Навигация
1.1 Проблема Косово
Косовська проблема набагато ширша, ніж думає більшість пересічних громадян. На пострадянському просторі є поширеною думка, що югославський диктатор Йосип Броз Тіто за часів свого правління дозволив албанцям заселити Косово через слабку заселеність цього краю., а після його смерті невдячні албанці почали боротьбу з сербами і батогом захопили ці землі. Проте ця точка зору зовсім не відображає дійсності. Конфлікти подібні до того, що відбувається зараз в Косово відбувалися і раніше. Причиною є цього є заплутана історія цього краю, що дозволяє усім конфліктуючим сторонам казати про свою правоту.
На початку ХІІ століття територія Косово і Метохії стала одним з найбільш значущих сербських феодальних наділів. На її території знаходилось кілька сербських культурних центрів. Відомий сербський воєвода Стефан Не манія, спираючись саме на Косово, зумів затвердитись на престолі. Після смерті сербського короля Стефна Душана (1355) Сербська держава розпалась і Косово стало фактично незалежним. В 1389 році на косовському полі відбулася вирішальна битва між об’єднаними військами Сербії і Боснії та турками. Внаслідок поразки край був захоплений османами. Саме в ці часи були закладені підвалени майбутніх конфліктів бо з приходом турків багато сербів покинули свої землі і пішли на північ, а на їх місце почали заселятися албанці. [1.9. стор. 116]
Після розгрому турецького війська в 1683 році під Віднем коаліція європейських країн змогла витіснити турків з багатьох балканських регіонів, але в 1699 році, за умовами Карловицького мирного договору, за османською державою залишилися усі югославські землі, а так як серби допомагали європейцям, на них впала помста турків. Рятуючись від знищення серби масово переселяються на північ, зокрема за Дунай. В ХVIII – XIX столітті, при підтримці турецького уряду почалося систематичне заселення цих земель албанцями. На початку ХХ століття Косово ввійшов до Королівства сербів, хорватів і словенців. В цей час югославський уряд почав витісняти албанське населення, чим фактично спровокував перший конфлікт. Конфлікти виникали і в подальші роки і ставали дедалі гострішими.
Саме події в Косово започаткували процес розпаду югославської держави., а постійне погіршення становища в краї неухильно вело до дестабілізації в країні. Албанське населення, чисельність якого швидко зростало, вимагало надання рідній мові статусу офіційної та збільшення державних дотацій на розвиток краю. Націоналістичний рух албанців в Косово швидко переростав в радикальний. Все частіше виникали сутички між албанським та слов’янським населенням, в результаті яких сербів та чорногорців стали витісняти з рідних територій. Косовські албанці проголосили гасло утворення «етнічно чистого Косова». Такі події в краї ображали національні почуття сербів.
Косовська проблема спонукала відродження сербського національного руху. Його духовним центром стала Сербська академія наук і мистецтв. Саме в її надрах у 1986 році було підготовлено «меморандум про становище в Югославії», який визнав сербський народ головною жертвою режиму Й. Тіто. На з’їзді СК Сербії в травні 1986 року було обрано нове керівництво на чолі з С. Мілошевичем, яке стало домагатися перегляду положень конституції та обмеження прав автономій. З керівних посад Сербії невдовзі усунули протітовських діячів. У 1988 році сербська влада розгорнула масові акції солідарності з слов’янським населенням Косова.
Союзне виконавче віче прагнуло нормалізувати в країні здійснення економічних заходів, але становище в Косові погіршувалося. З року в рік збільшувалася чисельність сербів і чорногорців, які були вимушені залишати край. У Косово то запроваджувався військовий стан, то здійснювалася чергова програма. Однак всі ці заходи врешті-решт виявилися неадекватними.
Неспроможність розв’язання косовської проблеми не тільки підточувала проблеми СФРЮ, а й загальмувала здійснення реформ. Усе це підсилювала відцентрові настрої в Словенії і Хорватії, керівництво яких виступало з критикою сербської політики відносно албанців Косова. Акції протесту проти політики Сербії у жовтні 1988 року відбулися також у Воєводині. Усі ці події розхитували політичний механізм федерації.
Союзна скупщина у листопаді 1988 року ухвалила майже 40 поправок до конституції СФРЮ, більшість з яких стосувалася господарського механізму, а решта – відносин між федеративним центром і республіками. Союзному виконавчому вічу надавалося право втручатися у справи республік і країв, яких останні не дотримувались. Створювалися єдині фінансова, кредитна, податкова і валютна системи. Органи федеральної влади наділялися правом визначати стратегію науково-технічного розвитку. Були схвалені також закони, які забезпечували союзному уряду право виступати арбітром при розв’язанні суперечок, що виникали між суб’єктами федерації. Автономні краї позбавлялися елементів державності.
Невдовзі прийняті поправки до конституції Сербії позбавили Косово і Воєводину автономних прав. Цей крах Белграда викликав протести косовських албанців У свою чергу по Сербії прокотилася хвиля демонстрацій, учасники яких вимагали застосування жорстких заходів щодо албанських сепаратистів. Невдовзі косовське керівництво було усунуте зі своїх посад, а в краї запроваджувалася комендантська година.
У конфлікт навколо Косова втягнулись і інші республіки, які не погоджувалися виділити кошти з федерального бюджету на підтримку громадського порядку в Сербії. Надалі косовське питання все більше розділяло федеральні республіки, стимулюючи розпад Югославії. Мілошевич ще більше загострив ситуацію, добившись прийняття в 1989 році нової конституції (вересень 1990 року вона набула чинності), згідно з якою відновлялося верховенство республіканських законів над крайовими, було скасовано конституцію ліквідовано законодавчі та виконавчі органи влади Косова. У відповідь на це відбулося кілька демонстрацій, які були швидко придушені. В 1991 році в краї був проведений нелегальний референдум, який ухвалив незалежність Косова. Албанські націоналісти проголосили «Республіку Косово», сформували парламент і уряд, а президентом обрали письменника І. Ругову. Для боротьби за незалежність була використана організація «Визвольна армія Косова» (ВАК), яка вперше заявила про себе в 1993 році. Фактично в Косово була створена «тіньова держава». Після цього і до 1998 року ситуація в Косово нагадувала міну сповільненої дії. Конфлікт поступово загострювався.
В результаті стався вибух. Якщо з 1991 по 1997 роки в Косово відбулося лише кілька нападів албанських бойовиків на сербську поліцію та мирних громадян, то в 1998 році ситуація різко загострилась.
Албанці розгорнули масштабні бойові дії і взяли під контроль майже половину Косова, підійшли до столиці краю – Пріштіни. Лідери ВАК закликали до зброї усіх чоловіків віком від 15 до 55 років. Таким чином край, який був фактичним стимулом розпаду Югославії, тепер мав зіграти останню роль в його добиті. Всім було абсолютно зрозуміло, якщо Белград не утримає Косова у складі залишків Югославії і їй прийде кінець. Адже це стимулюватиме відцентрові тенденції в Чорногорії та Воєводині. Крім того поразка в Косово мала добити націоналістичний режим Мілошевича, внаслідок чого вектор внутрішньої та зовнішньої політики сербів мав докорінно змінитися. Таким чином Косово перетворилося на політичний вузол, який мав суттєво змінити ситуацію на Балканському півострові. Він мав підвести межу під довготривалим процесом трансформації політичного устрою Югославії.
В липні – серпні 1998 року, після вводу в Косово додаткових підрозділів югославської армії з важкими озброєннями, США в ультимативній формі почали вимагати від Белграда негайного припинення бойових дій. Тим не менш операції сербських сил у Косово продовжувалися до осені. З краю у сусідні Албанію і Македонію хлинув потік біженців. В жовтні їх чисельність сягнула за 300 тисяч чоловік. [18. стор 185] Лише під прямою загрозою авіанальотів з боку НАТО, югославське керівництво погодилося розпочати поетапний відвід військ, та розмістити в краї наглядачів з ОБСЄ. Проте заходи лише тимчасово стабілізували ситуацію в краї. Головною причиною незгод став правовий статус Косова. Сербська сторона принципово відмовлялась від жодних форм розширення косовської автономії, албанці ж вимагали права на самовизначення та навіть розглядали можливість виходу зі складу федерації. Міжнародні переговори, присвячені косовській проблемі, пройшли у лютому 1999 року в, були зірвані непоступливістю обох сторін. Вже в цей час стало зрозумілим, що якщо сербське керівництво не піде на радикальні поступки то війни з НАТО не оминути. Командування Північноатлантичного альянсу спільно накопичувало сили і, зрозуміла річ не мало довго тримати їх в бездіяльності. Крім того США та ряд європейських країн відразу ж зайняли проалбанську позицію з метою добити залишки непокірливої Югославії.
24 березня 1999 року керівництво НАТО оголосило про зри політичних переговорів по Косово та своїй готовності нанести авіаційні удари по військовим об’єктам в Югославії для того, аби схилити керівництво країни до більш конструктивної позиції. Одночасно на територію Македонії був передислокований 11-тисячний контингент військ НАТО. В послідуючі два місяці територія Косово та інші регіони Югославії знаходились під ракетно-бомбовими ударами. Основні удари завдавались по Сербії. Але головної поразки Югославія зазнала в пропагандистській війні. Ще одною, не менш серйозною, поразкою була відсутність союзників. Росія, на яку дуже сподівався Мілошевич, фактично зрадила Югославію, не зробивши жодної реальної дії щоб допомогти «братському народові». [8.стор20] Опинившись під жорстоким політичним і жорстоким тиском, перед перспективою гуманітарної катастрофи всередині країни, Югославське керівництво було змушене піти на згоду з НАТО.
20 червня 1999 року 84 – денна військова операція військ НАТО під назвою «Союзницька сила», яка тривала з 24 березня, згідно з угодою 10 червня була припинена. В червні сербські війська залишили Косово і згідно з резолюцією РБ ООН №1244 від 10 червня 1999 року а Косові було створено міжнародну адміністрацію та введено міжнародні сили безпеки (НДОР) за участю НАТО.
Проте поразка Югославії в війні не призвела до затишшя у балканському регіоні. Косовський конфлікт був фактично заморожений. Зокрема це стосується питання визначення статусу Косова. І з часом воно набуває все більшого значення.
31999 року (після завершення операції НАТО у Сербії) й досі провінція Косово фактично є самостійною територію під опікою ООН та Євросоюзу. Влада у провінції на всіх рівнях повністю перебуває в руках албанського етносу. У місцевому політикумі та суспільстві існує абсолютний консенсус щодо необхідності здобуття незалежності Косово.
Офіційно Косово залишається складовою частиною Сербії, а остаточний статус провінції визначається на переговорах між Белградом та Пріштіною за посередництва ООН і ЄС. Сербська меншина у краї стабільно зменшується, що посилює позиції албанців на переговорах. Впливу Белграда на політику керівництва Косово фактично немає.
У краї діють стабілізаційні сили НАТО, основне завдання яких – недопущення нових зіткнень албанського населення з сербською меншиною та відповідне розмежування територій їх компактного проживання. Поступово зростає в Косово безпекова роль ЄС, який узяв на себе політичне лідерство з визначення майбутнього як Косово, так і регіону Західних Балкан загалом. Переговори про майбутній статус Косово досі були безрезультатними і перспектива покращення ситуації поки що не проглядається. Жодної серйозної домовленості між Сербією та Косово досягти не вдається, з огляду. – .на небажання сторін іти на компроміс. Керівництво Косово однозначно виступає за повну незалежність краю, у цьому його підтримують, згідно з соцопитуваннями, 88% населення провінції; ще 8% виступають за приєднання Косово до Албанії.
З іншого боку, керівництво Сербії, зокрема її прем'єр-міністр Воїслав Коштуніца, категорично відкидає можливість незалежності. Белград пропонує принцип: «менше, ніж незалежність, більше, ніж автономія». За цим принципом Косово отримує право на власного президента й уряд, які матимуть широкі суверенні права на території краю, але йому буде заборонено мати представництво в ООН, здійснювати самостійну зовнішню та оборонну політику і мати відповідні відомства (МЗС та МО). З боку Белграда лунають пропозиції взагалі відкласти розгляд питання статусу Косово на двадцять років. Серед основних вимог Сербії також забезпечення соціального захисту етнічним сербам Косово та свободи віросповідання.
В квітні у Відні відбувся вже третій раунд переговорів лише за поточний рік. Наразі обговорюються питання фінансування сербської общини та її зв'язків із Сербією. Питання прав людини та національних меншин сторони обговорювати поки що не готові…
В умовах, коли учасники не можуть дійти якого-небудь компромісу, зростає роль третіх сторін та їх бачення шляхів вирішення проблеми. У ролі посередників тут виступають ООН (персонально представлена спеціальним представником, колишнім президентом Фінляндії Марті Ахтісаарі) та Європейський Союз (найчастіше представлений Верховним представником із питань Спільної зовнішньої та без-пекової політики Хав'єром Соланою та представником головуючої у ЄС країни). Сьогоднішню позицію посередників не можна визначити як чітку й однозначну. І це також не сприяє розв'язанню проблеми.
Проте керівництво Євросоюзу й окремих країн Європи дедалі частіше висловлює припущення про можливе відокремлення Косово від Сербії. Зокрема міністр закордонних справ Великої Британії Джек Стро недавно заявив, що «найвірогіднішим варіантом врегулюванні ситуації, що склалася, є незалежність Косово». Вирішення проблеми Косово для Європейського Союзу – своєрідна «справа честі», «лакмусовий папірець», що має продемонструвати здатність Брюсселя не лише ефективно діяти як економічне об'єднанням заможних держав, ай виступати потужним регіональним та глобальним актором, який може досягати власних зовнішньополітичних цілей поза своїми межами й нести відповідальність за безпеку і стабільність в усьому континенті. Саме на території колишньої Югославії, і Косово зокрема, проходять практичну апробацію Спільна політика безпеки та оборони ЄС і його новостворені Сили швидкого реагування. Це почалося після того, як Брюссель став переймати на себе відповідальність за стабільність і безпеку у центрі Європи від ООН та НАТО.
Зацікавленість Євросоюзу у врегулюванні ситуації на Балканах має й іншу складову, що впливає на загальну безпеку об'єднання. Адже щороку з Балкан до ЄС нелегально пробираються 120 тис. осіб, а 80% усього героїну, який потрапляє на територію Об'єднаної Європи, надходить саме з цієї території. Значну частину зазначених нелегальних трафіків утримує саме Косово.
Невизначеності ситуації додала і раптова зміна влади у Косово, пов'язана зі смертю у січні 2006 р. багаторічного лідера косоварів Ібрагіма Ругови. У лютому президентом було обрано близького соратника Ругови – Фатміра Сейдіу. Новий президент, що здобував освіту у США та Франції, активно обстоює прозахідний курс. У березні прем'єр-міністром Косово став генерал Визвольної армії Косово, яка воювала з сербами у 90-ті роки, – Агім Чеку (також брав участь у бойових діях проти сербів на боці Хорватії під час сербсько-хорватської війни).
Белград вважав А Чеку най неприйнятнішою кандидатурою на посаду голови уряду краю й підозрює його у скоєнні воєнних злочинів. З огляду на це, варто очікувати, що суперечності на переговорах можуть ще більше загостритися, а їх перебіг – стати ще не ефективнішим (До того ж недавно: міністром оборони Сербії та Чорногорії став Зоран Станковіч – колишній соратник лідера боснійських сербів Ратко Младіча, який розшукується Гаазьким трибуналом за військові злочини.)
Як Євросоюз, так і ООН визнали повну легітимність нового керівництва і висловили впевненість у його здатності вести подальші переговори. Керівництво Косово підтвердило абсолютну відданість європейським та євроатлантичним принципам і заявило про курс на інтеграцію до ЄС та НАТО, чим також посприяло зміцненню прихильності до себе з боку Брюсселя.
Позитивно впливає на сприйняття Європою прагнень косовських албанців також інтенсивний інтеграційний діалог із ЄС та НАТО Албанії, де після парламентських виборів 2005 р. соціалістичний уряд замінила правоцентристська коаліція на чолі з Демократичною партією, яка сформувала молодий прозахідний уряд.
Слід Зазначити, що Європа розуміє і небезпеки, які можуть виникнути у разі проголошення незалежності Косово. Це здатне створити прецедент і викликати невигідну для ЄС реакцію в інших регіонах, де Брюссель має свої зовнішньополітичні та без-пекові інтереси. Передусім ідеться про Придністровську Молдавську Республіку, Нагірний Карабах, Абхазію, Південну Осетію)
Таким чином Косовський конфлікт, що має довготривалу історію і сприяв розпаду Югославії, був одним зі стимулів трансформації її політичного устрою й досі не завершився, а й має перспективи розвитку (це зокрема стосується долини Прешово на півдні Сербії). Загалом, підводячи підсумок під усім вищесказаним, треба зазначити, що Косовська проблема зіграла значну роль в трансформації Югославії, недооцінювати її значення в цьому не можна. Проте й давати однозначну оцінку теж не слід.
1.2 «Жовтнева революція» в Югославії
Слободан Мілошевич по суті ніколи не був тим диктатором, яким його зображують на Заході. Так, це був авторитарний володар, проте спирався він не стільки на військову підтримку, скільки на підтримку народу. Це був публічний політик, а не кабінетний (як наприклад Сталін) і це підтверджують останні події, коли відбувся похорон колишнього лідера у Белграді 17 березня 2006 року, – вулиці міста були переповнені його прихильниками, що само вже по собі руйнує західну теорію про те, що Мілошевич передусім спирався на військових.
З самого початку своєї активної політичної діяльності Слободан Мілошевич зайняв позиції сербського націоналізму, а враховуючи, що націоналізм в той час користувався значною підтримкою сербської спільноти (та й не тільки серби підтримали ідею націоналізму, а також хорвати, словенці, босняки, албанці, македонці, чорногорці, воєводинці), це вже само по собі принесло йому широку популярність і підтримку в народі. Підвалини свого довгого політичного життя Мілошевич заклав у 1986–1990 роках, будучі головою Пезидії ЦК СК Сербії, членом Президії ЦК СКЮ. Вже тоді він відійшов від ідеї Вітовського соціалізму. В 1990–1997 роках був президентом Сербії, а в 1997–2000 р. – президентом СРЮ. [20.стор783] І на протязі всього цього періоду у Мілошевича були суперники в середині каїни, діяла опозиція. Але народ підтримував саме його через те, що Слободан був більш зрозумілий їм, з його гаслом створення «великої» Сербії, захисту інтересів сербів у колишніх республіках Югославії. Загалом націоналістичні ідеї тоді в Сербії панували і саме це тримало Мілошевича при владі. Він був борцем за права сербів.
Проте поразки в війнах з Боснією і Герцеговиною, Хорватією, Словенією, втрата Македонії, поразка у війні з НАТО, посилення відцентрованих тенденцій в Чорногорії і Воєводині, вкрай важке економічне становище підірвали безграничний авторитет Мілошевича і призвели к утворенню можливості для приходу до влади опозиції. Це стало остаточно зрозумілим по закінченню війні з НАТО.
Вперше опозиція заявила про себе, як про серйозну силу в 1996 році, в листопаді, під час виборів до народної скупщини СРЮ та місцевих органів. Тоді правляча коаліція на чолі з СПС здобула 64 місця в скупщині із 138, а опозиція, яка об’єдналася у блок «Єдність» на чолі із Зораном Джинджичем отримала 22 депутатські мандати. На виборах до місцевих органів правляча коаліція перемогла у 75% виборчих округів, але у Белграді та великих містах перемогу здобула опозиція. Її лідер Зоран Джинджич посів місце мера Белграда (хоч і не на довго). Тоді влада спробувала опротестувати кілька результатів, проте опозиція вивела на вулиці багатотисячні демонстрації і правлячі кола поступилися. Проте надалі, до закінчення натівсько-югославської війни, опозиція активних дій не робила. Але потім, відчувши послаблення влади Мілошевича та СПС, зайняла активну позицію. В вересні 2000 року відбулися президентські вибори, на яких було два головних суперника – Мілошевич – лідер правлячої коаліції, та Воїслав Коштуниця – лідер Демократичної опозиції Сербії. [13.стор15]
24 вересня 2000 року відбулися вибори, на протязі кількох днів правляча коаліція не давала жодних повідомлень про остаточні результати. Спочатку пролунала заява про перемогу Мілошевича вже в першому турі, потім почали казати про другий тур голосування. Центрвиборчком призначив повторне голосування на 8 жовтня. При цьому кандидату від опозиції (ДОС) Коштуниці не вистачило всього 0,4% для абсолютної перемог.
На прохання опозиції порівняти офіційні та неофіційні підсумки голосування за допомоги міжнародних структур, бо спеціальної комісії, пролунала високомірна відмова. Російському президенту Володимиру Путину дали зрозуміти, що його посередництво небажане. Проявившим таку ж ініціативу грекам, відповіді взагалі не дали. Членів ДОС у Центрвиборчкомі до аналізу документів не допустили. Підсумки голосування по округах не опублікували. І нарешті – рішення Конституційного суду відмінити підсумки виборів та провести їх заново, коли захочеться Мілошевичу.
Опозиція висунула владі ультиматум до 15 години 5 жовтня визнати перемогу Коштуніци. Ранком на Белград рушили сотні автобусів і автомобілів із прихильниками ДОС із провінції. Поліція намагалася зупинити їх, але маніфестанти розтрощили всі виставлені барикади. Після мітингу в будинку Скупщини СРЮ, у якому брало участь, за даними організаторів, до півмільйона громадян, парламент був узятий штурмом і розграбований. Надалі атаці піддався будинок державного телебачення. Воно було підпалено й майже повністю вигоріло. Був установлений контроль за іншими, близькими до уряду, засобами масової інформації, захоплені деякі поліцейські ділянки, штаб-квартири Соцпартії Сербії (УПС) і руху «Югославські ліві». Властиво, протягом трьох годин влада в столиці перейшла в руки демонстрантів. Поліція чинила опір лише в будинку парламенту й телебачення. Потім поліцейських взагалі не було видно на вулицях.
Після визнання перемоги Воислава Коштуници Конституційним судом він офіційно став на посаду. президента, проголосивши клятву перед новим складом парламенту. Але ця подія лише відкрила нову сторінку протистоянь у югославському суспільстві.
А в грудні 2000 року відбулися парламентські вибори (23 грудня), на яких перемогу (64% голосів) перемогу здобув блок вісімнадцяти партій – «Демократична опозиція Сербії» (ДОС). В результаті перемоги опозиція зайняла в парламенті 2/3 депутатських місць і отримала змогу формувати уряд. Прем’єр-міністром було обрано Зорана Джинджича союзника Воіслава Коштуниці по ДОС.
Восени 2002 року колишня опозиція домоглася остаточної перемоги в боротьбі з соціалістами – колишньою правлячою силою. Президент, соціаліст Мілан Міллутинович, строк повноважень якого скінчився 5 січня 2003 року, був змушений їхати у Гаагу, де представ перед Міжнародним трибуналом. Його звинуватили у злочинах проти людськості. А загалом він проходить по тим же справам, що і його покровитель Слободан Мілошевич. А колишнього президента СРЮ було заарештовано 1 квітня 2001 року, разом з кількома соратниками. Сербська радикальна партія, на чолі з Воіславом Шешелем, прямо звинуватила владу в тому, що вона діяла за наказом США. Офіційний Вашингтон, як відомо, пов’язав надання фінансової допомоги Югославії з арештом Мілошевича в строк до 31 березня.
Всі ці, та інші дії колишньої опозиції відверто підтримував Захід. Окрім цього, одразу після зміни влади в Белграді ООН скасувала всі міжнародні санкції проти СРЮ. В країні розпочався процес інтеграції до західноєвропейських структур: Ради Європи, ЄС, НАТО.
Проте повалення Мілошевича не принесло Югославії спокою. Розгорнулася запекла боротьба між Воіславом Коштуницею – поміркованим націоналістом та Зорном Джинджичем – відвертим прихильником прозахідного активного курсу. На президентських виборах 2000 року Джинджич не висунув свою кандидатуру, це він пояснив так: «Я занадто прихильний до Заходу, щоб сербський виборець мене підтримав».
Припинилася ця боротьба 12 березня 2003 року внаслідок вбивства Джинджика. Це фактично принесло перемогу партії поміркованих націоналістів, які вважають, що швидкий темп економічних і політичних реформ створює загорзу «продажу» країни Заходу.
Таким чином підводячи підсумок ті темою приходу до влади опозиції, можна сказати, що перемогу здобули помірковані націоналісти, яких Захід вимушений підтримувати через загрозу приходу до влади радикалів. Загибель Зорана Джинджича завдала серйозного удару по прозахідним позиціям в Югославії і Сербії зокрема. Помірковані націоналісти на чолі з Коштуницею взяли курс на збереження Югославії, або хоча б її частини.
Розділ 2
Похожие работы
... і принципи та технології політичної реклами та її вплив на свідомість населення досліджували І. Антоненко, А. Донцов, С. Лісовський, А. Соловйов, С. Пшизова та ін. Як комунікативний процес політичну рекламу вивчали В. Бебик, Є.Єгоpова-Гантман, Т. Ляпіна, В. Музикант, І. Шовкун та ін. [23, 125]. Багато дослідників стверджують, що сучасні технології індивідуального „промивання мізків” разом з ...
... (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Д'юї, Дж. Джеліотті, Р. Дарендорф, М. Фрідман). Неолібералізм (грец. nеоs - новий, ІіЬеzalis - вільний) – сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інстутиалізації нових форм ...
... іонери. Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип. В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера: прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, ...
... ірні союзницькі відносини із СРСР. Правда, угода 1935 р. зі СРСР розглядалося Прагою, насамперед як інструмент політичного впливу на потенційного агресора, а не як реальний військово-політичний союз. На характері зовнішньої політики ЧСР напередодні мюнхенської змови і її прогнозів багато в чому позначився необґрунтований політичний оптимізм президента Бенеша. З травня 1938 р. почалася посилена ...
0 комментариев