Розвиток пізнавальної активності другокласників засобами гри

КУРСОВА РОБОТА

"РОЗВИТОК ПІЗНАВАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ ДРУГОКЛАСНИКІВ ЗАСОБАМИ ГРИ"

Зміст

Вступ

1. Гра. Види ігор. Їх роль у житті

1.1   Історико-педагогічний аналіз використання гри у навчальному процесі

1.2   Гра – один із видів діяльності людини

1.3   Народні, рухливі та спортивні ігри у навчально-виховному процесі початкової школи

2. Гра в процесі навчання

2.1                                                                                                                                             Формування пізнавальної активності учнів у процесі спільної пізнавальної діяльності

2.2                                                                                                                                             Ігрові методики та їх роль у моральному вихованні учнів молодшого шкільного віку

2.3                                                                                                                                             Загадки, скоромовки, чистомовки на уроках української мови

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Гра – один із видів діяльності людини, який виник історично, що полягає у відтворенні дій дорослих і відносин між ними. Гра стимулює пізнавальний інтерес. Педагогічне стимулювання і мотивація навчальної діяльності учнів включають в себе формування пізнавального інтересу, що становить вибіркову спрямованість особистості, яка обернена у сферу пізнання, предметного оволодіння знаннями. Оскільки пізнавальний інтерес багатогранний, він може: 1) виступати як зовнішній стимул процесу засвоєння, як засіб активації цього процесу; 2) як мотив пізнання, стикаючись та взаємодіючи при цьому з іншими мотивами. Якщо інтерес до предмета не сформований, засвоєння буде відбуватися нижче за природні сили учня. Треба постійно стимулювати пізнавальні інтереси.

Використання ігор допомагає сформувати пізнавальну самостійність – якість особистості, що проявляється у готовності власними силами здійснити цілеспрямовану пізнавальну діяльність. Вона і мета навчання, і умова, що дасть змогу повніше використовувати можливості учнів. Пізнавальна самостійність формується у різних навчальних ситуаціях: сприйнятті готового матеріалу, спрямованій пізнавальній активності, дослідницькій пізнавальній діяльності. Ігри створюють певний емоційний фон в учнівському колективі, але і потребують певного емоційного настрою, дають можливість внести проблемність у пізнавальний процес, здійснити самоконтроль та самокоригування. Успішне проведення ігор веде до розвитку пізнавальної самостійності учнів.

Внаслідок застосування ігор виконується один із основних законів навчальної діяльності: досягнення мети навчання неможливе без власної активності дитини. Ігрові завдання становлять основний методичний апарат навчання предмета на етапі активізації навчального матеріалу, який раніше подавався іншими способами. Виняткове значення ігрового методу організації пояснюється ще й тим, що гра реалізує в розгорнутому вигляді психологічний механізм самої пізнавальної діяльності. У вирішенні питання про можливість на основі ігрових завдань побудувати цілісну систему навчання необхідно також виходити із здатності ігрової діяльності розвивати мотивацію специфічної навчальної діяльності. У грі ефективне включення функції орієнтування забезпечується на основі адекватної мотивації ігрової діяльності, що обумовлено її природою, чим і пояснюється висока продуктивність ігрового способу навчання.

Отже, ігрова навчальна діяльність необхідна, вона відкриває широкі можливості для навчання предмета.

Об’єкт дослідження: навчальний процес у початкових класах на уроках української мови.

Предмет дослідження: навчальна діяльність на уроках української мови в процесі використання ігор.

Мета дослідження: висвітлення активності другокласників засобами гри.

Завдання дослідження: глибше вивчити роль гри у процесі навчання другокласників.

1. Гра. Види ігор. Їх роль у житті

1.1 Історико-педагогічний аналіз використання гри у навчальному процесі

Розуміння того, що в центрі навчального процесу перебуває учень, потребує пошуку та використання сучасних засобів розвитку його особистості. У зв’язку з цим першочерговими завданнями шкільної освіти є: методологічна переорієнтація на особистість учня, оновлення змісту, впровадження сучасних технологій навчання і виховання відповідно до вимог часу.

Звернення до навчальних ігор не лише виправдане назрілими суперечностями між вимогами, які ставляться перед школою і існуючим у її розпорядженні арсеналом засобів, а й підготовлене низкою педагогічних досліджень.

Проблемам гри приділяли значну увагу мислителі і педагоги як минулого, так і сучасного: Платон, Арістотель, Рабле, Я.А. Коменський, Д. Локк, Ж-Ж. Руссо, І. Кант, Ф. Шиллер, Г. Гросс, Ж.Піаже, К. Ушинський, А. Макаренко, Л. Виготський, О. Леонтьєв, Д. Ельконін, П. Гальперін, О. Запорожець та ін. У дослідженні проблем гри та використання її у процесі навчання можна виділити кілька історичних періодів.

Перший пов’язаний із використанням гри як засобу навчання. За свідченням Платона, ще жерці Древнього Єгипту славилися конструюванням соціальних навчальних і виховних ігор. Перші військові ігри виникли у III тисячолітті до н.е., але лише наприкінці XVIII ст. військова ділова гра набуває статусу методу навчання. Саме завдяки грі стало можливим планувати і розігрувати хід військових дій за допомогою різних фігур.

У1799 р. Вінтуріні вперше замінив гральну дошку топографічною картою. Вдосконалення військової ділової гри здійснив фон Рейсвіті, який створив гру в ящику з піском. Це дало можливість імітувати рельєф місцевості й розробити стратегію ведення бойових дій [4, с.58]. Згодом техніка ділової гри стала поширюватися в сферу економіки, управління тощо.

Дослідження другого періоду (XIX – середина XX ст.) пов’язані з розробкою теорії гри. Однією з перших була теорія «надлишку сил» Ф. Шиллера і Г. Спенсера. Вона мала біологічне спрямування, оскільки ґрунтувалась на дослідженні й аналізі гри тварин. Ф. Шиллер пояснював, що гра у тварин виникає завдяки надлишку енергії, яка знаходить вихід у різноманітних рухах і не має прямого відношення до боротьби за існування. Г. Спенсер доповнив теорію «надлишку енергії», виділивши такі елементи гри, як імітація і вправа. На підставі отриманих висновків учені ототожнили причини виникнення гри у тварин і дітей.

Виникнення гри у тварин і дітей з погляду діяльності були предметом спеціального дослідження у працях німецького філософа і психолога К. Гроса (1899 р.). На думку вченого, гра є не що інше як функціональна вправа. Завдяки їй здійснюється опосередковане самостійне навчання людини, її самовдосконалення. Що ж стосується тварин, то, за його твердженням, у грі беруть участь лише ті види тварин, у яких уроджені інстинкти є недостатніми для пристосування до навколишнього середовища. Саме завдяки грі відбувається попередня адаптація тварин до природних умов у боротьбі за існування [4, с.137].

Теорія К. Гроса, до якої хоч і вносилися пізніше корективи й доповнення, у цілому була прийнята Е. Клапаредом, Р. Гауппом, В. Штерном, М. Виноградовим, В. Вахтьоровим. Вони визначали гру як діяльність, що супроводжується функціональним задоволенням, заради якого і здійснюється.

Отже, автори зазначених теорій не вбачали суттєвих відмінностей у діяльності дитини під час гри, яка розвивається у суспільстві й засвоює його досвід, і діяльності тварини, яка лише пристосовується до умов існування завдяки спадковому видовому досвіду, тому ці теорії є метафізичними за своїм змістом.

Дещо протилежну теорію гри розробив голландський психолог і фізіолог Ф. Бойтендайк (1933 р.). Коли в теорії К. Гроса головна увага приділялась біологічному значенню гри, то Ф. Бойтендайк досліджує природу гри. Учений пов’язував особливості гри з характерними рисами поведінки, які притаманні для дитячого віку. Ф. Бойтендайк виділив чотири особливості: а) ненаправленість рухів; б) імпульсивність; в) афективний зв’язок з оточенням; г) сором’язливість і страх. Саме ці особливості, на його думку, за певних умов сприяють грі. Отже, аналізуючи виникнення гри у процесі еволюційного розвитку, Ф. Бойтендайк приходить до висновку: по-перше, гра завжди пов’язана з яким-небудь предметом і саме таким, який містить новизну; по-друге, в основі гри перебувають не окремі інстинкти, а більш загальні бажання, що знаходяться поза інстинктами. Таких бажань, на його думку, є три: прагнення до звільнення, гармонія з навколишнім і можливість повторення.

Аналізом ігрового феномену в людській культурі займався іспанський філософ Хосе Ортеги-і-Гасети. За своїми поглядами він дотримувався проміжної позиції між філософією життя Ніцше й екзистенціоналізмом. Гра визначається ним як вища людська пристрасть, яка спроможна допомогти людині піднятися над буденністю життя з її щоденними турботами. Згідно з його концепцією, гра – це порив життєвих можливостей, спосіб переміщення до сфери інших вимірів. Як приклад він наводить спорт. На думку Х. Ортеги, спорт – це не просто реальність, а духовний принцип, що виражається в якісно іншому ставленні до світу. Філософ стверджує, що культура гине від масовості, тому нова культура має бути грою, вільною від сірої буденності і тісно пов’язаною зі спортом. Отже, Х. Ортеги неправильно трактує зміст гри, його концепція науково необґрунтована.

Досить своєрідно підходить до розуміння гри голландський історик і соціолог Йохан Хейзінг. Він, подібно до Х. Ортгги, аналізує гру як елемент культури і вважає, що головний зміст історичного процесу становить розвиток культури, в основі якої перебуває гра, яка є вищим проявом людської сутності. Культура, на думку Й. Хейзінга, не народжується в грі, а виникає як гра, хоч остання, як це не парадоксально, трактується ним як дещо протилежне культурі. Учений піднімає багато проблем, пов’язаних із грою: природа і значення гри як культурного феномену, гра і поезія, гра і правосуддя тощо. Для Й. Хейзінга характерне містифіковане, ірраціональне трактування ігрового феномену в культурі. Досить часто він ставить гру за значенням і результатом вище раціонального пізнання дійсності.

Отже, незважаючи на низку слушних зауважень, висновків і оцінок Ф. Бойтендайк, Х. Ортега і Й. Хейзінг все ж таки не зуміли з’ясувати істинного змісту ігрового феномену.

Джон Дьюі, який обґрунтував теорію прагматизму, тобто інструментальної педагогіки, вказував на необхідність такої організації процесу навчання, яка б ґрунтувалася на спонтанних інтересах і особистому суб’єктивному досвіді дитини. Він пропонував навчання замінити ігровою діяльністю, в процесі якої дитина робить власні відкриття і вибирає власний спосіб пізнання істини.

Певний інтерес мають дослідження швейцарського психолога Ж.Піаже (1945 р.) щодо аналізу розвитку мислення дитини під час гри. За його визначенням, гра – це насамперед звичайна асиміляція, функціональна або відтворююча. Учений дає інтерпретацію гри, виходячи із структури мислення дитини. Ж.Піаже виділяє ігри-вправи, символічні ігри та ігри за правилами. За його твердженням, ігри мають риси подібності та відмінності. Ігри подібні тим, що є формами поведінки, у якій переважає асиміляція, а їх відмінність полягає у тому, що на кожному етапі розвитку дитини дійсність асимілюється за різними схемами. Ж.Піаже вказує на те, що вправа, символ і правило є трьома послідовними етапами, які характеризують групи ігор за їх змістовою структурою. Учений стверджує, цю гра залежить від структури мислення дитини на тому чи іншому етапі розвитку.

Проблемами психології гри займалися і радянські вчені: Б.Г. Ананьєв, М.Я. Басов, П.П. Блонський, Л.С. Виготський, Д.Б. Ельконін, А.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн та інші.

Так, М. Басов, заперечуючи чисто натуралістичну теорію гри, яка стверджує, що джерело гри перебуває у самій особистості, а не в системі відносин дитини з навколишньою дійсністю, ототожнює діяльність і активність. Учений аналізує поведінку за схемою «стимул-реакція», не розуміючи предметної сутності людської діяльності.

Своєрідну точку зору щодо гри висловив психолог П. Блонський. Він стверджував, що теорії гри взагалі немає і не може бути, оскільки термін «гра» застосовується до різних видів діяльності. П. Блонський вказує на ті види діяльності дітей, які об’єднуються терміном «гра», та аналізує їх. Він виділяє Ігри-конструювання, драматизація, рухливі, інтелектуальні тощо. Загалом П. Блонський зводить гру до конструювання або драматичного мистецтва і висловлює думку, що взагалі немає жодної діяльності, яка б називалася грою.

Значний внесок у розробку теорії гри зробив Л.С. Виготський. Він звернув увагу на гру як основний вид діяльності дітей дошкільного віку і сформулював гіпотезу психологічного змісту розгорнутої форми рольової гри.

З критичними зауваженнями щодо цієї гіпотези виступив С.Л. Рубінштейн. На його погляд, зміст гри визначають її мотиви. «Мотиви ігрової діяльності відображають більш безпосереднє ставлення особистості до навколишнього, значущість тих чи інших його сторін відображається в ігровій діяльності на основі більш безпосереднього відношення до їх власного внутрішнього змісту. У грі здійснюються дії, цілі яких значущі для індивіда за їх власне внутрішнім змістом» [7, с.90].

Велике значення для розвитку теорії гри, її психологічного аспекту мала праця Д.Б. Ельконіна «Психологія гри». Учений розробив гіпотезу щодо історичного виникнення тієї форми гри, яка є типовою для дошкільнят. Д. Ельконін теоретично довів, що рольова гра є соціальною за походженням та змістом. Учений розкрив і проаналізував умови виникнення гри в онтогенезі та показав її розвиток під впливом виховання. Він розглянув внутрішню психологічну структуру гри, простежив її розвиток і згасання. Д. Ельконін зазначив, що основним змістом гри є людина, її діяльність і ставлення дорослих один до одного. Тому гра є формою орієнтації у завданнях і мотивах людської діяльності. Він установив, що ігрова техніка – це перенесення значення з одного предмета на інший. Чіткість і узагальнення ігрових дій – важлива умова проникнення дитини у сферу соціальних відносин, їх своєрідного моделювання в ігровій діяльності. Д. Ельконін визначив функції гри в психічному розвитку дітей дошкільного віку [2, с.11].

Отже, об’єктом дослідження психологів стала дитяча ігрова діяльність. Однак увага зосереджувалася не на аналізі гри як діяльності, а на психології гри як специфічній першооснові людської життєдіяльності. Водночас необхідно зазначити, що в своїх узагальненнях учені торкалися і деяких аспектів гри як більш узагальненого явища. Зокрема це простежується у дослідженнях психологів Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, Д.Б. Ельконіна.

Певний інтерес викликають філософські погляди на проблеми теорії гри. Так, на думку Г. Клауса, ігри є не що інше як моделі реальних ситуацій. Саме вони є вихідною точкою для підготовки живих істот до існування в навколишньому середовищі. Ігри як моделі реальних ситуацій дають можливість виробити стратегію поведінки в реальному житті. У зв’язку з цим Г. Клаус виділяє три типи ігор: чисто випадкові, жорстко детерміновані (ґрунтуються на майстерності) та ігри на основі розуміння. Водночас учений вважає, що самі по собі ігри – це суперечлива боротьба того чи іншого типу.

На думку К.Г. Ісупова, значення гри полягає у «евристичній діяльності, евристичному стані свідомості й поведінки, евристичному світосприйнятті».

Свій погляд на розуміння гри висловлює В.І. Устиненко, яка вважає, що гра – це довільна діяльність, що відображає в умовно-узагальненій формі ставлення людини до навколишнього, людей, самої себе. Метою цієї діяльності є самовираження індивіда і формування у нього типів соціальної поведінки, прогнозування ситуації спілкування. Тому гра є одним із способів пізнання світу і самоствердження людини. Зміст гри – довільне конструювання дійсності в умовному плані, коли людина бере на себе роль (не реальну, а уявну функцію), ставить себе в умовну ситуацію.

М.В. Дьомін розглядає гру з погляду діяльності [1]. Аналізуючи її, він вказує на суперечність, яка виникає при співвідношенні гри, навчання і праці як етапів діяльності і розвитку людини. Учений стверджує, що гра не обмежується початковим періодом у житті людини, а є необхідною і суттєвою складовою діяльності у всі без винятку періоди її життя. Тому гра, навчання і праця є не етапами діяльності і розвитку людини, а її видами.

Крім названих теорій, існує ще й математична теорія гри. Вона пов’язана із виробленням засобів подолання конфлікту як особливої дійсності ігрового характеру. Під конфліктом розуміють взаємодію двох об’єктів, що мають несумісні цілі або способи досягнення цих цілей. Зміст математичної теорії гри полягає у виробленні способів оптимізації рішень, які приймаються у конфліктних ситуаціях.

Отже, результатами розробки теорії гри стали: психологічні аспекти її виникнення, визначення природи і змісту гри.

Наступний період (кінець 60-х – 80-ті роки XX ст.) пов’язаний із визначенням дидактичних і розвиваючих функцій гри, її впливу на активізацію пізнавальної діяльності, процесу навчання школярів. Проводиться систематизація дидактичних ігор і використовуються різні підходи до їх класифікації. Сприяли цьому дослідження О.О. Вербицького, М.В. Кларіна, Г.О. Ляпіної, О.Е. Селецької, В.Г. Семенова. Варто відзначити і праці з методики навчання географії А.К. Верзіної, М.М. Гробштейна, С.В. Захарова, В.П. Корнєєва, Р.А. Редіної. У працях зазначених авторів наведено приклади та методики використання ігор на уроках та позашкільних заходах з географії.

Значна увага у цей період приділяється розробці та використанню ділових ігор, створюються наукові центри з розробки теорії та практики ділової гри (Москва, Ленінград, Київ, Новосибірськ, Одеса, Челябінськ). Значну роль у становленні та розвитку цього нового методу навчання відіграли праці М.М. Бірштейна, В.М. Буркова, С.Р. Гідрович, В.М. Єфімова, Р.Ф. Жукова, В.Ф. Комарова, В.Я. Платова, В.Р. Прауде, В.І. Рибальського, І.М. Сироєжина, О.М. Смолкіна, Т.П. Тимофіївського, Б.М. Христенко та ін.

Дана проблема знайшла відображення у дослідженнях і західних учених (європейських та американських): Е. Баффі, Е. Говена, Г. Еберта, К.Кірш-больда, Х. Кліпперта, Б. Роуена, Б. Штаймане та інших.

Сучасний напрям досліджень визначений розширенням сфери використання ігрової форми навчання і вдосконалення методу імітаційного моделювання. Зумовлено це тим, що тривалий час форма уроку як відносно одноманітна не привертала уваги педагогічної науки. Пошук засобів навчання, найбільш адекватних сучасній педагогічній ситуації, посилив інтерес до нових форм навчальних занять, особливо ігрових. У зв’язку з цим, з’явилася низка публікацій наукового, науково-методичного та методичного характеру: В.М. Галузинського і М.Б. Євтуха, Г.О. Ковальчук, В.П. Корнєєва, Ю.І. Мальованого, Р.І. Осадчука, І.П. Підласого, І.М. Рижова, С.Ф. Спічака і С.В. Тесленка та інших.

Дисертаційні дослідження ігрових форм навчання (О.І. Бєлової, Г.І. Кашканової, Н.І. Стяглик, Т.А. Шукурова) сприяли розвитку методики використання ігор у процесі навчання учнів як нетрадиційної форми уроку в розвитку пізнавальної діяльності школярів, формуванні професійної орієнтації студентів. Однак теоретичний аспект обґрунтування власне ігрових форм навчання залишився поза увагою науковців.

Отже, аналіз педагогічної та методичної літератури, дисертаційних досліджень показав, що інтерес до навчальної гри впродовж багатьох років не згасає, з’являються нові напрями її дослідження. Проте і нині ще недостатньо теоретично обґрунтовані ігрові методи і форми навчання, відсутня їх класифікація, не розроблена структура ігрового навчання, технологія застосування та оцінювання ефективності використання тих чи інших ігрових методів і форм навчання, зокрема у середній та старшій школі. А головне – потребує розробки технологія підготовки вчителів до використання ігрових методів і форм навчання.