Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов'янського населення Київської Русі

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка

Кафедра історії та археології України

Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов‘янського населення Київської Русі

Магістерська робота

студентки 61 групи

Лузан Ольги Юріївни

Науковий керівник:

професор Леп‘явко С.А.

Чернігів

2005 р.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ

1.1 Джерела

1.2 Історіографія

РОЗДІЛ 2. СВІТОГЛЯДНІ УЯВЛЕННЯ

2.1 Зародження світоглядних уявлень та релігійних вірувань

2.2 Уявлення про простір

2.3 Уявлення про час

РОЗДІЛ 3. РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ

4.1 Нижчі духи як уособлення природних стихій

4.2 Головні боги слов‘янського пантеону

4.3 Святилища та обряди слов‘ян

4.4 Володимирів пантеон. Криза язичницької віри

РОЗДІЛ 4. ПЕРЕЖИТКИ ДОХРИСТИЯНСЬКИХ ВІРУВАНЬ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ КУЛЬТУРІ

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

МЕТОДИЧНИЙ ДОДАТОК

ІЛЮСТРАЦІЇ

ВСТУП

Актуальність теми. Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов‘янського населення Київської Русі детермінували сприйняття людиною тієї доби світу, а відтак – і її поведінку у ньому. Вони, таким чином, зумовлювали як особливості повсякденного життя населення Київської Русі, так і особливості соціально-політичного розвитку країни, її зовнішньої політики. Тому зрозуміти мотивацію дій києворусичей, а через неї і логіку розвитку історії Київської Русі ми можемо, лише взявши до уваги цей комплекс вірувань та уявлень.

До того ж, після хрещення Русі у 988 дохристиянські вірування не зникли, а трансформувалися в елементи народної культури і лягли в основу її формування. Таким чином, українська народна культура від самого початку формувалася не лише під впливом християнства, а й під впливом дохристиянських вірувань, що почасти ховалися під офіційною християнською релігійною обрядовістю. Ментальність українського народу протягом сторіч лишалася багато в чому не лише християнською, а й дохристиянською, і переконливі докази на користь цього ми можемо знайти у предметах усної народної творчості та декоративно-прикладного мистецтва.

Тому актуальність даної теми обумовлена потребою врахування при вивченні історії України як періоду Київської Русі, так і подальших періодів, комплексів вірувань та світоглядних уявлень, що збереглися у ментальності українського народу із дохристиянських часів та впливали на весь його історичний розвиток.

Мета дослідження полягає у комплексному вивченні та реконструкції дохристиянських вірувань та релігійних уявлень слов‘янського населення Київської Русі.

Для досягнення окресленої мети слід вирішити такі завдання:

­     з‘ясувати стан розробки обраної проблеми у науковій літературі;

­     визначити ступінь репрезентативності джерельної бази для здійснення дослідження;

­     дослідити комплекс світоглядних уявлень та релігійних вірувань слов‘янського населення Київської Русі;

­     окреслити перспективи подальшого використання інформації про дохристиянські вірування у дослідженнях з історії України.

Об‘єктом дослідження виступають культурне та релігійне житя слов‘янського населення Київської Русі.

Предметом дослідження є дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов‘янського населення Київської Русі.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють VIII-X сторіччя. 988 року на Русі було офіційно запроваджено християнство, і це зумовлює вибір верхньої хронологічної межі.

Територіальні межі дослідження визначаються кордонами Київської Русі у цей часовий період.

Структура роботи визначена специфікою поставленої мети та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, що розподіляються на підрозділи, висновків, списку використаної літератури (104 позиції), методичного додатку та альбому ілюстрацій. Обсяг рукопису становить 93 сторінки (з них 75 сторінок основного тексту).

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ

1.1 Джерела

Відтворити релігійні та світоглядні уявлення населення Київської Русі навіть в загальних рисах зараз досить складно. Причиною цього є "практично повна відсутність свідчень про дохристиянські релігійні системи та божества". Дослідник історії релігії М.М.Никольський писав: "випадкові замітки літописців, які ще і пройшли через призму візантійського православ’я, декілька пікантних анекдотів про пригоди бісів в Патериці (Києво-Печерський патерик, XIII ст.), викриття поганства у церковних проповідях, дві-три розповіді арабських мандрівників про погребальні обряди слов'ян та поетичні фігури у "Слові о полку Ігореві" – ось майже все, що можна зібрати із письмових джерел тієї далекої епохи".

Ті ж джерела, що дійшли до нас, можна умовно розподілити на письмові, етнографічно-фольклорні та археологічні.

Широкий спектр археологічних досліджень слов'янських і праслов'янських пам'яток надав у розпорядження дослідників велику кількість археологічних знахідок. Серед них є речі, котрі так чи інакше відображають ідеологічні уявлення давніх слов'ян.

До числа найбільш помітних археологічних споруд, що пов'язані з язичницьким культом, можна віднести святилища - місця молінь та жертвоприношень богам. Слід зазначити, що до недавнього часу серед вчених панувала думка про те, що слов'яни-язичники не будували культових споруд, а виконували обряди на повітрі "під овіном, у рощах чи біля води".

Однак писемні джерела повідомляють про існування у слов'ян храмів. Так, руські літописи згадують "храми ідольські", "капища", "требища".

В останні десятиріччя археологічні дослідження не тільки підтвердили існування у слов'ян спеціальних місць моління, а й в деякій мірі відтворили їх вигляд. Мова йде про дослідження Б.О.Тимощука на Буковині, І.П.Русановой на Житомирщині, М.О.Тиханової та Д.М.Козака на Верхнім Дністрі та Західній Волині.

На території Білорусі донині виявлено близько дванадцяти зразків монументальної скульптури, які реально пов'язані зі світом язичницької культури.Широкі археологічні дослідження давньоруських селищ, які розвинулись в останні два десятиріччя на Чернігівщині (дослідники Є.Веремейчик, В.Коваленко, О.Моця, Ю.Ситий, О.Шекун та ін.) так само надають матеріал, який пов'язаний з язичницькою культурою, а саме культові речі.

Розгляд відомих зараз місць ритуальних дій слов'ян дозволяє розподілити їх, виходячи із соціальної важливості, на дві групи. Першу складають сакральні місця невеликого масштабу – святилища общинного використання. Вони розташовувались на окраїні або у центрі селища і були призначені для сакральних дій однієї або декількох родинних общин. Другу групу складають городища – святилища IX-Xст. (Ржавніци, Родень, Горбовськ, Збруч). Їх характерним рисами є виключне розташування на місцевості, один чи два ряди валів із спеціальними майданчиками для багаття, глибокі рви та ідол у центрі майдану. Такі святилища виникли в результаті тривалої еволюції у міфологічних уявленнях слов'ян, ставши вищим етапом розвитку язичницьких вірувань.

Слов'яни, без сумніву, поклонялися і вогню, який пов'язувався із сонцем та блискавкою, що дають тепло та дощ – воду. З матеріалів погребальних обрядів відомо, що слов'яни вважали вогонь таким, що має очищувальну силу.

Ще одним важливим археологічним джерелом у вивченні міфології слов'ян є ідоли. Вивчення ідолів ускладнюється тим, що вони робилися в основному із дерева (про це свідчать і письмові джерела), і тому в більшості своїй не змогли зберегтися до нашого часу. Нам відомі головним чином кам‘яні зображення. Найбільш знаменитим з них є Збруцький ідол, виявлений у річці Збруч, біля м.Гусятина Тернопільської області, у 1848р. Цей ідол унікальний тим, що представляє не зображення окремого божества, а дає цілу космологічну систему, яка, відповідно, чітко склалася у слов‘ян до початку IX ст.

Важливим джерелом для вивчення язичницьких вірувань є різні речі, малюнки на них та на кераміці, які відносяться до язичницького культу. Майже в кожному дослідженому пам'ятнику I тис. н.е. на поселеннях та могильниках зустрічаються багаточисельні прикраси, які ясно передають язичницьку символіку та міфологію. Найбільш цікавими є амулети, бо вони відносяться до предметів заклинальної магії. Оберегами могли бути речі із металу, кості, каменя, глини. Найбільш поширені серед них різні підвіски з отворами або вушками. Багатий та різнобарвний матеріал для вивчення уявлень давніх слов'ян про оточуючий світ дають також зображення на кераміці та господарчих речах.

Аналіз археологічних джерел дозволяє зробити загальний висновок про те, що давні слов'яни мали розвинуту міфологію та організовані форми культу як вираз їхньої міфологічної уяви.

Вивчаючи письмові джерела, ми перш за все звертаємося до світських текстів Давньої Русі. Пошук у них "язичницького" - це пошук знаків-символів традиційної слов'янської культури у космологічних концепціях нової держави, що відображені в цих текстах. Найбільшою складністю при вирішенні цього завдання є невизначеність змісту та обсягу предмета – світогляду давніх слов'ян. Майже не збереглись тексти слов'янської міфології, і це примушує дослідників, головним чином, лінгвістів–структуралістів, реконструювати їх на основі вторинних ознак.

Найбільш достовірними пам'ятками, що повідомляють про східнослов'янських богів, є договори Русі з Візантією. Декілька разів руські князі нападали на візантійські володіння, і в 907, 945 та 971р.р. константинопольські імператори вкладали з князями, спочатку Олегом, потім Ігорем і, нарешті, Святославом, мирні акти, тексти яких у візантійських джерелах не знайдені, але вписані в наш літопис, коли на початку XIIст. стараннями ігумена Сильвестра "Початковий свод" був перероблений у "Повість минулих літ". Тексти цих договорів повідомляють про вимовлені з обох сторін клятви, які складають важливе джерело свідчень про богів тогочасних слов‘ян. У "Повісті минулих літ" читаємо: "Царь же Леон с Олександром мир створиста с Ольгом, имъшеся по дань и роте заходивше межи собою, целовавше сами крест, а Ольга водиша и мужии его на роту; по русскому закону, кляшася оружьемъ своим и Перуном богом своим и Волосом, скотьим богом, и оутвердиша мир.".

Відомості про язичницьку релігійну реформу Володимира знаходимо у "Найдавнішому своді" Київського літопису, який виник, за визначенням А.А.Шахматова, близько 1039р. Там повідомляється, що Володимир після смерті Ярополка почав князювати в Києві один, і першою його справою було створення цілого пантеону богів. Їх імен "Найдавніший свод" не називав. Проте, вже "Початковий свод", тобто третя редакція Київського літопису, яка була складена близько 1095 року, містить імена богів, яким, за літописом, Володимир побудував капище. Таким чином, зрештою маємо у літопису такий текст: " И нача къняжити Володимир Кыеве един, и постави кумиры на хълму въне двора теремного – Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат и Хърса, и Дажьбога, и Стрибога, и Симарьгла, и Мокошь – и творише портебу кумиром с людьми своими".

Ми вже знаємо, що приблизно в той самий час і в інших творах давньоруської письмменності з'являються схожі вставки, які теж називають богів Володимира.

Джерела виключної цінності являють собою також розповіді ранньосередньовічних християнських противників язичництва. Відомо, що в землі балтійських слов'ян їхали місіонери з Німеччини, Італії, Франції та інших країн Заходу, щоб навернути їх у християнство. "Розповіді католицьких місіонерів про слов’янські язичницькі культи і обряди пише Б.О.Рибаков,- були свого роду звітністю перед римською курією про успіхи їх апостольської діяльності". У цих звітах місіонери описували несамовиті, розгульні язичницькі свята та ігрища, криваві жертвоприношення, протиставляючи їм сумирну поведінку навернених у християнство вчорашніх "поган". На жаль, навіть подібних тенденційних джерел не існує щодо східнослов'янського язичництва, вони є лише щодо язичництва слов‘ян балтійських.

Християнські полемісти XIIст. не знали та, напевно, і не бажали знати суті язичницьких релігійних уявлень, звертаючи увагу лише на їх зовнішні прояви. У творах богословів давньоруського часу можна прочитати, що "погани" молились в "рощении" (гаях), "древе", під овином вогневі – Сворожичу, біля колодязів, рік, гір, джерел. На думку середньовічних богословів, всі ці моління переважно зводилися до принесення жертв курами, короваями, цілими трапезами, тощо.

Давньоруські критики майже не описували язичницької обрядовості. Вони лише нещадно таврували "поганські" вірування, не вдаючись у подробиці, що й без того були надто добре відомі їхній тодішній аудиторії, значна частина якої продовжувала потайки ("отай") сповідувати язичництво. Крім того, в освіченому середовищі нещодавно наверненої в християнство Русі вважалось непристойним говорити про "поганство", називати на ім'я його богів. У відновленому О.О.Шахматовим найдавнішому зведенні 1039 року зовсім відсутні назви "кумирів", а під 986 роком у цьому джерелі прямо говориться, що про язичництво "нельзе казати срама ради". Тому у полемічних творах давньоруських богословів XII і пізніших століть проглядають лише окремі риси прадідівських вірувань. Та й вони являють собою неабияку цінність.

Коло творів давньоруського письменства з проблем язичницьких вірувань вже багато років залишається незмінним.

Характеризуючи етнографічні джерела, слід зазначити, що вони у поєднанні з археологічними та письмовими є головним визначним матеріалом для вивчення дохристиянських вірувань. Цінність етнографічних даних зменшується з їх наближенням до сучасності, і, відповідно, втратою ними архаїчних рис. Записи, зроблені у дореформеній Росії (до 1861р.), утримують найбільш архаїчні форми, які в подальшому забуваються та зникають. Врешті, етнографічні матеріали – це скарбниця багатовікової народної мудрості, архів історії пізнання людством світу та природних явищ. Трохи детальніше розглянемо етнографічні джерела та можливості роботи з ними.

За етнографічними матеріалами XIX-XX століть ми знаємо багато пережитків, котрі йдуть з глибини не тільки століть, а й тисячоліть. У цьому випадку джерелом вивчення язичницьких уявлень та вірувань можуть виступати дитячі ігри, в які перероджувалась архаїчна обрядовість, казки, які зберегли фрагменти давньої міфології та епосу, обряди, хороводи, пісні, заговори та заклинання.

Важливим джерелом є народні билини, які складалися у X-XIIIст. В них майже непомітний християнський елемент, тексти пройняті дохристиянською поетикою.

Своєрідним, але погано вивченим джерелом язичницької старовини є багаточисельні назви урочищ: "Свята гора", "Лиса гора", "Святе озеро", "Свята роща", "Перинь", "Волосово" тощо.

У вивченні дохристиянських уявлень та вірувань прийнятним для застосування є метод екстраполяції, тобто поширення на період Київської Русі тих вірувань та форм культу, які задокументовані для більш раннього та більш пізнього часу. Майже все багатство східнослов'янського фольклору, записаного в XIXст., ми можемо зпроецирувати в I тис. н.е., і таким чином наблизити наші уявлення про ту епоху до її реальної різноманітності та різнобарвності, компенсувавши недостатність писемних та археологічних джерел.

1.2 Історіографія

Прийняття християнства в культурній та політичній традиціях незмінно розглядалося як найважливіший зворотній пункт у історії Київської Русі, при чому наголос дуже довгий час неодмінно робився на позитивних наслідках цього кроку та його необхідності для всього подальшого прогресу земель, що входили до складу Київської Русі. Одна з центральних проблем – співвідношення язичництва та християнства - до середини XIXст. взагалі була "недоторканною", бо церква не дозволяла розглядати їх в одній площині як потенціально рівні світоглядні парадигми. Дев'ять століть трактування питання про хрещення Русі, про християнізацію та взаємовідношення старої й нової релігій знаходилось під неослабним контролем церкви. Зміцнюючи та прославляючи себе, вона намагалася принизити, очорнити дохристиянські вірування й культуру, побут, соціально-політичну структуру. Язичництво представлялося в дусі повчань перших християнських проповідників.

Увага до язичництва різко зросла у XIX ст. у зв'язку із зростанням національної самосвідомості. Починає проводитися велика етнографічна робота: збір народних сказань, пісень, прислів‘їв, запис народних звичаїв. З'ясувалося, що і в той час, у XIX столітті, селянин, особливо десь у глибинці, залишався за своїм світоглядом, за суттю, а не формою віри більше язичником, аніж християнином.

Якщо православне академічне богослов’я в основному обмежувалося сакралізацією введення християнства на Русі, то в православній релігійно-філософській літературі ця подія розглядалася як перехідний рубіж між варварством та цивілізацією. Так, О.С.Хомяков у "Записках про всесвітню історію" стверджував, що у східних слов'ян до християнства не було ніякої культури. Семена нової релігії, за його думкою, потрапивши на родючий ґрунт варварства й дикунства, і тому не зустрівши опір з боку попередньої культурної традиції, проросли у вільному дусі нової, невідомої до цього східним слов'янам культури.

Таке становище викликало спроби багатьох послідовників та прибічників О.С.Хомякова намагатися відповісти йому своїм власним трактуванням. М.О.Бердяєв звернув увагу на те, що багато рис слов‘янського буття, від яких були в захваті слов'янофіли і з яким вони так багато зв'язували, повинні були віднесені на рахунок язичництва, а не християнства. Більш того, на думку М.Бердяєва, у О.С.Хомякова взагалі відсутня ідея релігійно-церковного розвитку, що вже само по собі виключає перспективний підхід до оцінки релігійно-суспільних рухів.

Погоджуючись з пануючими у православній літературі та історіографії уявленнями про те, що "історія россійської культури починається з хрещення Русі", і що "язичницький час залишається поза історією", ряд богословів та філософів відзначали незаперечну наявність в руській культурі язичницького минулого, сліди якого можна побачити у побуті, народній пам'яті, національному характері.

Язичницькі традиції, за думкою відомого православного богослова протоієрея Г.В.Флоровського, довгий час зберігалися у так званій "нічній культурі", тобто у народній культурі, де місцеві язичницькі традиції перетиналися з мотивами давньої міфології та християнського світосприйняття.

Наскільки важко було навіть і в другій половині XIXст. займатись вивченням дохристиянських вірувань та вносити їх у поле науки, показує доля одного з видатних діячів руської культурі XIXст. – О.М.Афанасьева. Автор збірки "Россійських народних казок", "Народних россійських легенд", "Россійських завітних казок" та тритомної монументальної праці "Поетичний погляд слов'ян на природу" був звільнений за свою діяльність у 1862 році з Головного архіву закордонних справ із забороною в подальшому бути на державній службі. Історична цінність праці О.М.Афанасьєва в тому, що він зміг показати особливості слов'яно-руського язичництва: культ природи, ієрархію божеств, пояснив семантику імен богів та міфічних істот. Продовженням його досліджень була праця "Древо життя". Вчений вважав культ обожнювання природи головним у язичництві давніх слов'ян.

Слід відзначити, що великий внесок в дослідження дохристиянських вірувань та світоглядних уявлень зробили історичні розвідки в області давньоруського літописання. Початкову добу руського літописання не слід зв'язувати лише з християнством. Як матеріальний доказ цього факту Б.О.Рибаков представляє "писала" – стилі для письма з язичницькими сюжетами X-XIст. До того ж, у літописній творчості, що спиралася на усні розповіді та епічні сказання, є вельми визначний "струмок" дохристиянської поетики, уявлень, яскравим прикладом якого можна вважати відому розповідь про смерть князя Олега. Крім загальновідомого варіанту "Повісті временних літ", розповідь про смерть Олега дійшла до нас в складі Устюжського літописного своду, який М.М.Тихомиров вважає джерелом, що має багато саме початкових форм Xст. "И абие изыде из главы его ис коневи, из сухие кости змий и уязви Олга в ногу по словеси волхвов его… и оттоле же разболевся и умер". Існує багато варіантів розповіді про смерть Олега. А.І.Лященко провів цілий ряд скандинавсько-ісландських аналогій літописній легенді про смерть Олега. Сказання про виконання жрецького пророкування, очевидно, слід вважати твором місцевих жерців: київських (Устюжський варіант) та новгородсько-ладожських (основа Нестерова варіанту з кудесником).

Літописання Xст. явно розпадається на світське та церковне. Д.С.Ліхачов вважав, що "розповідь про початок християнства на Русі більш давня, ніж причеплена до неї усна творчість". Про це пишуть і інші історики. Розвиваючи думку О.О.Шахматова, О.Г.Кузьмин чітко визначив наявність у літописанні Xст. світських та клерикальних мотивів.

Відома нам за літописами і життєдіяльнисть княгині Ольги-язичниці. Подібні літописи були при Святославі, хоча записи були зроблені не волхвом, а дружинником з безпосереднього оточення Святослава. Язичницький характер літопису зрозумілий через повну відсутність моралізуючих церковних суджень і умовчання про християнське поховання Ольги (інформацію про це надано тільки у вставці).

В цілому із літописів можна почерпнути деякі цікаві дані щодо вірувань давніх русичей та прослідкувати збереження їх пережитків вже після прийняття християнства у 988р.

Дореволюційна історіографія теми хрещення Русі, процесу християнізації та взаємовідносин нової та старої релігій вельми широка. Але характерним є те, що навіть намагаючись досліджувати джерела, автори часто переносили в минуле уявлення свого часу. Багатовікова пропаганда перемоги християнства над язичниством, як світла над темрявою, визначила і ціннісну шкалу, з якою дослідники підходили до матеріалу. Самі дохристиянські вірування відривалися від соціально-економічних та політичних умов, в яких вони зароджувалися, поширювалися та існували.

Дослідження Є.В.Анічкова ніби завершують та підсумовують літописні пошуки дореволюційних авторів в області язичництва. Він розглянув та дослідив джерела, які стосувалися слов'яноруських божеств, і дійшов висновку, що в літературі існують різномовлення щодо походження та функцій окремих божеств, а також етимології їх імен. Так, ім'я Волос (Велес), пояснюване як "скотарський" бог, не обов'язково зв'язувати з пізнішим поняттям слова "скот". В мовах кельтської групи, котра вплинула на Центральну та Північну Європу, "скот" означав богатство, гроші. І в ранніх руських джерелах – договорах Русі з греками – саме це божество зв'язувалося з купецтвом, подібно до того, як Перун – з князівською дружиною.

Марксистська історіографія давньоруського язичництва сформована вже у дореволюційних працях М.М.Покровського. За його думкою, весь розвиток релігії базувався на культі пращурів. Цим його позиції відрізняються від позицій його попередників, які вважали найважливішим обожнювання природи. До висновків М.М.Покровського були близькі погляди М.М.Нікольського. За його думкою, особливість вірувань східних слов'ян була у перевазі магії та культу над міфологією, відсутності професійного жрецтва, культах землеробських богів (Купала, Ярило), які ще не вийшли із стадії магії.

До історії язичницьких вірувань звертався також і М.А.Рожков. Його основна думка полягає в тому, що перед релігією стояли перш за все організаційні цілі об'єднання всіх племенних, групових та класових богів, а причиною невдалості такої політики була бідність язичницької релігії. Проти цього заперечував Є.Г.Кагаров, який вважав, що слов'янську міфологію слід шукати перш за все в народних обрядах, і підкреслював аграрний характер давньоруських обрядів та народних свят.

Після розпаду Російської імперії та початку побудови СРСР постало на меті виховання атеїстичної свідомості громадян, релігія взагалі – у язичницьких чи християнських своїх проявах - стала розглядатися як "опіум для народу". Рядом постанов ЦК ВКП(б) початку 30-х років були визначені шляхи подолання "вульгарного соціалізму" у гуманітарних науках, у тому числі й історії. До 950-ти річчя "Хрещення Русі" вийшли статті, в яких зміна релігії розглядалася у тісному зв'язку з соціально-економічними процесами IX-Xст., змінами політичних форм, новими тенденціями у сфері культури. Але спеціальних досліджень, в яких по-новому був би переглянутий весь відомий на той час матеріал, не було.

Певно, виключенням є праці лінгвистів, і перш за все, роботи М.Я.Марра. Вчений намагався простежити виникнення імен слов'янських богів з глибокої давнини та трансформацію їх значень у подальшому.

Після Другої Світової війни дослідження східно-слов'янських старожитностей набуло більш систематизованого та планомірного характеру. Вже у 1950-х рр. був накопичений археологічний матеріал, значно розширені дослідження на території Середнього Подніпров'я.

Широкі дослідження археологічних пам'яток надали у розпорядження дослідників велику кількість залишків матеріальної культури. Серед них – споруди та речі, які в тій чи інших мірі відображають ідеологічні уявлення давньослов'янських племен. Вивчаючи пам'ятки народного мистецтва, дослідники дійшли висновку про існування у давнину східнослов'янських культових споруд, а відкриття, зроблені археологами у 1950-х роках, повністю підтвердили ці висновки.

Б.Д.Греков вбачав у язичництві розвинуту релігію, яка пройшла шлях від тотемістичного вшанування упирів та берегинь до поклоніння Перуну. Він слідом за Є.О.Анічковим визнав періодизацію язичництва, надану давнім автором в "Слове о том, како первее погани суще языци кланялись идолам". Цю періодизацію прийняли також В.В.Мавродін, Б.О.Рибаков та інші історики.

В.В.Мавродін вважає, що в язичництві простежуються і більш давні риси матріархата (упирі та берегині) та патріархата (Род та рожаниці). Боги язичницького пантеону Володимира свідчать, на його думку, про племенну строкатість населення Давньої Русі: Хорс вказує на зв'язок із Сходом, Мокошь (Макошь) – богиня приволзьких фіноогрів. За думкою В.В.Мавродіна, волхви поділялися на молодших (кудесники) та старших (волхви) і користувалися великим впливом в північних, північно-східних та північно-західних районах, серед фінських племен, що оточували слов'ян.

Компиляція висновків тогочасних дослідників дохристиянської релігії Київської Русі дана у збірці "Історія культури Давньої Русі".

В "Очерках історії СРСР" увага акцентувалася на тому, що дохристиянські культи відображали різні рівні соціального розвитку народів, які увійшли в склад Давньоруської держави. Свідченням цього був пантеон Володимира, у якому Перун виступав як бог князівський, Хорс та Симаргл – як боги тюркських народів, Мокошь – фінських.

За думкою В.М. Топорова, можна говорити про релігійно-міфологічний і культурний зв'язок, навіть спільності між іранцямі та слов'янами, при цьому вплив йшов від перших до останніх.

Велику увагу радянські історики приділили також повстанню 1071 р. в Ростовській землі, яке очолювали волхви (праці Д.С.Ліхачева, Д.А.Казачковой, П.М.Третьякова).

Дослідником давньоруського язичництва є Б.О.Рибаков, який базував свої студії на широкому застосуванні археологічного матеріалу. Саме версія Б.О.Рибакова щодо взаємовідношень двох релігій – язичницької та християнської - вважається зараз найбільш актуальною. Автор розглядає процес пристосування християнства до язичництва через асиміляцію язичницьких свят та переосмислювання їх символіки. Вчений вважає, що християнство не можна протиставляти язичництву, бо це два окремі напрямки ідеології свого часу. Християнська віра відрізняється від східнослов'янського язичництва, на його думку, не своєю релігійною суттю, а класовою ідеологією. За думкою Б.О.Рибакова, у східних слов'ян вже до часу прийняття християнства була віра в єдиного верховного бога, яка стала основою християнського монотеїзма. Вивчаючи зображення на широких браслетах за "берестяним фольклором", Б.О.Рибаков відзначив, що на них зображені ритуальні сцени свята русалій та бога Симаргла–Переплута, на честь якого влаштовувалися "бісовські ігрища", різні аграрні свята з плясками та ритуальними возліяннями хмельних напоїв. Дослідник вважає, що у східнослов'янському язичництві прослідковується зв'язок зі Сходом, а також з культурами, які існували на території Давньорускої держави ще задовго до прихода сюди слов'ян, - з трипільцями, скіфами, сарматами.

Дослідженням давньоруської символіки займалися також В.П.Даркевич та А.К.Амброс. Простежуючи почитання сокири у Європі, В.П.Даркевич дійшов висновку, що сокира була символом головного київського бога, і тому Перун у цьому відношенні близький до скандинавського Тора та фінського Уя. А.К.Амброз простежив зародження землеробських символів, їх проникнення через Візантію та Східну Європу і дійшов висновку, що відомий сюжет богині з ромбами та прибогами на селянській вишиванці є не запозиченням, а загальнолюдським елементом аграрної магії.

В.Я.Пропп так само відзначає багато обрядів у трудовому землеробському циклі селянина.

С.А.Токарев вважає, що давньослов'янська релігія в основному була обрядовою, тому є великі сумніви, що Ярило, Купало, Лель були вже богами у сиву давнину. Скоріш за все, вони були просто персоніфікацією свят, а саме божествами у свідомості народу стали під впливом христянства. Більшість східнослов'янських богів, вважає Токарев, зв'язані із землеробством, про племенних же богів взагалі щось сказати важко. Культові обряди поділялися на родові та суспільні, саме суспільні дії знаходились в руках особливих професіоналів - волхвів.

Отже, радянські дослідники вивчали східнослов'янське язичництво як цілісний світогляд, який відображав рівень соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства. Але далеко не всі елементи цього світогляду були виявлені, й історикам, археологам, етнографам та лінгвістам залишається ще велике поле діяльності для дослідження давньоруської релігії.

Підсумовуючи історіографію цієї теми, слід зазначити, що в останні десятиріччя головна увага у вивченні історії Київської Русі приділялася дослідженню питань соціально-економічного (Я.М.Щапов, І.Я.Фроянов, М.Б.Свердлов), історико-географічного (Л.В.Олексієв, М.Ф.Котляр) та історико-культурного (Ю.С.Асєєв, Г.К.Вагнер, С.О.Висоцький, П.А.Раппопорт) розвитку Давньої Русі. Проблем же ідеологічного плану, релігійних та світоглядних питань торкалися дуже рідко. Тому історія дохристиянських вірувань слов‘ян лишається науковим полем, сповненим можливостей для нових досліджень.

РОЗДІЛ 2. СВІТОГЛЯДНІ УЯВЛЕННЯ