НОВА ІСТОРИЧНА ШКОЛА

16. НОВА ІСТОРИЧНА ШКОЛА

Нова історична школа зосереджує дослідження на проблемі соціальної рівноваги, яка розглядалась як необхідна умова економічного розвитку. Гарантом соціальної рівноваги повинна бути держава, важливе значення надається й іншим соціальним інституціям. Головна відмінність школи полягала у переорієнтації критики з класичної теорії на економічну теорію марксизму.

Найбільший внесок у концепцію німецької “нової історичної школи” зробили Густав Шмоллер (1838–1917), Луйо Брентано (1844–1931) та Карл Бюхер (1847–1930). Шмоллер очолив її консервативне крило, він розглядав державу як основну рушійну силу суспільного розвитку, “сильна рука” якої є запорукою “класового миру”; започаткував “етичний принцип”: господарське життя визначається не тільки природними й технічними, але й моральними факторами. Соціально-реформістські концепції Брентано були спрямовані на подолання суперечностей між працею і капіталом. Він пропагував ідею “соціального миру” і суспільної рівноваги, був прихильником організації профспілок, кооперації і фабричного законодавства та ідеологом таких об’єднань, як картелі, вбачав у них найважливіший засіб стабілізації економіки.

Послідовники “нової історичної школи” Вернер Зомбарт (1863–1941) та Макс Вебер (1864–1920) продовжують пошук засобів удосконалення суспільства. Умовою поступального розвитку вони вважають створення державою сприятливого соціального середовища, складовими якого є право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія. Праці Зомбарта присвячені проблемам соціальної психології нації, дослідженню її впливу на економічну поведінку суб’єктів. Психологічне прагнення людини до свободи економічної діяльності забезпечує її збагачення, яке в свою чергу зумовлює зміни у суспільній психології. Він стверджував, що нації зі свідомо сформованою психологією є сильнішими і тому мають право насаджувати свою мораль іншим, завойовуючи собі життєвий простір, тому його іноді вважають ідеологом нацизму. Вебер досліджує морально-етичну природу суспільно-історичних процесів. Він стверджував, що економічні відносини головним чином визначаються менталітетом нації, суспільною мораллю. Вебера часто вважають засновником сучасного інституціоналізму.

26. ЕКОНОМІЧНІ ПОГЛЯДИ С.ПОДОЛИНСЬКОГО І М. ДРАГОМАНОВА

Особливості історичного розвитку позначилися на стані економічної думки України ХІХ ст.: якщо західна економічна наука вирішувала проблеми реального капіталізму, то прогресивна наукова думка Росії та України дискутувала проблеми переходу до капіталізму, головною перешкодою якого було кріпацтво. У 40-х роках ХІХ ст. формуються два напрями суспільно-економічної думки – ліберально-дворянський та революційно-демократичний.

У пореформений період на засадах дрібнобуржуазного соціалізму та буржуазного лібералізму стояв видатний український мислитель Μ. Драгоманов (1841-1895), значна частина наукового доробку якого присвячена суспільно-економічним проблемам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її антинародну спрямованість: селяни одержали лише особисту волю без землі. Майбутнє суспільства він пов’язував із соціалізмом (громадівством) – способом виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва – сільським громадам. Перехід до такого ладу мав бути тільки еволюційним.

Праці ряду українських економістів стали визначним внеском у розвиток світової економічної науки.

Подолинський Сергій Андрійович (1850–1891) – видатний український учений, громадський діяч, який написав ряд праць з питань економіки. Найвидатнішим його твором, що знаменував справжній прорив у світовій науці, стала стаття “Праця людини і її відношення до розподілу енергії” (1880). У ній Подолинський розробив енергетичну теорію органічного життя. Він проаналізував розподіл енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні й нагромадженні, дав нове природничо-наукове визначення праці як діяльності, що збільшує енергетичний бюджет людства (“закон Подолинського”). Він уперше у світовій науці висловив гіпотезу про можливість безпосереднього синтезу продуктів харчування з неорганічних елементів. Подолинський вважав, що позбавити людство від розтрати природних ресурсів і забезпечити найбільше акумулювання енергії може лише соціалізм.

36. СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ

Теорії економічного зростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, під впливом нових реалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію регулюючої ролі ринку, то тепер почали враховувати й кейнсіанські підходи. Ці теорії називають консервативними, оскільки їхні автори, як і раніше, дотримувались неокласичних принципів.

Чиказька школа (монетаризм) – течія неолібералізму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому університеті як своєрідна реакція на тривалий період ігнорування ролі грошового фактора в господарських процесах; поєднує неокласичні підходи з монетарною концепцією державного регулювання.

Попередниками сучасного монетаризму були відомі американські дослідники І. Фішер і Л. Мізес.

Фішер Ірвінг (1867–1947) – американський економіст і статистик, якого вважають засновником монетаризму. Він розвинув кількісну теорію грошей. Знамените “рівняння обміну”: МV=РQ, виведене ним у 1946 р., стало основою розробки концепції сучасного монетаризму. Фішер очолив групу американських теоретиків (Г.Саймонс, Ф.Найт та ін.), котрі як і Кейнс доводили, що поступальний розвиток залежить від грошового чинника, але заперечували кейнсіанські методи регулювання, що базувались на експансіоністській грошовій політиці (дефіциті бюджету). Послідовником цієї школи, а також засновником “нової школи монетаризму” став М. Фрідмен (н. 1912).

Фрідмен Мілтон (нар. 1912) – видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії, економічний радник кількох президентів СІІІА. Основні праці – “Нариси позитивної теорії” (1953), “Кількісна теорія грошей” (1956), “Програма монетарної стабілізації” (1959), “Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи” (1970), “Гроші та економічний розвиток” (1973), “Монетарна історія США, 1867-1960” (1981, у співавторстві з Анною Шварц).

Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки монетарними засобами. Вона спирається на особливу грошову теорію, згідно якої грошова сфера визнається важелем державного регулювання економіки. Відкритість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації. Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки. Ці основні відмінності зумовлені тим, що модель Фрідмена формувалась багато пізніше інших неоліберальних моделей, була реакцією на активне впровадження кейнсіанських рекомендацій та їх негативні наслідки.

Спираючись на базу даних з економічної історії США, Фрідмен доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропонування грошей мають бути основними об’єктами державного контролю. Держава, виконуючи стабілізаційну функцію, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку – грошовою емісією. Виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова – до інфляції, Фрідмен запропонував визначення оптимально необхідної кількості грошей для нормального функціонування економіки за допомогою “рівняння обміну”: загальна ціна створеного в межах країни продукту повинна дорівнювати величині грошової маси з урахуванням швидкості обігу грошей. Грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВВП. Фрідмен увів поняття “портфелю активів” (сукупності всіх ресурсів індивіда, його багатства) як проміжну категорію, що пов’язує гроші і ВВП. Він посилається на консерватизм людини відносно “портфелю активів”, стійкість якого забезпечує і стійкість ВВП.

Фрідмен виводить рівняння довгострокової рівноваги грошового ринку, згідно якого пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) – на рівні 1 %. У цілому щорічний приріст не повинен перевищувати 4–5 %, що забезпечить “природний рівень безробіття”. На відміну від кейнсіанців, які в аналізі залежності між інфляцією та безробіттям посилалися на “криву Філліпса”, Фрідмен доводить, у довгостроковому періоді такої залежності не існує. Прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише тимчасово, у довгостроковому періоді економіка повертається до “природного рівня” зайнятості, а інфляція не забезпечує її зростання. Концепцією “природного рівня безробіття” Фрідмін пояснив явище стагфляції.

 Фрідмен критикує політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емісії та зменшення державних витрат. Соціальна сфера не повинна бути пріоритетним напрямом діяльності держави.

Монетарна концепція успішно пройшла апробацію у 1969-70 рр., коли Фрідмен був радником президента Ніксона, але тріумфом його теорії стала концепція стабілізації американської економіки 80-х рр. – “рейганоміка”, яка дозволила США подолати труднощі спаду, послабити інфляцію, зміцнити долар. Фрідмен також брав участь у розробці концепції побудови ринкової економіки у Чілі. Разом з тим, чимало країн Заходу, а згодом і Сходу, які вдавалися до монетаристських методів боротьби з інфляцією, згодом поступово відмовляються від них. Для багатьох країн спад виробництва і втрати, яких внаслідок цього зазнала економіки, виявилися значно більшими, ніж позитивний ефект від зниження темпів інфляції.