Боротьба поганської та християнської віри

3. Боротьба поганської та християнської віри

Важливим етапом у християнізації Русі є період князювання в Києві Аскольда. Здійснивши в 860 році стрімкий напад на Константинополь і мало не оволодівши ним, руси, керовані Аскольдом, змусили імперію укласти з ними договір “миру і любові” . Однією із найважливіших його статей було хрещення Русі. Ось так про це згадується в літописах: “Підкоривши сусідні народи і через це занадто загордившись, вони (руси) тепер поміняли еллінську і безбожну віру (язичництво), якої раніше дотримувалися, на християнське вчення, ...і в них розгорілась така спрага віри і ревнощів, що з великим осердям виконують християнські обряди”.[4] Але для активного поширення християнства ще на визріли умови. Нова віра зустрічала упертий опір не лише широких мас, а й значної частини пануючої верхівки. Свідченням цього стало насильницьке усунення Аскольда з київського престолу.

З утвердженням у Києві Олега для християнських общин, можна гадати, настали важкі часи. Свідчення літопису про те, що Олег і його мужі “по Рускаму закону клялася оружьем своїм, и Перуном, богом своїм, и Волосом, скотьем богомь”[5] , дозволяє припустити відродження язичницьких звичаїв.

Ситуація змінилась після смерті Олега, коли київським князем став Ігор. Його урядування характеризувалося віротерпимістю. Це негайно позначилося на пожвавленні християнської віри на Русі. За князювання Ігоря християни переважали язичників і морально, і в значенні політичної ваги в державі. Ігор, безперечно, співчував новій вірі, без чого її успіхи були б неможливі, але сам лишався язичником.

Після вбивства в 945 році Ігоря великим київським князем формально став його син Святослав, але фактично вся повнота влади перейшла до його матері - княгині Ольги. Цей факт мав великий вплив на поширення християнської релігії на Русі.

Княгиня Ольга багато зробила для поширення християнства на Русі. Багато, але далеко не все, що вона могла зробити як правителька країни. На останній вирішальний крок - проголошення християнства офіційною державною релігією - вона так і не відважилася. І справа не в тому, що Русь була не готовою до християнізації. Київські князі не поспішали з офіційним запровадженням християнства не тому, що чекали, коли Русь буде “готова” до цього, а тому, що не могли передбачити наслідків такого кроку.

Зустрічається думка, що хрещення Ольги, по суті, означало і хрещення Русі, адже не могло бути такого становища, коли глава держави був би християнином, а його країна залишалась язичницькою. У цих міркуваннях є певний сенс, але не в даному випадку, адже Ольга юридично не була великою княгинею.

Християнізації Русі, яка так успішно здійснювалась за Ігоря і Ольги, було завдано великої шкоди в роки урядування їх сина Святослава. Незважаючи на неодноразові спроби навернути його до нової віри, він лишався язичником, причому язичником переконаним. При ньому на Русі взяла гору тенденція нетерпимості до християнської ідеології, було зруйновано храми, розгромлено православні общини. Святослав боровся з Візантією, а водночас з усім тим, що від неї виходило. У поширенні християнства він вбачав прагнення світової імперії підкорити собі Русь, нав’язати їй васальну залежність.

Зі смертю Святослава і вступом на престол його сина Ярополка язичницькі безчинства, санкціоновані раніше верховною владою, змінилися віротерпимістю, що теж виходило від влади. Немає достатніх доказів вважати Ярополка християнином, але в його співчутливому ставленні до цієї релігії не можна сумніватися.

Чергове порушення релігійної ідеології на користь язичництва сталося при Володимирі Святославичі. Це зумовлено не тільки вдачею князя і його глибоко язичницьким світоглядом. Певну роль тут відіграло і природне для кожного узурпатора влади прагнення відмежуватися від діянь свого попередника. Але основним було інше. Володимир як великий державний діяч, що зійшов на престол з певною політичною програмою, шукав шляхи її втілення. Орієнтація на двовір’я, що практикувалася його попередниками, не могла служити ідеї сильної і єдиної Русі. Християнство ж іще не утвердило себе в давньоруському житті настільки, щоб його можна було зробити знаменом у боротьбі з автономізацією племінних княжінь. Окраїнних земель Русі, очевидно, воно ще зовсім не зачепило. Там, як і раніше, палали ритуальні багаття, приносились жертви язичницьким богам. Єдиною дійовою силою (принаймні в очах Володимира і його оточення), на яку можна було спиратися, лишалося язичництво.

Порівняно швидко Володимир переконався, що з встановленням язичницького пантеону на старокиївській горі Київ не перетворився в єдиний ідеологічний центр всієї Русі. Язичництво з його багатобожжям і відсутністю єдиного верховного божества для всіх східних слов’ян було далеким від ідеї її єдності. Дедалі більше вступало воно в суперечність з феодальним способом виробництва, що утверджувався на Русі. Язичництво стало гальмом суспільно-політичного і культурного розвитку країни. Відмова від нього стала потребою часу.

Проте Володимир Святославич, котрий прийшов до влади на хвилі язичницької опозиції і через труп свого брата-християнина, змушений був до певного часу орієнтуватися на ту частину панівної верхівки, яка дотримувалась традиційних язичницьких вірувань. Посилення проти язичницьких настроїв панівної верхівки тогочасного суспільства засвідчує літописна статі 983 року. Київські “старці і бояри” розв’язали тоді справжню компанію гонінь на християн. За їх намовою, зокрема, вчинено фізичну розправу над багатим варягом, який “прийшов був із Греків і потай держався віри християнської”.[6] Його син став жертвою жорстокого язичницького обряду. Це була досить продумана акція ревнителів “старої віри”, спрямована проти нових ідеологічних віянь та суспільних порядків, що владно вторгалися в усі сфери життя країни.

Охрещення Володимира Святославина і навернення в християнство підданих його країни пов’язується із військовим походом київського князя на грецьке місто Корсунь. Володимир прийняв хрещення в Корсуні та взяв шлюб із грецькою принцесою Анною. Після хрещення Володимира Святославина, очевидно, відбулося масове хрещення киян. Хрещенню киян передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсім недавно спорудженого в центрі столиці. Князь наказав, як повідомляє літописець, “поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню віддати”[7].

Відразу після знищення язичницьких ідолів у Києві розпочалася насильницька християнізація населення Новгородської землі, яку проводили урядовці Добриня та Путята. Велику активність їх у цьому засвідчують скупі, але дуже промовисті слова новгородського книжника: “Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем”.[8]

За правління Володимира Святославина не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але є вагомі підстави вважати, що більшість населення країни навернулася, принаймні формально, в нову віру. Було закладено основи церковної організації. Розростаючись у глиб і в широчінь, вона об’єктивно виражала єдину для всього населення Київської держави приналежність. Церква сприяла зміцненню територіально-адміністративного поділу, засновуючи єпископії в адміністративно-політичних центрах давньоруських земель-князівств, що формувалися. Все це відповідало потребам об’єднавчої політики київського уряду та згуртування країни.

Однак процес християнізації держави йшов повільно, а деколи й хворобливо (надто у віддалених від київського центру областях). Населення Київської Русі гостро реагувало на нові ідеологічні віяння, що розповсюджувалися на всій території. Християнські проповідники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволення народу, яке іноді перехлюпувалося через край і виявлялося у формі фізичної розправи над ними. Протягом одного лише десятиліття в Новгородській землі було забито трьох єпископів. Перші поставлені в Ростові єпископи Федір і Ларіон, зустрівшись із незадоволенням тамтешнього люду, змушенні були покинути цей край. Не більшого успіху в справі навернення населення Ростовської землі в нову віру досяг і їх наступник - чернець Києво-Печерського монастиря Леонтій. “Житіє” цього святителя, згодом проголошено церквою святим, повідомляє про те, що Леонтій, узявшись навіювати християнське віровчення дітям, був скараний їх батьками на смерть. Тільки єпископу Ісайї, котрий заступив Леонтія, вдалося винищити геть кумирів язичницьких богів, шанованих тамтешніми поселянами.

Ініціаторами й організаторами опору християнству виступали насамперед служителі язичницького культу - волхви. Вони, зокрема, були призвідцями заворушень у Суздальській землі, що мали місце 1024 року. Вони звинувачували місцеву знать у приховуванні хліба від голодних, ганили християнську віру.

Але запровадження християнства на Русі за Володимира Святославина, все ж мало багатогранні й далекосяжні наслідки. В некролозі на смерть князя, вміщеному в "Повісті минулих літ” , його автор чітко усвідомлював, “... скільки добра він зрив у Руській землі, охрестивши її, і до бога привів.”[9]

Висновки

Розглянуті в даній роботі матеріали різних історичних джерел та наукових праць дозволяють зробити певні висновки.

1. Можна стверджувати, що коли Київська Русь увійшла до християнського світу як рівноправний партнер, то отримала значні позитивні імпульси, що безумовно сприяли розвиткові її культури загалом і релігійної свідомості зокрема.

2. Водночас давньоруська епоха стала добою протистояння старої і нової релігійних систем, взаємопроникнення ідей, що спричинило появу такого духовного феномена, як двовірство. Розвинене в пору державотворення східнослов’янське язичництво не відразу поступилося місцем новій вірі.

3. Апарат церкви за підтримки світської влади поступово, але неухильно завойовував позиції в усіх куточках східнослов’янських земель і, зокрема, на території південноруських земель.

4. Функції язичницьких богів перебрали на себе окремі християнські святі, деякі православні свята наклалися на дідівські ритуали.

Література

1.         Моця О. Чому Русь прийняла християнство? // Людина і світ. – 1999. - №1. - С.21-23

2.         Моця О., Ричка В. Київська Русь від язичництва до християнства. – Київ, 1996. –191 с.

3.         Повесть временнх лет. - К.: Глобус, 1989. – 139 с.

4.         Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981. - 367с.

5.         Толочко П. Київська Русь. - К.: Абрис, 1996. - 360 с.

6.         Филатов С. Языческий вызов христианству // Дружба народов. - 1996. - № 3. - С. 139-143

[1] Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981. - С.3

[2] Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1981. - С.354

[3] Моця О. Чому Русь прийняла християнство? // Людина і світ. – 1999. - №1. - С.21.

[4] Филатов С. Языческий вызов христианству // Дружба народов. - 1996. - № 3. - С. 139

[5] Повесть временнх лет. - С. 25

[6] Моця О., Ричка В. Київська Русь від язичництва до християнства. – Київ, 1996. – С 57.

[7] Там само. – С. 67

[8] Моця О., Ричка В. Київська Русь від язичництва до християнства. – Київ, 1996. – С 69.

[9] Повесть временнх лет. - С. 41