Основні риси перехідної економіки України

Зміст

Вступ

Розділ 1. Перехідна економіка як об’єктивна необхідність для встановлення ринкових відносин

1.1 Причини і передумови перехідної економіки України

1.2 Характерні риси перехідної економіки України

1.3 Специфіка дій об’єктивних економічних законів в перехідний період

Розділ 2. Характеристика рівня продуктивних сил і виробничих відносин в процесі трансформаційних зрушень в економічному житті України

2.1 Результати змін у відносинах власності

2.2 Якісні зрушення в продуктивних силах як матеріальні бази економічної системи

2.3 Роль держави в забезпеченні соціально-економічних перетворень в перехідній економіці

Розділ 3. Перспективи становлення ринкової економічної системи

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У багатьох публікаціях вітчизняних та зарубіжних економістів і політиків стверджується, що в Україні відбувається або повинен відбутися перехід до ринкової економіки та її різних моделей і що цей період триватиме довго (висловлюються думки, що після подолання економічної кризи перехідний етап становитиме декілька десятиліть). Інші учені стверджують, що головними ознаками перехідного періоду в Україні є перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії соціально-економічного розвитку, від державного соціалізму до змішаної економіки; від одного способу виробництва до іншого, від одного базису до іншого; від соціалістичної моделі розвитку економіки до основ ринкової демократії, від одного стану економіки до іншого. Залежно від цього по-різному визначають зміст перехідної економіки, характеризуючи його як перетворення усієї системи соціально-економічних відносин, формування реальних ринкових відносин, створення відкритої національної ринкової економіки, побудову основ постіндустріального суспільства, процеси капіталізації суспільно-економічного ладу чи створення дикого капіталізму.

Саме в цьому полягає актуальність обраної нами теми «Основні риси перехідної економіки України».

По-різному тлумачаться економіка, економічна система від яких потрібно переходити до іншої економіки, системи тощо. Переважна більшість авторів називають її адміністративно-командною системою, окремі – плановою економікою, соціалістичним устроєм, державним соціалізмом, базисом, що ґрунтується на позаекономічній залежності [1;201]. Водночас більшість авторів визнають, що період зміни одного типу економіки (адміністративно-командної системи тощо) іншим (ринковою економікою та ін.) є перехідним періодом. Останній можна визначити як особливий період, протягом якого економіка країни або групи країн переходить в істотно інший стан внаслідок докорінної трансформації економічної системи. Перехідний період в Україні розпочався 1991 р.

Розділ 1. Перехідна економіка як об’єктивна необхідність для встановлення ринкових відносин   1.1 Причини і передумови перехідної економіки України

Оскільки сутністю перехідного періоду є докорінна трансформація економічної системи, то необхідно з’ясувати тип економічної системи, що існував до перехідного періоду, з одного боку, і тип економічної системи, яка розвиватиметься у процесі перехідного періоду та після нього, з другого. Найбільш розповсюдженою характеристикою економічної системи, що існувала в Україні та інших країнах, колишніх республіках СРСР, є поняття «адміністративно-командна система», проте ця назва характеризує лише один з елементів економічної системи – її господарський механізм або управлінський аспект. Цей аспект є важливим, але не визначальним. Визначально синтезуючим аспектом при характеристиці типу економічної системи є тип економічної власності, передусім власності на засоби виробництва.

В СРСР 92 % власності було зосереджено в руках держави. Звідси випливає висновок, що невід’ємною ознакою такої системи, а отже, складовою поняття, що відображає тип цієї системи, є термін «державний».

Державна власність (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, об’єкти інтелектуальної власності і частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет тощо) може бути різною за своєю соціально-економічною сутністю. Це залежить, по-перше, від типу управління цією власністю; по-друге, від того, хто привласнює основні результати праці, створені працівниками державних підприємств; по-третє, від характеру самої праці; по-четверте, від характеру влади (економічної, політичної), оскільки власність і влада діалектично взаємопов’язані між собою [12; 90].

Управління виробництвом і власністю в СРСР мало адміністративно-командний характер. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивно надсилались з єдиного центру показники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалася номенклатура продукції, споживачам внаслідок цього нав’язувались значною мірою неякісні товари і послуги. Все це формувало витратний характер економіки, низьку ефективність виробництва (за рівнем виробництва ВВП у розрахунку на душу населення СРСР відставав від розвинених країн світу приблизно в 10 разів). Адміністративно-командна система управління поширювалася також на сільське господарство, споживчу кооперацію. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалось заради виробництва, існував товарний дефіцит. Водночас практика складання п’ятирічних планів була прогресивною і запозичувалась у країн Заходу.

Власником виготовленої на підприємствах продукції була держава. Це було зумовлено тим, що і самі підприємства, і власність на засоби виробництва перебували в руках держави. При цьому проголошувалось існування загальнонародної власності. Насправді персоніфікатором державної власності була правляча еліта – вищі чиновники партійного, державного та господарського апарату, які мали величезні привілеї. Значна частина створеного національного доходу (близько 35%) витрачалась на військові цілі. Свідченням цього була низька частка особистого споживання в національному доході. Так, якщо 1908 р. ця частка становила 54,8%, 1928 р. – 58,1, то 1988 р. – 40,1%. За рівнем особистого споживання в розрахунку на душу населення СРСР посідав 77-е місце в світі.

Водночас соціалістичною за змістом була система освіти, охорони здоров’я (внаслідок безплатного характеру медичних послуг), культури, відпочинку, розподілу житла, пенсійного забезпечення, дитячого дошкільного та позашкільного виховання, хоча правляча еліта отримувала такі послуги набагато вищої якості. Соціалістичною за змістом була реалізація права на працю, яка мала здебільшого колективний характер. Завдяки цим елементам соціалізму змінювався і капіталістичний устрій у розвинених країнах світу. З цього приводу навіть Папа Римський Іоанн Павло II зазначав: «Прихильники розгнузданого капіталізму ігнорують добрі діяння, здійснені за комунізму, – боротьбу з безробіттям, власність бюрократично номенклатурної еліти, таку систему найлогічніше назвати «державно номенклатурним соціалізмом». Проте у післясталінський період ця система економічно була набагато гуманнішою і демократичнішою, ніж в Україні кінця 90х років XX ст. – початку XXI ст.

Виходячи з цього, некоректно говорити про перехід від індустріальної економіки. Така класифікація еволюції економічних систем (поділ останніх на аграрні, індустріальні і постіндустріальні) є поверхневою, оскільки ігнорує тип власності, системну характеристику продуктивних сил, має інші вади.

Недостатньо обґрунтованою є також характеристика економічної системи СРСР як соціалістичного устрою. У цьому випадку частина (окремі елементи соціалізму) видається за ціле, що не відповідає вимогам системного підходу.

Що стосується визначення поняття «планова економіка», то в ньому організаційна форма розвитку продуктивних сил і еволюції виробничих відносин (планова, планово стихійна, стихійна) заміняє визначальний для характеристики економічної системи критерій – тип економічної власності. Залежно від останнього формувався тип юридичної власності – передусім панівна номенклатурно-бюрократична еліта розпоряджалася, користувалася і володіла власністю на засоби виробництва.

Якщо згрупувати існуючі положення щодо вектора наступних перетворень, то можна виділити такі основні моделі: 1) ринкової економіки, ринкової економічної системи, соціально орієнтованої ринкової економіки, розвиненої ринкової економіки та ін.; 2) змішаної економіки, яка є найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму; 3) постіндустріального суспільства; 4) національної економіки; 5) капіталістичної економіки; 6) народної економіки. Розглянемо коротко кожну з них передусім у методологічному аспекті.

Серед перелічених моделей ринкової економіки найбільш недосконалою є модель руху до ринку. У підручнику «Економікс» ринок розглядається як «інститут або механізм, який зводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг» [2;128]. Американський економіст П. Хейне стверджує, що ринок – це набір взаємозв’язків, або процес конкурентних торгів [3;56]. Можна давати й ґрунтовніші визначення ринку, але його невід’ємними найважливішими атрибутами все одно залишаться процес купівлі-продажу товарів і послуг та механізм його забезпечення відповідно до вимог певних законів.

З погляду структури суспільного відтворення ринок є одним з елементів сфери обміну. З методологічної точки зору, зокрема з боку вимог системного підходу, це положення означає зведення цілісної системи (яка існувала тоді в СРСР та Україні) до одного з її елементів, до того ж не найважливішого, оскільки сферою домінантою суспільного відтворення є безпосереднє виробництво.

Друга модель ринкової економіки – це рух до ринкової економіки або ринкової економічної системи. Між цими моделями істотних відмінностей немає, оскільки, по-перше, поняття «економіка» в онтологічному сенсі означає народне господарство, що включає галузі матеріального виробництва і сфери нематеріального виробництва. Іншим важливим аспектом (гносеологічним) цієї категорії є те, що це наука, яка вивчає народне господарство, способи його ведення людьми, відносини між людьми у процесі виробництва і обміну товарів, закономірності цього процесу [4;102].

По-друге, економічна система також характеризується як сукупність економічних відносин між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг.

Відмінність між поняттями «економіка» та «економічна система» полягає у тому, що перше з них місткіше (оскільки включає наукову дисципліну, що вивчає народне господарство), а також у тому, що економічна система вказує на наявність окремих підсистем, елементів, взаємодія між якими формує єдину цілісність. Ці відмінності, у свою чергу, випливають із поняття «система», яка розглядається як «сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв’язках один з одним, яка утворює певну цілісність, єдність».

Для характеристики економічної системи на макрорівні двома найважливішими ознаками є типи власності (а в їхніх межах – окремі форми) і господарський механізм, який є комплексом основних форм, методів і важелів використання економічних законів, розв’язання суперечностей, реалізації власності, а також розвитку людини та узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп. Для ринкової економіки та ринкової економічної системи основним типом власності є приватна (передусім приватна капіталістична) та комплекс ринкових форм, методів і важелів, найважливішими з яких є механізм вільної конкуренції, стихійне переливання капіталів всередині галузей та між ними, відповідне регулювання цін шляхом коливання попиту і пропозиції, встановлення пропорцій між галузями народного господарства через механізм економічних криз та інших названих форм і методів.

Ринкова економіка, або з позицій системного підходу – ринкова економічна система, створює для цього на пізніх етапах своєї еволюції такі відсутні в ній органи, як різні види бірж (на попередніх етапах такими органами були центральні банки, комерційні банки та ін.).

Ця модель існувала впродовж кількох століть (з початку XVI ст.), еволюціонуючи від менш розвинених до більш розвинених форм. Наприкінці XIX ст. вони стали доповнюватись такими якісно новими ознаками, як колективна капіталістична власність (формою розвитку якої стали акціонерні компанії) та монополістична планомірність. Остаточного краху ринкова економіка зазнала під час світової кризи 1929 – 1933 рр.

Двома найважливішими макроекономічними ознаками якісно нової економічної системи капіталізму стають державна власність та державне регулювання. З погляду господарського механізму це означає, що замість ринкових важелів регулювання відбувається їх поєднання з державним регулюванням. Внаслідок неспроможності ринкової економіки вирішувати низку макроекономічних проблем, які вона сама породила, постійно зростає роль державного регулювання, яке здійснюється за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів. Стає зрозумілим, що без активної ролі держави як регулятора неможливе саме існування економічної системи капіталізму.

1.2 Характерні риси перехідної економіки України

Найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму, як зазначалося, є змішана економіка, початково обґрунтована американським економістом Е. Хансеном. Від соціально орієнтованої ринкової економіки вона відрізняється тим, що передбачає, по-перше, розширення меж державної власності (на засоби виробництва, національний дохід, фінансово-кредитні інститути, об’єкти інтелектуальної власності та ін.), причому залежно від моделей самої змішаної економіки питома вага державної власності змінюється. В цій моделі держава навіть може в окремих випадках «контролювати галузі економіки за допомогою націоналізації підприємств». По-друге, передбачається впровадження систем національного планування та регулювання. По-третє, модель змішаної економіки передбачає певний перерозподіл національного доходу на користь найбідніших верств населення через систему прогресивного оподаткування та соціального законодавства.

Тупиковість вектора ринкової трансформації суспільства в методологічному, теоретичному та практичному аспектах чітко окреслив І. Лукінов: «Поняття “ринкова економіка взагалі” також втрачає реальний зміст, бо протягом багатовікової історії людства ринкові структури трансформувалися так, що від колишніх їх форм і методів регулювання майже нічого не залишилося» [5;236].

У теоретико-методологічному аспекті некоректними виглядають твердження про перехід до ринкової економіки передусім тих авторів, які, характеризуючи соціально-економічний зміст трансформаційних процесів в Україні, обґрунтовано доводять існування процесу первісного нагромадження капіталу. Якщо бути послідовним, то результатом такого нагромадження капіталу є подальший розвиток капіталістичного способу виробництва.

У доповіді Президента України Л. Кучми у жовтні 1997 р. двома моделями векторних перетворень в Україні були названі моделі соціально орієнтованої та змішаної економіки. З методологічної точки зору це означало відсутність концептуальної єдності таких перетворень, образно кажучи, сидіння на двох стільцях. На Всеукраїнській нараді економістів у вересні 1998 р. йшлося про державно регульовану, соціально спрямовану ринкову економіку [6]. Якщо врахувати, що Л. Кучма неодноразово висловлювався про необхідність побудови «ринкової економіки», «цивілізованого ринку», то концептуальна розбіжність його програм ще більше поглиблювалась. На практиці це дозволяло всіляко експериментувати над економікою і народом (розвалювати державне управління, збагачувати жменьку «нових українців» шляхом розкрадання державної власності тощо), що впродовж 90х років XX ст. – на початку XXI ст. і відбувалось в Україні.

Ґрунтовно критикувалися ці засади багатьма провідними економістами України, проте не всі побачили їхню методологічну хибність, що випливала з принципів ринкової економіки, а деякі дотепер вважають ринкову модель вектором трансформаційних перетворень.

Модель змішаної економіки не повинна стати вектором стратегічних перетворень. По-перше, вона допускає значне розтрачання ресурсів (людських, фінансових, матеріальних); по-друге, розвинені країни світу для досягнення сучасного рівня розвитку витратили понад п’ять десятиліть, а Україна, відкинута реформою 90х років на декілька десятиліть, не може собі дозволити витратити стільки часу. Більше того, у випадку реалізації моделі змішаної економіки цей шлях буде ще тривалішим, оскільки тут відсутній цілий комплекс передумов, які існували у різних країнах Заходу (рівень техніко-технологічної культури, дисциплінованості й організованості працівників, національної самосвідомості, підприємницької етики та культури тощо). По-третє, це чужа, запозичена модель, що є своєрідною інтелектуальною власністю західної економічної науки. По-четверте, сам термін «змішана економіка» не є взірцем вербальної досконалості. Крім того, світова економічна наука намагається сформувати принципово нові соціально-економічні моделі посткапіталістичного суспільства (суспільство, яке прийде на зміну капіталістичному способу виробництва). Оскільки вітчизняні та російські економісти теж проголошують цю модель як адекватну для України, необхідно коротко проаналізувати її.

Двома попередніми стадіями постіндустріального суспільства, згідно з цивілізаційним підходом, як зазначалося, є аграрна та індустріальна. В основу такої класифікації покладено насамперед розвиток техніки і суспільний поділ праці.

Найважливішими структурними елементами постіндустріального суспільства стають університети, наукові інститути та дослідницькі організації, а матеріальні продуктивні сили перестають відігравати вирішальну роль.

Методологічними вадами цієї теорії є, по-перше, характеристика суспільства лише з боку одного з елементів продуктивних сил, тобто науки, до того ж передусім теоретичної; по-друге, ігнорування власності як визначального критерію класифікації суспільства і зведення її до юридичної фікції, до майнових прав.

Певного поширення серед моделей векторного спрямування трансформаційних перетворень в Україні набула концепція розбудови національної економіки. У наведеному визначенні національна економіка, по-перше, розглядається як сукупність індивідуальних господарств. По-друге, це суто формальне визначення, яке можна застосувати до інших економічних явищ і процесів.

Виходячи з викладеного, а також із висновків міжнародної конференції ООН з питань навколишнього середовища щодо тупиковості ринкової економіки та приватної власності, аналогічних висновків провідних учених та політиків світу про тенденцію руху до нового тоталітаризму, найдосконалішою моделлю векторних перетворень в Україні слід вважати перебудову народної економіки [7;145].

Народна економіка – це економічна система, яка розвивається в інтересах народу, передбачає використання усіх типів та форм власності (при домінуванні трудової колективної власності), всебічний соціальний захист населення і національне демократичне економічне планування. В центрі такої економіки знаходиться людина.

Основою народної економіки є передусім народні підприємства. Народна економіка відкриває широкий простір для розвитку малого та середнього підприємництва, на основі якого формуватиметься середній клас.

Управління народною економікою здійснюватиметься на основі планів, обов’язкових для державного сектору (його частка має становити 30-35 %) та рекомендаційних для недержавного сектору (на трудову колективну власність має припадати близько 45-50 % сукупної власності, на приватну – 15-20 %), наукових прогнозів, передусім за допомогою економічних важелів. Засобами побудови такої економіки є народні (а не кланово-номенклатурні) роздержавлення і приватизація.

Національне економічне планування супроводжується складанням цільових комплексних програм розвитку народного господарства з переважанням економічних методів регулювання і територіального комплексного управління замість галузевого.

Основними засобами реалізації національного демократичного економічного планування є науково обґрунтовані промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна, регіональна, амортизаційна та інші форми політики. Загалом таке планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з ринковими важелями саморегулювання за домінування першого.

Перевага народних підприємств над іншими типами підприємств полягає насамперед у тому, що їх активною рушійною силою стають інтереси всіх працівників, внаслідок чого виникає наймогутніший синергічний ефект. На відміну від цього на приватних підприємствах такою силою є інтерес тільки приватного власника.

Як свідчить досвід, трудова колективна власність – найефективніша форма власності на сучасному етапі. Суб’єктом трудової колективної власності є трудовий колектив, члени якого – залежно від трудового стажу, кваліфікації тощо – володіють неоднаковою кількістю акцій і привласнюють неоднакові суми дивідендів.

Для трансформаційних процесів в Україні у сфері малого підприємництва характерна вища продуктивність дрібних колективів, а не приватних підприємств. Приватна власність за сучасних умов не спроможна забезпечити розвиток науки.

Народна економіка передбачає створення стабільної та високоефективної системи стимулів до праці на рівні окремого працівника, підприємства та організації, раціонально поєднуючи індивідуальні, колективні та суспільні інтереси.