Психологічний зміст характеру людини

Зміст

Вступ. 2

1. Визначення характеру. 4

2. Структура характеру. 8

3. Природні і соціальні передумови характеру. 14

4. Формування характеру. 17

Висновки. 19

Використана література. 21

Вступ

Кажучи про характер (що в перекладі з грецької означає «карбування», «друк»), розуміють ті властивості особистості, які накладають певний відбиток на всі її вияви і виражають специфічне для неї відношення до світу і передусім до інших людей.

Характер зумовлює визначеність людини як суб'єкта діяльності, який, виділяючись з навколишнього, конкретним образом відноситься до нього. Знати характер людини - це знати ті істотні для неї риси, з яких витікає, чим визначається весь образ її дій. Риси характеру - це ті істотні властивості людини, з яких з певною логікою і внутрішньою послідовністю витікає одна лінія поведінки, одні вчинки і якими виключаються, як не сумісні з ними, ті, що їм суперечать.

Наявність у людини характеру передбачає наявність чогось значущого для неї в світі, в житті, чогось, від чого залежать мотиви її вчинків, цілі її дій, задачі, які вона собі ставить або на себе приймає. Характер являє собою внутрішні властивості особистості, але це не означає, що вони в своєму генезисі і суті визначаються зсередини, системою внутрішніх органічних або ванутрішньоособистісних відносин. Навпаки, ці внутрішні властивості особистості, що складають її характер, виражаються у відношенні до того, що є значущим для людини в світі, і визначаються через відношення до світу.

Проблема характеру хвилювала дослідників з часів далекої старовини. Вже Аристотель і Платон пропонували визначати характер людини по фізіономії. У основу їх характерології лягла гіпотеза так же фантастична, як і наївна. Пропонувалося відшукувати у зовнішності людини риси схожості з якою-небудь твариною, а потім ототожнювати її характер з характером цієї тварини.

У XVIII віці придбала популярність фізіономічна система І.К.Лафатера, який вважав, що людська голова є «дзеркало душі», і вивчення її будови, конфігурації черепа, міміки є основний шлях для пізнання людського характеру. Лафатер залишив ряд дотепних спостережень над обличчями знаменитих людей, зібраних в його книзі «Фізіогноміка», абсолютно позбавленій наукового значення, але вельми цікавої.

Френологія пов'язана з ім'ям німецького лікаря Ф.Галя. У основі вчення Галя лежало твердження, що всі властивості характеру мають свої суворо спеціалізовані центри в півкулях головного мозку. Ступінь розвитку цих якостей знаходиться в прямій залежності від величини відповідних частин мозку.

Протягом всієї історії психології робилися спроби побудови типології характерів. Однієї з найбільш відомих і ранніх була запропонована німецьким психіатром і психологом Е. Кречмером. Трохи пізніше аналогічну спробу зробив його американський колега У. Шелдон, а в наші часи - Е. Фромм, К. Леонгард, А. Е. Личко і ряд інших вчених.

Думки вчених про формування характеру, його місце в структурі особистості і вплив на діяльність людини розходяться. Однак безсумнівно, що характер є сукупністю рис особистості, що визначають взаємовідносини людини з іншими людьми і з самою собою.

Мета даної роботи - розгляд поняття, структури і особливостей формування характеру, його зв'язку з діяльністю і спілкуванням.

Актуальність теми даної роботи полягає в значенні особливостей характеру в житті і діяльності людини, в тому числі і професійній.

1.    Визначення характеру

Характер - це особливі прикмети, які придбаває людина, живучи в суспільстві. Подібно тому як індивідуальність особистості виявляється в особливостях протікання психічних процесів (хороша пам'ять, багата уява, кмітливість і т.д.) і в темпераменті, вона виявляє себе і в рисах характеру.

На думку видатного психолога С. Л. Рубінштейна [12, з. 211], характер людини - і передумова, і результат її реальної поведінки в конкретних життєвих ситуаціях; зумовлюючи її поведінку, він в поведінці ж і формується. Смілива людина поступає сміливо, а благородна людина поводиться благородно. Об'єктивно благородні або сміливі справи можуть первинно здійснюватися, зовсім не вимагаючи особливої суб'єктивної сміливості або благородства; сміливість справ або благородство вчинків переходить в сміливість або благородство людини, закріпляючись в її характері; в свою чергу сміливість або благородство характеру, закріпившись в ньому, зумовлює сміливість або благородство поведінки.

Цей взаємозв'язок характеру і вчинку опосередкований взаємозалежністю властивостей характеру і мотивів поведінки: риси характеру не тільки зумовлюють мотиви поведінки людини, але і самі зумовлені ними. Мотиви поведінки, переходячи в дію і закріпляючись в неї, фіксуються в характері. У мотивах риси характеру виступають уперше ще у вигляді тенденцій; дія переводить їх потім в стійкі властивості. Шлях до формування характеру лежить тому через формування належних мотивів поведінки і організацію направлених на їх закріплення вчинків. Ця точка зору була запропонована Рубінштейном і згодом розвинена іншими дослідниками (Теплов Б. М., Петровський А. В.).

Як загальне правило, характер визначається не кожним одиничним, більш або менш випадковим вчинком, а всім образом життя людини. Лише виняткові по своєму значенню вчинки людини - ті, які визначають вузлові моменти в її біографії, поворотні етапи в її життєвій дорозі, накладають певний відбиток і на її характер; взагалі ж в характері людини відображається її образ життя загалом; відображаючи образ життя людини, характер в свою чергу відбивається в ньому. Образ життя включає певний образ дій в єдності і пов’язаний з об'єктивними умовами, в яких він здійснюється. Образ же дій людини, який завжди виходить з тих або інших спонук, включає певний образ думок, почуттів, спонук діючого суб'єкта в єдності і пов’язаний з об'єктивною течією і результатами його дій. Тому, в міру того як формується певний образ життя людини, формується і сама людина; в міру того як в ході дій людини виділяється і закріпляється характерний для неї, більш або менш стійкий образ дій, в ній самій виділяється і закріпляється більш або менш стійкий комплекс її властивостей. На думку Теплова[15, з. 56] він формується «в залежності від об'єктивних суспільних умов і конкретних життєвих обставин, в яких проходить життєвий шлях людини, на основі її природних властивостей - передусім темпераменту, внаслідок її діянь і вчинків".

До характеру у власному значенні слова відносяться, однак, не всі відносно стійкі властивості особистості, які виділяються і закріпляються в людині, в міру того як формується її образ життя, а тільки ті риси і спонуки, які зумовлюють по перевазі її дії. До характеру безпосередньо не відносяться фізична спритність, взагалі властивості, що зумовлюють уміння людини; в нього включаються тільки ті властивості, які виражають спрямованість особистості.

У характері укладена внутрішня логіка, взаємозв'язок визначальних властивостей і установок. До характеру відносяться лише ті вияви спрямованості, які виражають стійкі властивості особистості і витікаючі з них стійкі особистісні, а не тільки випадкові ситуаційні установки. Відносно стійкі властивості особистості, які визначають її якісну своєрідність і виражають її спрямованість, складають її характер.

Оскільки в характері зосереджені стержневі особливості особистості, всі індивідуальні відмінності в ньому придбавають особливу значущість і вираз. Тому питання про характер нерідко помилково зводилося до одного лише питання про міжіндивідуальні відмінності або індивідуальні особливості особистості. Тим часом питання про характер - це передусім питання про загальну будову особистості. Характер - це єдність особистості, яка опосередкує всю її поведінку.

У радянській психології не було єдиної точки зору на співвідношення особистості і індивідуальності, особистості і індивідуального в ній. Якщо, наприклад, В. С. Мерлін[8, з. 14] максимально зближував поняття особистості і індивідуальності, розглядаючи особистість як інтегральну індивідуальність, то Б. Г. Ананьєв[1, з. 53] вважав індивідуальність вищим рівнем розвитку особистості. Основна теоретична проблема тут полягає в тому, наскільки істотні індивідуальні відмінності, по-перше, і на яких рівнях особистісної структури вони виявляються, по-друге. Позиція С. Л. Рубінштейна з даного питання така: він вважає неможливим зводити індивідуальне тільки до індивідуальних особливостей, що виявляються, як відомо, переважно на природному, темпераментному рівні. Підкреслення в особистості ролі внутрішніх умов - їх вибірковості, специфічності, активності - по відношенню до зовнішніх є принципове введення принципу індивідуалізації в саму суть визначення особистості. Одночасно індивідуалізація, т. є. особливе в особистості, формується в процесі взаємодії із зовнішніми умовами - в індивідуальній історії особистості. З цим поєднується індивідуальна історія розвитку особистості, зумовлена співвідношенням специфічних для неї зовнішніх і внутрішніх умов. Внаслідок цього одні і ті ж зовнішні умови (наприклад, умови життя і виховання для дітей в одній сім'ї) по суті, по своєму життєвому значенню для індивіда виявляються різними. У цій індивідуальній історії складаються індивідуальні властивості або особливості особистості.

Характер - це сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складається і що виявляється в діяльності і спілкуванні, зумовлюючи типові для індивіда способи поведінки.

Особистість людини характеризується не тільки тим, що вона робить, але і тим, як вона це робить. Діючи на основі спільних інтересів і переконань, що розділяються всіма, прагнучи в житті до загальних цілей, люди можуть виявляти в своїй суспільній поведінці, в своїх вчинках і діяннях неоднакові, часом протилежні індивідуальні особливості. Можна нарівні з іншими людьми зазнавати тих же труднощі, виконувати з рівним успіхом свої обов'язки, любити або не любити одне і те ж, але бути при цьому м'якою, поступливою або жорсткою, нетерпимою людиною, веселою або сумною, упевненою або боязкою, злагідною або незлагідною. Однакові по значенню критичні зауваження школярам робляться одними педагогами завжди в м'якій, ввічливій, доброзичливій формі, а іншими - грубо і безцеремонно.

У людей же з протилежними поглядами на життя, з відмінностями в інтересах, в культурному рівні, з неоднаковими моральними принципами укорінені індивідуальні особливості, як правило, бувають ще більш різко вираженими.

Індивідуальні особливості, створюючи характер людини, відносяться насамперед до волі (наприклад, рішучість або невпевненість, боязливість) і до почуттів (наприклад, життєрадісність або пригніченість), але певною мірою і до розуму (наприклад, легковажність або вдумливість). Проте, вияви характеру є комплексними утвореннями і в ряді випадків практично не піддаються відношенню до розрядів вольових, емоційних або інтелектуальних процесів (наприклад, підозрілість, великодушність, щедрість, злопам'ятність і інш.).

Характер виявляє залежність від суспільних відносин, що визначають спрямованість особистості людини. Становлення характеру відбувається в умовах включення особистості в різні по рівню розвитку соціальні групи (сім'я, дружня компанія, трудовий або учбовий колектив, асоціальна асоціація і т.д.). У залежності від того, як здійснюється індивідуалізація особистості в референтній для неї групі і який рівень розвитку міжособистісних відносин в ній, у підлітка, наприклад, можуть формуватися в одному випадку відвертість, прямота, сміливість, принциповість, твердість характеру, в іншому - скритність, брехливість, боягузтво, конформність, слабохарактерність. У колективі високого рівня розвитку створюються найбільш сприятливі можливості розвитку і закріплення кращих рис характеру. Цей процес сприяє оптимальній інтеграції особистості в групі.

Знаючи характер людини, можна передбачувати, як вона буде поводитися при тих або інших обставинах, а отже, і направляти поведінку людини. Так, особа, яка розподіляє ту або іншу роботу (керівник, педагог і т.п.), враховує не тільки знання і уміння, але і характер виконавця. Один, наприклад, наполегливий і працелюбний, але декілька повільний і понадміру обережний. Інший гарячий, близько до серця приймає інтереси справи, але нетерпимий до думок, хоч би трохи відмінних від його власних, і тому може бути надмірно різкий і навіть грубий. Спираючись на цінні властивості характеру вихованця, педагог прагне розвинути і зміцнити їх, а негативні - послабити або хоч би компенсувати, відшкодувавши іншими, соціально значущими якостями.

Автор робить висновок, що знання характеру, як і темпераменту учня є умовою ефективності індивідуального підходу педагога і ефективності його професіональної діяльності.

2.    Структура характеру

Характер людської особистості завжди багатогранний. У ньому можуть бути виділені риси або сторони, які, однак, не існують ізольовано, окремо один від одного, а є пов'язаними воєдино, утворюючи більш або менш суцільну структуру характеру.

Структура характеру виявляється в закономірній залежності між окремими його рисами. Якщо людина боязка, є основи передбачати, що вона не буде володіти якостями ініціативності (побоюючись несприятливого обороту ініційованої нею пропозиції або вчинку), рішучості і самостійності (прийняття рішення передбачає особисту відповідальність), щедрості (допомога іншому може в чомусь ущемити його власні інтереси, що для нього небезпечно). Разом з тим від людини боязкої по характеру можна чекати приниження і догідливість (по відношенню до сильного), конформності (не виявитися «білою вороною»), жадності (застрахувати себе в матеріальному відношенні на майбутнє), готовності до зради (принаймні, при крайніх обставинах, загрозливих її безпеці), недовірливості і обережностям і т.д. Зрозуміло, не всяка людина, у якої в характері домінує боягузтво, продемонструє структуру характеру, подібну охарактеризованій вище, включаючи всі перераховані риси. У різних життєвих обставинах вона може бути істотно перетворена і навіть може включати якості, здавалося б, протилежні домінуючому (наприклад, боягуз може бути храбрим). Однак загальна тенденція до вияву саме такого комплексу якостей характеру для боязкої людини буде переважати.

Серед рис деякі виступають як основні, ведучі, які задають загальну спрямованість розвитку всього комплексу виявів характеру[14, з. 66]. Нарівні з ними існують другорядні риси, які в одних випадках визначаються основними, а в інших можуть і не гармоніювати з ними. У житті зустрічаються більш суцільні характери і більш суперечливі. Існування суцільних характерів зумовлює можливість серед величезної різноманітності характерів виділяти певні їх типи, наділені загальними рисами.

Цілісність характеру не виключає повністю його суперечності: доброта іноді вступає в конфлікт з принциповістю, почуття гумору - з відповідальністю.

Отже, автор вважає, що риси характеру не можуть бути ототожнені з переконаннями, поглядами на життя і іншими особливостями спрямованості особистості. Одна добродушна і весела людина може бути високоморальною і порядною, а інша, також добродушна і весела, але яка при цьому не соромиться ніякими, в тому числі і неохайними, вчинками для досягнення своїх цілей.

Для характеру, як і для волі, взятих не формально, а по суті, таким, що вирішує є взаємовідношення між суспільно і особистісне значущим для людини. Розглянемо класифікацію рис характеру дану І. В. Страховим[14, з. 68].

Співвідношення між ідейними, світооглядними установками і дійовими установками людини в конкретних життєвих ситуаціях істотно визначає загальний вигляд людини, її характер. Люди в цьому відношенні помітно розрізнюються по ступеню цілісності, послідовності, стійкості. На одному полюсі - люди, у яких слово не розходиться з справою і свідомість є майже дзеркальним відображенням практики, а практика - вірним і послідовним відображенням їх світоглядних установок; на іншому - люди, у яких поведінка швидше маскування, чим відображення їх справжніх внутрішніх установок.

Потреби, інтереси, схильності, смаки, всілякі тенденції і установки, а також особисті погляди і переконання людини - це психологічні форми вираження спрямованості, в якій виявляється характер; змістом же її є практичне відношення людини до інших людей і через них до самої себе, до своєї праці і до речей предметного світу. Ведучим і визначальним моментом в формуванні характеру є взаємовідносини людини з іншими людьми.

Оскільки характер виражається передусім у відношенні до інших людей, в суспільному по суті відношенні до світу, він виявляється і формується переважно у вчинках. Дивлячись по тому, чи формується характер в замкненій шкаралупі особистого благополуччя або, навпаки, в загальному труді, основні властивості людського характеру розвиваються абсолютно по-різному.

Взаємовідносини людини з іншими людьми визначають і її відношення до своєї діяльності - здібність до подвигу, до напруженої праці, творчий неспокій або, навпаки, заспокоєність, і її відношення до самої себе - упевненість в своїх силах, скромність або перебільшена зарозумілість, самолюбство, невпевненість в своїх силах і т. д.

У різноманітних, тонких, багатих всілякими відтінками людських відносинах, що складають основну тканину людського життя, складається і виявляється найбільше різноманіття самих основних для вигляду особистості характерологічних рис. Такі дбайливість про людину, чуйність, справедливість, благородство, доброта, м'якість, ніжність, довірливість і безліч інших аналогічних і ним протилежних властивостей. При цьому єдність характеру не виключає того, що в різних ситуаціях у однієї і тієї ж людини виявляються різні і навіть протилежні риси. Людина може бути одночасно дуже ніжною і дуже вимогливою, м'якою аж до ніжності і одночасно твердою до непохитності. І єдність її характеру може не тільки зберігатися, незважаючи на це, але саме в цьому і виявлятися[13, з. 213].

Ці відмінності, протилежності і навіть протиріччя необхідно витікають з свідомого відношення до інших людей, що вимагає диференціації в залежності від конкретних умов, що змінюються. Людина, м'яка при всіх умовах і яка ні в чому не виявляє твердості - це вже не м'яка, а безхарактерна людина. А людина довірлива, яка не тільки не страждає підозрілістю, але ні при яких умовах не здібна до пильності - це вже не довірливий, а наївна або безглузда людина.

По відношенню людини до інших людей розрізнюють характери замкнені і товариські. Але це перша диференціація, що засновується на кількісній ознаці об'єму спілкування. За нею може переховуватися саме різний зміст. Замкненість в собі, обмеженість контакту з іншими людьми може засновуватися в одному випадку на байдужості до людей, на байдужості холодної і спустошеної натури, якій інші люди не потрібні, а в іншому - на великому і зосередженому внутрішньому житті, яке в інших умовах не знаходить собі шляхів для залучення до неї інших людей і для свого залучення до них. Точно так само і товариськість може бути різною: у одних - широка і поверхнева, з легкими і неглибокими зв'язками, що зав'язуються, у інших - більш вузька і більш глибока, суто виборча. Товариськість людей, які в рівній мірі є приятелями кожного зустрічного, без всякої відмінності, свідчить іноді лише про легкість і рухливість і про таку ж по суті байдужість до людей, як і нетовариськість інших людей. Вирішальне значення має зрештою внутрішнє відношення людини до людини.

З відношенням людини до людини нерозривно пов'язано також по суті своїй відношення до речей - продуктів суспільної практики і власній справі. У відношенні до них складається і виявляється друга важлива група характерологічних рис. Такі, наприклад, щедрість або скупість, сумлінність, ініціативність, мужність у відстоюванні своєї справи, сміливість, хоробрість, наполегливість.

Характер кожної людини включає риси, що визначають як її відношення до інших людей, так і її відношення до речей - продуктів суспільної праці, до справи, яку вона сама виконує. Вони взаємопов'язані і взаємопроникають один в одного. Характерологічно дуже істотним є і те, який з цих планів домінує. Домінування одного з цих опосередкуючих один одну відносин виражає істотну рису характеру і накладає глибокий відбиток на людину.

Опосередковано, через відносини до інших людей встановлюється у людини і відношення її до самої себе. З відношенням до самої себе пов'язана третя група характерологічних властивостей особистості. Такі - самовладання, почуття власного достоїнства, скромність, правильна або неправильна, перебільшена або зменшена самооцінка, упевненість в собі або недовірливість, самолюбство, зарозумілість, гордість, образливість, пихатість і т. д. Гідне і шанобливе відношення до самої собі є не негативною, а позитивною рисою - в міру того, як сама людина є представником гідної справи, носієм цінних ідей[7, з. 68].

Кожна характерологічна риса в якійсь мірі виражає специфічне співвідношення між відношенням людини до навколишнього світу і до самої себе. Це можна сказати і про такі, наприклад, властивості, як сміливість, хоробрість, мужність.

Істотне значення з цієї точки зору придбаває відмінність характерів вузьких, стійкість яких грунтується на самообмеженні, на звуженні сфери своїх інтересів, домагань, діяльності, яким «ніщо людське не чуже», і експансивних людей, що уміють завжди з якоюсь великою душевною щедрістю віддавати себе так, що при цьому вони не втрачають, а збагачуються.

 Всі сторони характеру, в їх єдності і взаємопроникнені, як в фокусі, виявляються у відношенні людини до праці.

У відношенні до праці укладено в нерозривній єдності відношення до продуктів цієї праці, до інших людей, з якими людина пов'язана через працю, і відношення до самої себе.

У труді ж реально встановлюються відносини між характером людини і її обдарованістю, між її схильностями і здібностями.

Те, як людина уміє використати, реалізувати свої здібності, істотно залежить від її характеру. Нерідкі, як відомо, випадки, коли люди, здавалося б, зі значними здібностями нічого не досягають, нічого цінного не дають саме внаслідок своїх характерологічних особливостей. Реальні досягнення людини залежать не від одних абстрактно взятих здібностей, а від специфічного поєднання її здібностей і характерологічних властивостей.

Характер пов'язаний з всіма сторонами психіки; особливо тісний зв'язок його з волею, яка є як би хребтом характеру. Особливості вольової сфери, переходячи у властивості особистості, утворюють найістотніші риси характеру. Вирази «людина з сильною волею» і «людина з характером» звучать звичайно як синоніми.

Однак, на думку Левітова, який би не був тісний зв'язок волі і характеру, вони все ж не тотожні. Воля безпосередньо пов'язана по перевазі з силою характеру, його твердістю, рішучістю, наполегливістю. Але характер не вичерпується своєю силою; він має зміст, який направляє цю силу. Характер включає ті властивості і дійові установки особистості, які визначають, як в різних умовах буде функціонувати воля.

У вольових вчинках характер, з одного боку, складається, з іншого, проявляється. Ідейний зміст і спрямованість вольових вчинків, особливо в дуже значущих для особистості ситуаціях, переходять в характер людини, в її дійові установки, закріпляючись в ньому в якості відносно стійких його властивостей; ці властивості в свою чергу зумовлюють поведінку людини, її вольові вчинки; рішучі, сміливі і т. п. дії і вчинки людини зумовлені вольовими якостями особистості, її характеру (її упевненістю в собі, самовладанням, рішучістю, наполегливістю.

У характер, всупереч поширеній думці, можуть включатися не тільки вольові і емоційні, але і інтелектуальні особливості, оскільки вони стають властивостями особистості, що виражається в якісній своєрідності її відношення до навколишнього[12, з. 324]. Так, легковажність, розсудливість, будучи інтелектуальними якостями, є або можуть бути характерологічними рисами. При цьому, перетворюючись у властивості характеру, інтелектуальні якості починають визначати не один лише інтелект як такий, а особистість загалом.

Автор вважає, що оскільки характер включає властивості, що виражаються у якісно своєрідному відношенні людини до інших людей і опосередкованому відношенню до предметного світу і до самого себе, він, очевидно, виражає суспільну суть людини. Характер людини тому історично зумовлений. Кожна історична епоха створює свої характери.

3.    Природні і соціальні передумови характеру

Виникнення властивостей характеру, його природа, можливість або неможливість його зміни є предметом давніх дискусій психологів і нерідко мотивом для категоричних думок, властивих побутовій свідомості.

Соціальної зрілості індивід досягає, володіючи системою рис характеру, що склалися. Цей процес протікає непримітно, і людині здається, що такою, як зараз, вона була завжди. Так виникає думка, що риси людського характеру дані їй від природи, є природженими. Твердження це є вельми поширеним: «він від природи боягуз і негідник», або «схильність до брехні - його природжена властивість», або навіть «спадковість у нього така - в дядька пішов». Дійсно - в одній сім'ї, в одних неначе умовах виховуються два брати. Різниця між ними усього два-три роки, і в одній школі вчаться, і батьки до них, загалом, однаково відносяться, а хлоп'ята у всьому різні, характером анітрохи один на одного не схожі. Звідси недалеко до висновку, що характер даний людині від народження.

Чим же пояснити, що життя «чеканить» особистість людини навіть в схожих умовах за різними зразками? Передусім треба визнати, що «початковий матеріал» дійсно у різних людей неоднаковий.

Людина народжується з різними особливостями функціонування головного мозку, ендокринної системи. Ці особливості не психологічні, а фізіологічні, але вони виступають як перші причини того, що одні і ті ж впливи на дітей можуть викликати різний психологічний ефект. Вони визначають умови, в яких буде розвиватися психіка особистості[15, з. 81].

До холериків відносять енергійних, запальних, «пристрасних» людей. Меланхоліками називаються боязкі, нерішучі, сумні; флегматиками - повільні, спокійні, холодні, «розсудливі». До сангвиників прираховують гарячих, жвавих, веселих, живих людей.

Опис різних темпераментів, даний в античній науці, так само як назви і основні ознаки чотирьох темпераментів, збереглися до цього часу. Ці відмінності в фізіологічних умовах - лише перша причина відмінностей характерів людей.

У своїй свідомій організованості і цілеспрямованості виховання, спілкування вихователя з тими, хто виховується має в своєму розпорядженні ряд найважливіших засобів впливу: відповідну організацію поведінки, повідомлення знань, що формують світогляд, особистий приклад.

Спілкування створює передумови і для самостійної роботи людини над своїм характером. У процесі спілкування, впливаючи на людей і зазнаючи впливу з їх сторони, людина пізнає інших і випробовує на практиці значення різних характерологічних рис. Це пізнання інших людей призводить до самопізнання, практичній оцінці характерологічних властивостей інших людей, яка регулюється моральними представленнями, до самооцінки і самокритиці. А самопізнання, порівняльна самооцінка і самокритика служать передумовою і стимулом для свідомої роботи людини над своїм характером.

Не підлягає сумніву, що можна вже дуже рано констатувати у дітей більш або менш яскраво виражені індивідуальні особливості поведінки. Але, по-перше, ці індивідуальні особливості торкаються спочатку по перевазі елементарних динамічних особливостей, що відносяться швидше до темпераменту, чим власне до характеру, і, по-друге, вияв цих індивідуальних особливостей у відносно дуже ранньому віці не виключає того, що вони є не просто природженими завдатками, а і результатом - нехай короткочасного - розвитку. Тому в ході подальшого розвитку вони неодноразово змінюються. Вони являють собою не закінчені, фіксовані утворення, а ще більш або менш лабільні схеми властивих даному індивіду форм поведінки, які в своїй невизначеності таять різні можливості. Спостереження, які є у кожної людини над людьми, що знаходяться тривалий час в полі її зору, можуть щокроку виявити випадки дуже серйозної, іноді корінної перебудови характеру, що вже намітився. Характер формується в житті, і протягом життя він змінюється. Але те, яким він стає з течією часу, зумовлене, звичайно, і тим, яким він був раніше. При всіх перетвореннях і змінах, які зазнає характер в ході розвитку, звичайно все ж зберігається відома єдність в основних, найбільш загальних його рисах, за винятком випадків, коли особливі життєві обставини викликають різку ломку характеру. Нарівні з цими бувають випадки дивної єдності характерологічного вигляду протягом всього життя, в ході якої відбувається головним чином як би розробка того загального абрису і «задуму», який намітився в дуже ранні роки.