1. Феномен Косово. Витоки та зародження конфлікту

Балканський півострів через особливості свого геополітичного розташування був і залишається у фокусі зіткнення інтересів різних держав Заходу і Сходу. Можна сказати, що вся історія Балкан – це конфлікт національного етнографічного та релігійного чинників. Іслам наступав на Європу через Балкани, і саме тут він був зупинений. Однак в силу саме цієї обставини, на Балканах склався культурний, економічний і політичний простір, на якому переплелись народи, релігії і культури.

У VІІІ – ХІІ ст. територія Косово та Метохія складали центральну частину сербської держави. Це історична, культурна і духовна колиска сербського народу. Тут існує 1300 пам» яток сербської середньовічної культури. Для історії сербського народу і його духовності особливе місце займає комплекс Печерської патріархії, у якому виділяється церква Святих Апостолів (1253 рік), і церква святого Дмитра (1324 рік). З середини ХІІІ ст. місто Петч сторіччями був місцем перебування релігійного глави сербів. Косово – один з найяскравіших міфів сербської історії, сербська Київська Русь, край оспіваний трубадурами і поетами. Тут народжувалася сербська державність. «Тут у численних древніх монастирях,» – що за висловом одного сучасного сербського письменника, стали тепер « малюсінькими сербськими острівцями в безкрайому албанському морі, бережно зберігаються реліквії нації. [8]

Внаслідок турецьких нападів, що постійно посилювалися, у другій половині ХІУ століття, особливо після поразки сербського князя Лазара у битві на Косовому полі 15 червня 1389 року, у ході якої загинули князь Лазар і султан Мурад І, наступає період ослаблення сербської держави і падіння її у 1459 році.

Сьогодні Косово є головною історичною подією і основою міфологічної свідомості про минуле сербського народу.

Саме сюди турки переселяли албанців-мусульман із гірських районів Албанії, де вони жили сторіччями. У ХУІ-ХУІІ сторіччях відбувається масовий відтік сербського населнння з краю та поширення міграції албанців у цей район. Наприкінці ХУІІ ст. серби приєдналися до боротьби християнської Європи проти Оттоманської імперії і внесли посильний внесок в успіхи християнської армії. Користуючись допомогою сербських повстанців, австрійська армія у війні проти Туреччини (1683–1699) пробилася на територію сучасних Косово та Мнтохії та області Скоп’э.Після того, як австрійська армія потерпіла поразку від більш потужної турецької армії, маси сербського народу на чолі з їхнім духовним керманичем, патріархом Арсенієм ІІІ Черновичем відступали разом з австрійською армією.

Витоки «Албанського питання» сягають часів східної кризи 1878–1879 років, тоді албанське населення Косівського вілаєта Османської імперії виступили на чолі загально-албанського національно-визвольного руху (центром була Албанська ліга, яка знаходилась у Призрені). За підсумками війни 1912–1913 років, частина населених албанцями територій була включена до складу Сербії та Чорногорії. У 1918 році при утворенні Югославії в її склад увійшли і населені албанцями райони Вардарської Македонії. Почалася виснажлива боротьба сербського королівського режиму проти албанських іредентистів.

Албанських та македонських сепаратистів підтримувала Італія, яка була зацікавлена у послабленні Югославії. Італо-німецька окупація Югославії в роки Другої світової вїйни призвела до включення прикордонних з Албанією районів, населених албанцями (Косово, Метохія та частина Санджака), в італійську зону окупації. Так виникла «Велика Албанія». За даними американських спеціальних служб (Office of Stratelik Servis) з квітня 1941 по серпень 1942 року було вбито 10 тис. чол. [8].

Наприкінці 1943 року була створена «Друга албанська ліга», а в квітні 1944 року – 21-А Добровольча дивізія СС «Скандерберг» [8], яка була укомплектована з Албанії та їхніми співвтчизниками з Косово. Символом військової дивізії був Скандерберг, національний герой середньовічної боротьби проти османських завойовників і його герб – двоголовий чорний орел на червоній підставі. Проте ця дивізія виявилася небоєздатною, солдати більше грабували, ніж воювали з партизанами, саме вони і влаштували масову різанину сербського населення. У Косово фашиська влада надавала албанцям земельні ділянки та будинки сербів, які були вбиті або вигнані.

Восени 1943 року албанські партизани звільнили від гітлеровських окупантів місто Дебар, центр населеного албанцями району Югославії та підняли над ним червоний прапор з двоголовим орлом – державний прапор Албанії. Врезультаті відбувся перший албано-югославський конфлікт. Президент Тіто вважав цей акт албанських партизан проявом екстреміського рішення територіально-національної суперечки і запропонував плебісцит, але провести його не вдалося.

Після закінчення війни комуністична партія Югославії в Косово продовжувала політику окупантів. Тіто видає закон, відповідно до якого вирішується проживання переселених албанців. За цим законом сербам було заборонено повертатися у свої маєтки, а ті, хто повертався піддавалися гонінням, та це ще не було завершальним моментом переселення албанців у цю область. Для обгрунтування дружби та взаємодопомоги, в червні 1946 року голови соціалістичних Югославії та Албанії – Йосип Броз Тіто та Енвер Ходжа підписали договір, за яким приймалися міри по узгодженню економічної політики: створення митного союзу, координації сільськогосподарських планів та уніфікації цін. Югославія надавала Албанії великий кредит, також було введено безвізовий режим. Косово стало автономним округом. Ходжу дуже хвилювало питання албанських меншин у Косово, а Тіто, який всіляко придушував в Югославії етнічний націоналізм, в першу чергу сербський, був згідний передати спірні райони Албанії, але розраховував компенсувати такий крок створенням Балканської федерації, в якій Албанії відводилася залежна роль. Все це сприяло переселенню в Косово ще приблизно 60 тис албанців. Серед них були і так звані «політичні емігранти», які тікали з Албанії і підтримувалися Йосипом Сталіним, який вів постійне протистояння Тіто.

В той час, коли серби, скоріш за все, нічого не могли вдіяти для того. Щоб вдержати край. За їх рахунок проблема могла б бути вирішеною, проблема сербських меншин могла б вже не мати значення, проте Сталін, якому не подобалася самодіяльність Тіто, зумів в 1948 році ізолювати Югославію від інших соціалістичних країн і посварити недавніх друзів.

Вирішення косівського питання було перенесено. У зв’язку з тим, що місцеві комуністи підтримували албанське керівництво, а не Тіто, він розпочав проводити репресії проти членів партії, які згодом переросли в терор проти косівських албанців взагалі, тобто в таких умовах автономія Косово була лише формальною. Проте вирішити національне питання на користь сербів Тіто не намагався, так як майже мільйонне населення краю в1961 році на 70% складалося з албанців [1].

У зв’язку з нормалізацією радянсько-югославських відносин на той час майже припинилися репресії. За албанськими даними число загиблих від репресій склало понад 60 тисяч чоловік [1].

В 1963 році область Косово та Метохія були оголошені автономним краєм. Але між тим жорстоке розчарування, яке переживали прихильники албанського об’єднання призвело до помітної радикалізації національного руху, виникає так званий Революційний рух за об’єднання албанців, в якому нараховувалося декілька сотень чоловік, також менші організації та групи, в тому числі і Визвольна Армія Косово.

Одним з головних засобів створення Великої Албанії повинна була стати озброєна боротьба. Вплив екстремістів то посилювався, то послаблювався, але протиріччя з іншими албанськими лідерами торкалися в основному методів досягнення мети, заздалегідь несприйнятливої для сербів та бажаної для більшості косоварів.

Конституційна реформа, здійснення якої розпочалося після 1963 року, коли Югославія отримала назву Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, завершилося прийняттям у лютому 1974 року нової конституції. Перша стаття Основного закону проголошувала, що СФРЮ є «союзною державою, державною співдружністю добровільно об’єднаних народів та їхніх соціалістичних республік, яка основана на «самоврядуванні робітничого класу, всіх трудящих та громадян, рівноправних народів та народностей» [20]

Суб’єкти федерації також мали певний державний статус, а закріплення самостійності республік та країв звужувало економічні та політичні функції федеральної держави. Республіки несли відповідальність за економічний та політичний розвиток на своїх територіях. До федеральної компетенції входили лише функції забезпечення незалежності та територіальної цілісності країни, регулювання трудового права на внутрішньому югославському ринку функціонування органів державної безпеки, валютної системи, ведення зовнішньої політики та економічні вдносини з іншими країнами.

Що стосується саме Косово, то за конституцією СФРЮ 1974 року, воно було одним із автономних країв у складі Сербії. Косово займало територію 10 тисяч квадратних кілометрів, населення складало 1,5–2 млн. чол. На початок 90-х років край був майже етнічно однорідний – 90% його населення становили албанці. Сербів та чорногорців у Косово нараховувалося 150–200 тис. чол.

Слід зазначити, що саме в цьому краї найвища в Європі народжуваність, албанські сім’ї нараховують в середньому по 7 осіб, більше половини населення молодші двадцяти років. Водночас це найбідніша територія сучасної Югославії з найнижчим рівнем економічного розвитку. Албанське населення Косово складає сьогодні 20–25% населення СФЮ. Враховуючи існуючий серед албанців коефіцієнт народжуваності, можна сказати, що в 2020 році серби в СРЮ стануть етнічною меншиною. Британські дослідники на початку ХХ століття свідчили, що територія Албанії та Косово населена найбільш відсталими в Європі племенами, і що звички американських індіанців – це дитячі казки по відношенню до того, що трапляється серед албанців. К. Марксу приписують вислів, який він нібито зробив на адресу албанців: «Будь-яка сусідня країна повинна тримати албанців у жорстокій койковій дисципліні доти, доки її економіка не дасть змоги забезпечити їх роботою по черпанню води та рубки дров» [4].

Завжди гострий національний конфлікт між сербами та хорватами в єдиній державі на початку 1981 року поступився місцем набагато гострішому конфлікту між югославською федерацією та албанськими іредентистами. Головним політичним гаслом під час демонстрацій, що розпочалися 1981 року в столиці Соціалістичного автономного краю Косово місті Приштина, було – «Косово – республіка». Після органами державної безпеки СФРЮ у Приштині та інших містах Косово були розкриті нелегальні організації студентів та молоді на зразок «Марксисько-ленінської партії албанців у Югославії». За плечима таких організацій стояв політичний тоталітаризм сталінського типу в особі керівництва сусідньої Албанії. І на початку подій в Косово, і пізніше, албанська опозиція виступала за створення етнічно чистого краю з метою пізнішого проголошення республіки в складі югославської федерації. В перспективі, користуючись формальним правом на самовизначення аж до відокремлення, яке існувало відповідно до Конституції СФРЮ, республіка могла відокремитись від Югославії. В такий спосіб задумана албанська республіка з частинами Македонії та Чорногорії, населена переважно албанцями, нараховувала б до 2 мільйони жителів.

Антидержавні виступи албанського населення Косово, які розпочалися в 1981 році мали під собою національне підгрунтя. Після придушення відкритих виступів на початку 80-х років, опозиція в Косово почала проводити політику витіснення мешкаючих там представників інших національностей. Наслідком цього тиску на не албанське населення став виїзд з Косово 22 тис. 307 сербів та чорногорців за час з кінця 1981 року до лютого 1987 року. [4]

Масова міграція працездатного населення з Косово змусила Союзне Виконавче Віче (уряд) СФРЮ в грудні 1987 року прийняти спеціальну федеральну програму припинення виїзду сербів та чорногорців з Косово. Для захисту не албанського населення на початку 1982 року до Косово було введено спеціальний загін міліції та служби безпеки чисельністю до 1000 чоловік.

Напруженість у Косово та зміни в політичній ситуації першої половини 80-х років підштовхнули керівництво Сербії до нової постановки питання про конституцію цієї республіки як держави. В даному випадку специфічність становища Сербії полягала в тому, що вона єдина з усіх республік СФРЮ мала у своєму складі два автономні краї – Косово та Воєводину.

За конституцією СФРЮ і Сербія, і автономні краї були суб’єктами федерації, що робило вельми незалежними крайооові керівництва. Подібне становище в республіці завжди сприймалося негативно. Краї ж, в свою чергу, весь час намагалися якомога далі відійти від «опіки» республіки.

Недовіра та напруженість у відношеннях між керівництвами республіки та країв почали переростати в політичну боротьбу, яка нагадувала боротьбу незалежних політичних структур. З іншого боку Сербія певний час не хотіла ліквідувати автономію Косово та Воєводини з огляду на те, що представники цих країв входили до складу президії СФРЮ двома своїми голосами.

Таким чином нестабільна ситуація в Косово все далі погіршувалась та загострювалась. Опозиція вимагає для краю статусу повноправної республіки. Белградський уряд відповів на це чотири рази вводячи надзвичайний стан. Майже кожен третій албанець принаймні один раз затримувався міліцією чи силами безпеки. Це призвело до різкого збільшення виїзду албанців з косово до македонії.

Албанізація краю, яка відбувалася завдяки виїзду сербського та чорногорського населення і зростання народжуваності, з великою тривогою сприймається в Сербії, оскільки край вважається колискою сербської цивілізації. До сьогодні відзначається день битви на Косовому полі 1389 року, коли сербські та чорногорські війська зазнали жорстокої поразки від турків, і започаткували турецьке ярмо, яке тривало кілька століть.

Погіршення ситуації з правами косівських албанців пов’зано з діяльністю С. Мілошевича, який з січня 1986 року зайняв посаду голови союзу комуністів Сербії. В 1986 році, коли був опублікований Меморандум академії наук та мистецтв Сербії переважна більшість керівництва засудила цей документ, С. Мілошевич своїм підкресленим мовчанням фактично продемонстрував, що поділяє висловлені в цьому документі ідеї про пригнічення сербського населення з боку косовських албанців. В1987 році з ініціативи Слободана Мілошевича були прийняті поправки до Конституції Сербії, які значно обмежували права автономій. Ці засоби були одностайно підтримані населенням Сербії та Чорногорії. В 1988 році за сприянням Мілошевича в Сербії був створений комітет захисту косівських сербів та чорногорців. У 1989 році Мілошевич раптово став одним з найпопулярніших політиків у Сербії, виголосивши слова, перероблені народом у гасло: «Ніхто не має право бити сербів!» [4] Такими словами Мілошевич зупиниі міліцію, що почала боротьбу проти безпорядків на Косовому полі. Нахвилі своєї популярності, здобутої у боротьбі за права косовських сербів, Мілошевич у травні 1989 року стає лідером Сербії. В березні 1989 року вміло підібраний ним керівний склад представницьких органів Косово та Воєводини висловився за повернення ключових функцій автономії сербському керівництву. Таким чином автономія Косово та Воєводини була зведена нанівець шляхом введення в цих краях прямого правління Сербії, що було затверджено відповідними поправками до конституції.

У відповідь на такі дії сербського керівництва влітку 1990 року косовська опозиція, яка мала більшість в Скупщині Косово, проголосила край самостійною республікою в складі СФРЮ. Одразу після цього представницькі органи Косово поставлено під пряму юрисдикцію сербського уряду. Засоби масової інформації та навчальні заклади взято під суворий контроль, проведено чистку кадрів, внаслідок якої багато албанців втратили робочі місця, що в умовах масового безробіття суттєво загострило ситуацію. Становище у краї ускладнюється тим, що тут розселяли сербських біженців з Хорватії, та Боснії та Герцеговини. Влютому 1991 року з приводу конституційного статусу Косово відбулося спеціальне засідання Конституційного суду СФРЮ, який виніс рішення залишити статус краю без змін. З 1990 року понад 400 тисяч албанців переїхали до Македонії. Саме на території Македонії політичні емігранти з Косово депутати розігнаної крайової Скупщини проголосили «Республіку Косово». В грудні 1994 року в Македонії було заарештовано та депортовано Косово 20 депутатів парламенту Республіки Косово.

У 1990 році була прийнята нова Конституція Республіки Сербія за участю легітимних представників албанської національної меншини. На думку сербської сторони, прийняття конституції подолало параліч Республіки Сербія, яка до цього часу функціонувала як держава, яка об’єднувала в собі дві квазі-держави. [5]

Лідери косовських албанців вважають, що законодавча база Сербії та СРЮ містить 32 дискримінаційні закони (включаючи дві державні програми) та 140 підзаконних актів, що спрямовані проти Косово [5]. Наприклад з 1990 року в Косово було скасовано викладання албанською мовою у всіх навчальних закладах, а в 1994 році було відновлено викладання албанською мовою лише в середніх школах.

Конституція Сербії 199 – року гарантувала територіальну та культурну автономію Воєводині, Косово та Метохії, але без атрибутів держави.

Краї мають право регулювати питання економічного розвитку, фінансів, культури, освіти, інформації, вико-ристання мови, охорони здоров’я, соціального захисту прав, тощо. Політика національного рівноправя декларується основним політичним та конституційним принципом Югославії, в якій третину населення складають національні меншини. Тому з 144 статей конституції СР Югославії переважна більшість статей пов’язана з правами членів національних меншин та людськими та громадянськими правами. Конституція містить дві статті, які спеціально присвячені національним меншинам, що суперечить реальній політиці Сербії. Ці статті забезпечують національним меншинам право на освіту та інформацію рідною мовою, та право засновувати навчальні та культурні організації та асоціації.

1 вересня 1996 року за посередництвом Ватикану між Слободаном Мілошевичем та Ібрагімом Ругова було досягнуто домовленість про нормалізацію освітньої системи в Косово. З метою реалізації положень цієї угоди було сформовано комісію, що складалась з трьох сербів та трьох албанців. Відбулося лише три засідання цієї комісії, яка не змогла існувати з огляду на взаємні звинувачення сторін.

З 1990 року албанське населення бойкотує усі заходи сербського уряду – від виборів до перепису населення. З 1989 року рух опору краю очолює Ібрагім Ругова професор літературознавства, в минулому викладач університету в Приштині. Він створив та очолив Демократичну партію – найпопулярнішу албанську політичну партію. У відповідь на дії сербського уряду ДП почала утворювати власні паралельні суспільні структури: систему освіти, охорону здоров’я. У вересні 1991 року ДП провела референдум серед албанців, на якому 99% учасників опитування висловились за створення окремої албанської держави. 24 травня 1992 року вона організувала вибори до парламенту неіснуючої «Республіки Косово». Президентом було обрано Ібрагіма Ругову, якого називають «косовським Ганді», оскільки він є противником насильницьких методів боротьби. На початку 90-х років І. Ругова вважав, що будь-які спроби албанського населення захистити свої права силою обернуться для нього репресіями з боку властей. Він сподівався на підтримку світового співтовариства. І. Ругова не погоджувався з тлумаченням косовської проблеми, як внутрішньої сербської проблеми, не був згодний вдовольнитися відновленням автономії та забезпеченням албанцям статусу національної меншини, виступав за створення незалежної держави на основі вільного волевиявлення народу. Такі задуми не відповідали інтересам Сербії, яка не хотіла втратити територію, багату на корисні копалини (цинк, магній, хром, срібло, нікель, буре вугілля). Косово стало найбільш неспокійним регіоном СРЮ. 1 жовтня 1997 року сербська поліція поклала початок конфлікту в краї, жорстоко розігнавши мирну демонстрацію студентів Приштинського університету. 17 жовтня 1997 року відбулися перші збройні сутички албанської молоді з сербською поліцією і, таким чином спалахнуло вогнище нового балканського конфлікту. 17 жовтня 1997 року відбулися перші збройні сутички албанської молоді з сербською поліцією і, таким чином спалахнуло вогнище нового балканського конфлікту. Ситуація у краї ускладнюється тим, що сербська влада сюди направляла біженців з Хорватії та з Боснії та Герцеговини.

Озброєні загони албанського населення Косово об'єднувалися у Визвольну Армію Косово. За оцінками наглядачів, ця армія налічує близько 20 тисяч бійців, чия зброя постачається переважно з Албанії. Першою акцією ВАК вважається одночасний скоординований напад на сербські поліцейські дільниці в Косово навесні 1996 року. Такі напади було вчинено в чотирьох різних місцях Косово, а відповідальність за них взяла на себе ВАК.

ВАК не слід плутати зі збройним крилом Національного руху в Косово, які ведуть боротьбу проти існуючого режиму під гаслами ортодоксального марксизму-ленінізму. Найбільшою перемогою ВАК було формування на початку березня 1997 року на площі близько 300 квадратних кілометрів так званої Вільної території Дрениці в центральній частині Косово. (5)

Поліція СРЮ розпочала активні дії проти албанського руху опору 28 лютого в селі Лікошани (40 км. На захід від Приштини). В ході операції було вбито 12 албанців. Поліція вдавалася також до операцій «зачистки територій», в яких застосовувалися загони спеціального призначення, БТР, бойові вертольоти.

З початку березня 1998 року зареєстровано різке збільшення виїзду сербів та чорногорців з Косово. У хорватських ЗМІ повідомлялося, що в операціях поліції СРЮ в Косово брали участь до 40 тисяч військових. Вся ця армія СРЮ в Косово перебувала у цей час у стані підвищеної боєготовності.

Слід також зазначити, що керівництво албанського руху опору не мало єдності в питанні про стратегію та тактику подальших дій. Приводом до розколу руху опору можна вважати різну орієнтацію політичних орієнтацій косовських албанців щодо форм і методів боротьби за зміни в статусі краю.

Найбільш впливовою серед албанського населення була Демократична партія І. Ругови. Вона виступає за припинення збройного опору, мотивуючи це тим, що загострення кризи може викликати лише нові репресії. І. Ругова стверджує, що її вигадало сербське керівництво з метою підготовки підґрунтя для широкомасштабної військової акції в краї. Представники цієї течії вважають, що збройна ескалація конфлікту може викликати жорстоку помсту сербів накшалт боснійського конфлікту у східній Боснії.

Лідер косовської парламентської групи і Демократичного форуму Адем Демакі, який має найбільший авторитет серед ВАК, вважає, що косовську проблему треба було вирішувати в межах Дейтонських угод, але якщо цього зроблено не було, треба брати хід подій в свої руки (9). Він критикує ДП за недієвість і виступає за «активний вид пасивного опору», під якими розуміються широкі акції громадянської непокори сербській владі та її рішенням. А. Демакі відомий як косовський албанець з найдовшим стажем політвязня. В першій половині 1997 року А. Демакі запропонував створити «Балканію – конфедерацію, яка б включала Косово, Чорногорію, та Сербію, а потенційно до неї могли б приєднатися Албанія, Македонія, Санджак та воєводина.

Третю групу косовської опозиції становлять екстремістські кола, що виступають за рішучу антисербську збройну боротьбу типу «інтіфади», і до яких можна віднести збройне крило Національного руху визволення Косово та зройні загони Народного руху Косово, які ведуть боротьбу проти існуючого режиму під гаслами марксизму-ленінізму.

Варто зазначити, що багато косовських албанців активно входили до політичного життя Албанії та Македонії. Навесні 1999 року в західній Македонії фактично вже існували «бази відпочинку» та склади зі зброєю для військовиків ВАК.


Информация о работе «Косовська проблема в міжнародних відносинах»
Раздел: Международные отношения
Количество знаков с пробелами: 54973
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
67028
0
0

... їною та державами Балтiї). Висновки Становлення України як незалежної демократичної держави відбувається в період кардинальних політичних і економічних зрушень в українському суспільстві і історичних змін в системі міжнародних відносин, які характеризуються виникненням нових незалежних держав, появою нових регіональних центрів сили в міжнародних відносинах, переходом від ери конфронтації до ...

Скачать
110975
0
0

... в технологічному відношенні. Інша слабкість децентралізованих груп полягає в обмежені ступеню координації дій в ній. Це може зменшити готовність групи.   32.Регіональні міжнародні конфлікти: причини та шляхи врегулювання. Шляхи врегулювання: -попередження -трансформація; -врегулювання (1. Інтервенціоністська. 2. Ліберальна); -деескалація.    Коли мова йде про регіональний конфлікт, ...

Скачать
28519
0
0

... міцних торгово-економічних, культурних, гуманітарних та інших зв’язків. Всі дані вимоги через систему міжнародних організацій. Було відомо, що включення балканських країн в процеси загальноєвропейського співробітництва безперечно призведе до руйнування ідеологічних, політичних бар’єрів в Балканському регіоні. Розвиток ринкових відносин і політичного плюралізму призведе до формування нових ві ...

Скачать
109501
0
0

... Починає розвиватися та набувати радикальних форм націоналізм, серед косовських албанців. Сербська влада намагалася вести боротьбу з ними, але безрезультатно. Албано – сербські протиріччя починають набувати гострих форм, які в майбутньому грозили перетворитися у збройні сутички. РОЗДІЛ 2. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК АЛБАНО – СЕРБСЬКИХ ПРОТИРІЧ   2.1 Загострення албано – сербських протиріч, в другій ...

0 комментариев


Наверх