маринування. Посол, як спосіб консервації, заснований на проникненні куховарської солі в м'язову тканину і витісненні з неї вологи. Це викликає загибель або уповільнення життєдіяльності мікроорганізмів. Для соління використовують багато видів риб, оскільки воно значно подовжує терміни зберігання. Деякі види риб після засолу набувають специфічного смаку і запаху доспілої риби, м'якої і ніжної консистенції. В процесі засолу за рахунок переходу в тузлук частині поживних речовин з тканин м'яса споживна цінність риби знижується.

Посол здійснюють сухим, мокрим і змішаними способами, а залежно від температурних умов ділять на — теплий, охолоджений і холодний.

При сухому засолі рибу змішують з сіллю (натирають або посипають). Тузлук, що утворюється, залишається в тарі і сприяє отриманню однорідного продукту. При сухому стоповому засолі тузлук стікає з риби, продукт виходить зневодненим і з підвищеним вмістом солі.

Мокрий посол проводять при заливці риби розчином куховарської солі певної концентрації. Отримують слабосолену рибу або напівфабрикати для подальшої переробки. Однорідний продукт із заданим відсотком солі отримують при циркулюючому мокрому засолі.

Змішаний посол заснований на одночасному застосуванні сухої солі і тузлуку. Він дає добрі результати при засолі крупної, жирної риби для отримання среднесоленого продукту.

Залежно від змісту солі розрізняють рибу слабо-, середньо- і міцносолену. Якщо солять куховарською сіллю, посол називають простим. При пряному засолі додають прянощі і цукор; при маринованому — цукор, прянощі і оцет. Солодкий (спеціальний) посол проводять сумішшю, що складається з 9% солі, 1,5% цукру з додаванням лаврового листа і консерванта — бензойнокислого натрію.

До солоних рибних товарів відносять: оселедці солоні, лососі солоні, оселедці пряного засолу, скумбрію і ставриду солоні, солону рибу.

Оселедці солоні. Найменування оселедців вказує на район їх вилову: тихоокеанські, атлантичні, біломорські і ін. За змістом жиру, яке залежить від часу улову, тихоокеанські і атлантичні оселедці ділять на жирних (більше 12% жиру) і нежирних (менше 12% жиру). Атлантичні, тихоокеанські і каспійські оселедці ділять за розміром, а азово-чорноморські — по масі. За змістом солі оселедці можуть бути слабкосолені (1—7%), средньосолені (10—14%) і міцносолені (понад 14% солі). За якістю солоні оселедці ділять на 1-ій і 2-ій ґатунки. Оселедець 1-го ґатунку повинен бути цілим, чистим, без пожовтіння, м'якої або щільної консистенції, з властивими йому смаком і ароматом. У оселедцях 2-го ґатунку допускаються незначні пошкодження черевця (без випадання нутрощів), підшкірне пожовтіння, слабка або жорстка, але не в'яла консистенція, кислуватий запах.

По способах оброблення оселедець може бути: необробленим (посолений в цілому вигляді), зябрений (видалені частина нутрощів і грудні плавники), зябрований (видалені частина нутрощів і зябра), напівпотрошений(видалені частина нутрощів), обезголовлений (видалені голова, нутрощі, окрім ганоїд), тушка (видалені голова, нутрощі, частина черевця і хвостовий плавник), кусковий (тушки, що розрізають на частини). Солоні дрібні оселедцеві (кілька, тюлька, салака) і анчоусові (хамса, анчоус) випускають нерозділаними. За розміром, жирністю і змістом солі їх не підрозділяють. Показники якості аналогічні відповідним ґатункам солоного оселедця.

Сардини океанічні солоні готують з сардини, сардинопса, сардинелли в необробленому вигляді. За змістом солі вони можуть бути слабкосолені (6—8%), средньосолені (8— 12%). За якістю ділять на 1—2-й- ґатунки. Солоні оселедці івасі готують також необробленими, завдовжки не менше 12 см, слабкосоленими (6—9%) і средньосоленими (9—12%), 1-го—2-го товарних ґатунків.

Солоні лососі. Розрізняють солоні продукти з європейських лососів — сьомги, лосося каспійського, балтійського, озерного, з тихоокеанських — кети, горбуші, нерки, сіми, чавичі і ін. Лососевої першої групи солять потрошеними семужної різкі. За розміром на велику і дрібну ділять тільки сьомгу. За якістю лососі солоні бувають 1-го і 2-го ґатунку. Лососі солоні 1-го ґатунку повинні бути вгодованими, правильно обробленими, мати чисту поверхню без пошкоджень і синців, ніжну пружну консистенцію, чистий смак і запах. Стандарт допускає часткову збитість луски, синці в головній частині, щільну консистенцію, незначне поверхневе пожовтіння черевця. У 1-му ґатунку риба може бути різної вгодованості, з невеликими зовнішніми пошкодженнями і збитості луски, з відхиленнями від правильного оброблення, сухуватої або м'якої консистенції, але не в'ялою. Допускається легке пожовтіння шкіри і черевної порожнини, що не проникло в м'язи, слабкий запах окисленого жиру, на поверхні. Стандарт нормує вміст солі по видах лососів, в 2-му гатунку верхня межа його підвищується на 2% в порівнянні з 1-м.

Солоні тихоокеанські лососі бувають потрошені з головою, потрошені семужним нарізанням і скибочками. Вони бувають слабкосоленими (від 4—6 до 10% солі) і средньосоленими (більше 10 до 14% включно). За якістю вони можуть бути 1-го і 2-го ґатунку. Товарний сорт залежить від консистенції м'яса, зовнішнього вигляду і забарвлення поверхні риби, пожовтіння, присмаку і запаху окисленого жиру, наявності зовнішніх пошкоджень. Високоцінним продуктом вважається кета семужної різкі, приготована з амурської кети осіннього улову, жирністю не менше 9%. Солона кета повинна мати масу не нижче 3 кг. Вимоги до її якості такі ж, як і до решти тихоокеанських лососів.

Скумбрія і ставрида солоні поступають в торгівлю під назвами скумбрія атлантична, тихоокеанська і ставрида океанічна, а при вмісті жиру не менше 12% — курильська. Скумбрію і ставриду солять в необробленому (завдовжки не менше 19 см) і обробленому вигляді, обезголовленими потрошеними, з головою і у вигляді баликів (спинок). За вмістом солі скумбрію і ставриду готують слабкосоленими (6—10%), средньосоленими (10—14% солі). За якістю підрозділяють на 1 -й і 2-й ґатунки.

Риба солона. Об'єднує в одну групу рибу всіх сімейств, недоспілих при засолі. Використовують як напівфабрикат при копченні, в'яленні. У солоному вигляді практично не реалізують, оскільки споживчі властивості її невисокі. При засолі вона втрачає багато розчинних поживних речовин, набуває сухої, грубої, іноді жорсткої консистенції. Солону рибу випускають необробленою, потрошеною, обезголовленою, у вигляді напівпласта, пласта з головою і без голови. За органолептичними показниками і змістом солі її поділяють на 1-й та 2-й ґатунки.

Риба пряного засолу. Пряному засолу піддають всі оселедцеві, а також анчоусові, сигові, сардини, ставриду і скумбрію. Дрібні оселедцеві не обробляють, великі випускають зябреними, зяброваними, напівпотрошеними, обезголовленими, тушкою і шматочками. Після заливки пряним тузлуком рибу направляють на дозрівання при температурі 0°С протягом 10—30 діб. Набори прянощів можуть бути різними. Частіше застосовують чорний і запашний перець, гвоздику, лавровий лист, коріандр. Вони надають рибі пікантного смаку і аромату. Рибу пряного засолу на товарні сорти не підрозділяють, але за якістю вона повинна відповідати вимогам тих же видів солоної риби 1-го ґатунку. На поверхні риби і в тузлуку допускається осад білкових речовин. Для деяких видів риб стандарт нормує жирність.

Маринована риба. З солоної риби готують мариновану. Маринуванню піддають свіжого, мороженого і солоного оселедця, скумбрію, ставриду в цілому вигляді і оброблену. Маринадна заливка складається з суміші оцту, прянощів, солі і цукру. Дозріває оселедець 15—20 діб при температурі 7—10°С. Готовність визначають по смаку, аромату, консистенції м'яса риби. Кількість солі в слабкосоленому оселедцеві від 9 до 12% включно, оцту — 0,8—1,2%. Мариновану рибу на товарні ґатунки не підрозділяють. Під дією оцту м'ясо риби біліє, ущільнюється, втрачає сирий смак.

Порушення технології, режимів транспортування і зберігання солоної риби приводять до виникнення пороків, що погіршують якість: вогкість, затхлість, окислення, омилення, іржа, фуксин (червоний наліт).

Вогкість характеризується наявністю в рибі сирого смаку і запаху внаслідок непросолу риби. Необхідно її досолювати.

Окисел утворюється при гнитті білків риби і тузлуку. Виникає кислий запах, консистенція м'яса стає в'ялою, тузлук каламутним. Виправляють дефект промивкою і заливкою риби свіжим тузлуком, з подальшим зберіганням при низьких температурах. Омилення у вигляді липкої мильної плівки може з'явитися на поверхні солоної риби при зберіганні без тузлуку. Рибу необхідно промити свіжим розсолом при температурі 12—18°С і негайно відправити до реалізації.

Іржа має вид іржавого нальоту, що є результатом окислення жиру киснем повітря. Спочатку вона з'являється на поверхні, потім проникає під шкіру риби і в м'язи. У початковій стадії її змивають міцними тузлуком і відправляють в реалізацію, оскільки при глибокому окисленні вона стає непридатною до вживання.

Фуксин виникає при поразці риби пігментоутворюючими солелюбивими мікроорганізмами і у вигляді червоно-бордового нальоту спочатку на поверхні, потім в товщі м'язів викликає псування риби. При сильному псуванні риба непридатна в їжу, при початковому — її обробляють оцетно-сольовим розчином.

Солона риба може бути заражена шкідниками — стрибуном, личинкою падальної мухи, нематодами і ін. Стрибун — це личинка сирної мухи завдовжки до 10 мм, розвивається на бестузлучних продуктах, що зберігаються в теплі. При слабкому зараженні рибу промивають в насиченому розсолі, при сильному вона стає неїстівною. Профілактика проти зараження стрибуном — в хорошому санітарному стані сховищ.

Упаковують солону рибу в дерев'яні бочки (сухотарні та заливні), в дощаті або з гофрованого картону ящики, пакети з синтетичної плівки, полімерні ємкості, відра; фасують в полімерні матеріали з вакуумною упаковкою. Зберігають солоні рибні продукти окремо від інших харчових товарів. Якість солоних рибних товарів при тривалому зберіганні залежить від виду риби, способу обробки і засолу, категорії солоності, способу упаковки, тари, температури і відносної вологості повітря в сховищі. Заливні бочки рекомендується встановлювати шунтовим отвором вгору; сухотарні — горизонтально, прокладаючи між рядами дошки. Умови і терміни зберігання риби приведені в табл. 21.

Таблиця 21 Умови і терміни зберігання солоної риби

Солона риба	Температура зберігання °С	Термін зберігання, мес
Риба в бочках з тузлуком: оселедці слабосолені, лососеві слабосолені, оселедці і лососеві среднесолені,оселедець міцносолений	Від-8 до-4 Від -8 до -4 Від —6 до —4 Від-2до0	6 4 6 10
Інша солона риба: слабо- і среднесоленая міцносолена.	Від-2 до-8 Від 0 до—4	4-6 8
Оселедець слабосолона і середньосолона без тузлуку	Від-5 до-10	3
Риба пряна в бочках	Від-2 до-8	4
Сьомга у вигляді філе, скибочок, шматочків, упакованих в пакети з газонепроникної плівки	Від-2 до-8	10 діб

У магазинах за наявності охолоджуваних камер термін зберігання міцносоленої риби 30 діб, средньосоленої, пряної і маринованої, — 10—15, слабкосоленої—до 6 діб. У неохолоджуваних приміщеннях термін зберігання скорочується удвічі. Оптимальна відносна вологість повітря для зберігання солоних рибних продуктів 90%, для бестузлучних — 75—80%.

 

Копчена риба

Копчення можна віднести до комбінованих способів консервації риби, оскільки на неї впливають одночасно декілька чинників: температура, речовини диму, сіль. Копчена риба різноманітить асортимент рибних товарів, вона своєрідна по смакових якостях, має відносно високий попит у покупців. Для копчення риби можуть використовуватися речовини неповного згорання деревини (димове копчення) або коптильні препарати — екстракти продуктів термічного розкладання деревини, піддані спеціальній обробці ( мокре копчення). Іноді поєднують димове і мокре копчення. Залежно від температури копчення буває холодне (не вище 40°С), гаряче (80—180°С) і напівгаряче (50—80°С).

Процес копчення може бути природним (при згоранні деревини) і штучним, коли приготування копчених рибних товарів прискорюється, удосконалюється за допомогою застосування струмів високої частоти, електрокопчення і ін. При природному копченні добрі результати дає застосування деревини листяних порід — дуба, ясеня, плодових дерев.

Риба гарячого копчення. Отримують її з мороженої або охолодженої нежирної, напівжирної, і дуже рідко - жирної риби. З останньої при копченні виплавляється багато жиру, що погіршує її зовнішній вигляд і знижує харчову цінність. Сировину розморожують, сортують по видах, розміру, обробляють і солять мокрим способом до вмісту солі 1,5—2%, промивають, перев'язують або прошивають шпагатом, підвішують до рейок, розміщують на кліті. Копчення проводять спочатку при температурі 65—80°С, потім при 110—140°С. Поверхню риби спочатку підсушують, потім пропікають і коптять. Білки риби при цьому згущуються, вона стає м'якою, ароматною.

Рибу гарячого копчення готують необробленою, потрошеною з головою, без голови, зяброваною, у вигляді шматка і рулетів. Вона має помірно виражений присмак і запах копчення, поверхню без нальоту викристалізованої солі, правильне оброблення, щільну консистенцію, властиві в'яленій рибі смак і аромат. Допускаються деякі дефекти— тільки в 2-му ґатунку. Масова частка куховарській солі нормується для окремих найменувань риб і вона різна по гатунках. Так, в'ялена риба внутрішніх водоймищ 1-го ґатунку повинна мати 6—12%, 2-го — 8—12% солі. Для деяких видів риби нормується жирність.

Упаковують в'ялену рибу в мішки, рогожки, корзини, картонні ящики по 30—40 кг Цінні породи риб укладають в ящики і перешаровують пергаментом, підпергаментом, целофаном. У кожну одиницю упаковки йдуть вироби з одного виду риб, способу оброблення, ґатунку. Зберігають в'ялену рибу при температурі від —2 до +8°С, відносній вологості повітря 70—80%. Термін зберігання в'яленої риби не більше 2 місяців, баличних виробів 1,5 міс., скибочок в пакетах— не більше 72 годин.

Сушена риба. Для сушки використовують худу рибу, оскільки окислювальні зміни жиру при сушці роблять її неїстівною. Готують два види сушеної риби: солено-сушену і прісно-сушену. Кращу солено-сушену продукцію дають йорш, бичок, снеток; прісно-сушену — судак, щука, пікша, минтай. При сублімаційній сушці риба і фарш добре зберігають поживні властивості, об'єм, колір, смак і запах. Зберігають сушену рибу в упакованому вигляді при відносній вологості повітря не вище 75% . У реалізацію поступає упакована в пакунки по 50 кг, в ящики — до 16 або фасованою в картонні коробки до 1 кг У роздрібній мережі термін зберігання сушеної риби не повинен перевищувати одного місяця, оскільки вона може відволожитися, запліснявіти, а жир окислюється і згіркне.

Риба гарячого копчення. Асортимент її представлений наступними групами: риба гарячого копчення, оселедці і сардини, копчушки, осетрові. Осетрові риби гарячого копчення за якістю ділять на 1-й і 2-й товарний ґатунки, решта груп на ґатунки не підрозділяється. Для риби гарячого копчення відповідно до її вигляду, стандартом встановлені певні розміри, способи оброблення. Вона повинна бути добре прокопчена, про що повинні свідчити відсутність вогкості, незгорненої крові, і ін. Риба може бути різної вгодованості, але не худа, мати чисту, незволожену поверхню. Допускаються на поверхні невеликі білково-жирові натікання, опіки, пошкодження. Колір поверхні рівномірний, від світло-золотистого до коричневого, оброблення правильне. Консистенція риби гарячого копчення щільна, соковита, може бути злегка сухуватою чи крішливою. Смак і запах приємні, властиві копченій рибі. Масова частка куховарської солі в м'ясі риби від 1,5 до 3%. Стандарт також обмежує загальну бактеріальну обсіменінність продукту, в ньому не допускаються бактерії групи кишкової палички і сальмонели. Дрібну рибу коптять необробленою.

Пороки риби гарячого копчення — непрокопченість, потьоки жиру, смолянисті натікання, білобочка, міхури, підгорання, розриви шкіри, просир. Чорні смолянисті натікання на поверхні риби — результат забруднення смолянистими речовинами, нагаром з димаря і стелі коптильної камери. Дефект усувають обережним зіскоблюванням натікань ножем або протиранням риби серветкою. Білобочка — непрокопчені білі плями, що утворюються в місцях зіткнення однієї риби з іншою. Такий продукт швидко псується, недостатньо смачний, має непривабливий зовнішній вигляд. Рибу-білобочку терміново реалізують або відправляють на докіпчування. Міхури підгорання виникають від підвищеній температурі копчення. Дефект усуненню не підлягає. Розривши шкіри утворюється при різкому підвищенні температури під час підсушки риби, дефект усуненню не підлягає. Просир — недостатня пропеченість м'яса риби у частинах голови і хребта. М'ясо сирувате, погано відділяється від кісток, кров згорнулася не повністю. Дефект усувається при повторному копченні.

Упаковують рибу гарячого копчення в дерев'яні ящики, короби або інвентарну (зворотну) тару ємкістю до 20 кг Копчушку упаковують у фанерні, дощаті і картонні ящики ємкістю до 8 кг. Особливо цінні види риб пломбують, укладають рядами, перестилаючи кожен ряд пергаментом. Сардини гарячого копчення поміщають в гофровані картонні ящики ємкістю до 10 кг Зберігають рибу гарячого копчення при температурі від +2 до -2°С і відносній вологості повітря 75—80% не більше 72 г. Збільшують термін зберігання заморожуванням. Заморожену рибу гарячого копчення при температурі мінус 18°С зберігають до 30 діб.

Риба холодного копчення. Для холодного копчення використовують солоний напівфабрикат, який спочатку підсушують на вішаках, потім коптять при температурі 30—40°С. За рахунок зниження вологи, консистенція м'яса стає щільнішою, жир набуває янтарного кольору, виникають специфічні для копчених виробів смак і запах, шкірка риби Докрашується в золотаво-коричневий колір. Холодному копченню піддають переважно жирну і напівжирну рибу океанічного улову. Риба може бути необробленою, потрошеною з головою і без голови, обезголовленою, зяброваною, у вигляді спинки, теши, боковника, філе і шматка. Рибу холодного копчення ділять на групи: оселедці і сардини, баличні вироби, інша риба. Оселедці і сардини холодного копчення готують з оброблених і необроблених жирних риб. За якістю їх ділять на 1-й і 2-й ґатунки. Риба обох сортів може бути різної вгодованості. Зміст вологи не вище 60%, солі в 1-му ґатунку — 5—11, у 2-му— 5—14%. Продукція 2-го ґатунку на відміну від 1-го може мати більше дефектів зовнішнього вигляду, консистенцію сухувату або таку, що ослабіла, запах жиру, що окислюється, на поверхні.

До іншої риби холодного копчення відносять всі види риб, окрім коропа, сазана, форелі і деяких ін. Крупну рибу обробляють так, як і для гарячого копчення, а дрібну коптять цілою. За якістю таку рибу холодного копчення ділять на 1-й і 2-й ґатунки. Риба обох ґатунків може бути різної вгодованості, мати чисту суху поверхню, ціле щільне черевце, незначний наліт солі на зябрових кришках, очах, у підстави хвостового плавника і інші невиразні дефекти, більш виражені, — в 2-му ґатунку.

Колір риби холодного копчення золотистий, консистенція від соковитої до щільної. Смак і запах копченого продукту виражені сильніше, ніж у риби гарячого копчення. Верхня межа вмісту куховарської солі в рибі 2-го ґатунку на 1— 2% вище, ніж в 1-му. Масова частка вологи специфічна для кожного виду риби і трохи вище, ніж в рибі гарячого копчення. Пороки риби холодного копчення: неприємні, невиражені, невластиві смак і запах; білобочка, плями, цвіль, деформація, підпарення, ропа.

Невиражений аромат копченої риби— наслідок слабкого прокопчення риби. Кислий або аміачний запах, невластивий рибі холодного копчення, виникає, якщо зябра погано промиті, при підсушуванні і копченні зяброві кришки погано притиснутої до голови. Дефект усувають додатковою обробкою на виробництві. Затхлий запах риба може придбати при упаковці в тару з різким запахом або при зберіганні в погано вентильованому вологому приміщенні. Рибу провітрюють, перекладають в іншу тару, регулюють режим зберігання. Пліснявіння виражається в появі на поверхні риби білого або зеленуватого нальоту при зберіганні у невентильованому приміщенні і підвищеній вологості повітря. Підпарюванння виникає зазвичай в рибі при надлишку вологи і високій температурі при підсушці або копченні.

Ропа — наліт солі на поверхні риби у вигляді дрібних кристалів. Утворюється у недостатньо відмоченої або пересушеної риби, при зберіганні міцносоленої продукції. Дефект усувають протиранням поверхні риби серветкою, змоченою у воді, потім в рослинному маслі.

При зберіганні копчені рибні товари можуть ушкоджуватися шашелем — личинкою темно-коричневого кольору завдовжки до 2 см, покритою довгими чорними волосками. Він проникає із зябрової порожнини в черевну, поїдає нутрощі і м'ясо риби, залишаючи частково шкіру і кістки, забруднені екскрементами. Шашель не виносить денного світла, при витримці риби, що розрізана по черевцю, на яскравому світлу шкідник гине.

До продукції холодного копчення відноситься «каперс». На його вироблення використовують скумбрію, ставриду, сардинелу атлантичну і іншу крупну жирну рибу. Довжина ставриди і скумбрії повинна бути не менше 28 див. Рибу обробляють на пласт з головою або філе, коптять при температурі 25—28°С до отримання золотистого забарвлення; ніжної консистенції, приємного смаку і запаху готової продукції. Копчена океанічна риби типу «каперс» є делікатесним продуктом із змістом солі до 4%. Термін зберігання в охолодженому вигляді до 10 діб. До делікатесної копченої продукції відносять також пряно-копчену рибу. Сировиною служать великі жирна ставрида і скумбрія океанічні, заздалегідь піддані пряному засолу, потім — холодному копченню.

Упаковують рибу холодного копчення по видах, розмірах і сортах в ящики масою до 30 і пакети до 2 кг, шматків і скибочок — в металеві і скляні банки. Сучасною упаковкою фасованої риби холодного копчення є пакети з плівки з вакуумною упаковкою або без неї. Зберігають рибу холодного копчення в сухих, добре вентильованих приміщеннях при температурі від 0 до -5°С і відносній вологості повітря 75—80% не більше 2 міс. У плівкових пакетах з вакуумною упаковкою рибу зберігають при температурі — 4—8°С 30 діб, без вакууму — 20 діб.

В'ялена і сушена риба

В'ялена — це підсолена, а потім підсушена в природних умовах риба. Для в'ялення використовують напівжирні і жирні види риб — тарань,воблу, ляща, скумбрію, ставриду, жереха, вусаня і ін. В'ялення в природних умовах ведеться на відкритому повітрі в суху погоду при температурі 10— 20°С. На приготування в'яленого продукту йде від 13 до 30 діб. Він вважається готовим, коли риба набуває пружньожорсткої консистенції, загостреної спинки, жир стає янтарним, просочує м'язи і вони стають як би прозорими, ікра щільна, щезає смак і запах сирої риби.

В'ялену рибу випускають необробленою, зяброваною, потрошеною з головою або без голови, у вигляді пласта і напівпласта. У готовому продукті міститься від 40 до 50% вологи. В'ялену рибу, окрім вобли, червонопірки і азово-чорноморської тарані, підрозділяють на 1-й і 2-й ґатунки.

 

Баличні вироби

До баличних відносять солоні продукти, отримані від копчення і в'ялення: осетрових — балики, боковинки і теши; лососевих — спинки, боковинки і теши. Баличні товари холодного копчення з осетрових, білорибиць і нельми ділять на вищий, 1-й і 2-й ґатунки, з тихоокеанських лососів — на 1-ій і 2-ій. Горбуша йде 1-м ґатунком. Вироби вищого ґатунку мають правильну обробку, рівномірно прокопчені, з властивим смаком і ароматом, вироби 1-го ґатунку можуть мати різну вгодованість, в 2-му ґатунку допускається наявність зовнішніх пошкоджень, нерівномірна прокопченість, слабкий запах. Копчені баличні вироби по смакових достоїнствах поступаються в'яленим (провісним).

Упаковують баличні вироби в дерев'яні і гофровані картонні ящики масою нетто до 30 кг, в пакети з полімерних матеріалів масою не більше 2 кг Осетрові в тару укладають в один ряд, інші — в декілька рядів по висоті ящика. Кожен екземпляр повинен мати пломбу чи ярлик з вказівкою заводу, дати виготовлення і товарного сорту. Зберігають вироби в сухих чистих приміщеннях при температурі від —2 до —5°С, відносній вологості 75—80%. Термін зберігання баличних виробів гарячого копчення 3 доби, холодного копчення — 60—75 діб.

Баличні в'ялені вироби готують з осетрових риб, білорибиці і нельми. Залежно від способу оброблення їх підрозділяють на спинку, тешу, боковник, скибочки. Стандартом встановлені розміри і маса всіх видів баличних виробів. За якістю спинку, боковник і тешу готують вищого, 1-го і 2-го ґатунків. Баличні вироби всіх сортів повинні бути з великими прошарками жиру, без зовнішніх пошкоджень, рівномірно пров'ялені, мати чисту поверхню, сіру, злегка зморшкувату шкіру, правильну обробку з рівними зрізами, консистенцію щільну, властиві, без ознак пороків, смак і аромат. Нижня межа вмісту куховарської солі у всіх ґатунках баличних виробів — 5%, але у вищому ґатунку її до 7, в 1-му — до 9, в 2-му — до 10%.

Пороками в'ялених баличних виробів є підшкірне окислення жиру, кислий запах, вогкість, затхлість, поразка личинкою сирної мухи, шашелем.

 

Ікра

Цінність ікри обумовлена високим вмістом білків (26—28%), жирів (14—16%), вітамінів, мінеральних, ароматичних і смакових речовин. Великий попит має ікра осетрових і тихоокеанських лососевих риб, використовується також ікра частикових і деяких океанічних риб. Ікринки мають кулясту форму, колір їх залежить від виду риб — у осетрових він від сірого до чорного, у лососевих — помаранчово-червоний, у інших — сірувато-жовтий. Залежно від способу обробки і зрілості ястиків виробляють зернисту, паюсну, пробійну і ястичну ікру, а по вигляду упаковки — баночну і бочкову.

Ікра з осетрових і лососевих риб — зерниста, паюсна і ястична, по вигляду упаковки — баночна, баночна пастеризована, бочкова. Зернисту ікру готують із зрілих ястиків свіжозловленої риби. Ястики миють і пробивають через сита-грохотки для відділення ікринок. Пробиту ікру сортують по пружності ікринок, розміру, промивають від слизу, крові, оболонок і піддають засолу. Окрім солі можуть використовуватися антисептики. Від солоної ікри відокремлюють тузлук і відправляють її на упаковку. Баночну зернисту осетрову ікру фасують в жерстяні банки масою нетто до 2 кг На місце стику кришки з банкою надягають гумове кільце, щоб всередину упаковки не попадало повітря. Баночну пастеризовану ікру фасують в скляні баночки масою нетто 28, 56 і 112 г, герметично укупорюють і пастеризують при 60°С. Бочкову ікру упаковують в дубові заливні бочки, покриті усередині парафіном, місткість до 50 л.

Ікра зерниста осетрових риб баночна повинна бути у всіх ґатунках одного виду риб і одного способу консервації, мати зерно одного розміру: велике або середнє — у вищому ґатунку, велике, середнє або дрібне — в 1-му і 2-му. Колір природний, рівномірний, у вищому ґатунку — від світло- до темно-сірого, в нижчих — до чорного з допуском різниці в кольорі ікринок. Ікринки повинні легко відділятися одна від одної. У 1-му ґатунку допускається вологувата або густувата консистенція і слабкораздільні ікринки; у 2-му — консистенція волога і густа, а при розділенні ікринок може частково порушуватися оболонка. У 1 -му ґатунку допускається присмак «травички», в 2-му — гострота і сторонні природні присмаки («травички», мулистий). Масова частка куховарської солі у всіх сортах від 3,5 до 5%. Не допускається наявність сторонніх домішок.

Паюсна ікра готується з ослабленого зерна, підданого засолу, а потім легкому пресуванню для відділення тузлука. Фасують в скляні банки по 60 і 120 г, жерстяні — до 2 кг або упаковують в дубові бочки. У паюсній ікрі осетрових риб повинні бути однорідна консистенція середньої м'якості, однорідний темний колір, властивий аромат, властивий смак може бути із злегка відчутною гіркотою. Тільки у 2-му ґатунку допускається ікра різних відтінків, неоднорідна по консистенції, із слабким запахом жиру, що окислюється, гіркотою, присмаком мула і «травички». Масова частка куховарської солі у вищому сорті не більше 4,5;у 1-му — 5% і 2-му -7%. Масова частка вологи в ікрі всіх сортів не повинна перевищувати 40%.

Ястичну ікру готують з недостиглих або перезрілих ястиків. Великі можуть розрізати на шматки завдовжки 15— 20 см. Після засолу і набрякання тузлука ястичну ікру упаковують в бочки або жерстяні банки по 2 кг. По смакових властивостях ястична ікра значно поступається паюсній і зернистій.

Червону ікру готують із зрілих ястиків тихоокеанських лососів: кети, горбуши, нерки, кижуча, сіми, чавичі. Ікру отримують і з інших лососевих риб, але вона може бути з гіркотою і менш вираженим ароматом. Лососева ікра випускається зернистою, інша — ястичною.

Ікра зерниста осетрових риб (білуга, осетрова, севрюжача, колючкувата) випускається вищим, 1-ми 2-м гатунком; ікра паюсна осетрових риб — вищим, 1-м і 2-м; ікра зерниста лососевих риб — 1-ми 2-м ґатунком; ікра ястична осетрових риб — без підрозділу на ґатунки. Не ділять також на сорти ікру зернисту пастеризовану балочну і ікру малосольну добірну зернисту.

Асортимент ікри прісноводих і океанічних риб — ікра оселедців, палтуса, тріски, минтаю, нототенії, щуки і ін. Пробійна ікра виходить за типом зернистої. Пастеризована — це пробійна ікра, що фасується в банки невеликою масою (220, 350 г) і піддана пастеризації при 70°С.

До дефектів цієї ікри відносять гостроту смаку, гіркоту, запах «травички», мула, цвіль, лопанець і ін. Гострота — це слабо виражений кислуватий присмак, що вказує на початок псування ікри. Гіркота — стійке відчуття гірко-пекучого смаку, як наслідок окислювального псування жиру. Він властивий паюсній ікрі при підвищених температурах зберігання. Причиною може бути також куховарська сіль з підвищеним вмістом з'єднань магнію і калію. Запах «травички» зустрічається в ікрі осетрових риб і викликаний умовами їх проживання. Запах мула зустрічається також в ікрі осетрових риб і може бути болотистим, пліснявілим. Лопанець — наявність в ікрі порожніх оболонок ікринок, що лопнули. Лопається частіше перезріла або ослабіла ікра, особливо при транспортуванні або тривалому зберіганні. Цвіль — білуватий або з іншими відтінками наліт, що має неприємний затхлий запах. При проникненні в глиб ікри дефект не піддається усуненню

Ястичну ікру готують з ястиків частикових риб: ікра судака (галаган), тарані і вобли (тарама), тріски, минтаю, оселедця. Солено-в'ялена ікра виробляється із зрілих солоних ястиків, пров'ялених на повітрі протягом 15—25 діб. Копчено-солону ікру готують з ястиків свіжої тріски.

Маркірують банки з ікрою таким чином: для білуги, калуги, осетрової та іншої ікри світло-сірого кольору на дні банки штампують 000, сірого — 00, темно-сірого — 0, чорного — X. Ікра севрюжача не має умовних позначень. Ікра осетрових, упакована в бочки, маркується обручами різного кольору: білуга — синім, осетрова — червоним, севрюжача — чорним, прісноводна — жовтим.

Зберігати ікру в роздрібній торговій мережі слід в чистих охолоджуваних приміщеннях. При температурі від -4 до -5°С термін зберігання зернистої ікри складає до 7 діб.

 

.Рибні консерви і пресерви

Є найбільш стійкими при зберіганні продуктами переробки риби. По живильній цінності і смаковим властивостям вони перевершують сировину, з якої приготовані. Залежно від виду сировини, підготовки і способу обробки консерви ділять на натуральні, в томатному соусі, в маслі, паштети, пасти, фарши, риба, овочеві, з нерибної водної сировини, пресерви; за призначенням — на обідні і закусочні. Натуральні консерви характеризуються мінімальною зміною природних смакових властивостей риби. Виробляють наступних видів: консерви у власному соку, з додаванням рослинного масла, в желе, в бульйоні.

Натуральні консерви у власному соку готують з підсоленої свіжої сировини в основному без додавання спецій. При стерилізації в них утворюється необхідна кількість бульйону. Основні види риб для приготування натуральних консервів: представники сімейств осетрових і лососевих, жирних ставрида, скумбрія, оселедці, печінка тріскових.

З додаванням рослинного масла готують консерви з менш жирної ставриди, скумбрії, оселедця. Консерви в желе готують з сигових, річкового окуня, дрібного частика. Підготовлену і укладену в банки рибну сировину заливають желюючою заливкою з додаванням солі і спецій. Консерви в бульйоні готують з скумбрії із заливкою сировини рибним бульйоном. До цих консервів відносять також супи рибні, юшку.

Консерви в томатному соусі залежно від способу підготовки риби ділять на консерви з обсмаженої і необсмаженої риби. Обсмажують хамсу, кільку, тюльку; без обсмажування готують консерви з тунцових, скумбрії, ставриди, лососевих, печінки тріски. Окремі види риб перед укладанням в банки бланшують — оселедець атлантичний, ставриду. Бланшування парою покращує зовнішній вигляд, консистенцію і смак консервів.

Консерви в маслі по виробництву займають друге місце після консервів в томатному соусі. Їх ділять на консерви з риби гарячого копчення, бланшованої, обсмаженої або підсушеної в маслі.

Для приготування консервів з гаряче- копченої риби, використовують оселедцеві, осетрові, камбалові, скорпенові. З салаки і балтійської кільки готують шпроти —гаряче - копчену рибу заливають сумішшю рослинних масел і витримують два місяці для дозрівання. Технологія приготування сардин в маслі включає обробку риби (салака, сардини, кільки), підсолювання, сушку і бланшировку парою або маслом. Після укладання в банку рибу заливають гарячим маслом, додають спеції, закочують і стерилізують. Для дозрівання консерви витримують 3—6 міс. Консерви з риби, обсмаженої в маслі, готують з оселедця, камбали, окуня, бичків за такою ж технологією, що і консерви в томатному соусі, але рибу заливають маслом.

Рибні паштети, пасти і фарші готують з обсмажених і подрібнених на куттері цінних рибних харчових відходів, що утворюються при обробці осетрових, лососевих і ін. Асортимент паштетів: рибний, з дрібної риби, з лососевих риб, шпротний, з печінки тріски, паста з йорша. До складу рибоовочевих консервів входять обсмажена або проварена риба і овочі. Найбільш поширені види консервів з цієї групи: кілька в томатному соусі з овочами, рибоовочева солянка, тефтелі, фрикадельки, з овочами, з морською капустою.

Консерви з нерибної водної сировини готують з крабів, креветок, мідій і ін. Натуральні консерви «Краби у власному соку» готують з м'яса кінцівок крабів. У банки, що вистилають пергаментом, укладають відварене, відсортоване м'ясо і стерилізують. Консерви з крабів бувають вищого і 1 -го ґатунку. М'ясо в консервах укладене по певному ескізу, відхилення від якого допускається тільки в 1 -му ґатунку. Консерви «Креветки натуральні» готують з м'яса креветок, укладеного в банки, залитого солевим розчином, герметично укупореного під вакуумом і стерилізованого. Продукт повинен мати приємний смак і запах, властиві м'ясу креветок, без стороннього запаху і присмаку. Колір м'яса від біло-рожевого і білого з червонуватим покривом до рожевого, без потемніння і згустків крові; консистенція м'яса від ніжної соковитої до щільної, допускається сухувата. Зміст куховарської солі — 1,5—2,0%.

Консерви «Кальмар натуральний» готують з кальмарів або каракатиць (з шкірою або без неї), які укладають в банки у вигляді філе, тушок, нарізані на шматки або шинковані. У консерви стандартом дозволено додавати цілі або нарізані голови з щупальцями. Маса кальмара або каракатиці повинна складати не менше 50% від маси нетто консервів, зміст куховарської солі від 1,2 до 2%.

З нерибної водної сировини готують також закусочні консерви: Мідії копчені в маслі, Мідії в маринаді, Фарш з мідій з рисом, Гребінець копчений в маслі, Кальмар в маринаді з червоним перцем, Трепанги в томатному соусі.

Пресерви — це консерви, виготовлені без стерилізації. Консервантами в пресервах є оцет і бензойнокислий натрій. Пресерви можуть бути з обробленої і необробленої риби. Пресерви з обробленої риби є тушками, філе і філе шматочками тихоокеанського і атлантичного оселедця, салаки, хамси, скумбрії, залиті майонезом, гірчичними, пряними і маринадними заливками, фруктово-ягідними, винними соусами. Зміст солі від 6 до 12%.

Пресерви з нерозібраної риби пряного засолу готують зі свіжого, мороженого, пряного засолу дрібного і середнього оселедця. Оселедця укладають в банки, пересипають засольною сумішшю, герметизують і поміщають в холодильні камери на 15—45 діб для дозрівання. Пресерви з риби спеціального засолу готують зі свіжої або охолодженої риби сімейства оселедцевих, ставриди, скумбрії атлантичної, сайри, анчоуса, мойви. Засольна суміш складається з солі, цукру, антисептиків.

Для упаковки рибних консервів застосовують жерстяні, рідше скляні банки. Пресерви упаковують в металеві і полімерні банки. На кришці нелітографованих консервних банок виштамповують три ряди знаків: перший ряд — дата виготовлення продукції (число — двома цифрами, місяць — двома цифрами, рік — двома останніми цифрами); другий ряд — асортиментний номер — від одного до трьох знаків (цифри або букви); номер заводу — від одного до трьох знаків (цифри або букви); третій ряд — зміна (один знак), індекс рибної промисловості (буква Р).

Відповідно до діючого стандарту, поверхня банок повинна бути чистою і недеформованою. Зовнішній вигляд продукту — властивий виду риби і способу обробки. Смак і аромат продукту повинні бути приємними, консистенція — соковитою і нежорсткою. Нормують співвідношення риби і заливки, кількість шматочків, зміст куховарської солі і солей важких металів. Пороками рибних консервів є бомбаж, негерметичність, корозія банок, зміна кольору продукту і заливки. У пресервах, шпротах і сардинах в маслі зустрічаються пороки — черевце, що лопнуло, і шкірка, що сповзає з риби. З вказаними пороками рибні консерви не дозволяються до реалізації. Допустимі пороки — незначна пом'ятість банок і фізичний бомбаж.

Зберігають рибні консерви при відносній вологості повітря не вище 75% і температурі для консервів в томатному соусі від 0 до 5°С, у власному соку — від 0 до 10°С, в маслі — 0—20°С. Пресерви рекомендується зберігати при температурі від -2 до -8°С. Не допускається їх заморожування.

Сардину пряного засолу зберігають 1,5 міс, оселедець спеціального засолу — 4, ставриду і скумбрію спеціального засолу — до 6 міс; рибу, обсмажену в маслі, — до 1 року, рибу в томатному соусі і паштети — 1,5—2 року, шпроти в маслі — до 2,5 років.

 

Рибні напівфабрикати і кулінарні вироби

Основними видами рибних продуктів, що реалізовуються як напівфабрикати, є: рибні філе, порційна риба, рибний харчовий фарш, рибні котлети, пельмені, фрикадельки, шашлик, рибні супові набори.

Рибне філе є м'язовою тканиною риби, відокремленою від неїстівних частин (луска, плавники, нутрощі, кістки) і підданою заморожуванню. У деяких риб видаляють також шкуру. Філе може бути заморожене в брикетах і поштучно. Для оберігання від усихання і втрати смакових властивостей підготовлене філе витримують 2 хв. в 10%-ному розчині столової солі, потім поміщають в картонні коробки або металеві форми з вистиланням вологонепроникними пакувальними матеріалами і заморожують в скороморозильних апаратах до температури в товщі брикету не вище — 18°С. Рибне філе випускають брикетами різної маси. Вони повинні бути чистими, поверхня рівної, колір властивий виду риби. Консистенція риби після відтавання щільна, температура в товщі брикетів при прийманні повинна бути від —8 до — 10°С.

Порціоновану рибу у вигляді шматків масою до 500 г або тушок виробляють охолодженою і мороженою. Охолоджена порціонована риба поступає в тарі до 20 кг, морожена в блоках масою нетто до 20 кг або фасованою в плівкових пакетах або парафінованих картонних коробках масою нетто до 1 кг

Рибний харчовий фарш випускають для реалізації в охолодженому і мороженому вигляді. Фарш фасують в дерев'яні ящики, що вистилають пергаментом, алюмінієві контейнери ємкістю до 20 кг, в ковбасні штучні оболонки, фасують масою нетто 0,5 і 1 кг Охолоджування проводять при температурі від — 1 до +5°С, заморожування — від —20 до —25°С. Блоки рибного фаршу повинні бути цілими, без пошкоджень, вихватів; колір фаршу — від сірого до світло-сірого, консистенція після варива — щільна. Рибний фарш використовують для приготування пельменів, фрикадельок, тефтелів, котлет, начинок для пиріжків, рибних ковбас.

Рибні котлети готують з фаршу або дрібноподрібненого філе, м'яса свіжої або мороженої риби. У них додають розмочений пшеничний хліб, обсмажений лук, сіль, перець, сирі яйця. Фарш ретельно перемішують, формують котлети стандартної форми і маси. Вироби панірують сухарями, укладають похило на ребро в один ряд в лотки, що вистилають пергаментом, і охолоджують до 6°С. Форма котлет повинна бути правильною, поверхня рівномірно панірованої, фарш однорідний, в'язкий, світло-сірий, запах чистий, властивий продукту, зміст солі 1—2%. До розкатаного тіста додають рибний фарш з такими ж добавками, що і для котлет. Їх заморожують після формування на спеціальних автоматах, злегка обсипають борошном і фасують в картонні коробки по 350 р. Пельмені повинні мати правильну форму, стандартну масу, бути цілими, мати 51— 57% фаршу. При варці вони не повинні розпадатися, залишатися цілими, не склеюватися, мати чистий смак і запах, соковитий фарш.

Рибні супові набори є сумішшю в певних співвідношеннях цінних харчових відходів (голови, зрізи м'яса, хрящі і ін.) або шматків різних промислових риб, окрім оселедцевих, анчоусових, дрібниці всіх груп і океанічних хрящових риб. Супові набори з пакетиком прянощів укладають в поліетиленові пакети (по 0,5 і 1 кг) і заморожують або охолоджують. Використовують для приготування юшки, супів, солянок.

Кулінарними виробами є продукти, що пройшли певну технологічну обробку, і готові до вживання. Випускають їх упакованими під вакуумом в поліетиленових пакетах масою 120, 250, 500 гс подальшим заморожуванням або охолоджуванням. Виробляють наступні кулінарні вироби: натуральні, з фаршу, з ікри риб, рибо-борошняні, з соляних оселедцевих і скумбрієвих риб. У реалізацію поступає риба смажена, печена, відварна, заливна, рибні рулети, сальтисони, холодці. З рибного фаршу готують котлети рибні смажені, рибу фаршировану, рибні ковбаси і сосиски: з ікри — ікристу і овочеву запіканки, ікру провансаль. Різновидом рибо-борошняних кулінарних виробів є пиріжки, кулеб'яки, розтягаї, піроги рибальські, рибні палички. З оселедця і скумбрії готують оселедця рубану і пасту.

Рибні кулінарні вироби і напівфабрикати є швидкопсувними продуктами, для яких потрібне строге дотримання умов зберігання і транспортування. Термін зберігання рибних напівфабрикатів при температурі — 18°С від 1 до 5 мес, від 0 до 4°С — 24 ч. Кулінарні вироби при температурі О—8°с зберігають від 12 г (сальтисони, холодці) до 48 г (риба смажена, ковбаси), заморожені кулінарні вироби — при температурі — 12°С до 1 міс.

 

.Блюда з рибних субпродуктів

До рибних субпродуктів відносяться: голови (без зябер), кістки, шкіра, плавники, ікра, молочка, луска, міхури, вязига, жир, хрящі з голів осетрових риб (норма продуктів для блюд приведена вагою брутто на 4—5 порцій. Набір продуктів для паштетів і форшмаків приведений з розрахунку на 1 кг готового виробу. Набір продуктів (для оладок розрахований на 10 порцій). Голови, кістки, шкіру і плавники використовують для варива бульйонів. Перед тепловою обробкою сировину добре миють. Голови осетрових риб, крім того, обшпарюють, очищають від кісткових жучків і іржі (якщо вона є), розрубують навпіл і промивають.

Ікру і молока після ретельного промивання використовують для приготування паштетів, форшмаків і запіканок. Запечену ікру в холодному вигляді подають під маринадом на закуску. Можна ікру засолювати, додаючи в неї дрібну сіль (2—3%), і після 6—8-годинної витримки на холоді подавати сирою на закуску. Крім того, ікру використовують для освітлення рибного бульйону.

Молока так само, як і ікру, додають в рибну котлетну масу. Молока, крім того, маринують в столовому оцті з додаванням ріпчастої цибулі, меленого перцю і солі. Мариновані молока подають сирими на закуску.

Ікра і молока багаті білками, жирами і вітамінами. Луску, шкіру, кістки і міхури використовують для варки желе.

Відходи заливають водою (3 л на 1 кг) і варять близько 3 ч. Отриманий бульйон проціджують і освітлюють. До нього додають яєчні білки або ікру, заздалегідь розтерту в невеликій кількості води, розмішують, доводять до кипіння. Варять при слабкому кипінні 20—30 мін і знов проціджують. Такий бульйон, охолоджуючись, застигає в прозоре желе. Його застосовують для приготування заливних блюд.

Визигу вимочують в холодній воді, варять 2—3 години і використовують для фаршів в кулеб'яки і розтягаї. Жир, що виходить при обробці риби, промивають, додають в котлетну рибну масу. Хрящі осетрових риб миють, варять і використовують як гарнір до деяких перших і других блюд (риба по-російськи), а також для фаршів.

НЕПРОДОВОЛЬЧІ ТОВАРИ

 

Лекція 7

Текстильні товари

До текстильних тoвapiв відносять виготовлені з волокон i ниток тканини, штучне хутро, килими i килимові вироби, неткані i дубльовані матеріали, конопляно-джутові вироби і.т.д.

Текстильними волокнами називають гнучкі міцні речі з малими поперечними розм1рами, обмеженої довжини, придатні для виготовлення текстильних виробів. Показниками побудови волокон є товщина, довжина та кручення. Товщина вимірюється в тексах (Т) i характеризується масою волокна, що приходиться на одиницю довжини (1Т=1г/км), тобто, один текс - це довжина одного кілометра нитки вагою один грам. У м1жнародній практиці здебільшого прийнятий вим1р товщини текстильних волокон i пряж1 в тексах, але деякі країни продовжують нумерацію в номерах. Тому icнyє правило переводу з тексів у номер i навпаки. Наприклад, віскозу №75 (нитка для ткацьких верстатів певного кручення або для трикотажних в'язальних машин) переводять в текси за форму­лою

т=^{9000 = 120}

⁷⁵

 де Т - товщина нитки в тексах; 9000 - алгоритм розрахунку; 75- товщина нитки в номерному вимиpi. Текстильні волокна поділяють на два класи: натуральні i хімічні.

Текстильні волокна класифікують за такими ознаками:

- походження - на натуральні - рослинного походження - бавовна, льон, прядиво, кенаф; тваринного - вовна i натуральний шовк; мінерального - азбест) i хімічні (з природних речовин - штучні; синтетичних - капрон, амід, лавсан, ПВХ, хлорин, нітрон, вініл, поліетиленові, поліпропіленові);

- за складом - на органічні (віскозне, мідно-ам1ачне, ацетатне) i неорганічні (склян1, металеві);

- властивостями - за довжиною, товщиною, міцністю, подовженню і.т.д.

Загальну схему текстильних волокон показано на мал. 17.

	Текстильні волокна
			Натуральні
Рослин­ного похо­дження		Тварин­ного похо­дження		мінеральні
Льон, бавовна, кенаф, джут		Вовна овець, кози, верб­люда. Шовк тутового шовкопряду		Азбест, силікатне каміння

Мал.17 а. Натуральні волокна

текстильні волокна
штучні	синтетичні
Віскоза, ацетат, триацетат	Лавсан, капрон,нітрон,хлорин, спандекс та інші

Мал.17 б. Хімічні волокна

Полімерні волокна у світовій торговій практиці мають piзнi назви. Наприклад, поліамідне волокно капрон у США називають нейлоном, у ФРН - перлоном, Японії – амілоном, ніплоном, Польщі- - силоном,Італії - лілілоном.

Прядені нитки одержують прядінням волокон обмеженої довжини (з бавовни, льону, вовни тощо) i називають пряжею. Пряжу класифікують за такими ознаками:

• волокнистим складом - на однорідну i змішану;

• способом виготовлення - на однониткову, трощену i кручену;

• способом прядіння - на гребінну, кардну й апаратну;

• обробкою - на сувору, варену (льняну), окислену, вибілену, гладкофарбовану, мерсеризовану, меланжеву, мулінелеву.

У виробництві тканин використовують пухнасту, м'яку, теплозахисну високооб’ємну пряжу. Розрізняють елементарні i комплексні нитки (капрон i лав­сан), серед яких виділяють текстуровані(акон, мерон, гофрон, рилон та інші), комбіновані текстуровані (трикон, такон) i профільовані (шелон), а також залежно від ступеня крутки: положистої (до 230 кр/м), середньої - муслін (800-1500 кр/м) i високої крутки - креп (1500-3200 кр/м) та розтяжності. еластомірні типу спандекс (700-800%), еластик (до 400%), високої (100% i більше), підвищеної (до 100%) i звичайної (до 30%).

У npoцeci ткання за допомогою взаємного переплетення двох систем ниток (основи, що йде уздовж, i утка, розташованого поперек) утворюється тканина.

Рис. 18. Взаємне переплетення основи i утка

Структура тканини визначається видом i товщиною формуючих її ниток, характером їх переплетення i щільністю.

Вид нитки (пряж1), її волокнистий склад, товщина, ступінь i напрямок крутки визначають товщину i масу тканин, їхню міцність, твердість, теплозахисні та інші властивост1, а також додають тканинам р1зні ефекти (гладку або шорсткувату поверхню, рубчики тощо)

Щільність тканини встановлюється за кількістю ниток ос­нови i утка, що приходяться на 100 мм довжини. Одиниця вим1ру тканин - погонний метр. Ширина тканин залежить від текстильного обладнання, переважно вона становить: від 60 см до 1,6 м.

Переплетення впливає на структуру тканини, її зовнішній вигляд i властивості. Бувають переплетення 4-х вид1в:

1) npocmi - полотняне, саржеве й атласне, або сатинове;

2) дрібновизерункові – похідні від простих (репс, рогожка) i комбіновані (крепове та iн);

3) складні - Bopcoві та iн.;

4) крупновизерункові - жаккардні.

Для поліпшення споживчих властивостей тканини піддають спеціальному обробленню (білінню, відварюванню, промиванню, сушці, фарбуванню, оздобленню і т.д.). Тканини поділяють за такими властивостями:

• функціональні - ширина, товщина, маса 1м ²та інші;

• ергономічні - гігроскопічність, проникність, теплозахисні властивості і т.д.;

• естетичні - кол1рне оформлення, блиск, драпування і т.д.;

•  надійність – стійкість до механічних (міцність, подовження і т.д.) фізико-хімічних(стійкість до світла, вологи і т.д.) та інших впливів.

Вci натуральні тканини поділяють на бавовняні, лляні, вовняні i шовкові

Бавовняні тканини мають високу міцність, володіють гарними гігієнічними властивостями. У торговій практиці виділяють такі групи цих тканин: білизняні, сукняно-сорочечні, кocтюмнo-плaщoвi, підкладкові, матрацно-наволочні, меблево-декоративні.

Білизняні тканини поділяють на три підгрупи: 1) бязеві (бязь i трикотаж); 2) міткалеві! (мадаполам, муслін міткаль, шифон і.т.д.); 3) спеціальні (гринсбон i тік-ластик атласного переплетіння).

Сукняно-сорочечні тканини поділяють на такі підгрупи:

• ситці — м'якого (муслінового), твердого, лощеного i гофрованого оброблення ;

• бяз1 (для халатів, костюм1в,сорочок, суконь i т.д.) i сатини (кардні i гребінні);

• сукняні літні - майя, вольта, вуаль, маркізет, батист;

• демісезонні - сукняні, вовняні, креп, маркізет, плетінка, кашем1р, піке (з подовжніми рубчиками) і.т.д..;

• сорочняні - зимові (фланель, бумазея, байка), комплексні і т.д.

• вopcoвi - розрізаний короткий вельвет-корд, вельвет-рубчик, напівоксамит, оксамит.

Костюмно-плащов1 тканини випускають з кардної пряжи , що не мнеться, з низьким збіганням, з водотривким обробленням. Залежно від особливостей оброблення i призначення їх поділяють на гладко фарбовані, спеціальні, меланжево-строкато-тканні i зимові.

До гладкофарбованих (однотонних) тканин відносять д1агональ, молескін, репс, рогожку, саржу плащову.

Спеціальні тканини (трико i д1агональ) використовують для пошиття спецодягу.

До меланжево-строкатотканих відносять тканини з меланжевої! пряжі i пофарбовані саржевого переплетення, а також тканини зi змішаної пряжі (трико) з різними рисунками.

Джинсові тканини виробляють саржевим переплетенням з кардної пряжі, фарбованої в ocнові i cyвopoї в утку.

 Зимовими називають важкі тканини 3i щільним ворсом (сукно, вельвет i замша).

До підкладкових тканин відносять коленкор, саржу рукавну, кишенькову тканину, тик-ластик, а до матрацно-наволочних - тик наволочний, тик матрацний і т.д.

Меблево-декоративні тканини підрозділяють на меблеві драпірувальні, портьєрні, декоративні, чохольні i для фіранок (гобелен, репс, плюш із суцільним ворсом і.т.д.).

3 бавовняних тканин виготовляють штучні вироби - хустки головні (набивні, гладко фарбовані, строкато ткані, вишиті з тублюванням i без, з бахромою або осипкою) і носовички (з макалю, шифону, батисту; набивні i строкато ткані, з підру­блюванням i без; чолов1ч1, жiнoчi i дитяч1); рушники (вафельні i мaxpoвi; вибілені і строкаті ткані, з бахромою i підрублені); ковдри (байков1 зимов1 i літні; з р1зним обробленням; для дорослих, підлітків i Д1тей); покривала i простирадла.

Лляні тканини характеризуються великою міцністю, ма­лою розтяжністю; добре вбирають i в1ддають вологу, легко i добре перуться. За прейскурантом асортимент лляних тканин поділяють на 16 груп, а на споживчому ринку за призначенням їx класифікують на групи: білизняні, костюмно-сукняні; меблево-декоративні; матрацно-чохольчані; штучні вироби.

Вовняні (шерстяні) тканини виробляють з чистої вовни або з її суміші з іншими волокнами. Класифікують за ознаками:

• за видом пряжі i способом виробництва - на камвольні, тонкосуконні i грубосуконні;

• за призначенням - на сукняні; костюмні гладко фарбовані (бостон, костюмні крепи, шевйоти, д1агонал1, креп), строкато тканн1 i фасонні (трико, комбіновані, ламана саржа i т.д.); пальтов1 (габардин для літніх пальто i тка­нини для жіночих зимових пальто); плащов1; сукна; драпи; Bopcoвi тканини; ковдри i спеціальні тканини.

Тонкосуконні тканини виробляються з чистововняної i напівшерстяної апаратно1 одиночної пряжі, що складеться з тонкої, нaniвтонкої i напівгрубої шерсті

Шовкові тканини виробляють з натурального шовку, ко­ротких (штапельних) х1м1чних волокон, комплексних штучних i синтетичних ниток. Як добавки в шовкові тканини використовують бавовняні i шерстяні (вовняні) волокна.

Неткані текстильні матеріали значно продуктивніші (від 10-12 до 50-70 раз1в) від традиційних cnoco6iв одержання на ткацькому верстаті, тому що їх виробіток становить 70-400 м/год, вихідною сировиною є безпосередньо волокна. Технологія виготовлення нетканих полотен складеться з таких операцій: підготовка волокнистого матеріалу (очищення i розпушення); утворення настилу (формування полотна чотирма способами: механічним, аеродинамічним, електростатичним i гідравлічним); скріплення настилу.

 

Класифікація нетканих текстильних матеріалів:

• за волокнистим складом — бавовняні, напівшерстяні, шовкові і лляні;

• за призначенням - побутові, обтиральні, тарні, пакувальні, матер1али для взуття, основа для штучної шкіри, прокладочні, фільтрувальні i меблеві

Побутові, у свою чергу, поділяють на матер1али для виго­товлення одягу i вироб1в домашнього побуту ( рушники, простирадла, ковдри, покриття для стін, меблево-декоративні, тентов1 полотна);

• за способом виробництва - скріплені механічним спо­собом: прошивним, голкопробивним, валяльним; клейовим чи комбінованим способом;

• за структурою полотна - волокна, спрямовані в один бік; з перехресними волокнами; з хаотичним розміщенням волокон; з комбінованим розміщенням волокон;

• за типом основи – полотно-прошивані нитко-прошивані i тканино-прошивні полотна;

• за обробкою - гладкокрашені (однотонні), набивні, меланжеві, з начосом;

• за характером поверхні - різні, в1зерунков1, рельєфні, войлокоподібні , моxеpoвi, вopcoвi.

Неткані полотна випускаються переважно шириною 142-160 см (від 70 до 184 см) i відносною щільністю від 100 до 700 г/м

Штучним хутром (ШХ) називається текстильний виріб, що імітує натуральне хутро. Штучне хутро за аналогію з натуральним складеться з ґрунтової основи i ворсового покриву, для створення якого використовують xiмічні різнозбігаючі волокна, щоб сформувати пух i ость у ворсовому покриві Для одержання блиску до складу ворсу вводять профільовані синтетичн1 волокна.

Основними факторами, що формують споживчі властивості штучного хутра, е волокнистий склад i спосіб виробни­цтва. Штучні хутра одержують трикотажним, тканим, клейо­вим i нетканим способами.

Трикотажне хутро одержують двома способами: шляхом ув'язування в ґрунтове трикотажне полотно волокон з чесальної стрічки (на круглов'язальних машинах) i на базі плюшевих трикотажних переплетінь, у яких одна 13 систем ниток утворює подовжені провисаючі neтлі. Оброблення хутра включає прасування ворсу, стрижку в декілька етапів (попередню, пром1жну i заключну), вичісування слабко закріплених волокон, просочення ґрунту трикотажного полотна з вивороту плівкоутворювальним препаратом. Трикотажний споci6 виробництва ШХ дає змогу формувати р1зноманітні імітації - цигейку, песець і.т.д.

Ткане штучне хутро одержують у процесі ткацтва осново-ворсовим переплетенням iз трьох систем ниток: вopcoвoї i корінної (грунт) основи та утка. Ґрунт хутра - з бавовняної крученої пряжі, а ворсова нитка - це комплексна i профілююча нитки, віскозна нитка, нітронова, пол1еф1рно-нітронова, вовняна пряжа і т.д.. ШХ на тканій ocнові імітує цигейку, ов­чину, каракуль, які одержують шляхом тиснення.

Тканино-прошивне ШХ виробляють на машинах «Маліполь» шляхом прошивання каркасу-тканини, нетканого матеріалу - ворсовою пряжею. Для ворсового покриву використовується нітронова, лавсанова, нітроно-капронова i напівшерстяна пряжа.

Штучне хутро з приклеєним (накладним) ворсом отримують шляхом наклеювання синелі (ворсовий шнур) на бавовняну тканину. Синель складеться зi скручених бавовняних ниток, між якими знаходяться короткі капронов1 волокна. 1х закріплюють обвивкою, нагонною ниткою з капрону або вicкози. Щоб одержати хвилясту поверхню синель завивають.

Штучне хутро класифікують за:

• способом виробництва - на тканій основі, трикотажній основі,з приклеєним ворсом i тканинопрошивне;

• призначенням - одежне (для верхнього одягу), коміркове (оздоблювальне), підкладкове, для головних y6opiв, мебльове, для покривал, плед1в, irpaшок, суконь;

• волокнистим складом ворсового покриву - нітронове, пол1еф1рне, змішане, віскозне i вовняне;

• висотою ворсу - довговорсове (під песця), середньоворсове (під норку, овчину) i коротковорсове;

• видом оздоблення - гладкофарбоване, набивне (з кольоровим малюнком, нанесеним аерограф1чним способом) i жакардове (з плетеним малюнком)

• характером вopcoвoi поверхні - нестрижене, з piвномірною стрижкою ворсу, фасонною стрижкою, тисненням.

Хутро для одягу на тканій ocновi має поверхневу щільність 250- 500 г/м , підвищену формостійкість ґрунту, невисокий ворс (6-20 мм). Меблеве штучне хутро відзначається невисокою поверхневою щільністю, м'якістю. Для штучного хутра встановлена довжина шматка не менше ніж 15 м, довжина відрізка в шматку - не менше ніж 2,5 м i ширина 140-150 см. Коефіцієнт стійкості ворсу до зминання повинен бути не менше ніж 0,7; стійкість до звойлочування - 4 бали; стійк1сть до стирання - не більше ніж 50%. Поверхнева щільність хутра для верху одягу - 400-900 г/м²

Килимові вироби - це художні текстильні вироби побутового призначення.

Класифікуються килимові вироби за:

• способом виробництва - ручного i машинного виробни­цтва. Машинного, у свою чергу, поділяють на пруткові, двополотняні, cтрічковi. Неткані килими випускають прошивні, трикотажні, голкопробивні, клейов1;

• характером поверхні - ворсові, безворсові i комбіновані. Залежно від буд1вл1 ворсової поверхні розр1зняють ки­лими з розр1зним, нерозр1зним (петельним), комбінованим ворсом, з тисненим малюнком;

• висотою ворсу - низьковорсов1 (до 4 мм), средньоворсові (4—6 мм), високоворсов1 (6-10 мм) i рельєфні;

• видом i складом сировини - чистошерстяні, напівшерстяні, з xiмічних волокон i джгута;

• характером формування малюнків вopcoвої поверхні.

• композиційною побудовою орнаменту (геометричний, рослинний, медальйонний, газонний, тематичний, пейзажний, портретний, предметний);

• видом оздоблення - неапретовані, апретовані, зі спеціальними видами оброблення - такі, що мало зб1гаються, протимольні.

Розм1ри: близько 60 см; від 70x124 до 300x500 см.

Швейні i трикотажні товари

До товарів одягу вiднocять piзні види верхнього одягу, легкого плаття, білизни, головних y6opiB, а також рукавички i рукавиці.

Залежно від способу виробництва розр1зняють одяг, виготовлений за технологією швейного i трикотажного виробни­цтва. Одяг, виготовлений за технологією швейного виробни­цтва, називають швейними виробами. Основну масу швейних товар1в становить побутовий, спортивний i виробничий одяг. Вироби, отримані за технологією трикотажного вироб­ництва шляхом в'язання пряж1 i ниток, називають трикотажними. Це Bepxнi трикотажні вироби, xycткoвo-шapфoвi, панчішно-шкарпеткові, білизна i головні убори.

Найважливішими факторами, що впливають на формуван­ня потреб у одязі, е його виробництво, матеріальний i культурний рівень населення, чисельність населення, його статевовіковий i соціальний склад, типологія, природно-кліматичні умови.

Основні споживчі властивості одягу:

• відповідність ергоном1чним вимогам;

• естетичність;

• надійність

Ергономічні властивості визначаються особливостями людини і характеристиками середовища. Найважливішими є антропометричні, гігієнічні та психофізичні вимоги.

Естетичні властивості одягу припускають відповідність виробу соціальним потребам, що склалися у стильовому напрямі і моді. Стиль – історично сформована стійка спільність системи формальних засобів і прийомів художньої виразності. Основою сучасного стиля є загальноєвропейський. Провідні ознаки такого стилю –гранична доцільність, чистота, ясність , чіткість і досконалість форм і ліній. Мода – тимчасова спільність засобів художньої виразності. Мода в одязі – це нетривале панування тих чи інших смаків, що виявляються в зовнішніх формах.

Надійність – це здатність одягу задовольняти матеріальні і нематеріальні потреби в часі, відповідаючи вимогам довговічності, ремонтоздатності і збереження.

 

Матеріали для виготовлення одягу.

 Для верху виробів використовують всі види текстильних, шкіряних матеріалів і штучного хутра. Останніми роками застосовують і трикотаж.

Тканини застосовують для виробів:

білизняних – бавовняні і лляні тканини , легкі, високої міцності та зносостійкості

Сорочечно-сукняних – ситці, сатини, сукняні бавовняні тканини, кашемір, фай, напівшерстяні і т.д.

Асортимент шовкових тканин з натуральних, штучних і синтетичних ниток величезний. Це креп-шифон, креп-жоржет, крепдешин, файдешин,креп-сатин, маркізет, фасонні жакардові і т.д. Для виготовлення верхніх сорочок використовують тканини з бавовни, шовку, вовни, льону, штучних і синтетичних волокон і ниток у різних їх сполученнях.

Асортимент костюмних тканин представлений шерстяними і напівшерстяними тканинами - бостони, креми,трико, габардини тощо. Шерстяні костюмні тканини - молескіни, коверкоти, трико, вельвет, сукно, замша. Для виготовлення чолов1чих, жіночих i дитячих пальто, курток використовують чистошерстяні та напівшерстяні тканини - драпи, плошев1 тканини і т.д..

Для непромокальних виробів застосовують тканини з хімічним вoдoвiдштoвxyвaльним просоченням на основ1 смол i силікатів , прогумовані тканини з водонепроникним плівковим покриттям, дубльовані матер1али, штучні шкіри i замшу.

Трикотажні полотна. Трикотаж - гнучке i міцне в'язане полотно або вир1б, що складається з петель, які переплітаються в подовжньому i поперечному напрямках. Для виробництва трикотажу використовують текстильні нитки i пряжу р1зних видів. Підготовка пряж1 до в'язання полягає в перемотуванні її на мотальних машинах (для круглов'язальних ма­шин) або снування на снувальних (для основов'язальних ма­шин), парафінуванні, емульсуванні.

Принциповою відмінністю трикотажу від тканин е петельна структура, що додає розтяжність, еластичність, м'якість, товщину і.т.д.. Структура трикотажу визначається способом в'язання - кул1рним (поперечно-в'язаним) i осново в’язаним (поздовжньо - в в’язаним).

Основні переплетення : гладь, ластик,ланцюжок, трико, сукно, атлас.

На відміну від тканин одиниця виміру трикотажного полотна – маса 1 м² . Вона залежить від вихідної сировини, товщини і коливається від 70г з капронової нитки до 400г вовняної.

Для одягу застосовують штучне хутро на тканевій і трикотажній основі; штучну і натуральну шкуру та замшу; підкладкові і прокладкові утеплювальні матеріали , матеріали для скріплення деталей, прикладні матеріали.

АСОРТИМЕНТ

Під асортиментом швейних і трикотажних товарів розуміють склад і співвідношення окремих видів виробів у випуску продукції певного виду і найменування за кількістю або ґатунками, розмірами, зовнішнім оздобленням та іншими ознаками.

Відповідно до стандартної класифікації , трикотажні вироби побутового призначення класифікують за такими ознаками: призначенням, видом застосованої сировини, структурою трикотажних переплетень, способами виготовлення , обробкою і оздобленням виробів і полотен.

Вироби, що входять до груп за статевовіковими ознаками , поділяються на підгрупи: одяг чоловічий,жіночий, для хлопчиків і дівчаток ясельного віку, немовлят. За сезонними ознаками розрізняють такі види виробів побутового призначення : зимові, демісезонні, літні, позасезонні(всесезонні).

За виконанням соціальних функцій одяг поділяють на урочистий,повсякденний, домашній, спортивно-побутовий.

Види швейних виробів поділяють на різновиди, що характеризуються найменуванням виробу, фоном, покроєм і видом оздоблення.

Фасон визначається його силуетом, формою, покроєм i оздоблениям. Складність фасону визначається за норматив­ною складністю оброблення (НСО), що передбачає 10 i більше груп складності Складність оброблення визначається кількістю бал1в по вузлах обробки вироб1в. Група cклaднocтi вказується в технічному опису модел1 та артикулах вироб1в.

Силует одягу може бути прилягаючим, напівприлягаючим, розширеним донизу, прямим, трапецієподібним, іксоподібним тощо.

За формою одяг поділяють на класичний (суворий), спортивний i фантазійний.

Kpiй одягу визначається покроєм рукавів (реглан, втачні, широкі, об'емн1, комбіновані), формою коміра (відкладний, стійка, апаш і т.д..), видом застібки (висока двобортна, однобортна), вирізом горловини (ф1гурний, каре, овал і т.д.).

Обробка вироб1в буває жорстка, напівжорстка, м'яка.

Тили фігур встановлюються за результатами масового обм1ру населення.

Різновиди одягу характеризуються розм1рними ознаками - зростом, охопленням грудей (розм1ром), повнотою (для чоловіків - обхват талії, для жінок - обхват стегон).

 Poзмірні ознаки для дитячого одягу ( від 3 до 18 років) - зр1ст, обхват грудей i талії.

Poзміри головних y6opів визначають за їx внутрішнім ко­лом. Указується вид підкладки, утеплювальний матер1ал, хутряний наклад та оздоблення.

Для уніфікації типових фігур, що найбільше трапляються серед населення, використовують такі параметри.

Розмір ф1гури, який визначається величиною обхвату грудей у сантиметрах. Інтервал м1ж сум1жними розмірами - 4-6 см.

3picт - довжина тіла людини без взуття від верхньої точки голови до підлоги в сантиметрах. Інтервал м1ж сум1жними зростами - 6 см.

Повнота характеризує тип статури і вікову змінність фігури дорослої людини. Повнотним показником є обхват талії у чоловіка і обхват стегон з урахуванням виступу живота у жінок.

Типові фігури дітей об’єднані в 5 вікових груп. Ясельна ( 6 міс- з роки), дошкільна – (3- 6,6 років)молодша шкільна(6,5-12 років)старша шкільна(12-15,5 років) підліткова(15,5-18 років)

Встановлено 6 зростів для дорослих(для чоловіків від 158 до 188 см, для жінок від 146-176см); 12- для шкільного і підліткового(від 122 до 188 см) та для дошкільного і ясельного віку( від 74т до 116 см).

Розмірні показники швейних виробів вказуються на товарних ярликах у певному порядку: зріст – обхват грудей- обхват стегон(талії) наприклад 176-100-96.

Усі типи фігури розбиваються на групи з урахуванням статі і віку: чоловіча, жіноча, підліткова, шкільна, дошкільна, ясельна.

У розмірі чоловічих сорочок - за обхватом шиї:38,39-48;за півобхватом грудей: 44,46-54. У таблиці наведені співвідношення нашого і імпортного одягу:

 

Вимоги до виготовлення одягу.

Основними нормативно-технічними документами, на яких базуються виготовлення й оцінка якост1 одягу в промисловості i торгівлі, є стандарти, технічні умови, затверджені зразки (еталони) вироб1в.

Дефекти швейних виробів. Розр1зняють дефекти виробничого i невиробничого характеру. Дефекти виробничого ха­рактеру, у свою чергу, поділяються на виробничо-швейні i дефекти зовнішнього вигляду матер1ал1в. Виробничі дефекти підлягають виправленню, зниженню сорту. Дефекти зовніш­нього вигляду матер1ал1в, що трапляються у готових виробах, поділяються на м1сцев1 i розповсюджені

Контроль якостi швейних виробів - єдиний i безупинний процес у промисловості i торгівлі Якість швейних вироб1в контролюють у певній послідовності i керуються відповідними Держстандартами.

Контроль якості трикотажних виробів відрізняється від швейних тим, що його показники поділяються на дві групи: загальні - обов'язкові для вcix видів виробів i спеціалізовані - для окремих видів i груп виробів. До загальних відноситься вид сировини, лінійна щільність ниток, лшшш розм1ри виро6iв, вид переплетения, щільність в'язання, стійкість фарбування, естетичні показники.

Дефекти трикотажних полотен i виробів поділяються на дефекти зовнішнього вигляду полотен i виробничо-швейні дефекти. Перші залежать від якост1 пряж! i ниток при в'язанні, друг! - від порушень при пошитті.

Маркування

Для маркування швейних i трикотажних вироб1в використовують товарний ярлик, стр1чку з зображенням товарного знака або клейма, контрольну стр1чку. На товарному ярлику вказують такі рекв1зити: товарний знак підприемства-виробника, його найменування i місцезнаходження, найменування виробу, позначення стандарту або технічних умов, артикул виробу, його модель, розм1ри, сорт, роздр1бну ціну, дату виготовлення (місяць, рік). Можуть бути дoдaткoвi рекв1зити: для вітчизняних трикотажних вироб1в - група обробки i міцність фарбування; для швейних вироб1в - артикул основного матер1алу; для швейних вироб1в, що мають підкладку чи оздоблення хутром - сорт підкладки, знижка, над­бавка за хутро й оздоблення i група оздоблення.

Стрічка із зображенням товарного знака застосовується при маркуванні верхнього i легкого швейного одягу, головних y6opiв, трикотажних верхніх i білизняних виробів з ycix видів ниток i пряж На ньому повинні бути зазначені: символи по догляду за виробами відповідно до вимог Держстандарту.

Товарний знак може бути зображений на підкладці виробу методом шовкографії, на виробах - у вигляді оздоблення (вишивка, аплікації i т. д.) чи нанесення фарбою на бавовняну підкладку виробу. Kpiм того, допускається вказувати на окремій стрічці, встроченій у шов, найменування сировини, його зміст по волокнах i символи по догляду за виробом; на товарному ярлику зам1сть маркувальної стр1чки для білизняних трикотажних виробів - найменування сировини i його відсотковий склад по волокнах. Уci дані наносять на стрічку друкарським, друкованим, жакардовим способом або мето­дом шовкографії.

До вироб1в з х1м1чних, вовняних i зм1шаних волокон додається пам'ятка по догляду.

Для упакування швейних i трикотажних вироб1в використовують споживчу тару (індивідуальну чи групову), nanip i транспорту тару. Перед упакуванням швейні i трикотажні вироби прасують, відформовують, відпресовують (за потре­бою), потім укладають в індивідуальну чи групову тару. Швейні вepxнi вироби при місцевих перевезеннях транспортують без упаковки в підвішеному стані у спеціальних контейнерах на вiшaлax.

Приміщення для зберігання швейних i трикотажних виробів повинні бути cyxi й опалювані, пров1трювані, оп­тимальна температура +10 - +30°С, без потрапляння пря­мого сонячного світла. Розм1щення одягу на складах регламентується стандартами. Так, відстань від підлоги до нижньої частини - полиці стелажа повинна бути не менше ніж 1 м, м1ж стелажами - не менше ніж 0,7 м, від внутрішніх стін до виробів - не менше ніж 0,2 м.

 Асортимент верхніх трикотажних виробів

Асортимент верхніх трикотажних виробів - дуже різноманіт­ний та широкий і включає жакети, джемпери, жилети, джемпери типу сорочки, светри, костюми, сукні, халати, блузки, спідниці, штани, шорти, піжами, комбінезони, напівкомбінезони, рейтузи, спортивні джемпери тощо.

Для виготовлення верхніх трикотажних виробів використову­ють вовняну, напіввовняну, бавовняну і змішану пряжі, об'ємну поліакрилонітрильну пряжу, високооб'ємні текстуровані нитки - елас­тик, гофрон, мерон, мелан, акон, камелан тощо.

Верхні трикотажні вироби відрізняються формою, кольором, фасоном, силуетом, характером застібки, вирізом горловини, довжи­ною рукавів та ін.

Як і у швейному одязі, у трикотажному розрізняють три види форми: строга, спортивна і фантазі. Використовують усі види силуе­тів, але найпоширенішим є напівприлеглий силует, що широко вико­ристовується для суконь, костюмів, пальт.

Різновиди верхніх трикотажних виробів характеризуються фа­сонами, складністю обробки, додатковим оздобленням.

Для фасонів трикотажного одягу є притаманною детальна роз­робка силуету з допомогою різноманітного крою, швів, складок, ки­шень, застібки, оздоблювальних елементів.

Розмірні ознаки верхніх трикотажних виробів визначають рос­том, розміром виробу: для чоловіків (158-188 ріст, 84 - 140 розмір) і жінок (146 - 176 ріст, 84 - 140 розмір), для дітей (74 - 176 ріст, 48 -108 розмір). Для поясних виробів у чоловіків і жінок вводиться повнотний показник (70 - 154 - обхват талії (см) для чоловіків), (96 -148 обхват стегон з урахуванням виступу живота (см) у жінок). Інтервал, між розмірними характеристиками такий самий, як для одягу з тканин.

Верхні трикотажні вироби поділяються на такі види:

Джемпер - плечовий верхній одяг без застібки згори донизу, з рукавами різної довжини або без них, з різноманітним оформленням горловини - без застібки, з коміром-стійкою, із застібкою до середини стану, на плечі, на спинці. Довжина до талії або стегон. Нові різновиди - джемпер типу майки, блузона, сорочки. Різновидом джем­пера є пуловер.

Жакет - плечовий верхній одяг з розрізом згори донизу, ззастібкою або без неї, з довгими або короткими рукавами, без коміраабо з коміром. Складається зі спинки і двох шличок. Виготовляють різних фасонів, нові жакети типу чоловічого піджака, блузки, куртки,

блузона.

Жилет - виріб без рукавів із розрізом згори донизу, із за­стібкою або без неї. Складається із спинки і двох шличок. Довжина доталії, лінії стегон, до колін або нижче.

Светр - виріб побутового і спортивного призначення, який складається із стану, рукавів і коміра-стійки (висотою не менше 5 см). Комір буває суцільнов'язаним або пришивним, одинарним або подвій­ним. Виготовляють светри переважно із товстих трикотажних полотен

фанг і напівфанг.

Куртка - плечовий верхній одяг із рукавами, розрізом і за­стібкою згори донизу, з підкладкою і утеплювальною прокладкою або без них. Нерідко виготовляють із каптуром.

Рейтузи - вироби побутового і спортивного призначення, ви­готовляють суцільнов'язані і кроєні. Трикотажний поясний одяг, який щільно облягає нижню частину тулуба й ноги, кожну окремо до ступ­нів. Бувають чоловічі, жіночі, дитячі; виготовляють із вовняної, бавов­няної і напіввовняної пряжі і високооб’ємних ниток, з довгими або короткими штанинами. Складаються із торса і двох пагомілок. Пагомілки закінчуються штрипками, ластиком або підшиваються всередину з фіксацією еластичною тасьмою. У кроковий шов торса вшивають ластик. Край верху підшивається в підгин з еластичною тесьмою.

Штани - виготовляють різних фасонів. Можуть бути дво- або чотиришовними, верх штанів має подвійний пояс із трикотажного по­лотна або пояс з підкладкою із тканини, з прорізними або накладними кишенями. Низ штанів закінчується манжетами або в підгін. Застібка по центру, збоку або пояс на еластичній тасьмі. Бувають чоловічі, жіночі та дитячі. Різновиди штанів - шорти (вище колін), бермуди (до колін), гольф (нижче колін, манжети з застібкою).

Спідниці - поясний верхній жіночий або дівчачий одяг, яким вкривають нижню частину тулуба й ноги. Бувають костюмні й оди­ночні. Використовують у комплектах з джемперами, жакетами, жиле­тами і блузками. За конструкціями і фасонами не відрізняються ВІД спідниць із тканин. Спідниці із звичайних трикотажних полотен виготовляють з підкладкою з тканин, із формостійких полотен – без підкладки.

Блузки - плечовий верхній жіночий або дівчачий одяг, який

надягають на білизняний виріб. Виготовляють із осново в’язаних гладко в’язаних або ажурних трикотажних полотен для носіння заправленими в спідницю або навипуск. Відрізняються фасонами залежно від силуету,

Відрізняються фасонами, залежно від форми і довжини рукавів, форми коміра, застібки й виду оздоблення.

Сукні - плечовий жіночий або дівчачий одяг, яким вкривають тулуб стегна й ноги. Плаття шиють різноманітних фасонів і силуетів залежно від напряму моди, цільнокроєними або відрізними по лінії талії, з різною формою і конструкцією рукавів і комірів.

Костюми - одяг, що складається з двох або більше виробів. Бувають жіночі, дитячі і спортивні, дво-, три- і багатопредметні. Кос­тюми-двійки складаються із жакета (джемпера, жилета, блузки) і спідниці або штанів; або сукні і жилета; сарафана з блузкою або джем­пером. Костюми-трійки доповнюються жилетом, блузкою або іншими виробами, а багатопредметні ансамблі (комплекти) - шапочкою, шар­фом, рукавичним виробом або хусткою.

Костюми спортивного типу складаються з куртки або джем­пера з розрізом до середини стану на замок -„блискавку" і штанів, які мають різний крій, фасон, оздоблення та волокнистий склад. Виготов­ляють із вовняної, напіввовняної пряжі, високооб'ємних ниток. Для оздоблення по боках штанів, куртки, комірів і манжет використовують декоративні смуги, багатокольорові канти, а на грудях - емблеми.

Піжами - комплект трикотажних виробів, який складається з куртки (фуфайки, блузи) та штанів різної довжини. Бувають чоловічі, жіночі та дитячі. Виготовляють із ворсових, плюшевих або платувальних полотен.

Халати - плечовий верхній трикотажний одяг із розрізом зго­ри донизу, із застібкою або без неї (з поясом і великим запахом піло­ток). Виготовляють із плюшевих або ворсових полотен, для відпочинку і купання. Чоловічі шиють прямого силуету, з довгими рукавами, поясом, шалевим коміром. Фасони жіночих халатів більш різноманітні - прямі, розкльошені, з комірами різної форми, з кишенями, різними за довжиною рукавами.

Пальта - плечовий верхній одяг з рукавами, розрізом та закою згори донизу. Демісезонні пальта виготовляють із трикотажних полотен, дубльованих поролоном або штучним хутром на трикотажній основі. Шиють таких самих моделей і фасонів, що й пальта із тканин Пальта для дітей виготовляють з каптуром або з коміром і бочкою.

Костюми для дівчаток складаються із спідниці (вид А) або довгих штанів (вид Б) і одного із таких виробів: кофточки, жакета, жилета, джемпера.

Костюми для хлопчаків і дівчаток складаються із рейтузів і светра або джемпера. Нерідко випускаються гарнітури із трьох або чотирьох предметів (додаються шарф, шапочка і рукавички).

Білизняні вироби

Трикотажні білизняні вироби - вироби, які надягають безпосе­редньо на тіло, призначені для створення гігієнічних умов і теплового комфорту тіла, захищають шкірний покрив від контакту з верхнім та легким одягом. Трикотажна білизна за останні роки поступово ви­тісняє швейну і займає в загальному виробництві білизни питому вагу - до 75-80%:.

За призначенням білизняні трикотажні вироби поділяються на побутові н спортивні. До побутових виробів належать: фуфайки, каль­сони, труси, майки, гарнітури, комбінації, спідні сорочки, спідниці, віяні сорочки, піжами спальні, панталони, сорочки чоловічі та хлоп­чачі верхні.

До основних видів білизни для немовлят і дітей, ясельного та дошкільного віку відносять: кофтинки, сорочки, конверти, чепчики, пінетки, повзунки, пісочниці, комбінезони.

Фуфайка - чоловічий та хлопчачий плечовий одяг, який вкри­ває тулуб і частково (або повністю) стегна. Одягають безпосередньо на тіло. Складається із стану і рукавів. Стан може бути з круглим ви­різом горловини, обшитою бейкою або підігнутого, з розрізом спереду До середини стану і застібкою на три ґудзики, з довгими або корот­кими рукавами. Різновидом фуфайки є футболка.

Майка - трикотажний плечовий одяг з проймами без рукавів • застібки, яким вкривають тулуб і частково стегна. Майки бувають з однаковою або різною глибиною вирізу горловини спереду і на спині, виготовляють для чоловіків та хлопчиків.

Кальсони - чоловічий або хлопчачий білизняний виріб, яким тривають нижню частину тулуба й ноги, кожну окремо. Можуть бути довгими, укороченими до колін і кальсони-труси. Низ закінчується ластиком, у кроковий шов торса вшивають ластовицю, край верху під­бивається в підгін з прокладанням еластичної тасьми або на поясі з данини. Виготовляють з гладких або ворсових трикотажних полотен

Розпашонка - натільна білизна для немовлят довільної форми розрізом спереду донизу, з рукавами, коміром або без нього, яку надівають безпосередньо на тіло.

Сорочечка - натільна білизна, за кроєм подібна до розпашонки, але з розрізом у верхній частині спереду або зі спинки.

Кофтинка - одяг для немовлят, дітей ясельної та дошкільної груп із рукавами, розрізом згори донизу, із застібкою спереду, відкладним коміром або без нього, надягається на натільну білизну.

Повзунки - натільна білизна для дітей ясельного віку та не­мовлят у вигляді довгих штанців або напівкомбінезона, що вкривають ступні ніг.

Пісочниці - труси з нагрудником і бретелями, часто з кишенею на нагруднику.

Конверти для немовлят - виріб, що має форму конверта із застібкою або зав'язками спереду, для сну та прогулянки, з рукавами, каптуром або без них.

Чепчики - головний убір, складається з двох-трьох зшитих де­талей, шви розташовуються із зовні, щільно облягає голову, із зав'яз­ками під підборіддям.

Пелюшки, простиральце, підгузник - вироби із м'яких трико­тажних полотен, прямокутної форми, з обробленими краями. Вико­ристовуються для загортання немовлят і для захисту пелюшок від за­бруднення.

Спортивна білизна складається з майки, фуфайки, трусів, ку­пальних костюмів.

Майки - трикотажні вироби без рукавів, з глибоким вирізом ^горловини і пройм.

Фуфайки спортивні - одяг, який носять, як і сорочки, заправ­леними у штани або на випуск. Виготовляють із осново в’язаних фланельних і Малорозтяжних полотен, з довгими або короткими рукавами, з емблемами, кишенями або без них.

Труси спортивні складаються із двох частин, з'єднаних еластичною стрічкою. їх виготовляють для плавців, велосипедистів, гравців у водне поло ,тощо.

Купальні костюми - комплект жіночого одягу, призначений для купання та демонстрації жіночих принад. Можуть бути суцільні (однопредметні) або складатися з бюзгальтера та трусів. Для чоловіків – плавки

Комбінація - плечовий жіночий одяг, який вдягають безпосередньо на тіло, має великі глибокі вирізи горловини і пройми. на плічках, із різної складності оздоблення мережив з полотном, напівприлеглим або вільного силуету зробленого з шовкових ниток.

Сорочки жіночі або дівчачі бувають денні й нічні, прилеглого, прямого або розширеного донизу силуету. Денні сорочки бувають із суцільнокроєними або пришивними бретелями, а також з короткими рукавами. Нічні - довгі й короткі, різних фасонів з короткими або довгими рукавами або без них, призначені для спання

Нижня спідниця - поясняй білизняний жіночий одяг, яким укривають нижню частину тулуба и ноги, бувають довжиною, використовують як чохол. За конструкцією і нижній частиш комбінації, низ і розрізи по бокових швах. мереживом. Виготовлять прямого (з одним або двома розрізами)

Панталони - трикотажний поясний виріб. Виготовляють короткі, продовжені і панталони-труси тесьми, низ заробляють на машині обробляють канвою і манжетами. Панталони-труси виготовляють суцільними у верхній край вшивають високорозтяжні нитки

Піжами - комплект одягу для сну, складаються з штанів та рубашки чи халата

ЛЕКЦІЯ

 

Сировинна база і напрями розвитку хутряної промисловості

Терміни за (ДСТУ 2174 - 93):

 

Хутрові шкурки - шкурки тварин, добутих на полюванні та мор­ським промислом, а також тих, що розводять у звіринницьких господарствах.

Кролівництво 13%

Інші свійські тварини

Вівчарство

Козівництво

Хутряні шкурки - шкурки, які одержують із шкур домашніх тварин.

Рис 1.1. Види надходження хутрово-хутряної сировини

До сировинної бази хутряної промисловості України входить продукція звіробійного промислу, звірівництва, кролівництва і окре­мих галузей тваринництва (вівчарство, козівництво).

Продукція звіробійного промислу з причин територіально-клі­матичних та інших умов займає невелику питому вагу як за кіль­кісним обсягом, так і за структурою. В Росії нараховується близько 100 видів хутрових звірів, у Європі майже 22, США та Канаді - 35, Південній Америці - 16, Австралії -10, Африці - 12 видів.

В Україні в останні роки робляться певні заходи щодо охорони, науково-обгрунтованого і раціонального використання землі, надр, рослинного і тваринного світу. Для охорони рідкісних видів тварин необхідно суворо дотримуватися правил і термінів полювання, спри­яти покращанню умов існування і відтворення тварин, збагачувати корисну фауну, не допускаючи при цьому знищення корисних звірів, проводити заходи щодо боротьби зі шкідливими звірами.

Охорона природи - це "проблема сторіччя," яка на сьогодні має велике державне і світове значення. В Червону книгу занесене ті види тварин, чисельність яких катастрофічно мала, і їм загрожує вимиран­ня. Охорона фауни ссавців має велике наукове і практичне значення, оскільки більшість цих тварин пов'язана із господарською діяльністю і життям людей.

Загальний перелік рідкісних видів, які охороняються, не може бути постійним, він змінюється залежно від чисельності тварин. Це стосується, насамперед, найважливіших видів, промисел яких повинен дозволятися, виходячи з їхнього систематичного обліку і прогнозів чисельності залежно від екологічних умов. У зв'язку з цим охорона і використання фауни повинні мати регіональний характер відповідно до природних умов. У ряді випадків слід вводити охоронний режим стосовно цілих фауністичних комплексів окремих регіонів. Охорона природи у заповідниках охоплює не тільки усі види звірів, а й увесь природний комплекс в цілому. В Україні найціннішими регіонами є Карпати, гори Криму, Таврійські степи.

Завдяки заповідниками вдалося зберегти від винищення чимало рідкісних цінних звірів (бобер річковий, видра, вихухоль та ін.).

Для збільшення кількості промислових звірів здійснюється акліматизація і реакліматизація корисних для людини тварин.

Акліматизація - пристосування популяції ввезених тварин до умов нового середовища. Звичайно, цей етап характеризується зрос­танням чисельності звірів, їх розселенням і пристосуванням до нових умов існування. Були завезені та акліматизовані ондатра, нутрія, норка американська, лисиця сріблясто-чорна та ін.

Реакліматизація - розселення тварин у ті райони, де вони ко­лись розводилися. Так, у промислово-мисливські господарства були завезені бобер, заєць-русак, вихухоль та ін.

Нині найбільшого розвитку набуло звірівництво. Вартість про­дукції звірівництва в загальному обсязі заготівлі шкурок становить близько 99%.

Найбільше маточне поголів'я має норка, значна частина припа­дає на сріблясто-чорну лисицю, голубого песця, нутрію.

В Україні 90% виробництва цінного хутра припадає на норку, 5% - на сріблясто-чорну лисицю, 4% - на песця, 1% - інші види.

Основні імпортери українського хутра - Італія, Греція, Туреччина, Іспанія, Німеччина, СІЛА, Японія.

Прогрес галузі став можливим завдяки великій і успішній нау­ково-дослідній роботі вчених і величезного досвіду, набутого звіроводами-практиками.

Постійне удосконалення способів розведення, утримання, від­годівлі тварин дозволило перетворити сучасні звірогосподарства на великі високоорганізовані й рентабельні підприємства із виробництва природного хутра.

Завдяки розробленим науковим методам розведення хутряних звірів у неволі вирішуються питання кормової бази звірівництва, створюються нові оригінальні види звірів, застосовуються ефективні методи діагностики і лікування хвороб.

Метою звірівництва є виробництво шкурок цінних хутряних зві­рів у великій кількості, однорідних за кольором і структурою волоса, які б відповідали вимогам внутрішнього і світового ринку.

На сьогодні у звірівництві намітилася економічно обґрунтована тенденція до концентрації і вузької спеціалізації (за видами звірів) - з високим ступенем механізації виробничих процесів, особливо кормоприготування. Спеціалізація звірогосподарств залежить, передусім, від географічного розташування і можливостей організації кормової бази. Підвищення продуктивності хутряних звірів тісно пов'язане із селекційною роботою, дотриманням вимог годування й утримання, кваліфікацією звіроводів.

Кролівництво - важлива галузь тваринництва, що, крім м'яса, дає велику кількість дешевої сировини для хутряної промисловості.

Нині майже 95% кроликів розводиться в підсобних господар­ствах. Спрямований відбір і їх підбір сприяли тому, що кролики набули таких цінних господарсько-корисних ознак, як великі розміри, густий волосяний покрив гарних кольорів, довгий і густий пух. Цін­ним є також те, що кролики розмножуються протягом усього року.

Промислове значення мають 14 порід і порідних груп кроликів: шиншила, сірий і білий велетень, сріблястий, чорно-бурий, мардер, метелик і багато інших.

Вівчарство в Україні набуло широкого розвитку, яке ведеться за різними напрямами. Так, у невеликій кількості розводять, головним чином, метисів каракульницької породи, а на півдні - смушкової, у інших районах крім них - тонкорунної, напівтонкорунної, напівгрубововняної і грубововняної породи овець.

Різні зональні природно-кліматичні умови значною мірою впли­нули на концентрацію певних порід овець в окремих районах: асканійська та цигейська - в степовій зоні; каракульницька - в Дніпро­петровській, Кримській, Чернівецькій та Одеській областях; соколь­ська - в Полтавській. Основою вівчарської зони є степові області, де знаходиться понад 60%' усього поголів'я.

З метою збільшення обсягу виробництва продукції вівчарства і поліпшення якості проведено роботу зі спеціалізації та концентрації галузей, будівництва комплексів.

У хутряному виробництві використовуються шкурки ягнят і дорослих овець.

До інших галузей тваринництва, від яких можна отримати сиро­вину для хутряного виробництва, відносяться козівництво, розведення коней та великої рогатої худоби.

На сучасному етапі розвитку економіки розробляється концеп­ція переходу до ринкових відносин. Велику увагу потрібно приділяти інтенсифікації усіх видів виробництва, поліпшенню якості продукції, економії усіх видів ресурсів, впровадженню екологічно чистих технологій.

Рішення цих завдань у хутряному виробництві повинно дося­гатися шляхом удосконалення процесів переробки хутрової сировини, виробництва напівфабрикатів, кушнірських і пошивних робіт.

Основними напрямами модернізації переробки хутрової сиро­вини є:

•    створення сучасного обладнання для первинної обробки шкурок;

•    розробка екологічних способів консервування хутрової сиро­вини із замкненим циклом використання відпрацьованих роз­чинів консервантів;

•    інтенсивна хімічна і ферментна обробка хутрової сировини для видалення розчинних супутніх речовин;

•    оптимізація механічної обробки шкірної тканини;

•    раціоналізація операцій жирування і знежирювання.

З метою забезпечення попиту населення в хутряних виробах удосконалюються методи обробки і підбирання напівфабрикатів, по­шивне виробництво. Велика увага приділяється розробці перспектив­них моделей головних уборів і одягу.

Таблиця 1.1

Кількість шкурок, необхідна для пошиття хутряних виробів, шт.

Види напівфабрикату	Жіноче пальто	Жіноче півпальто
Хребти шкурок білки	180-200	100-160
Каракуль, смушок	20-30	15-20
Шкурки: лисиці, песця	14-16	10-12
норки	50-60	40-50
нутрії	30-40	20-30
ондатри	60-80	40-«0

 

Класифікація хутрово-хутряної сировини

Хутрово-хутряна сировина - це ще не вичинені, тобто зняті з тушок і, як правило, законсервовані шкурки (шкури) хутряних звірів та свійських тварин, а також морського звіра, які за якістю волосяного покриву, шкірної тканини придатні для виготовлення виробів. За сезоном добування шкурки звірів і свійських тварин поділя­ють на зимові та весняні види.

До зимових видів відносять шкурки звірів, яких добувають у зимовий період через їхню найвищу якість волосяного покриву (соболь, лисиця, песець, білка, горностай та ін.).

Весняними видами хутрово-хутряної сировини називають шкурки звірів, яких добувають головним чином навесні або восени, оскільки у зимовий період вони перебувають у сплячці, а їхній про­мисел ускладнений (байбак, ховрашок, кріт та ін.).

До зимових видів свійських тварин відносяться шкурки собак, кішок, кролів, а також шкурки дорослих овець (осіннього забою).

До весняних видів відносяться шкурки молодняку овець, кіз, коней, великої рогатої худоби, північного оленя, який народжується в основному навесні.

Хімічний склад. Шкірний покрив складається з води, білків, жирів, вуглеводів і мінеральних солей.

Вода в парній шкурі (тільки що знятої з тварини) становить 75%. У шкурах молодих звірів води більше, ніж у шкурах старих.

Білки становлять 25-40% і представлені волокнистими білками (колаген, еластин, ретикулін, кератин) і глобулярними (альбуміни, глобуліни, муцини і мукоїди). Білки складаються з вуглецю (50-55%), кисню (19-24%), азоту (15-19%), водню (6,6-7,5%) і сірки (0,3-2,4%). Мінеральних речовин у шкурі приблизно 1 %. Вони представлені карбонатами, фосфатами, сульфатами, хлоридами натрію, кальцію, заліза, магнію.

Вуглеводи у шкурках представлені моно- і полісахаридами, їх не більше 2% сухого залишку.

Жири і жироподібні речовини розташовані в епідермісу, в саль­них залозах, термостатичному і сітчастому шарах дерми, у жирових клітинах підшкірної клітковини. За хімічною природою жироподібні речовини є різними.

Меланіни (пігменти) знаходяться у клітинах дерми та епідер­місу, надають колір ділянкам шкіри, що не покриті волоссям.

їхній колір змінюється від світло-рудого до чорного.

Ферменти (прискорювачі реакції) - речовини, що виробляються живою клітиною і беруть участь в обміні речовин.

 

Мінливість волосяного і шкірного покриву

Окремі шкурки кожного виду хутряної сировини відрізняються одна від одної товарними властивостями. В основі цих відмін лежать біологічні ознаки волосяного покриву і шкірної тканини, які змінюються під впливом різних чинників зовнішнього середовища (умов годуван­ня і утримання, статі, віку, сезону, географічного району проживання, індивідуальних особливостей організму).

Мінливість волосяного і шкірного покриву залежно від умов проживання і годування тварин. На властивості й будову воло­сяного покриву значно впливає спосіб життя звірів: наземний, підзем­ний, земноводний або водний.

Наземні звірі мають різко виражену різницю в опушенні окре­мих частин тіла: хребет завжди вкритий значно густішим та темнішим волосяним покривом ніж черево. На 1см хребта у наземних звірів припадає від 4 до 20 тис. волосин, на один покривний волос - від 4 до 20-30 пухових. Серцевина волоса займає від 50 до 94% діаметра. Шкірна тканина на хребті товстіша ніж на череві.

У земноводних звірів (видра, бобер, норка, нутрія, ондатра) чере­во вкрите більш густішим волосяним покривом ніж хребет. Кількість волосся на 1см² хребта більше ніж у наземних - від 10 до 50 тис. волосин, на один покривний від 30 до 200-300 пухових волосин. Сер­цевина волоса займає не більше 50% діаметра. Забарвлення волося­ного покриву і товщина шкірної тканини у більшості видів є майже однаковою.

Звірі, які проводять більшу частину життя під землею, вкриті одноманітним волосяним покривом. Напрямний і остьовий волос трошки довший за пуховий. Незначна різниця у щільності волосяного покриву на хребті та череві на 1см 12,5 тис. і 10,2 тис. волосин відповідно. Шкірний покрив на череві товстіший, ніж на хребті. Колір шкурки однаковий на усіх ділянках.

Волосяний покрив морських звірів залежить від віку. Наприклад, у малят тюленів він дуже густий, а у дорослих - грубий і рідкий, тому що під шкірою міститься товстий шар жиру. Довжина остьового воло­са тюленів 12-13мм, пухових 6-8мм. На 1см² волосяного покриву припадає майже 500 волосин.

Умови добування корму для диких звірів відіграють важливу роль для розвитку їх волосяного і шкірного покривів.

При розведенні звірів у клітках, створюючи їм відповідні умови утримання та годування, можна досягти значних змін розмірів шку­рок, кольору, висоти, густоти волосяного покриву.

Статева мінливість. Шкурки самців і самок звірів та домашніх тварин відрізняються низкою ознак. Шкурки самок більшості звірів дрібніші від шкурок самців і мають значно ніжніший і менш пишний волосяний покрив. Тільки у бобрів та американської шиншили самки крупніші за самців. Значна різниця у розмірах самок та самців (сікачів) у морських котиків. У деяких видів звірів самці відрізняються від самок забарвленням, а також більшою товщиною шкірної тканини. У гренландських тюленів обарвлення дорослого самця (лисуна) відріз­няється від обарвлення самки (утельги). У баранів волосяний покрив значно грубіший, а шкірна тканина товстіша порівняно із шкурами овець.

У норки значна різниця властивостей шкурок самців та самок. Шкурки самців мають значно жорсткіше волосся, потовщену шкіру, що впливає на призначення цього напівфабрикату.

Для вікової мінливості характерна зміна в будові та властивос­тях волосяного покриву і шкірної тканини залежно від віку тварини. Первинний волосяний покрив відрізняється від волосяного покриву дорослих звірів м'якістю, він легко повстяніє, низький; остьовий волос мало відрізняється від пухового. Шкірний покрив малят звірів тонкий, маломіцний. У зв'язку з низькою якістю такі шкурки біль­шості хутрових звірів не заготовляють.

Вікова різниця в якості волосяного і шкірного покривів свійсь­ких тварин і морського звіра дуже велика. Наприклад, шкурки ягнят каракульських і смушкових порід мають найбільшу цінність у перші дні після народження. При подальшому зростанні ягнят волосяний покрив переростає, завитки втрачають форму і якість шкурки знижу­ється.

Шкурки теляти північного оленя (пижик) до одного місяця мають найцінніший волосяний покрив із добре розвиненим пуховим волоссям.

Дитя тюленів (більок) у перший місяць життя втрачають пух­настий м'який волосяний покрив білого або жовтуватого кольору. Шкури дорослих тварин вкриті грубим низьким волосяним покривом без пуха.

Шкурки молодняка інших видів свійських тварин (козеня, опойок, лоша, пижик), віднесених до весняних видів, до певного віку мають високу якість волосяного покриву

Сезонна мінливість пов'язана із пристосуванням організму тва­рин до температурних змін зовнішнього середовища.

Кількість, характер і строки линяння тварин визначаються рядом чинників: віком і видом тварин, кліматом і умовами утримання й годування. Зимовий і літній волосяний покрив звірів більшості видів відрізняється за кольором густотою, висотою, різним співвідно­шенням остьового і пухового волоса, його формою і будовою. Зміна волосяного покриву тварин називається линянням.

У більшості тварин волосяний покрив линяє двічі на рік. Звірі, які впадають у зимову сплячку, після весняного пробудження линя­ють фактично протягом усього літа.

Линяння звірів різних видів залежить від певної пори року, при­чому в межах одного району звірі різних видів линяють по-різному залежно від кліматичних змін оточуючого середовища.

Залежність линяння від віку виявляється в тому, що у більшості видів звірів молодняк линяє пізніше, ніж дорослі тварини.

Спостерігається також залежність линяння від статі. Навесні самки звірів багатьох видів линяють раніше самців.

Шкірна тканина значно змінюється залежно від пори року за щільністю, товщиною і кольором. Восени шкірний покрив різко по­товщується, стає більш пухким, з великою кількістю жирових відкла­день. У тварин зимового забою шкурка порівняно тонка й щільна.

Навесні шкірна тканина знов потовщується, але не має жирових відкладень. Літні шкурки характеризуються потовщеною і грубуватою мездрою. У тварин з пігментованим волосом змінюється колір шкір­ної тканини залежно від пори року. З линянням пов'язане утворення темних плям на міздрі. Це пояснюється більш глибоким заляганням коренів волоса на цих ділянках.

Процес линяння хутрових звірів має визначену топографічну закономірність.

Линяння починається у визначених "центрах линяння" і далі розповсюджується у послідовності, що притаманна для кожного виду. У більшості хутрових звірів весняне линяння починається з голови, передніх лап, потім на шиї, лопатках, передня частина хребта, боках і завершується на хвості. При цьому змінюється і колір шкірної тка­нини.

Сезонна зміна товарних властивостей волосяного покриву і шкірної тканини є основною ознакою визначення сорту шкурок тва­рин, додатковою ознакою є інтенсивність пігментації шкірної тканини. Від сезонних змін волосяного і шкірного покривів тварин зале­жить розподіл шкурок за сортами і групами дефектів (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Характеристика волосяного покриву і шкірної тканини шкурок у різні пори року (для більшості хутряних звірів)

Пора року	Волосяний покрив	Шкірна тканина	Оцінка якості шкурки
Зима	Повноволосий з щільним пухом і остю	Тонка, еластична	Сорт 1-й
Пізня зима	Трохи перестиглий, тьмянуватий	Сухувата	Сорт 1-й з пороками
Рання весна	Перестиглий, сухуватий	Суха	Сорт 1-й з пороками
Весна	Пух і остьовий волос випадають	Пігментована, потовщена, рихла	Нестандартна
Літо	Рідкий, майже без пуху	Тонка, суха	-II-
Рання осінь	Літній, рідкий, короткий, що росте	Товста, рихла, з великим вмістом жиру, пігментована	-II -
Осінь	Новий, напівволосяний	Потовщена, пігментована	Сорт 3-й
Пізня осінь або рання весна	Трохи недостиглий	Трохи потовщена із слабкою синюватістю	Сорт 2-й

Сорт шкурки визначається ступенем розвиненості волосяного покриву та властивостями шкірної тканини.

Зміна забарвлення волосяного покриву відповідно до зміни сезону року називається диморфізмом. Так заєць-біляк, ласка, песець білий влітку, мають волосяний покрив на хребті та боках брунатного кольору, а взимку - сніжно-білого. Сезонна мінливість забарвлення може бути повною (білий песець, горностай, ласка, заєць-біляк) і част­ковою (заєць-русак)

Географічний вплив. Якість шкурок звірів у межах одного виду залежить від району їхнього проживання, середовища існування. Найбільше вона виражена у наземних тварин, менше - у земноводних ¹ майже непомітна у підземних.

Температура оточуючого середовища впливає на розмір шку­рок, пишність, м'якість і колір волосяного покриву. Зі зниженням температури розміри тіла збільшуються, але тільки у межах певного інтервалу температури оточуючого середовища. Поза межами цього температурного інтервалу, при подальшій зміні температури, виника­ють зворотні зміни розмірів тіла звірів. Це пов'язано із терморегуля­цією організму.

Північні звірі мають густий, пишний волосяний покрив, тонку і щільну шкірну тканину.

У пустельних районах з різко континентальним, але менш хо­лодним кліматом, шкурки мають менш густий і пишний, але грубува­тий волосяний покрив із забарвленням рудуватого і рудого відтінків. Шкірна тканина середня за товщиною і щільністю.

Звірі, які живуть у вологому кліматі, мають більш грубіший во­лосяний покрив.

Шкірна тканина у звірів у різних районах проживання є теж різною: чим сильніше розвинений волосяний покрив, тим тонша шкірна тканина.

У зв'язку із географічною мінливістю більшість шкурок деяких звірів поділяють за кряжами .

Кряж - сукупність товарних властивостей (колір, висота, гус­тота, м'якість волосяного покриву, розмір шкурки), які притаманні для хутрових звірів одного виду, що водяться у певному географіч­ному регіоні.

Так, наприклад, шкурки білки, що добуті у східній частині Якутії, на Охотському узбережжі, Камчатці, в північних районах Чи­тинської області відносять до Якутського кряжу. Шкурки цього кряжу відрізняються особливо пишним шовковистим волосяним покривом темно-сірого кольору з блакитним відтінком. Шкурки білки, що добуті у європейській частині Росії, України відносять до Північно-Центрального кряжу. Вони мають грубуватий, менш пишний волосяний покрив темно-сірого або сірого кольору, з рудою смугою по хребту (горболисість).

Виключення складають тільки шкурки горностая. їх товарні властивості практично однакові не залежно від регіону проживання. Але за стандартом шкурки горностая поділяють на вісім кряжів залежно від різниці у первинній обробці (відкритий або закритий огузок, міздря із знятою плівкою або без неї, лапки з костями або без кісток та ін.).

Індивідуальна мінливість - це зміни у межах одного виду, які мають індивідуальний характер і обумовлені спадковістю або відміна­ми в умовах існування. Індивідуальна мінливість може виявлятись у забарвленні, висоті, густоті, м'якості волосяного покриву, розмірі шкурок. Найбільше виявляється індивідуальна мінливість у забарв­ленні звіра. Індивідуальна мінливість у окремих видів виражена слабо (бобер, видра), у інших - сильно (білка, соболь, куниця).

У свійських тварин індивідуальні відмінності теж помітні. На­приклад, у шкурах каракульських ягнят поряд із відмінностями щодо забарвлення дуже виразно помітні відмінності характеру, будови і розмірів завитків.

Інколи трапляються шкурки з різними відтінками забарвлення волосяного покриву, що відрізняються від типового. До них відно­сяться випадки альбінізму, меланізму, хромізму.

Шкурки повних альбіносів мають білий, грубуватий і досить рідкий волосяний покрив. У них рожевий кінчик носа, червоні очі й білуваті кігті. Альбіноси зустрічаються серед усіх видів звірів. У деякої частини альбіносів забарвлення волосяного покриву значно менше, ніж у нормальних тварин, але воно не чисто біле. Це поясню­ється повною або частковою відсутністю пігменту у волосяній та шкірній тканині.

Меланізм спостерігається за наявності лише чорного пігменту. Меланісти бувають повні й часткові. Трапляються чорні вовки, лиси­ці, зайці, нутрії, норки тощо.

Хромісти мають яскраво руде забарвлення за рахунок жовтого пігменту, зустрічаються вони серед тхорів, вовків й інших звірів.

У окремих звірів волосяний покрив має сивий волос (бобер, соболь).

Мінливість у забарвленні викликає необхідність поділяти шкур­ки під час сортування за кольоровими категоріями.

Практичне значення індивідуальної мінливості полягає у тому, що оригінальне забарвлення хутра можна передати багатьом тваринам шляхом селекційної роботи. Прикладом можуть бути норки, нутрії, каракуль та ін.

 

Первинна обробка шкурок

Якість хутряної сировини залежить від природних властивостей і від якості первинної обробки. При незадовільному проведенні опе­рацій первинної обробки виникають різні дефекти, які значно знижу­ють якість шкурок, а інколи переводять їх на брак.

Первинна обробка складається з підготовки тушки тварини до знімання шкурки, знежирювання, правлення і консервування. Мета первинної обробки - приведення шкурки в такий стан, за якого досить довго зберігалися б властивості волосяного покриву і шкірної тканини.

Існують три основних способи знімання шкурок: панчохою, трубкою, пластом

Панчохою знімають шкурки з колонка т ласки, а інколи і соболя. При зніманні шкурок підрізи роблять нав­коло рота, підрізаючи носові хрящі, після чого поступово стягують шкурку до озадка.

Трубкою знімають шкурки з більшості звірів: роблять основні розрізи по задньому боку задніх лап, по внутрішньому боку передніх лап, по озадку. Шкурку стягують від озадка до голови.

При зніманні пластом роблять три розрізи: поздовжній - від нижньої губи по середній лінії черева, і два поперечних - по лініях на рівні задніх і передніх лап. Цей спосіб використовують для знімання шкур з великих тварин, а також з більшості весняних видів.

Знежирювання - це видалення з міздри жирових відкладень. Необхідність знежирювання викликана рядом обставин: підшкірний жир запобігає випаровуванню вологи під час сушіння шкурок.

 Правлення - це насаджування шкурок на спеціальні правила певної форми (відповідно до стандарту). Форма правил залежить від виду тварини, способу знімання. Наприклад, шкури, зняті пластом, правлять на дошках, рамах, щитах.

Усі шкури насаджують на правила міздрою назовні. Після під­сихання шкурки вивертають і досушують волосом назовні.

Консервування - видалення вологи з шкурок і створення в них несприятливих умов для розвитку гнильних мікробів. Для консерву­вання хутряних шкурок використовують такі способи консервування: прісносухий, мокросолений, сухосолений, кислотно-сольовий і ква­шення.

Прісно-сухе консервування - це сушіння шкурок без використання консервуючих речовин. Цим способом консервують більшість видів хутрової сировини, крім каракулю.

Сушать при температурі 20-35°С, що забезпечує рівномірне зне­воднення шкурок як за площею, так і товщиною. Відносна вологість повітря повинна бути 35-50%. Шкурки сушать під навісами для запо­бігання попадання сонячних променів.

Мокро-солене консервування основане на властивості кухонної солі частково зневоднювати шкурки: нею посипають або її втирають у міздру. Після чого шкурки витримують у штабелях декілька днів. Складають шкурки або міздрею до міздри, або міздрею до волоса. Бажано до солі додавати антисептики.

Шкурки можна консервувати тузлучним методом у сольовому розчині певної концентрації (тузлук).

Сухо-солене консервування - це висушування шкурок, законсер­вованих попередньо мокросоленим способом. Цей спосіб в основному використовується для консервування шкурок ягнят каракулівницьких порід.

Кислотно-сольове консервування - це обробка шкурок сухою сумішшю, яка складається з 85% кухонної солі, 7,5% алюмінієвого галуну і 7,5% хлористого амонію. Після чого шкурки витримують 4 -5 днів на стелажах. При кислотно-сольовому способі сировина част­ково отримує властивості вичинених шкурок. Кухонна сіль зневоднює шкірну тканину, алюмінієвий галун дубить, а соляна кислота, що утворюється під час гідролізу хлористого амонію, утворює пікелювальну дію.

Консервування квашенням - це доконсервування сухо-солених каракульських шкурок. Розчин для квашення складається з вівсяного _або ячмінного борошна грубого помолу, солі й води. Цей спосіб вико­ристовують на спеціальних каракулевих заводах, що переробляють каракуль на експорт.

Заморожування - сушіння шкурок на морозі. Волога, що міс­титься в шкурі, під час замерзання при розширенні розриває і розпу­шує волокна дерми. Міцність шкурок при цьому значно знижується. Крім того, при підвищенні температури шкурки можуть загнивати. Тому цей метод використовується досить рідко.

Опромінювання - перспективний спосіб консервування сировини. Використовують опромінювання гамма-променями і прискореними електронами, можливе використання інших видів опромінювання. Ефективне використання цього способу в поєднанні з мокросолінням.

 

Стандартизація і сортування сировини

Усі операції з приймання і сортування хутрової сировини необ­хідно використовувати відповідно до стандартів. Введення стандартів забезпечує єдину систему приймання і сортування шкурок, що є обов'язковим для усіх ланок заготівельних і експортуючих організацій, а також для переробних підприємств. Це сприяє найбільш раціо­нальній заготівлі сировини, стимулює підвищення її якості шляхом встановлення нижчої оцінки шкурок з дефектами, які випускають при недбалій первинній обробці, та спрямовує селекційну роботу звірогосподарств, кролівників та інших господарств на встановлення дифе­ренційованої оцінки шкурок тварин різних порід, забарвлення і якості волосяного покриву.

Стандарти введено на окремий вид сировини або на групу видів. Кожний стандарт складається в основному з таких розділів: технічні вимоги, методи випробовування, маркування, упакування, транспор­тування. Після цих розділів наведено таблиці оцінки якості шкурок залежно від сорту, групи дефектів, розмірів. Наприкінці більшості стандартів подано характеристику специфічних дефектів, притаман­них даному виду (табл. 1.4).

Шкурки звірів з досить виявленою географічною мінливістю під час сортування поділяють на кряжі. Кряж об'єднує шкурки одного виду звірів з певного району, які відрізняються характерними товар­ними властивостями від такого ж виду з інших районів. Основні ознаки, якими керуються при визначенні кряжу, є колір, пишність, шовковистість, густота, м'якість волосяного покриву, розмір шкурок, товщина міздри. Кількість кряжів для шкурок різних видів може бути різною. У стандартах перераховуються кряжі, наводиться перелік основних районів, з яких вони надходять, а також наводяться ознаки волосяного покриву і шкірної тканини кожного виду.

За розмірами поділяються шкурки тих видів, площа яких різко відрізняється залежно від віку і статі (видра, горностай, колонок та ін.).

Розмір шкурок визначається їх площею (см², дм²) або, в окремих випадках, довжиною шкурки. Площа шкурок, знятих панчохою або трубкою, зазвичай визначається множенням довжини шкурки від міжвіччя до основи хвоста на подвійну ширину, виміряну посередині шкурки. Довжину каракульських шкурок визначають від основи шиї до основи хвоста.

Більшість шкурок поділяють на три групи, але деякі - на дві (лисиця чорно-бура, ондатра, песець голубий), на чотири (нутрія), на п'ять (бобер річковий, котик морський) і на шість груп (єнотоподіб­ний собака, лисиця кліткового розведення).

Шкурки тварин, забарвлення яких змінюється залежно від інди­відуальної мінливості, кряжу, породи, за стандартами поділяються на ряд кольорових категорій. У стандартах зазначено, на які кольорові категорії необхідно поділяти шкурки під час сортування, і яким забар­вленням характеризується кожна кольорова категорія. Визначаються вони органолептично. Щоб визначити, до якого кольору відноситься шкурка, враховують основне забарвлення, його відтінки, а також колір остьового і пухового волосу. Часто колір пуху визначається біля основи і на кінці.

На сорти поділяються усі види тварин за винятком окремих видів.

Сорт - це сукупність товарних властивостей, притаманних шкуркам даного виду, добутих у певну пору року і які мають, у зв'язку з цим, приблизно однаковий ступінь зрілості (розвиток) волосяного покриву.

Шкурки більшості видів тварин поділяють на три сорти. Деякі особливо цінні види шкурок (соболь, видра, кліткова норка, вихухоль, песець голубий, нутрія) поділяють на два сорти. Деякі недорогі види сировини, з метою спрощення їх сортування (ховрашок, піщаник), також поділяють на два сорти.

На сорти не поділяються малоцінні весняні види звірів (кріт, ховрашки усіх видів, крім піщаника, хом'як, бурундук, сліпець, соня-вовчок, тушканчик, шкури лошат, ягнят, козенят, тюленів, крім білька).

У стандартах наводяться дані про кількість сортів кожного виду, а також дається характеристика стану волосяного покриву і шкірної тканини шкурок кожного сорту.

Перший сорт - це шкурки повноволосі, з густим волосяним по­кривом, з розвиненим покривним і пуховим волосом. Шкірна тканина без синяви, або з легкою синявою, тонка, щільна. Шкурки добувають взимку.

Другий сорт - волосяний покрив шкурок менш повноволосий з недосить розвиненим покривним і пуховим волосом. Шкірна тканина має синявість, потовщена. В основному шкурки пізньоосінньої і ранньовесняної здобичі.

Третій сорт, коли волосяний покрив ріденький і низький по усій площі, складається з коротких остьових і пухових волосин. Шкір­на тканина має синій колір, потовщена. Шкурки осінньої здобичі.

Шкурки 1-го сорту оцінюють як - 100%, 2-го сорт - 75-80%, 3-го - 50%, 4-го - 25% шкурок 1-го сорту.

За наявністю дефектів волосяного покриву і шкірної тканини шкурки поділяють на групи дефектності залежно від розміру і кіль­кості дефектів.

До дефектів відносяться пошкодження волосяного покриву і шкірної тканини шкурок або недоліки їх первинної обробки.

Залежно від ступеня впливу на товарну цінність шкурок розріз­няють дефекти, що враховуються під час оцінювання властивостей шкурки і дефекти, що не враховуються, тобто які майже не впливають на цінність шкурок (допуски). До того ж у різних видів сировини одні й ті ж дефекти, залежно від їх впливу на якість шкурок можуть вра­ховуватися або не враховуватися.

Залежно від обставин і часу утворення дефекти поділяють на прижиттєві та посмертні. Прижиттєві дефекти виникають в результаті линяння тварин, поганого годування і утримання, захворювань, меха­нічних і хімічних пошкоджень. Посмертні виникають під час вполювання, а також при забої, первинній обробці, при упакуванні, збері­ганні й транспортуванні шкурок.

Основні дефекти, що трапляються на сировині, такі:

Короста - пошкодження шкірного і волосяного покривів внаслідок ураження шкури хворобою.

Болячки - пошкодження шкірного покриву в результаті захворювань або механічних травм.

Залисини - виникають не тільки внаслідок шкірних захворювань, а й в результаті прижиттєвих механічних пошкоджень.

Закуси - пошкодження шкірного і волосяного покривів у результаті укусів тварин.

Реп'ях - засмічення вовни овець насінням реп'яха, навколо якого повстяніє волосяний покрив.

Небажаний відтінок волосяного покриву - буруваті або ледь брунатні відтінки.

Діри - наскрізні отвори в шкірній тканині.

Підрізи - лінійні підрізи з боку дерми глибиною більше 1/3 товщини шкірної тканини.

Порізи - лінійні розрізи шкірної тканини, що утворилися під час зні­мання або знежирювання шкурки.

Прирізи - шматки м'яса, жиру, сухожиль, залишених на шкурках під час знімання.

Прілість і теклість волоса - пошкодження ділянок шкурки мікробами з боку волосяного покриву шкірної тканини в результаті недбало про­веденого консервування.

Біглість - втрата вологи шкури при витримуванні її на морозі. У ви­морожених шкурок шкірна тканина пухка, білувата.

Ороговіння - жорстка шкірна тканина на окремих ділянках або по усій площі в результаті сушіння на сонці.

Пліснявілість - руйнування шкірної тканини під час зберігання сиро­вини у сирому і темному приміщенні.

Прілість - розпад шкірної тканини гнильними мікробами під час збе­рігання шкурок у сирому приміщенні.

Зламини - глибокі тріщини і надломи з боку епідермісу, які виника­ють при різкому згинанні під час упакування і зберігання.

Залежно від виду, шкури більшості тварин поділяють на три або чотири групи дефектів.

Для кожного або кількох дефектів у стандартах визначено до­пустимі по кожній групі розміри і ступінь їх виявлення.

До нестандартних відносяться шкурки з дефектами, розмір яких перебільшує норми, встановлені для останньої групи, а також пріли­ни, горілі, пошкоджені міллю, шкіроїдом шкурки. Нестандартні оці­нюються в 25, 15 або 7% вартості шкурок першого сорту залежно від того, наскільки дефекти перевищують норми останньої групи.

Вищенаведено основні ознаки сортування більшості видів сиро­вини, але деякі види поділяються за кольорами (лисиця червона, сріблясто-чорна, чорно-бура, платинова, норка кліткова, нутрія та ін.), групою сріблястості (лисиця чорно-бура, сріблясто-чорна і сріблясто-чорна біломорда).

Сортування весняних видів свійських тварин і морського звіра має певні особливості, пов'язані з віковою мінливістю. Так, у стан­дартах за віковими категоріями поділяються шкурки лошат, північ­них оленів, морського звіра.

За основу визначення якості каракулево-смушкової сировини взято відміни форми, розміри, пружності та щільності завитків, тов­щини шкірної тканини. До уваги береться також вікова мінливість, колір, наявність дефектів на шкурах.

 

Класифікація і асортимент хутряних виробів

До продажу надходять хутряні напівфабрикати і готові хутряні вироби. Класифікують хутряні вироби за:

цільовим призначенням: верхній одяг; хутряні деталі для одягу з тканин і шкіри; головні убори; жіночі хутряні убори; хутряна галан­терея; побутові хутряні вироби; пластини і хутро;

статевовіковою ознакою: жіночі, чоловічі, дитячі та підліткові (головні убори);

видами: хутряний одяг (пальта, напівпальта, жакети, піджаки, жилети, куртки); хутряні деталі для одягу (коміри, підкладки, опуш, обробки, манжети); головні убори суцільнохутряні та комбіновані; жіночі хутряні убори (горжетки, пелерини, напівпелерини, палантини, шарфи, муфти); хутряна галантерея (рукавички, рукавиці, панчохи, шкарпетки); хутряне взуття (туфлі кімнатні, черевики, унти); побутові вироби (ковдри, пледи, килими, спальні мішки); пластини з різних видів хутра, скрої (табл. 3.2);

фасонами;

розмірами (повнотою); видом хутра;

конструкцією (волосяним покривом назовні або всередину, на хутряній підкладці, з верхом і підкладкою з хутра);

обробкою волосяного покриву або шкірної тканини.

Товарна група	Статевовікова підгрупа	Вид виробу	Розмір	Зріст	Особливі прикмети
Хутрові деталі одягу із тканини, шкіри	Жіночі Чоловічі Дитячі	Комір Комір Комір Опуш, манжети, хутряні підкладки	44-60 44-60 24-48		Фасони: прямий, стойка шалевий, апаш, коломбіна
Хутрові жіночі убори	Жіночі	Горжетка			Із цілих шкурок з лапками, голівками, хвостом
		Пелерина Напів-пелерина			Накидка на шовковій підкладці, що закриває спину, плечі, руки
		Палантин			Широка смуга довжиною 200-250 см ширина 30-50 см
		Хутряний шарф			Смуга 100-200 см, шириною 10-70 см
		Фасонний комір			Закриває шию і груди на шовковій підкладці
		Муфта			Круглої або овальної форми для зігрівання РУК)
Хутрові головні убори	Жіночі Чоловічі Підліт­кові Дитячі	Шапки	54-62 54-64 54-58 49-55	1-ІІІ

 

Жіночий одяг. До асортименту жіночого одягу входять манто, пальта, напівпальта, жакети, жилети, куртки.

Манто відрізняється від пальта шириною пройм, відсутністю застібки. Права пілочка доходить майже до пройми. Виготовляють манто в невеликих кількостях з цінних видів хутра.

Пальта, напівпальта і жакет в основному розрізняються за дов­жиною (від лінії пришивання коміра до країв подолу): пальта — 112— 120 см; напівпальта - 80-100 см; жакет - 65-75 см.

Жилет - виріб без рукавів довжиною 60-70 см. Жилети виго­товляють волосяним покривом назовні або всередину.

Куртка - одяг із застібкою спереду, довжиною 70-75 см, з кап­туром або без нього.

Жіночий одяг виготовляють з натуральних, фарбованих, стри­жених, щипаних шкурок, а також з овчини особливої обробки, з обробкою шкірної тканини "під велюр", з плівковим покриттям. Об­робка залежить від хутра і моди. Фасони пальт, напівпальт і жакетів різноманітні: одно - і дво­бортні, прямі, прилягаючі, напівприлягаючі, з поясом або без нього, з рукавами різних фасонів.

Мода визначає і розташування шкурок у виробах (поздовжнє, поперечне, паркетом, ромбиками), а також способи розкрою.

рахунок використання шубної овчини кольорового фарбування з облагородженим волосяним покривом, підвищення якості обробки шкірної тканини і покращання конструкції виробів. Відмінність цих виробів від хутряних полягає в тому, що їх виготовляють одношаро­вими: овчина служить матеріалом для верху і підкладки. Такі вироби мають велику зносостійкість.

Чоловічий одяг. Пальта, напівпальта, піджаки, штани, комбіне­зони, жилети.

Хутряний одяг для чоловіків виготовляють з натуральних або фарбованих шкурок собаки, лошати, опойка, шкур морського звіра, овчини хутряної і шубної й інших видів напівфабрикатів.

Пальта і піджаки випускають різних фасонів: одно - і двобортні, з хлястиком, з прямим коміром, з кишенями.

Жилети шиють з тканини на хутряній підкладці, а також з шуб­ної овчини. Жилети з верхом із тканини на хутряній підкладці можуть виготовлятися з цілих шкурок, окремих частин, з кушнірних шматків. На жилети використовують дешеві види напівфабрикатів: кішки, собаки, кролика, козенят, овчини й інших. Жилети з шубної овчини шиють волосяним покривом в середину.

Куртки хутряні виготовляють в основному як виробничий одяг для лісорубів, мисливців, шоферів і робітників інших професій.

До виробничого чоловічого одягу відносяться також окремі види овчинно-шубного одягу - кожух, шуба зі зборками, бекеша.

Овчинно-шубні вироби нагольні

Кожух, кожушина (піджак), шуба зі зборками, бекеша має застібку на два ґудзики. Випускається однобортними трьох розмірів (56, 58, 60). Деталі кожуха викроюють з густоволосих овчин (довжина волоса 40-60 мм), комір виготовляють з шубної овчи­ни прямий або шалевий. Одягають кожух поверх теплого одягу.

Піджак нагольний (кожушина) - виготовляють однобортним на чотири ґудзики або гачки. Комір може бути хутряний або з шубної овчини - відкладний, кишені - прорізні, спинка суцільна або викро­єна з двох, чотирьох, шести частин. Випускають піджаки шести роз­мірів (48-56), трьох ростів (1—III).

Шуба зі зборками - це довгий, стягнутий в талії зимовий одяг, пошитий з шубної овчини. Складається шуба з верху (ліфа), спідниці, рукавів і коміра. Ці частини з'єднуються зшивним швом з прокладан­ням голини-канта, спідниця стягнута у зборки. Спинка складається з двох частин. Спідницю шуби виготовляють не більше ніж з п'яти овчин, з'єднаних повздовжніми швами, комір - стійка або прямий. Вільні краї бортів, рукавів і низу обробляють голиною.

Бекеша - овчина нагольна відрізняється від шуби із зборками тим, що вона коротша і має спідницю без зборів. Шиють їх одноборт­ними із застібкою на гачках. Комір хутряний відкладний. Випускають п'яти розмірів (50-58).

Дитячий одяг - це головним чином пальта для хлопчиків і дівчаток, куртки і піджаки для хлопчиків.

Пальта випускають різних розмірів і ростів залежно від віку дітей: ясельного, дошкільнят і школярів.

Пальта для хлопчиків і дівчаток дошкільного віку за конструк­цією майже не відрізняються, їх шиють прямого або ледь розшире­ного силуетів.

Пальта для дівчаток шкільного і підліткового віку випускають напівприлягаючого, прямого і розширеного силуетів. Вони можуть мати коміри, рукави різних фасонів, кишені або без них. Фасони дитя­чих пальт майже не змінюються.

Піджаки шиють для хлопчиків шкільного віку тих самих фасонів,

що й для чоловіків.

Для виготовлення дитячого хутряного одягу використовують дешеві види напівфабрикатів: овчину хутряну і шубну, кролик, кішку, шкурки бурундука, хом'яка, ховрашка, а також кушнірські шматки.

 

Одяг на хутряній підкладці

Промисловість випускає значну кількість верхнього одягу на хутряній підкладці. Такі вироби мають верх з тканини і шкіри. Для підкладки використовують напівфабрикат, який за своєю якістю не може бути використаним для виготовлення хутряних виробів. Особливо це важливо для повноцінного використання шубної овчини, де шкури 4-го сорту з великою кількістю дефектів неможливо використати для нагальних виробів.

Асортимент виробів на хутряній підкладці досить широкий. До них відносять пальта, напівпальта, жакети, піджаки, куртки чоловічі, жіночі й дитячі, жилети.

Для виготовлення виробів використовують різні види напів­фабрикатів і особливо шубну овчину, частини шкурок і шматки. Верх виробів, залежно від призначення, може бути виготовлений з різних тканин (шерстяних, бавовняних, шовкових без спеціальної обробки і з обробкою), натуральних і штучних шкір.

Коміри, лацкани, манжети можуть виготовлятися з іншого, кра­щого за якістю хутра, ніж хутряна підкладка.

Вироби на хутряній підкладці виготовляють таких розмірів і ростів: пальта і напівпальта чоловічі та жіночі з 44 по 60 і п'яти ростів; куртки чоловічі та жіночі з 44 по 58 розмір і п'яти ростів; пальта, піджаки, куртки для дітей шкільного віку шести розмірів і трьох ростів (крім 32 розміру, який має один ріст); пальта для дітей дошкільного віку двох розмірів (28-30) і трьох ростів; для дітей дошкільного віку двох розмірів (24-26) і двох ростів.

Жилети випускаються шести розмірів і чотирьох ростів. У стан­дартах, як і для відповідних хутряних виробів, наводяться різниці вимірів між суміжними ростами і розмірами та допустимі відхилення.

Залежно від конструкції виробу підкладка може бути міцно при­кріплена до верху або пристібатись. Якщо підкладка виготовлена з напівфабрикату з неміцної шкірної тканини, то її наклеюють на тонку тканину.

КИЛИМИ

 

Килим - це художній текстильний виріб, призначений для прикрашання або утеплювання житлових і громадських приміщень. Килими виготовляють вручну або на механічних верстатах з вовняної, бавовняної, шовкової пряжі. їх поділяють на ворсові й безворсові. Ві­домі ворсові килими Азербайджану, Дагестану, Вірменії, Туркменістану, Ірану, Туреччини, Китаю та ін.; безворсовими килимами славлять­ся Фландрія (Франція), Польща, Румунія, Болгарія та ін. У Росії поши­рені безворсові та високоворсові килими.

Український народний килим - це безворсова двобічна ткани­на полотняного переплетення, основа якої конопляна, піткання - вов­на, фарбована місцевими рослинними барвниками. Є килими орнамен­тальні (з рослинним, геометрично-рослинним і геометричним орна­ментами) та тематичні (в українському килимарстві відомі з 30-х років XX ст. Килими з рос­линним орнаментом поширені на Полтавщині, Київщині, Чернігівщи­ні. Київським килимам притаманний суцільній! візерунок вільної будови, що розтікається ростучою квіткою або букетами. Для Поділля характерна композиція рослин у вигляді симетрично побудованих ва­зонів з квітами; трапляються стилізовані зображення людини або груп людей, нерідко сюжетного характеру. У західних областях України найпоширеніші килими з геометричною орнаментацією, поперечно­смугасті.

Крім безворсових килимів, в Україні виготовляють ворсові, найвідомішими з яких є коци, а в західних областях -ліжники (вовня­ні килими - ковдри з начосом). Вони принципово не відрізняються від безворсових, але наявність довгої вовни обумовлює певне спрощення орнаменту. ..

 

Формування споживних властивостей килимів

Споживні властивості килимів загальновідомі для всіх тек­стильних матеріалів. Формуються вони в процесі проектування і ви­готовлення.

Килимарство, килимоткацтво - це процес виготовлення кили­мів, а також килимових виробів (гобеленів, доріжок, килимових по­криттів) ручним або машинним способом. Полягає в підборі сирови­ни, виготовленні й фарбуванні пряжі, тканні та оброблянні виробів. Головною сировиною для килимів є вовна, льон, бавовна, штучні та синтетичні волокна різних видів (штапель, лавсан, нейлон тощо). Ручним способом на вертикальних або горизонтальних килимоткаць­ких верстатах виготовляють ворсові, безворсові й комбіновані кили­ми, доріжки та гобелени. Ворсові ручні килими й доріжки являють со­бою багатошарову тканину полотняного переплетення ниток, яке складається з трьох систем: основи, утоку та ворсової. Переплетенням ниток основи й утоку утворюють каркасне полотно тканини, а ворсо­вими нитками - рисунок килима або доріжки. Щоб досягти цього, на нитки основи прив'язують горизонтально або вертикально розміщені вузли з кольорових (ворсових) ниток, які щільно прилягають одна до одної. Безворсовими є ручні килими (до них, зокрема, належать укра­їнські народні килими) і гобелени. Останні фактично Являють собою одношарові тканини, утворені переплетенням ниток основи і пофар­бовані у різні кольори ниток утоку (про них детальніше трохи нижче). Продуктивність ручного способу килимарства (утворення вор­сового полотна) становить близько 10 - 12 м³ на рік. Для машинного способу застосовують механізовані килимоткацькі верстати, на яких виготовляють килими, доріжки й килимові покриття. На двополотенних килимоткацьких верстатах з машиною Жаккард спочатку формується (нитками корінної і ворсової основ та утоку) багатоша­рова килимова тканина. Далі її верхнє і нижнє полотна, з'єднані нит­ками ворсу, розрізаються посередині (по ворсових нитках) на дві час­тини. Машини Жаккарда використовують і на однополотенних верста­тах. Є також спеціальні (аксмінтерські) верстати, де ворсова поверхня утворюється з допомогою комплекту трубок на снувальних валиках. На двополотенному верстаті з машиною Жаккарда за годину виготов­ляють в середньому б м ворсового полотна. Після ткання килим і ки­лимові вироби очищають, виправляють дефекти, надають ворсовій поверхні оксамитового блиску, зм'якшують каркас.

 

Сировина і матеріали

При виготовленні килимів і килимових виробів, крім вовни, шовку, бавовняної і льняної пряжі, штучних і синтетичних волокон, застосовують текстуровані пряжоподібні нитки і різноманітні барвники.

Вовна — сировина для виготовлення килимової пряжі. Засто­совується груба і напівгруба овеча вовна, рідше - відходи шкіряного й овечо-шубного виробництва.

Для виготовлення килимової (ворсової) пряжі використовують овечу вовну грубої тонини 401 - 67 мкм та напівгрубої тонини 34,1 -40 мкм. Кращою є вовна весняного стриження. Від овець помісних по­рід отримують напівгрубу шерсть, від грубововняних - грубу. Вико­ристовують білу вовну різних порід овець.

Для виготовлення махрових килимів використовують вовну кіз. Разом із хімічними волокнами вона також застосовується для ви­готовлення килимових виробів з нерозрізним ворсом (букле).

У килимарстві велике значення має підбір барвників, стійких до дії світла, тертя, води, хімічного чищення. Застосовують природні й синтетичні барвники. Рослинні барвники добувають з коріння, сте­бел, квітів, кори і листя різних рослин. Для цього використовують плоди каштанів, марени, сарчоба, волоського горіха, верби тощо. Найчастіше застосовують синтетичні барвники, найпоширенішими є: кислотні, протравні, хромові, кубові, катіонні, дисперсні.

Для фарбування синтетичних волокон застосовують спеці­ально підібрані марки барвників. Наприклад, для фарбування поліа­мідних волокон використовують металомісткі, для нітрону - катіону; для поліефірних волокон—дисперсні барвники.

Характеристика споживних властивостей

Якість килимів і килимових виробів перевіряють ВТК і лабора­торії ідприємств-виробннків відповідно до ДСТУ (або ГОСТів).

До головних властивостей, які мають практичне значення при використанні килимів, належать: зносостійкість; стійкість до зминан­ня і продавлювання; стійкість до забруднення; стійкість пофарбованої ворсової поверхні; ступінь статичної електризації синтетичних кили­мових виробів, акустичні, теплоізоляційні властивості, лінійні розмі­ри, маса 1 м² килима, маса ворсу на 1 м~, щільність.

Зносостійкість — опір до тертя робочої поверхні килима цей показник є одним із найважливіших.

Зношування поверхні килима залежить від фізико-механічних властивостей волоконних матеріалів і ниток, з яких його виготовлено, структури килима і способів його оздоблення. Лабораторними випро­буваннями килимів на стійкість до тертя різними за конструкцією приладами з кількістю циклів визначають втрату маси ворсу внаслідок випадання мігруючих волокон і зменшення товщини шару ворсу. Ре­зультати цих дослідів і дані експлуатації килима є критеріями, на під­ставі яких установлюють гарантійний термін його служби.

Для лабораторних досліджень стійкості до тертя з килима вирі­зають пробу розміром 100 см², яку зважують, витримують в повітря­ному середовищі з відносною вологістю б5±2 % і температурою 20+2 °С протягом 24 год. Після цього установлюють загальну товщину дослі­джуваного зразка. Половину зразка (площею 50 см²) затискують у приладі для тертя поверхні ворсу (до оголення каркасу тканини кили­ма) і встановлюють визначене число циклів роботи приладу. Тертя зразка виконують при навантаженні 2 кг карборундовими дисками або іншими витираючими матеріалами.

Про наслідки лабораторних досліджень стосовно стійкості до тертя судять за втратою маси (г/см²), віднесеної до одиниці площини поверхні ворсу над ґрунтовим матеріалом килима, а також за змен­шенням товщини шару ворсу (мм).

Збереження зовнішнього вигляду килима оцінюють після ви­конання установленої кількості циклів тертя внаслідок порівняння із стандартними зразками - еталонами.

Стійкість до зминання і продавлювання. Зменшення товщи­ни килима тісно пов'язано зі зміною його зовнішнього вигляду. Зміна товщини за рахунок зминання ворсу визначається дією динамічного на­вантаження з допомогою приладів, укомплектованих товщиноміром

Зразок килима площею 10 см² піддається дії циклічного наван­таження 2,2 кг/см" протягом 2 год., що відповідає навантаженню, ство­реному стільцем або табуреткою із чотирма ніжками, на яких сидить людина масою 80 кг. Критерієм для характеристики пружних власти­востей шару ворсу досліджуваного зразка килима служить глибина стиску, яку вимірюють після зняття навантаження зі зразка з інтер­валами в 15, ЗО і 60 хв.

Показником зміни товщини зразка килима є різниця в товщині килима до і після динамічного навантаження. У цьому випадку при визначенні якості килима звертають ува­гу на збереження його початкового вигляду, кольору, рисунка і факту­ри, відсутність вм'ятин ворсу внаслідок впливу довготривалих наван­тажень меблів на килим.

Стійкість до забруднення. Зразок килима вміщують у барабан з чотирибашмачним осердям, який обертається зі швидкістю 2000об/год. У барабан вміщують також раніше приготовлену штучну суміш бруду, яка складається, наприклад, із таких компонентів, %: глини — 76\5; білила -20,0; активованого вугілля -1,25; оксиду заліза (іржі) -1,25; сажі -1,0.

Штучна суміш бруду може також включати білий пігмент (ка­олін або глину—50 %, кварцовий пісок - 38 %), чорний пігмент (акти­воване вугілля - 1 %, оксид заліза - 0,5 %). а також жирові речовини (ланолін - 7,5, вазелін - 2,5 %).

Суміш перемішують у ємності, просіюють через сито і змішу­ють із дев'ятьма частинами піску.

Стійкість килима до забруднення визначають зіставленням еталона із зразком, колір і товарний вигляд якого не повинні змінюва­тися після чищення.

Ступінь забруднення килимів визначають з допомогою емісій­ного спектрального фотометра. Результати досліджень порівнюють із зразками килимів, які були піддаш штучному забрудненню.

Масу і загальну вагу килима визначають з допомогою чоти­рьох проб розміром 100 х 100 мм кожна. Проби вирізають у різних місцях за попередньо нанесеними лініями, відступивши від краю не менше як па 5 см. Одну пробу зберігають як контрольну. Зразки ки­лимів витримують у кондиційних умовах протягом 24 год., теля чого зважують з точністю до 0.1 г.

Масу килима розраховують за формулою

М =Тх100 / З

де Т- маса трьох проб, г/м²

З—кількість зважених проб.

Масу ворсу на 1 м² килима визначають, використавши розпус­кання каркаса, поступово відділяючи нитки основ і утоку і звільняючи юпки ворсу. Ворс збирають у бюксі, витримують у кондиційних умо­вах ї зважують з точністю до 0,1 г. Якщо на зворотному боці килима нанесено клемові компонента, латексні або інші розчини, то для одер­жання зразка без цих покриттів перед обробкою до нього пришивають вирізок щільної тканини відповідних розмірів.

Масу ворсу визначають також методом зрізання ворсу (роз­різного або петельного).

Щільність килимів. Встановлюють з допомогою вимірки зальної лінійки. Щільність основи або утоку визначають на зворот­ному боці килима підрахунком кількості ниток, що припадають на 10 см. Кількість ниток підраховують не менше ніж в п'яти місцях, рів­номірно розташованих по всій вимірюваній довжині.

Підрахунок кількості каток виконують на відстані не менше 10 см від краю килима. Причому початок підрахунку на шкалі лінійки повинен співпадати з першою ниткою основи утоку). Кількість уто­кових ниток визначають підрахунком кількості видимих ниток утоку (стібків) на зворотному боці килима, які припадають на 10 см.

При двоутковому закріпленні ворсового пучка видиму кількість куткових ниток перемножують на 2. а при триутоковому закріп­ленні ворсового пучка - на 3.

Щільність килима за основою або утоком визначають як серед­ньоарифметичну величину результатів відповідних вимірювань із точ­ністю до 0.5 ниток.

Міцність закріплення ворсу в ґрунті килима характеризується величиною зусилля, необхідного для зняття з каркаса килима одного ворсового пучка.

Класифікація і характеристика асортименту

Сучасний ринок заповнений килимами імпортного і вітчиз­няного виготовлення.

Розрізняють килими (ткані н неткані), килимові доріжки та ін­ші килимові вироби.

Килими і килимові доріжки ручного й машинного виготов­лення бувають видовженої, квадратної та овальної форми; залежно від кольору ворсової основи - одноколірні та багатоколірні.

Торговельний асортимент включає: килими жаккардові двополотні п'ятиколірні з розрізним ворсом (змішаним та із хімічних волокон): килими жаккардові прутикові дво-, три- і чотирикатірні зі змішаним розрізним ворсом; доріжки прутикові з три- і чотириколірною жаккардовою каймою зі змішаним розрізним ворсом; доріжки прути­кові гладкофарбовані й смугасті зі змішаним розрізним, нерозрізним і петлерозрізним ворсом; буктьовані (нерозрізний петельчастий ворс) з перевитим переплетенням з розрізним ворсом із хімічних волокон: килими і доріжки аксмінтерські багатоколірні зі змішаним розрізним ворсом; килими ворсопрошивні з розрізним петельчастим, з петельчастим рельєфним ворсом із хімічних волокон, з рельєфним двоколірним малюнком і різною висотою ворсу, з цетсльчастим або комбіно­ваним ворсом; доріжки прошивні з розрізним або з петельчастим
ворсом із хімічних волокон (без проклейки зворотного боку), з петельчастим. петельчастим рельєфним ворсом із хімічних волокон; доріжки з рельєфним рисунком, з петельчастим або комбінованим ворсом: килими безворсові вишивані з кольоровими смутами: доріжки безворсові напіввовняні з апаратної пряжі і пряжі з хімічних волокон: трикотажні килимові вироби з петельчастим ворсом з хімічних воло­кон. В’язально-прошивні з петельчастим ворсом.

Крім того, виготовляють килими стрічкові зі змішаним розрізним ворсом без визначеного рисунка й багатоколірні килими і паласи (тобто безворсові килими) напіввовняні.

Відомі типорозміри килимів машинного способу виготовлення

за шириною і довжиною, в см:

1. Двополотні жаккардові килими:

90x160 100 х180 100x200 125x200 140x200	150 х 200 150x225 150x240 150x250 150x300	170x250 200x300 200 X350 200x400 250x300	250 х350 280 х 200 280 х 300 280 х 400 300x400 300x500
	2. Аксмінстерські килими:
70x124 92 х 137 92x180 92x200		137x70 137 х 80 137 х 200 137 х 250	137 х 300 226x150 226 х 300 318x200 318x400
	3. Стрічкові килими:
	90 х 140	175x250
	140x200	200x300
	4. Тафтингові килими:
80	«150	200 х 280
10С	х200	200 х 300
15С	1x200	300x400
	5. Жаккардові прутикові килими.
70 X 140		140x200	200 х 300
90x180		150x200	225 х 300
100x200		150x250	250 х 350
125 х200		170x250	280 х 200 300 х 400

За довжиною килимів і килимових доріжок допускаються мі­нусові відхилення: при довжині до 100 см — 1 см, а при довжині біль­ше 100 см - 3 см. Плюсові відхилення за довжиною не обмежуються.

Килимові вироби, призначені для господарських потреб, — це насамперед національні вироби ручного виробництва. До них нале­жать: торби (сакви) - переметні сумки; енси - фіранки з килимової

тканини; осмолдук - попони для коней; капунукки - килимки, що кла­дуться перед входом у дім або квартиру; чували - мішки; халик і бухча - прикраси до весільних процесій тощо.

Килими і килимові вироби класифікують за районами їх виго­товлення: українські, російські, білоруські, молдовські, туркменські, кавказькі тощо.

Крім того, килимові покриття (доріжки, полотна) і вироби (ки­лими) прийнято поділяти за способами виготовлення, видами вико­ристаної сировини і пряжі, характером закріплення ворсових пучків, видом обробки зворотного боку.

За способом виготовлення: ткані ворсові - жаккардові двополотні, жаккардові прутикові, аксмінстерські (трубчасті), жаккардові, стрічкові, прутикові гладенькі, ткані безворсові - візерункові гладкі; неткані ворсові - прошивні (тафтингові), в'язально-прошивні; неткані безворсові --голкопробивні, клейові.

За видами використаної сировини і пряжі, які формують вор­сову або робочу поверхню: суто вовняні (містять у пряжі не більше 5 % волокон іншого походження), і напіввовняні (містять не менше 25 % вов­няного волокна), з хімічних волокон і ниток.

За характером ворсової або робочої поверхні: з розрізним вор­сом, з петельчастим (нерозрізним) ворсом, з комбінованим ворсом (розрізним і петельчастим), з рельєфним.

За характером закріплення ворсових пучків: ткані - із двоутоновим (пітканим) закріпленням ворсових пучків, з тритітканим закріп­ленням ворсових пучків; неткані - з прошивним ворсовим пучком, із в'язаним ворсовим пучком, із вклеєним ворсовим пучком.

За видом обробки зворотного боку: з первинним латексуванням, з нанесенням спінених смол або емульсії, із дублюванням зворот­ного боку, з просочуванням емульсіями, з апретуванням.

Килими поділяють також залежно від їх щільності, тобто від кіль­кості ворсових пучків килимів, килимових виробів машинного виготов­лення - від 9 до 250 тис. на 1 м²; висоти ворсу - від 5 до 10 мм.

 

Асортимент килимів України

В Україні ворсові килими ручного виробництва виготовляються в Полтавській (с. Решетілівка,Опішня, Санжари), на Чернігівщині – Дегтярі та Срібне, Вінниччині (с, Клембівка), Львівській (с- Глиняни), Івано-Франківській (Косівське виробничо-художнє об’єднання „Гуцульщина") та інших областях.

 

Характеризуються українські килими слідуючим:

 Середнє поле вкрите квітчастим рисунком, розташованим найчастіше горизон­тальними рядами, Незважаючи на те що окремі деталі рисунка асимет­ричні, створюється враження композииійиої рівноваги. Для рослинних орнаментів характерне плоскісне трактування. Рисунок базується на ритмічних повтореннях окремих мотивів.

Бордюр килима переважно має вид нескінченної гірлянди рослинного орнаменту, а у деяких випадках - одноколірної полоси.

Характерною для українського килима є вузька кайма.

Залежно від композиційної побудови орнаменту килим може
бути й без бордюру, В цьому випадку по краях проходять неширокі
гладенькі смуги (одна або дві),

Килими центральних областей України характеризуються квітковим візерунком, виконаним на чорному, темно-синьому, темно-брунатному, золотисто-жовтому або блакитному зі сталевим відтінком фоні. В орнаменті трапляються кольори різноманітних відтінків: червоиий, синій, зелений, брунатний, блакитний, жовтий.

Для килимових виробів Західної України характерними с геометричні візерунки, які складаються з ромбів, зигзагів і багатокутників.

Виготовляють килими вручну на вертикальних килимоткаць­ких верстатах, на рамі яких та нитками основи установлюють полот­няний шаблон такого самого розміру, що її килим. При виготовленні килими майстер переважно користується кольоровим ескізом рисунка.

 

Гобелени

Це виткані вручну килими - картини(шпалери)Гобелени ткали з вовни з домішкою шовкових, а часом і срібних ниток. Основа не фарбувалася. Піткання складалося з ниток різних відтінків і проходило не через усю ширину гобелена, а лише в межах кожного кольору; його обірвані кінці надавали зворот­ному боку гобелена ворсистості, тоді як лицьовий бік був рубчастим. Згодом гобеленами почали називати й шпалери багатьох мануфактур Франції та інших європейських країн, а з XIX ст. - і взагалі шпалери і навіть машинні оббивні тканини й тематичні килими. Найцінніші ко­лекції гобеленів зберігаються і тепер у Київському музеї західного та східного мистецтва.

У сучасному розумінні термін "гобелен" — це високохудожній килим ручного виробництва (вибіркової якості, тобто найвідмінніше ткацтво іноді хоча б на окремих частинах полотна).

У наш час в асортименті текстильних товарів існують і гобеленові тканими. Це одні з найкращих меблевих тканин, які деякою мі­рою імітують натуральні гобелени. Гобеленові тканини - це багатоша­рові жаккардові тканини, що виготовляються з основи й утоку, різних за кольором і товщиною. У межах одного полотна малюнок створюєть­ся різними переплетеннями. Залежно від структури розрізняють ос­новні гобеленові тканини, в яких рисунок утворюється за рахунок системи утокових ниток. Характеризуються вони великою щільністю основи, це найважчі меблево-декоративні тканини (356 - 539 г/м ).

 

Маркування, пакування і зберігання килимів

У правому куті зворотного боку кожного килима ручного ви­робництва кріплять ярлик (бирку) із такими позначками: номер кили­ма, його назва, розміри (довжина, ширина в см, загальна площа ), артикул, ґатунок, щільність тканини (кількість вузлів в І дм ), ціна, дата виготовлення, прізвище контролере. На товарному знаку підприємства-виготівника вказується відомча підпорядкованість, назва кили­ма, номер його рисунка й артикул.

' Після виготовлення і сортування ворсові килими пакують у кіпи. Таке пакування захищає продукцію від впливу навколишнього се­редовища, пошкоджень та псування; полегшує транспортування, збе­рігання і реалізацію килимів.

Кожна кіпа складається з ворсових килимів визначеного виду, але різноманітних рисунків, кольорів і розмірів.

Килими ручного виготовлення пакують у кіпи масою 80 кг(ворсові), або 40-80 кг- безворсові.

Тарою для пакування кіп служить льняна або синтетична плівка, що відповідає вимогам стандартів, а також умовам постачання килимів ручного виробництва на експорт. У необхідних випадках передбачається арктичне і тропічне пакування. Кіпи обв’язують тесьмою, обшивають мішковиною і знову обв'язують мотузкою. В кожну кіпу вкладають специфікацію, а зверху кріплять ярлик або бирку із тими самими даними, що й на килимі, а також із вказівкою кількості килимів у кіпі.

На зворотному боці килимів машинного виготовлення став­лять клеймо ВТК, на якому зазначається: найменування підприємства-виготівника, номер виробу, артикул, сорт, штамп контролера ВТК. Крім того, на виріб наклеюють або. до нього прикріплюють ярлик із такими даними: номер рисунка, артикул, розмір, сорт, ціна, номер ви­робу, назва, номер пакувальника, маркувальника, сортувальника, дата виготовлення.

Килими шириною 70 см скручують у рулони по 10 шт., шири­ною 90 - 110 см - по 5 шт.; шириною 130 - 140 см і більше — по 1 — 2 шт. Рулон прошивають з торцевого боку у двох місцях, обв'язують шпагатом з торцевого боку, запломбовують пломбою відправника. У кожному рулоні повинні бути килими одного артикулу і сорту.

Машинні килими і килимові вироби пакують так: при переве­зеннях в інші міста в контейнерах рулони обшивають одним шаром тарної тканини, а при перевезеннях дрібними партіями залізницею і водними маршрутами - подвійним шаром тарної тканини; потім до рулонів кріплять бирку і пломбують. При перевезеннях у вагонах без­посередньо на адресу покупця рулони обшивають шаром тарної тка­нини або рогожею.

Килими і килимові вироби зберігають у сухих і чистих склад­ських приміщеннях. Килими ручного виготовлення слід зберігати на складі у розгорнутому вигляді складеними на стелажах не більше як по 50 шт. (ворсові) і 60 шт.(безворсові) в кожному штабелі Килими і килимові вироби машинного виробництва або неткані зберігають згорнутими у рулон лицевим боком усередину. Килими повинні бути пересипані нафталіном, або іншими засобами, що запобігають пошкодженню міллю, але не погіршують зовнішнього вигляду килимів.

ЛЕКЦІЯ

ВЗУТТЯ

 

Потреби споживачів на взуття постійно зростають і змінюєть­ся їх характер. На даний час у зв'язку зі зміною умов пращ, побуту та відпочинку, а також культурно-освітнього рівня споживачів вимоги до взуття стають дедалі різноманітними. Споживач потребує взуття не лише для повсякденного або домашнього вжитку, а й для виконання різних видів робіт, активного відпочинку, для занять спортом, вихід­не, нарядне, а залежно від сезонного призначення та кліматичних умов експлуатації - взуття різних конструктивних особливостей.

Характер вимог і потреб до взуття тісно пов'язаний із віком і статтю споживачів. Перед торговельними працівниками стоїть склад­не завдання - формування оптимального асортименту взуття з метою максимального забезпечення попиту населення. Тому необхідно по­стійно вивчати потреби споживачів, проводити маркетингові дослі­дження.

Оцінка рівня якості взуття неможлива без вивчення його властивостей, визначення одиничних показників та проведення необ­хідних досліджень під час експлуатації

До споживних властивостей взуття належать естетичні, ерго­номічні властивості та надійність.

Естетичні властивості взуття визначаються такими чинниками:

а) фасоном, тобто формою носково-пучкової частини та каблу­ка, відповідністю цих показників сучасному стилю;

б) моделлю, тобто характером крою заготовки, наявністю різноманітних декоративних елементів, їх видами, оригінальністю, новизною;

в) видом матеріалів, що використовуються на зовнішні і вну­трішні деталі заготовки, характером обробки лицьової поверхні. Колір матеріалу верху взуття повинен бути сучасним і відповідати естетичним смакам;

г) видом і кольором матеріалу підошви, який повинен гармоніювати зі всією конструкцією заготовки;

г) виразністю, яскравістю й охайністю нанесення маркування.

Ергономічні властивості — це насамперед зручність у корис­туванні взуттям.

Зручність — складний комплексний показник, на який вплива­ють внутрішня форма та розміри виробу, а також маса, жорсткість переду і задника, пружність підноска, гігієнічні властивості - волого- і теплозахисні, здатність до вологовіддачі, мала забруднюваність і легке гашення. Крім того, взуття не повинне шкідливо впливати на ноги, що може виникнути у зв'язку з широким використанням полімерних ма­теріалів.

Маса і жорсткість взуття визначають загальні енерговитрати під час ходіння, а отже, втому людини. При підвищеній жорсткості зменшується контакт взуття з опорною поверхнею, знижуються амор­тизаційні властивості. Під час експлуатації жорсткого взуття з'явля­ються больові відчуття від тертя та інші неприємні ефекти.

Одночасно з максимальною гнучкістю конструкції шкіряне взуття повинне мати жорсткі задники та пружні підноски. М'які зад­ники для взуття недопустимі, оскільки вони осідають і зношуються. Без жорстких задників виготовляють окремі види спортивного взуття та дорожні туфлі.

На зручність взуття впливає характер застібки, а також фрик­ційні властивості його низу. Взуття не повинне ковзатися. Ковзання спостерігається у взутті з підошвами з полімерних матеріалів непористої структури з гладкою, не рифленою поверхнею.

Для взуття весняно-осіннього і зимового призначення, зокрема юхтових чобіт, напівчобіт і черевиків, надзвичайно важливими є во­лого- і теплозахисні властивості.

Під теплозахисними властивостями розуміють здатність взут­тя чинити опір надмірній тепловіддачі від стопи у зовнішнє середо­вище. Ці властивості залежать від наявності повітряних прошарків, які утворюються в результаті застосування матеріалів високопористої структури або за рахунок конструкції. Високі теплозахисні власти­вості характерні для взуття, в якому для вкладних устілок використо­вують фетр або повсть, для міжпідкладок під деталі для верху — сіт­часті матеріали, а для підошов -- гуми пористої структури.

Матеріали для утепленого взуття, особливо весняно-осіннього при­значення, повинні мати вологозахист властивості. Пористі гумові підошви, що не поглинають вологу, мають переваги над підошвами зі шкіри.

Здатність матеріалів для взуття до газо- і повітрообміну не має великого значення, оскільки вона забезпечується за рахунок конст­рукцій, тобто нещільного прилягання до ноги, наявності перфорацій, просічок.

Надійність взуття полягає в збереженості, довговічності, ре­монтопридатності.

Збереженість - незмінність властивостей взуття в процесі транспортування і зберігання.

Довговічність характеризується терміном експлуатації до пов­ного фізичного або морального зношування. Під фізичним зношуван­ням розуміють неможливість товару задовольняти потреби споживача внаслідок пониження рівня споживних властивостей матеріалів або кріплень, що входять у конструкцію виробу. Моральне зношування - непридатність взуття до реалізації через застарілі фасони або модель, сировинний матеріал або їх поєднання.

Довговічність взуття залежить від конструкції в цілому і окре­мих деталей верху, низу, зносостійкості матеріалів, з яких викроєні деталі, комбінацій матеріалів, що застосовуються, міцності клейових, ниткових, ґвинто-цвяхових та інших швів. На довговічність вплива­ють деякі приховані дефекти.

Ремонтопридатність взуття переважно залежить від методу кріплення низу. Ремонт є малоефективним, якщо підошва у взутті сан­дального методу кріплення відірвалася, зруйнувалися обтяжки плат­форми при строчечно-клейовому методі кріплення та розірвалися кріплення при бортовому методі кріплення тощо.

Споживні властивості взуття формуються в процесі розробки конструкції і моделі, залежать від точності виконання технологічних операцій, ретельності обробки взуття, у тому числі й маркування. Безумовно, на збереженість властивостей взуття впливають упакуван­ня, умови транспортування і зберігання виробів. Проте зручність і довговічність взуття залежать насамперед від тих матеріалів, з яких вони виготовлені. Саме вони визначають і зовнішній вигляд взуття.

Короткі відомості про стопу і копил

Раціональна конструкція взуття, його внутрішня форма і роз­міри, що визначають зручність користування, залежать від форми і розміру стопи (для деяких конструкцій і гомілки) як у статичному

стані, так і в русі.

Дані обміру стопи є вихідними при побудові розмірного (розмірно-повнотного) асортименту взуття.

Стопа - нижня опорна частина ноги, скелет якої містить три відділи - передплюсну, плюсну і фаланги пальців, які складаються з окремих кісток. Кістки з'єднані між собою зв'язками в ділянці су­глобу. Суглоби і м'язи забезпечують рухомість стопи. Стопа з'єднана з гомілкою, яка складається з великої і малої гомілкових кісток. У ді­лянці гомілко-ступневого суглобу знаходиться кісточка (виступ), ха­рактерною особливістю стопи є наявність склепінь. Розрізняють поздовжнє і поперечне склепіння. На підошовній поверхні стопи є шар добре розвішеної підшкірної жирової клітковини. Завдяки наявності цього шару і склепінь ступня виконує роль амортизатора, що захищає людину від струсів під час ходіння, бігу, стрибків.

Підошовна поверхня стопи складається з перед­ньої, геленкової (підекснінчастої) і п'яткової ділянок. Задня (верхня) частина стопи включає пальці, внутрішній, зовнішній пучки, гребінь (підйом) і згин. Згин виникає в плесно-фаланговому зчленуванні. Най­більш рухомими є пальці. Стопа дуже чутлива до стискування. Бо­льові відчуття виникають при стискуванні її тильної частини. Це по­в'язано з тим, що розгалужена мережа кровоносних судин і нервів стопи добре захищена м'язовою тканиною і шаром жиру з боку пі­дошви і слабко - із заднього.

Ступня виділяє значну кількість поту (0,05 - 1,5 г/год.), який при інтенсивній роботі і підвищеній температурі повітря може зро­стати до б - 8 г/год. Через шкіру виділяється також вуглекислота.

Температура шкіри стопи коливається від 20 до 32 °С при температурі повітря 14-16 °С; найбільш низьку температуру має пі­дошовна поверхня. Пониження її температури до 12 - 15 °С може призвести до простудних захворювань.

Конструкція взуття не повинна викликати відхилення в будові стопи, ЇЇ деформації. Найпоширенішою деформацією є плоскосто­пість, яка виникає при зниженні склепінь стопи. її симптоми - больові відчуття, швидка стомлюваність, деяке збільшення довжини і ширини стопи. Плоскостопість буває вроджена і набута, яка виникає внаслідок надзвичайно великих або тривалих навантажень на стопу, а також у результаті носіння тісного взуття. За даними досліджень, кількість ді­тей, хворих на плоскостопість, становить 15 %, дорослих — 20 - 40 % (робітників, зайнятих тяжкою фізичною працею, - 60 - 85 %). Плоско­стопість може супроводжуватися викривленням великого пальця, який в цьому випадку відхиляється назовні або розташовується під другим або третім пальцем, а його головка утворює горб. При носінні взуття, що не відповідає стопі за довжиною устілки, на пальцях, зігнутих у суглобах, утворюються "молоточки", що призводить до больових від­чуттів. При ходінні в тісному взутті на ступнях виникають потертості й мозолі.

Асортимент шкіряного взуття

Асортимент шкіряного взуття різноманітний і складний. Він постійно змінюється під впливом моди, внаслідок чого з'являються нові види і конструкції виробів, застосуються нові матеріали.

Головним завданням для торговельних працівників при фор­муванні асортименту є всебічне і повне задоволення попиту населення в різноманітному взутті. При цьому повинні враховуватися потреби всіх статевовікових груп споживачів для різних умов експлуатації.

Асортимент взуття, особливо за сезонами носіння, повинен складатися з урахуванням замінності шкіряного взуття гумовим і валяним виходячи з особливостей кліматичних умов району. Замов­лення на взуття слід складати на основі вивчення й аналізу потреб усіх груп населення у певних видах і різновидах, розмірах і повнотах тощо. За цільовим призначенням взуття поділяють на побутове, спортивне, спеціальне, ортопедичне і профілактичне.

Побутове взуття. Асортимент побутового взуття групується за цільовим призначенням, способом виготовлення, видами і різно­видами, статевовіковим призначенням, розмірами і повнотами, фа­сонами і моделями, матеріалом верху і його кольором, матеріалом підошви і методом кріплення, висотою каблука.

Цільове призначення і спосіб виготовлення. За цільовим при­значенням побутове взуття поділяють на взуття для вуличного носіння та в різних приміщеннях. Взуття для вуличного за сезонами носіння поділяють на зимове (утеплене), літнє та весняно-осіннє (демісе­зонне).

Особлива роль відводиться зимовому взуттю в середніх широ­тах і північних областях, оскільки тут воно експлуатується до шести і більше місяців на рік. Таке взуття повинно мати високі теплозахисні властивості, тому для верху широко використовують натуральні шкі­ри, вовняні і напіввовняні тканини, неткані матеріали, деякі види штучних і синтетичних шкір, фетр, хутро; для підошви здебільшого застосовують гуму пористої структури, поліуретан, шкіру, повсть. Взуття має утеплену підкладку і вкладні устілки, воно закриває не тільки стопу, а й гомілку.

Літнє взуття виготовляють полегшеної конструюй!, часто з відкритими носковою і п'ятковою частинами, з окремими ремінцями, наявністю перфорацій і просічок. Нерідко воно буває без підкладки. Для верху, крім шкіри, широко використовують текстильні, штучні і синтетичні матеріали; для підошви - шкіру і шкіроподібну гуму. Літнє взуття не повинне перешкоджати теплообміну ноги з оточуючим середовищем.

Взуття весняно-осіннього призначення повинне мати достатні вологозахист властивості. Тому його виготовляють з верхом із нату­ральних, штучних і синтетичних матеріалів на підошвах з гуми, поліуретану, термопластичних еластомерів. Текстильні матеріали для верху застосовувати недоцільно, оскільки вони пропускають вологу.

За характером виконання побутове шкіряне взуття поділяють на повсякденне і модельне (тільки чоловіче і жіноче). До художньо-естетичних показників модельного взуття ставляться підвищені вимоги. На зовнішні деталі верху модельного взуття використовують матеріали з індексом "модельне" і шкіри хромового дублення, гладкі, у тому числі й еластичні, з натуральною лицьовою поверхнею, лаковані шкіри, замша, велюр, нубук, а також шкіри і тканини нових видів і оздоблення. Крім того, за згодою споживача на зовнішні деталі можна застосовувати штучні і синтетичні шкіри.

Види 1 різновиди взуття. Вид взуття, від якого залежить сту­пінь закритості стопи і гомілки людини, визначається конструкцією заготовки, тобто формою і розмірами деталей верху. Розрізняють такі основні види взуття, як чоботи, черевики, напівчеревики, туфлі.

Чоботи - взуття з халявками, що доходять до колінного су­глоба, а іноді й вище, виготовлено із заднім зовнішнім ременем або прошвою, жорстким підноском або без нього (з юхти). Вони можуть бути без підкладки або з футором і піднарядом; з піднарядом без фу-тора; з футором без піднаряду. Наявність підкладки визначається товщиною зовнішніх деталей верху. Чоботи мають кілька різновидів.

Ічиги — національне взуття, що складається з юхтових передів і халявок, на підошві з юхти виворітного методу кріплення.

Взуття користується попитом у країнах Середньої Азії. В Яку­тії таким взуттям є торбаси, що мають вигляд панчохи з м'яких оле­нячих шкір з м'якою вшивною підошвою. У Грузії і Дагестані випус­кають ногавиці- вовняні шкарпетки, підшиті сап'яном.

Унти - хутряні чоботи з союзками і задниками з юхти або хро­мового виростка на повстяній підошві, призначені для північних областей. Чобітки і напівчобітки відрізняються від чобіт наявністю різноманітних оздоблень і прикрас. Випускаються без застібок або із застібками "блискавка"; на шнурівках, пряжках тощо, з різною ви­сотою халяв, на низькому, середньому і високому підборах, а зимово­го призначення - на утепленій підкладці. До зимових чобітків від­носять „адрески", призначені для прогулянок і відпочинку. їх виготов­ляють із утеплених матеріалів у поєднанні з водонепроникною ткани­ною типу „болонья", на підошвах із гуми і поліуретану. Таке взуття водостійке, легке, гнучке і дуже зручне для носіння в сніжну та вологу погоду.

Черевики - взуття з борцями, що закривають кісточки. Закріп­люються на нозі шнурівкою, гумовою тасьмою, пряжками, ґудзиками, застібками „блискавка" тощо. Союзки в черевиках можуть бути на­строчені на берці (звичайний крій) або з берцями, настроченими на союзки (ускладнений крій), мати відрізний носок, поздовжній шов або овальну вставку (типу мокасин). Рідше випускають черевики з крученою союзкою. Основна підкладка в черевиках - з текстильних мате­ріалів. Черевики з юхти з настроченими або цілими берцями, клапаном, шкіряними штаферками, задніми зовнішніми або внутрішніми ремін­цями за прейскурантом відносяться до напівчобіт.

Напівчеревики -- взуття з берцями не вище кісточок, що закривають тильну частину стопи. За видом крою заготовки і застібки вони мають багато спільного з черевиками. Підкладка - шкіряна або зі штучних матеріалів у п'ятково-геленковій частині і текстильна в носково-пучковій частині. Випускаються із суцільною шкіряною підкладкою або безпідкладкові.

Сандалети -.літні напівчеревики, заготовка верху яких має різноманітні за формою і розмірами перфораційні отвори (або скла­дається з ремінців). їх випускають з наскрізною шкіряною підкладкою в п'ятково-геленковій частині, з жорсткими задниками або з відкри­тою п'ятковою частиною.

Туфлі - взуття, верх якого не повністю закриває тильний бік стопи (верх закриває устілку менше ніж на 0,5 довжини, а в напівчеревиках навпаки).

Туфлі випускаються різноманітних конструкцій з різними прикра­сами, застібками, на каблуках різної висоти. Найпоширенішими є туфлі-човники; туфлі, закриті шнурівкою; літні туфлі без задників, із закритими і відкритими носками; туфлі з верхом із окремих ремінців тощо. На конст­рукцію заготовок туфель значною мірою впливає мода. їх випускають як з підкладкою, так і без неї. Існують ряд різновидів туфель:

Туфлі хатні (кімнатні) - звичайні з різною висотою береш., від­криті, без п'яткової частини, без оздоблень або з різними прикрасами.

Пантомімі - туфлі, що складаються лише з союзки, яка за­криває ділянку плесно-фалангового сполучення стопи.

Опанки - різновид жіночих літніх туфель бортового методу

кріплення.

Чув'яки - легкі літні туфлі з верхом зі шкіри, жорсткими зад­никами, м'якими і жорсткими підносками, вкладною устілкою з текс­тильних матеріалів, каблуком висотою не більше 5 мм або набійкою. Жіночі, дівочі та шкільні (для дівчат) туфлі типу „чув'як" випускають

і без підкладки.,

Спортивні туфлі - спрощеної конструкції, виготовляють без підкладки, проміжних деталей верху і низу, набійки або каблука. Для них обов'язковою є наявність блочків із шнурівкою або гумового тась­мою на підйомі для щільного закріплення на нозі.

Дорожні туфлі - легке взуття без жорстких задинок і підносків з м'якою устілкою.

Сандалі - взуття без підкладки, жорсткого підноска й устілки, із суцільною союзкою, що має перфорацію, відрізною задинкою, од­ним або двома ремінцями (фігурного крою), сандального методу кріп­лення. Ремінець застібають на пряжку.

Черевики, напівчеревики, туфлі полегшених конструкцій, сан­далі, чув'яки, пінетки, дорожні, спортивні і лікарняні туфлі відносять до легкого взуття.

За статевовіковим призначенням взуття поділяють на групи: пінетки, гусарики, дошкільне, шкільне для дівчат і хлопчиків, дівоче, хлопчаче, жіноче і чоловіче.

Пінетки, гусарики, дошкільне, шкільне, дівоче і хлопчаче взут­тя іноді називають дитячим.

Пінетки — взуття (черевики і туфлі) для дітей ясельного віку з верхом зі шкір хромового дублення і текстильних матеріалів, на пі­дошві з м'яких шкір виворітного методу кріплення. Вони повинні бу­ти максимально легкими і м'якими, зручними та легко закріплюватися на нозі.

Гусарики - взуття для дітей до двох років (чобітки, черевики, напівчеревики, туфлі). їх виготовляють з трохи піднятою п'ятковою частиною, жорстким підноском, задником і геленком. Взуття повинне міцно закріплюватися на нозі, тобто його конструкція має сприяти нормальному розвитку стопи й одночасно запобігати її деформації! Гусарики випускають з верхом зі шкір хромового дублення, тканин, нетканих матеріалів, трикотажного полотна і фетру на підошві з на­туральної шкіри і повсті.

Дошкільне взуття для дітей у віці від двох до семи років ви­пускається різних видів. Воно повинне мати внутрішній стійкий зад­ник і надійно закріплюватися на нозі, літнє взуття може мати відкриту носкову або (та) п'яткову частину. Взуття для дівчат і хлопчиків ви­готовляють на одних і тих самих копилах, але в асортименті для дівчат переважають туфлі зі шнурівкою, черезпідйомними ремінцями та іншими видами застібок. Верх дошкільного взуття виготовляють із різноманітних матеріалів, крім штучних і синтетичних шкір.

Особливо різноманітним є асортимент взуття для дорослих - чоловіче і жіноче, призначене для споживачів різного віку. Саме тому до такого взуття ставляться диференційовані вимоги. Взуття для мо­лоді повинне відповідати вимогам сучасного стилю і моди як за фор­мою, так і висотою каблука, конфігурацією деталей, матеріалами, що використовуються, характером прикрас. Вимоги до естетичних влас­тивостей взуття для осіб похилого віку трохи нижчі, але підвищені вимоги до зручності: м'який верх із мінімальною кількістю швів, взуття повинне бути легким, гнучким, легко приформовуватися до но­ги, зручно і просто закріплюватися, легко зніматися, конструкція має бути зносостійкою.

Розміри і повноти взуття. За розмірами взуття поділяють відповідно до статевовікових груп. У нашій країні прийнято метрич­ну систему нумерації, відповідно до якої розмір виражає довжину стопи в міліметрах або сантиметрах. Для осіб, які мають довжину стопи 25 см, потрібне взуття за номером 25. Довжина устілки такого взуття повинна бути більшою ніж 25 см, для того щоб забезпечити вільне розміщення пальців при ходінні. Різниця між довжиною усті­лки і стопи залежить від призначення і виду взуття. Середній припуск по довжині стопи становить 10 мм, для чобіт з юхти — 15 мм, для жі­ночого взуття, залежно від підняття п'яткової частини (висоти каблу­ка) - не менше 5 мм. Припуск до довжини устілки може бути збіль­шений для взуття з видовженою носковою частиною. За метричною системою довжина устілки суміжних розмірів взуття відрізняється на

5 мм. Для взуття з юхти спеціального призначення передбачено ін­тервал між суміжними розмірами - 7,5 мм. При переході від меншого розміру до більшого збільшується не тільки довжина устілки на 5 мм, а й ширина на 0,7 мм -1 мм, обхват у пучковій частині - на 3 мм.

Взуття одного розміру може різнитися за повнотою, яка харак­теризує об'ємні розміри. Різниця між повнотами в пучках становить: для взуття з юхти -10 мм; повсякденного - 8 мм; модельного - 6 мм. Ширина устілки в суміжних повнотах одного розміру практично не змінюється. Повноти взуття позначають умовними номерами. їх кіль­кість визначається статевовіковим призначенням взуття: для пінеток і гусариків передбачено 7 повнот (1 - 7), жіночого і чоловічого взуття -12 (1 - 12), для інших груп - 9 (1 - 9). Відповідно до діючих стан­дартів взуття чоловіче, жіноче, хлопчаче і шкільне для хлопчиків ви­пускають трьох повнот, за винятком літніх відкритих туфель, для яких передбачено дві повноти. Пінетки і гусарики виготовляють однієї пов­ноти, інше взуття — двох повнот. Номери повнот залежать від виду взуття ( чоботи, черевики тощо).

Фасони і моделі взуття. Фасон взуття (силует) визначається за формою і розмірами її носкової частини, тобто фасоном затяжного копила, а також формою і висотою каблука. Залежно від фасону носок у взутті може бути широким або вузьким,: тупим або гострим, оваль­ним або гранованим, витягнутим або зрізаним (типу каре), високим або опущеним тощо. За формою каблуки можуть бути звичайними, клиноподібними або з фронтальною поверхнею. Різноманітні за фасо­нами середні й особливо високі каблуки.

Модель взуття визначається за кількістю і розташуванням деталей верху, їх конфігурацією, наявністю і характером прикрас.

Фасони і моделі змінюються залежно від напряму моди. Зміна фасонів відбувається приблизно кожні п'ять-шість років і пов'язана зі зміною моди на одяг. Близько 70 % моделей оновлюються щорічно. Чим більше деталей має заготовка, тим вона складніша за виконанням, тобто потребує більше матеріальних і трудових затрат.

За характером виготовлення чоловіче і жіноче взуття поділя­ють на взуття масового пошиття і модельне. Залежно від характеру оформлення заготовки взуття масового пошиття поділяють на три ка­тегорії складності - гладке, з обробкою і фігурного крою.

Юхтове взуття використовують для носіння у важких природних умовах; воно повинне захищати ногу від проникнення вологи і мати високу надійність. Виготовляють це взуття з яловичої, кінської або свинячої юхти. Через високе промокання свиняча юхта на верхні деталі чобіт не використовується. На другорядні деталі юхто­вого взуття (халяви і берці) ставлять спилок, штучні матеріали — кир­зу, шарголін та ін. З юхти виготовляють чоловіче, жіноче, хлопчаче, шкільне для хлопчиків і дівчат, дошкільне взуття. Основні види взуття з юхти: чоботи, напівчоботи, черевики зі шнурівками або гумовою тасьмою, чобітки і напівчобітки. Випускають­ся дівчачі черевики з верхом із юхти. Юхтове взуття виготовляється на підошвах зі шкіри, гуми непористої структури, поліуретану, цвяховим, клейово-цвяховим, гвинтовим, а також методом пресової вулканізації, лиття під тиском і допельно-клейовим методами кріплення.

Взуття з верхом зі шкір хромового дублення. Для його виго­товлення використовують гладкі шкіри з природною і шліфованою ли­цьовою поверхнею, нарізні, велюр, нубук, лакові. У цю групу входить також взуття з верхом з натуральної замші, сандальної юхти. За ха­рактером виконання взуття з верхом зі шкір хромового дублення по­діляється на повсякденне, модельне, у тому числі особливо модне (чоловіче і жіноче), для дітей виготовляють нарядне взуття

Текстильне взуття виготовляють з верхом із різних тканин, нетканих матеріалів, трикотажного полотна, стрічок і тасьми для всіх статевовікових груп. За призначенням це переважно утеплене, домаш­нє, а також літнє взуття. Для виготовлення зимового взуття викорис­товують фетр і повсть. Текстильне взуття належить до групи повсяк­денного, за винятком жіночого, яке буває і модельним. Для його ви­готовлення використовують підошви зі шкіри, гуми, повсті, переважно хімічних і рідше ниткових методів кріплення низу на низькому, серед­ньому (жіноче і дівоче взуття) і високих каблуках (жіноче взуття).

Текстильне взуття випускають різних видів - чобітки, напівчо­бітки, черевики, напівчеревики, туфлі. Зносостійкість взуття із верхом з текстильних матеріалів нижча, ніж з верхом зі шкір хромового дуб­лення, але воно відрізняється легкістю, зручністю, гігієнічністю, доб­рими теплозахисними властивостями при використанні вовняних і напіввовняних тканин, а також при відповідному підборі матеріалів із гарним зовнішнім виглядом.

Взуття з верхом зі штучних і синтетичних матеріалів. За статевовіковим призначенням асортимент цієї групи обмежений, ос­кільки не рекомендується виготовляти зі штучних шкір дошкільне взуття та гусарики через знижені гігієнічні властивості. Взуття з вер­хом із таких матеріалів випускають для всіх сезонів носіння, а також домашнє.

Асортимент взуття широкий - чобітки, напівчобітки, череви­ки, напівчеревики, туфлі, туфлі кімнатні і дорожні. Союзки і переди в такому взутті можуть бути з натуральної шкіри хромового дублення, що підвищує його зносостійкість. Взуття з верхом зі штучної і синте­тичної шкіри виготовляють на підошві зі шкіри, звичайної і шкіро­подібної гуми (пористої і непористої структури), пластичних мас.

 

Приймання взуття за якістю

Важливим етапом контролю якості взуття є перевірка його на відповідність вимогам стандартів. На взуттєвих підприємствах при розбраковці взуття оглядають кожну пару (рис. 71), у торговельних організаціях - 10 - 15 % взуття партії і тільки у разі розходжень про­водять суцільну перевірку. Під час перевірки якості виявляють де­фекти взуття. За необхідності їх вимірюють, зіставляють з нормами відхилень, передбачених стандартом. Якість взуття встановлюють за найбільш вираженим дефектом. Загальна їх кількість на шкіряне взут­тя не регламентується. Ступінь допустимості дефекту залежить від йо­го характеру, розміру, місця розташування та визначається групою взуття (модельне, повсякденне).

Легке взуття з юхти та спортивне на сорти не поділяють. У ді­ючих стандартах на ці групи взуття наводиться перелік дефектів, які не допускаються в готовому виробі.

Дефекти шкіряного взуття залежно від того, на якій стадії вони виникли, поділяють на такі групи: дефекти матеріалів, виробничі, транспортування і зберігання.

Дефекти матеріалів впливають на зовнішній вигляд взуття та його довговічність. Найчастіше трапляються такі дефекти шкір, як пухлинуватість, воротистість, жилавість, зсідання остини, механічні по­шкодження, обсипання покривної плівки, різниця у відтінках кольору.

У взутті з верхом зі штучних шкір не допускається обсипання плівки, її липкість і тріщини.

Поява виробничих дефектів залежить від якості виконання технологічних операцій. За етапами технологічного процесу розрізня­ють дефекти складання заготовок і взуття, які поділяють на формуван­ня, кріплення низу, оздоблення.

До дефектів складання заготовок належать звалювання стро­чок з краю деталей, співпадати двох суміжних строчок, пропущення стібків без повторного кріплення, відтяжка строчок, різна довжина або перекіс у парі союзок, носків, берців, передів, задніх зовнішніх Реме­нів або швів тощо. Вони трапляються і в модельному взутті, але їх ха­рактер і розмір суворо регламентовані нормативною документацією. Ці дефекти не лише впливають на зовнішній вигляд взуття, а й визна­чають його довговічність. Ремонтопридатність взуття при порушених заготовочних швах дуже низька і малоефективна. Це викликано тим, що під час ремонту (повторного кріплення) можливе сильне послаб­лення матеріалу, що призводить до його розриву. При неправильному збиранні заготовок виникають і такі дефекти, як перекіс деталей та різна їх ширина, висота або довжина.

До дефектів формування належать несиметричність і перекоси деталей верху, різні розміри деталей у парі взуття. Ступінь допуску перекосів залежить від призначення взуття, тому важливо визначити їх точну величину.

Наслідком порушення процесу формування можуть бути такі дефекти, як розірвана підкладка або нерозпрасовані в середині взуття складки і зморшки по грані носка та задника, не приклеєна підкладка до жорсткого задника, м'які задники (або такі, що втрачають форму) або задники із загнутими всередину краями.

У процесі кріплення низу можуть залишатися сліди повтор­ного кріплення підошви, пропущений стібків, нестягнута строчка, від­тяжка та деформація ранта, проколи в підошві, вм'ятини та недопресування підошви у взутті пресової вулканізації, щілини між деталями низу, скрученість закріплювача у взутті тощо. Для взуття клейового

методу кріплення характерні такі дефекти, як місцеве неприклеювання підошви та витікання клею.

До дефектів оздоблення належать забруднення верху та під­кладки, вихвати та хвилястість під час фрезерування зрізу підошви, різна ширина підошов у парі взуття, задирки між підошвою і затяж­ним пругом верху, необрізані кінці ниток, нерівномірне покриття апретом, нечітке клеймування тощо. Вони не передбачені діючими стандартами і тому при їх виявленні взуття повертають на доробку.

Взуття з дефектами, що виникають під час пакування, транс­портування та неправильного зберігання, а також не передбачені дію­чими стандартами, повертають виготівнику. До цієї групи дефектів належать деформація взуття, складки, зморшки, пліснява, корозія ме­талевої фурнітури, молеїдини та шкіроїдини.

Нерідко трапляються перекоси, несиметричність окремих де­талей, тобто розходження між напівпарами за висотою, довжиною та іншими вимірами. Ступінь допустимості цих дефектів залежить від їх розмірів.

При перевірці парності взуття іноді вимірюють довжину устіл­ки в напівпарах з допомогою спеціального приладу, який складається з циркуля, з'єднаного з металевою штангою, або двох смужок картону.

При виявленні прихованих дефектів виготовлення і матеріалів, наприклад розірвання деталей верху по пругу і строчці, висування за­тяжного пругу, деформація верху, псування застібок-блискавок, відри­вання оздоблювальної і кріпильної фурнітури, наскрізне зношення та відклеювання підошов, обсипання покривної плівки тощо, взуття мо­же бути повернуте або обміняне на доброякісне. Це регламентовано гарантійним строком носіння.

 

Маркування, пакування, транспортування, зберігання та догляд за взуттям

Ці процеси здійснюють згідно з вимогами діючих стандартів.

На ходовій поверхні підошви кожної півпари вказують номер, повноту. Якщо підошва шкіряна або з гуми, поліуретану і прикріплена за методом пресової вулканізації або литтям під тиском, на ній про­ставляють товарний знак підприємства-виготівника. В інших випадках його проставляють на вкладній устілці, напівустілці або підкладці виробу.

менше 1 м від опалювальних приладів. Воно повинне зберігатися в споживній тарі на стелажах або дерев'яних настилах штабелями висотою не більше 1,5 м. Відстань від підлоги до настилу та нижньої частини полиці стелажа повинна бути не менше 0,2 м, між стелажами, штабелями і стінками складу - проходи шириною не менше 0,7 м.

Взуття з юхти краще зберігається, якщо його зв'язують по­парно за вушка і розвішують на спеціальних дерев'яних вішалах. Для того щоб воно не припадало пилом, зверху вкривають папером або тканиною. Недотримання правил зберігання призводить до зниження якості взуття. Так, при зниженій вологості та підвищеній температурі спостерігається неоднакове зсідання окремих його деталей. При цьому взуття деформується, тобто з'являються зморшки і складки на заго­товці, щілини між підошвою і рантом, жолобляться підошви.

При високій вологості повітря внаслідок різної гігроскопіч­ності матеріалів з'являються зморшкуватість верху, сліди корозії ме­талевої фурнітури і навіть пліснява на деталях. Недотримання темпе­ратурного режиму та режиму вологості при тривалому зберіганні мо­же призвести до інтенсивного старіння матеріалів, що виявляється у появі тріщин та обсипанні покривної плівки верху, у підвищенні жорсткості й утворенні тріщин на підошвах із гуми.

При зберіганні взуття з деталями із вовняних та напіввовняних текстильних матеріалів або на підкладці з натурального хутра необ­хідно вжити заходів щодо запобігання ушкоджень міллю.

Взуття потребує систематичного догляду під час експлуатації. Сушити його потрібно при кімнатній температурі. Взуття з верхом із ворсових шкір (замші, велюру, нубука) чистять спеціальної гумовою щіткою або препаратом „велюр" в аерозольній упаковці, а взуття із ла­кових шкір - спеціальною рідиною. Важливо своєчасно проводити ре­монт, зміну набойок, застрочування швів, що розпоролися, тощо.

Гумове взуття

До гумового взуття належить взуття цільно- текстильно-гу­мове, а також із полівінілхлориду, виготовлене за технологією гумо­вого лиття. На відміну від шкіряного взуття воно характеризується більш щільним з'єднанням деталей. Найважливішою вимогою, що ставиться до гумового взуття, є водостійкість у поєднанні зі зруч­ністю, надійністю і відповідним зовнішнім виглядом.

Кількість деталей. їх конфігурація і розташування, а також ма­теріали, що застосовуються, залежать від методу виготовлення, виду і призначення взуття. Гумове взуття може мата найпростішу конструк­цію і виготовлятися лише з полімерів - пляжні, купальні туфлі. У цьому випадку воно виконує захисні функції і не розраховане на тривалий термін експлуатації. За наявності внутрішніх деталей, тобто підкладки й устілки, конструкція взуття дещо ускладнюється. Найбільшу кількість деталей мас взуття, виготовлене методом склеювання.

Гумове взуття виготовляється з різноманітних матеріалів — гу­мових сумішей, полівінілхлорид)', поліуретану, поліетилену, нетканих і трикотажних полотен, штучного хутра тощо.

Гумові суміші складаються з каучуку, вулканізуючих речовин, речовин, що запобігають старінню, зміцнювачів, наповнювачів, по­м'якшувачів, барвників, регенерату.

Класифікація і характеристика асортименту гумового взуття

Асортимент гумового взуття менш різноманітний і класифіку­ється за цільовим призначенням, характером використання, видами і різновидами (особливостями конструкції), статевовіковим призначен­ням, розмірами, методами виготовлення, матеріалом верху, фасоном і моделлю, висотою каблука.

Гумове взуття за цільовим призначенням поділяють на побуто­ве, спортивне і виробничо-технічне (робоче). Залежно від сезону носін­ня розрізняють взуття весняно-осіннього призначення, літнє і зимове.

Асортимент взуття весняно-осіннього призначення включає калоші, чобітки, ботики тощо. До літнього взуття належать туфлі і напівчеревики, до зимового —чобітки, ботики (переважно з текстильним верхом з вовняних і напіввовняних тканин, штучного хутра з утеп­леними підкладками й устілками).

За характером використання розрізняють гумове взуття для но­сіння на шкіряному і валяному взутті й таке, що надягається безпосе­редньо на панчохи або шкарпетки. У загальному випуску побутового взуття друга група користується найбільшим попитом, тому що пере­важна більшість шкіряного взуття виготовляється на гумовій підошві.

Побутове взуття. За видами і різновидами розрізняють кало­ші, чоботи, чобітки, ботики і туфлі.

Калоші Звичайні, призначені для надягання на шкіряне і ва­ляне взуття; високі, що закривають усю тильну частину стопи і кісточ­ки, — для надягання безпосередньо на ногу; напіввисокі, доходять до кісточки і закривають значну частину тильного боку стопи, для надягання на панчохи, шкарпетки, а також на валяне взуття або унти, їх виготовляють із застосуванням трикотажного полотна з начосом або без нього, а також шерстяної байки.

Калоші випускають чорного кольору, лаковані (за винятком клейових без підшивки для валяного взуття) для всіх статевовікових груп населення.

Чоботи - взуття, що надягається безпосередньо на ногу, а ри­бальські закривають стегно і мають надставку до халяв. їх випускають полакованими чорного кольору, з накладними формованими каблу­ками, виготовляємими методами формування або окиснювання. Для підкладки чобіт використовують бумазею-корд, саржу, трикотажну бавовняну трубку ластикового переплетення тощо. Випускають чоло­вічі і жіночі чоботи.

Чобітки надягаються безпосередньо на ногу. їх виготовляють цільногумовими, із полівінілхлориду або з текстильним верхом на під­кладці з трикотажного полотна з начосом, шерстяної байки або штуч­ного хутра з вкладною утеплюючою устілкою. Вони бувають лаковані або без лакованої плівки, з різними оздобленнями - бордюрами, тис­ненням, аплікаціями та з халявами різної висота. Текстильні чобітки виготовляють без застібки і з застібкою-6лискавкою зі шнурівками на блочках.

Для покращання гігієнічних властивостей чобітки із ПВХ-шіастизолю комплектуються утепленими вкладними панчохами з три­шарового матеріалу (штучне хутро, дубльоване поропластом і трико­тажним капроновим полотном) і матеріалами з капронової тканини, затягуються шнурівками.

За методом виготовлення розрізняють гумове взуття штам­поване, формоване, лите під тиском, рідкого формування. За матері­алом верху - взуття з полівінілхлориду, а також з текстильним верхом.

Фасон гумового взуття визначається формою його воскової частини, а також формою і висотою каблука. Залежно від форми вос­кової частини розрізняють взути з вузьким, широким, тупим, круглим і напівкруглим носком. Модель гумового взуття визначається конст­рукцією верху, наявністю прикрас, видом застібки. Основними видами прикрас є тиснення, бордюри, відвороти, декоративні клапани апліка­ції, а також кільця, пряжки тощо. Крім того, для прикрашання вико­ристовують декоративну і функціональну фурнітуру: пряжки-зажими. пряжки-защіпки. петлі для шнурівок, пряжки з кріпленням на кнопку. застібки -"блискавка".

За висотою каблука розрізняють взуття з потовщенням у п'ят­ковій частині (набійкою), низькими, середніми, високими каблуками Висота низьких каблуків — 25 мм, середніх —25—40, високих — більше 45 мм. На високому каблуці виготовляється тільки жіноче взуття, ді­воче - на середньому.

Спортивне взуття призначене для занять фізкультурою і спортом, а також активного відпочинку. Його виготовляють з верхом із тканин, переважно з дубльованої двошарової кирзи, а також із джинсової тканини з гумовими обсоюзками, окантовкою деталей вер­ху, на блочках із шнурівкою або гумкою на підйомі Суцільно-штампованими випускають лише туфлі купальні. Виготовляють таке взуття клейовим або формованим методами.

Для усунення ковзання гумових підошов застосовують метале­ві і гумозі шини різної конфігурації знімні металеві пластинки (у взутті для альпінистів), волокнисті наповнювачі

За статевовіковим призначенням спортивне взуття поділяють на чоловіче, хлопчаче, жіноче дівоче, шкільне і дитяче. Розміри гумового спортивного взуття: чоловіче - 255, 262, 270, 277, 285, 292, 300, 307; жіноче - 225, 232, 240, 247; хлопчаче -225. 232, 240. 247; шкільне - 202,210,217; дитяче - 165,172,180, 187.195.

За видами і різновидами розрізняють туфлі черевики, напівчеревики.

Тулі спортивні бувають суцільнокроєні, зі шнурівкою на блочках, внутрішнім воском і задником, гумовою обсоюзкою, на гумовій підошві, із зовнішнім потовщенням у каблучній частині

Туфлі кросові випускають зі шнурівкою на блочках, з фігурни­ми надблочниками, підсилюючими накладками із синтетичної тасьми, високими зовнішніми задниками з прогумованої тканини, підсиленими вініл-штучною шкірою з вентилюючими отворами, з рифленими гумовими обсоюзками, гумовими носками на гумових підошвах без потовщення в п'ятковій частині.

Туфлі для активного відпочинку за зовнішнім виглядом нагадують кросові, їх виготовляють на підошві зі спіненого полівінілхлориду з вкладними устілками-супінаторами з пористої гуми.

Туфлі для тенісу виготовляють із шнурівкою на блочках, з гумовими обсоюзками і носками на гумових підошвах із спеціальним рифленням без потовщення в каблучній частині, підсилені в геленковій та пучковій частинах текстильними язичками, прокладкою із пористого матеріалу.

Туфлі купольні формують із кольорової гуми, потовщенням на заднику, бортах і носку.

Сандалі для басейну виготовляють методом формування з ко­льорової гуми. Вони складаються з підошви з двома гумовими ремін­цями (роз'ємними або нероз'ємними).

Черевики баскетбольні подібні до туфель тенісних. Черевики футбольні подібні до туфель кросових, але на підо­шві мають гумові шипи та підсилювачі в передній частині.

На замовлення спортивних товариств випускають гумове взут­тя для майстрів спорту.

Існує сім груп взуття: калоші, ботики, чобітки з текстильним верхом, чобітки та напівчобітки суцільногумові, чобітки з полі вінілхлориду, спортивне взуття, чоботи. У межах вказаних груп передба­чено підгрупи за статевовіковим призначенням.

Подальший поділ здійснюється за характером використання та матеріалом верху.

Спортивне взуття в межах статевовікових підгруп поділяють за видами.

Перевірка якості гумового взуття

Гумове взуття приймають партіями. Партія - добове виго­товлення виробів, що супроводжуються одним документом про якість. Для проведення фізико-механічних випробувань відбирають 0,05 % партії, але не менше двох пар; для молодіжного, дитячого і шкільного взуття — 0,1 %, але не менше чотирьох пар.

Лабораторним випробуванням піддають взуття на гумових за­водах відповідно до показників, передбачених стандартами на відпо­відні види взуття. Взуття вважається якісним, якщо воно за всіма по­казниками відповідає вимогам документації. У разі незадовільного ре­зультату за будь-якими показниками проводять повторне випробу­вання подвійної кількості зразків. Якщо взуття хоча б за одним показ­ником не відповідає нормам стандарту, воно визнається неякісним.

У торговельних організаціях шляхом зовнішнього огляду про­водять вибіркову перевірку сортності. Суцільну перевірку здійснюють при розходженні фактичної сортності з даними заводу-виготівника.

Гумове взуття, за винятком фермових чобіт, туфель, а також спортивного, яке на сорти не поділяють, випускають двох сортів. При встановленні сорту враховують характер дефекту, його розмір і розмі­щення. Обмежується й загальна їх кількість (не більше трьох на кож­ному виробі), оскільки допустимі дефекти не повинні зосереджува­тися в одному місці. Таку саму кількість дефектів із числа допустимих передбачено і для виробів, що не поділяються на сорти, тобто випус­каються стандартними. У взутті з текстильним верхом аналогічне об­меження передбачено для виробів 2 сорту, а у виробах 1 сорту допускається не більше двох відхилень.

У гумовому взутті не допускається непарність, тобто невідпо­відність однієї півпари іншій за розміром, формою, кольором, товщи­ною деталей; липкість лакованої плівки, виступання сірки, механічні пошкодження, відхилення деталей верху, розходження підкладки з кольоровою устілкою, запресовані складки на підкладці тощо.

Гумове взуття, що не відповідає вимогам 2 сорту, а формовані туфлі, чоботи, спортивне взуття - вимогам стандарту, переводяться в брак.

 

Валяне взуття

Основне призначення даного взуття — захист ноги людини від впливу низької температури, завдяки малій теплопровідності сировини —вовни, значної її товщини. Сировиною для виготовлення валяного взуття є натуральна овеча вовна, пух козячий чесаний, використовують також з відходів овчинного і хутряного виробництва. відновлену вовну з вовняних. текстильних і трикотажних шматків.

Класифікація і характеристика асортименту валяного взуття

Асортимент валяного взуття менш різноманітний, його поділя­ють за такими ознаками: призначенням - побутове і спеціальне; статевовіковою ознакою і розміром - чоловіче (26 - 35), жіноче (23 - 27), дитяче (13 - 22); складом суміші - грубововняне звичайної якості, на­туральної вовни 41 - 61 %, у тому числі пояркової не менше 65 %; по­ліпшеної якості (напівгрубововняне) - натуральної вовни не менше 60 %, у тому числі напівгрубої - 20 %, грубої - 20 %, пояркової - 20 %; фетрове - натуральної овечої напівгрубої вовни 42 %, козячого пуху 14 %, очоси камвольного і тонкосуконного виготовлення. Грубововня­не валяне взуття поділяють залежно від маси на обважнене, тонке і середнє.

Крім того, за видом обробки розрізняють натуральне, фарбо­ване (гладкофарбоване, трафаретного фарбування) і меланжеве; за ха­рактером обробки - без обробки і з обробкою тасьмою, мотузкою, шкірою, штучною шкірою, хутром, аплікацією, металевою фурніту­рою; з різноманітними застібками -„блискавка", кнопками, ґудзиками, блочками, пряжками; за особливостями виготовлення - суцільноваляне, з привулканізованим гумовим низом, а фетрове - зі шкіряним ни­зом; за методом кріплення низу — пресової і котлової вулканізації, кле­йового методу кріплення; за формою - асиметричне, симетричне.

Побутове валяне взуття використовується для звичайних умов носіння, тобто для захисту від низьких температур. Найбільша питома вага в асортименті припадає на грубововняне валяне взуття. Залежно від маси і товщини стінок його поділяють на дуже важке з підвищени­ми теплозахисними властивостями, значною масою і жорсткістю; се­реднє - для носіння у звичайних зимових умовах і тонке - для носіння при невеликих морозах або з гумовими калошами. Теплозахисні вла­стивості

Чоботи валяні з пришитим до верху халяви полотном (запобі­гає потраплянню снігу в середину чобота) мають високу надійність в експлуатації.

Взуття фетрове валяне має гарний зовнішній вигляд. До його складу входять: козячий пух - до 14 %, вовна - ЗО %, очоси гребінні й апаратні — 8 %, а також вовна овеча натуральна напівгруба - 42 % і очоси власного виготовлення ~ 6 %.

Видовий асортимент фетрового взуття: чоловічі чоботи зі зви­чайними, видовженими і розширеними халявами; жіночі чоботи зі звичайними і високими халявами; дитячі чоботи зі звичайними халя­вами. Фетрове взуття може бути фарбованим і нефарбованим, без при­крас і прикрашене тасьмою, мотузкою, натуральною, штучною чи синтетичною шкірою, натуральним або штучним хутром; аплікацією.

За якістю суміші розрізняють грубововняне, напівгрубовов­няне і фетрове валяне взуття з гумовим низом. За видом, призначен­ням, розміром і обробкою воно не відрізняється від звичайного взуття, але більш зручне у носінні. Маса таких чобіт зменшується залежно від методу кріплення низу, за рахунок потоншення задника, п'ятки, підноскової частини і щічок чобіт. Маса, товщина і лінійні розміри фет­рового і напівгрубововняного взуття без гумових деталей відпові­дають звичайному взуттю з цієї, сировини. Підошва може бути з моно­літної або пористої гуми, чорною або кольоровою, гладкою або рифленою, з каблуком і без нього. Товщина підошви залежить від методу кріплення: найтонша - при котловій вулканізації, найтовстіша - при клейовому методі.

Розміри валяного взуття визначають за метричною системою. Номер взуття відповідає довжині його внутрішнього сліду в санти­метрах. Інтервал між сусідніми номерами становить 1 см.

Окрім валяних чобіт, в асортимент грубововняного взуття вхо­дять туфлі чоловічі й жіночі висотою 9 - 11 см, калоші з потовщеними стінками висотою 12 - 25 см. Розміри фетрових панчіх для жіночих чобітків визначають за штрих-масовою системою (34—41 розмір).

 

Оцінка якості і визначення сортності валяного взуття

Під час приймання валяного взуття за якістю керуються дію­чими стандартами.

Насамперед здійснюють зовнішній огляд взуття, визначають його фізико-механічні показники. У стандартах наведено класифіка­цію валяного взуття за основними ознаками - видами, призначенням, розмірами, кольором, лінійними розмірами і масою чобіт, товщиною окремих частин у халяві, підошві і головці, подаються граничні відхи­лення за розмірами і масою, вказується вміст різних видів вовни та ін­шої сировини в суміші; можливу заміну однієї сировини іншою у ви­значених співвідношеннях.

У стандартах подаються норми фізико-хімічних показників та норми зсідання, порядок сортування і можливі дефекти, порядок мар­кування, пакування та зберігання взуття.

Взуття приймають партіями. Партія валяного взуття - кіль­кість пар взуття, що одночасно пред'являються до здавання (прийман­ня) однієї й тієї самої групи (за масою і товщиною стінок), однакового призначення, забарвлення, та однакової форми халяв. Зовнішньому огляду підлягає вся партія взуття. Перевіряють лінійні розміри, фор­му, правильність підбору пари, правильність маркування. Для визна­чення лінійних розмірів і маси відбирають пробу, що становить 0,5 % партії, але не менше однієї пари кожного розміру; для фізико-хімічних властивостей і зсідання після замочування - 0,1 %, але не менше од­нієї пари кожного розміру і перевіряють за відповідними стандартами.

Усі виміри пари повинні відповідати нормам технічних вимог у межах допустимих відхилень.

Для кожного різновиду чобіт, а також розміру встановлено нормативи маси, які дають можливість контролювати кількість витра­ченої сировини. Найбільшу масу мають поважчені чоловічі чоботи. Граничне відхилення маси в бік зростання не повинне перевищувати 20 %, у бік зниження - 10 %.

З фізико-механічних показників нормують об'ємну масу, вміст вологи і розчину сірчаної кислоти.

Об'ємна маса або ступінь ущільнення - важливий показник якос­ті валяних чобіт, від якого залежить міцність і жорсткість стінок, стійкість до тертя, теплозахисні властивості і формостійкість. Через дуже велику щільність чобіт збільшується жорсткість стійок у місцях згину, тому при носінні утворюються заломи. Через недостатню ущільненість (недоповстяніння) стінки чобіт стають пухкими, м'якими, чоботи швидко деформуються, зношуються, промокають, зсідаються.

Масова частка вологи у валяних чоботах не повинна переви­щувати 13 %. У цьому випадку підтримується повітряно-сухий стан.

Вміст сірчаної кислоти не повинен перевищувати 0,1 % при встановленій, вологості, оскільки її надлишок негативно впливає на шкіру стопи. Крім того, при зберіганні й експлуатації пошкоджуються волокна виробів.

Результати вимірів, зважувань та аналіз валяного взуття по­рівнюють із встановленими нормативами. За їх відповідності партія вважається стандартною, за невідповідності - проводять повторні дослідження.

Сорт валяного взуття встановлюється зовнішнім оглядом за дефектами зовнішнього вигляду гіршої півпари. Оглядають кожну півпару, оцінюючи рівномірність товщини» якість ущільнення, засміче­ність, наявність рубців, проколів від голок кардної стрічки тощо. Та­кож перевіряють парність взуття, правильність нанесення маркування. За необхідності проводять окремі виміри.

Валяні чоботи виготовляють І і 2 сорту. Взуття валяне фетро­ве грубововняне і взуття з гумовим низом у 1 і 2 сортах обмежуються не кількістю дефектів, а їх розміром і ступенем вираженості.

У взутті спеціальному валяному 1 сорту, призначеному для за­хисту ніг від підвищеної температури, допускається не більше двох дефектів, у взутті 2 сорту - не більше трьох.

Калоші на сорти не поділяються. Гарантійний термін носіння су-цільноваляного взуття з дня продажу через роздрібну торговельну ме­режу або з початку сезону-ЗО днів, взуття з гумовим низом - 66 днів.

 

Маркування, пакування і зберігання валяного взуття

Валяне взуття маркують незмивною фарбою, на підп'ятковій частині підошви позначають назву підпрнємства-виготівника або то­варний знак, на носковій частині — номер бракувальника, на геленковій частині — артикул і розмір, на п'ятці — сорт.

Упаковують взуття в кіпи і тюки. Кожне упаковочне місце по­винне мати маркування: назву підприємсгва-виготівніїка, номер тюка або кіпи, масу брутто, кількість пар, вид і розмір взуття, номер норма­тивного документа.

Валяні чоботи повинні зберігатися в сухому приміщенні, що провітрюється, при відносній вологості — 65 % і температурі повітря 0-25 °С. Висота штабеля - 1,5 м. Не рідше одного разу на півроку його обробляють антимільними препаратами.

ЛЕКЦІЯ

Товари культурно-побутового призначення

 

Товари культурно-побутового призначення – це доволі численна товарна група, використання виробів якої сприяє проведенню дозвілля та активного відпочинку.

Асортимент цієї групи класифікують, в основному, як за призначенням, так і за споживчими комплексами. Так, асортимент за призначенням складають:

- радіоелектронні товари;

- музичні товари;

- папір, картон і вироби з них;

-шкільно-письмові та канцелярські товари;

- канцелярські технічні засоби;

- іграшки та ялинкові прикраси;

-фото-кінотовари;

- товари для спорту, туризму, полювання та рибної ловлі;

- транспортні засоби.

Класифікація за споживчими комплексами дана в таблиці 1

Таблиця 1

Класифікація за споживчими комплексами

Товари для культурного дозвілля	Товари для активного дозвілля	Товари для навчання, інформації і творчості
Радіоелектронні товари	Спортивні товари	Папір, картон і вироби з них
	Товари для туризму та альпінізму	Шкільно-письмові товари
Фото- та кіно-товари	Товари для полювання та рибної ловлі	Канцелярські технічні засоби
	Транспортні засоби індивідуального користування	Канцелярські товари
Музичні товари		Іграшки та ялинкові прикраси

Почнемо розгляд культурно-побутових товарів з радіоелектронних товарів.

Радіоелектроніка сьогодні - це теле­бачення і телемеханіка, радіолокація, радіонавігація, радіоастрономія, звуко- і відеозапис.

Радіоелектронні товари поділяють на дві групи: елементи радіоелектронної апаратури (комплектуючі вироби) і радіоелектронна апаратура.

Елементи радіоелектронної апаратури - це радіодеталі, напівпровідникові, електровакуумні, мікроелектронні та електроакус­тичні та інші прилади.

За призначенням та видами елементи радіоелектронної апара­тури поділяються на радіодеталі (конденсатори, резистори, моткові вироби), напівпровідникові прилади (діоди, транзистори, тиристори), електровакуумні прилади (радіолампи, кінескопи), мікроелектронні вироби (інтегровані мікросхеми, мікропроцесори), електроакустичні прилади (мікрофони, акустичні системи, гучномовці, головні телефони, звукознімачі) та інші вироби.

Радіоелектронна апаратура - це радіоприймальна, телеприймальна, апаратура для запису та відтворення звука та зображення, комбінована апаратура.

Радіоелектронна апаратура за призначенням поділяється на дві основні групи: побутову і спеціальну.

Радіоелектронна апаратура спеціального призначення (війсь­кова, для літаків, кораблів тощо), особливо, яка встановлюється на транспортних засобах, при експлуатації часто піддається впливу підвищеної вологості, перепаду температур і атмосферного тиску, а також механічним впливам.

Побутова радіоелектронна апаратура (ПРЕА) експлуатується при звичайних температурах і вологості.

Побутовий радіоелектронний апарат - це радіоелектронний пристрій, призначений для виконання однієї чи декількох функцій: приймання, перетворення, записування, підсилення та відтворення радіомовних і телевізійних програм, програм

провідного мовлення, відео - і звукових сигналограм,а також спеціальних сигналів (ДСТУ 2371-94).

Побутова радіоелектронна апаратура (ПРЕА) – це сукупність побутових радіоелектронних апаратів (ДСТУ 2371-94)

За призначенням побутову радіоелектронну апаратуру поділяють на дві групи:

•  побутову аудіотехніку;

•  побутову відеотехніку.

До побутової аудіотехніки відносять радіоприймачі, магніто­фони, програвачі, електрофони, програвачі компакт - та міні-дисків (СД МЕ)), комбіновану аудіотехніку та ін.

До побутової відеотехніки відносять телевізори, відеомагнітофони та відеоплеєри, відеокамери, комбіновану відеотехніку та ін.

Залежно від функцій, які вона виконує, побутову радіоелект­ронну апаратуру поділяють на такі групи:

•  для прийому передач радіомовних станцій;

•  для прийому передач телевізійних станцій;

•  для відтворення механічного та оптичного запису звуків;

•  для магнітного запису і відтворення звука та зображення;

•  комбінована апаратура.

Кожну з цих груп класифікують за функціональними можли­востями, кількістю та повнотою виконуваних функцій, типом оформлення та особливостями використання, характером звукового супроводження, видом джерел живлення, видами виробів, моделями, марками.

За кількістю виконуваних функцій побутову радіоелектронну апаратуру поділяють на:

•  однофункціональні - радіоприймачі, телевізори;

багатофункціональні (комбіновані) - радіоли, магнітоли та ін.

За повнотою функцій, що вона виконує, однофункціональна побутова радіоелектронна апаратура поділяється на апаратуру, щ₀ відтворює звук (наприклад, радіоприймач) та апарати-приставки (наприклад, тюнер), що тільки утворюють електричні сигнали низької частоти, які в інших видах апаратури підсилюються та перетво­рюються в звук.

За типом оформлення та за умовами експлуатації побутова радіоелектронна апаратура може бути стаціонарною, переносною, носильною та транспортованою.

Стаціонарний апарат - це апарат з живленням від мережі змінного струму, не пристосований до мобільної зміни місця експлуатації.

Переносний апарат - це апарат з живленням від мережі змінного струму чи універсальний, пристосований до мобільної зміни місця експлуатації.

 Носильний апарат - це апарат з живленням від автономних джерел постійного струму чи універсальний, призна­чений для експлуатації за умов руху людини.

 Транспортований апарат - це апарат, призначений для експлуатації у транспортних засобах з живленням від електромережі постійного струму чи універсальний.

За типом джерел живлення - від електричної мережі змінного або постійного струму, від автономних джерел, з універсальним живленням.

Універсальне живлення - це живлення від мережі змінного струму та від одного чи кількох інших джерел.

За характером звукового супроводження побутова радіо­електронна апаратура поділяється на монофонічну (одноканальну) - з одним каналом звуковідтворення; стереофонічну (двоканальну) - з двома каналами звуковідтворення; квадрафонічну (чотириканальну).

За способом обробки сигналу побутова радіоелектронна апаратура поділяється на аналогову, цифроаналогову, цифрову.

Радіоелектронна апаратура складається з величезної кількості різноманітних деталей, вузлі, блоків та радіопристроїв, об’єднаних в одно ціле – електричну схему. Всі ці вироби складають групу комплектуючих виробів, яка за призначенням класифікується, як показано в табл.2.

Табл.2

Класифікація комплектуючих виробів за призначенням

Радіодеталі	Напівпровідникові вироби	Електровакуумні прилади	Мікроелектронні вироби
конденсатори	діоди	радіолампи	Інтегральні Мікро- схеми
резистори
Котушки індуктивності	транзистори	кінескопи
трансформатори	тиристори	іконоскопи	мікропроцесори
Стабілізатори

За виконуваною функцією комплектуючі вироби поділяють на 2 групи:

1.Пасивні- вони беруть участь у процесах, пов’язаних з накопиченням та розподілом електроенергії. До них відносяться – конденсатори, резистори та котушки індуктивності.

2.Активні – використовуються для підсилення та перетворення електричних коливань. До них відносяться :

- напівпровідникові вироби;

- електровакуумні прилади;

- інтегральні мікросхеми;

- мікропроцесори;

- електроакустичні прилади;

- хімічні джерела струму;

-антени.

Розглянемо більш предметно радіоелектронну апаратуру.

До радіоелектронної апаратури відносять апаратуру для відтворення сигналів звукової частоти, для відтворення програм провідного мовлення, для радіоприймання, для відтворення грамзаписів, для записування і відтворення звуку та зображення і комбіновану апаратуру. Загальна класифікація радіоапаратури приведена в табл.3

Таблиця №

Загальна класифікація радіоелектронної апаратури

За видом комплектуючих	За видом виконання	За кількістю виконуваних функцій	За кількістю звукових каналів	За видом живлення	За принципом обробки інформації	За ступенем уніфікації
лампова	стаціонарна	Однофункціональна	монофічна	Від електромережі	Аналогова	Уніфікована
напівпровідникова	переносна
На дискретних елементах	носима	Багато- функці-ональна	Стеріо-фонічна	З автоном-ним живлен-ням	Цифро-ва	Неу- ніфі-кована
На інтегральних схемах	автомобільна		Квадро-фонічна	З універсальним

Класифікація за функціональним призначенням дана в табл.4

Таблиця ;

Класифікація радіоелектронної апаратури за функціональним призначенням

Радіоприймальна апаратура	Телеприймальна апаратура	Апаратура для магнітного запису і відтворення звуку	Побутова відеоапара-тура	Апаратура для відтворення звуку грамплатівок та компакт-дисків	Акустична апаратура
Радіо-приймачі	телевізори	магнітофони	відеокамери	Електро-фони	Акустичні системи
Радіоли	Відеомоні-тори	Магнітофони-приставки	Відеомаг-нітофони
магнітоли
Магніто-радіоли	Телерадіоприймачі	Програвачі	Відеомагніто-фонокамери	Електро-програ-вачі	Абоне-ментські гучно-мовці
тюнери	Телемаг-нітоли	Магніто-електро- фони	відеоігри
Тюнери-підсилю-вачі			телетюнери	Лазерні Програ-вачі	Приймачі провідного мовлення
Стерео-комплекси	Телерадіо-комплекси	диктофони	Відео-програвачі		навушникі

Споживні властивості радіоприймальної апаратури

Споживні властивості радіоприймальної апаратури поділяються на функціональні, ергономічні, естетичні та надійності.

Функціональні властивості апаратури включають такі показники, як діапазон приймальних частот, чутливість, вибірність, якість відтворювання радіосигналу, гучність звучання, потужність відтворюваного електричного сигналу, можливість утворення стерео-мовлення, можливість використання додаткових пристроїв (підсилю­вачів низької частоти, магнітофона, годинників, акустичних систем, головних телефонів тощо).

Діапазон приймальних частот (радіохвиль) характеризує ту ділянку частот, у межах якої здійснюється радіоприйом для конк­ретного виду і моделі радіоприймальної апаратури. Сучасні радіо­приймачі мають декілька діапазонів приймальних частот - довго­хвильовий, середньохвильовий, короткохвильовий, ультракоротко­хвильовий діапазон та піддіапазони.

Чутливість - це властивість радіоприймача приймати радіо­сигнали при їх мінімальній напрузі на вході (антенні) та забезпечувати при цьому нормовану вихідну потужність. Чим меншу вхідну напругу необхідно для нормального прийому, тим краща чутливість радіоприймача. Чим більша чутливість приймача, тим більше радіостанцій він здатен прийняти. Вона визначається кількістю етапів підсилення, схемними особливостями приймача та параметрами його елементів. Чутливість приймача вимірюється в мікровольтах (мкВ) для стаціонарних радіоприймальних пристроїв,або в мілівольтах (мВ) чи мікровольтах на метр (мкВ/м) - для переносних пристроїв при прийомі радіосигналів на вбудовану антену.

Вибірність (селективність) - це здатність приймача виділяти корисний радіосигнал із всієї кількості сигналів, які впливають на антену. Розрізняють вибірність по сусідньому і дзеркальному каналах. Вибірність за сусіднім каналом визначають по тому, на скільки сильно радіоприймач послаблює сигнали сусідніх радіостанцій, частота яких відрізняється на ± 9 кГц від частоти необхідної станції. Вимірюють вибірність в децибелах (дБ).

Вибірність за дзеркальним каналом характеризує здатність приймача приглушувати сигнали станцій, частоти яких відрізняються від частоти станції, що приймається на подвоєну проміжну частоту (на 930 кГц). Якщо сигнали таких станцій не приглушувати, то одночасно можна чути декілька станцій. Вибірність за сусіднім каналом також вимірюють у децибелах (дБ).

Частотна характеристика радіоприймачів чи діапазон відтворюваних частот характеризує ширину діапазону звукових частот, відтворюваних радіоприймачем без спотворень. Суб'єктивно ця характеристика сприймається слухачем як різноманіття звуків, як можливість прослуховування звуків, які звучать низько (наприклад, контрабас) чи високо (наприклад, скрипка). Частотна характеристика "ідеальної" радіоапаратури знаходиться в інтервалі частотного діапазону чутливості вуха людини - 16-20000 Гц. Радіоапаратура з такою характеристикою має найвищі акустичні властивості. Вважається, що музика "відмінно" сприймається, якщо частотна характеристика радіоприймача становить 30-15000 Гц, "добре" - при 50-10000 Гц і "задовільно" - при 100-6000 Гц. Частотна характе­ристика радіоприймача залежить від особливостей принципової схеми радіопристрою і якісних характеристик різних за конструкцією акустичних систем.

Якість відтворювання сигналу характеризується ступенем спотворень, які вносилися радіоприймальним пристроєм до спектра відтворюваних частот. Цей параметр характеризує наявність в тракті радіоприймального пристрою частот, відсутніх у спектрі частот прий­мального сигналу. Наявність зайвих частот пояснюється недоліками принципової схеми і монтажу радіоприймального пристрою; їх кількість виражається коефіцієнтом гармонік по електричній напрузі у відсотках (від 0,3 до 2%).Зайві частоти погіршують якість передач, сприяють появі небажаних ефектів.

Гучність відтворюваних звуків визначається перш за все потужністю відтворюваного електричного сигналу низької частоти. Вона визначається можливістю апаратури озвучувати приміщення, різного за площею. В нормативній документації для її визначення наведено вихідну номінальну потужність, за якої спотворення сигналів у динамічній головці не перевищує допустимих. Номінальна вихідна потужність різних моделей апаратури буває від десятих часток ват до декількох десятків ват.

Ергономічні властивості радіоприймальної апаратури характе­ризують гігієнічність, зручність та комфортність експлуатації. Вони характеризують оптимізацію фізичного та психічного навантаження, а також витрати часу, пов'язані з одержанням корисного ефекту. До ергономічних властивостей відносяться показники, які відпові­дають гігієнічним, антропометричним, фізіологічним, психофізіоло­гічним і психологічним вимогам людей.

Гігієнічні показники ергономічних властивостей характеризують рівень температури елементів корпуса, які нагріваються; напругу магнітного і електричного полів; рівень запиленості, токсичності матеріалів, з яких виготовлено та оздоблено радіоприймачі; шум під час роботи.

Антропометричні показники - це відповідність конструкції можливостям людини, наприклад, органів керування ручок, кнопок радіоприймача, руки людини.

Фізіологічні та психофізіологічні показники виключають відпо­відність конструкції, розмірів, форми, кольору, звукової інформації, розміщення елементів і органів управління радіоприймачів фізіоло­гічним можливостям людини. Це показники, які визначають зручність встановлення і підготовки радіоапаратури до експлуатації. Наприклад, це простота та зручність розміщення автономних джерел струму в переносному радіоприймачеві та його підключення до мережі змінного струму за допомогою вмонтованого блоку живлення; це зручність перемикання автоматичного настроювання частоти; це зручність носіння, яка залежить від маси, габаритів, наявності та форми ручок тощо.

Естетичні властивості включають такі показники, як інформаційну виразність, раціональність форми, цілісність композиції та досконалість виробничого виконання.

Інформаційна виразність радіоприймальної апаратури характе­ризує її здатність відображати у своєму оформленні культурні норми і прогресивні тенденції. Вони проявляються в тім, наскільки у формі радіоприймальної апаратури відображені сучасні напрямки її конструювання, наскільки виражено в зовнішньому вигляді фірмовий стиль підприємства-виробника, а також вимоги сучасної моди. Для сучасних радіовиробів характерні два стилі зовнішнього оформлення: меблевий (коли оздоблюють корпус шпоном деревини або її імітацією) та приладний (коли в оздобленні переважають метали і пластмаси).

Раціональність форми проявляється у міру відповідності форми апаратів їх призначенню; в раціональності конструкції, у відпо­відності матеріалів та технології обробки умовам експлуатації, в лаконічності компоновки, компактності форми.

Цілісність композиції визначає художню виразність виробів і характеризується органічністю об'ємно-просторової структури, наскільки упорядковано сприймаються видимі частини апарата (у першу чергу - основні, у другу - другорядні), наскільки витри­мується єдиний характер оформлення видимих частин апаратури (оздоблення, колір, форма) тощо.

Досконалість виробничого виконання радіоприймальної апара­тури характеризує якість виготовлення, досконалість оздоблення, відсутність дефектів та оцінюється по тому, наскільки якісно виконані стики частин корпуса апарата, наскільки досконало оброблено поверхню або нанесено на неї покриття, наскільки чітко виконано знаки та позначення на корпусі, наскільки якісно виконано супроводжувальні документи (паспорт, інструкції з експлуатації).

Надійність радіоапаратури характеризується наступними показниками якості: безвідмовність, довговічність, та ремонто­придатність.

Безвідмовність радіоапаратури виражається середнім терміном (у годинах) роботи апаратури до її відмови. Для гучномовців цей показник повинен становити не менше 4000 годин. Нормується безвідмовність роботи органів керування.

Довговічність радіоапаратури виражається часом її експлуатації до такого стану, коли ремонт стає недоцільним.

Ремонтопридатність радіоапаратури обумовлює можливість попередження і виявлення причин виникнення відмови, відновлення працездатності шляхом проведення технічного обслуговування і ремонту. Впровадження інтегрованих мікросхем та модульного виконання ПРЕА значно підвищує її ремонтопридатність.

Збережуваність радіоапаратури характеризує її здатність зберігати величини основних показників під час транспортування та зберігання. Цей показник значно кращий у радіоприймачів змонто­ваних із інтегральних мікросхем і напівпровідникових приладів. Не менш важливе значення для поліпшення зберігання радіоприй­мачів має використання високоякісних видів пакувальних матеріалів і тари.

За видами радіоприймальну апаратуру поділяють на радіо­приймачі, радіоли, тюнери, магнітоли, магніторадіоли. Радіоприй­мальними є й телевізори, але за традицією їх виділяють в окрему самостійну групу.

Радіоприймачем вважають такий радіовиріб, який завдяки його конструктивним особливостям самостійно може приймати і відтворювати радіосигнали.

Тюнером називається такий радіовиріб, який являє собою "незакінчену" конструкцію радіоприймача. Тюнер - це радіоприймач, але без підсилювача низької звукової частоти та без акустичних систем. Для прослуховування радіопередачі до нього треба підключити підсилювач низької частоти та акустичні системи. Ці апарати призначені для споживачів, які самостійно комплектують стереофонічні радіокомплекси.

Найчастіше радіоприймачі входять як складові частини в радіоли, магнітоли, плейери і стаціонарні аудіосистеми. Радіола - це радіоапарат, який призначено для прийому радіомовних передач та відтворення механічного запису звуків з грамплатівок. Магнітола складається із радіоприймача і магнітофона, або магнітофона-програвача. Магніторадіоли - це радіоапарат, який виконує функції радіоли і магнітофона.

На ринку України найбільшу питому вагу щодо асортименту становлять переносні та кишенькові радіоприймачі, моно- та стерео­звучання, аналогові та цифрові. Цифрові радіоприймачі додатково мають рідкокристалічний дисплей, який найчастіше підсвічується. Сучасні радіоприймачі відрізняються високою чутливістю, яка забезпечує якісне приймання сигналів, сучасним дизайном, просто­тою в експлуатації, компактними розмірами та широким переліком функціональних можливостей.

Більшість сучасних радіоприймачів мають індикатор розряду батарей та індикатор настройки, функцію регулювання гучності й тембру, можливість підключення навушників, автоматичне вклю­чення та виключення. Використовується режим 8іапс1Ьу (чи Тітег), який дозволяє включити радіоприймач у визначені години. Режим 81еер дозволяє встановити час виключення через 10-120 хвилин. Більшість радіоприймачів мають електронне настроювання замість механічного, що забезпечує підвищення надійності настроювання, зменшення розмірів та дає можливість використовувати фіксоване настроювання (режим Мето). Радіоприймачі провідних фірм мають фіксоване настроювання на 15-20 станцій у середньому по 3-6 в кожному діапазоні. Деякі моделі мають пам'ять на 24-50 станцій.

Під впливом дестабілізуючих факторів (непостійна напруга джерел живлення, коливання температури оточуючого середовища тощо) частота гетеродину радіоприймача може змінитися. Тому сучасні радіоприймачі мають автоматичне підстроювання частоти гетеродину (АПЧГ), яке підтримує постійну частоту, що забезпечує точне настроювання на станцію.

Безшумне настроювання (БШН) дає можливість не прослуховувати перешкоди при настроюванні від станції до станції.

Окремі моделі радіоприймачів оснащені різноманітними при­строями, які роблять користування ними більш комфортним. Наприклад, ключем захисту (Кеу ргосесі), який захищає кнопки від випадкового натиску, годинником з будильником, позначення на дисплеї країни або станції, на яку настроєний радіоприймач тощо.

Транспортовані радіоприймачі призначені для експлуатації в легкових, вантажних автомобілях та автобусах. Специфічною особливістю їх є робота в умовах сильного впливу індустріальних перешкод та безперервного змінення потужності електромагнітного поля під час руху. Тому схема та конструкція їх повинна відповідати підвищеним вимогам, порівняно з вимогами до стаціонарних та переносних радіоприймачів.

Різноманітні засоби живлення сучасних радіоприймачів. Апарати можуть працювати від двох, трьох або чотирьох гальва­нічних елементів, від мережі або автомобільного адаптера (для його підключення повинно бути спеціальне гніздо) або від вмонтованого блоку живлення, який дозволяє працювати як від автономних джерел, так і від мережі.

Основними виробниками радіоприймачів є фірми:Соні, Панасонік,Філіпс та Томсон.

 

Телевізійна техніка

У телебаченні використовують дві важливі особливості зору людини - порівняно низьку роздільну здатність ока людини та інерційність зору.

Класифікація, телевізорів дана в табл.5

Таблиця 5

Класифікація телевізорів

За видом зображення	За розміром екрана	За видом живлення	За типом активних елементів
Чорно-білого зображення	стаціонарні	Від джерел змінного струму	На напівпровідникових приладах
Кольорового зображення	переносні	Від джерел постійного струму	На інтегрально-напівпровідникових приладах
	автомобільні	З універсальними живленням	На лампово-напівпровідникових приладах

 

Роздільна здатність ока - це вміння розрізняти дрібні предмети чи окремі деталі предмета. Людина здатна розрізняти з відстані одного метра точки, що розташовані на відстані 0,3 мм одна від одної. Якщо дивитися на ці точки з великої відстані, то вони зливаються в єдине ціле. Ця особливість зору людини дозволяє розкласти зображення на визначену кількість рядків (за стандартом, що прийнятий в СНД, передбачається розкладання зображення на 625 рядків). Крім того, кожен рядок складається з відокремлених точок, кількість яких може досягати 780 в одному рядку. А все зображення розбивається приблизно на 500 тис. елементів.

Інерційність зору - це відсутність здатності занадто швидко реагувати на зміну світлових імпульсів. Якщо діяти на око світловими імпульсами з великою частотою, то в якийсь момент око перестає розрізняти ці імпульси, людині буде здаватися, що джерело світла випромінює їх безперервно. Це дозволяє зчитувати растр, який складається з точок різного кольору та яскравості з такою швидкістю (інтервали між імпульсами менші ніж 0,1 с), щоб око людини сприймало його, як єдине ціле зображення.

Відповідно до вимог телевізійного стандарту зображення, яке проектується на мозаїку передавальної трубки, розбивається на 625 рядків, які утворюють кадр (поле) зображення. Спочатку перетворю­ється в електричний імпульс перший елемент мозаїки верхнього рядка зображення. Потім послідовно, елемент за елементом, рядок за рядком, все зображення перетворюється в ланцюг послідовних імпульсів. Після "зчитування" першого кадру електронний промінь повертається до рядків другого кадру і т. д. При частоті кадрів 25 Гц, передається 250 000 елементів зображення. При цьому промінь "пробігає" 25 кадрів за секунду. Однак для запобігання мерехтіння зображення на екрані телевізора необхідно, щоб промінь "пробігав" 50 кадрів за секунду. Тому повна кількість рядків одного кадру передається в два прийоми - напівкадрами: за 1/50 с передаються парні рядки, а за інші 1/50 с - непарні рядки зображення.

Керують складним рухом електронного проміння (по вертикалі й горизонталі) електромагнітним способом за допомогою двох пар відхильних систем - рядкової і кадрової, розташованих на зовніш­ньому боці катодної частини передавальної трубки. Прямий хід про­меня по горизонталі здійснюється сигналом рядкової (горизонтальної) розгортки, а по вертикалі - кадрової розгортки (вертикальної). Переведення променя із крайньої правої точки в крайню ліву точку наступного рядка (протилежний хід променя по горизонталі) та із крайньої правої позиції останнього рядка в крайню ліву позицію першого рядка (зворотний хід променя по вертикалі) здійснюється спеціальними сигналами зворотного ходу. Ці сигнали не несуть інформацію про зображення і проявляються у вигляді перешкод на екрані телевізора (тонкі похилі світлі лінії). Для усунення цих перешкод на момент зворотного ходу розгортки електронний промінь повинен бути погашений. Це здійснюється спеціальними сигналами гашення. Таким чином, для формування чорно-білого зображення необхідні сигнали:

♦  сигнал, який пропорційний яскравості передаваного зображення (сигнал яскравості);

♦  сигнали, необхідні для синхронізації горизонтальної і вертикальної розгортки (рядкові та кадрові синхронізуючі імпульси);

* сигнали гашення по вертикалі і горизонталі (рядкові та кадрові гасильні імпульси).

Робота систем рядкової і кадрової розгортки керується синхро­нізуючими імпульсами, які виробляє синхрогенератор. Цей же гене­ратор виробляє гасильні рядкові та кадрові імпульси для запирання передавальної та приймальної трубок на момент зворотних ходів електронних променів. Синхронізуючі та гасильні імпульси потрапля­ють одночасно в радіопередатчик сигналів зображення, туди ж потрапляє попередньо підсилений електричний сигнал зображення (відеосигнал). У радіопередатчику вони модулюють за амплітудою несучу частоту, утворюючи повний (складний) телевізійний сигнал, який підводиться до антени і у вигляді електромагнітних коливань (радіохвиль) передається через ефір до приймального пристрою (телевізора).

При телевізійному мовленні одночасно з передачею зображення передається і звукове супроводження. Для передачі звука на телецентрі використовують окремий передавач, в якому відбувається модуляція сигналу по частоті. Передача звукового супроводження здійснюється за допомогою тієї ж антени, що і передача сигналів зображення. Щоб ці сигнали - звуковий та телевізійний - могли бути прийняті телевізором, несучі частоти передавачів вибирають близькими один до одного.

У СНД телепередачі ведуть відповідно до телевізійного стандарту, який передбачає такі параметри: кількість рядків розкладання - 625; формат кадру - 4:3 (відношення ширини до висоти); система розгортки - черезрядкова, зліва направо, зверху вниз; кількість напівкадрів за секунду - 50; смуга частот, яку займає сигнал зображення разом з сигналом звукового супроводження -8 мГц; різниця несучих частот зображення і звука - 6,5 МГц; модуляція сигналу зображення - амплітудна, сигналу звукового супроводження - частотна.

 

Параметри телевізорів

Основними параметрами телевізорів є розмір зображення, кількість каналів, роздільна здатність, яскравість світіння екрана, контрастність, частотна характеристика, чутливість, вихідна та споживана потужність, габарит і маса.

Параметри залежать від конструктивних особливостей прин­ципової схеми, якості комплектуючих виробів, технології і якості складання телевізорів. Параметри нормуються окремо для стаціо­нарних і переносних телевізорів. Зручність експлуатації телевізорів забезпечується наявністю в них різних додаткових пристроїв таких, як АРИ (автоматичне регулювання підсилення), АПХ (автоматичне підстроювання частоти), АРЯ (автоматичне регулювання яскравості), АГТУіФ (автоматичне підстроювання частоти і фази рядків), ПДУ (пульт дистанційного управління) та широким переліком функціональних можливостей.

Розмір зображення повністю визначає тип кінескопа і виражається розміром діагоналі його екрана, який зазначається в маркуванні кінескопа. Чим більше зображення, тим крупніші його деталі й тим більша кількість глядачів одночасно може дивитися

передачу.

У сучасних типів кінескопів діагональ екрана може бути від 16 до 72 см та більше. Під час перегляду передач необхідно, щоб відстань від екрана дорівнювала п'ятикратній довжині його діагоналі. У телевізорах зарубіжного виробництва діагональ екрана виражають в дюймах (1дюйм=2,54 см). Існує умовний поділ телевізорів залежно від діагоналі екрана: від 14 до 16 дюймів (35^0 см) для "кухні", від 20-25 дюймів (51-64 см) для "вітальні", від 25 дюймів (більше 64 см) для "апартаментів".

Роздільна здатність або чіткість зображення характеризує можливість розрізняти на екрані дрібні деталі зображення, що прийнято. Цей показник визначає роздільна здатність кінескопа.

Кількість каналів (програм, що приймаються) традиційно у більшості телевізорів була від 12 до 31 програм (12 у метровому і 19 у дециметровому діапазонах). Необхідність збільшення кількості каналів виникла внаслідок розширення телевізійної мережі. У сучас­них телевізорах цей показник може бути, у середньому, від 60-100.

Діапазон частот, що приймаються, зазначається в мегагерцах, у супутниковому діапазоні в гігагерцах. Телевізійний приймач приймає всі канали метрового (48,5... 100; 174...230 МГц) і дециметрового (470... 1000 МГц) діапазонів вітчизняного стандарту наземного аналогового і кабельного телебачення, а при використанні відповідного устаткування і конвертера - канали супутникового аналогового телебачення сантиметрового діапазону. Визначається сіткою частот телевізійного мовлення, прийнятою в тій чи іншій країні.

Чутливість - це здатність телевізора приймати сигнали міні­мальної величини напруги на вході телевізора, та відтворювати нормальне зображення і звук. Чутливість телевізорів буває від 55 до 110 мкВ. Чим вища чутливість телевізора, тим на більшу відстань від телецентру можливий прийом передач.

Яскравість світіння екрана визначає яскравість кінескопа і величину анодної напруги, яку подають на кінескоп. Вимірюється, як і у кінескопів, у кд/м².

Контрастність зображення - це відношення яскравості найсвітлішої до яскравості найтемнішої частин зображення. Відно­шення світлих частин до темних повинно становити у чорно-білих телевізорах від ПО: 1 до 150:1, у кольорових 80:1. Номінальною контрастністю для правильно настроєних телевізорів вважають контрастність 60:1. При цьому в градаційних оптичних клинах випробувальної таблиці, розташованих у центрі круга, повинні бути розрізнені 6-8 градацій яскравості. Показники яскравості та контрасту пов'язані між собою. Від контрасту залежить природне зображення, тому важливий не тільки перепад яскравостей, але й кількість переходів від світлих частин до темних. Чим їх більше, тим ближче зображення до природної передачі кольорів.

Вибірність визначає здатність телевізійного приймача виділяти корисний сигнал і ефективність "заглушення" інших сторонніх сигналів і каналів. Вибірність визначається у відносних одиницях як десятковий логарифм відношення напруги корисного сигналу до перешкоди. Вибірність може бути:

•  по сусідньому каналу. Визначає ефективність роботи високо­частотного блоку телевізора по заглушенню перешкод від сусіднього каналу при прийомі обраного. Сусіднім каналом називається канал, що безпосередньо прилягає до обраного каналу з лівої і правої сторони його смуги пропускання. В ідеальному випадку ця перешкода повинна дорівнювати нулю, але тому що одержати таку характеристику смугового фільтра не вдається, то існує імовірність поліпшення частоти сусіднього каналу при прийомі обраного. Перешкода від сусіднього каналу повинна ефективно заглушуватися на частотах -1,5 і +6,5 МГц стосовно несучої частоти обраного каналу. Заглушення повинно бути максимально можливим, але допускається вибірність на рівні 30...40 дБ;

•  по дзеркальному каналу. Визначає ефективність заглушення сигналу від каналу, що має несучу частоту, що відрізняється від частоти гетеродину на величину проміжної частоти, але зі знаком мінус. Небезпека цієї перешкоди полягає в тім, що вона утворює з частотою гетеродину сигнал проміжної частоти, що дорівнює проміжній частоті корисного сигналу, і буде оброблятися в телевізорі так само, як корисний сигнал. Ефективність заглушення цієї перешкоди повинна бути вища, ніж по сусідньому каналу. Оптимальна величина повинна бути у межах 40...60дБ;

• по проміжній частоті. Визначає ефективність заглушення сигналу з частотою, що дорівнює проміжній частоті зображення і звука. Відповідно до міжнародних угод не існує каналів, що
передають на проміжних частотах, але в ефірі можуть з'явитися сигнали гармонійних складових і перешкод з цією чи частотою близькою до неї. Ця величина повинна бути не менше 40 діб.

Вибірність встановлюється технічними умовами на продукцію фірм з урахуванням рекомендацій Міжнародного комітету по телебаченню і радіомовленню.

Вихідна потужність визначає гучність звучання телевізорів і становить у середньому, для різних моделей від 0,15 до 8 Вт, у зарубіжних телевізорах з діагоналлю екрана від 28 дюймів цей показник може бути від 10 Вт і більше.

Споживана потужність характеризує економічність телеві­зорів. Для сучасних телевізорів вона становить 17-250 Вт. Споживана потужність переносних телевізорів, у яких використовуються джерела постійного струму, становить 8-20 Вт.

Споживана потужність не може мати стандартизованої величини, тому що цей параметр залежить від розміру екрана і виконуваних телевізійним приймачем функцій. Як орієнтир можна навести таку цифру: при розмірі екрана не більше ніж 25 дюймів (61 см) потужність не повинна перевищувати 65 Вт. Загальний підхід такий: чим менша споживана потужність (при однаковому розмірі екрана), тим надійніший і якісніший апарат. Вимірюється у ватах. Установлюється технічними умовами (ТУ).

Похибка зведення трьох променів вимірюється на краях осьових ліній при повному зведенні променів у центрі. Залежить від розміру кінескопа і визначається як відношення відстані між незведеними лініями і розміром діагоналі екрана. Виміри здійснюють на відстані 5 см від краю екрана. Ця величина не повинна перевищувати 0,5% для маленьких екранів і 0,2% для великих екранів. Установлюється відповідно до рекомендацій Міжнародного комітету по телебаченню і радіомовленню.

Габарити і маса - це взаємозалежні показники, які залежать від типу телевізора, компанування і розмірів комплектуючих деталей, художньо-конструкторського оформлення.

Сервісні функції підвищують зручність експлуатації, до них відносять таймер увімкнення/вимкнення (81еер-таймер), телетекст, гральний режим, зміна формату зображення, попередня установка зображення (можливість регулювання кольорового відтінку зобра­ження залежно від зовнішнього освітлення), захист від несанкціоно­ваного доступу (захист від дітей), меню на різних мовах, автоматичне відключення після закінчення мовлення, спец ефекти (стробування, стоп-кадр, 200М мозаїка, фотофініш), швидкий перегляд каналів, універсальний пульт ДУ, різноманітні функції (два екрани, РІР - Рісшге іп Рісшге) та ін.

Крім цих загальних параметрів для чорно-білих і кольорових телевізорів є специфічні параметри якості кольорового зобра­ження: чистота кольору, баланс білого, кольорова насиченість.

Чистота кольору - це рівномірне забарвлення зображення на екрані відповідним кольором без плям інших кольорів. Неодно­рідність кольору світіння екрана може бути викликане не точним попаданням електронних променів на визначені люмінофори внаслідок неякісного юстування відхильної системи та системи зве­дення. На чистоту кольору, крім того, може впливати намагнічування тіньової маски і металевих деталей кінескопа, які знаходяться біля нього. В сучасних телевізорах намагніченість частин кінескопа усувають завдяки розмагнічуванню під час вмикання телевізора в електричну мережу. Вплив зовнішніх магнітних полів коректують магнітами, які розташовано на горловині кінескопів.

Баланс білого - це відсутність забарвлення чорно-білого зображення залежно від різних рівнів яскравості. У кольоровому зображенні баланс білого визначається відсутністю зміни кольорового фону при зміні яскравості зображень, тобто при зміні яскравості зберігається його нейтральний тон. Хороший баланс білого буде тільки у тому випадку, коли буде добра чистота кольору.

Кольорова насиченість - це міра свободи певного кольору від домішків білого. При незмінних яскравості і контрастності вона визначається величиною розмахів кольорорізницевих сигналів та якістю люмінофорів. Якщо насиченість недостатня, то колір буде тьмяним. При надлишковій насиченості колір занадто підкреслений

Аудіо- та відео- касети

Аудіотовари призначені для запису, збереження і від­творення звуків. Вони поділяються на технічні пристрої (магнітофони, програвачі, телевізори, радіоприймачі, відеомагнітофони тощо) і носії звукової інформації (аудіо- та відеокасети, грамплатівки, диски і т.п.). Для оцінювання якості цих аудіотоварів застосовують дві групи показників: показники, що характеризують фізичні константи звуку (частоту, інтенсивність, тембр і т.п.); показники, що харак­теризують психофізіологічний вплив звуку на організм людини (рівень гучності, рівень звукового тиску, частот­ний інтервал та ін.). Найбільш популярні в даний час відеомагнітофони, що призначені для запису чорно-білих і кольорових телепрограм, переданих за допомогою сигна­лів, кодованих за системою СЕКАМ і УПАВ, а також сиг­налів звукового супроводу з наступною передачею і від­творюванням їх через телевізійний приймач.

В аудіомагнітофонах використовуються котушкові (шири­ною 6,3 мм) і касетні (шириною 3,81 мм) магнітні стрічки.

Котушкові стрічки бувають товщиною 37 і 27 мкм. У відео-магнітофонах носієм інформації є магнітна стрічка шириною 12,7 мм, вміщена у відеокасету типу "Електроніка ВК-180" (тривалість запису чи відтворення відповідно 120 чи 180 хв.). Останнім часом масовим попитом користуються ком­пакт-диски, що є принципово новим носієм звукової інфор­мації. Це диск із прозорої пластмаси (полікарбонат) товщи­ною 1,2 мм, діаметром 12 см. Інформація записується в ци­фровій формі двоїчним кодом з одного боку у вигляді мік­роскопічних заглиблень і проміжків між ними, розташова­них по спіралі. Запис ведеться від центра диска до краю. За тривалістю відтворення до 70 хв., компакт-диск забезпечує наявність робочого діапазону частот 20-20 000 Гц при по­вній відсутності шумових перешкод (клацання, потріску­вань, фону), характерних для магнітофонів і програвачів грамплатівок, що робить його найперспективнішим засобом для записування і відтворення звуку на даний момент роз­витку аудіотехнологій. Найбільш перспективні диски ОУО (тривалість відтворення - до декількох годин).

Умови експлуатації та контроль якості побутової радіоелектронної апаратури

Під час транспортування, зберігання й експлуатації радіо­електронна апаратура піддається численним зовнішнім впливам, основними з яких є:

•   кліматичні, пов'язані в основному зі станом атмосфери, - темпе­ратурою і її циклічністю; вологістю; атмосферним тиском; соняч­ною радіацією; домішками у повітрі (пил, солі, промислові гази); біологічними факторами (грибкова цвіль) тощо;

•   механічні, що зв'язані з вібраційними й ударними навантаженнями і звуковим тиском.

Розглянемо вплив різних факторів на працездатність радіо­електронної апаратури.

Надійність роботи радіоелектронної апаратури і їх елементів залежить від температури навколишнього середовища. Підвищення чи зниження температури від номінального значення майже завжди викликає погіршання роботи апаратури, пов'язаних зі зміною фізико-хімічних і механічних властивостей матеріалів, з яких вона виготов­лена. Тепловий вплив також є причиною погіршання електричних властивостей радіоапаратури внаслідок зміни електричного опору резисторів, опору ізоляції діелектриків, ємності конденсаторів тощо. При підвищенні температури деякі види пластмас розм'якшуються, а вологонепроникні покриття погіршують свої властивості. Тепловий вплив призводить також до прискореного старіння матеріалів.

Надійність роботи радіоелектронної апаратури також залежить від стану навколишньої атмосфери й у першу чергу - від вологи. Зі збільшенням вологи різко знижуються ізоляційні властивості. Найбільше впливають кліматичні умови (підвищена вологість, гриб­кова цвіль, сонячна радіація) на параметри радіоелектронної апара­тури, що експлуатуються у тропічних умовах. Так, утворення і розвиток грибків знижує ізоляцію матеріалів, сприяє створенню провідного шару на поверхні ізоляції, викликає хімічне розкладення органічних матеріалів і корозію металів, що призводить до псування і виходу з ладу апаратури. Інтенсивне сонячне опромінення також сприяє окисненню або хімічному розкладенню деяких органічних матеріалів.

Залежно від діапазону зміни основних кліматичних факторів радіоелектронна апаратура може експлуатуватися в нормальних, складних та тяжких умовах. Для побутової радіоелектронної апаратури нормальними є умови закритих приміщень: температура від -10°...+25°С, відносна вологість до 80%, атмосферний тиск ±20...780ммрт. ст.

Механічні впливи. Механічні навантаження можуть мати складний комплексний характер при різному їхньому з'єднанні. Так, стаціонарна апаратура піддається короткочасним ударним наванта­женням і вібрації тільки під час упакування і транспортування.

На радіоелектронну апаратуру, що встановлюється на автомобілях вібрація й ударні навантаження впливають під час роботи. Руйну­вання чи швидке зношування конструкції викликають не довго­строкові діючі малі навантаження, а великі перевантаження, хоча вони і діють короткочасно. Тому найбільш небезпечним випадком впливу вібрації є збіг власної частоти коливань окремих частин апаратури з коливаннями зовнішнього джерела вібрації. Сумарна амплітуда коливань буває при цьому настільки велика, що може відбутися руйнування конструкції. Тому в конструкцію радіо­електронної апаратури вводяться спеціальні пристрої для зм'якшення динамічних навантажень чи змін їхнього характеру.

Враховуючи вищезазначене, основними вимогами до якості радіоелектронної апаратури, насамперед, є їх електрична, механічна, термічна та екологічна безпека.

Електрична безпека радіоелектронних апаратів характе­ризується безпечною потужністю іонізуючого та неіонізуючого випромінювань (не більше 36 пА, або 0,5 мР/с) і відсутністю витоку електроенергії при короткому замиканні або роз'єднані деталей. Найголовнішим показником електричної безпеки радіоелектронної апаратури є температура розм'якшення ізолюючого матеріалу, що повинна бути не меншою 150°С. Доступні до споживача частини апарата не повинні знаходитися під небезпечною напругою.

Під час оцінення електричної безпеки побутової радіо­електронної апаратури враховується також вплив електричних та електромагнітних полів на роботу інших апаратів (чи не викликають перешкод) та на здоров'я людини. Якщо апарат не показує такий вплив, то він вважається екологічно безпечним.

Усі радіоелектронні апарати повинні пройти випробування на електричну безпеку через підключення до них змінного або постій­ного струму (залежно від умов експлуатації) тривалістю 60 с. Апарат задовольняє вимоги електричної безпеки, якщо опір ізоляції після дії струму не змінився, а в самому апараті не було коронарного розряду.

Механічна безпека побутових радіоелектронних апаратів тісно пов'язана з механічною міцністю цих приладів. Достатня міцність апарата дозволяє йому витримувати умови нормальної експлуатації. Руйнування радіо- телеапаратури під час падіння може призвести до короткого замикання електричної мережі, що, у свою чергу, - до пожежі. Залежно від виду апаратури механічна безпека визначається під час випробування на ударну міцність, вібраційну стійкість, механічне руйнування апарату або його частин.

Під час випробовування на ударну міцність радіоелектронний апарат встановлюють на горизонтальну підставку, яку потім кидають з висоти 50 см на дерев'яну підлогу. Після закінчення випро­бовування в апараті не повинно бути пошкоджень. При випробо­вуванні на вібраційну стійкість апарат закріплюють на вібростенді, »що має вертикальний режим коливань. Після випробовування у визначеному діапазоні частот та амплітуді коливань в апараті не повинні бути порушені або послаблені кріплення, що може призвести до небезпечної ситуації. При випробовуванні ударом апарат закріп­люють на жорсткій опорі. По зовнішній поверхні апарата, включаючи ручки керування і кнопки перемикання, завдають удари молотком пружинної дії. Після таких ударів апарат повинен витримати випробовування на електричну міцність.

Міцність кінескопа телевізорів визначають ударом по його поверхні кулькою діаметром 40 мм, яка виготовлена із загартованої сталі. Закріплена на шнурі кулька відводиться на натягнутому шнурі таким чином, щоб відстань по горизонталі між кулькою і точкою удару становила 210 см для кінескопів з розміром діагоналі більше 40 см та 170 см - для решти кінескопів. Після випробовування кінескоп повинен залишатися без ушкоджень.

Головними характеристиками термічної безпеки радіо­електронних апаратів є вогнестійкість і стійкість до теплового удару. З метою контролю на вогнестійкість деталі, наприклад, друковані плати телевізора, випробовують вертикальним полум'ям, що його створює пальник Бунзена. Якщо зразок витримує середній час горіння - 5 с, то вогнестійкість вважається задовільною.

Тепловий удар виникає у телевізорах після вибуху кінескопа і характеризується багаторазовою зміною температури виробу (швидким нагріванням і наступним різким охолодженням). Для кіне­скопів випробовування термоударом є обов'язковим. З цією метою на балон кінескопа наносять сітку подряпин, а потім це місце охолод­жують кілька разів рідким азотом до появи тріщин. Результат вва­жають позитивним, якщо при руйнуванні кінескопа жоден осколок вагою більше двох грамів не вилетів за край бар'єра, що встановлений на підлозі на відстані 50 см від кінескопа.

Проблема підвищення безпеки є складовою частиною проблеми підвищення конкурентоспроможності радіоелектронних товарів на ринку, що віддзеркалює всі аспекти життя суспільства і незмінно знаходиться в центрі уваги керівництва та ділових кіл усіх країн світу. Певних заходів з підвищення безпеки радіоелектронних апаратів вживають і в Україні, але до сьогодні бракує кардинальних заходів

принципового характеру. З цієї причини кожен радіоелектронний пристрій українського виробництва у період сертифікації підлягає повному переліку випробовувань на безпеку.

Сертифікація товарів закордонних фірм, які зарекомендували себе на світовому та українському ринках як виробники продукції високої якості, здійснюється за полегшеними схемами, що основані на використанні доказів відповідності (невідповідності) продукції вимогам декларації.

Оцінка якості побутової радіоелектронної апаратури у торгівлі обмежується перевіркою наявності супроводжувальних документів, комплектності, цілісності упакування, оцінкою зовніш­нього вигляду, а також опробуванням, прослуховуванням та визна­ченням якості звучання і працездатності всіх вузлів та механізмів. Порушення хоча б одного із цих пунктів дає основу для пред'явлення претензій постачальнику продукції. Об'єктивна оцінка основних параметрів побутової радіоелектронної апаратури можлива тільки в умовах спеціалізованих лабораторій.

Під час контролю упакування апаратури перевіряють її ціліс­ність та відсутність слідів розпакування. Перевіряючи документацію, звертають увагу на збігання номера на корпусі з номером у паспорті та гарантійних талонах. Також перевіряють, чи проставлено в паспорті дату випуску апаратури, штамп ВТК та цілісність пломби.

Комплектність перевіряють згідно з переліком, який є у паспорті на апаратуру.

Оцінюючи зовнішній вигляд радіоелектронної апаратури звертають увагу на стан корпуса, задньої стінки, клавіш та ручок керування. Необхідно переконатися в цілісності корпуса, відсутності на поверхні корпуса подряпин, задирок, розтікання лаку, слідів корозії, вм'ятин та інших дефектів, які погіршують зовнішній вигляд. Панелі повинні мати чіткі написи та умовні позначки.

Під час контролю працездатності встановлюють, чи функціо­нують всі блоки апарата та органолептично оцінюють якість їх роботи. Цей етап здійснюють послідовно, як описано в інструкції на конкретний вид побутової радіоелектронної апаратури. Хід усіх механізмів повинен бути рівномірним, без шумів, заклинення

пробуксовувань.

Перевіряючи якість комбінованих радіоелектронних виробів, перевіряють також працездатність усіх компонентів, що входять до їх складу.

Радіо-телетовари займають до 70% нашого дозвілля бо ними ми користуємось пасивно – дивимось, слухаємо. Інші культурно-побутові товари вимагають нашої активної участі.

Фото- і кіно-товари

До фотокінотоварів відносяться: фотоапарати і кінокаме­ри, світлочутливі матеріали, речовини для їх хіміко-фотографічного оброблення, проекційна апаратура і фото-кінотовари. Фотоапарати поділяють на 3 види: за шириною плівки при зніманні на 16, 35 і 60 мм, а за функціональними властивостями теж на 3 класи (чи типи): простого, серед­нього і високого. Кінокамери класифікують за шириною плівки і за сукупністю споживчих властивостей. Плівка - 8 і 16мм. До цієї ж групи відносять проекційну апаратуру для перегляду діапозитивів, слайдів, діафільмів, кінофільмів і негативів. Це фільмоскопи, стереоскопи, діапроектори, фільмопроектори, кінопроектори та фотозбільшувачі.

То ж поділ за призначенням фотоапаратів та кіноприладдя див. В табл.6

Таблиця 6

Класифікація фотоапаратів та кіноприладдя за призначенням

Спеціального призначення	Загального призначення
Для репродукційних робіт	Для початківців
Для фотополювання	Для підготовлених фотоаматорів
Для портретних робіт в павільйонах
Для одноступеневого процесу	Для професіоналів

Класифікація фотокіноприладдя

Приладдя для фотозйомки	Для лабораторної обробки фотокіноматеріалів	Монтажне та кінопроекційне обладнання	Проекційна апаратура
Об’єктиви	Фото-кіно-бачки	Склеювальні преси	діапроектори
Штативи	кювети
світлофільтри	Ліхтарі лабораторні	Ножі для розрізання кіноплівок	Фільмо- проектори
Насадочні лінзи	Реле часу
Фото-експонометри	Годинники лабораторні	Монтажні столики	Кіно- проектори
фотолампи	Рамки кадруючі	Рамки діапозитивні	Фото- збільшу- вачі
Фотоосвітлювачі	Пінцети
Імпульсні лампи	Термометри	Електро-синхронізатори
подовжувачі	Валики гумові		діаскопи
бленди	Електроглянсівки	Екрани аматорські
Спускові троси	Різаки	Штативі для екранів

 

Музичні товари

Музичні інструменти класифікують: за конструкцією, видом джерела звуку, способом вилучення звуків, діапазоном і тембровим забарвленням і т. ін. За видом джерела звуку їх поділяють на 5 основних груп: струнні, язичкові, духові, уда­рні, електромузичні. Усередині груп виділяються підгрупи за способом видобування звуку.

Струнні: джерело звуку - натягнута струна. До них відно­сяться щіткові: балалайка (3-х, 4-х, 6-струнні; прима, секунда, альт, бас, контрабас); гітара (6-ти, 7-ми, 12-струнні); ма­ндоліни (овальні, напівовальні, плоскі); домри (пікколо, при­ма, альт, тенор, бас та ін.) З домр і балалайок складають ор­кестри народних інструментів.

Смичкові інструменти - звук видобувається від тертя смичка і струни. Усі смичкові інструменти мають по 4 струни і своєрідну форму корпуса. До них відносяться: скрипка, альт, віолончель, контрабас.

Ударно-клавішні - звук видобувається коливаннями струн, спричиненим ударом пальців музиканта по клавішах механізму. До них відносяться: рояль і піаніно. Завдяки ба­гатству звуків від голосних (югіе - сильно) до тихих (ріапо -тихо) рояль і піаніно одержали загальну назву фортепіано.

Язичкові інструменти - звук утворюється від коли­вань пружних сталевих язичків під дією потоку повітря, що нагнітається міхом. До них відносяться: гармонії, бая­ни, акордеони.

Духові музичні інструменти - джерелом звучання в них є стовп повітря, що коливається в каналі інструмента. Духо­ві інструменти залежно від способу видобування звуку і конструктивних особливостей поділяють на амбушюрні: ко­рнет, труба, альт, тенор, баритон, бас, валторна і цуг-тромбон; лінгвальні (язичкові): кларнет, саксофон, гобой, англій­ський ріжок, фагот; лабіальні - джерелом звуку в них є струмінь повітря, що продувається під кутом до бічного отвору - лабиуму: флейти.

Ударні музичні інструменти - перетинчасті: барабани, бубни, литаври; пластинчасті: металофони, ксилофони; самозвучні: оркестрові тарілки, трикутники, кастаньєти та ін. Електромузичні інструменти - звук у них утворюється за участю електронних чи електроакустичних приладів. Вони представлені трьома групами: електронні, адаптерні та елект­ропневматичні.

Таблиця 7

Класифікація резонаторних інструментів

струнні		Язичкові		духові		ударні
Джерелом звука в цих інструментах є:
струни	Металева пластина, яка вібрує під дією струменю повітря		Повітря, замкнуте в трубці певної довжини і діаметру				Удар по поверхні, корпусу, брусках чи пластинах
гітара	Гармоніка- для виконання нескладних музичних творів		Труба, труба кавалерійська				Барабани( великий окестровий і естрадний, малий оркестровий і естрадний
балалайка
мандоліна			Корнет, флейта пікколі ,кларнет
добмра	Баян для виконання складних музичних творів		Альт, флейта альт, фагот, цуг-трамбон				бубон
арфа
бандура			Баритон, флейта бас,саксофон				Литаври, ксилофон,челести
гуслі	Акордеон для виконання дуже складних музичних творів		Валторна, гобой
			Фанфари,фагот				Бонги,гонги
			Горн, ріжок, англійський ріжок, мисливський ріжок				Тамтами,кастаньєти, дзвіночки
Електромузичні інструменти
Інструменти з генератором звукової частоти(електронні)					Інструменти з адаптором, що відтворює звуки звичайних інструментів
Електроорган одноголосний					Електрогитари(акустична, напівакустична і неакустична)
Електроорган багатоголосний
Електробаян, електроакордеон, електросинтезатор, приставки					Електробалалайки, електроарфи, електропіаніно

Лекція

Годинники

Годинники поділяють за призначенням, за джерелом енергії і типом регулятора, за принципом користування.

За призначенням годинники бувають: наручні, кишенькові,настінні, настільні,будильники і спеціального призначення.

За джерелом енергії: механічні і електричні.

За типом регулятора: балансові і маятникові.

За принципом користування: годинники індивідуального користування(наручні, кишенькові, годинники-кулони, годинники-обручки) і годинники колективного користування(настільні, настінні,на підлозі і шахові).

Кожен завод, що випускає годинники, має свій товарний знак. Найменування вказують на циферблаті, а товарний знак – на механізмі годинників.

На зміну традиційному маятнику і балансу прийшли кварцові осцилятори, а замість гірі і заводної пружини застосовують електрохімічні джерела постійного струму. Точність кварцових годинників у 20-30 разів перевищує точність ме­ханічних, а тривалість дії джерела струму становить 2,5-3 роки. Є наручні годинники зі змішаною стрілочно-цифровою індикацією, сигналом, подвійним календарем, мелодіями, пристроєм для вимірювання пульсу, з таймером, калькулято­ром та ін.

Канцелярські товари

Канцелярські товари поділяють на металеві, дерев'яні, пластмасові, склокерамічні, мастичні та обчислювальна тех­ніка. Вони згруповані за однією ознакою - сировиною, тому що велике (до 1000 артикулів) розмаїття обмежує іншу кла­сифікацію.

Асортимент. До металевих канцтоварів відносяться: скріпки, шпильки, кліпси, діркопробивачі, машинки-зшивачі і скоби до них (стиплери), ножиці, лінійки і т.п.

До дерев'яних і пластмасових відносять: лінійки канцеляр­ські, келихи, підставки під перекидні календарі чи для пись­мового приладу, ножі для різання паперів тощо.

Склокераміка в основному використовується для скульп­турно-художнього оформлення письмових приладів та ін.

До мастичних виробів відносять: клей, сургуч, фарби штемпельні і ротаторні. Сургуч складається з каніфолі, воску і крейди. Штемпельна фарба - це водний розчин барвника, декстрину, гліцерину й антисептиків.

 Обчислювальна техніка представлена розмаїтістю калькуляторів - переносних і ста­ціонарних.

До засобів для письма відносять: ручки, олівці, фломасте­ри, пера, чорнило, туш тощо. Усі вони відповідають вимогам

ТУ і стандартам, мають привласнені їм марки й індекси. Новинка - АNОТОРЕN - електронна ручка. Наприклад, олівці призначені для писання, креслення, малювання.

За конструкцією розрізняють звичайні (у дерев'яній обо­лонці) чорнографітні, кольорові, копіювальні, спеціальні, ме­ханічні з графітним стрижнем; фломастери.

Залежно від ступеня твердості стрижня розрізняють 15 рі­зновидів олівців. Ступінь твердості позначається буквами і цифрами: Т - тверді, М - м'які, ТМ і СТ - середньої твердо­сті, 6М - найм'якіші, 7Т - найтвердіші. Діаметр стрижня - від 8,8 до 1,7 мм, діаметр олівця - від 5,0 до 8,2 мм.

За раніше діючою класифікацією в окрему групу виділяли шкільно-письмові предмети, які впритул перетинаються з канцтоварами, а в основі їх отримання лежить уся паперова продукція.

До паперово-чистових товарів відносять вироби, вигото­влені з паперу і картону, призначені для письма, креслення, малювання й інших робіт. Особливе місце займають вироби санітарно-гігієнічного призначення.

Папір одержують з деревної маси (стирання деревини на спеціальних машинах - дефібрерах), целюлози, макулатури та ганчіркової напівмаси.

Якість паперу і картону характеризується споживчими властивостями, основними з який є: волокнистий склад, ма­са 1 м², об'ємна маса, ступінь проклейки, білизна, гладкість, міцність на розрив, подовження при розтягуванні, сортність.

Для додання паперу водовідштовхувальних властивостей у паперової масу вводять речовини, що проклеюють (рослинні і тваринні клеї, рідке скло й ін.). Ступінь проклейки має зна­чення для паперу, призначеного для письма чорнилом, креслення тушшю, малювання фарбами. Виражається вона шири­ною штриха в міліметрах, при нанесенні якого водяні барвні складові не розпливаються і не переходять на зворотну сто­рону паперу. Білизна - характеризує оптичні властивості па­перу. Чим вища білизна, тим легше читається текст. Досяга­ється це введенням до паперової маси наповнювачів: каоліну, тальку, гіпсу, крейди тощо.

Гладкість характеризує стан поверхні листа паперу. Чим вища гладкість паперу, тим рівномірніше на ньому лягають чорнило, фарби, друкування. Гладкість виражається в секу­ндах. Наприклад, гладкість паперів для письма дорівнює 100-150 с, крейдованих - 400-600 с.

 Маса 1 м² характеризує щільність паперу, вид наявних у її складі волокон, порис­тість. Асортимент паперу і картону налічує більше як 600 ви­дів. Виробляють їх у бобінах, рулонах, аркушах.

 

Транспортні засоби

До засобів пересування сухопутного транспорту відно­сяться: легкові автомобілі, мотоцикли, моторолери, мопеди, мотовелосипеди, велосипеди.

Легкові автомобілі за типом двигуна поділяють на карбю­раторні і дизельні; за призначенням: загального призначення і спеціальні.

Водний транспорт особистого користування: катери, мо­точовни, гребні човни і човнові мотори. Супутні товари: при­лади для заряджання акумулятора, транзисторне запалюван­ня, лебідки, ніжні насоси, пристосування для демонтажу ав­топокришок, пристрої проти викрадення. Додаткові предме­ти: каністри, шланги, чохли для кермового колеса, вентиля­тори, багажники, чохли для сидіння тощо.

Для відпочинку до автомашин додаються такі товари: автопричепи, намети, спальні мішки, портативні плити, набори меблів, посуду, холодильники тощо.

 

Спортивні товари

Спортивні товари слід розглядати разом з туристичними. До них відносяться: інвентар і устаткування для гімнастики, важкої та легкої атлетики, спортивних ігор, ковзанярського, лижного і водного спорту. Усі ці товари потрібні для фізич­ного розвитку людини. Інвентар для гімнастики групують за видами гімнастичних вправ: стройові, порядкові, загальнорозвиваючі, вільні, на снарядах, стрибки й акробатичні.

Для вправ - гімнастичні стінки, ослони, набивні м'ячі (медицинбол), ціпки, шпильки, обручі, жердини і канати для ла­зіння, гімнастичні сходи і канати для перетягування.

Для вільних вправ - м'ячі, скакалки, стрічки, вимпели, шар­фи та ін.

Для вправ на снарядах - поперечини, бруси, кільця, кінь, колода.

Для важкої атлетики - штанги атлетичні, гирі, гантелі, ес­пандери, напульсники, бандаж і пояс для штангістів.

Для боксу - боксерські рукавиці (бойові., тренувальні і снарядні), захисні речі і снаряди (груші, м'ячі, мішки і лапи).

Для боротьби - борцовські мати, опудала і мішки.

Для фехтування: зброя - рапіра, шабля, шпага; захисні при­стосування фехтувальника: маски, нагрудники, налокітники, рукавиці.

Для легкої атлетики - для метання і штовхання (диски, списи, молоти, гранати, ядра).

Для стрибків і бігу (стійки і планки, тичини, естафетні па­лички, стартові верстати, пістолет і лопаточка).

Для спортивних ігор (футбол, волейбол, баскетбол, ганд­бол, регбі і водне поло) - відповідні м'ячі, сітки, захисні речі.

Для гри в бадмінтон і теніс - ракетки, м'ячі, сітки.

Для гри в хокей - клюшки, м'ячі чи шайби, хокейні сітки для воріт і захисні засоби для хокеїстів.

Для гри в шахи: комплект фігур - 32 шт., дошка і годин­ник; шашки - російські (для гри на дошках з 64 квадратами) і міжнародні (стокліткові).

Для гри в більярд - стіл, 16 куль, 6 київ і трикутник.

Для ковзанярського і лижного спорту - лижі (лісові, тури­стичні, спортивно-бігові, гоночні і стрибкові), лижні кріп­лення, лижні ціпки і лижні мазі.

Для водного спорту і підводного плавання - лижі, дихаль­ні трубки, ласти, гідрокостюми, окуляри для плавання, руш­ниці для підводного полювання.

Для пішохідного туризму й альпінізму - рюкзаки, спальні мішки, похідні намети, мотузки, пояси для страхування, аль­піністські окуляри, надувні матраци і подушки, компаси, фляги, посуд, льодоруби, кішки і молотки.

Друкована продукція

Видання - це твір друку, поліграфічно самостійно офор­млений, який пройшов редакційно-видавниче оброблення, має вихідні дані та призначений для передачі інформації, що міститься в ньому. Якщо видання не має вихідних да­них, воно вважається анонімним.

Видання належать до того чи іншого типу літератури. Розрізняють такі види видань:

•  за матеріальною конструкцією: книжки, журнали, аркушове, газетне, плакат, буклет, карткове, комплектне;

•  за знаковою природою й інформацією: текстове, нотне, картографічне, книжково-видавниче;

•  за періодичністю: неперіодичне, періодичне, триваюче;

•  за структурою: книга, брошура, листівка, збірник, одно - чи багатотомне видання, зібрання творів, вибрані праці, журнал, газета, бюлетень, листок, серія, тощо;

•  за цільовим призначенням і характером: інформаційно-офіційне, наукове (монографія, збірник наукових праць тощо), науково-популярне, масово-політичне, навчаль­не (підручник, навчально-методичний посібник тощо), виробниче (стандарт, ТУ тощо), довідкове (словник, ен­циклопедія, довідник), рекламне, інформаційне (огля­дове, бібліографічне, реферативне), літературно-художнє.

Інформаційні видання можна класифікувати:

•  за способом розповсюдження: замовне, передплатне, мікровидання ;

•  за поліграфічним виконанням: мініатюрне, мікрови­дання тощо;

•  стосовно події: ювілейне, меморіальне тощо.

Книга - це неперіодичне видання, обсягом більше 3-х дру­кованих аркушів, тобто не менше 48 сторінок. Історія книги тісно пов'язана з писемністю і друкарством. І хоча графічні смислові знаки були 15 тисяч років тому, перші книги з'яв­илися значно пізніше.

Журнал - періодичне друковане видання, що виходить щотижня, щодекади, щомісяця, один раз за 2 місяці, один раз за квартал і рідше. За характером і напрямком журнали поділяються на політичні, літературні, наукові і галузеві, для жінок, чоловіків, молоді, дітей; ілюстровані та неілюстровані.

Товари для відпочинку

Товари для відпочинку класифікують залежно від його активності й пасивності. До активного відпочинку відносять: полювання, рибну ловлю, спорт (крім професійного) і туризм.

Товари для активного відпочинку: інвентар для рибної ловлі; інвентар для полювання: мисливські рушниці і речі для догляду за ними; набої, прилади і пристосування для спорядження, мисливські товари;

Мисливські рушниці за призначенням поділяють на три групи: для мисливського промислу, спортивного полювання і спортивної стрільби;

• за застосовуваним снарядом: дробові, кульові, напівдробові;

• за числом стволів: одно -, дво-, три - і чотириствольні;

• за числом наявних напоготові пострілів: однозарядні, багатозарядні (магазинні) і самозарядні (автоматичні).

Товари для особистого спорядження спортсменів і турис­тів розглянуті в групі "спортивні товари", вони ж викорис­товуються для активного відпочинку.

Товари для пасивного відпочинку: настільні ігри, лото, карти, доміно, шахи, шашки.

Товарознавча характеристика господарських товарів

Ключові слова: споживчі властивості меблів; посуд: скляний, пластмасовий, дерев’яний; електротовари; будівельні матеріали: лісоматеріали, цегла, вапно, гіпс, покрівельні матеріали, екю; про­відникові вироби.

Лекція

Товарознавча характеристика господарських товарів

 

Класифікація товарів господарського призначення

Відповідно до загальної класифікації непродовольчих то­варів у підкласі «Господарські товари» до групи «Споріднені товари» відносять: меблі, посуд, побутову техніку (складно-технічні товари), будівельні матеріали, сільськогосподарські товари. В умовах невпинного технічного прогресу, підви­щення культурно-побутового рівня населення все більше зростають вимоги до організації внутрішнього простору бу­динків і споруд. Функціональні та естетичні завдання форму­вання внутрішнього простору вирішуються головним чином підвищенням добротності, комфортності, художнього рівня, поліпшенням споживчих властивостей, розширенням асор­тименту і підвищенням конкурентоспроможності всіх това­рів, що оточують людину.

 

Споживчі властивості товарів господарського призначення

Усі товари цього підкласу повинні мати комплекс:

- функціональних властивостей, виражених у застосуванні нових технологій для одержання конструкцій, що забез­печують зручність, універсальність, досконалість вико­нання допоміжних операцій;

- ергономічних властивостей, виражених у гігієнічності товару, безпеці, антропометричності; надійності; довговічності; безвідмовності, збереженості, ремонтопридат­ності;

-  естетичних властивостей, виражених в інформаційній виразності, цілісності композиції, раціональності, доско­налості виробничого виконання;

-  соціального призначення, вираженого в задоволенні по­питу всіх проверстків населення.

Меблеві товари

Споживчі властивості будь-яких товарів визначені таки­ми основними напрямами: функціональними, ергономічни­ми, естетичними властивостями товарів, надійністю і безпе­кою. У меблевих товарах споживчі властивості формуються з етапів в організації виготовлення меблів: при проектуванні, конструюванні та у виробництві. Головні споживчі власти­вості готових меблів формують різні сучасні матеріали, скла­дові деталі і вироби.

До них відносяться: - пиломатеріали, шпон (лущений і струганий, той, що ви­користовується для облицювання поверхонь виробів з де­ревини, виготовлення фанери, плит. Фанера буває зви­чайна, облицювальна, спеціальна);

столярні плити для виробництва щитових і корпусних меблів;

деревостружні плити (ДСП) товщиною 14-16 мм, що ви­готовляються з відходів і неділової деревини; деревоволокнисті плити (ДВП), які виготовляються з де­ревної тріски, розмеленої до волокнистого стану, з насту­пним змішуванням її із синтетичними смолами, висихаю­чими оліями і термічною обробкою;

гнуто-клейова деревина, що застосовується для виготов­лення деталей стільців, столів, крісел;

лакофарбові, відбілюючі, обезсмолюючі, шліфувальні,полірувальні матеріали; фурнітура;матеріали з пластмас;пружини;ватин;поліуретановий поропласт; губчата гума; покривні(грубі технічні) і лицювальні тканини (гобелен, репс, плюш, оксамит, велюр тощо).

 Меблі класифікують:

• за призначенням: побутові і для громадських установ. Побутові поділяються на меблі для їдалень, спальні, віта­льні, кухні, передпокою, ванної кімнати;

• за видом матеріалів: дерев'яні, металеві, пластмасові;

• за способом виробництва: столярні, гнуті, гнуто-клейові, плетені і пресовані (з деревини); металеві - литі, штам­повані, гнуті, зварені; пластмасові - литі, формовані, клейові;

• за функціональним використанням: для сидіння, сну, ди­вани, зберігання різних предметів, роботи, готування і приймання їжі, для культурно-побутових потреб;

• за конструкцією: нерозбірні, вбудовані, універсально-розбірні, такі, що трансформуються, і секційні;

• за видом: шафи, тумби, столи, стільці, крісла, ліжка, та­бурети, банкетки тощо;

• за наявністю обробки: з обробкою і без неї. Застосову­ють обробку прозору - столярну (лакування, розполірування, полірування і панелювання), непрозору – малярну (виконується лакофарбовими сполуками, листовими ма­теріалами, плівками). До неї відносяться також імітаційні види обробки під текстуру коштовних порід деревини декоративною фанерою, текстурним папером і шпоном, декоративно-шаровими пластиками, аерографією, друком тощо. Спеціальні види обробок - інкрустація;

• за комплектністю: штучні, в наборах і гарнітурах;

• за розмірами: меблі поділяються залежно від висоти, ширини, довжини й інших розмірних характеристик виробів певного виду і призначення;

• за віком споживачів: для дорослих, підлітків і дітей.

Посуд

Посуд - це порожнисті чи плоскі вироби, що застосову­ються для приготування і приймання їжі, зберігання харчо­вих і нехарчових продуктів, а також для різних господарсь­ких, декоративних, санітарно-гігієнічних і спеціальних по­треб.

За основним вихідним матеріалом посуд поділяють на ме­талевий, скляний, керамічний, пластмасовий і дерев'яний, які й визначаються видом сировини.

Основні етапи виробництва скляних виробів:

- підготовка сировинних матеріалів, складання шихти (шихта - це суміш тонкороздріблених сировинних матеріалів, відповідно до рецептури типового складу скла);

- варка скломаси при температурі 1500°С до утворення в'я­зкої прозорої маси;

- формування (ґрунтується на регулюванні в'язкості і по­верхневого натягу скломаси; виробляється склодувною трубкою до певної температурної межі);

- оброблення виробів - здійснюється абразивами або тра­вильними розчинами (для кришталю - суміш плавикової кислоти і сірчаної кислот концентрації 40% та 91,5% від­повідно);

- декоративне оброблення (впливає на естетичні достоїнс­тва і вартість).

Класифікація й асортимент скляного посуду.

Скляний побутовий посуд класифікують за призначенням, складом скломаси, способом виготовлення, видами, фасона­ми, розмірами, обробкою, комплектністю.

• За призначенням побутовий посуд поділяють на 3 гру­пи: столовий, господарський і художньо-декоративний.

• За складом скломаси: вироби зі скла звичайного (вапняно-натрієвого і вапняно-натрієво-калієвого), свинцево-калієвого (кришталю), жаростійкого та ін..

• За способом виготовлення: видувний, пресований і пресовидувний посуд.

*За видом: склянки для чаю, мінеральних і фруктових вод, соків; келихи, бокальчики, фужери; кружки для ква­су, молока; вази для фруктів.

•      Фасони посуду визначаються формою його корпусу (овальний, конічний, циліндричний, кулястий) і особли­востями конструкції (з ручкою, без ручки, на ніжці, на піддоні і без них).

•      За розмірами - дрібні, середні, особливо великі.

•      За способом прикрас: гладкий і лакований. Від ступе­ня художньої цінності залежить група оброблення. Вона буває від 1 -ї до 7-ї для безбарвного скла. Групові криш­талеві вироби, що відрізняються більш складними при­красами - з 4-ї по 10-у групу оброблення. Пресовані ви­роби з кришталю на групи оброблення не поділяються.

•      За способом термічного оброблення посуд буває незміцнений і зміцнений загартуванням. Загартування за­стосовують для посуду, який в експлуатації піддається різким перепадам температури.

• Пластмасовий посуд здебільшого, призначений для нехарчового користування. За призначенням має той самий напрямок, що й металевий, в окремих випадках заміняє скляний.

дерев’яний посуд не має масового застосування. В основ­ному використовується в домашньому господарстві інди­відуального житлового сектора - діжки, корита, дерев'яні ложки.

Металогосподарські товари.

Металогосподарські товари виготовляють цілком з металів і їх сплавів, а також з металів в комбінації з іншими матеріалами.

За призначенням виділяють наступні групи металотоварів:

·          металевий посуд;

·          ножові вироби;

·          столові прилади і приладдя;

·          прилади, що полегшують домашню працю;

·          інструменти;

·          садово-городній інвентар;

·          прилади для вікон і дверей;

·          кріпильні вироби.

Частка металогосподарських товарів в роздрібному товарообігу складає небагато більше 1,5%. Проте, розвитку їх виробництва приділяється велика увага, оскільки багато металогосподарських товарів є виробами повсякденного масового попиту.

У розвитку асортименту металогосподарских товарів можна виділити наступні основні напрями:

·          збільшення частки комплектних виробів-наборів посуду, інструментів, ножів і столових приладів, дверної арматури, кухонного приладдя;

·          підвищення комфортності виробів;

·          створення багатофункціональних виробів;

·          розробка вузькоспеціалізованих виробів;

·          розробка компактних конструкцій виробів, що складаються, комбінованих товарів і т. п.;

·          підвищення естетичних достоїнств товарів шляхом різноманітнішого декорування, що гармонійно поєднується з формою і функцією товару і властивостями металу.

Метали і сплави для виробництва металогосподарських товарів.

Метали – хімічні елементи, що характеризуються в твердому стані внутрішньою кристалічною будовою. Метали мають характерний блиск, вони непрозорі, при деформаціях пластичні, мають значну теплопровідність і електропровідність.

Метали і сплави, вживані для виготовлення металогосподарських товарів, підрозділяють на чорні і кольорові. До чорних відносять залізо і сплави на його основі чавун і сталь. Кольоровими вважається решта всіх металів (алюміній, цинк, нікель, хром, олово і ін.), і сплави на їх основі. Також до кольорових відносяться благородні (дорогоцінні) метали.

Благородні (дорогоцінні) метали.

Благородні метали характеризуються красивим зовнішнім виглядом, корозійною стійкістю в звичайній атмосфері і в більшості кислот і лугів, високою температурою плавлення, здатністю прокатуватися в якнайтонші плівки і нитки. До дорогоцінних металів відносяться срібло, золото, платина і метали платинової групи – паладій, рутеній, родій, іридій, осмій. Для побутових ювелірних виробів використовують в основному срібло, золото, платину.

Срібло – характеризується високими електро- і теплопровідністю, пластичністю, володіє стійкістю до дії води, соляної і органічних кислот, але розчиняється в азотній кислоті. Срібло використовують для захисно-декоративних покриттів, виготовлення ювелірних виробів, припоїв, світлочутливих матеріалів, контактів електроприладів і інших цілей.

Золото – метал яскраво-жовтого кольору, з сильним блиском, важкий , але при цьому м'який і пластичний. Золото характеризується високою хімічною міцністю до дії атмосфери, води при високих і низьких температурах, до кислот, лугів, проте розчиняється в царській горілці (суміш соляної і азотної кислот), бромистій і хлорній воді. Ювелірні вироби виготовляють не з чистого золота, унаслідок його м'якості, а із сплавів золота з міддю, сріблом, паладієм (біле золото).

Платина – білий метал з сіруватим відтінком, має високу щільність і температуру плавлення. Володіє високою твердістю, але меншою пластичністю. Для підвищення міцності її сплавляють з металами платинової групи: родієм, іридієм, паладієм, а також золотом, сріблом, міддю. У ювелірній справі застосовується платина 950 проби для виготовлення прикрас, а також як оправа діамантів, оскільки платина має однаковий з алмазом коефіцієнт лінійного розширення, при цьому діамант в оправі з платини має кращий блиск.

Асортимент металогосподарських товарів.

Металевий посуд.

Металевий посуд буває з чавуну, сталі, алюмінію і спла­вів. Обробка посуду залежить від виду сировинного матері­алу. Так, сталева (з вуглецевої сталі) буває чорна, емальова­на, оцинкована, луджена і фарбована, а також з вуглецевої конструкційної і корозійностійкої (нержавіючої) сталі, по­лірована.

За способом оброблення алюмінієвий посуд з листового матеріалу буває матовою, полірованою, анодованою і хромо­ваною поверхнею.

Поверхня посуду з мельхіору буває посріблена, нікельова­на чи хромована.

За призначенням металевий посуд групують у харчовий і нехарчовий, а харчовий поділяється на кухонний, столовий і для зберігання й перенесення харчових продуктів.

За способом виготовлення металевий посуд одержують литтям (чавунний й алюмінієвий) і штампуванням (стале­вий та алюмінієвий). Асортимент залежно від призначення:

- кухонний: каструлі різних розмірів і форм, у тому числі з подвійним дном, качатниці і гусятниці, сковороди, чайники, кавники, самовари, тази для варення, чуда-печі, скороварки (під тиском), казани і т.д.;

-  столовий: блюда, миски, тарілки, розноси, глечики, цу­корниці, соусники, креманки;

-  для зберігання і перенесення: банки для сипучих речовин, судки, відра, бідони, цебри, ковші тощо;

-  нехарчовий: посуд для прання - тази, рукомийники, ди­тячі ванни, корита, банки для води, відра для сміття, ка­ністри, лійки тощо.

Ножові вироби, столові прилади і приладдя.

До ножових виробів відносять ножі і ножиці різного призначення. По конструкції вони бувають цілісно металевими і комбінованими (складеними).

За призначенням ножі класифікуються на:

- столові;

- буфетні;

- кабінетні;

- господарські;

- ремісничо-промислові;

- складні.

 

Інструментальні товари.

За призначенням інструментальні товари класифікують на:

·          - деревообробні;

·          - металообробні;

·          - монтажні;

·          - розмічальні для вимірювань;

·          - садово-городні.

Побутова техніка.

Усю групу побутової техніки представляє асортимент побутових електротоварів, особливістю якого в сучасних умовах є оснащення пристроями автоматичного управління і регулювання, універсальність виконуваних функцій, відповідність міжнародним електротехнічним нормам, ергономіко естетична відповідність приладів навколишньому середовищу, використання нових функціональних елементів (на­півпровідників, інтегральних схем), які збільшують термін служби, підвищують комфортність.

Електротовари поділяють на:

- за призначенням на:

• провідникові вироби;

• електроустановчі вироби;

• побутові світильники, куди входять джерела світла й освітлювальна арматура;

• електронагрівальні прилади;

• побутові машини і прилади;

• прилади для одержання, встановлення або зміни струму і напруги;

• електроприлади особистої гігієни;

• машини і прилади для механізації господарських робіт;
- за видом перетворення електричної енергії:

• освітлювальні, механічні, нагрівальні, комбіновані при­лади.

- за ступенем захисту від ураження електричним стру­мом електротовари поділяють на п'ять класів: 0, 01, 1,2 ,3

- за ступенем захисту від вологи електроприлади можуть бути звичайного виконання, краплезахисні (пральні машини, електром'ясорубки); бризкозахисні (електросамовари); водонепроникні (електрокип'ятильники);

-  за умовами експлуатації розрізняють електроприлади, що можуть працювати під наглядом (міксери, пилососи) і без нагляду (холодильники, кондиціонери);

-  за режимом роботи електроприлади поділяють на пра­цюючі з тривалим режимом, з короткочасним і повторно-короткочасним;

-  за способом установки і переміщення: стаціонарні, пере­носні і ручні;

- за кліматичними умовами експлуатації побутові елект­роприлади можуть призначатися для використання в по­мірному (П), холодному (ХЛ), тропічному вологому (ТВ), тропічному сухому (ТС), сухому (С) і в будь-якому (О) кліматі.

Машини для механізації кухонних робіт.

Машини для обробки продуктів за призначенням ділять на спеціалізованих і універсальних. До спеціалізованих відносять кухонні машини з індивідуальним приводом — м'ясорубки, кавові млини, кавомолки, соковижималки, міксери (електрозбивачки), овочерізки, морожениці і ін. М'ясорубки складаються з електроприводу і насадки. Вони бувають шнековими і бесшнековими. У безшнекових м'ясо подрібнюється ножами, що обертаються. Шнекові по конструкції нагадують м'ясорубки з ручним приводом, але відрізняються вузьким і вищим розтрубом для завантаження м'яса. Основними функціональними властивостями м'ясорубок є продуктивність, маса одночасного завантаження і рівень якості, який оцінюють питомою продуктивністю. Кавові млини і кавомолки розрізняються способом подрібнення зерен кавою. Кавові млини дроблять зерна кави ножами, а кавомолки подрібнюють їх зубчатими дисками - жорнами. Показниками функціональних властивостей кавомолок і кавових млинів є величина разового завантаження, продуктивність і тонина помелу. Соковижималки залежно від способу видалення жому підрозділяють на неавтоматичні, напівавтоматичні і автоматичні. Основні робочі частини — терковий диск і перфорована корзина. Міксери — це судини у вигляді стакана різної місткості, в яких швидко обертаються ножі. Вони бувають настольними і ручними. Показниками функціональних властивостей є час і ефективність збивання (відношення об'єму готового продукту до об'єму початкового продукту). Овочерізки виготовляють дисковими (ножі розташовані в диску, що обертається) і барабанними (ножі знаходяться за межами диска). Морожениці складаються з електроприводу і алюмінієвої чаші з мішалкою і збивачкою. У універсальні кухонні машини входить декілька машинних агрегатів (м'ясорубки, овочерізки, соковижималки, міксери, кавомолки, тістомісилки і ін.), що мають загальний електропривод. Для зменшення числа оборотів ротора колекторного електродвигуна УКМ комплектують редуктором або приводними майданчиками. Швидкість робочих органів машин завдяки редуктору або приводним майданчикам можна змінювати в широких межах, що забезпечує високу якість механічної обробки різноманітних харчових продуктів. Основними функціональними властивостями УКМ є продуктивність, якість виконань окремих операцій, разове завантаження, час роботи і так далі

Будівельні матеріали

Будівельні матеріали і вироби класифікують за їх призна­ченням, походженням і видом сировини, способом одержан­ня, структурою, забарвленням, обробкою, формою, розміром, найменуванням, маркою. Основні з них:

• лісоматеріали круглі хвойних і листяних порід. За при­значенням розрізняють: ліс пиловочний, будівельний ліс, підтоварний. За товщиною він буває 3-х груп: дрібний (6-13 см), середній (14-24 см) і крупний (26 см і більше). Ма­ркування круглого лісу здійснюється на торці буквою " Б " (будівельний), цифрами - сорт і діаметр; НІ – 3-го сорту, Щ- діаметр 16 см.

До хвойних порід відносять сосну, ялину, ялицю, модрину, кедр.

До листяних порід відносять: дуб, бук, ясен, клен, явір, граб, горіх, каштан, чинар, грушу, яблуню, липу, березу, вільху, осику, тополю, вербу тощо.

З деревини отримують пиломатеріали хвойних і листяних порід, а також діловий горбиль. Хвойні пиломатеріали поділяють:

- за розміром поперечного перерізу на дошки ( ширина не більше подвійної товщини), бруси( якщо товщина і ширина більш ніж 100 мм).

- за товщиною дошки поділяються на тонку( до 32 мм) і товсті( 40 мм і товще).

- за характером обробки: на обрізні і необрізні. Розміри встановлені при вологості 15%. Дошки і бруски бувають 5-ти сортів: добірні(Д), 1,2,3, 4 сорту, а бруси – 4-х сортів.

Листяні пиломатеріали поділяють на дошки і бруски.

За товщиною: тонкі- до 32 мм і товсті – до 35 мм. За довжиною: на коротку від 0,5 м до 0,9 м; середні від 1 м до 1,9 м; довгі від 2 м до 6,5 м. За характером обробки: обрізні; односторонньо обрізні; необрізні.

Горбиль одержують розпилюванням деревини хвойних порід, призначених для будівництва і переробки на дрібну продукцію ( штахетник, штукатурна дранка, кілки для помідорів тощо).

До стінових матеріалів відносять :цеглу, пустотілі блоки,портландцемент, гіпс, дранку штукатурну, суху штукатурку, тощо.

Цегла – глиняна звичайна з добавками і без них і обпалена. Вона буває суцільною і пустотілою, пластичною і напівсухого пресування: одинарна 250х20х65 мм і модульна ( з технологічними порожнинами) 250х120х88 мм.

За морозостійкістю цегла буває 4-х марок: Мрз5; 2; 3;50. Цифри означають цикли розморожування і заморожування.

Цегла силікатна – це штучний камінь, виготовлений методом пресування із суміші в’язкої речовини і піску й затвердіння під дією пари в автоклаві.

Марки силікатної цегли: 259,200,150,125,100 і 75.

Блоки пустотілі, скляні, зварені одномірні безбарвні і кольорові мають квадратну форму лицьових стінок.

Товщина лицьових стінок блоків 9-10 мм. Розміри 244х244х98 мм і 194х194х98 мм.

Жужільний(шлаковий) магнезіальний портландцемент – це гідравлічна в’язка речовина, що твердіє у воді і на повітрі.

 Гіпс будівельний – його виготовляють шляхом термічної обробки природного гіпсового каменю. Буває 1,2 і 3 сорту. Початок схоплення – не менше як 4 хв., а кінець не раніше 6 хв.

Вапно будівельне(повітряне) – виготовляють шляхом випалу вапнякових порід. Застосовують для виготовлення будівельних розчинів і побілки.

Покрівельні і ізоляційні матеріали застосовують для захисту конструкції від проникнення вогкості. До них відносять черепицю глиняну, аркуші азбоцементні плоскі, хвилясті, конькові, S- подібні, рубероїд, толь, пергамін, ізол, плити мінераловатні, полімерні матеріали.

Матеріали для облицювання й обробки – склопластик хвилястий, листовий,плоский; фанера клейова. Плити деревостружкові (ДСП),деревоволокнисті(ДВП); аркуші гіпсові обшивальні (Штукатурка гіпсова суха); плитка керамічна для внутрішнього облицювання стін;обпалена глазурована; плитка керамічна для підлог обпалена; шпалери( основа – папір, складові: каолін, клейові й олійні фарби, мелена смола, бронзові чи алюмінієві порошки, різні сполуки); плівки полівінілхлоридні самоклеючі тощо.

До приладів для вікон і дверей відносяться різноманітні вироби, які використовуються для навішення дверних чи ві­конних плетінь, утримання їх у закритому стані і полегшують їхнє відкривання і закривання: ручки (для вікон і дверей, ручки-кнопки); петлі (для вікон і дверей, накладні, врізані); за­мки і засувки (накладні, врізані, висячі замки, більше як 20 конструкцій засувок); запірні і допоміжні прилади (шпінгале­ти, засувки, завертки, фіксатори, косинці).

Сировиною для одержання скла служить кремнезем (8іСЬ), який одержують з високосортного кварцового піску, борного ангідриду, кальцинованої соди, окису алюмінію, оксиду цин­ку, сульфату натрію, вапняку і крейди, доломіту і магнезиту, свинцевого сурику, барвників та ін. Засновником наукового склоробства вважається російський вчений М.В.Ломоносов. У будівництві скло в основному використовується віконне (безбарвне, візерункове, армоване), товщина листів якого 2— 6мм; вітринне скло товщиною 5-6 мм, розміри 2,5x2,75 м; склопрофіліт. Уніфікованими елементами є скляні блоки, шлакоситали, склопакети, безпереплетенні вікна з розсувни­ми шибками.

Основним матеріалом для покриття підлоги є дошка, а та­кож паркет (штучний і складений у щитках); лінолеум (на тканій, плівковій, картонній, теплоізоляційній основі) у ви­гляді аркушів, плиток, рулонів. Буває технічний безосновний лінолеум релин, його не можна застосовувати в житлових приміщеннях.

До групи будівельних товарів відносять: ванни чавунні і сталеві, умивальники керамічні, раковини, мийки сталеві і чавунні, унітази в комплектах з бачком і без нього, біде, ар­матуру санітарно-технічну (крани водорозбірні, туалетні, змішувачі).

Електровстановлювальні вироби - призначені для підклю­чення до електричного ланцюга приладів, машин, джерел світла (патрони, вимикачі, перемикачі, штепсельні розетки і ви­лки). До джерел світла, що застосовується в побутових сві­тильниках, відносять лампи накалювання і люмінесцентні.

Електроосвітлювальна арматура - призначена для кріп­лення джерел світла, перерозподілу світлового потоку, захис­ту очей від сліпучого світла. Основні вузли й елементи: розсіювачі, відбивачі, ґрати, що екранують, патрони, вимикачі, арматурні проводи, конструктивні елементи кріплення тощо.

Вироби провідникові, чи кабельну продукцію, поділяють на кабелі, дроти і шнури, призначені для передачі електроенер­гії, сигналів зв'язку, виготовлення обмоток електричних ма­шин і приладів. Дротом (проводом) називають виріб, що складається з однієї чи більше ізольованих жил, які, залежно від умов експлуатації, можуть мати неметалеву оболонку, обплетення чи обмотування. Шнур - це виріб з особливо гну­чкими з двома і чотирма ізольованими жилами, переріз яких не перевищує 1,5 мм".

Дроти за призначенням класифікують на установлюваль­ні, арматурні, обмотувальні. Установлювальні дроти викори­стовують для нерухомої схованої чи відкритої внутрішньої і зовнішньої проводки приміщення перерізом 0,7-6 мм² з но­мінальною напругою до 660 вольт.

Арматурні дроти - для прокладання усередині освітлюва­льної арматури (люстр, настільних ламп і т.п.).

Обмотувальні дроти - для обмоток електродвигунів, трансформаторів.

З'єднувальні шнури призначені для приєднання різних по­бутових машин і приладів, радіоапаратури, телевізорів до електромережі.

 

Сільськогосподарські товари

Господарчі товари, що використовуються в сільській міс­цевості, мають свою специфіку та призначені, насамперед, для оброблення землі. Останніми роками змінилася структу­ра основних фондів, що потягло за собою підвищення частки активних засобів виробництва: силових та робочих машин, обладнання, механізованих засобів. Великі раніше господарс­тва, на балансі яких знаходився чималий парк сільськогоспо­дарської техніки, розпалися на дрібні та середні фермерські господарства з відповідно зменшеною кількістю обладнання в кожному. Відсутність централізованих майстерень з ремон­ту підвищує попит на інструменти та допоміжні товари. Кла­сичним залишається інструмент для оброблення землі в до­машньому господарстві: заступи, сапки, вила, граблі і т.п.

 

Визначення, основні властивості, класифікація виробів із скла.

Скло - це сплав, що складається із силікатів металів (в ос­новному лужних та лужноземельних ) та кремнезему і має аморфний стан. Склу та іншим речовинам, що знаходяться в аморфному стані, притаманні такі властивості:

- відсутність суворо визначеної температури плавлення. Скло поступово розм'якає і досить плавно переходить в рідкий стан;

-  ізотропність. Властивості скла, на відміну від криштале­вих речовин, однакові в усіх напрямках;

-  відсутність спайності. При розколюванні скло створює раковистий злом.

Найбільш характерними властивостями скла вважається його прозорість, термостійкість, хімічна стійкість та міцність.

Залежно від фізико-механічних і хімічних властивостей скло класифікують за призначенням таким чином:

•  скло для виготовлення виробів побутового призначення (склянки, рюмки, графини тощо) ;

•  склотара (бутилі, консервні банки, пляшки, аптекарська і парфумерна тара тощо);

•  скло для виготовлення виробів технічного призначення (електроізолятори, водомірне скло, лабораторний посуд, оптика, електролампи, світлофільтри тощо);

скло для виготовлення виробів будівельного призна­чення (віконне, дзеркальне, вітринне, армоване, візерунчасте; склоблоки, склотруби, скловолокно, скло­тканина тощо) .

Крім того, скло як матеріал широко використовують для виготовлення художніх виробів та імітації дорогоцінного ка­міння.

 Сировина для вироблення скла та технологічна схема його отримання.

Сировина для отримання скла поділяється на основну та допоміжну.

Основою створення скла є кремнезем (кварцовий пісок 8іСЬ), вміст якого від 60 до 80% . Решту становлять у різних частках: сульфат натрію, сода, поташ, бура, крейда, свинце­вий сурик, барит тощо. Як кислотний компонент у скло до­дають борний ангідрид. Окис калію вводять до складу скломаси за допомогою поташу, який підвищує про­зорість і додає блиск. Окис кальцію додає склу хімічної стійкості.

Допоміжними сировинними матеріалами є: барвники, оки­слювачі, обезбарвлювачі, відновлювачі, глушники, освітлю­вачі.

Одержання скла включає підготовку сировини, складання шихти та варку. Підготовка складається із збагачення піску, а саме його промивки, електромагнітної сепарації, іноді хімі­чної обробки. Шихта - це однорідна суміш точно дозованих у певному співвідношенні попередньо підготовлених сиро­винних матеріалів.

Варка скла складається з декількох етапів: 1) силікатостворення (шихта перетворюється в опалену масу, яка назива­ється фриттою при температурі у печі 800-900°С); 2) склостворення (фритта від температури 800-900°С до 1150-1200°С перетворюється у скломасу); 3) освітлювання або дегазація скломаси (повністю вилучаються газоповітряні які не розчинилися при температурі 1200-1500°С); 4) гомоге­нізація (повне вирівнювання всього розплаву за складом і властивостями. Найвища температура варки при 1450-1500°С). За технологією варки останній момент до отримання в'язкого стану скла є охолодження до температури 200-300°С.

Скло варять у скловарних печах, переважно безперервним способом.

. Керамічні вироби

Керамічними називають вироби, які виготовлені з глини у суміші з мінеральними добавками і обпалені до каменеподібного стану.

Керамічні вироби поділяють за призначенням, характером побудови та складом черепка. За призначенням їх поділяють на керамічні побутові вироби та вироби будівельного призна­чення.

 

Порцеляна, напівпорцеляна, фаянс, майоліка

За структурою і властивостями черепка керамічні вироби поділяють на порцеляну, напівпорцеляну, фаянс, майоліку та гончарні вироби.

Схема виготовлення: підготовка пластичних мас; форму­вання; сушіння; випал; глазурування; декорування. За харак­тером побудови розрізняють грубу і тонку кераміку. Груба - це гончарні вироби, цегла, черепиця; тонка - це порцеляна, напівпорцеляна, фаянс, майоліка.

Порцеляні притаманні велика щільність (водопоглинання до 0,5 %); спечений, непроникний для води і газів черепок; просвічуваність у тонких (до 2,5 мм) шарах; білизна з блаки­тнуватим відтінком тощо.

Розрізняють тверду і м'яку порцеляну. Типовий склад тве­рдої порцеляни: каолін і глина 50%, польовий шпат і кварц - по 25%. Типовий склад м'якої порцеляни: каолін і глина - 25-30%, кварц - 25-45% і польовий шпат - 30-36%. М'яка пор­целяна містить менше глинистих матеріалів, ніж тверда, тому вона краще просвічується. За твердістю й іншими механіч­ними властивостями термічної стійкості м'яка порцеляна по­ступається твердій. Температура первинного випалу твердої порцеляни - до 1000°С, а вторинної (политої) до 1450°С; м'я­кої порцеляни - значно нижча. Різновиди м'якої порцеляни: бісквітна (її не глазурують), склофарфор (одержують на ос­нові кристалізації багатокомпонентного скла в присутності кристалізаторів - фторидів) і костяна порцеляна (крім усіх компонентів, містить кістяну золу і фосфорнокислий кальцій. Відзначається високою просвічуваністю і білизною). Порце­ляна при ударі по краю видає тривалий мелодійний звук.

Фаянс відрізняється від порцеляни підвищеним вмістом глини в масі. Його двічі обпалюють: перший обпал 1280° С, потім глазурують і вдруге обпалюють при температурі -1150°С. Водопоглинання - при температурі - до 12 %.

Не просвічується навіть у тонкому шарі. При ударі видає низький глухий, швидко загасаючий звук.

Напівпорцеляна - за структурою знаходиться між порце­ляною і фаянсом. Від порцеляни відрізняється обпалом не до повного спікання черепка, а від фаянсу - більшою міцністю, меншою пористістю. Водопоглинання становить 3-8 %.

Майоліка. Виготовляють з легкоплавких глин і покрива­ють поливою без свинцю. Склад: глини 65-88%, крейди -20%, кварцових відходів 5-17 %. Обпал при температурі 900° С. Має більшу пористість, ніж фаянс. Посуд товстостінний.

 Оздоблення у сучасній керамічній технології викори­стовуються кілька способів оздоблення поверхні виробів. Найбільший інтерес являє декорування.

Декорування (прикраса) керамічних виробів: фарбування керамічної маси й ангобіювання, прикраса кольоровими по­ливами, керамічними фарбами і препаратами дорогоцінних • металів.

Ангобіювання - повне чи часткове покриття виробу тон­ким шаром (0,1-0,3 мм) білопаленої або пофарбованої в масі (ангоб) суспензії, яку наносять на поверхню виробу щільніс­тю 1,5-1,7г/см³.

Є підглазурне декорування і надглазурне. Підглазурне - малюнок наносять фарбою на виріб після попереднього ви­палу. Потім покривають безбарвною, прозорою поливою і направляють на остаточний обпал.

Надглазурні фарби наносять на глазуровані й обпалені ви­роби. Додатковий обпал - при температурі 600-900° С.

Декалькоманія (деколь) - перенесення на виріб строкатих малюнків, надрукованих літографським способом кераміч­ними фарбами на папері, який швидко розмокає (перекладні картинки).

Асортимент порцелянового і фаянсового посуду однако­вий, відрізняється тільки якістю, добірністю оформлення. Це блюда, блюдця, вази, тарілки, чашки, як у штучному вигляді, так і в наборах, сервізах. За характером прикраси асортимент буває з підглазурними і надглазурними прикрасами (живо­пис, деколь, трафарет, штамп) різних груп складності.

 

Декоративні прикраси, сувеніри

Це художньо виконані вироби з порцеляни, фаянсу, майо­ліки. Бувають також гончарні за зразками професійних худо­жників та аматорів, у яких головне призначення як утилітар­не так і служити прикрасами. Як правило, виробництво таких виробів або ексклюзивне, або має невеликі серії. Товари такої групи продаються в спеціалізованих магазинах, а також у ку­рортних зонах.

 Керамічні будівельні матеріали і вироби У сучасних умовах ці вироби займають одне з провідних місць в оздобленні фасадів будинків, а також всередині при­міщень. Керамічні пористі наповнювачі - це основа прогре­сивних легких бетонів. Спеціальна кераміка необхідна для хімічної та металургійної промисловості (кислотостійкі та вогнестійкі вироби), для електропромисловості та радіоелек­троніки (електроізолятори, напівпровідники та ін.), її викори­стовують у ракетній та інших галузях нової техніки.

Керамічні будівельні вироби залежно від їх структури по­діляють на 2 основні групи: пористі і щільні. Пористі вироби вбирають більше ніж 5% води за масою і 14-16% за об'ємом. Пористу структуру мають стінові, покрівельні і облицюва­льні матеріали, а також стінки дренажних труб. Щільні кера­мічні вироби вбирають 1-4% води за масою і 2-4% по об'ємом. Щільну структуру мають плитки для підлоги, дорожна цегла, стінки каналізаційних труб.

За призначенням керамічні матеріали поділяють на такі види: стінові вироби (цегла, каміння пустопорожні і панелі з них); покрівельні вироби (черепиця); вироби для перекриття; для облицювання фасадів (лицьова цегла, малогабаритні та інші плитки, набірні панно, архітектурно-художні деталі); вироби для внутрішнього облицювання стін (глазуровані плитки і фасонні деталі до них - карнизи, куточки, пояски); заповнювачі для легких бетонів (керамзит, аглонорит); тепло­ізоляційні вироби (перлітокераміка, у вигляді вічок); санітар­но-технічні вироби (умивальні столи, ванни, унітази); плитка для підлоги, дорожна цегла, кислотостійкі вироби (цегла,плитки, труби і фасонні деталі до них), вогнестійкі та вироби для підземних комунікацій (каналізаційні та дренажні труби).

ЛЕКЦІЯ

ПРЕДМЕТИ ОСОБИСТОГО ВЖИТКУ

.

 Товарознавча характеристика предметів особистого вжитку: галантерейні та гігієнічні (парфуми та косметичні товари)

 

Загальні поняття про галантерейні товари

Галантерея - французьке (galant - вишуканий, витончений), або італійське слово (gаlanteria) - предмети прикрашення туа­лету, побуту, частіше - невеликого розміру. Залежно від сиро­винних матеріалів товари поділяються на групи: текстильна, металева, пластмасова галантерея, дзеркала, шкіряна галанте­рея, щітки. У номенклатурі товарів народного споживання роз­дрібної та оптової торгівлі галантерейні товари відносяться до товарних груп: текстильна галантерея - 057; шкіряна галанте­рея - 058; галантерея із пластмас, металева, щітки, дзеркала -059. За товарною номенклатурою зовнішньоекономічної діяль­ності галантерейні товари відносять до групи товарів залежно від сировинного складу, особливостей виробництва, призна­чення: 0503 - щітки; 3926 - галантерея із пластмас; 4202-4203 - шкіряна галантерея; 5106-5109 - пряжа; 5401-5508 - нитки швейні; 5804 - тюль, мереживо; 5808 - тасьма плетена; 6212 - корсетні вироби; 6214 - шалі, хустки, кашне; 6215 - краватки, краватки-метелики; 6303 - фіранки, штори тощо.

Галантерейні товари повинні мати комплекс споживчих влас­тивостей - функціональних, ергономічних, естетичних, а також надійність, нешкідливість і безпеку.

Значимість тієї чи іншої властивості визначається призначен­ням виробу. Так, для корсетних виробів найважливішими є ан­тропометричні і гігієнічні властивості. Для гардинних полотен важлива сучасна структура, малюнок, колір, зручність в експлу­атації, гігієнічність, формостійкість і світлостійкість. Для пара­сольок важлива конструкція, форма, розмір, відповідність на­прямку моди за матеріалами, особлива увага - дизайну та коло­ристичним рішенням.

Шкіргалантерейні вироби повинні відрізнятися зручністю в експлуатації, зносостійкістю.

Класифікація галантерейних виробів.

Товари текстильної галантереї класифікують за різними ознаками:

- способом виробництва (ткані, пошиті, кручені, плетені, в'язані);

- призначенням (для скріплення деталей, оздоблення особи­стих речей, оздоблення інтер'єра, для захисту від зовніш­нього середовища, для господарських потреб, для в'язання речей);

- видами;

-  статевовіковою ознакою (поділяють асортимент швейної галантереї, парасолів);

-  оздобленням тощо.

Текстильна галантерея

До текстильної галантереї відносять вироби, виготовлені з ниток і тканин різними способами - крутінням, плетивом, ткацтвом, в'язанням, розписом, друком і т. д. Текстильну га­лантерею поділяють на ткацьку, плетену і в'язані вироби, га­рдинно-тюлеві і мереживні вироби, швейну галантерею, нит­ки і парасолі.

Асортимент ткацьких, плетених і в'язаних виробів: стрічки, шнури і тасьма, парасолі, бахрома й ін.

Нитки

Нитки - гнучкі протяжні і міцні тіла необмеженої довжи­ни, які використовують для виготовлення виробів.

Пряжа - це нитки, одержані в процесі прядіння з натураль­них і хімічних волокон, з'єднаних скручуванням або склеюван­ням. За способом виробництва нитки поділяють на прядені та непрядені. Прядені - пряжа, швейні нитки. Непрядені - натура­льний шовк, штучні та синтетичні нитки.

Нитки за призначенням поділяють на швейні, в'язальні (ірис, гарус та ін.), вишивальні (муліне) і штопальні. За вихідною сировиною вони бувають бавовняні, лляні, з натурального шовку, віскозні, капронові, лавсанові, вовняні, змішані, меланжеві тощо.

Асортимент ниток різний за числом складань, товщиною, обробкою, видом намотування. Швейні нитки за товщиною бувають з 10-го по 120-й номер. За обробкою - суворі, вибі­лені, фарбовані, матові, глянсові. Випускають нитки на катушках, патронах, бобінах, мотках .

Вишивальні нитки - муліне - виготовляють з бавовняної мерсеризованої пряжі в 12 складань. У продаж надходять у мотках. В'язальні і штопальні нитки відрізняються зниженою круткою.

Гардинно-тюлеві та мереживні вироби. Асортимент гардинно-тюлевих і мереживних виробів - це тюль, гардинні полотна, мережива, мереживні полотна, штучні вироби.

Гардинно-тюлеві вироби. Терміни і асортимент. Гардино­ве полотно - в'язане або ткане текстильне полотно ажурної структури, що використовується для оформлення вікон житло­вих і громадських приміщень. Вироби гардинно-тюлеві - по­штучні вироби із гардинного полотна, що використовуються як занавіски, накидки, покривала. Мереживо - ажурна текстильна структура з візерунком, одержане в'язанням чи плетінням руч­ним або машинним способом. Мереживне полотно - полотно з періодично повторюваним мереживом рельєфним малюнком, виготовлене машинним способом. Гіпюр - мереживне полотно з опуклим візерунковим малюнком. Мереживо басонне - ме­реживна стрічка, зроблена плетільною машиною, оснащеною пристроєм, який править рухом веретен. Полотно вишите - текстильне полотно з машиною вишивкою по всьому полю. До композиції малюнка можуть входити обмежені дірочки. Шитво - розрізане на смуги текстильне полотно з машиною вишивкою та обмеженими дірками, які входять до композиції малюнка.

Швейна галантерея та парасолі

До асортименту швейної галантереї відносять предмети жіночого і чоловічого туалету, вироби з художнім розписом, строчечношиті вироби. Предмети жіночого туалету: грації, напівграції, корсети, бюстгальтери, паски тощо. Предмети чоловічого туалету: краватки, помочі, чоловічі паски. Кра­ватки бувають трьох видів: краватки-самов'язи, регати, бан­тики.

Асортимент виробів з художнім розписом - це хустки, шарфи, косинки, кашне, комірці, штори, покривала, скатер­тини тощо. Тканини для цих виробів прикрашають різномані­тними способами - фотофільмдруком, трафаретним, аерографним розписом, батик, витравна, рельєфна вишивки та

інше. Батик - художній розпис на білих світлих шовкових або бавовняних тканинах органічними барвниками.

Класифікація парасолів:

- за призначенням - для індивідуального користування; для захисту від атмосферних опадів; для захисту від сонячних променів, у т.ч. пляжні; для колективного користування.

-  за статевовіковою ознакою (індивідуальне користуван­ня) - чоловічі, жіночі, для підлітків, дитячі.

-  за основною конструкцією - тростина; складна з теле­скопічним стержнем у 2 або З складання; без стержня; зі складаним стержнем; з механічним відкриттям купола; з механізмом автоматичного відкривання; з механізмом напівавтоматичного відкривання.

Види парасолів: парасоль-тростина (палиця); парасолька складана; парасоль пляжний; парасоль-тент.

Шкіряна галантерея Асортимент шкіряної галантереї за призначенням:

-  предмети туалету (сумки, рукавички, рукавиці, ремені);

-  для зберігання паперів і грошей (портфель, папка, папір­ник, прімоне, гаманець, обкладинка);

- дорожнє приладдя (чемодан, саквояж, несесер, портплед, чемодан-дипломат).

Сумки за призначенням поділяють на жіночі (повсякденні, ошатні і для косметики), чоловічі, дитячі, господарські, дорожні (відрізняються від господарських великими розмірами), моло­діжні, спортивні, пляжні, спеціальні. Основні матеріали для верху сумок - натуральні, штучні і синтетичні шкіри, пласт­маси, тканини, трикотажні, неткані полотна.

Рукавички і рукавиці шиють з натуральних шкір хромо­вого дублення, зі штучних шкір. Можуть бути суцільними і комбінованими^ з пальцями і без них. Розрізняють чоловічі,

жіночі, підліткові і дитячі рукавички і рукавиці. Розмір рука­вичок і рукавиць визначається метричною системою (И) ве­личиною обхвату кисті правої руки на рівні п'ятого пястно-фалангового зчленування, вираженої в сантиметрах і округ­леної до цілого числа. Розміри імпортних рукавичок позна­чають умовними номерами. Для переведення метричної сис­теми в умовну необхідно розмір за метричною системою (ТМ) поділити на постійну величину 2,7.

Ремені для годинників, речі для зберігання і носіння гро­шей, паперів та інших предметів виготовляють з тієї самої сировини, що й сумки. В асортименті: портфелі, папки, га­манці, портмоне, обкладинки. Дорожні речі - це валізи, несе­сери (набори дрібних туалетних речей у футлярі: дорожні, бритвені і манікюрні), ремені багажні, портленди (вироби, призначені для перевезення постільних речей: із щільних тканин з двома ременями, що оперізують).

 

Металева галантерея,

Металева галантерея, крім дрібних виробів, включає тех­нічно складні, такі як електробритви, електромашинки тощо. Вихідний матеріал - чорні і кольорові метали та сплави на їхній основі.

За призначенням металеву галантерею поділяють: предме­ти прикраси, ювелірна галантерея, речі для гоління і стрижки волосся, шиття і рукоділля, туалету, паління, одежну фурні­туру тощо. На відміну від ювелірних товарів, предмети при­краси, що входять до групи металевої галантереї, виготовля­ють з недорогоцінних металів і їх сплавів, зі збагаченням і без нього. Для збагачення застосовують камені, скляні встав­ки, пластмасу. Основні види ювелірної галантереї - обручки, сережки, брошки, кулони, браслети, медальйони.

До предметів для гоління і стрижки волосся відносять бритви клинкові, електричні і механічні, апарати для безпечних бритов, леза, бритвені прилади і машинки для гоління волосся.

Предмети для шиття і рукоділля - голки, наперстки, спи­ці і гачки для в'язання.

Голки бувають ручні, шорні, вітрильні, мішечні, грановано - швейні, штопальні і вишивальні. Номери голок: 70, 80, 90, 100, ПО, 120, 130. Номер голки відповідає її діаметру (у со­тих частках міліметра посередині між вушком і колбою (табл. 4).

Таблиця 4
Відповідність номерів голок і ниток:

 

Номер голки	Номер нитки
1	80, 100, 120
2,3	60
4,5	40
6,7	30
8,9	20
10	10
11,12	Особливо міцні лляні, бавовняні

 

До предметів туалету відносяться шпильки двох типів, бігуді, шпильки і затиски для волосся, манікюрні та педикю­рні набори, фени, плойки і т.ін. Предмети для паління - портсигари і попільниці, сигаретниці, сірничниці, запальнич­ки.

До одежної фурнітури відносяться застібки-блискавки, кнопки, гачки і петлі, пряжки, ґудзики.

До предметів домашнього побуту відносяться ріжки для взуття, кільця і затиски для занавісок, килимові кільця тощо.

Галантерейні товари із пластичних мас

Вони мають такі класифікаційні ознаки асортименту: - за призначенням; сировиною;

- за методом виробництва;

- за оздобленням, видом.

Сировина: термоактивні (фенопласти, амінопласти), тер­мопластичні (поліефіри, поліаміди, поліуретан, поліетилен-терефталан (лавсан), поліетилен, поліпропілен, полівінілхло­рид, полістирол, целулоїд).

Виробництво: методи - гарячого пресування, вакуумне формування, пневматичне формування, лиття під тиском, ек­струзія, каландрування, штампування, механічні.

За призначенням та видами: предмети для рукоділля, одежна фурнітура, предмети для паління, предмети для туа­лету, предмети оздоблення, декоративні вироби та сувеніри, інші галантерейні побутові вироби.

 

Галантерейні щітки, дзеркала Щіткові вироби класифікують:

- за призначенням: одежні, взуттєві, головні, зубні, для миття рук, кисті для гоління, гарнітури;

- за видами: взуттєві та щітки-щити підніжні; одягові, одягові кишенькові, одягові капелюхові; туалетні, для голови, для укладання волосся; санітарно-побутові: столомийні,білизняні, для миття ванн, посуду, овочів, бідонів тощо; санітарно-гігієнічні (медичні): банні, банно-масажні, для миття рук, косметичні: для чищення нігтів, фарбування брів, вій, волосся, гребінці тощо; щіточні гарнітури; щітки для гоління; йорші галантерейні: одягові, для укла­дання волосся; йорші господарчі: для миття пляшок, посуду, ванн,автомобілів, унітазів тощо;

-  за матеріалом: колодки, ручки: із деревини, пластмаси; робочої частини: з натурального волосся (щетини, воло­кна), синтетичної щетини, суміші волокон, дроту;

-  за способом виготовлення: машинного та ручного кущо-закріплення;

-  за віковою ознакою: для дорослих і дітей;

-  за місцем експлуатації: домашні, дорожні, у сфері побу­тового обслуговування.

Дзеркала виготовляють з листового скла, полірованого (товщина 5-7 мм) або неполірованого (товщина 3-5 мм), од­на з поверхонь якого має металеве покриття (частіше - з алюмінію, рідше - зі срібла) у вигляді тонкого шару. Для під­вищення надійності на цей шар наносять захисне покриття емаллю, лаком, фарбою.

За призначенням дзеркала бувають: настінні, настільні, кишенькові, галантерейні, дорожні, сумочні, ручні, для го­ління тощо.

 

Парфумерні товари

Парфумерними називають товари на основі запашних ре­човин, що мають приємний запах і використовуються для ароматизації волосся, тіла, одягу, а також у якості освіжаю­чих і гігієнічних засобів. До них відносять парфуми, одеко­лони, туалетну(запашну) воду, парфумерні набори.

Споживчі властивості парфумерних товарів і фак­тори, що їх формують.

Найважливіші споживчі властивості парфумерних товарів - це приємний запах квіткового і фантазійного напряму, його оригінальність і стійкість, безпека і нешкідливість, зручність у користування, збереження, зовнішнє оформлення, екологічність.

Споживчі властивості парфумерних товарів визначаються передусім застосовуваними матеріалами й особливостями виробництва.

Матеріалами для виготовлення парфумерних товарів є за­пашні речовини, етиловий спирт, вода і барвники. Запашні речовини поділяються на натуральні (рослинного і тваринного походження) і синтетичні. Рослинні - це ефірні олії з тро­янди, лаванди, коріандру; бальзами і смоли, суха рослинна сировина. Тваринного походження - це речовини, які виді­ляються залозами деяких тварин (амбра, мускус, бобровий струмінь та ін.).

Синтетичні запашні речовини одержують складним хіміч­ним шляхом із продуктів переробки нафти, кам'яного вугілля, хімічної, лісохімічної сировини тощо.

Етиловий спирт слугує розчинником запашних речовин, а в одеколонах і туалетних водах - дезінфікуючим і освіжаю­чим засобом. Воду застосовують для розведення спирту до потрібної концентрації. Барвники використовують для набут­тя певного кольору.

Виробництво парфумерних виробів складається з етапів:

• приготування композиції (суміші) запашних речовин;

• одержання парфумерної рідини (розчинення композиції в спирті, додавання води і барвників);

• витримування парфумерної рідини для одержання необ­хідного запаху;

• фільтрування рідини;

 - розливу, укупорки, оформлення й упакування.

Класифікація і характеристика асортименту парфумерних товарів.

 Парфуми поділяють за рядом ознак:

- за консистенцією (рідкі, тверді (у вигляді олівця) і поро­шкоподібні («саше»);

- за характером запаху (квіткові і фантазійні);

за змістом композиції. За змістом композиції парфуми поділяють на чотири групи: екстра - 10% парфумерної композиції (стійкість запаху фантазійного напряму - не менше ніж 60, а квіткового - 50 годин. Сюди ж відносяться концентровані парфуми - від 20-50% парфумерної композиції); група А - 10% парфумерної композиції (стійкість запаху не менше ніж 40 годин); групи Б та групи В містять не менше ніж 5% композиції (стійкість запаху не менше ніж 30 годин); за призначенням - жіночі і чоловічі;

за місцем виробництва - французькі, українські, москов­ські, ризькі та ін.;

за способом упакування - у звичайній та аерозольній упа­ковці.

Одеколони, на відміну від парфумів, містять менше пар­фумерної композиції і мають невисоку стійкість запаху. Як і парфуми, одеколони, залежно від якості, поділяються на чо­тири групи: «Екстра», А, Б, В.

Туалетна вода відрізняється від одеколону меншою кіль­кістю запашних речовин (не менше ніж 1%) і меншою міцні­стю спирту (не менше ніж 50%).

Контроль якості, маркування, упакування, та збері­гання парфумерних товарів

Якість парфумерних товарів залежить від виду сирови­ни, технології, упакування, умов зберігання.

При температурі нижчій від 5° С допускається помутнін­ня, що зникає при підвищенні температури до 18-20° С. Парфумерні вироби випускаються одним сортом.

Парфуми розфасовують у скляні, порцелянові чи керамі­чні флакони ємністю не більше ніж 65 мл.; одеколони і запа­шні води - у скляні або пластмасові флакони ємністю не бі­льше ніж 250 МП. Закупорка повинна бути герметичною. Фо­рма закупорки різна: гвинтова, притерта, аерозольна глуха, аерозольна зйомна.

Зберігати парфумерні товари рекомендують при темпе­ратурі 6-25°С і відносній вологості не більше ніж 70%, не

допускаючи впливу прямих сонячних променів. Термін збері­гання з моменту виготовлення: 3 місяці після розливу парфуми достигають, потім вітчизняні зберігаються 12-15 місяців, фра­нцузькі - до 3 років.

Косметичні товари.

Слово косметика (від грец. созтеїіке) означає мистецтво прикрашати. Тепер це поняття має ширший зміст, тому що включає комплекс виробів по догляду за порожниною рота, волосся, шкірою.

Випускають косметичні вироби лікувально-гігієнічні і декоративні. До лікувально-гігієнічних відносяться: захис­ні, очищувальні та живильні креми, зубні пасти, шампуні, засоби проти веснянок, вугрів, пітливості, лупи, випадання волосся. До декоративних відносяться: губна помада, тіні, туш, лак для нігтів та ін. Усі косметичні вироби проходять перевірку на нешкідливість та ефективність у відповідних лікувальних закладах та органах охорони здоров'я і випуска­ються тільки з дозволу Міністерства охорони здоров'я країн-виробників.

Для виробництва косметичних товарів застосовуються ро­слинні (касторові, кукурудзяні, маслинові олії) і тваринні (кашалотні, норкові та ін.) жири, продукти переробки нафти (вазелін та ін.), віск (бджолиний, ланолін, спермацет), кислоти (лимонна, оцтова та ін.), вітаміни, спирти (етиловий, гліце­рин), хімічні речовини (сірка, крейда, оксид цинку тощо), бі­лки, мінеральні солі, екстракти лікувальних трав, фруктові й овочеві соки.

Косметичні товари групують за призначенням - засоби догляду за шкірою (лосьйони і креми).

Креми бувають: жирові, емульсійні, безжирові, рідкі, густі, аерозольні. Призначаються для нормальної, сухої і жирної шкіри; їх використовують як захисні, живильні, зволожуючі і спеціальні.

Лосьйони - це водно-спиртові розчини органічних і неор­ганічних речовин, віддушені парфумерними композиціями;

• засоби для гоління і догляду за шкірою після гоління (креми, порошок, мильна паличка, кровоспинний камінь та ін.);

• засоби для догляду за порожниною рота (зубні пасти, зу­бні порошки, зубні еліксири, дезодоранти);

• засоби для догляду за волоссям (для миття, зміцнення коренів волосся, позбавлення від лупи, поліпшення структури волосся, для фарбування, знебарвлення, укладання і завивки - рідке мило і шампуні, лосьйони, бальзами, фарби, хна, басма та ін.);

• засоби для зміцнення зачіски (бріолін, фіксажі, лаки);

• декоративна косметика - губна помада, блиск для губів, олівці контурні, тіні;

• засоби для догляду за нігтями, засоби для вік, вій і брів, пудра, крем-пудра, рум'яна, грими.

Пудра - тонкодисперсна суміш органічних і мінеральних речовин (крохмаль, тальк, каолін та ін.), віддушені парфумер­ною композицією. За консистенцією пудра буває рідка, кремопорошкоподібна, компактна, листочками; за кольором - рожева, рашель (жовтувата); за призначенням - для сухої, но­рмальної, жирної шкіри; за якістю - "Екстра", І групи, II групи;

• інші косметичні товари: засоби від поту, укусів комах і інші дезодоранти, засоби від засмаги і для засмаги.

Останніми роками розширився асортимент дезодорантів. Значне поширення одержали дезодоранти-парфуми в аерозо­льній упаковці.

Зберігати косметичні товари треба в упаковці кришками догори в добре провітрюваних приміщеннях при плюсовій

температурі 6-25°С, відносній вологості 55-70%, без прямих сонячних променів.