Інвестиційна діяльність у вільних економічних та офшорних зонах

МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІЗНЕСУ І ПРАВА

Кафедра менеджменту

Інвестиційна діяльність у вільних економічних і офшорних зонах

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Інвестування»

Виконала

студентка групи 301

О.О. Бахрова

Прийняла

викладач

Л.В. Соколова

Херсон – 2006

ЗМІСТ

 

Вступ

1.         Вільні економічні зони

2.         Офшорні зони

3.         Діяльність вільних економічних зон на Україні

Висновки

Перелік посилань

ВСТУП

 

Інвестиціями є усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності та інших видів діяльності, в результаті якого створюється прибуток або досягається соціальний ефект.

На сьогодні в Україні використовується дуже обмежена кількість способів і шляхів залучення іноземного капіталу. Домінуючим є створення підприємств з іноземними інвестиціями. Практично не використовується такий канал залучення інвестицій, як придбання різноманітних прав.

Досягнення сприятливого за усіма параметрами інвестиційного клімату і утримання його на високому рівні – складне завдання навіть для розвинених країн світу, а тим більше для країн, що розвиваються, до яких відноситься зараз Україна. Тому у світовій економічній практиці поширюється створення різноманітних особливих зон сприятливого інвестиційного клімату. Найбільш ефективною формою таких зон є вільні (спеціальні) економічні зони (ВЕЗ) різних типів. У них запропонована зручна технічна і промислова інфраструктура для розвитку бізнесу: кваліфікована робоча сила, наявність аеропортів і транспортних комунікацій, банки і фінансові організації, сприятлива атмосфера для бізнесу, надання податкових пільг і прямої фінансової підтримки.

ВІЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ

 

Вільна економічна зона – це обмежена частина території країни, для якої характерний специфічний режим функціонування економічних суб’єктів, анклавність як гарантія досягнення стабільності і певної свободи. Згідно з рішенням Кіотської конференції (1973 р.), під вільною економічною зоною розуміють частину території країни, на якій товари розглядаються як об’єкти, що знаходяться за межами митної території і не підлягають звичайному митному контролю та оподаткуванню. Існують різні типи ВЕЗ:

1.         Безмитні торгові зони (порти, склади, транзитні зони, митні зони на підприємствах);

2.         Експортні виробничі зони (промислові, туристсько-рекреаційні);

3.         Імпортні виробничі зони, зони із заміщенням порту;

4.         Банківські і страхові безмитні зони;

5.         Зони технологічного розвитку (технопарки, технополіси);

6.         Комплексні зони.

Основними завданнями ВЕЗ є залучення інвестицій і нових технологій, створення нових робочих місць, збільшення валютних надходжень до країни, розвиток інфраструктури тощо. За допомогою таких зон вирішуються стратегічні програми економічного зростання окремих регіонів і, врешті-решт, національної економіки всієї країни.

Вільні економічні зони можна класифікувати за такими ознаками:

·          які виступають організаційною формою активізації експорту, залучення іноземних інвестицій;

·          як форма регіональної політики для стимулювання соціально-економічного розвитку депресивних районів;

·          у яких поєднуються характеристики перших двох зон.

У світі існує багато модифікацій вільних економічних зон, основними з яких є зовнішньоторговельні, зони вільної торгівлі, вільні митні території, експортні або експортно-торговельні зони, зони спільного підприємництва, зони переробки експортних товарів, промислово-торговельні зони, вільні промислові зони, вільні банківські зони, банківсько-страхові, особливі економічні зони, інформаційні і т.д. Найбільш розповсюдженими серед них є вільні торговельні і експортно-виробничі зони.

За деякими оцінками, у світі функціонує понад 800 ВЕЗ, які дають 8-10% світового торговельного обороту зі щорічним обсягом експорту у 20млрд. дол. США та з кількістю зайнятих приблизно 4 млн. осіб. Майже 300 з усіх ВЕЗ припадає на країни, що розвиваються (з експортом у 15 млрд. дол. і 3 млн. зайнятих осіб). За іншими оцінками, нараховується близько 3 тис. ВЕЗ, у яких створено майже 3 млн. робочих місць.

В еволюції ВЕЗ можна виділити наступні етапи:

1.         Вільні торговельні (безмитні, транзитні тощо) зони – є найбільш простою і давньою формою організації зональної структури на території певної держави. Спочатку такими зонами були території великих морських портів, що були виділені із митної території країни для вільного і безмитного ввезення – вивезення капіталу. Це пояснюється тим, що основною формою міжнародного економічного співробітництва тривалий час була міжнародна торгівля.

Майже 2000 років тому (у 166 р. до н.е.) влада грецької держави острова Делос з метою сприяння торгівлі проголосила першу документально відому вільну зону. Приїжджі купці на острові звільнялися від мита, податків і виконання адміністративних формальностей. Острів Делос відігравав значну посередницьку роль у торгівлі між Заходом і Сходом протягом 80 років. У 1595 році в італійському місті Генуя було вперше проголошено статус вільного порту, а потім вільні порти виникли у Венеції (з 1664 р.), у Марселі (з 1669 р.). Разом з тим вільні зони створювалися не тільки у портах. У подальшому в багатьох країнах організовувалися райони зі скасуванням обмежень на торговельну діяльність шляхом звільнення від сплати мита на ввезення – вивезення товарів із зони (французькі міста – Бордо, Байона, Дюнкерк; німецькі – Гамбург, Дрезден).

Іноземне інвестування у вільних торговельних зонах визначається такими факторами, як географічне розташування, транспортна мережа, наявність інфраструктури комунікацій, доступ до ринків сусідніх країн (часто ці зони використовуються як платформи виходу на ринки третіх країн). Перевагами вільних торговельних зон є потреба незначних стартових інвестицій; швидка окупність інвестицій; можливість заморожувати реалізацію товарів до підвищення попиту на них.

У сучасному вигляді ВТЗ виникли на початку 70-х рр. у країнах Південної Азії («азіатські тигри»). У 90-і роки лідером за темпами економічного зростання став Китай, у якому сьогодні успішно працюють п’ять зон, а 14 міст Китаю отримали статус відкритих приморських територій. Усього на території китайських ВЕЗ протягом останніх 20 років було введено в дію майже 5700 підприємств з участю іноземного капіталу.

З 1990 року у США і Канаді діють двосторонні угоди про вільну торгівлю, які включають у себе усунення тарифних і нетарифних обмежень у торгівлі (зняті обмеження на експорт і імпорт енергоносіїв, змінений режим прикордонної торгівлі тощо).

У 1984 році в Англії в експериментальному порядку було створено шість вільних митних зон у містах Ліверпулі, Саутгемптоні, в аеропортах міст Белфаста, Престини, Бірмінгема. У Росії у період з 1992 по 1997 рік були створені три вільні митні зони, такі як «Московський франко-порт», «Термінал-порт», «Шереметьєво».

Вільні митні зони – це узагальнююче поняття, що включає вільні зони (комерційні і виробничі); вільні порти (порто-франко); зони DUTY-FREE (магазини у великих міжнародних аеропортах). Як правило, митні зони відрізняються тим, що вони:

1)         розміщенні на невеликих за площею, закритих територіях;

2)         знаходяться за межами митної території країни;

3)         мають митні преференції у вигляді відсутності мита на ввезення-вивезення товарів із зони, а також відсутності зборів за зберігання товарів на території країни.

Комерційні і виробничі зони різняться характером дозволеної діяльності: у комерційних зонах можливе лише складування, зберігання і продаж товарів, а у виробничих – складування, зберігання, переробка і доробка товарів (упаковка, наклеювання ярликів, розфасовка).

2.         Промислово-виробничі (експортні) зони – призначені для виробництва товарів для експорту. Вони мають право на безмитну торгівлю у митному і торговельному режимі країни і надають іноземним інвесторам податкові і фінансові пільги. Мета створення цих зон полягає у насиченні країни сучасними товарами і технологіями, об’єднанні підприємств для виробництва експортно привабливої продукції. Експортні виробничі зони створюються, у першу чергу, для залучення іноземного капіталу до національної економіки, створення експортних підприємств і нових робочих місць, збільшення надходження іноземної валюти, впровадження у господарську практику останніх досягнень НТП. Якщо фірма бажає розгорнути виробництво у такій зоні, то вона повинна одержати від відповідного органу ліцензію з конкретними зобов’язаннями, а головною умовою, що висувається, повинна бути експортна орієнтація продукції. Крім нього, умовою допуску на внутрішній ринок є екологічна і технологічна безпека виробництва.

Більшість діючих у світі експортних зон мають подібні умови комерційної діяльності і стимули для інвесторів:

1.         Якщо обладнання, сировина і комплектуючі імпортуються до зони для виробництва експортної продукції, то вони звільняються від мита та інших зборів.

2.         Якщо фірми здійснюють експортне виробництво, то до них може застосовуватися повна відміна або послаблення експортних та імпортних квот і ліцензій.

3.         Фірма може звільнятися на достатньо тривалий строк від сплати податку на прибуток, а також інших податків і зборів, що стягуються на території даної країни.

4.         Після закінчення «податкових канікул», як правило, ставки оподаткування інвесторів знижуються.

5.         Якщо прибуток реінвестується, то він вилучається з оподаткування.

6.         Іноземний персонал, зайнятий у зоні, звільняється від прибуткового податку.

7.         Зняття обмежень на репатріацію прибутків і капіталів, у тому числі відміна податку на прибуток.

8.         Надання інфраструктурних послуг, оренда землі і виробничих приміщень за пільговими тарифами і розцінками.

З метою посилення кооперації збільшення надходження валюти в зонах можуть встановлюватися обов’язкові умови закупівлі фірмами необхідних їм сировини, матеріалів і компонентів на внутрішньому ринку.

Як правило, територія таких зон огороджується і охороняється, встановлюється спеціальний пропускний режим. Розміри експортних виробничих зон зазвичай невеликі, а чисельність зайнятих коливається у межах 5 – 50 тис. чоловік.

Перша експортна зона виникла в Ірландії («Шенон»), 75 таких зон створено у країнах Латинської Америки і Карибського басейну, 10 – у Малайзії. Найбільшого розповсюдження зазначена модель ВЕЗ отримала у Сінгапурі та Південній Кореї.

Туристичні (рекреаційні) зони, що надають широкі можливості для відпочинку та туризму, розташовані у місцях рекреації. Вони, так само як і митні зони, є найбільш привабливими об’єктами вкладання іноземного капіталу, оскільки вимагають порівняно менших первинних інвестицій внаслідок того, що вони формуються на основі виробничої та соціальної інфраструктури.

До критеріїв вибору місця розташування туристсько-рекреаційних зон слід внести:

1.         Наявність цінних рекреаційних ресурсів, що забезпечують значні надходження валюти у результаті експорту цих ресурсів, за лікування і оздоровлення.

2.         Розвиток окремих слаборозвинених приморських районів і вирішення на цій основі соціальних проблем, у тому числі працевлаштування, житлової проблеми тощо.

3.         Закриття або перепрофілювання екологічно шкідливих виробництв, кардинальне поліпшення стану навколишнього середовища у результаті пере спеціалізації господарства.

4.         Наявність транспортної інфраструктури, у тому числі морських пасажирських вокзалів; мережі оздоровчих і туристичних установ.

У межах цих зон створюється пільговий режим підприємницької діяльності для залучення іноземного капіталу. Для решти суб’єктів господарювання запроваджується спеціальний пільговий податковий режим, який дає можливість накопичувати кошти для облаштування територій з наступним наданням їм загального пільгового режиму господарювання.

Причиною створення вільних страхових зон стали надзвичайно жорсткі нормативи, що регулювали страхові операції. Робота лондонської компанії Ллойд з точки зору покриття особливих, нетрадиційних ризиків (ті, що не входять до розряду крадіжок, пожеж, цивільної відповідальності тощо) призвела свого часу майже до монополії у цій сфері. У 80-і роки з’явилися прототипи таких зон у США (зокрема, у Нью-Йорку), де пільговий режим розповсюджувався на деякі особливі види ризику (анулювання контрактів лізингу для великих комп’ютерів тощо), а також для страхових контрактів з річними преміями, що перевищують 100 тис. дол. США.

Банківські вільні зони являють собою географічні зони, в яких банки можуть вільно здійснювати свою діяльність і мати ділові стосунки з клієнтами, що мешкають в інших країнах. Шляхом створення банківських зон вдається уникнути норм контролю валютного обміну і обов’язкового застосування резервних коефіцієнтів.

Зазначена модель створення ВЕЗ дає змогу надавати податкові переваги у визначенні відсотків податку на прибуток, ПДВ та інших податків. Можуть мати місце певні операційні переваги через звільнення від певних норм, що регулюють банківську діяльність (щодо нерухомості, контролю обмінних валютних операцій, руху капіталів тощо).

Найбільш важливі банківські зони створені у Сінгапурі, Гонконгу, Бахрейні, Люксембурзі, а також у системі банківських операцій США.

3.         Техніко-впроваджувальні зони – на відміну від зон вільної торгівлі і промислово-експортних зон, які потребують розвиненої інфраструктури, для створення цих зон іноді достатньо університету, іншої науково-дослідної організації, низки невеликих підприємств навколо них для виготовлення дослідних зразків або навіть невеликих партій нової продукції.

Вперше зони технологічного розвитку з’явилися у США на початку 70-х років. Найбільш відомим парком є Силіконова Долина, що розташована поблизу Лос-Анджелесу, штат Каліфорнія. Цей парк став всесвітньо відомим завдяки відкриттю своїх науково-дослідних центрів такими високотехнологічними гігантами, як Microsoft, Compaq, Intel, Motorola.

Потім вісім таких зон з’явилися у Франції, ще вісім – у Німеччині, двадцять технополісів – у Японії, Тайвані, Сінгапурі, Південній Кореї, Малайзії, Росії, Польщі. Наприклад, у Японії створено відомий технополіс Тояма, орієнтований на удосконалення робототехніки, матеріалознавства та біотехнологій, а на венчурній основі створено Фонд розвитку Тоями. В Ірландії (у Лімериці) основою технологічної зони став комплекс функціонально взаємопов’язаних будівель та споруд, в яких розв’язуються нові напрями функціонування малого бізнесу.

Зони технологічного розвитку – це основна форма інтеграції науки і виробництва, місце розгортання інноваційної діяльності і створення венчурних компаній, що займаються розробкою нових технологій. У таких зонах надаються пільгові кредити, укладаються державні контракти, фінансуються проекти із спеціальних фондів, за використанням лабораторій і виробничих приміщень сплачуються пільгові рентні платежі, безкоштовно проводяться технічні експертизи тощо.