Роль держави в забезпеченні соціально-економічних перетворень в перехідній економіці

2.3 Роль держави в забезпеченні соціально-економічних перетворень в перехідній економіці

Зміни, що відбулися в економіці України, починаючи з 1991 року (проголошення незалежності), мають суперечливий характер. Економіці України сьогодні притаманний цілий ряд рис і тенденцій, що їх не можна розглядати лише як наслідок помилок та упущень в економічній політиці. Гадаю, сьогодні ми маємо справу з якісно новим феноменом, який можна з певною мірою умовності назвати «недореформованою» економікою, або посткомуністичною економічною системою.

Така економічна система в Україні має досить чіткі характеристики — притаманні й іншим перехідним економікам або властиві здебільшого лише Україні. Насамперед економіка України не вийшла з кризового стану, який характеризується продовженням падіння виробництва [10;25].

Економічні функції держави реалізуються через систему методів, які є сукупністю важелів та засобів впливу на певні сфери та явища економічного життя для досягнення визначених цілей. При усій їх різноманітності вони поділяються на дві великі групи — адміністративні та економічні. Адміністративними методами державного регулювання економіки є методи безпосереднього впливу держави на господарську діяльність, що прямо регламентують поведінку господарюючих суб'єктів (тому їх називають ще прямими методами). їх найхарактерніша ознака у тому, що вони є обов'язковими для виконання тими суб'єктами, яким вони адресовані, тобто мають обов'язкову силу. До таких методів, насамперед, належать законодавчі та нормативні акти, що регулюють економічну діяльність. Вони є тим важелем, через який держава здійснює організаційний вплив на ринок, оскільки законами та нормативними актами визначаються правила ведення економічної діяльності усіма її суб'єктами. Визначаючи законодавчі норми, держава не тільки спрямовує економічну діяльність в організоване русло, а й орієнтує її на реалізацію певних цілей. Із зміною економічних умов відбуваються відповідні зміни у законодавчій та нормативній базі.

До адміністративних методів державного впливу на ринок належить і система державних замовлень. Державне замовлення — це замовлення держави виробнику на певну кількість продукції, яку держава зобов'язується викупити за узгодженою з виробником ціною. Такі замовлення, з одного боку, виступають засобом задоволення державних потреб у товарах та послугах, а з іншого — є засобами адміністративного впливу на виробників, стимулювання їх до виробництва певної продукції. У розвинутих країнах ринкової економіки цей метод державного впливу на економічну діяльність досить поширений. Так, лише у США держава здійснює закупки товарів та послуг на суму, що дорівнює майже п'ятій частині загального обсягу виробництва. Використовується цей метод і в країнах Європи, Південно-Східної Азії та Японії. Накопичено певний досвід його використання і в Україні. Правову базу цього процесу закладено законами «Про закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти» та «Про державне оборонне замовлення» [10;25].

Адміністративними методами здійснення економічних функцій є і заходи щодо прямого регулювання цін. Воно здійснюється спеціальними державними органами у сферах з високим рівнем монополізації. Але не тільки в них. Управління та контроль над цінами здійснюються також в аграрному секторі, електроенергетиці, транспорті та інших галузях. Так, в аграрному секторі кілька десятків років функціонує система, що дає можливість державі періодично переглядати ціни залежно від ринкових умов. Такий підхід дозволяє підтримувати відносну стабільність роздрібних цін на продукти харчування. Застосовуються адміністративні методи регулювання цін у галузях з високим рівнем монополізації, а також; на такі життєво важливі товари, як продукти харчування, житло, медичну допомогу тощо. Прикладом широкого використання методів регулювання цін є Франція.

До групи адміністративних методів впливу держави на економіку належить індикативне планування, що є засобом прогнозування економічної поведінки господарюючих суб'єктів. Воно визначає цілі та пріоритети розвитку економіки або окремих її сфер та напрями їх можливої реалізації. Результатами планування є мотивована модель дій, створена на основі кон'юнктурного прогнозування економічного середовища та визначення цілей. Особливістю планування у країнах ринкової економіки є те, що воно носить не директивний, а індикативний, тобто рекомендаційний, характер, бо визначені в його процесі показники є рекомендаційними для суб'єктів економічної діяльності. Великий досвід такого планування накопичено у Франції, Японії, країнах Південно-Східної Азії (так званих нових індустріальних країнах, або азійських тиграх). У Франції, наприклад, за період після Другої світової війни розроблено понад 10 перспективних планів. 11 планів було здійснено в Японії. Тут держава має можливість планувати діяльність великих корпорацій, між; якими встановлена розгалужена система угод. Тому навіть з'явився вислів, що економіка Японії — це єдина державна корпорація — «Japan Incorporated». До речі, це один з факторів японського економічного дива. Практично в усіх розвинутих країнах розробляються розгалужені плани та прогнози на різних рівнях національної економіки. У кожній з них існує спеціальний урядовий орган, що займається розробкою планів, прогнозів та програм економічного розвитку, а також: методичним та практичним керівництвом організації планування. Тому не можна вважати ефективним становище в Україні, коли практично відмовилися від планування, яке могло б бути дійовим важелем реформування економіки на ринкових засадах [10;26].

Друга група методів державного впливу на ринкову економіку — економічні, або непрямі, методи. Це засоби опосередкованого впливу на економічну діяльність людей. Вони не носять характеру обов'язкової норми, яку адресат повинен виконувати, але впливають на його економічні інтереси, тобто ставлять його у таке становище, щоб він для реалізації своїх інтересів здійснював діяльність у напрямі, до якого його спонукає той чи інший метод. До цих методів належать такі економічні важелі, як ціна, податки, процентні ставки, дотації та субсидії, грошова емісія тощо.

Одним з найефективніших економічних методів державного регулювання ринкової економіки є податки. Це обов'язкові платежі, визначені чинним законодавством країни. Вони є вирахуванням з доходів як фізичних осіб, так і суб'єктів підприємницької діяльності. І як такі використовуються державою для впливу на економічну діяльність. Наприклад, є потреба у збільшенні виробництва якоїсь продукції. Щоб створити заінтересованість у її виробництві, держава може застосовувати пільгове оподаткування, що зробить виробництво такої продукції вигіднішим для виробників. Тому без адміністративного впливу держава реалізує свою мету, впливаючи через податки на інтереси підприємців. У разі необхідності обмежити економічну активність виробника можуть бути змінені умови оподаткування так, що подальша діяльність стане невигідною для нього.

Важливим економічним методом регулюючої ролі держави є субсидії, або дотації. Це платежі, які здійснює держава, щоб компенсувати зменшення доходу виробника через низьку ціну товару. Тобто, це платіж, який держава сплачує виробникові, щоб підвищити його доход, бо за низької ціни він не заінтересований у виготовленні товару. Прикладом таких субсидій може бути аграрний сектор США. Щоб підтримати рівень виробництва сільськогосподарської продукції, з федерального бюджету спрямовуються кошти для прямих виплат фермерам, які вирощують зернові культури та бавовну. Для різних культур субсидії становлять від 15 до 35 % ринкової ціни. Саме за рахунок цих субсидій досягається ситуація, коли ціни на сільськогосподарську продукцію забезпечують попит на неї і одночасно створюють сприятливі умови фермерам для виробництва продукції. Практика субсидування аграрного сектора характерна для багатьох країн світу. Субсидії використовуються для підтримки низьких або стабільних цін як антиінфляційний захід держави. Застосовуються субсидії і для усунення негативних наслідків зовнішніх факторів, або екстерналій.

Ефективним економічним методом державного впливу на ринкову економіку є відсоткова ставка. її регулювання є, як правило, прерогативою держави, яка використовує її у своїй кредитно-грошовій політиці. Змінюючи її рівень, держава впливає насамперед на інвестиції, збільшуючи або зменшуючи їх залежно від економічної кон'юнктури і таким чином регулюючи ринкову кон'юнктуру. При цьому держава використовує і такий метод, як грошова емісія, бо, збільшуючи або зменшуючи обсяг грошової маси в обігу, впливає на рівень економічної активності господарюючих суб'єктів.

Слід зазначити, що у реальному житті при регулюванні ринкової економіки державою обидві групи методів використовуються у взаємодії, взаємно доповнюючи один одного, що і забезпечує ефективність економічних функцій держави.

Розділ 3. Перспективи становлення ринкової економічної системи

Перехід до сталого розвитку, необхідність якого вже усвідомили країни світу, є дуже важливим і для нашої країни. Справа в тому, що для реалізації його принципів в Україні є всі підстави. І це не тільки суттєво деградоване природне середовище та високий рівень забруднення, але і кризовий стан економіки. Життя вимагає здійснення докорінних економічних, державно-правових та технологічних змін в промисловості та сільському господарстві, а також у світогляді суспільства. На думку провідних фахівців нашої держави, криза економіки має бути використана для будівництва нової структури господарства на абсолютно нових принципах господарювання.

Для умов України сталий розвиток може бути визначений як процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення гарантованого задоволення принаймні мінімально необхідних потреб всіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності навколишнього середовища, забезпечення рівноваги між потенціалом природи і вимогами людей усіх поколінь [2;42].

З урахуванням особливостей перехідного періоду, який переживає Україна, цілями сталого розвитку держави повинні стати:

1. Соціальна справедливість — встановлення гарантій рівності громадян перед законом, забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного і соціального благополуччя.

2. Економічне процвітання — забезпечення можливостей, мотивів і гарантій праці громадян, якості життя, функціонування ефективної економіки та раціонального споживання матеріальних ресурсів.

3. Забезпечення високої якості стану навколишнього природного середовища — створення умов всім громадянам для життя в здоровому навколишньому середовищі з чистим повітрям, землею, водою, захист і відновлення біорізноманіття.

4. Раціональне ресурсокористування — створення системи гарантій раціонального використання всіх видів ресурсів на основі дотримання національних інтересів країни та збереження ресурсів для майбутніх поколінь.

5. Демографічна стабільність — формування ефективної державної політики з метою збільшення тривалості життя і стабілізації чисельності населення України, надання всебічної підтримки молодим сім'ям, охорона материнства і дитинства.

6. Міжнародне співробітництво — активна співпраця з усіма країнами і міжнародними організаціями з метою досягнення загальнопланетарної стабільності та злагоди [2; 25].

Для реалізації завдань сталого розвитку необхідною є раціональність територіальної організації природокористування, що відповідає місцевим природним умовам та природно-ресурсному потенціалу території. Також важливою є паритетність використання природних ресурсів для сучасних і прийдешніх поколінь. Необхідно переорієнтувати та збалансувати галузеву і внутрігалузеву структури господарського комплексу у відповідності до нових соціальних і економічних умов [10;27].

Для переходу на принципи сталого розвитку необхідними є економічні реформи, стратегічним напрямом яких має стати посилення їх соціально-екологічної спрямованості, що реалізується через вирішення наступних основних завдань:

— покращання соціально-економічних та виробничих умов праці;

— підвищення реальних доходів населення на базі державного регулювання заробітної плати та пенсійного забезпечення;

— зростання освітнього і культурного рівня населення;

— створення сприятливих умов для охорони здоров'я, материнства і дитинства.

Виходячи з безумовного пріоритету розвитку людини, необхідності полегшення тягаря економічних реформ і водночас забезпечення їх підтримки з боку широких верств населення, держава повинна забезпечувати зайнятість працездатного населення та підтримувати непрацездатні верстви. Важливим є також забезпечення безкоштовних базових медичних послуг та гарантування отримання безоплатної освіти.

Зміни в соціально-економічній сфері та екології потребують реформування суспільно-політичної системи й адекватних інституційних перетворень, що покликані забезпечити соціальну стабільність держави. Одним з найближчих завдань у цій галузі є забезпечення прав і свобод громадян, що здійснюється в рамках формування відкритого суспільства. Таке суспільство покликане забезпечити посилення ролі основних груп населення в формуванні соціально-економічних перетворень за умови існування правової держави та ринкового господарства.

Першочерговим завданням трансформації українського суспільства при переході до сталого розвитку є активізація найширших верств населення, їх творча участь у здійсненні реформ. Основним важелем виступає демократизація суспільних відносин, що є вагомим компонентом перехідного процесу [2;33].

Важливою ознакою розвитку процесу демократизації в Україні є підвищення ролі неурядових організацій, які являють собою авангард подальшого руйнування монополізму в політиці, управлінні, соціальній та екологічній організації суспільства, формуванні держави відкритого демократичного типу.

Перехід до сталого розвитку повинен відбуватися в рамках раціонального поєднання ефективного функціонування ринкової системи та державного регулювання економіки, шляхом координації дій у всіх сферах життя суспільства, переорієнтації суспільно-політичних відносин, соціальних, економічних, екологічних і політичних інститутів держави.

Реалізація цілей сталого розвитку перш за все пов'язана з активною структурною політикою в сфері матеріального виробництва. Вона полягає в створенні високорозвиненого народногосподарського комплексу і відповідає вимогам ринкового господарства і екологічної безпеки. Екологічно орієнтована структурна політика держави має реалізовуватись через цільові комплексні програми [3; 43]. На їх базі потрібно досягти збалансування виробництва й споживання, а також видової, технологічної, галузевої, відтворювальної і територіальної структури продуктивних сил. Основою структурної політики держави мають стати:

- побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, що дозволить забезпечити належний рівень життя населення;

- екологізація виробництва, зменшення техногенного навантаження на навколишнє середовище і матеріалоємності, перехід на нові методи антропогенної діяльності, в основу яких покладено екологічно безпечні технології;

- підвищення рівня збалансованості економіки за рахунок переорієнтації виробництва засобів виробництва на задоволення потреб населення [2; 37].

Сталий розвиток потребує формування ефективного виробництва в поєднанні із зміною структур споживання, в першу чергу — в промисловості, аграрному секторі, енергетиці. Це дозволить забезпечити економічне зростання при одночасному зменшенні витрат енергії, сировини і відходів.

Формуванню основ сталого розвитку сприятиме стабільне енерго- та ресурсозбереження. Воно виступає як передумова пожвавлення і піднесення розвитку промисловості, механізм для ефективного та економного використання палива й енергії. Основними напрямами розв'язання проблем енергозбереження є:

— розробка та впровадження механізмів економії енергії, в тому числі вдосконалення цінової політики;

— модернізація, реконструкція і заміна технологій, що сприятиме зменшенню енерговитрат;

— ефективне використання власної бази енергоресурсів.

Одним з основних завдань і передумов сталого розвитку є формування належних умов для забезпечення сталого використання природно-ресурсного потенціалу в інтересах сучасного і майбутніх поколінь. Воно передбачає проведення таких заходів:

- скорочення до оптимальних обсягів виробництва і споживання природних ресурсів, у першу чергу — металів, енергоносіїв, лісу, прісної води, використання земель в обробітку тощо;

- оптимізація співвідношення між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, що має поряд з екологічним також і важливе соціально-економічне значення;

- формування ефективної інвестиційної політики, спрямованої на розробку, освоєння та використання природо- і ресурсозберігаючих, маловідходних та безвідходних технологій, виробництво екологічно безпечних видів продукції [5; 43].

Значна питома вага земельних ресурсів визначає необхідність збалансованого розвитку агропромислового напрямку економіки, збереження та раціонального використання земельних ресурсів.

Для успішного вирішення зазначених завдань потрібно зменшити розораність земель та підвищити родючість грунтів, одночасно припинивши їх деградацію. Необхідним також є досягнення екологічно збалансованого співвідношення угідь в зональних системах землекористування. Потрібно якомога швидше оптимізувати і підвищити ефективність використання та охорони земельних ресурсів України.

Перехід до сталого розвитку вимагає визначення головних напрямів збалансованості водокористування, покращання водозабезпечення населення, збереження водоресурсних систем як унікальних складових природного середовища.

Основними засобами для організації збалансованої системи водозабезпеченості і водокористування є:

— пріоритетність у водокористуванні соціальної сфери, забезпечення прав людини на якісну питну воду та сприятливе водне середовище;

— цілісність в управлінні водогосподарською та водоохоронною діяльністю за басейновим принципом у взаємозв'язку з іншими компонентами навколишнього середовища;

— екологічно адаптований за водним фактором розвиток економічного потенціалу областей і регіонів;

— запровадження водозберігаючих форм розвитку економіки;

— надання переваги використанню водоресурсних об'єктів у природному стані;

— оптимальне поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів з урахуванням екологічної місткості водо¬ресурсних джерел;

— пріоритетність економічних важелів регулювання водокористування та охорони вод [2, 38].

Забезпеченню ефективної системи відтворення навколишнього середовища і сталого розвитку сприятиме оптимальна лісистість території. Пожвавлення розвитку лісового господарства, встановлення збалансованості між обсягами відтворення і експлуатації лісових ресурсів має досягатись на основі удосконалення економічного механізму. Йдеться, зокрема, про розширення джерел фінансування заходів по відновленню лісових ресурсів і поліпшенню їх використання; удосконалення нормативів плати і розмірів платежів за використання лісів та нанесення їм збитків.

Реалізація зазначених заходів дозволить:

збільшити площі лісів як за рахунок лісового фонду, так і заліснення неугідь та вилучення з сільськогосподарського користування низькопродуктивних земель (понад 1 млн. га);

розширити в кожній природній зоні мережу природоохоронних територій за рахунок найбільш цінних ділянок, що залишились у природному стані і найменш порушені господарською діяльністю;

забезпечити належну охорону та збереження лісових ресурсів і екосистем, посилити природоохоронні функції лісів, здійснити комплекс лісогосподарських заходів щодо зниження радіоактивного забруднення лісового фонду [2;40].

Важливе значення повинно приділятись охороні атмосферного повітря. Потрібно розробити стандарти якості атмосферного повітря, які будуть узгоджені з міжнародною системою стандартів. Необхідно модернізувати очисні споруди на підприємствах, встановити основні вимірювальні прилади контролю за якістю повітря.

В Україні, яка є одним з найбільш насичених мінеральними ресурсами регіонів світу, за відсутності адекватних природоохоронних заходів розвиток гірничопромислового комплексу прийшов у протиріччя з вимогами сталого розвитку. Хоч в той же час за обсягом розвіданих запасів і резервного фонду родовищ мінерально-сировинний потенціал виступаю чинником стабільності соціально-економічного розвитку країни. Завдання переходу до сталого розвитку в цій сфері полягають у заміні невідновлюваних ресурсів відновлюваними [5; 52], оцінці наявної мінерально-сировинної бази стосовно нових критеріїв та з урахуванням використання нових видів корисних копалин. Причому слід зважати на довготривалий характер дефіцитності щодо нафти, газу та окремих кольорових і рідкісних металів.

Для досягнення мети в цій сфері необхідно гарантувати паритетність використання ресурсів як сучасними, так і прийдешніми поколіннями. Потрібно визначити потреби суспільного виробництва в мінерально-сировинних та паливно-енергетичних ресурсах, виходячи з позицій збалансованості, достатньої необхідності, комплексності та екологічної безпеки. Необхідною також є розробка екологічних вимог щодо охорони та раціонального використання у нових економічних умовах [3; 45].

Для забезпечення належної роботи механізму реалізації переходу України до сталого розвитку необхідним є виконання його головних принципів:

максимальна орієнтація на власні можливості, особливо природно-ресурсні умови, науково-технічний та інтелектуальний потенціал;

використання програмно-цільового планування та розроблення щорічних програм, планів і прогнозів соціально-економічного розвитку з урахуванням вимог екологічної безпеки;

поєднання державного впливу і ринкових регуляторів розвитку економіки [2; 44].

Для забезпечення поетапного переходу до сталого розвитку необхідно здійснити реформування законодавчо-правової бази на основі нової Конституції держави, прийняти цілий ряд законодавчих актів, що будуть основою для соціально-економічних перетворень, обґрунтованого вирішення проблем народного господарства і збереження навколишнього середовища.

Для послідовної реалізації в Україні процесу сталого розвитку була створена при Кабінеті Міністрів України Національна комісія сталого розвитку України, яка повинна забезпечити формування основ національної політики сталого розвитку та здійснення координації діяльності міністерств відомств, наукових та громадських організацій в цьому напрямі.

Підсумовуючи розгляд особливостей переходу України на принципи сталого розвитку, то потрібно відзначити, що його принциповими рисами є:

по-перше — переважно державне регулювання процесу сталого розвитку, максимальне використання власних можливостей економіки України, особливо її природосировинних ресурсів, виробничого, науково-технічного та інтелектуального потенціалу;

по-друге — врахування конкретної ситуації, в якій буде здійснюватись процес сталого розвитку, визначення пріоритетів і включення їх до плану на кожний рік відповідно до фінансових можливостей держави;

по-третє — поєднання державного впливу з ринковими формами сталого розвитку, стимулювання якісних змін шляхом позачергового фінансування, кредитування, матеріально-технічного та валютного забезпечення, надання економічних пільг пріоритетам сталого розвитку.

Висновки

Для жодної країни немає однозначних і загальновизнаних шляхів розвитку та безболісних рецептів досягнення добробуту і прогресу. В розбудові сучасної економічної системи слід всебічно використовувати надбання і досвід функціонування світової цивілізації, враховуючи при цьому власні специфічні умови, можливості та ментальність.

По-перше, система господарювання вирішує проблему задоволення потреб, і цьому сприяють різні моделі, у рамках яких їсти можливість успішно вирішувати цю проблему. Їхнє вивчення дозволяє створити прийнятну для кожної країни модель розвитку. Знайомство з моделями дозволило визначитися з розумінням домашнього господарства як економічного агента, що виступає економічною одиницею, що приймає фінансові рішення і постачального економіку вихідними виробничими ресурсами.

По-друге, сучасна економіка будь-якої країни є ринкової. Ринок - найбільша цінність, створена людством, і йому немає заміни. Що стосується держави, те його втручання в економіку бажано, але тільки у визначених рамках, обкреслених ринком. Пошук цих рамок, практичні ради, що випливають з цих вишукувань дають широке поле діяльності для досліджень.

По-третє, у даний час велика увага вчених залучає інституціональні аспекти економічних систем. Інституціоналізм вивчає поводження індивіда і діяльність людських інститутів (домогосподарств, фірм, корпорацій, профспілок, державних організацій і ін.). Саме рух інститутів і є чинником змін.

По-четверте, економічна цілісність є узагальненою характеристикою існуючих економічних реальностей. Розгляд деяких з них дозволяє вникнути в цікаву сторону економічних відносин. Рішення проблем економічної цілісності можливо на основі їхнього розгляду як системи.

Україні, в сучасних умовах, як і іншим постсоціалістичним країнам, що переходять до ринкової економіки, необхідне ринкове регулювання, в тому числі щодо ціноутворення.

Конкуренція, а також вільне ціноутворення – необхідні інститути ринку, не можуть функціонувати через відсутність бірж, інформаційно-комерційних, оптових та постачальницьких організацій, пунктів прокату, культури введення ринкової економіки. Відсутність введення культури ринкової економіки пов’язане з нестачею досвіду роботи і кадрів.

Так створення ринкової інфраструктури відбувається дуже повільно, з великим відхиленням.

Для того щоб суб'єкти національного ринку не тільки мали ринкову інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію, а й могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни, відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує ринкові перетворення. Юридичні закони мають відображати реалії економічного життя, бути націленими на відтворення конкурентного середовища. Слід відпрацювати механізм реалізації цих законів.

Відтворюючи ринкові інститути, не можна забувати, що ринок будують люди, від їхньої свідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, то ринок будуватись не буде. Цей процес може затягтись, а то й піти у якомусь іншому напрямі. Слід врахувати, що психологічний стан наших людей нині досить складний і суперечливий. Вони не тільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула їх напризволяще. У такій обстановці вибір моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливе значення.

Список використаної літератури

1.         Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. — М.: Юрист, 2004. – 548 с.

2.         Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведев В. С. Політична економія: Підручник. — К.: Ніка-Центр, 2003. – 402 с.

3.         Белорус О.Г., Лукьяненко Д. Г. Глобальные трансформации и стратегии развития. — К.: Орияне, 2003. — 424 с.

4.         Бодров В.Г. Державне регулювання трансформаційних процесів в економіці: інституціональний підхід // Вісник УАДУ. — 2005. — № 3. – С. 24.

5.         Бодров В.Г. Державні та ринкові регулятори економічного оновлення // Україна: поступ у XXI століття: Науково-методичний посібник. — К.: Вид-во УАДУ, 2003. – 362 с.

6.         Бодров В. Г. Трансформація економічних систем: роль міжнародних фінансових організацій // Вісник УАДУ. — 2004. — № 4. С.12-18

7.         Бодров В.Г. Трансформація економічних систем: концепції, моделі, механізми регулювання та управління: Навч. посіб. — К.: Вид-во УАДУ, 2005. – 428 с.

8.         Бодров В.Г., Кредисов А.І., Леоненко П.М. Соціальне ринкове господарство: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1998. — 128 с.

9.         Волков А. 800 триллионов в пустую потраченных карбованцев // Финансовая Украина.—1999.—13 февраля.

10.      Волков А. Внешний долг Украины растет. И будет расти // Финансовая Украина. — 1999. — 30 января.

11.      Гальчинський А. С. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу. — К.: Українські пропілеї, 2004. — 320 с.

12.      Ганслі Т. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. — К.: Основи, 1998. — 154 с.

13.      Голос України. — 1999. — 6 квітня.

14.      Державний бюлетень про приватизацію. — 1999. — №2. — С.16.

15.      Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. — К.: КНЕУ, 2003. — 316 с.

16.      Економіка України: підсумки перетворень та перспективи зростання / За ред. В.М. Гейця. — Харків: Форт, 2003. – 362 с.

17.      Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. акад. НАН України В.М. Гейця. — К.: Фенікс, 2006. – 284 с.

18.      Економічна енциклопедія: У 3-х т. / Відп. ред. С. В. Мочерний. — Т. 2. — К.: ВЦ «Академія», 2004. — 848 с.

19.      Кощий В. Параллельные экономические миры// Финансовая Украина.—1999. — 20 февраля.

20.      Кучма Л. Економіка України та шляхи її подальшого реформування. – К., 1999.

21.      Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. – 2002. – № 5. – С. 8-15

22.      Милль Дж. С. Основы политической экономии. — Кн. 1. — Т. 4. — М.: Экономика, 2000. — 450с.

23.      Основи економічної теорії: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / Рибалкін В. О., Хмелевський М. О., Біленко Т. І., Прохоренко А. Г. — К.: ВЦ «Академія», 2005. — 352 с.

24.      Урядовий кур’єр.—1999. — 29 червня.

25.      Урядовий кур’єр.—1999. — 8 лютого.

26.      Чухно А.А. Проблеми теорії перехідного періоду: від командної до ринкової економіки // Економіка України. – 1999. – № 4. – С. 15-20.

27.      Шпек Р. Іноземні інвестиції в Україні // Урядовий кур’єр. — 1999. — 2 квітня.