Аналіз змісту шкільного курсу
Дидактичні засади вивчення країнознавства
Загальний огляд регіону
Країни Північної Африки
Країни Центральної, Західної і Східної Африки
Країни Південної Африки
Поурочне планування підрозділу
Господарство (загальна характеристика промисловості, сільського господарства, транспорту; територіальна організація)
Навигация
Загальний огляд регіону
Зміст і методика вивчення країн Африки у шкільному курсі країнознавства
188573
знака
9
таблиц
0
изображений
2.1. Загальний огляд регіону
Одна з головних задач навчальної географії − формування системи уявлень про соціально-економічну структуру сучасного світу. Тому, на наш погляд, важливо сформувати в учнів об’єктивне уявлення про місце країн Африки за рівнем соціально-економічного розвитку серед інших держав світу. Однак відповісти на ці питання не просто, оскільки не існує ні єдиного показника, ні їхньої системи, здатної охопити всі сторони економічного і соціального розвитку держави. В навчальних цілях використовують ряд комплексних показників і коефіцієнтів економічного і соціального розвитку.
Найкраще рівень економічного і соціального розвитку країни можна визначити за допомогою показника ІРЛП. Середньосвітове значення ІРЛП − 0,764. Промислово розвиті країни мають 0,911, країни, що розвиваються − 0,576. Нарешті, найменш розвинені країни, до яких і відноситься більшість країн Африки − 0,366 [5, с. 52-59].
Про рейтинг країн Африки за рівнем економічного розвитку можна судити, використовуючи показники ВНП. На території "чорного континенту" динаміка величин ВНП (як і ВВП) дуже контрастна. Це відбиває широкий діапазон показників розвитку продуктивних сил, їхню нестійкість під впливом економічних і політичних катаклізмів і стихійних лих. Так, у 1995−1999 р. у 12 країнах абсолютна величина ВНП зменшилася (у 1985−1990 р. таких країн було 6), причому особливо велика була деградація економіки в Ліберії і Руанді, які дуже сильно потерпіли від політичних і етнічних конфліктів. У першій половині 90-х рр. найуспішніше ріс ВНП (більш ніж на 3,5% у рік) у Тунісі, Гвінеї, Буркіна-Фасо, Гані, Уганді і Ботсвані. У підсумку в 1995 р. лідерами Африки за абсолютною величиною ВНП (у млрд. доларів США) стали наступні країни: Південна Африка − 110,2, Алжир − 57,0, Єгипет − 53,3, Нігерія − 35,6, Лівія − 30,3 і Марокко − 27,6. Цей перелік свідчить про чільне значення республіки Південної Африки, а також країн Північної Африки у всій економіці цієї частини світу [12, с. 33-34].
Заслуговують на увагу показники величини ВНП на душу населення за рік: у 16 країнах це менше 300 доларів, що говорить про дуже низький рівень розвитку виробництва, але разом з тим у 7 країнах цей показник перевищує 2000 доларів. П'ять з цих країн великій (для Африки) величині ВНП на душу населення зобов'язані своїм природним ресурсам, розвинутій гірничодобувній промисловості й експорту [43, с.40-42]. У Лівії більше 2/3 ВВП і понад 90% доходів від зовнішньої торгівлі формують видобуток і переробка нафти, в Алжирі ведучі галузі виробництва − видобуток нафти і природного газу, а також руд металів і фосфатів, головні козирі Габону − видобуток нафти і марганцевої руди, виробництво уранового концентрату і заготівля деревини. У Ботсвані головні статті економіки − підприємства з видобутку алмазів, вугілля, виробництва мідно-нікелевого концентрату. Південно-Африканська республіка, власне кажучи, найбільш розвинена країна в регіоні, у якій одержали високий розвиток багато галузей господарства, але і тут головна роль належить видобутку корисних копалин, що забезпечує більше половини експортних надходжень. Ця країна займає одне з перших місць у світі за запасами і видобутком золота, алмазів, руд хрому і марганцю, урану, ванадію [13, с.6-7].
В острівних державах Маврикій і Сейшели основа економіки інша. Маврикій − одна з тих країн Африки, що найбільш динамічно розвиваються завдяки створенню вільної економічної зони і стимулюванню туризму. Туризм став головним джерелом ВНП і на Сейшелах, хоча інші сфери економіки тут розвинені слабко.
У більшості країн Африки провідна галузь економіки − сільське господарство. Воно забезпечує їм більше половини доходів від експорту. У ньому трудиться 60% усіх працюючих африканців (у 15 країнах − понад 80%), але, незважаючи на це, через слабкий розвиток і низьку продуктивність праці сільське господарство далеко не цілком забезпечує потреби населення в продуктах харчування. Більше того, з початку 80-х рр. виробництво продуктів харчування на душу населення в більшості країн скоротилося, тому що ріст чисельності жителів випереджав масштаби виробництва продуктів харчування. Загальну тривожну ситуацію трохи поліпшують випереджаючі темпи зростання виробництва продовольства, досягнуті в Нігерії і деяких інших великих країнах (Алжир, Єгипет, Судан, Гана). Проте забезпечення африканців продуктами харчування − одна із самих невідкладних, "хворих" проблем сучасної Африки [18, с. 31-34].
Аграрний сектор є найважливішою галуззю матеріального виробництва більшості африканських країн. Загалом тут зосереджено майже 64% економічно активного населення. На Африку припадає 12% оброблюваних земель світу та 26% пасовищ і лук. Тут існують значні резервні земельні ресурси, придатні для сільського господарства. Але продуктивність галузі залишається на дуже низькому рівні. Питома вага континенту у світовому виробництві основних сільгосппродуктів становить 3−4%. "Зелена революція" тут істотно вплинула тільки на деякі ланки, орієнтовані на товарно-експортне виробництво [27, с.258].
Стагнація, поглиблення кризових явищ в аграрному секторі економіки переважної більшості африканських країн мають причини як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Серед перших назвемо: нерівномірність розподілу водних ресурсів, їх нестачу. Більше половини оброблюваних площ розташовано у посушливих районах і належить до зони ризикованого землеробства. Водночас у багатьох районах тропічної Африки ґрунти перенасичені вологою, що також стримує розвиток рослинництва. Внаслідок геокліматичних особливостей континенту тут значно дошкуляє ерозія ґрунтів. Серед причин другої групи − екстенсивний характер виробництва, примітивна агротехніка і матеріально-технічна база, архаїчні форми аграрних відносин, великий демографічний тиск на агросферу й на природне середовище в цілому.
Землеробство − провідний сектор сільського господарства − дає майже 80% обсягів виробництва, але характеризується низькою продуктивністю. Тут широко застосовуються примітивні агрономічні засоби і вкрай низький рівень механізації та хімізації. Кількість тракторів у розрахунку на 1000 га наприкінці 90-х років становила на континенті лише 1,6 одиниці (наприкінці 80-х − 1,2) проти 5,2 у країнах, що розвиваються загалом та 40,3 − у розвинених. Енергоозброєність землеробства оцінюється лише в 0,1 к. с. на 1 га угідь. Використання добрив на 1 га угідь багаторічних культур в середньому у 1993−1998 рр. становило 10,1 кг (1982−1987 рр. − 6,6 кг), що в чотири рази нижче, ніж по країнах, що розвиваються, в цілому; гербіцидів у розрахунку на 1000 га у 1996−1998 рр. − 16 кг (1989−1991 рр. − 9 кг), що у вісім разів нижче середніх показників «третього світу» [29, с.127-129].
Найважливіше місце Африка посідає у виробництві таких видів продукції рослинництва: какао-боби − 55%, сизаль − 45, бавовна, чай − майже 15%, бобові культури − приблизно 40%, кава, пальмова олія, арахіс − десь до 20%. Зернових (переважно просо, сорго, кукурудза) вирощується 5,5% світового обсягу.
Обмежені фінансові можливості та слабка матеріально-технічна база землеробства зумовлюють його екстенсивний розвиток. Швидке виснажування ґрунтів спонукає до постійного розширення посівних площ, що, в свою чергу, прискорює ерозію і загальну деградацію природного середовища.
Істотною рисою рослинництва у більшості країн континенту є його монокультурність. Одна-дві культури, вирощувані на експорт, вбирають левову пайку й без того обмежених (10−20% всіх планових інвестицій) обсягів фінансування. Решта секторів рослинництва має малотоварний чи навіть натуральний характер, що не дає змоги нагромадити достатні кошти для саморозвитку.
Тваринництво в Африці помітно розвинене в господарстві окремих країн − Ботсвани, Мавританії, Малі, Нігеру, Сомалі, Судану, Чаду, Ефіопії, а також ПАР [38, с.70-71]. На початку 90-х років питома вага Африки у світовому поголів'ї худоби становила: ВРХ − 14,2%, кіз − 32,9%, овець − 16,7%, верблюдів − навіть 74%. При цьому обсяги виробництва основних продуктів тваринництва залишались мізерними: м'яса − 5,1%, молока − 2,3%, вовни − 7,2% загальносвітових показників. Ця галузь найменш розвинена і при ретельних комплексних розрахунках може виявитися збитковою у багатьох країнах. Значна частка населення, що займається тваринництвом, − кочівники.
Низька породистість худоби, незадовільні умови утримання та ветеринарного обслуговування, відсутність сучасної кормової бази спричинюють дуже низьку продуктивність тваринництва. Водночас значна кількість поголів'я спричиняє деградацію природних пасовищ і є однією з основних причин спустошення земель.
Помітне місце в господарстві країн тропічної зони континенту займає лісівництво. У заготівлі цінних порід деревини питома вага Африки сягає 25%. Найзначніші її експортери − Кот-д'Івуар, Габон, Камерун, Конго й Ліберія.
Значними є ресурси навколишніх морів та внутрішніх водойм Африки. Рибальством займається до 2% економічно активного населення. Найбільш розвинута ця галузь у ПАР, Нігерії, Марокко, Гані. Сучасні методи лову та рибальства поширюються повільно.
Видобувна промисловість с однією з найбільш розвинених та технічно оснащених галузей господарства країн африканського континенту, насамперед внаслідок високої активності іноземного капіталу. Фактично гірничовидобувна промисловість розвивалась і, значною мірою, розвивається зараз не стільки як частка економіки країн Африки, скільки як елемент господарства держав-споживачів відповідної сировини. Тут висока концентрація виробництва, відносно швидкий розвиток первинної переробки сировини та відповідної інфраструктури.
Поклади корисних копалин розташовані на континенті вкрай нерівномірно. Унікальним кладовищем сировинних ресурсів є надра ПАР. Ця держава має провідні позиції в світі у видобутку золота, платини, марганцю, хромітів, а також алмазів, уранової руди. Значними запасами металевих руд володіють Ліберія, Мавританія й Алжир (залізна руда); Габон, Гана, Марокко, Заїр (марганець); Замбія та Заїр (мідь); Гвінея (боксити); Сьєрра-Леоне (титан). На мінеральну сировину багаті Марокко, Західна Сахара, Туніс, Того, Сенегал (фосфати), Зімбабве (азбест), Мадагаскар та Зімбабве (графіт), Кенія (флюорит).
Найбільшу цінність мають, безумовно, запаси енергоносіїв, насамперед нафти й газу [45, с.147].
Достовірні запаси паливно-енергетичної сировини на континенті становлять понад 60 млрд. т умовного палива, що робить Африку середньозабезпеченою у цьому відношенні. Серед африканських країн 13 є нафтодобувними. Великими запасами нафти володіють Нігерія, Лівія, Єгипет, Ангола, Габон, Конго, які на цьому здебільшого базують свою економічну стратегію, а також Камерун, Заїр і Туніс. Частка країн континенту у світовому експорті нафти коливається в останні роки у межах 15−20%.
Безперечним лідером у видобутку газу на континенті є Алжир (до 2/3 загального обсягу); значні його запаси мають Лівія, Нігерія та Єгипет.
Відносна обмеженість запасів газу й, особливо, нафти (за розрахунками, при збереженні сучасних темпів видобутку їх вистачить лише до 2010−2015 рр.) спонукає до прискореного розвитку промисловості по переробці цієї сировини та збільшенню прибутків від експорту. У 90-ті роки швидкими темпами зростали потужності нафтопереробки в країнах Північної Африки й у Нігерії.
Видобуток вугілля, крім ПАР, не мас значних масштабів. Ця країна є основним виробником та експортером уранового концентрату. Урановидобувна промисловість з участю іноземного капіталу отримала розвиток також у Нігерії й Габоні.
Африка має великі ресурси гідроенергії, але розміщені вони нерівномірно. Значних розмірів виробництво цього типу енергії набуло в Єгипті, Гані, Нігерії, Заїрі, Мозамбіку. Більшість інших держав змушені орієнтуватися на будівництво теплоелектростанцій, які виробляють половину електроенергії континенту (у ПАР − 98%) і є її єдиним джерелом у 15 країнах. Сучасні енергосистеми, крім ПАР, набувають розвитку в Алжирі, Тунісі, Єгипті, її елементи − в Судані, Ефіопії, Мозамбіку.
У багатьох глибинних районах континенту зберігають важливе значення традиційні види палива. Майже третина африканських країн не має потужностей для виробництва промислової електроенергії, решта задовольняє свої потреби за рахунок власних можливостей лише на 10−15%. Загалом 37 країн є імпортерами енергоресурсів, головним чином нафти. Споживання енергії на душу населення в Африці на південь від Сахари у перерахунку на нафту становило у 1990 р. 103 кг (1965 р. − 74 кг), що значно нижче від середніх показників країн, що розвиваються [51, с.75-78].
Розвиток обробної промисловості у країнах Африки найбільш виразно демонструє економічну відсталість континенту. За обсягом виробництва газу питома вага африканських країн становить лише 10% загальних показників «третього світу».
У роки незалежності розвиткові цієї галузі приділялась значна увага. У 80-ті роки середні темпи збільшення обсягів виробництва сягали 7,1%, у 90-ті вже 5,5%. Водночас збільшувалися розбіжності в рівнях індустріалізації окремих країн. При середніх показниках частки обробної промисловості на континенті у 12−13% від ВВП, по окремих країнах вона коливається від досить високих − 25% в Зімбабве, Замбії, Маврикію до майже символічних − 4−5% у Сомалі, Уганді, Нігерії, Гвінеї, Анголі [33, с.55-59].
До 40% продукції обробної галузі континенту припадає на ПАР. Половина решти обсягу виробництва − це продукція промисловості країн Північної Африки. Саме тут є відносно непогані перспективи розвитку. Це стосується й деяких країн на південь від Сахари, які завдяки експортові цінної сировини здатні нагромаджувати необхідні кошти і водночас є привабливими для іноземного капіталу.
За внутрішньогалузевою структурою вирізняються два основні напрями − виробництво товарів широкого вжитку та первинна переробка сировини на експорт. Помітного розвитку набула металургійна промисловість.
Виробництво чорних металів сконцентроване у країнах Північної Африки, Нігерії; кольорових − у Зімбабве, Заїрі, Замбії [22, с.29-30]. Хімічна промисловість представлена головним чином виробництвом мінеральних добрив (Марокко, Туніс, Алжир, Єгипет, Сенегал, Нігерія, Зімбабве, Замбія, Мадагаскар) та лакофарбовою промисловістю (Алжир, Єгипет, Сенегал, Кот−д'Івуар, Кенія). Більш складні виробництва пов'язані з процесами синтезу. Хіміко-фармацевтичні та інші галузі розвинені слабо [9, с.51].
Відносно високими темпами збільшується обсяг та розширюється географія виробництва будматеріалів, насамперед цементу, але самозабезпеченість цими ресурсами, крім держав Східної Африки, не перевищує 2/3.
Сучасне машинобудування на континенті (крім ПАР) практично відсутнє. Тут поширюються головним чином невеличкі підприємства зі зборки та ремонту імпортної техніки.
Найбільш розвиненою серед обробної промисловості є текстильна, частка якої сягає майже 20% загальної вартості продукції та до 1/3 зайнятих. Нескладна технічно і забезпечена місцевою сировиною, вона приваблює іноземний капітал і завдяки дешевій робочій силі набуває високої конкурентноздатності на світовому ринку. Виробництво бавовняних тканин поширене майже по всьому континенту, вовняних − переважно на півдні. Певний розвиток і непогані перспективи в Африці мають також шкіряновзуттєва, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість.
Товари високої технології у структурі виробництва країн континенту (крім ПАР) практично відсутні. Елементи науково-технічного комплексу тільки зароджуються і лише в деяких країнах (Єгипет, Алжир) починають реально впливати на сферу виробництва. Загальні витрати на дослідницькі розробки не перевищують 0,2−0,8% ВВП, а ті, які стосуються виробничого сектора, ще на порядок менші [35, с.133].
Транспортна інфраструктура Африки в основному складалася в колоніальний період і була орієнтована на обслуговування економічних та геополітичних інтересів метрополій. На сучасному етапі її розвиток здебільшого також визначається потребами обслуговування експортних перевезень і лише в другу чергу, з огляду на дефіцит коштів, спрямована на задоволення внутрішніх потреб. Досі не вирішена проблема забезпечення зручного транспортного та інших видів зв'язку між африканськими, у багатьох випадках навіть сусідніми державами, не існує єдиної континентальної системи комунікацій, а її субрегіональні елементи почали лиш складатися. Більшість залізничних маршрутів, значна частина шосейних шляхів ізольовані й з'єднують лише райони розробки родовищ корисних копалин, орієнтованих на експортне виробництво промислових комплексів, та найбільші адміністративні центри з портами. Складний рельєф, значні відстані зумовлюють велику капіталомісткість транспортного будівництва на африканському континенті. Це уповільнює й додатково ускладнює розвиток галузі, у більшості випадків спонукає до залучення іноземного капіталу.
Починаючи від 70-х років, набуває розвитку міжафриканське співробітництво у сфері транспорту та зв'язку. Водночас зберігається значна нерівномірність розвитку інфраструктури у різних субрегіонах. До 40% залізничних та шосейних доріг з твердим покриттям припадає на ПАР. Відносно розвинена транспортна система країн Магрібу та півдня континенту. В той час чималі території, в тому числі густонаселені, залишаються без надійного зв'язку із зовнішнім світом.
Паралельно з розвитком видобутку нафти на континенті почалось будівництво трубопроводів, на які зараз припадає основна частина у транспортуванні цієї сировини (в Нігерії, наприклад, − 60%, Алжирі − 75, Лівії − 95%). Набувають розвитку й такі газопроводи, які з'єднують Африку з Європою. Загалом трубопровідний транспорт базується на західній фінансовій і технологічній базі й має високі експлуатаційні характеристики.
Особливо велику роль в умовах Африки для експортно-імпортних перевезень відіграє морський транспорт.
Найбільший вантажооборот мають порти ПАР, Нігерії, Лівії, Алжиру, Марокко, Єгипту. На вантажний флот країн Африки припадає лише 1,3% світового тоннажу (тут не враховується феномен так званого зручного прапора Ліберії, під яким плавають судна американської, грецької та іншої належності). Винятково важливе значення для світових морських перевезень має Суецький канал.
Повітряний транспорт на континенті розвивається передусім як частина світової транспортної системи. За умов нерозвиненості інших видів цей транспорт має вагому частку і навіть вищі за середньосвітові показники у пасажироперевезеннях. Каїр, Йоханесбург, Алжир, Туніс, Дурбан, Тріполі, Касабланка, Найробі належать до найбільших аеропортів світу, а основними постачальниками авіатехніки на континент є США, Франція, а донедавна − колишній СРСР [15, с. 57].
Похожие работы
... іонери. Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип. В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера: прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, ...
... ж сподіватися, що національно-державницькі почування з часом проникнуть у серця усіх верств нашого суспільства і українська держава матиме надійну опору в широких народних масах. Розділ ІІІ. Формування національної свідомості на уроках історії України в сучасній школі Вивчення розвитку національної самосвідомості - одна з ключових проблем курсу національної історії. Ознайомлюючись з подіями ...
... « холодної війни» і розпаду СРСР, і особливо за перший рік XXI століття, зажадали від політологів, соціологів, геополітиків, а також психологів перегляду поглядів на теорії міжнародних відносин. Неомарксизм заявляє про себе через критику основних положень реалістичної парадигми. Прихильники неомарксизму представляють світ у вигляді глобальної системи різноманітних економік, держав, суспільств, і ...
... ів за допомогою поліцейського режиму. Це завдання від самого початку здавалось нелегким, в дійсності ж виявилось взагалі неможливим виконати його навіть частково. 2. Студентство та вищі навчальні заклади Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст. Вища школа Росії періоду імперіалізму мала складну структуру в якій постійно мінялися кількісні і якісні показники. Її основу складали державні навчальні ...
0 комментариев