Навигация
Паралель відносин ОВД – НАТО
28519
знаков
0
таблиц
0
изображений
3. Паралель відносин ОВД – НАТО
Друга половина ХХ сторіччя була ознаменована створенням двох важливих організацій, які відігравали головну роль в військовій галузі і об’єднували країни Європи для співробітництва саме в цій сфері. Такими організаціями або військовими блоками були: НАТО (блок, який об'єднав для співробітництва західноєвропейські країни, Сполучені Штати Америки та Канаду), Організація Варшавського Договору ОВД (її членами були балканські країни та інші соціалістичні держави).
Створення і подальша діяльність НАТО (Північноатлантичного альянсу) мали виключний вплив на структуру безпеки в Європі. Підписання 4 квітня 1949 року у Вашингтоні Північноатлантичного договору започаткувало функціонування унікальної системи колективної оборони і значною мірою сприяло створенню атмосфери довіри між її членами після Другої світової війни.
Відповідно до статей Вашингтонського договору країни-члени НАТО зобов’язані підтримувати та розвивати індивідуальний та колективний оборонний потенціал. В договорі також було зафіксовано, що учасники НАТО вважають збройний напад на одного або декількох з них збройним нападом на усіх.
Засновниками Альянсу стали США, Канада та 10 західноєвропейських країн – Бельгія, Великобританія, Данія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія та Франція. З моменту свого створення Альянс постійно поповнювався новими членами. У 1952 році до нього приєдналися Греція та Туреччина. Ефективне функціонування НАТО базується на балансі військових та політичних складових співробітництва.
Інша організація, Організація Варшавського Договору, була створена у травні 1955 р. Створення військового блоку східноєвропейських країн було відповіддю на активну діяльність НАТО (особливо, на включення Німеччини до Західноєвропейського союзу та НАТО).
Договір про створення ОВД був підписаний у Варшаві такими країнами як СРСР, Польща, Болгарія, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Східна Німеччина. Варшавський пакт не змінював радикально ситуацію в Європі, бо на момент його укладання СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного характеру, бо не виключав можливості поліпшення відносин країн-членів із Заходом, декларував недоторканість суверенітету держав-учасниць.
З утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників різних таборів, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та економічній сферах. Важливу роль в таких відносинах відіграли і балканські країни.
В перші післявоєнні роки, з 1947 року США активно почала цікавитися таким регіоном як Середземномор'я, і хотіла розширити сферу впливу до кордонів СРСР та балканських країн. Цю же мету переслідував новий створений військовий блок НАТО.
Перша половина 50-х років була ознаменована посиленням тиску Заходу на район Східного Середземномор’я та Південно-Східної Європи. Після вступу в 1952 році в НАТО Греції і Туреччини на їх територіях стали будуватися аеродроми та воєнно-морські бази.
В цей же період була спроба країн НАТО втягнути в орбіту свого впливу Югославію, скористувавшись погіршенням після 1948 року Ії відносин з СРСР, іншими східноєвропейськими державами. Югославії були надані кредити і значна економічна допомога. Були спроби використати її в здійсненні військових планів через зближення з Грецією та Туреччиною. У лютому 1953 року в Туреччині був підписаний договір про співробітництво трьох держав терміном на п’ять років, а у серпні 1954 року – Балканський пакт, який передбачав політичне співробітництво.
Але Балканський пакт був не тривалим. В 1955 року після покращення радянсько-югославських відносин І.Б. Гіто заявив про вихід з договору. «Балканський пакт не зміг, таким чином, стати каналом, через який Югославія була б включена до оборонної системи Північноатлантичного альянсу.
В другій половині 50-х років, після нормалізації відносин Югославії з Радянським Союзом, негативні акції США та інших країн НАТО розповсюдились і на цю країну. З Болгарією, наприклад, у лютому 1950 року були припинені дипломатичні відносини.
В цей період США і НАТО зробили нові спроби для посилення військової присутності в Східному Середземномор’ї та південній частині Балкан. В 1958–1962 рр. були проведені практичні акції по розміщенню в Туреччині, Італії та Греції американської ядерно-ракетної зброї. В 1963 році США ввели в Середземне море атомні підводні човни.
25 червня 1959 року Радянський уряд виступив з заявою до урядів Албанії, Болгарії, Румунії, Югославії, Греції, Італії, Туреччини, а також США, Англії і Франції, виразивши готовність разом з західними країнами стати гарантом безатомної зони на Балканах. В заяві підкреслювалось, що участь окремих країн цього регіону в ОВД і НАТО не може бути перепоною для створення безатомної зони.
Радянські заяви активно підтримували братські країни. Однак, вони одразу були відхилені країнами НАТО до погодження про спільний контроль над озброєнням.
Для розвитку співробітництва потрібен був стійкий і міцний мир. Але в другій половині 70-х – на початку 80-х років міжнародна ситуація загострилась, і це відмітилось на стані в Південно-Східній Європі. У зв’язку з розвитком негативних процесів на Ближньому і Середньому Сході, особливо в Ірані і Афганістані, США і НАТО посилили свою активність в Східному Середземномор’ї.
Вагому роль у житті країн Східної Європи в другій половині 50-х років почала відігравати ОВД. Вона піднесла на новий рівень двостороннє співробітництво між країнами регіону. Так, були створені об’єднання збройні сили, об’єднане командування і штаб об’єднаних збройних сил, почалися спільні військові учіння (особливу роль відігравали в проведені цих заходів Болгарія і Румунія).
Значно активніше розвивалося в ОВД військове співробітництво. Всі його члени зобов’язалися надавати один одному збройну допомогу в разі агресії зовні. Для політичних консультацій в ОВД був створений Політичний консультативний комітет (ПКК), який з 1958 року проводив регулярні наради, котрі стали щорічними. У цих зустрічах, як правило, брали участь керівники держав-членів, хоча в тексті Договору таке спеціально не застережувалося.
Діяльність в ОВД балканських країн передбачала і підписання угод в рамках організації. Так у 1957 році була підписана угода з Румунією по розміщенню радянських військ на її території.
У 1966 році в Бухаресті країни Варшавського договору ухвалили Декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення напруженості в Європі, в тому числі висловилися за одночасний розпуск НАТО й ОВД, за визначення існуючих в Європі кордонів.
Наприкінці 60-х років країни Варшавського договору на чолі з СРСР дійшли висновку, що реформування, розпочате в 1968 році в Чехословаччині, становить загрозу для інших соціалістичних країн. Війська країн ОВД, за винятками Румунії, вторглися в Чехословаччину.
Оцінюючи діяльність ОВД, не можна не визначити, що негативний відбуток на репутацію ОВД наклала агресія п’яти країн цієї організації проти свого союзника. Цей акт аж ніяк не впливав з положень Варшавського договору.
Щодо Югославії, то вона не приймала участі в роботі ОВД. Ця балканська країна стала фундатором такої організації як «Рух неприєднання». У вересні 1961 року в Белграді відбулася конференція 25 глав урядів, що поклала початок Рухові неприєднання. Учасники Руху, більшість яких уважала, що США і СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість, проголосили неприєднання до військово-політичних блоків.
В кінці 80-х років ОВД вже не відігравала тієї важливої ролі. Всі учасники ОВД були згодні з її ліквідацією. Таким чином, після завершення «холодної війни» Північноатлантичний Альянс постав перед необхідністю переглянути свою роль і знайти відповідні на ряд фундаментальних викликів. Зокрема, НАТО на той час, мав знайти формат співпраці з іншими країнами Європи і постсоціалістичними країнами, а також прийняти рішення щодо прийняття ряду з них до Альянсу.
Похожие работы
... блоку, як і, у свою чергу, країни Антанти у передвоєнні роки. Тема 6. Україна на міжнародній арені в період національної революції 1917-1920 рр. (4 год.). 1. Становлення міжнародних відносин України в період Центральної Ради 27 лютого 1917 р. в Росії перемогла Лютнева демократична революція. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. 3-4 березня 1917 р. в Києві було організовано ...
... ізації відтворювальних процесів в Україні. // Природа людини і динаміка соціально-економічних процесів: Зб. статей, вип.1,- Д.: Наука і освіта, - 1998. – С. 45. 49. Бачевська Ж. Проблеми правового регулювання інвестиційної діяльності.// Економіка, фінанси, право. - 1997. - №8. – С. 16-20. 50. Безуглий А.А. Вплив амортизаційної політики на прибуток і доходи бюджету // Фінанси України. - 2000. ...
... іонери. Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип. В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера: прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, ...
... (ЭКОСОС); - Комітет ООН із питань утворення, науки і культури (ЮНЕСКО); - Міжнародна організація праці (МАРНОТРАТ); - Міжнародна асоціація транспортної авіації (ІАТА). 3. Прогнози на майбутнє у розвитку міжнародного туризму Вивчення розвитку світового туристського сектору пов'язане із двома групами чинників: екзогенні змінні, які включають демографічні, соціальні, політичні й екологічні ...
0 комментариев