Динаміка зміни інститутів у трансформаційній економіці

2. Динаміка зміни інститутів у трансформаційній економіці

В Україні за часів трансформаційного періоду повільний процес змін від адміністративно-командної системи до ринкової згенерував інституційну структуру, яка була лише частково реформована і мала серйозні ознаки нестабільності та нестійкості. Для трансформаційної економіки інститути є критичним бар'єром, адже вони або створюють стимули для бізнесу і відповідають основоположним принципам соціально-ринкової економіки або стають перепоною прозорим бізнесовим трансакціям внаслідок значного зростання витрат. Хоча принципову сутність трансакційних витрат треба розуміти у більш широкому плані це не тільки і не стільки хабарі за здійснення «непрозорих» трансакцій, наприклад, «відкат» за ПДВ або «оборудки» з готівкою позалегальних схем, а скільки – ціна, яку сплачує будь-яка економічна система за інституційну недосконалість власних ринків. З огляду на теорію загальної рівноваги, трансакційні витрати є соцільними втратами, а тому вони здатні перешкоджати позитив соціально-економічним процесам і прискорювати негативні. Наприклад, у випадку хибної монетарної політики уряду трансакційні витрати можуть стати досить потужним інфляційним фактором.

Тому першочерговим кроком для розуміння економічної поведінки є аналіз ролі та ефективності інститутів в період трансформації одного механізму координації в інший. Адже інститути знижують трансакційні витрати підприємців за допомогою стабілізаційних факторів в інституційному середовищі забезпеченості впевненості під час обміну правами власності та створення стабільної структури для здійснення трансакцій. Але подібні правила гри в Україні під час руйнації адміністративної системи були відсутні. До того ж, економічні суб'єкти не мали свої уяви як ефективно і в той же час цивілізовано використовувати ринковий механізм, потенційних партнерів та конкуренті їм доводилось у динаміці господарської діяльності ідентифікувати потенційні можливості з існуючим інституційним середовищем, що у значній мірі було непередбачливим, «непрозорим» і нестабільним. Подібна ситуація призвела до збільшення часу на пошук партнерів, ресурсів, переговори з бізнес – компаньйонами та вартості необхідного захисту контрактних зобов'язань і в кінцевому рахунку, знову ж таки – до збільшення трансакційних витрат.

Поступово, частково реформовані та наново створені ринкові інститути призвели до конструкції інституційного середовища нового типу. Але реальні процеси перехідного періоду засвідчили, що разом з демонтажем у короткі строки старих інститутів, які забезпечували виробничо-фінансову і соціальну стабільність, у той час же в Україні не були створені інститути, що могли б гарантувати сталий економічний розвиток. В першу чергу, дана проблема стосувалась базового інституту – інституту ринкової

держави. Адже, без сумніву, «правила гри» у бізнесовому середовищі є наслідком влади, тому що закони і кодекси пропонують, саме можновладці. Підтвердженням є такий висновок Д. Норта: правителі придумали права власності задля задоволення власних інтересів, а трансакційні витрати виникли внаслідок панування неефективних прав власності. Таке пояснення діяльності владних структур дає потенційні можливості пояснити принципові запитання: чому конкурентні впливи не призвели до знищення неефективних інститутів, чому правителі у неефективних економіках не прагнуть наслідувати успішну політику інших країн, яким чином пояснити функціонування економік різної ефективності, особливо в умовах глобалізації?

Відповідь на ці і подібні питання полягає у тому, що влада є відправною по відношенню до інституту, а інститут є наслідком влади. За таких обставин інститут, який базується на формальних нормах відносин між соціально-економічними агентами забезпечує виконання встановлених правил шляхом санкцій і обмежень та визначає права власності і відповідальність у схемі «влада – підлеглі». За подібного умовиводу інститути з одного боку уявляються як породження влади, а з іншого – його підґрунтям. Таким чином, інститути і влада є взаємозалежними та взаємообумовлюють існування один іншого, тобто інститути віддзеркалюють владу, а влада – інституційну структуру. Тому результатом формування інституційного середовища виступає не тільки величина трансакційних витрат, але й порівняльна норма віддачі ресурсу у вигляді величини доходу. Що стосується реалій економіки України, то величина доходу безпосередньо була пов'язана з економічною рентою, яку могли отримати можновладці, експлуатуючи недосконалість інституційного середовища.

Підтвердженням тому є лобіювання потенційно корупційних нормативно-правових актів, що є процесом створення об'єктів інституційного проектування з боку взаємно афілійованих рентоорієнтованих законодавців, державних службовців та зацікавлених в урядовому рішенні компаній (наприклад, створення ВЕЗ) з пільговим режимом оподаткування, підтримка окремих галузей або підприємств шляхом надання різноманітних преференцій).

Загальносвітова практика свідчить, що різноманітні інституції громадянського суспільства: асоціації, об'єднання, профспілки не дозволяють прийняття рішень урядом або парламентом і їй шкоду загальному розвитку бізнесу. Навпаки, інституції влади координують та узгоджують свої рішення з лобістами від суспільства та широких кіл підприємництва. В Україні ж багато законопроектів приймаються в інтересах окремих комерційних структур, що прагнуть здобути окрему статусну ренту. При цьому вартість витрат для зацікавлених у прийнятті лобістського рішення на створення і-го бар'єру для отримання ренти дорівнюватиме:

де - економічна оцінка вигод від створення та функціонування рентних угод для афільованої компанії;

 – поточні витрати на функціонування, супроводження та підтримання і-го бар'єру для отримання ренти;

- первісні, настановні витрати з розробки та запровадження і-го бар'єру для отримання ренти;

- ставка дисконту.

Очевидно, зацікавленими особами, що зможуть розпоряджатися отриманою рентою, буде визнаний ефективним такий законопроект, який забезпечить позитивне значення NVP' >0 та здобуття довгострокової статусної ренти. У свою чергу, величина – NVP' буде відображати оцінку втрат суспільства від запровадження інституційного проекту.

Як свідчить досвід парламентаризму в Україні, до першочергових інтересів законотворців, державних службовців та афілійованих комерційних структур відносять лобіювання таких законопроектів:

Ø   про стимулювання окремих галузей промисловості;

Ø   про особливості приватизації стратегічно важливих для економіки України підприємств (наприклад, «Укррудпром», «Криворіжсталь», «Укртелеком»);

Ø   про надання різноманітних пільг окремим територіям, підприємствам, комерційним структурам;

Ø   що стосуються земельних відносин;

Ø   про надання кредитів;

Ø   про механізм поліпшення інвестиційного клімату в окремих регіонах;

Ø   про механізм вкладання та вивозу з країни приватного капі талу.

За неофіційними даними, лобіювання необхідного компанії законопроекту у середньому коштує від 1 до 15 млн. дол., що стосується приватизаційних рішень законодавців, то вони коштують набагато дорожче. Тому не виникає здивування, що рівень корупції в Україні у 2007 році, за даними агенції Transparency International був одним з найвищих у світі (табл. 1).

Таблиця 4.1. Індекс корупції окремих держав

Подібні факти підтверджують висновок Я. Корнаї, що навіть найкращі інститути можна використовувати для досягнення не найкращих цілей. Адже, щоб не казали, про неупередженість інституту по відношенню до суб'єктів господарської діяльності всі ці розмови будуть ілюзорними, якщо його керівники виявляться підлесливими бізнесовій структурі або владі. Тому твердження, що конкретний інститут завжди персоніфікується з високопрофесійним, об'єктивним, чесним та моральним керівництвом у вітчизняних умовах необхідно піддавати серйозним сумнівам і, коли керівники є не тільки некомпетентними і обмеженими, а й і корумпованими, то ніякої користі з подібного інституту не буде.

Таким чином потрібно визнати, що до теперішнього часу надмірні трансакційні витрати в Україні пояснюються не стільки відсутністю у економічних агентів досвіду з функціонування в ринкових умовах, скільки значними регулятивними бар'єрами та принциповою позицією бюрократії, що зацікавлена лише у збереженні власної ренти, а не у «прозорому» і стабільному інституційному середовищі. Отже, оцінка ефективності інститутів, приховуючи їх взаємозалежність та взаємообумовленість від влади, повинна включати разом з критерієм мінімізації трансакційних витрат, ще й критерій, що пов'язаний з ефективністю діяльності влади щодо розбудови економіки.

Загальновідомо, що після початку трансформаційних процесів її Україні, внаслідок «розмитих» норм державно-інституційного контролю виникла ситуація, коли інститути, які відповідають за будівництво економічного каркасу ринкової економіки – бірж, фондових, інвестиційних, страхових компаній, комерційних банків, кредитних спілок – не стільки орієнтувалися на норми загально визнаних капіталістичних цінностей, скільки на псевдоринкопі «сурогатні» правила бізнесової поведінки в процесі контрактації. Саме свідомі і несвідомі прорахунки можновладців у сфері створення та захисту інститутів цивілізованого ринку призвели по провалу основних завдань перехідної економіки та глибокої кризи, коли спостерігали колапс інститутів і нездатність уряду забезпечити оптимальну трансформацію інституційної системи.

Варто визнати, що в цілому вітчизняні реформи не передбачал цілеспрямованих заходів з формування загальноприйнятих | цивілізованій капіталістичній економіці інститутів. А саме: створення відповідної правової інфраструктури шляхом запровадження необхідних законів, кодексів, забезпечення правопорядку у бізнесовій сфері, чіткого визначення правоможностей і надійого захисту прав власності, правового забезпечення та юридичного супроводження процесу контрактації, економічного обґрунтування ефективності функціонування фірм (організацій) та кінцевому рахунку, створення і запровадження системи відповідних правил поведінки суб'єктів економічної діяльності. Взагалі, схематично окреслити взаємозв'язок з інститутами у динамі ці їх розвитку можна таким чином (рис. 4.1):

Рис. 4.1. Взаємозв'язок інститутів влади та суб'єктів економічної діяльності

Отже, у відповідності з особливостями становлення та функціонування вітчизняних інститутів визначаємо такі головні сегменти інституційного аналізу:

1. Ринкова конкуренція.

2. Інститут приватної власності.

3. Підприємництво.

Відсутність відповідного інституційного середовища пояснює проблемність такої сфери контрактних угод, як забезпечення ефективних і «прозорих» правил конкурентної гри. Основною функцією інституційного середовища, що ґрунтується на принципах класичного лібералізму, є досягнення взаємного співіснування значної кількості економічних агентів під час вирішення контрактних завдань. Якщо ринкова конкуренція «прозора» і це забезпечується відповідними механізмами координації дій агентів, то ринок є передбачуваним і ефективним. Звичайно, безглуздо очікувати від ринку нагороди всім без винятку учасникам за таким принципом: агрегований прибуток розподілити порівну між усіма, незалежно від ризику й ініціативи. Замість цього класичний конкурентний капіталізм пропонує збагачення одного з учасників ринкової гри внаслідок його спроможності задовольнити потреби споживачів або навіть везіння на противагу іншому, який програв змагання. Такий стан речей є природним стимулом для економічного розвитку, рушієм економічної системи її основним фактором підвищення добробуту населення. Але у будь-якій країні нарівні з добросовісною конкуренцією існує недобросовісна, яка є економічно привабливою для тих, хто функціонує у неправовому і «непрозорому» середовищі, отримує переваги та незаконні прибутки шляхом підступних дій, що заборонені законодавством.

Згідно з Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції» до таких дій відносимо: неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки, товарів іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу іншого виробника; дискредитацію господарського суб'єкта; створення перешкод у процесі конкуренції та досягнення неправомірні їх переваг; схиляння господарського суб'єкта до бойкоту, розірвання угоди з конкурентом або розголошення комерційної таємниці; підкуп співробітника постачальника або покупця. Означений перелік, як свідчать вітчизняні реалії підприємництва, не є повним. Для прикладу згадаємо факти досягнення неконкурентних переваг компаніями, які використовують «непрозорі» зв’язки з органами влади.

Разом із тим необхідно зазначити, що за роки незалежності сформувалися майже всі ринкові інститути для функціонування економіки ринкового типу. Але основні механізми, що забезпечують дотримання формальних законних норм у контрактах і угодах, потребують удосконалення. Які поетапні кроки потрібно зробити у сфері права, щоб сприяти значущості міркувань про справедливість і законність в процесі контрактації і специфікації прав власності? Які важелі впливу необхідно застосовувати для виправлення ненормальної ситуації існування неформальних відносин підприємців з представниками влади? Без сумніву відповіді на ці питання сприятимуть подальшій розбудові вітчизняного цивілізованого інституційного середовища.