Навигация
5. Націонал-комунізм
Поява й поширення націонал-комунізму спричинені насамперед слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками українізація (з 1923 р.) навіяли деяким представникам українських лівих надію на те, що можна виправити критичне становище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, компромісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної державності.
Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націонал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єдиного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.
Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кілька напрямів:
1) ліва течія в УСДРП (1917-1918 рр.; головні представники — П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю. Медведєв, Е. Неронович);
2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918-1919 рр.; головні представники — Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, певною мірою М. Скрипник);
3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше — УКП (боротьбисти) (1918-1920 рр.; головні представники — Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський);
4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укапісти) (1920-1925 рр.; головні представники — М. Авдієнко, А. Драгомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко);
5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919-1920 рр.; головні представники — Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г. Лапчинський, П. Попов);
6) закордонна група УКП (1920-1922 рр.; головні представники — В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В. Мазуренко, певний час М. Чечель).
Теоретичним підґрунтям українського націонал-комунізму стали гострополемічні та публіцистичні твори В. Шахрая (1888-1919; «Революція на Україні», 1918), С. Мазлаха та В. Шахрая («До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?», 1919), М. Хвильового (1893—1933; «Камо грядеши», «Думки проти течії»; «Україна чи Малоросія?»; «Апологети писаризму»).
Політичну концепцію націонал-комуністів підпирали економічні дослідження М. Волобуєва, Г. Гринька, С. Діманштейна і В. Доброгаєва про колоніальний статус української економіки в системі народно-господарського комплексу СРСР та історичні праці М. Равича-Черкаського і М. Яворського, в яких обґрунтовувалися ідеї «двокорінності» КП(б)У та потреби незалежного розвитку української радянської державності. У площині практичної політики під час українізації (1923-1933 рр.) ідеї націонал-комунізму намагалися реалізувати М. Скрипник (1872-1933) та О. Шумський (1890-1946).
Найяскравішим представником націонал-комунізму є письменник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він вважав:
1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування;
2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу — людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та рушія історії.
Гасло культурного Ренесансу на українських теренах, проголошене М Хвильовим, було наслідком відмови від однобічної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» — закликав мислитель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спадщини «психологічної Європи». Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політичними, він вважав боротьбу за самостійність української культури складовою процесу кристалізації української нації та створення повноцінного й незалежного від Москви державного організму у формі радянської соціалістичної республіки. Він виявився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самостійної комуністичної України.
Націонал-комуністичні ідеї набули «другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті рр.). Їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства — праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), в якій викривалися відхилення радянської національної політики в Україні від ленінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Надалі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М. Хвильовий) з українським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною.
6. Національна ідея в діяльності українських партій і утворення молодіжних партій
Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в політичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед ними стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися в середовищі російських радикалів.
Ще одним важливим стимулом стала поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо назиали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.
Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайомився з «підривними» ідеями, ліберально настроєний викладач давав йому контрабандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В університеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад, київська чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеологій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяльністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури.
Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання.
Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто не завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членом студентських громад, що слугували первинним будівельним матеріалом для українських політичних організацій.
Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у 1891 р., коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Михновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила «братство тарасівців».
Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні організації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському радикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти зі студентськими групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, постановку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавничого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української літератури. І. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників наслідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.
Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській газеті «Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри молодих українців». Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно критикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури.
Його автори впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколи не було старше покоління, тобто істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї «українськості» вони зобов'язувалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в «українському дусі» своїх дітей, вимагати викладання в школах української мови й при кожній нагоді боронити українську справу. В царині політики їхньою метою було цілковите визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.
Однак, попри всі ці сміливі ідеї та активізацію культурної діяльності, братство домоглося незначних конкретних результатів і незабаром розчинилося в інших українських політичних угрупованнях.
Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українського руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновича й Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об'єднала б усіх українських активістів імперії.
Внаслідок цього постала «Українська загальна організація» (УЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студентських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За даними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100 з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації стала спроба надрукувати у пресі «Послання до українців». Це стало, зокрема, причиною заснування в Києві книговидавництва УЗО й книгарні. Вона також улаштувала святкування річниць народження Т. Шевченка та інших видатних українських письменників, що сприяло піднесенню морального духу українців.
Особливо знаменними були святкування ювілеїв І. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р., в яких взяли участь кілька тисяч представників української інтелігенції, в т. ч. з Західної України. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українську патріотичну діяльність, УЗО заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила про те, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не мали того, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї та поляки, - політичної партії.
І знову саме в Харкові ініціативу взяла група студентів, до якої входили Л. Матусевич, Ю. Коллард, О. Коваленко та сини кількох старих українофілів — Д. Антонович, М. Русов, Д. Познанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію — тісно згуртовану конспіративну групу. Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій — у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом.
До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів. Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складову діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові — в Галичині та Чернівцях — на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання — «Гасло» та «Селянин», які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету політизувати селянство.
Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди — власне тоді, коли вона вдалася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку постала проблема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу увагу — національне чи соціально-економічне питання? Спочатку з опублікованого партією памфлету «Самостійна Україна» (автор — палкий націоналіст Микола Міхновський) випливало, що національне питання привертало до себе велику увагу її членів. Проте згодом, з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра «свідомих українців» на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних питань. До того ж багато її членів стали на позиції марксизму, поступово перетворюючи партію на соціально-демократичну організацію.
Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення націоальних, політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, які раніше, складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж, оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консервативна точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що змушувало українців відпо-відних переконань вступати до російських консервативних партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарешті вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.
Висновки
Отже, на початку ХХ ст. у світі виникла нова політична реальність. Вона повязана з оформленням масових політичних партій, які борються за владу і вплив на виборців; розвитком нових засобів масової інформації, здатних значною мірою впливати на громадську свідомість мас; потребою перебудови традиційної конфігурації відносин панування / підпорядкування у суспільстві. Тому вже наприкінці ХIХ ст. існуючі класичні політичні теорії стають неефективними.
Особливості української політичної думки XIX-XX ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.
Україна впродовж XIX-XX ст. перебувала майже виключно в російській (радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано — західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.
З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки XIX-XX ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних і взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.
Важливим стимулом розвитку політичних концепцій та угруповувань стала поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.
Однак вже у 20-х роках XX ст. майже всі політичні теорії підпали під вплив комуністичної концепції та партії і були фактично заборонені.
Список літератури
1. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенко. – К., Видавничий центр "Академія", 1998.
2. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. - М., "Логос", 1997.
3. Политология. Учебник. / Под ред. М.Н.Марченко, - М., Изд-во МУ, 1997.
4. Мальцев В.А. Основы политологии. М., ИТРК РСПП, 1997.
5. Енциклопедичний політологічний словник. - К., Вища школа, 1997.
Похожие работы
... ію. Ці ідеї розробляв і Г. Полетика. Яскраве уявлення про погляди та психологію козацької верхівки давали щоденники та записи М. Ханенка, Я. Маркевича та ін. Величезну роль у розвитку української політичної думки відіграв видатний мислитель, поет, просвітитель-демократ Григорій Сковорода (1722—1794). Він визнавав політичну свободу найвищим досягненням людства і проголосив її головною метою свого ...
... рабство і багатство. Марк Аврелій розглядав державу як конформістичне утворення з рівним для всіх законом, вважав найважливішою цінністю свободу підданих. Неабиякий вплив на подальший розвиток світової політичної думки справили римські юристи І—III ст. н. е.: Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестин, Павло та ін. Вони підняли розуміння права і закону на емпірико-теоретичний, логіко-понятійний, ...
... як ідеї культурно-національної автономії, так і національно-територіальної. В загальному, політична думка кінця ХІХ – початку ХХ століття характеризується виникненням різноманітних концепцій української державності, формуванням декількох підходів до визначення характеру національного розвитку майбутньої Української держави. Вітчизняна політична думка цього періоду сформувала три основні традиц ...
... іонери. Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип. В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера: прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, ...
0 комментариев