ОБ'ЄКТИВНА ПОТРЕБА І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

1. ОБ'ЄКТИВНА ПОТРЕБА І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

  1.1 Економічна діяльність держави

Діяльність держави характеризується двома різними поняттями – її потенціалом і ефективністю. Під потенціалом держави розуміють здатність ефективно провадити і пропагувати колективні заходи; ефективність - це результат використання цього потенціалу для задоволення зростаючого попиту суспільства на відповідні блага. Держава з більшими потенціальними можливостями може бути більш ефективною. Однак держава може мати значний потенціал і не бути достатньо ефективною, якщо цей потенціал не використовують належно.

На зламі XXI ст. міжнародна економічна конкуренція стає щораз важливішим чинником розвитку всіх країн. За таких умов економічно ефективною є держава, яка відстоює свої національні інтереси і гарантує свою національну економічну безпеку в умовах міжнародної конкуренції. Кількісно це виявляється в оптимальному співвідношенні між відкритістю національної економіки і підтримкою своїх виробників на внутрішньому і зовнішньому ринках.

З цих причин інакше трактують економічну роль держави в цілому. В сучасних умовах розвитку світового господарства економічна роль держави залежить не від ступеня втручання в ринковий механізм, а від участі в забезпеченні внутрішніх і зовнішніх умов ефективного функціонування національної економіки. Тобто економічно ефективною держава може бути лише тоді, коли ефективною є сама економіка.

Шлях до створення ефективнішої економічної системи досить складний. Найперше держава повинна зосередити наявні ресурси на тих завданнях, які може і повинна виконати. Формування ефективної держави можливе передусім у разі концентрації зусиль на фундаментальних завданнях запровадження партнерських відносин зі сферою бізнесу і суспільством у цілому.

Потенціал держави потрібно зміцнювати і шляхом активізації громадських інституцій. Це передбачає розробку ефективних норм і обмежень, які давали б змогу стримувати свавілля влади і боротися з корупцією. Для підвищення ефективності державні інституції повинні функціонувати в умовах широкої конкуренції та гласності, а місцеві органи влади повинні бути наділені широкими повноваженнями; до участі в управлінні і плануванні потрібно залучати громадські організації.

Послідовне скорочення ролі державних органів планування в економіці повинно відбуватись шляхом переходу від директивного планування до індикативного (рекомендаційного). Однак оскільки директивного планування у нас вже майже немає (його поспіхом зруйнували), потрібно удосконалювати започатковану практику індикативного планування, щоб дати змогу державним службам управління реалізувати свою стратегію за допомогою політики цін, відсоткових ставок, податків, кредитів, валютних курсів тощо.

В індикативних планах розробляють документи, які містять лише загальні контури державного прогнозу бажаного розвитку економіки, вони визначають державні витрати і капіталовкладення, діяльність державних підприємств. Прямим завданням плану тут є координація використання державних ресурсів. Індикативне планування впливає на приватний сектор, головним чином, через стимульований (або обмежуваний) попит, а також через «тиск пропозиції» з боку державних підприємств. У різних регіонах (областях) цей тиск буде неоднаковим. З цих та інших позицій визначають роль регіонів обласного рангу у формуванні ринкової економіки.

Система вільного ринку формується під впливом двох макроеконо-мічних концепцій - кейнсіанської та монетаристської. Монетаризм ґрунтується на кількісній теорії грошей, які значно та безпосередньо впливають на економіку. Монетаристи вважають, що система вільного ринку забезпечує макроекономічну стабільність на підставі конкуренції (за умови, що держава не втручається у функціонування економіки); незначне збільшення грошової маси (3-5% за рік) сприятиме економічному зростанню, збільшення понад 5% може спричинити підвищення цін, зменшення грошової маси нижче 3% може зумовити спад виробництва; зростання виробництва повинно становити 3-5% за рік [11].

Згідно з концепцією Д. Кейнса, динаміку національного доходу і зайнятості визначають обсяг споживчих видатків населення, інвестиції, державні закупівлі та чистий експорт. Визначальну роль у цьому разі відіграють видатки населення (які залежать від його доходів) та інвестиції.

Кожна із концепцій має позитивні і негативні характеристики. Як засвідчує досвід багатьох держав, монетарний підхід є найпридатнішим для використання в умовах розвинутого ринку за наявності високого рівня розвитку, а кейнсіанський - у період становлення ринку, коли найдоцільнішим є активне втручання держави у розвиток соціально-економічних процесів і насамперед довгострокове регулювання економіки. Кейнсіанська концепція стабілізації домінувала в повоєнний період у розвинутих країнах Європи, що мали зруйновану економіку. Останніми десятиріччями, коли економіка стабілізувалася, у США почали дедалі більше схилятися до монетаризму. В Японії ж з повоєнного часу і сьогодні простежується кейнсіанський підхід до управління економікою.

Сучасна економічна політика України, не мою думку, повинна ґрунтуватися на раціональному поєднанні елементів обох концепцій - кейнсіанства та монетаризму. Однак, простежуючи лінію економічної політики уряду України і законодавців, можна зробити висновок, що вони дотримуються монетаристської концепції.

У всіх розвинутих країнах базовими елементами механізму координації системи господарства є ринок і держава. Важливе практичне значення має проблема їхнього раціонального співвідношення, яке не є сталим і залежить від багатьох умов: рівня економічного розвитку, специфіки виробництва, менталітету нації та ін. Ось чому практично неможливо розробити модель співвідношення між ринковим і державним механізмами координації національної економіки, яка була б спільною для всіх країн. Обидва механізми мають свої переваги і недоліки, а тому головним завданням держави є раціональний розподіл функцій між ними. Держава регулює ті сфери і процеси, які ринок виконує недостатньо ефективно або не в змозі координувати взагалі.

Ринкова економіка не захищена від таких негативних явищ, як неповна зайнятість населення, циклічність економічного розвитку, монополізм, нестабільність рівня цін, несправедливий розподіл доходів тощо. Є сфери діяльності, які не завжди вигідні для приватного бізнесу: наука й освіта, охорона здоров'я, оборона, охорона довкілля. Є також сфери, де ринкові механізми спрацьовують або із запізненням, або не спрацьовують зовсім (зокрема, це стосується ринку робочої сили). Багато економічних проблем мають соціальний і політичний характер, і втручання держави для їх вирішення є обов'язковим. Переваги та недоліки ринкового регулювання наведені у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1- Характеристика ринкового механізму

Ринковий механізм
Переваги	Недоліки
Є автоматичним регулятором економіки (сприяє розподілу ресурсів у галузях і сферах).	Нездатний забезпечити конкурентне середовище.
Забезпечує збалансованість платоспроможного попиту і пропозиції.	Зумовлює безробіття.
Оперативно реагує на зміну потреб (кон'юнктуру) і сприяє їх задоволенню.	Спричиняє велику диференціацію населення за доходами.
Стимулює підприємницьку активність, постійний пошук.	Виявляє руйнівну дію на навколишнє середовище.
Сприяє підвищенню ефективності господарювання (скороченню витрат і поліпшенню якості продукції).	Не забезпечує задоволення соціально-економічних потреб суспільства (наукових, освітніх, культурних тощо).

Підводячи підсумок вищезазначеному, необхідно підкреслити, що визначальними завданнями держав з розвинутою ринковою економікою є такі:

1.забезпечення високого рівня зайнятості населення;

2.сприяння стабільним темпам зростання національного виробництва та високій його ефективності;

3.підтримка стабільного рівня цін;

4.перерозподіл доходів на користь найменш захищених груп населення;

5.сприяння розвитку раціональних зовнішньоекономічних зв'язків.

Виконати ці завдання можна за умови широкого розвитку вільного підприємництва, що потребує відповідної законодавчої бази, зокрема, щодо захисту прав власності, боротьби з монополізмом. Держава регулює грошовий обіг, забезпечує стійкість національної валюти, регулює взаємовідносини між підприємцями і найманими працівниками і, головне, гарантує безпеку національної економіки.

Із розвитком суспільства та вдосконаленням структури національного виробництва роль держави посилюється. На сучасному етапі держава виконує соціальні функції; регулює соціальні процеси (визначає мінімальні розміри заробітної плати, підвищує рівень зайнятості, матеріально забезпечує безробітних тощо).

Ринковий механізм не може самостійно розробити стратегічні програми розвитку науки і технологій, глибокі структурні перетворення виробництва. Тому потрібна участь держави у стимулюванні науково-технічного прогресу (НТП), в інвестиційній і структурній політиці, особливо у разі планування довготермінових закордонних інвестицій, у розвитку великомасштабних інвестиційних проектів з тривалими термінами окупності, високим ступенем ризику тощо.

В умовах ринку потрібна відповідна регіональна політика держави для вирішення складних регіональних проблем, що виникають під впливом історичних, національних, демографічних та інших неринкових факторів.

Роль держави на етапі становлення, формування ринкової економіки якісно відрізняється від її ролі в умовах функціонування уже сформованої, добре відрегульованої економіки ринкового типу.

Самоорганізація, класичним взірцем якої є ринок, притаманна достатньо стійким системам, однак малоефективна в період переходу від однієї системи до іншої. Крім того, відсутність будь-яких регулівних начал у період трансформації веде до консервації старих структур і неминучого наростання хаотичних процесів. Тому на етапі становлення ринкової економіки можна виділити декілька специфічних завдань державного регулювання. Найперше - це формування нової системи відносин власності, які властиві багатоукладній економіці, створення конкурентного середовища, підтримка малого підприємництва, фермерських господарств тощо. У державі потрібно сформувати інфраструктуру планової економіки (дворівнева банківська система, страхові компанії та довірчі товариства, інвестиційні компанії, біржі та ін.), досягти макроекономічної стабілізації, цінової та ринкової лібералізації.

У найбільших розвинутих країнах сформувалася широка мережа механізмів саморегулювання - функціональні економічні системи (ФЕС).

Функціональні економічні системи визначають як динамічні саморегулювальні системи, діяльність яких спрямована на підтримування макроекономічної рівноваги національного ринку і створення оптимальних умов для обміну товарами, послугами, технікою, технологіями, формами капіталу, робочою силою тощо. ФЕС об'єднують різноманітні елементи ринкової інфраструктури, інституціональні заклади, у тому числі органи законодавчої і виконавчої влади, державні структури, асоціації товаровиробників, аналітичні та інформаційні центри, приватні комерційні структури та ін.

Формування ФЕС стало можливим лише внаслідок бурхливого розвитку засобів зв'язку, телекомунікацій та комп'ютерних систем, які дають змогу оперативно отримувати інформацію про стан на внутрішньому та зовнішньому ринках, аналізувати її та розраховувати варіанти прийняття рішень.

Типовими прикладами ФЕС є такі системи: формування конкурентного середовища; забезпечення стабільності національної валюти; підтримування рівня внутрішніх цін; стимулювання сукупного попиту; підтримування платіжного, у тому числі зовнішньоторговельного балансу; захист довкілля; підтримування високого рівня зайнятості та багато інших.

У саморегульованій економічній системі роль держави принципово змінюється. Держава стає головним координаційним центром усієї господарської структури. Вона через ФЕС втручається в ринок лише настільки, наскільки це потрібно для підтримання стійкості й макроекономічної рівноваги та для забезпечення роботи механізму конкуренції. Перевага цієї моделі економічного розвитку полягає в тому, що в такому господарстві внаслідок наявності функціональних економічних систем постійно відбуваються процеси пристосування, що приводять до оптимального співвідношення попиту і пропозиції, заощаджень та інвестицій, доходів і витрат, експорту та імпорту тощо.

У процесі економічних перетворень у нашій країні створюють лише окремі елементи функціональних економічних систем, з яких у перспективі повинні сформуватись дієві механізми саморегулювання.

На практиці треба враховувати і низку інших обставин, які коригують співвідношення держави і ринку в економічній системі.

Звідси можна зробити висновок, що економічна діяльність держави охоплює всі форми і засоби реалізації економічних цілей і завдань. Економічна політика держави - це конкретніший прояв економічної діяльності, організація й упорядкування економічних процесів відповідно до раніше визначених цілей. Економічні функції держави - це конкретні напрями здійснення економічної діяльності (політики) держави. Ці функції потрібно розглядати за двома напрямами: по-перше, держава є суб'єктом власності і підприємництва та регулює державний сектор національної економіки; по-друге, держава регулює недержавний сектор економіки (є щодо нього зовнішнім суб'єктом регулювання) і національну економіку в цілому. Механізм державного регулювання економіки - це сукупність різноманітних важелів, інструментів, за допомогою яких держава веде економічну діяльність. Інструментарій державного регулювання різноманітний. Деякі особливості цих питань будуть розглянуті нижче в ході курсової роботи.

  1.2 Об'єкти, суб'єкти та головні важелі державного регулювання економіки

На підставі досвіду розвинутих країн українські вчені-економісти сформулювали головні напрями та інструменти державного регулювання економіки. В процесі ринкової трансформації економіки України найдоцільнішим є використання на практиці таких інструментів державного регулювання, як фіскальна політика, грошово-кредитна політика НБУ, інвестиційна політика, регулювання цін та валютного курсу, державні замовлення (контракти).

Головні елементи механізму державного регулювання економіки описують терміни: суб'єкт, об'єкт, методи і засоби.

Суб'єкти - це носії, виразники та виконавці господарських інтересів, насамперед соціальні групи, що відрізняються одна від одної за такими ознаками: майном, доходами, видами діяльності, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Це наймані робітники та власники підприємств, фермери та земельні власники, управлінці та акціонери, інвестори та ін. У кожної з цих груп є свої інтереси, зумовлені їхнім соціально-економічним становищем, а також належністю до того чи іншого регіону, виду діяльності [1].

Виразником господарських інтересів у ринковій економіці є об'єднання, асоціації, профспілки, спілки підприємців і фермерів тощо. Виразниками соціально-економічних, політичних, культурних, екологічних, регіональних інтересів є також політичні партії.

Наймогутніші виразники господарських інтересів - це спілки підприємців та профспілки. Вони реалізують власні концепції соціально-економічної політики, намагаючись максимально вплинути на державну економічну політику.

Виконавцями господарських інтересів держави є органи державної та місцевої влади, а також Національний банк.

Об'єкти державного регулювання економіки - це сфери, галузі економіки, регіони, а також ситуації, явища та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі, проблеми, які не вирішуються автоматично, або ті, що вирішаться у віддаленому майбутньому, тоді як їхнє вирішення конче потрібне для нормального функціонування економіки та підтримання соціальної стабільності.

Об'єктами державного регулювання економіки прийнято вважати такі: економічний (інвестиційний) цикл; секторну, галузеву та регіональну структури господарства; умови нагромадження інвестиційного капіталу; зайнятість населення; грошовий обіг; платіжний баланс; ціни та умови конкуренції; підготовку та перепідготовку кадрів; довкілля; зовнішньоекономічні зв'язки.

Перелічені об'єкти мають абсолютно різний характер. Вони охоплюють макроекономічні процеси: господарський цикл, нагромадження капіталу в масштабах країни, окремі галузі, територіальні комплекси і навіть стосунки між суб'єктами.

Сутність державної антициклічної політики або регулювання господарської кон'юнктури полягає в тому, щоб під час спадів та депресії стимулювати попит на товари та послуги, капіталовкладення та зайнятість. Для цього приватному капіталу надають додаткові фінансові пільги, збільшують державні інвестиції, що дає змогу зменшити глибину та тривалість імовірного спаду виробництва, збільшити можливість інвестицій та зростання зайнятості.

Державне регулювання економіки у сфері галузевої та територіальної структури забезпечують за допомогою фінансових стимулів та державних капіталовкладень, які гарантують привілейовані умови для розвитку окремих галузей та регіонів. В одних випадках підтримку надають галузям та територіальним одиницям, що перебувають у стані затяжної кризи; в інших - заохочують розвиток нових галузей та видів виробництв - носіїв науково-технічного прогресу, що зумовлюють прогресивні структурні зміни всередині галузей, між галузями та в усьому національному виробництві, підвищення його ефективності та конкурентоспроможності.

Найважливішим об'єктом державного регулювання економіки є нагромадження капіталу. Тому державна економічна політика заохочення нагромадження відповідає економічним інтересам суб'єктів господарства. Одночасно державне регулювання нагромадження опосередковано слугує й іншим об'єктам державного регулювання економіки. Створюючи додаткові стимули та можливості в різний час усім інвесторам або окремим групам по галузях та територіях, органи регулювання впливають на економічний цикл, структуру виробництва та зайнятість населення.

Регулювання зайнятості - це підтримання нормального з погляду ринкової економіки співвідношення між попитом та пропозицією робочої сили. Це співвідношення повинне задовольняти потребу економіки у кваліфікованих працівниках, заробітна плата яких повинна бути мотивацією праці.

Постійним об'єктом уваги державних органів регулювання є забезпечення стабільності національної валюти та грошового обігу, подолання інфляції, що становить серйозну небезпеку для економіки. Регулювання грошового обігу опосередковано впливає також на нагромадження, ціни, соціальні відносини.

Стан платіжного балансу є об'єктивним показником нормальної економіки. У всіх країнах з ринковим господарством держава постійно виконує оперативне та стратегічне регулювання платіжного балансу шляхом впливу на експорт та імпорт, рух капіталу, підвищення та зниження курсів національних валют, торговельно-договірну політику та участь у міжнародній економічній інтеграції.

Одним з головних об'єктів регулювання є ціни. Динаміка та структура цін відображає стан економіки. Водночас самі ціни значно впливають на структуру господарства, умови капіталовкладень, стійкість національної валюти, соціальну стабільність.

У цілому ж головною метою державного регулювання економіки є забезпечення економічної і соціальної стабільності та зміцнення економічної безпеки держави.

  1.3 Методи державного регулювання економіки

Під методами державного регулювання економіки треба розуміти способи впливу держави через законодавчі і виконавчі органи на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до національної економічної політики. Схема класифікації цих методів показана на рисунку 1.1. [11]

 Система управління виробничими галузями на початку перехідного періоду ґрунтується на адміністративних методах керівництва із поступовим використанням принципів територіально-галузевого і функціонально-галузевого управління, які повністю дають змогу узгодити державні, галузеві і регіональні інтереси з інтересами трудових колективів, що потребує використання економічних методів. Вони охоплюють фіскальну та грошово-кредитну політики Центрального банку. Самостійним комплексним методом державного регулювання економіки є державне економічне програмування, що охоплює численні цілі та весь набір інструментів державного регулювання економіки.

Діяльність підприємств з державною формою власності регулюють, в основному, адміністративними методами впливу, а діяльність підприємств з недержавною формою власності в перехідний період – економічними (через фіскальну політику та грошово-кредитну політику Центрального банку).

Проте в другому випадку можна використовувати й елементи адміністративного управління.

За допомогою економічних методів держава може впливати на співвідношення попиту та пропозиції на фінансових ринках.

До організаційних заходів, які відіграють важливу роль у системі державного управління і регулювання економіки, належать і пропоновані Кабінетом Міністрів України способи виведення економіки з «тіньового сектора», зокрема, такі:

1.Змінити вимоги щодо ліцензування підприємництва, визначити види діяльності, ліцензування яких треба скасувати.

2.Змінити процедуру реєстрації підприємств шляхом запровадження єдиної служби реєстрації та єдиного реєстраційного документа, обов'язкового для всіх адміністративних органів та установ. Передбачити запровадження п'ятиденного терміну розгляду заяв на реєстрацію. Визначити персональну відповідальність посадових осіб, які порушують усталену процедуру реєстрації.

3.Уточнити і спростити процедуру митного оформлення і операцій зовнішньої торгівлі, митного контролю з одночасним забезпеченням їхньої прозорості. Удосконалити процедуру оскарження дій посадових осіб та механізм їхньої персональної відповідальності за зволікання та порушення митних правил.

4.Вирішити у визначеному порядку питання щодо лібералізації та зняття необґрунтованих обмежень фінансових операцій, зокрема:

скасування картотеки (режиму безспірного стягнення та безакцептного списання коштів з банківських рахунків);

розширення сфери застосування фіксованих податків;

переведення оподаткування підприємців та фермерів на єдиний фіксований податок.

5.Переглянути і реформувати майнові обмеження, зокрема, щодо придбання й оренди виробничих приміщень, землі та житла, використання їх у комерційних цілях. Забезпечити створення в Україні єдиного реєстру рухомого і нерухомого майна.

6.Переглянути і реформувати порядок ведення державними органами перевірок та інспекцій підприємницької діяльності.

7.Реалізувати заходи щодо лібералізації внутрішніх ринків газу, електроенергії, зерна і реструктуризації монопольних утворень у галузі залізничного транспорту та зв'язку.

Підводячи підсумок треба сказати, що методологія державного регулювання економіки досить теоретично розвинута, але деякі питання та проблеми виникають при їх реальному застосуванні.