Навигация
Соціальні функції та методи політології
39721
знак
0
таблиц
0
изображений
1.2. Соціальні функції та методи політології
Місце і роль будь-якої науки визначається функціями, що вона виконує. Спираючись на сутність і структуру політології, можна визначити її основні функції:
· методологічна
· гносеологічна
· інструментальна
· прогностична
· світоглядна
Ø Методологічна функція політології полягає у виробленні способів і прийомів аналізу політичних явищ і процесів. Результатом такого пошуку є система соціальне апробованих принципів і способів раціонального пізнання політичної дійсності, правил і нормативів побудови політичної теорії і зразків організації практичної політичної діяльності.
Ø Гносеологічна функція політології припускає накопичення, опис, вивчення фактів політичної дійсності, аналіз конкретних політичних явищ і процесів, виявлення найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. Політологія покликана дати раціональне пояснення політичній дійсності, відповідаючи на запитання: як, чому, через які причини виникли дані політичні явища і процеси, чому їм притаманні саме ці особливості? Гносеологічна функція політології спрямована на адекватне відбиття політичної реальності, розкриття властивих їй об’єктив них зв’язків, тенденцій і закономірностей розвитку.
Ø Інструментальна функція. Характерною рисою політології є її тісний зв’язок з політичним життям суспільства з політичною практикою. Політологія розкриваючи тенденції політичного розвитку, подає конкретну інформація необхідну для здійснення ефективної політичного керівництва та управлінь суспільними процесами. Політологія спеціально розглядає проблему прийняття політичних рішень при керуванні політичною діяльністю. Сюди входять підготовка політичних рішень, аналіз проблемної ситуації, оцінка співвідношення сил, рівень сили (впливу) учасників політичних подій, політичний ризик і стратегія "невразливості", політичний моніторинг, реалізація політичних рішень і протидія опозиційним силам. Інструментальна функція виражається в тому, що політологія (прикладна її частина) безпосередньо бере участь у розробці практичних рекомендацій з питань підвищення ефективності керівництва політичними процесами, керування політичними подіями.
Ø Прогностична функція політології припускає визначення найближчих і віддалених перспектив політичного розвитку суспільства, вироблення прогнозів, моделювання майбутніх політичних процесів і відносин. Прогнози повинні спиратися на розкриті об’єктивні закономірності і тенденції суспільно-політичного розвитку. Прогнозування – одне з найважливіших і найскладніших завдань політичної науки. Останнім часом можливості прогнозування дещо розширилися завдяки використанню новітніх наукових досягнень, обчислювальної техніки, сучасних методик тощо.
Ø Світоглядна функція виражається в пошуку відповіді на запитання, яке місце займають політичні явища в системі уявлень людини про суспільство, світ у цілому, про своє місце в системі суспільних відносин і свою роль у політичних процесах. Результатом такого пошуку є розвиток політичної свідомості від повсякденного рівня до науково-теоретичного, формування ціннісних орієнтацій, допомога у визначенні політичної позиції громадянина, групи, партії.
Поряд з функціями важливими інструментами пізнання політичних явищ і процесів є методи політологічних досліджень. Метод – це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об’єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у тій чи іншій науці, називається методологією. Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки тощо. Методи поділяються на філософські та спеціально-наукові. Філософські методи є найбільш загальними. Основними з них матеріалістична філософія вважає діалектику і матеріалізм. Методологічна роль матеріалізму полягає в тому, що він заперечує надприродність у явищах природи, суспільства і людської свідомості й орієнтує науку на розкриття природних, об’єктивних зв’язків. Діалектика є науковим методом матеріалістичної філософії і всієї науки в цілому, оскільки вона формулює найбільш загальні закони пізнання: переходу кількісних змін у якісні; єдності і боротьби протилежностей; заперечення заперечення.
Методами, які мають загальнонауковий характер, є: порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція тощо. Водночас окремі науки використовують спеціальні методи пізнання. Так, у соціології це такі методи збирання інформації, як масове анкетування, інтерв’ю, експертні опитування, обробка документів тощо. Політологія також користується певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки. Якщо під політологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тощо) в дослідженні політичних явищ і процесів. Нерідко в навчальній і науковій літературі так і трапляється: виокремлюються десятки різних методів, які об’єднуються в групи.
Однак якщо виходити з того, що політологія є окремою, самостійною наукою про політику з притаманним лише їй предметом, яким є політична система суспільства чи політична влада, то коло основних методів політологічних досліджень можна окреслити більш-менш чітко. Такі методи зумовлюються передусім предметом політології. Найважливіші з них, що використовуються найчастіше, доцільно поділити на три групи.
Перша група загальних, методів дослідження політичних, об’єктів
Соціологічний підхід. Він припускає з’ясування залежності політики від суспільства, соціальної домовленості політичних явищ, у тому числі впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології і культури. Цей метод яскраво виражений в теорії зацікавлених груп А. Бентлі, який розглядає політику як сферу суперництва різноманітних суспільних груп, що переслідують власні інтереси. Соціологічний метод по праву займає одне з центральних місць у політичній науці, багато в чому визначає специфіку політичної соціології. Одним з його проявів є культурологічний підхід, що орієнтує на виявлення залежності політичних процесів від політичної культури.
Протягом усього періоду свого існування політична наука багато в чому ґрунтується на нормативному, чи нормативно-ціннісному підході. Він припускає з’ясування значення політичних явищ для суспільства й особистості, їх оцінку з погляду загального блага, справедливості, волі, поваги людської гідності та ін. Цей підхід орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою і шляхів його практичного втілення. Він вимагає виходити з належного чи бажаного, з етичних цінностей і норм та відповідно до них будувати політичні інститути і поведінку.
На відміну від нормативного, функціональний підхід вимагає вивчення залежностей між політичними явищами, що виявляються на практиці, наприклад, у взаємозв’язках між рівнем економічного розвитку і політичним ладом, між ступенем урбанізації населення і його політичною активністю, між кількістю партій і виборчою системою тощо. Цей метод припускає абстрагування від етичної оцінки політики і ґрунтується на позитивістській орієнтації дослідника. Одним з перших функціональний метод у політології широко використовував Н. Макіавеллі, який проголосив відмовлення від релігійних догм і етичних цінностей при вивченні політики, необхідність аналізу реального життя у всій його суперечливості.
Специфічним розвитком і якісним збагаченням функціоналістських настанов виступає біхевіористський (від лат. Bihaviour – поведінка, буквально – наука про поведінку) підхід, що претендує на максимальну науковість у політичних дослідженнях у порівнянні з іншими методами. Біхевіоризм вимагає застосування до політики методів, що використовуються у природних науках і конкретній соціології. Його суть полягає у вивченні політики за допомогою конкретного дослідження різноманітної (вербальної і практичної, усвідомленої і підсвідомої) поведінки окремих особистостей і груп. Цей метод вимагає експліцитності, тобто ясності вираження і чіткості визначення дослідницької процедури та верифікації знань досвідом. Констатуючими засадами цього методу виступають наступні положення: політика має особистісний вимір. Колективні, групові дії людей так чи інакше залежать від поведінки конкретних особистостей, які є головними об’єктами політичного дослідження; домінуючими мотивами політичної поведінки є психологічні мотиви, що, звичайно, можуть бути соціальне обумовленими, але можуть мати і специфічну, індивідуальну природу; у політології можуть використовуватися досягнення інших наук, у тому числі природничих, оскільки моделі (зразки) поведінки людей часто подібні в різних ситуаціях і різних видах діяльності (наприклад, поведінка військовослужбовця і службовця промислової корпорації); політичні явища вимірюються кількісно, що відкриває перед політологією широкі можливості використання математичних та інших методів, статистичних даних, результатів анкетних та інших опитувань, комп’ютерної техніки.
До функціоналістських, позитивістсько-орієнтованих методів примикає структурно-функціональний аналіз. Він припускає розгляд політики як деякої цілісності, системи, що має складну структуру, кожен елемент якої, у свою чергу, має певне призначення і виконує специфічні функції (ролі), спрямовані на задоволення відповідних потреб системи і її експетацій (очікувань). Діяльність елементів системи немовби запрограмована загальною структурною організацією, безпосередньо займаними позиціями і виконуваними ролями. Структурно-функціональний метод широко використовувався К. Марксом, Т. Парсонсом і багатьма іншими соціологами і політологами. Він виступає як один із принципів системного аналізу.
Системний підхід у політиці вперше був детально розроблений у 50 - 60-х роках XX ст. Т. Парсонсом і особливо Д. Істоном. Суть цього методу полягає в розгляді політики як цілісного, складно організованого організму, як саморегулюючого механізму, що знаходиться в безупинній взаємодії з навколишнім середовищем через "вхід" і "вихід" системи. Політичній системі належить верховна влада в суспільстві. Вона прагне до самозбереження і виконує в суспільстві (по Істону) дві найважливіші функції: розподіл цінностей і ресурсів; забезпечення сприйняття громадянами прийнятих рішень як обов’язкових. За порівняно обмежений термін системний підхід до політики засвідчив свою конструктивність, зараз він достатньо представлений у різноманітних теоріях політичних систем.
Інституціональний підхід, поряд з нормативним, аж до початку XX ст. був пануючим у політичній науці. Він орієнтує на вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність, тобто держави, партій, інших організацій і об’єднань, права, урядових програм та інших регуляторів політичної діяльності.
Антропологічний підхід багато в чому протилежний соціологічному методу. Він вимагає вивчення обумовленості політики не соціальними факторами, а природою людини як родової істоти, що має стійкий набір основних потреб (у їжі, одязі, житлі, безпеці, вільному існуванні, духовному розвиткові тощо). Він виходить, щонайменше, із трьох найважливіших принципів: сталості фундаментальних родових якостей людини як істоти біологічної, соціальної і розумної (духовної), що споконвічно володіє волею; універсальності людини, єдності людського роду, незалежно від етнічних, расових, соціальних, географічних та інших розходжень, рівноправності всіх людей; невід’ємності природних, основних прав людини, їх пріоритету стосовно принципів устрою, законів і діяльності держави. Стосовно дослідження реальних політичних дій антропологічний підхід вимагає не обмежуватися вивченням впливу соціального середовища чи розумної, раціональної мотивації, але виявляти й ірраціональні, інстинктивні, біологічні та інші мотиви поведінки, зумовлені людською природою.
Психологічний підхід подібний антропологічному методу щодо вимоги йти в політичних дослідженнях відлюдний. Однак, на відміну від антропологізму, він має на увазі не людину взагалі, не людину як представника роду, а конкретного індивідуума, що вимагає врахування його специфічних якостей, соціального оточення та особливостей індивідуального розвитку.
Цей метод орієнтує на вивчення суб’єктивних механізмів політичної поведінки, індивідуальних якостей, рис характеру, несвідомих психологічних процесів, а також типових механізмів психологічних мотивацій. Даний підхід зародився в далекій давнині. Так, ще Конфуцій рекомендував правителям враховувати у свої поведінці психологічну реакцію підданих для забезпечення їхньої довіри і слухняності. Помітний внесок у розробку психології володарювання вніс Н. Макіавеллі, особливо у своєму творі "Государ".
Сучасний психологічний підхід багатоваріантний. Одне з центральних місць у ньому належить психоаналізу, основи якого розробив З. Фрейд. Психоаналіз ставить у центр дослідження природи людської свідомості несвідомі психічні процеси і мотивації. Він виходить з того, що гострі афективні переживання людини не зникають із психіки, а витісняються в сферу несвідомого і продовжують впливати на політичну поведінку. На основі психоаналізу можливе пояснення різних типів політичної поведінки і, зокрема, авторитарного типу особистості, що прагне за допомогою досягнення влади до подолання почуття власної неповноцінності, різного роду комплексів, внутрішнього напруження.
Психологічний підхід не претендує на винятковість і дозволяє виявити один із важливих аспектів політичного життя. Його специфічним продовженням виступає соціально-політичний метод, що орієнтує на вивчення залежності політичної поведінки індивідів від їхнього включення в соціальні групи, а також на дослідження психологічних характеристик соціальних об’єднань (націй, класів, малих груп тощо).
Діяльнісний підхід малює динамічну картину політики. Він припускає її розгляд як специфічного виду живої та опредметненої діяльності, як циклічного процесу, що має визначені стадії (етапи). Це визначення цілей діяльності, прийняття рішень; організація мас і мобілізація ресурсів на їх здійснення, регулювання діяльності; облік і контроль за реалізацією цілей; аналіз результатів і постановка нових цілей і завдань. Діяльнісний підхід слугує методологічною базою теорії політичних рішень. Розглянута під цим кутом зору політика виступає як процес підготовки, прийняття і реалізації рішень, обов’язкових для всього суспільства. З використанням діяльнісного підходу пов'язане і трактування політики як специфічної форми управління суспільством.
Своєрідним розвитком і конкретизацією діяльнісного підходу є критично-діалектичний метод. Він орієнтує на критичний аналіз політики, на виявлення суперечливостей як джерела її саморуху, її невпинних змін. Критично-діалектичний метод широко використовується в марксистському аналізі політики, у неомарксизмі (І. Хабермас, Т. Адорно та ін.), у ліволіберальній і соціал-демократичній думці, у цілому ряді інших Ідейно-політичних течій. Плідність цього методу визнається, власне кажучи, всіма прихильниками плюралістичної демократії і плюралістичної організації суспільства в цілому, тому ще плюралістична теорія ґрунтується на принципі протиріч, конкурентного суперництва різноманітних ідей, ціннісних орієнтацій політичних, економічних і культурних інститутів, індивідів і соціальних груп. Критично-діалектичний метод є провідним) такій важливій політологічній і соціологічній дисципліні, як конфліктологія.
Порівняльний підхід широко застосований у сучасній політології. Він використовувався ще в Античному світі Платоном і Аристотелем та іншими мислителями. Цей метод припускам зіставлення однотипних політичних явищ, наприклад, політичних систем, партій, електоральних систем, різних способів реалізації політичних функцій з метою виявлення їхніх загальних рис і специфіки, визначення найбільш ефективних форм політичної організації чи оптимальних шляхів вирішення завдань. Застосування порівняльною методу розширює кругозір дослідника, сприяє плідному використанню досвіду інших країн І народів. Він особливо актуальний для сучасної української політології в умовах радикальних політичних реформ, появи реальних можливостей розбудови демократичної держави, творчого використання світового досвіду. Активне використання у політичній науці порівняльного методу є підставою для виділення в ній спеціальної галузі знань – порівняльної політології.
Субстанціальний (онтологічний) підхід вимагає виявлення і дослідження тієї першооснови, що становить специфічну, якісну визначеність політики. Такою першоосновою звичайно вважають владу, відносини панування і підпорядкування в їхніх різноманітних виявах чи розподіл суспільства на друзів і ворогів (К. Шмітт). Серед значної кількості дефініцій політики явно домінують її характеристики через владу і панування.
Історичний підхід здавна використовується в політології й інших суспільних науках. Він вимагає вивчення політичних явищ у їхньому послідовному часовому розвитку, виявлення зв’язку між минулим, сьогоденням і майбутнім. Цей метод досить добре відомий і навряд чи потребує спеціальних коментарів.
Друга група загальних методів дослідження політичних об’єктів
Використання всіх названих методів першої (у нашій класифікації) групи дозволяє дати різноманітні характеристики політичної реальності. Однак арсенал пізнавальних засобів політології не вичерпується загальними методами дослідження політичних об’єктів. Він включає і другу групу методів, що відносяться не до дослідження політичних об’єктів, а безпосередньо до організації і процедури пізнавального процесу. Їх іноді називають загальнологічними методами. З огляду на той факт, що ці пізнавальні засоби не дають специфічної картини політики і належать не тільки політології, а науці в цілому, можна обмежитися їх коротким переліком. У дану групу методів входять аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування і шлях від абстрактного до конкретного, поєднання історичного і логічного аналізів, експеримент, моделювання, математичні, кібернетичні, прогностичні методи тощо.
Третя група загальних методів дослідження політичних об’єктів
Дану групу пізнавальних засобів політології складають методи емпіричних досліджень, одержання первинної інформації про політичні факти. Ці методи, так само як і попередні, прямо не відбивають специфіки політології, оскільки вони в основному запозичені з конкретної соціології, кібернетики, деяких інших наук. До них відносяться: використання статистики, насамперед електоральної; аналіз документів; анкетне опитування; лабораторні експерименти; теорія ігор, особливо плідна при прийнятті рішень; спостереження, здійснюване дослідником, який є безпосереднім учасником реальних політичних подій, спостереження за поведінкою людей, що знаходяться в умовах експериментальної ситуації тощо.
Похожие работы
... іонери. Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип. В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера: прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, ...
... ї, доцивілізованоі) фази розвитку до стадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними механізмами регулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень — племінних княжінь у державно-політичні макро-об'єднання імперського ...
... основний зміст політичного життя суспільства: політичні відносини, політичні об’єднання, політичну систему. Формування й функціонування кожної з цих форм відбиває відповідний рівень розвитку суспільства. 2. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА, ЇЇ КАТЕГОРІЇ, ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА МЕТОДИ Процес становлення політології як наукової і навчальної дисципліни в нашому суспільстві дуже затримався. Проте це сталося не ...
... ію; б) політичні інституції; в) партії, угрупування, громадську думку; г) міжнародні відносини. Вказавши на недоліки й переваги попередніх підходів спробуємо визначити власний підхід до предмету політології. Скористаємося системно-структурним методом, який спрямовує дослідника на виявлення тривких, сутнісних взаємодій між учасниками політичного життя. В основі цього життя лежить насамперед взає ...
0 комментариев