Політики і політичні лідери: особливості типологізації

Реферат з політології

Політики і політичні лідери: особливості типологізації

Найголовнішою серед численних потреб людини є потреба влади і слави. При цьому зажити слави досить легко, якщо здобути владу. Бажання влади постає, як правило, у двох основних формах:

• експлікативне — притаманне не всім, а лише лідерам;

• імплікативне — властиве тим, хто йде разом, поруч, за лідером, очікуючи, що в разі його перемоги, перемоги його групи і їм дістанеться частка влади.

Боротьба за владу — одвічне явище, як і нерівність у її розподілі. Політиками, звичайно, не народжуються, ними стають. І хоча певних вроджених якостей характеру не можна не враховувати, для того щоб стати справжнім політиком, потрібно цьому вчитися, працювати над собою, самовдосконалюватися. Інакше кажучи, лідер повинен мати відповідні психологічні, соціально-політичні особливості, риси, досвід. М. Вебер виокремлює серед них три основних: пристрасть (самовідданість справі); почуття відповідальності; окомір (дистанція стосовно людей і речей).

М. Вебер запропонував таку типологізацію політичного лідерства:

•  лідерство, властиве традиційному правлінню. Таке лідерство спостерігається там, де впродовж тривалого часу є незмінними традиційні суспільні норми, де громадяни вірять у законність існуючої влади, тим більше, коли така влада існує тривалий час;

•  харизматичне лідерство. Це лідери з винятковими якостями. їм майже сліпо вірять усі і слідують за ними. Це лідери-"напівбо-ги", які виконують "виняткову місію";

•  легітимне лідерство. Такий лідер обирається шляхом досконалих виборчих процедур, а потім його діяльність суттєво підсилюється повноваженнями, що йому надаються, у тому числі і винятковими. Легітимне лідерство доцільне і результативне, якщо існує дієвий механізм підконтрольності діяльності лідера тим, хто привів його до влади.

Досить своєрідною і загалом об'єктивною є типологізація політичних лідерів, яку пропонує О. Петрунько; він виокремлює такі їх групи:

•  лідери-демократи, здатні мислити по-новому, активно рухати ринкові реформи;

•  лідери жорстокої руки, амбітні, авторитетні, своєрідні політи-ки-диктатори;

•  професійні політики, що мають досить високі ділові якості, прагматично і патріотично налаштовані;

•  політики, які свого часу заявили про себе досить відчутно, але потім за різних обставин змушені були перейти на "другі ролі";

•  так звані червоні політики, що символізують собою минулі комуністичні, соціалістичні порядки;

• політики — "головні виконавці", що "роблять реальну політику".

Відома психологічна концепція лідерства французької школи (Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фромм та ін.) базується головним чином на суто людських особистісних рисах, які є базисними для поведінки конкретної особи.

Варто зазначити, що методологічні засади згаданої концепції в колишньому СРСР практично не визнавалися. Нині ситуація в цьому плані змінилася, і не лише в Україні.

Останнім часом багато публікацій щодо саме психологічних аспектів лідерства з'явилося в російській політології (Г. Ашин, Ф. Бурлацький, Д. Волкогонов, М. Ільїн, Б. Коваль, В. Соловйов, І. Клепіков та ін.). Російські політологи розробили соціально-психологічну типологію лідерства, беручи за основу такі головні його ознаки:

•  історизм, тобто тип лідерства, який значною мірою залежить від характеру епохи;

•  масштабність — йдеться про поділ лідерів на загальнонаціональних, регіональних, певного класу, групи;

•  класовість — виходять з того, інтереси якого класу, соціальної групи обстоює лідер;

•  ставлення до існуючого устрою, організації — функціональний, стабілізуючий, дисфункціональний лідер;

•  здатність — людина стала лідером завдяки своїм якостям чи внаслідок певних обставин;

•  ініціативність — здатність лідера продовжувати почату справу.

Процес вивчення політичного лідерства як одного з найважливіших і найскладніших феноменів потребує ретельнішого дослідження. У цьому контексті глобальні події 1989-1991 рр. в Україні поки що залишилися без серйозного наукового аналізу.

Серед значної кількості лідерів у будь-якій країні домінуючу роль все ж відіграють політичні лідери як люди, що мають значно більшу порівняно з іншими політиками підготовленість, досвід, мають реальну владу, завдяки якій здійснюють легітимний вплив на певну, а то й більшу частину суспільства. При цьому тисячі співгромадян добровільно, з відповідними сподіваннями і бажаннями делегують політичним лідерам свої політико-владні повноваження. Такими лідерами є державні діячі, керівники політичних партій, об'єднань, громадських організацій, блоків тощо.

Можна, звичайно, навести приклади іншої типологізації політичних лідерів. Так, український соціолог П. Фролов поділяє політичних лідерів за таким принципом: вища посадова особа; військовий високого рангу; впливовий підприємець; меценат; профспілковий лідер; господарник; людина з низів; член певної партії; професіонал.

Серед класифікацій лідерства найприйнятнішою, на нашу думку, є така:

•  традиційний лідер. В основі поведінки, діяльності такого лідера закладена релігія і слідування традиціям, звичаям. Прикладом тут можуть бути вожді племен, шамани, монархи, що успадковують владу;

•  харизматичний лідер — неординарна, сильна особистість, вождь, пророк, людина, наділена винятковими здібностями керівника, здатністю психологічного впливу на інших. У більшості посттоталітарних країн, у тому числі в Україні, таких лідерів практично не спостерігаємо;

•  бюрократичний лідер — характеризується непохитною вірою в існуючу політичну систему, державний устрій. При цьому він проявляє себе не тільки як особистість, а значною мірою як агент державного устрою;

•  неформальний лідер — має певні прояви харизматичного лідерства. Часто такі лідери, не займаючи високих постів, уміють досить ефективно впливати на політичні події.

Зрозуміло, що такі типи політичних лідерів, яких відомий політолог М. Вебер називав "чистими типами", в житті у "стерильному" вигляді, без певних рис інших типів, зустрічаються вкрай рідко.

Лідерство (за М. Херманном) можна розглядати і з позиції відповідних функцій, які повинен виконувати або виконує лідер.

Лідер-вождь. Він має всеохоплюючу мету, заради досягнення якої готовий навіть до зміни політичної системи. Такий лідер вміє чітко визначити головне завдання і форми своєї діяльності, вміє вести інших за собою. Часто йому властиве особливе бачення ситуації у суспільстві, шляхів його розвитку.

Лідер-комівояжер. Лідер цього типу вміє будувати свою кар'єру і діяти за рахунок поважливо-шанобливого ставлення до потреб людей. Він прагне не просто їм допомогти, а й переконати, що здатен вирішити проблеми інших.

Лідер-пожежник. Лідер, що чудово реагує на швидкі зміни у суспільно-політичному житті, вміє оперативно вирішувати поточні проблеми, узгоджувати різні позиції і точки зору.

Лідер-маріонетка. Лідер, що діє не самостійно, а від певної групи людей, політичної сили, яка його висунула і підтримує. Звичайно, з одного боку, він пропагує і пропонує "купити" свої ідеї; з іншого — вміє вибирати відповідні методи для реалізації таких ідей.

Окремо треба розглядати проблему авторитету політика. Загалом розрізняють три основних типи авторитету. Звичайний авторитет — такий, що визначає ієрархію відносин в сім'ї, функціональний, або професійний — пов'язаний із знанням людиною своєї справи, кваліфікацією, і харизматичний лідер. Саме останній є авторитетом політика, оскільки він щонайтісніше пов'язаний з такими якостями людини, як сила тверджень, інтелігентність, комунікабельність.

Високопрофесійному, авторитетному політику, як правило, притаманне альтернативне мислення, він уміє серед багатьох можливих рішень вибирати найправильніше, найефективніше. Для того щоб навчитися так мислити, треба надто довго працювати над собою, самовдосконалюватися, вміти визначати сильні і слабкі сторони конкретних рішень у разі їх прийняття.

Кожен політичний лідер є продуктом свого часу, значною мірою його породженням. Тобто, навіть випереджаючи епоху, він мусить працювати в умовах тих норм, переконань, ідей, які існують у суспільстві. Піти далі цих норм дано далеко не кожному. Усвідомити суть поведінки конкретного політика неможливо без знання і врахування особливостей формування та прояву його політичної психології.

Відомий український вчений, спеціаліст у сфері управління Г. Щокін, розглядаючи політичне лідерство як унікальний феномен суспільного життя, виокремлює три основні його концепції.

•  лідерство як універсальний феномен людської діяльності із закономірностями його функціонування в усіх сферах життя суспільства;

•  лідерство, що ототожнюється з керівництвом і управлінням;

•  лідерство як специфічне явище суспільного життя, що не зводиться до психологічних, економічних чи правових принципів, а здійснюється через функціонування політичних інститутів.

Визнаючи, що всі три концепції стосовно політичного лідерства мають право на існування, підкреслимо особливу важливість саме третьої.

Тут ми торкаємося іншого важливого сюжету—різних рівнів політичного лідерства. Здебільшого політична діяльність відбувається:

•  на рівні малої групи, яка об'єднана спільними інтересами в політиці. Таке лідерство притаманне будь-якому суспільству;

•  на рівні політичних рухів як прагнення до здобуття влади конкретними соціальними прошарками. У цьому разі особливого значення набувають не так якості лідера, як його здатність адекватно відображати інтереси певної частини населення, бути яскравим представником конкретного типу політичної свідомості;

•  на рівні політичного лідерства як засобу організації влади в умовах функціонування громадянського суспільства, поділу влади (законодавча, виконавча, судова), диференціації соціальних прошарків за економічним становищем і відповідним світосприйманням.

Суттєве значення для формування політиків, політичних лідерів має політична психологія, її прояви. Американський політолог Р. Даль констатував, що політична психологія — "це дослідження політики, в якому акцент робиться скоріше на індивідах, ніж на великих політичних одиницях". Таке твердження, однак, не зовсім точне, бо велике значення поряд з психологією окремого політика має психологія мас, громадських організацій, політичних партій, рухів, об'єднань.

Хоча політична психологія як явище з'явилася з виникненням політичного життя, вона ще надто молода як наукова дисципліна. Фактично вона виокремилася в науку з політології в 60-х роках XX ст., з огляду на те, що політичні партії, організації, об'єднання змушені були шукати нові методи ефективнішого управління рядовими учасниками політичного процесу.

Формування політичної психології як науки, наукової дисципліни базується насамперед на ідеях, концепціях таких видатних філософів різних часів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Бетман, Г. Спенсер, А. Смітт, Т. Петерсон, Р. Мертон та ін.

Методологію підходів до психологічних, соціальних процесів, основні методи їх дослідження політична психологія свого часу запозичила загалом від соціології та соціальної психології.

Найпомітніші теоретичні розробки з політичної психології з'явилися в США наприкінці 60-х років XX ст. у зв'язку з інтенсивними напрацюваннями проблем міжнародної політики. Поступово до них додалися праці вчених інших країн, і нині політична психологія є наукою, що розвивається активно і динамічно.

Об'єкт дослідження політичної психології дотепер чітко не визначено і не окреслено. Під ним вбачають такі питання внутрішньої і зовнішньої політики, як тероризм, охорона навколишнього середовища, етноконфлікти, криза суспільних відносин, субкультура протесту та недовіри громадян до уряду, дискримінація окремих соціальних груп населення та ін.

Так, психологи-біхевіористи вважають предметом політичної психології особливості політичної поведінки конкретної людини, політика, лідера, політичної групи, партії, організації. Вивчаючи політичну поведінку, її, на думку біхевіористів, можна відповідним чином моделювати, конструювати, а тому й самі політики видаються об'єктом маніпулювання.

Психологи-когнітивісти займаються дослідженням закономірностей ідеологічного процесу як складного і неоднозначного явища і мають на меті досягти на основі розвитку політичної психології відповідної гуманізації політичних відносин.

Психоаналітики предмет політичної психології розглядають крізь призму підсвідомого і намагаються зрозуміти відповідні мотиви політичних вчинків за рахунок своєрідного психобіографічного методу.

У колишньому СРСР до 50-60-х років політична психологія як наука не розвивалася, бо політична свідомість громадян фактично ототожнювалася з пануючою ідеологією, а будь-які відхилення від неї вважалися абсолютно неприпустимими. Фактично політична свідомість громадян зводилася виключно до комуністичної ідеології. Починаючи з 90-х років в умовах політичного плюралізму, відмови від комуністичних ідеалів інтерес до політичної психології як явища постійно підвищується, зростає, підсилюється ідеологічними, політичними суперечностями, протистоянням, наявністю у посттоталітар-них суспільствах великого конфліктного потенціалу.

Принципового значення у контексті політичної психології набувають психологічні складові політичної поведінки людей, а отже й політиків. Загалом виходити потрібно з того, що психологи виокремлюють три форми вияву активності людини: інстинктивну, навичкову та розумову. Відповідно до цієї класифікації можна розглянути й різновиди політичної поведінки.

Фактично в політиці спостерігаємо всі прояви людських інстинктів: самозбереження, жорстокість, агресію, насилля, солідарність тощо.

Коли йдеться про політичні навички, то маються на увазі певні вміння, звички, стереотипи. При цьому варто зважати на те, що навички не завжди сприяють позитивній діяльності політика, наприклад старі навички гальмують діяльність політика в нових умовах. Втім, будь-які політичні системи вкрай зацікавлені в тому, щоб населення, пересічні громадяни мали певні політичні навички.

Ще однією формою політичної поведінки є розумова. Основною її ознакою, поряд з іншими, є цілеспрямованість. її забезпечують за допомогою усіляких програм, ідеологічних схем, концепцій, акцій, кампаній.

Механіка політичної поведінки — явище складне. Незалежно навіть від свого бажання тією кожен політик чи іншою мірою виконує досить багато функцій. До основних з них (за їх суспільним, політичним значенням) належать такі:

•  об'єднання суспільства, громадян навколо певних цінностей, інтересів, мети і завдань. Особливо яскраво ця функція простежується у діяльності політиків — лідерів політичних партій, об'єднань;

•  пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Реалізація такої функції потребує певних аналітичних навичок, уміння порівнювати, вибирати найефективніші рішення. Це значною мірою залежить від певного політичного чуття, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ризикувати заради досягнення очікуваного результату;

•  захист громадян від проявів беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримка громадського порядку. Ця функція, як ніяка інша, найчастіше зазнає постійної експлуатації, нерідко стаючи знаряддям дешевого популізму;

•  зміцнення політичних зв'язків з масами. Без цього політик швидко відчужується від своїх прихильників;

•  ініціювання, оновлення і генерування оптимізму і соціальної енергії мас, мобілізація їх на реалізацію певних цілей і завдань. Ця функція широко використовується політиками-популіста-ми, майстрами проголошення гучних промов, людьми, які добре володіють словом і пером.

Звичайно, вирізняють й інші функції, властиві політикам. їх неважко визначити залежно від обставин, якостей, притаманних окремому політику. Тут, повертаючись до першої функції політика, необхідно звернути увагу на його політичні інтереси, політичні інтереси його електорату, прихильників.

Політик змушений узгоджувати свої політичні інтереси з інтересами мас, інших політиків, тобто найрізноманітнішими суб'єктами політики, політичними подіями і процесами. Легко, наприклад помітити, що багато політиків експлуатують загальнодержавні проблеми та ідеї, запити і потреби громадян, які лежать, як кажуть, на поверхні.

Чи можна, скажімо, знайти сьогодні в Україні політика, який би свого часу не обіцяв вирішити різноманітні питання соціально-економічного плану, піднести рівень життя народу, покінчити з безладдям, вседозволеністю, корупцією, підтримати пенсіонерів, інвалідів тощо? На жаль, від виборів до виборів у боротьбі за владу політики це робили, роблять і робитимуть. Окрім апелювання до совісті та моралі таких політиків, ніхто нічого нового ще не придумав.

Центральною категорією політики є політична влада. Оскільки до неї причетна більшість політиків, можна типологізувати їх ще й за такими ознаками: потяг до влади; функції у політичній системі; джерела керівництва; політична активність; ставлення до власної компетентності.

Не кожна людина, і навіть політик, прагне до влади. У кожній нації людей з непереборним потягом до влади налічується не більше десяти відсотків. За цією ознакою політичних лідерів можна розподілити на авторитарних і неавторитарних, тобто демократичних. І ті й інші прагнуть влади, однак перші намагаються її досягти силовим примусом, а другі — здебільшого переконуючи електорат (громадськість), колег, інших політиків тощо.

Крім того, авторитарні політичні лідери намагаються здобути владу насамперед революційним шляхом, а демократичні — відповідними реформаторськими діями, захистом і поглибленням демократичних змін у суспільстві.

Якщо брати за основу критерій "функції у політичній системі", які певною мірою виконує той чи інший політик, то тут (за американським політологом Г. Лассуеллом) вирізняють три типи політичних лідерів — адміністратор, агітатор, теоретик. Звичайно, в чистому вигляді таких лідерів також практично не існує. Втім, помітні відмінності між ними є.

Лідер-агітатор — це скоріше харизматичний лідер, який є улюбленцем мас за рахунок уміння декларувати прості, зрозумілі і ясні рішення.

Лідер-адміністратор — це політик, здатний приймати виважені, часто вдалі компромісні рішення.

Лідер-теоретик — це стратег, що вміє вирішувати перспективні, стратегічні питання, довіряючи поточні своїм однодумцям.

Якщо брати за критерій у типологізації політиків "джерела керівництва", то можна виокремити два типи політичних лідерів. Одні з них у своїй діяльності керуються внутрішніми чинниками, інші — зовнішніми. Іншими словами, перші глибоко переконані, що вони стали і є справжніми лідерами саме за рахунок власних знань, уміння, таланту, праці тощо, тоді як другі вважають себе не інакше як обранцями долі, тими, кому цією долею невідворотно судилося не лише самим досягти вершин, а й привести до них інших.

Можна класифікувати лідерів і за їхньою політичною активністю. Так звані "пробивні" лідери готові і спроможні зробити багато завдяки своїй наполегливості.

Лідери-правоносії готові багато на що, дбаючи про те, щоб залишатися в центрі політичних рішень будь-якого рівня.

Вирізняють, врешті, і такий критерій типологізації політичних лідерів, як ставлення до власної компетентності. Це новатори, координатори, консерватори, бюрократи, владарі, адміністратори.

Новатори — неординарні, оригінальні лідери, які шукають нетрадиційних кроків на шляхах до досягнення бажаних результатів.

Координатори — лідери, що вміють знаходити незвичні, але прийнятні рішення компромісного характеру. Лідери такого гатунку потрібні для стабілізації як влади зокрема, так і суспільно-політичної ситуації у країні загалом, особливо в умовах перехідного періоду.

Консерватори — лідери старого гатунку, що не бажають приймати серйозних рішень. Вони багато уваги можуть приділяти реформуванню другорядних сфер, не зачіпаючи наріжних основ суспільства. Звичайно, консерватори найчастіше конфліктують з новаторами.

Лідери-владарі вирізняються насамперед певними егоїстичними рисами. Як правило, це стратеги, яких не цікавлять деталі політичної діяльності. Політичну владу такі лідери утримують, формуючи відповідні нові відносини влади у малих чи великих впливових суспільних або політичних групах.

Лідери-адміністратори — це політики-професіонали, реалісти. Вони постійно підтримують зв'язки і підкреслюють свою ідентичність з народом, дбаючи про інтереси відповідної суспільної групи.

Завершуючи розгляд проблеми лідерства взагалі, варто навести думку відомого українського філософа-політолога Б. Гаєвського: "Типи політичних лідерів в Україні мають національні корені і національний зміст та форму як онтологічно, так і історично... Неповторність українського лідерства має загальні підстави для національної неповторності, в якій виявляє себе національно-історичне, культурно-психологічне і організаційно-політичне начало українства. На всіх етапах самоствердження народу воно знаходило персоналізований національний геній і національну енергію для гідного виборювання власної долі".

Використана література

 

1.    Абульханова-Славская К. Деятельность и психология личности. — М., 1980.

2.    Блондель Ж. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу. — М., 1992.

3.    Брегеда А.Ю. Основи політології. — К., 1997.

4.    Воронкова В.Г. Политическая антропология: Постмодернистская парадигма власти // 36. наук, праць Запорізької держ. інж. акад. — Запоріжжя, 1998.

5.    Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія. — К., 1999.