Політичні причини виникнення ісламу

1.1.     Політичні причини виникнення ісламу

На межі VI–VII століть переважну більшість населення Аравії складали кочовики-скотарі. Провідна роль кочового скотарства у господарстві аравійців пояснюється географо-кліматичними умовами: лише окремі райони півострова, в основному на півдні, наприклад у Ємені, придатні для землеробства; решту ж аравійської теріторії займає пустеля з рідкими невеличкими оазисами.

Завдяки своєму вільному стилю життя, бедуіни були неміцно зв’язані з осідлим світом Аравії, були практично незалежними від її землеробської та міської цивілізації, де ще до початку нової ери виникли класи та державна влада. У бедуінів зберігалися патріархальні відносини, рідо-племенні звичаї, які були характерні для кочового суспільства з його слабким соціальним розшаруванням.

Щодо осідлого світу Аравії, то землеробство найбільшого розвитку досягло у південній частині. У давнину тут були створені величезні зрошувальні споруди. Але вже у VI столітті іррігаційна мережа прийшла у занепад. Це було викликано як природніми катаклізмами – повінями у сезони злив, так й нашестями ворогів. Землеробські області Аравії, як найбагатші, стали у той час ареною завойовницьких походів іранців та ефіопців.

Занепад іррігаційної мережі, іноземні завоювання призвели до того, що осідла цивілізація була підірвана. Місцеве державне утворення – князівство Хімійар було приєднане до Ірану. Крім цього існували ще три аравійські держави – князівство племен кінда, князівство Хіра та князівство Гассанідів. На кінець VI століття вони припинили своє існування: чи то розпалися, чи то перетворилися на іранські та візантійські окраїнні провінції.

Після загибелі князівств у Аравії виник політичний вакуум. Не було не лише міцної загальноаравійської державної влади, а навіть незначної регіональної, яка б могла стати центром притяжіння при формуванні єдиної держави. У цих умовах бедуіни отримали майже безмежну владу над Північною та Центральною Аравією. На півночі, де нещодавно існували доволі розвинені державні утворення, розміщуються номади (від грец. nomados – ті, що кочують). У соціальному розвитку також виникає рух назад: раннєкласові відносини відтискуються патріархальними та родо-племенними, характерними для кочового способу життя.

Відсутність державної, політичної єдності призвела до хаосу у взаємовідносинах племен. Межплеменні усобиці перетворилися на замкнене коло, склалася безвихідна ситуація. Тупиковість такого положення усвідомлювали усі араби. Так, видатні поети Зухайр ібн Абі Сульма та ан-Набіга аз-Зубйані гнівно осуджували міжпелеменну ворожнечу та наполегливо спонукали, подібно до автора „Слова о полку Ігоревім” до єдності. Можна сказати, що ідея єдності носилася у повітрі, але поки ніхто не міг обгрунтувати її з необхідною для цього духовною силою, ні створити ідеологію цієї єдності.

Доісламські араби у своїй більшості були язичниками, багатобожниками. Їх релігійні уявлення можна назвати племенним генотеізмом. Кожне плем’я мало власне божество, яке персоніфікувалося якимось кам’яним чи дерев’яним ідолом. Те та інше уособлювало спільність членів племені, але в той же час відокремлювало племена одне від одного, навіть протиставлювало їх одне одному. Такі вірування глибоко укорінилися у розумах арабів.

Але існувала й рання форма арабського монотеїзму. Вона була представлена вченням ханіфів чи ханіфізмом. Ханіфи виступали у різних частинах Аравії проти ідолопоклоніння, заперечували політеїзм. Вони проповідували ідею віру у єдиного бога та прославляли аскетизм. Але ханіфи не були оригінальні у проповідуванні єдинобожжя. Монотеїстичні релігії були вже відомі на території Аравії. У містах Ємена, оазисах Північного Хіджаза, особливо у Ясрибі, деякі племена ісповідували іудаїзм, який був принесений туди емігрантами з Римської імперії. На півночі Ємена та на сході від Неджда було поширено християнство. Християні зустрічалися серед землеробів, ремісників, купців, кочовиків-бедуїнів. Тобто проповідь єдинобожої релігії не могла бути сприйнята як щось вражаюче, ні з чим незрівнянне явище.

Таким чином, Арабське суспільство ясно усвідомило необхідність міцної централізованої влади, яка б дала можливість об’єднати окремі частини країни, її міста та оазіси, забезпечити національну незалежність, відновити колишні караванні шляхи та вести завойовницькі війни. Ще ханіфи бачили перешкоди у старих племінних віруваннях, тому ідея монотеїзму поступово почала складатися у головах та умах людей.

1.2. Соціально-економічні причини виникнення ісламу

На початок VII століття соціальна криза серед бедуїнів стрімко зростала. У низці племен розклад патріархального строю, підрив традицій племеного демократизму зайшли доволі далеко. Склалася еліта з представників сильних родів. Вона володіла найбільшою кількістю худоби, захоплювала колективні пасовиська, загальноплеменні джерела води – криниці, водоймища, без яких життя в Аравії взагалі неможливе. Слабкі роди біднішали, терпіли приниження з боку сильних та багатих родів. Єдність племені роз’їдалася конфліктами між прошарком племінної знаті та збіднілими одноплемінниками.

 Про кризу патріархального права свідчать й перекази, в яких наведені випадки вбивств, за які не помстилися родичі за звичаєм кровної помсти: слабкі роди не могли захистити особистість бедуіна, забезпечити його безпеку. Багаточисленні ізгої, які покидали плем’я через внутрішні конфлікти, створювали шайки розбійників, нападали на кочові та осідлі племена, грабували, всупереч племінним звичаям, своїх же одноплемінників.

У цей час, тобто у кінці VI – початку VII століть, коли соціальна та політична криза у Аравії досягла межі, а хаос міжплеменних війн – апогею, на заході півострова, у Хіджазі, посилюється плем’я курейш. За легендою, воно виникло з десяти роздрібленних родів, які кочували поблизу цього міста. На початку це були типові бедуіни: вони розводили верблюдів, здавали їх торгіцям внайми, супроводжували каравани, здійснювали набіги... Їх об’єднав Кусай, який і оселився у місті Мекка. Тому деякі історики називають його Тесеєм чи Ромулом арабів.

Крізь Хіджаз вздовж узбережжя Червоного моря проходив стародавній караваний шлях, який мав важливе економічне значення для племени, які осіли на перевалочних пунктах цього торгівельного шляху, - у Мецці, Ясрібі, Таіфі. Найзначнішим серед них була Мекка. Верхівка курайшитів, використовуючи вигідне положення Мекки на перехресті торгівельних шляхів, отримує широкі можливості для збагачення, укріплення своєї влади. Мекка стає одним з економічних центрів Хіджаза, зростає її політична могутність. З Меккою сперечається Ясріб, інше місто Хіджаза, де розмістилися племена аус та хазрадж. Тобто, виникає подвійний „центр сили” – Мекка та Ясріб, яким випало зіграти вирішальну роль у об’єднанні Аравії, а Хіджазу в цілому – стати ядром цього єднання.

Піднесенню Мекки сприяли й ідеологічні фактори, бо там знаходилася Кааба – стародавній язичницький храм. В одну з стін був вмонтований Чорний камінь – аль-хаджар уль-асвад, метеоритного походження. У суворо визначену пору року араби здійснювали туди паломництво, на цей період припинялися міжплеменні усобиці та дія традиції кровної помсти.

Загальновизнаними зберігателями Кааби ще з середини V століття були курайшити. В їх руках знаходилися ключі від храму, курайшити забезпечували паломників їжою та водою, одежою. Це все давало курайшитам низку привілеїв, підносило їх над племенами, що здійснювали паломництво, - бо вони були хазяївами, які приймали гостей.

Час паломництва співпадав з сезоном традиційної щорічної ярмарки у Мецці, де здійснювалися значні торгівельні угоди. Природньо, що мекканські купці, як хазяїва та організатори ярмарки, мали оптимальні умови для збагачення. Так релігійні привілеї курайшитів перепліталися з економічною вигідою купців цього племені.

Але це лише один бік медалі. Насправді ж існувало велике соціальне та майнове розшарування мекканців. На одному полюсі конценрувалося багатство. Лихварі наживалися на фінансуванні торгівельних операцій, беручі від 100 до 400 % річних. В кабалу до них попадали мекканці та бедуїни. Особливо розбагатів рід омейя, який зайняв панівне положення у племені курейш. На іншому полюсі знаходилася біднота – бедуїни, що втратили худобу, тариди – ізгої з племен, рід хашим. Соціальні контрасти викликали невдоволення збіднілих прошарків населення.

Отже, на межі VI - VII століть Аравія переживала політичну,економічну та соціальну кризу. Загострилися соціальні протиріччя серед міського населення Мекки. Процес соціальної диференціації досяг свого апогею. Вирішити цю кризу можна було лише шляхом вироблення нових ідей, направлених на об’єднання племен, пом’якшення соціальних протиріч. В історичних умовах середньовіччя це могла зробити лише нова релігійна ідеологія. Цією ідеологією став іслам. Його суворий, послідовний монотеізм, проповідь „братерства” усіх мусульман незалежно від їхньої племенної приналежності відповідали вимогам часу.

II Розділ. Традиції ісламу

Традиціі грають важливу роль у розвитку людства, бо вони дозволяють скоординувати індивідуальні зусилля й досягти соціальної гармонії. Традиціі не залишаються статичними, вони еволюціонують по мірі соціальних та культурних змін, котрі відбуваються у будь-якому, у тому числі мусульманському, суспільстві. У ісламі все життя людини розглядається як служіння богові. Мусульманин повинен, по Корану, розглядати себе в якості раба Аллаха, якому земне життя надане для приготування себе до загробного світу шляхом проходження випробувань, посланих. „Все то, что имеется на свете, - говорится в одной современной мусульманской книге, - создано всевышним Аллахом для людей. Всем этим мы пользуемся... За все эти дары, созданные Аллахом для нас, мы должны выражать нашу благодарность. Богослужение считается выражением благодарности и проявлением покорности велениям аллаха".

 Віруючий на своєму життєвому шляху повинен робити усе на честь Аллаха. Цим поясняється складна обрядовість, характерная для ісламу. За багатовікову історію ісламу склалася певна система богопошани згідно з вченням Корану, вказівками, які містяться в устних та письмових переказах, освячених традициєй та духовенством.

У мусульманстві й досі, серед усяких розбіжностей сект, існує п’ять “стовпів віри,” загальних для усіх. А саме це:

1) монотеізм, визнання лишe одного бога - Аллаха;

2) молитва, яка виконується згідно ритуалу;

3) закят – добровільний податок на користь общини;

4) піст, який триває протягом місяця Рамадану;

5) хаджж – мандрівка до Мекки та поклоніння Каабі.

Обрядові традиції мусульманства доволі складні та и обтяжливі, але це не перешкоджало зростанню приваблюючої сили ісламу. Як справедливо помічає Георг Шустер, „религия, ограничивающаяся внешней обрядностью, всегда приятна для среднего человека, который не любит, чтобы Божество предъявляло требования его душе, но сложные внешние обряды он исполняет охотно, если верить, что это угодно Богу. Это мы и видим в религии Магомета” [7, с. 156.].