Методи морального виховання

1.3 Методи морального виховання

Методи морального виховання - це своєрідний інструмент в руках вчителя, вихователя. Вони виконують функції організації процесу морального розвитку і вдосконалення особистості, управління цим процесом. За допомогою методів морального виховання здійснюється цілеспрямована дія на учнів, організовується і спрямовується їх життєдіяльність, збагачується їх моральний досвід. (2, с. 35)

Прискорення і поглиблення морального формування особистості в значній мірі залежить від розуміння вчителем побудови специфічних функцій і призначення методів виховання, від уміння визначати і створювати оптимальні умови їх використання. Реалізація цього положення в практиці виховання школярів молодшого шкільного віку вимагає динамічності, співвідношення і взаємодії методів, збагачення їх новими складовими частинами. При цьому життєво необхідним являється дія на інтелектуальну, емоційну, вольову сферу учнів. Всі ці види діяльності складають основні компоненти процесу морального виховання. І якщо один з них випадає з поля педагогічного зору або увага до нього ослаблена, то організоване і кероване формування і самоформування особистості в певній мірі стає стихійним. Тому в кінцевому результаті мета і завдання морального виховання не можуть бути повністю досягнуті і успішно вирішені.

Вибір методів морального виховання багато в чому залежить від віку учнів і життєвого досвіду. Характер методів морального виховання змінюється і залежно від розвитку дитячого колективу. Якщо колектив ще не сформований, вчитель молодших класів пред'являє в твердій і категоричній формі вимоги до всіх дітей. Як тільки колектив починає помітно впливати на учнів, методика роботи змінюватися. Педагог прагне в своїх вимогах спиратися на думку школярів, радиться з ними.

Форми організації і методи морального виховання змінюються від індивідуальних особливостей дітей. Виховна робота проводиться не лише зі всім класом, але й набуває індивідуальні форми. Кінцева мета роботи з колективом – виховання особистості кожного дитини. Цій меті підкоряється вся виховна система. Створення колективу це не самоціль а лише найбільш ефективний і дієвий шлях формування моральної особистості.

І.С. Марєнко назвав такі групи методів виховання, як методи привчання і вправи, стимулювання, гальмування, самовиховання, керівництва, пояснювально-репродуктивні і проблемно-ситуативні. В процесі морального виховання широко застосовуються такі методи як: вправа і переконання. (1, с. 212)

Вправа забезпечує вироблення і закріплення у молодших школярів необхідних навичок і звичок, перетворення навичок і звичок на практиці. Використовуючи цей метод в своїй роботі, вчитель молодших класів в цілому впливає на особистість. Переконання направлене на формування у молодших школярів моральних понять, на роз'яснення моральних принципів, на вироблення моральних ідеалів. Для активізації морального розвитку особистості і перевірки її зрілості, встановлення єдності переконань і поведінки використовується проблемно-ситуативний метод. У різних ситуаціях, уміло підібраних вчителем, учні самостійно вирішують моральні проблеми. Цей метод спонукає особистість систематизувати раніше засвоєні моральні знання і співвідносити їх з вибраними формами поведінки як кінцевого результату вирішення поставленої проблеми. Метод інтенсифікує протікання процесу мислення, викликає переживання, мобілізує волю учня.

Самостійне вирішення учнями моральних проблем, в різних життєвих ситуаціях дозволяє педагогові встановлювати зв'язок між вчинками і якостями особистості, просліджувати характер їх розвитку, визначати перспективу в становленні особистості, формувати позитивні мотиви, узагальнювати моральні знання і уміння. Цей метод включає наступні прийоми: постановку моральних завдань, створення колізій і ситуацій, завдання на самостійне продовження і закінчення морального завдання по вирішеному початку. За допомогою цих методів вчитель молодших класів впливає на моральний розвиток особистості.

1.4 Організація морального виховання молодших школярів на засадах народної педагогіки

Визначне місце у народній педагогіці займає моральне виховання людини. Як відомо, мораль – це сукупність правил, норм співжиття, поведінки людей, що визначають їхні обов'язки і ставлення один до одного у суспільстві [8, с. 87].

Перші знання про моральні норми дитина дістає від своїх перших вихователів – батьків. Тут, у родинному колі, через казки, оповідання, відгадування загадок, бесіди та й взаємини з рідними, сімейні традиції вона починає пізнавати суть таких моральних понять, як гарне і погане, добро і зло, справедливість, доброзичливість, чуйність, дбайливість, працьовитість, старанність, співчутливість, мужність, чесність, обов'язок, правдивість, ощадність та інші. Розглянемо детальніше деякі з зазначених понять.

Найважливішим вважалося почуття любові до батьків. Моральним обов'язком дітей була допомога батькам по господарству, догляд за ними у разі хвороби, немічності, вияв повсякчасної уваги, шани й турботи. До батьків, як правило, зверталися на "Ви": до матері – "пані-матко", "мамо", "нене"; до батька – "неню", "пане батьку", "батьку".

Етнографи відзначають у побуті великих сімей своєрідну субординацію. Так, коли всі сідали за стіл і їли з однієї миски, то першим набирав страву найстарший член родини, потім всі інші, віддаючи першість старшому за віком. Коли хтось з дітей намагався порушити це правило, він тут же за столом карався (старша дитина била його ложкою по голові).

Такий лад життя в сім'ї мав величезний позитивний вплив на дітей. Дитина привчалась до думки, що в суспільстві більшу винагороду одержує той, чия участь у суспільне корисній праці більша, хто може більше зробити для інших, у кого більший досвід. На цю особливість етнопедагогіки слід звертати більш уваги в сучасному вихованні, адже сучасні діти дістають усе найкраще, і то в першу чергу. Це розвиває дитячий егоїзм, який у старшому віці іноді дає небажані наслідки.

Незважаючи на виняткову гостинність українців, не всіх запрошували до хати, а тим паче до столу. Щодо цього існувала приказка: "Я з нечесним за стіл не сяду". Такі чесноти як честь і гідність, особливо плекалися в народній моралі.

Необхідною умовою збереження честі вважалось у народній моралі пошанування правдивості. Батьки вчили своїх дітей змалечку: "Ніколи неправди не говори, бо кого ймуть на неправді, тому вже хоча би й божився, не вірять" [9, с. 192].

Надаючи великого значення дисципліні ("Дисципліна – мати перемоги", "Сім'я без дисципліни, як млин без води"), народна педагогіка водночас наголошує, що дисципліна в сім'ї створюється не погрозами й бійками, а родинною атмосферою, загальним порядком у домі ("Порядок дому – лад усьому", "Не поможе й ремінець, як син поганець", "То й дрюк не поможе, як з порядком негоже").

Палка любов до вітчизни, мужність у боротьбі за щастя трудящих, повага до інших народів – одна з основних заповідей народної моралі. Народна педагогіка прищеплює дітям ці чудові риси з малку, через найрозумніше – любов до матері, сім'ї і домівки, рідного краю, де людина народилась, росте й мужніє ("Як матір покинеш, то й сам загинеш", "Негідником той називається, хто рідної домівки цурається", "Грудка рідної землі дорожча від пуда золота"). Чудовим засобом посилення цих патріотичних почуттів є українські народні казки та легенди на героїчні теми, де уславлюються ті, хто відстоює честь і незалежність батьківщини ("Казка про Іллю Муромця та Солов'я-розбійника" та ін.).

Вивчаючи народні традиції, діти починають цікавитися історичним минулим як свого народу, та і загалом усіх народів. Вони успадковують від батьків, дідусів, бабусь, інших людей ще не зовсім утрачені фольклорні перлини, поступово поповнюють фонд народних традицій, обрядів, звичаїв.

Відроджується культура рідного народу, входять у життя прадавні ігри дітей. Вивчення фольклору допомагає розвивати творчі нахили учнів, спонукати їх до пізнавальної діяльності. А це і є запорукою виховання любові до рідної української мови [1, с. 120].

Народна педагогіка здавна використовувала рідну мову як провідний засіб виховання дітей. Немає народу. байдужого до материнської мови, до рідного слова, рідної домівки, рідної землі.

До скарбів українського фольклору належать прислів'я і приказки – короткі влучні вислови, в яких виражено повчальний досвід народу.

У народних прислів'ях відображається система поглядів українського народу на формування моральних якостей особистості. Прославляючи працелюбність, використовували таке прислів'я – "Без роботи день роком стає". Щоб дитина була сміливою, а не боягузом, їй казали – "На сміливого собака гавкає, а боягуза кусає". Засуджуючи ледачих, в народі казали – "Тяжко тому жить, хто не хоче робить". Застережуючи дітей від брехні, їм казали – "Правда із дна моря виринає, а неправда потопає"[1, с. 19].

Фольклор на Україні був і залишається могутнім фактором патріотичного виховання. Тема святого почуття любові до батьківщини звучить в усіх жанрах усної народної творчості – від великих епічних творів до коротких і влучних прислів'їв і приказок, загадок. "У світі одна всім потрібна вона", – каже народ про батьківщину в одній із загадок.

"За рідний край і життя віддай!" – закликає народне прислів'я, за допомогою якого діти усвідомлюють свої права і обов'язки по відношенню до Батьківщини. Прислів'я "Чия відвага, того й перемога", вчить поважати себе та рідну землю. Народна педагогіка прищеплює ці чудові риси вже з найменшого віку [8, с. 94-95].

До вічних фольклорних джерел, які дарують радість дорослим і дітям, належить українська народна казка. Це своєрідний сплав реальності й уяви, життєвого досвіду і мрій народу. За допомогою казок, які вчитель використовує у виховній роботі, дитині прищеплюється ввічливість, конкретність у стосунках з людьми, працелюбність, любов до рідної землі. Широке використання казок у початковій школі, зумовлюється тим, що їх зміст викладений у цікавій формі. Існує чіткий поділ персонажів на добрих і поганих, сутність вчинків яких легко розуміється дітьми і дає змогу визначити моральні якості кожної дійової особи. Це полегшує правильну оцінку дітьми моральної цінності вчинку і дає змогу самостійно зробити висновки щодо правил культурної поведінки. Так, вивчаючи правила поведінки в гостях, можна інсценізувати казку "Лисичка та журавель", проілюструвати її прислів'ями [3, с. 55], наприклад:

Вміла готувати, та не вміла подавати.

На язиці медок, а на думку льодок.

Словом, як листом, стеле, а ділом, як голками коле.

Бувало й таке, що дитина починала казати неправду, хитрувати, тоді батьки зверталися до українських казок. У казці "Лисичка-сестричка" головна героїня вдається до хитрощів. Скориставшись гостинністю хазяїв хати, де вона ночувала, лисичка їх обдурює. З'їдає свою курочку, а господарям каже, що то мабуть качки її "єдину радість" затоптали. Тому хазяї змушені віддати лисичці качку. Але руда на досягнутому не зупиняється: "за качку – гусочку, за гусочку — ягнятко, а за ягнятко – невістку". В результаті своєї жадібності вона отримує собаку, який її і покарав.

У казці "Сірко" хазяїн виганяє з дому собаку, бо він був дуже старий. У лісі Сірко зустрічає вовка, який допомагає собаці повернутися до дому. А згодом Сірко віддячує своєму помічнику за повернення — запрошує вовка до себе і пригощає його. Таким чином, ця казка виховує доброзичливість: якщо тобі допомогли, той й ти допоможи тій людині, якщо вона потребує допомоги.

Казка "Цап та баран" допомагає дитині бути більш кмітливішою і винахідливішою. В цій казці цап та баран потрапляють до вовків.

Аби їх на з'їли, вони обдурюють вовків ("– А подай лишень, баране, оту вовчу голову! Та не цю, а подай більшу!"). Врешті решт вовки лякаються та й тікають самі.

Український народ належить до найпісенніших народів світу. У скарбниці його культурних надбань чільне місце займає пісня, яка відображає визначні історичні події, героїчну боротьбу проти соціального і національного гноблення, розкриває глибину ліричної душі людини, її здоровий гумор, передає впевненість і надію на краще майбутнє.

Українські народні пісні характеризуються внутрішнім багатством змісту. Відтворюючи життя народу, народна пісенність України відзначається правдивістю та реалістичністю відображення дійсності, людських переживань і почуттів[3, с. 113].

До складу обрядових пісень входять:

- зимові (колядки, щедрівки);

- весняні (веснянки, гаївки);

- літні (купальські, петрівочні, жниварські) пісні.

Отже, традиційні різдвяно-новорічні обряди й колядки та щедрівки, що їх супроводжують, - це справжня духовна скарбниця нашого народу, яку потрібно глибоко пізнавати. Вони покликані розвивати у дітей інтерес та повагу до традицій українського народу, виховувати чуйних та гідних громадян України.

Обрядові пісні виконувались не лише взимку та навесні, а ще й влітку. Серед циклу літніх обрядових пісень найвідомішими є купальські та жнивні.

Всі обрядові пісні виховують у дітей інтерес до культурної спадщини свого народу, любов до української пісні і слова, природи, повагу до традицій та обрядів минулого. Все це складає основу морального виховання молодших школярів.

Вишивка – один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалась з покоління в покоління. Але і в наш час це найбільш розповсюджений вид українського народного мистецтва з вище зазначених і, як і раніше, зараз також вишивають рушники. Рушник передавали як оберіг з роду в рід, із покоління в покоління. Без нього не обходиться жодне сімейне свято. Найбільше обрядових сюжетів, пов'язаних з рушниками, збереглося у весільному церемоніалі. Рушники подавали і брали на сватанні, ним пов'язували молодих на заручинах, на рушничок ставали, коли брали шлюб, одружувались.

Важко уявити і сучасну, і колишню хату в Україні без рушників. "Дім без рушників, як сім'я без дітей", – говорить народне прислів'я. Їх вишивають для прикрашення оселі, для домашнього затишку, просто так для душі.

І не випадково рушники вішають над вікнами і дверима, на покуті — це обереги від усього злого, що може зайти в дім [25, с. 57-58 ]. Саме тому цей вид українського народного мистецтва виховує любов до рідного краю, адже техніка вишивання різниться в залежності від території її виготовлення. Також виховується любов до мистецтво, до Вітчизни, свого народу, його культурної спадщини.

Традиція розмальовувати навесні яйця у слов'янських народів сягає епохи язичництва. Писанки у слов'ян були пов'язані з комплексом весняної обрядовості. Назва "писанки" походить від слова "писати", в розумінні "прикрашати орнаментом". Писанки розписували переважно жінки та дівчата, дуже рідко – хлопці і чоловіки.

Так, наші пращури вірили, що писанка має магічну силу. А старі люди і сьогодні вважають писанку особливою святістю, яка приносить добро, щастя, достаток, захищає людину від усього злого.

Розмальовуючи писанки, діти дістають уявлення про народну символіку, традиції розписування писанок як оберегу, виховується інтерес до декоративно-прикладного мистецтва України, зосередженість, бажання вкласти частину своєї праці в українські традиції.

Ігри та забави становлять чималий розділ народної педагогіки. За допомогою народних ігор діти опановують перші елементи грамотності, вивчаючи напам'ять вірші, скоромовки, лічилки.

За результатами аналізу літератури з теми дослідження було з'ясовано, що народні ігри можна класифікувати за такими групами:

-     дидактичні;

-     рухливі з обмеженим мовленнєвим текстом;

-     рухливі хороводні ігри;

-     ігри мовленнєвої спрямованості;

-     ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу;

-     обрядові та звичаєві ігри;

-     ігри історичної спрямованості.

Обрядові та звичаєві ігри передають характерні події з життя українського народу: початок жнив, косовицю, великодні та купальські ігри, калиту, веснянки. Характерною особливістю народних ігор є навчальний зміст, який подається в ігровій формі.

Народні ігри образні, в кожній з них відбивається якась подія або випадок, близький за своїм змістом дитині. Вони вчать шанувати традиції минулого, поважати батьків, бути чесними та гідними громадянами своєї держави.

Іграшки кожного народу мають свої педагогічні, художні і технічні традиції. В Україні вони характеризуються інтернаціональністю, оскільки наша держава досить різноманітна за етнографічним складом. Оригінальність і неповторність народної іграшки визначається також її національною своєрідністю вираження культури і побуту народу, що символізує її звичаєво-традиційні ознаки.

Народна іграшка народжувалась у зв'язку з природною потребою дитини пізнавати світ, творчо і самостійно його осмислити. Отже, наслідування дорослих в їхній трудовій і побутовій діяльності, звичаєво-обрядових дійствах є основним змістом іграшки.

Українська народна іграшка несе дітям доступні знання про працю, відпочинок людей у давнину, їхній побут, мистецтво, життя загалом. Народна іграшка в дитячих руках є тією ниточкою, яка з'єднує людину з історією її Батьківщини [З, с. 156-158].

Зараз іграшка при всій своїй різноманітності і багатофункціональності залишається важливим засобом виховання дітей. Саме через спрощення іграшки-знаки дитина пізнає світ, навчається мислити узагальненими поняттями і яскравими образами. Вихователь спрямовую свою роботу на те, щоб навчити дітей поважати творців народної іграшки, виховувати інтерес до них.

Таким чином, аналізуючи українські народні традиції та обряди, а саме:

-     за допомогою прислів'їв та приказок здійснюється патріотичне, трудове виховання, вони відбивають такі моральні норми, як честь, гідність, обов'язок, щирість, добро та інші;

-     на основі народних казок виховуються: ввічливість, конкретність у стосунках з людьми, працелюбність, любов до рідної землі, розуміння понять "добро" і "зло";

-     застосування українських народних пісень у навчально-виховній роботі призводить до виховання у дитини любові до рідної землі, батьків і праці, поваги до старших, щирості, довір'я, інтересу до культурної спадщини українського народу;

-     за допомогою українського народного мистецтва (ткацтва, вишивання, писанкарства) виховується зосередженість, уважність, повага і любов до традиції свого народу;

-     під час використання українських народних іграшок та ігор у навчально-виховному процесі виховується: шанування традицій минулого, повага до батьків, творців народних іграшок та ігор, інтерес до них, чесність та гідність.

Висновок до розділу 1

Глибинний сутнісний зв'язок між соціальністю, духовністю й моральністю як продукованими людиною явищами, не дозволяв нехтувати формуванням моральних i духовних якостей. Так само i надмірне захоплення моральними ідеалами й цінностями у вихованні без врахування соціальних координат може перетворитись на нудне i безплідне моралізаторство. Формування внутрішнього, духовного світу людини без огляду на соціальні реалії її життя несе в собі небезпеку соціальної неадекватності, самотності, втечі у світ ідеальних ілюзій, втрати життєвої наснаги.

Розділ 2. Практичні основи морального виховання учнів молодшого шкільного віку