Регулювання зайнятості населення

3. Регулювання зайнятості населення

Проблема зайнятості - одна з важливих соціально-економічних проблем перехідної економіки. Державне регулювання ринку робочої сили представляє собою систему заходів цілеспрямованого впливу на попит, пропозицію, ціну робочої сили з метою стабілізації суспільства, підвищення ефективності суспільного відтворення, забезпечення стійкого економічного зростання. Державне регулювання ринку праці здійснюється по трьох напрямках:

- працевлаштування незайнятого населення й надання допомоги в профпідготовці (біржі праці);

- стимулювання утворення гнучкого ринку праці;

- соціальний захист від безробіття.

Державні соціальні програми допомоги незаможним, виплати по безробіттю, різні соціальні виплати, пенсійне забезпечення й ін. сприяють визначеної стабілізації соціально-економічного положення трудящих у зонах підвищеного ринкового ризику, зм'якшують нестабільність ринку. Соціальний захист населення в умовах ринку здійснюється через механізм перерозподілу доходів на основі введення рівня "прожиткового мінімуму".

Значна і посередницька роль держави на ринку праці. Вона частково бере на себе функцію пошуку й надання робочих місць, а також створення загальнонаціональної мережі по працевлаштуванню. Державні системи навчання й перенавчання робочої сили сприяють максимально швидкій адаптації до мінливих вимог ринку.

Сукупність заходів і інститутів, за допомогою яких держава здійснює вплив, називається механізмом регулювання ринку робочої сили. Міри державного регулювання ринку праці доцільно диференціювати за ознаками:

- по об'єктах впливу. У цій ролі можуть виступати населення і його окремі групи, працівники і їхні окремі групи, а також підприємці. У залежності від особливостей об'єкта регулювання можна виділити заходи загального впливу чи спеціальні міри. У той же час як об'єкти регулювання ринку праці можуть виступати елементи організації праці, а саме оплата праці, його тривалість, умови праці і т. ін.;

- по спрямованості впливу: міри, що збільшують (зменшують) пропозицію праці на ринку праці, попит на ринку праці; міри, що впливають на структуру пропозиції праці й структуру попиту на працю; регулювання ринку праці, спрямовані на збільшення ступеня відповідності попиту та пропозиції;

- за формою впливу міри регулювання ринку праці можна розділити на прямі і непрямі, при цьому як прямий, так і непрямий вплив на ринок праці ефективні при обов'язковому обліку балансу інтересів усіх суб'єктів ринку праці;

- по характеру впливу на ринок праці виділяють міри регулювання: заохочувальні, обмежувальні, заборонні, захисні;

- по змісту: міри економічного чи адміністративного характеру, або їх визначеному сполученню. До економічних заходів регулювання ринку праці належить підтримка економічно доцільних робочих місць, організація суспільних робіт, спеціалізоване інвестування для створення нових робочих місць, підтримка малого бізнесу і т. ін. До адміністративних мір регулювання ринку праці відносять: зниження пенсійного віку, зменшення тривалості робочого дня, обмеження числа місць роботи для однієї людини, можливостей сумісництва і т. ін.;

- за рівнем впливу: міри загальнодержавні, регіональні, галузеві, внутріфірмові;

- по джерелах фінансування – держбюджет, не бюджетні засоби, засоби Фонду зайнятості, засоби комерційних організацій й ін.

В умовах ринкової економіки повну зайнятість забезпечує державне регулювання на основі дії економічних, юридичних, соціальних й психологічних факторів, що визначають функціонування ринку праці. Вони здійснюються через систему працевлаштування - широку мережу бюро зайнятості, банки даних про робочі місця, державні програми перепідготовки. Міри непрямого регулювання ринку робочої сили: податкова, грошово-кредитна і бюджетна політика уряду, удосконалювання законодавства соціального забезпечення, трудових відносин, правова і фінансова, монетарна, фіскальна політика т. ін. Міри непрямого регулювання ринку робочої сили одночасно є і мірами загальноекономічного регулювання.

У перехідній економіці з розвитком ринкових механізмів створюються вимоги до:

- формування ринку послуг по працевлаштуванню;

- становлення інститутів, спрямованих на компенсацію негативів ринку в сфері праці (служба зайнятості, страхування по безробіттю);

- становлення інститутів захисту прав власності в трудовій сфері (трудовий арбітраж);

- трансформації профспілок в інститут проведення переговорів про умови трудового контракту, зайнятості і заробітної плати.

Регулювання процесів зайнятості населення відбувається на трьох рівнях: державному, територіальному, підприємств і організацій.

Держава забезпечує належну правову базу соціального і трудового законодавства, регламентує права суб'єктів трудових відносин, проводить гнучку податкову й кредитно-грошову політику, що робить вплив на механізм реалізації політики зайнятості. На регіональному рівні враховуються особливості й специфіка регіонів, динаміка їхнього розвитку, кон'юнктура ринку праці, що створює передумови для більш ефективного управління зайнятістю. На локальному рівні з урахуванням умов розвитку виробництва відбувається формування й укомплектування робочих місць, підготовка й підвищення кваліфікації працівників, їхній соціальний захист.

Важливим інструментом механізму регулювання зайнятості населення є нормативне закріплення: обов'язкового повідомлення державній службі зайнятості про майбутнє вивільненні працівників; узгодження планів вивільнення з місцевими органами влади; права місцевих органів влади на тимчасове призупинення звільнень.

Реалізацію державних і регіональних програм зайнятості населення забезпечують державний центр зайнятості й обласні, міські і районні центри зайнятості, на які покладено функції щодо забезпечення зайнятості населення; аналізу стану ринку праці; обліку громадян, які звернулися з питань працевлаштування, проведення професійної орієнтації, консультацій; організації професійної підготовки та перепідготовки працівників, вивільнюваних з підприємств, установ та організацій, осіб, у яких виникають ускладнення стосовно працевлаштування, а також інших категорій незайнятого населення; надання підприємствам, уста­новам, організаціям незалежно від форм власності та господарювання допомоги в доборі потрібних їм працівників, консультування, забезпечення їх інформацією про стан ринку праці; забезпечення у межах своєї компетенції соціального захисту населення; здійснення контролю за виконанням підприємствами, установами й організаціями незалежно від форм власності та господарювання законодавства про зайнятість населення тощо.

З метою здійснення перелічених та інших функцій був створений Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН) для фінансу-вання передбачених програмами зайнятості населення заходів професійної орієнтації населення, професійного навчання вивіль-нюваних працівників і безробітних, сприяння в працевлаштуванні; виплати допомоги з безробітгя; надання безпроцентної позики безробітним для здійснення підприємницької діяльності; створення і розвитку навчально-матеріальної бази інформаційно-обчислювальних центрів служби зайнятості, центрів профорієнтації, підготовки й навчання працівників, організації додаткових робочих місць у галузях економіки; утримання працівників служби зайнятості та інших витрат. З 2001 року введене загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, створен Фонд загальнообов'язкового соціального страхування на випадок безробіття. Це створює механізм фінансового забезпечення заходів щодо політики зайнятості на ринку праці, що поєднує виплати застрахованим громадянам із зазначеного фонду та виплати незастрахованим із поважних причин громадянам з державного, місцевих бюджетів, інших джерел.

Зовнішній вплив на стан зайнятості визначає економічна ситуація: чим більше генерується робочих місць і чим більш вони відповідають пропозиції робочої сили, тим кращі перспективи для зайнятості.

Вплив на процес створення робочих місць проводиться державою через реалізацію макроекономічної політики, спрямованої на обмеження циклічних коливань у виробництві і зайнятості, поліпшення інвестиційного клімату на основі зміцнення фінансової системи і стабілізації цін.

Спад виробництва, як правило, супроводжується формуванням відносного надлишку робочої сили. При більш низьких обсягах виробництва відбувається скорочення фонду робочого часу. Робоча сила частково вивільняється, а частково переходить у режим "недозайнятості", тобто вимушено відпрацьовує неповний робочий час по економічних причинах. Якщо при падінні обсягів ВВП скорочення зайвої робочої сили не відбувається, то знижується продуктивність праці і заробітна плата. У загальному виді взаємозалежність між зайнятістю, динамікою ВВП і продуктивністю праці можна виразити формулою:

DВВП ^t _t-1

ЧЗ ^t = ЧЗ ^{t -1} –––––––––––––- ,

DПТ ^t_t-1

де ЧЗ ^t – чисельність зайнятих у поточному році;

ЧЗ ^{t -1} – чисельність зайнятих у попередньому році;

DВВП ^t _t-1 – валовий внутрішній продукт поточного року у відсотках до попереднього року;

DПТ ^t_t-1 – продуктивність праці поточного року у відсотках до попереднього року.

Якщо при скороченні ВВП продуктивність праці не знижується, тоді чисельність зайнятих зменшується до величини, що відповідає "економічно заданому попиту". Різниця між чисельністю економічно активного населення й величиною зайнятих, відповідної "економічно заданому" попиту, складає "надлишкову" робочу силу. При цьому обсяг "надлишкової" робочої сили, як правило, відповідає величині відкритого безробіття.

Основним механізмом, що регулює зайнятість з метою підтримки її на бажаному рівні, є система внутрішніх ринків праці підприємств, взаємодіючих з регіональними ринками. Регулювання зайнятості здійснюється шляхом впливу на попит та пропозицію робочої сили. Ринковий механізм може функціонувати лише в умовах припустимих значень рівнів зайнятості. При економічній кризі є необхідність в комплексі економічних і організаційних мір збільшення попиту на робочу силу, підвищенні її ціни за рахунок росту кваліфікації.

Таким чином, регулювання попиту і пропозиції робочої сили є основним напрямком забезпечення зайнятості. Реалізація кожного напрямку передбачає створення відповідних економічних механізмів на рівні підприємства, регіону і на державному рівні.

Формування попиту на робочу силу підпорядковано потребам і інтересам роботодавця. Основні напрямки політики формування попиту на робочу силу – збереження і модернізація робочих місць, створення нових і ліквідація зайвих чи неефективних, створення робочих місць на основі розвитку підприємництва, розвиток внутрішнього підприємництва на діючих великих підприємствах, організація оплачуваних суспільних робіт, створення робочих місць для осіб з обмеженою можливістю використання трудового потенціалу. З погляду професійно-кваліфікаційного рівня найманої робочої сили, структура попиту підрозділяється на:

1) попит на висококваліфіковану робочу силу;

2) попит на робочу силу середньої кваліфікації;

3) попит на робочу силу низької кваліфікації;

4) попит на некваліфіковану робочу силу.

Формування попиту на робочу силу може бути об’єктивним і суб’єктивним, зумовленим дією факторів вивільнення робочої сили й її залучення. До факторів формування попиту на робочу силу належать:

закономірний характер розширеного відтворення матеріальних благ та послуг;

дія факторів попиту на виробляєму фірмою (підприємством) продукцію, прибутковість реалізації продукції;

стан виробництва, розмір та ефективність капіталу в конкурентному середовищі, особливість технологій, досконалість методів організації виробництва й праці;

якість індивідуальної робочої сили (освіта, професіоналізм, продуктивність, винахідливість, універсальність, загальнолюдські якості).

Всі фактори, які визначають попит, поділяються на цінові і не цінові. До перших відноситься величина реальної заробітної плати. До не цінових – доходи чи розмір та ефективність капіталу, попит на товари і послуги, обсяг пропозиції ресурсів праці, технологічні зміни впливаючі на граничний продукт та інш.

Взаємозумовленість між обсягом випускаємої продукції, її реалізацією та попитом на робочу силу, залученням в сферу виробництва додаткових робітників визначається такою залежністю: чим вище попит на продукцію фірм і ефективність її функціонування, тим більше обсяг попиту на робочу силу і навпаки. Попит на робочу силу, як правило, відстає від росту попиту на продукцію. Обмежниками попиту на робочу силу є науково-технічний прогрес, ріст продуктивності праці, внутрішньогалузева й міжгалузева конкуренція, ціни.

Дійсну роль ціни у формуванні попиту на робочу силу визначає еластичність попиту, границі руху цін, та ціна попиту на працю. Якщо попит еластичний, збільшення попиту на продукцію підприємства приведе до зростання попиту на робочу силу. Дію границі руху цін зумовлює залежність: чим вище ціна товару, тим нижче пипит, і навпаки. Тоді, підвищення попиту на робочу силу можливо лише тоді, якщо попит на продукцію є достатньо еластичним, а ціни збільшуються у межах конкурентоспроможності товару. Ціна попиту на працю визначається співвідношенням попиту і пропозиції на ринку праці. Залежність попиту підприємства на робочу силу від рівня заробітної плати визначає рівень і зміну зайнятості. Реально “ціна праці” визначається в умовах впливу факторів монополії попиту на працю, монополії пропозиції праці, що встановлюють профспілки, державного регулювання ринку праці.

Ціна попиту на працю може визначатись на підприємстві за видами праці на основі співвідношення ціни попиту і прибутковості. Заробітна плата може збільшуватись до величини вартості граничного продукту праці, що є критичною точкою, за якою буде скорочуватись зайнятість. Висока заробітна плата є фактором, що зменшує попит підприємства на робочу силу. Збільшення попиту на робочу силу в результаті зменшення заробітної плати має економічні, соціальні і правові обмеження. Економічні обмеження основані на існуванні залежності попиту на робочу силу від попиту на продукцію підприємства, пропозиції робочої сили від рівня заробітної плати, необхідного рівні відтворення робочої сили, мотиваційної ролі заробітної плати. Соціальні і правові обмеження є факторами дії державного регулювання трудових відносин, перш за все встановлення мінімального рівня оплати праці та захисної ролі профспілок у відстоюванні прав робітників з питань рівня оплати праці.

Попит на робочу силу є також похідною функцією від обсягів виробництва і загального фонду оплати праці, який є в розпорядженні роботодавця.

Аналіз факторів, які впливають на величину попиту, дозволяє регулювати його. Можна виділити методи збільшення та заходи скорочення попиту.

Стимулювання попиту на робочу силу передбачає заходи:

стимулювання створення робочих місць і розвиток продуктивних сил та нестандартних форм зайнятості;

прямі інвестиції в створення й реконструкцію робочих місць;

створення тимчасових робочих місць;

встановлення системи пільгового оподаткування та кредитування з метою збільшення попиту на робочу силу;

встановлення юридичних обмежень зростання зайнятості;

відшкодування підприємству витрат, обумовлених пошуком, навчанням і наймом на роботу працівників;

сприяння в забезпеченні підприємства матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції тощо за умови збільшення підприємством робочих місць;

прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника;

створення умов економічної зацікавленості підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді та інших груп населення, менш конкурентноздатних на ринку праці.

Методи скорочення попиту на робочу силу:

встановлення додаткових податків за використання робочої сили;

жорстка кредитна політика;

встановлення підприємству одноразових виплат у бюджет за найм працівників певної категорії;

зниження інвестицій;

скорочення або відміна гнучких форм зайнятості тощо.

Формування пропозиції робочої сили визначається потребами й інтересами працівника, що керується мотивом – одержати роботу, що влаштовує його по змісту, умовам праці й оплаті.

Сукупна пропозиція визначається впливом факторів:

приріст величини трудових ресурсів (працездатного населення);

співвідношення зайнятого та незайнятого населення, економічно активного та неактивного населення;

особливості пенсійного законодавства;

кадрова політика підприємств, від якої залежить пропозиція робочої сили з боку вже зайнятих працівників;

вплив профспілок на ринку праці.

Політика формування пропозиції робочої сили передбачає підвищення її якості з погляду професійно-кваліфікаційного рівня, надання податкових пільг підприємствам, які здійснюють перепідготовку й підвищення кваліфікації працівників, розробку спеціальних програм підвищення конкурентноздатності окремих груп населення на ринку праці, розвиток самозайнятості, підприємництва, регулювання тривалості робочого часу, регулювання міграційних процесів.

Визначають три напрямки впливу на сукупну пропозицію на ринку праці:

зниження припливу робочої сили на ринок праці;

стимулювання відтоку;

перерозподіл робочого часу і робочих місць між зайнятими.

Зниження припливу робочої сили на ринок праці може бути забезпечено за рахунок зменшення припливу молоді в результаті розширення програм загальноосвітньої й професійної підготовки зі збільшенням термінів навчання; збільшення в навчальних закладах місць з денною формою навчання й скорочення місць з вечірньою формою; підвищення розмірів стипендій студентам денної форми навчання; збільшення допомоги й тривалості відпусток жінкам по догляду за дітьми, надання їм пільг при обчисленні виробничого стажу; збільшення пенсій інвалідам, особам, які за ними доглядають; збільшення допомоги по безробіттю та запровадження системи страхування по безробіттю; надання можливості отримання нетрудового доходу від використання нерухомості, цінних паперів та ін.

Стимулювання відтоку робочої сили з ринку праці може здійснюватись такими шляхами: зниженням віку виходу на пенсію й збільшенням її розмірів; введенням вікового цензу для деяких професій; обмеженням одночасного отримання пенсій і заробітної плати; стимулюванням дострокового виходу на пенсію; введенням практики надання учбових відпусток працюючим особам; наданням можливості організації власного бізнесу всім бажаючим.

Перерозподіл робочого часу і робочих місць здійснюється з метою зменшення пропозиції на ринку праці при тій же самій кількості зайнятих в результаті наступних заходів:

стимулювання працівників переходити на часткову або тимчасову зайнятість, що можливо за рахунок таких же видів соціального забезпечення, розмірів відпустки та інших соціальних гарантій, що й для повністю зайнятих працівників;

забезпечення гарантованого мінімального рівня заробітної плати;

збільшення тривалості щорічних відпусток;

скорочення тривалості робочого дня і робочого тижня.

Література

1.     Абрамов В.М. та ін.. Мотивація і стимулювання праці в умовах переходу до ринку / В.М.Абрамов, В.М.Данюк, А.М.Колот. – Одеса: ОКФА,1995.

2.     Адамчук В.В., Ромашов О.В., Сорокина М. Е. Экономика и социология труда: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ, 2001. - 407 с.

3.     Закон України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” / Урядовий кур’єр, 2000 р., № 206.

4.     Закон України “Про зайнятість населення”. Законодавство України про працю станом на 25 травня 1999 року – К.: Устина, 1999.

5.     Закон України “Про організації роботодавців” // Урядовий кур’єр. – 2001. – № 113-114.

6.     Закон України “Про порядок вирішення трудових спорів (конфліктів)” / Урядовий кур’єр, 1998 р. № 62-63.

7.     Колот А. Теоретичні і прикладні аспекти становлення і розвитку сторін соціально-трудових відносин та їх представницьких органів// Україна: аспекти праці. – 2002. - № 2. – С. 15, 20-2

8.     Кязимов К. Рынок труда и занятости населения. Изд-во: ПЕРСПЕКТИВА, УЧЕБНЫЙ ЦЕНТР, 2005. – 368c.

9.     Управление персоналом организации: Учебник / Под ред. А.Я.Кибанова. - 2-е изд. - М.: ИНФРА-М, 2002. - 638 с.

10.   Устав международной организации труда и Регламент Международной Конференции труда. МБТ, Женева, 1988.