Гетьман Іван Мазепа та його державотворчість

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

РЕФЕРАТ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

“ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ”

НА ТЕМУ:

“ Гетьман Іван Мазепа та його державотворчість ”

Виконав Кураєв О.В.

2001 рік

ПЛАН І. Діяльність гетьмана Івана Мазепи ІІ. Державотворчість у діяльності Івана Мазепи III. Боротьба за відновлення незалежності України VI. Наслідки діяльності Івана Мазепи

 

“Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.” – писав 1860 року М. Костомаров. Минуло 140 років, але Мазепа залишається найбільш загадковою і неоднозначною особою в українській історіографіі.

У праці “Іван Мазепа” В. Шевчук зазначив, що в історичній літературі існує три погляди на гетьмана Мазепу: патріотичний, антипатріотичний та псевдооб’єктивний (С.5). Традиційно у російській та радянській історіографії діяльність гетьмана змальовувалася у найчорніших барвах, а “мазепинець” слугувало синонімом зрадника і ворога до появи “петлюровця” і “бандеровця”. Костомаров, хоча й писав, що “Він [Мазепа] хотів незалежності й свободи своєї батьківщини…”, але у своїй монографії розтрощив “Мазепу і мазепінців" На противагу російській, в українській історіографії Мазепу було реабілітовано і навіть у деяких працях створено образ національного героя – борця за Незалежність України, видатного діяча, який найвищою метою ставив добробут населення України, але відповідь на питання хто він, герой чи зрадник залишається відкритим. Між тим Мазепа є найбільш значущою після Богдана Хмельницького особою в історії України у Нову добу. Цей реферат є ще однією спробою оцінити події кінця XVII – початку XVIII сторічь і дати відповідь на питання, якими ж були мотиви і наслідки діяльності Івана Степановича Мазепи.

За “Енциклопедією Українознавства”, Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року (щоправда, Ілько Борщак вважав, що ця подія сталася близько 1640 року, а Д. Дорошенко навіть раніше:1629 – 1632). Батько майбутнього гетьмана Степан-Адам (? - 1665) з 1654 року був білоцерківським отаманом, з 1662 – чернігівським підчашим. Мати – Марина, - із шляхетського роду Мокієвських, - ігуменія Києво-Печерського Вознесенського (1686 - 1707) та Глухівського (з 1688) жіночих монастирів (В. Шевчук “Козацька Держава” – С. 168). Сам Іван Мазепа вірогідно навчався в Київській Академії, хоча можливо в єзуїтській колегії у Варшаві чи Полоцьку. Був покойовим короля Яна Казиміра. У 1656 – 1659 роках продовжував навчання в Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах (тож розмовляв польською, латинською, італійською, німецькою, трохи французькою і татарською). Повернувшись до короля, знову ніс службу покойового дворянина, виконував дипломатичні доручення, зокрема возив листи до Виговського і Ю. Хмельницького, клейноди до П. Тетері. У 1663 Мазепа несподіванно залишив королівську службу і з’явивися у Чернигові, де після смерті батька обійняв посаду черніговського підчашого. Чому так сталося? Версій багато: від амурних пригод до королівської немилості, але, здається, жодний дослідник не висловив думку про те, що І. Мазепа сплановано повернувся на Батьківщину, щоб зробити свій внесок у розбудову Української Держави. (Метафоричний степовий кінь з “Історії Русів”, до якого буцімто прив’язали майбутнього гетьмана виглядає в цьому контексті правдоподібніше.) Та в будь-якому випадку, молода людина із освітою та здібностями І. Мазепи не могла залишитися непоміченою у тогочасній Руській землі. Одружившись з донькою генерального обозного Семена Половця, Мазепа спочатку служив ротмістром надвірної хоругві П. Дорошенка, а згодом і генеральним осавулом. Та доля не була схильною до П. Дорошенка, і, переконавшись, що справу патрона програно, Мазепа перейшов на бік Самойловича, “відверто переказавши у Москві всі його [Дорошенка] турецько-татарські зносини”. (Цей момент уникають змальовувати у своїх працях І. Борщак та В.Шевчук, адже він не вписується до портрету Мазепи-лицаря, однак для Мазепи така модель поведінки є характерною, що побачимо пізніше). Знайдобилося 8 років (1674 – 1682), щоб молодий дипломат знову став генеральним осавулом, але на цьому він вже не зупинився, і у 1687 на Коломацькій раді, яка принесла князю Голіцину 10 000 червонців, Мазепу було обрано гетьманом.

“Гетьман повинен діяти так, щоб сприяти цілям та намірам царя”, - ці слова І. Мазепи можуть характеризувати його діяльність на посаді гетьмана майже протягом всього терміну перебування. Коломацькі статті ще більше, ніж попередні, обмежили автономію гетьманщини: побори відтепер мали надходити до царської скарбниці, а вже звідти розподілятися на 30 000 реєстрових козаків; гетьман вже не в змозі без царського відома змінювати своєї старшини; на території України вводилися російські гроші (чехи); заохочувалися мішані шлюби. Повна покірність І. Мазепи може бути виправданою негативним досвідом попередніх гетьманів, які намагалися проводити більш жорстку лінію у відносинах із північним володарем. Може, навіть скластися враження, що гетьман справді вирішив віддано служити царю, тим більше, що царські накази не завжди стояли у протиріччі до особистих прагнень І. Мазепи: побудова фортець на річці Самарі давала йому змогу присмирити запорожців; захоплення Правобережної України і арешт Палія поставило його гетьманом обох берегів; російсько-турецько війна 1695 – 1699 років піднесли його авторитет та робили незамінним Петру І; російські війська страхували його від повстань на кшталт Петрикового; довіра царя – від заколотів старшини. Міцна підтримка Москви - найкраща запорука його правління, і він вірно відпрацьовував свій хліб (князівство Святої Римської Імперії, перший орден св. Андрія Первозваного, найбільші в україні маєтки), посилаючи козаків на будівництва і війни, виконуючи всі московські постанови по утриманню російського війська, обмеженню української економічної та політичної свободи.

У 1689 році Мазепа знову успішно змінив ворожі табори. Софія разом з Галіцином тонули, натомість підіймався енергійний Петро. Іван Степанович не лише реабілітував себе в очах нової влади, - адже був ставлеником Галіцина.- але й перетворився на вірного прибічника молодого царя.

Аналізуючи події 1687 – 1708 років, важко побачити свідоме державотворення у внутрішній або зовнішній політиці І. Мазепи. Створення ним бунчукового товариства та інші заходи щодо укріплення старшинського стану могли мати за мету утворення потужного державотворницького прошарку, але вірогідно лише копіювали бачене ним у Речі Посполита становище шляхти. Придушення повстань Петрика і Палія могли бути викликані розумінням їх слабкості та неминучості краху (хоча, за підтримки гетьмана, хто зна), але напевно були продиктовані мотивами боротьби за владу. Покірність у впровадженні антиукраїнських заходів може бути трактована як мудрість, а може – як слабкість і байдужість до долі посполитів. Але усе разом показує відсутність бодай інтенцій до унезалежнення країни.

Пр Незадоволення народу московськими порядками перекинулося і на козацьке військо. Відомо щонайменше десять сутичок між козацькими загонами і московськими військами. Найкривавіша розігралася у місті Пскові. Сотня козаків хотіли закупити фураж у місцевого населення і розрахуватися “чехами”, які отримували від царського уряду за службу. Проте московські люди відмовились приймати “чехи”. Козаки звернулись до московського управителя тих земель, мотивуючи, що є закони, як постановив сам уряд самодержавної Москви. Але і тут їм було відмовлено. Тоді козацький загін відмовився підчинятися московському командуванню. У відповідь проти них було вислано стрілецький полк. Сорок козаків було втоплено або вбито, у решти забрали зброю і коней. Козаки скаржилися на це самому Шереметьєву, але він нічого не зробив. Більше того звинуватив у всьому самих козаків.

З того часу у листах Мазепи до царя постійно бачимо неприязне ставлення. Мазепа не виступав відкрито проти царської волі, але й вже не підкорявся їй так, як раніше.

Зростало незадоволення і на Січі. Запорожці прямо відмовились приймати присягу на вірність цареві, поки не буде знесено всіх фортець навколо Січі. Більше того в одному із листів до гетьмана була пряма погроза піти на Батурин і вбити гетьмана за те, що він підтримує Москву.

У 1700 році Петро І розпочинає похід на північ проти Швеції. Гетьман знарядив військо під командуванням полтавського полковника Іскри, та приходить новий наказ, в якому Петро вимагає, щоб Мазепа особисто очолив десяти тисячне козацьке військо. Як тільки гетьман зібрав військо приходить ще один наказ від Петра – не йти зовсім, бо Петро не зміг організувати належної підтримки московськими військами, а кинути саме козацьке військо проти шведів цар не наважився. Але все таки через місяць Петро збирає армію і знову кличе Мазепу, але вже з дванадцяти тисячами козаків. Поки козацьке військо дійшло до Нарви, Карл маючи двадцять тисяч війська розбив вісімдесят тисяч московського війська. Наказним козацького війська був Обидовський. Коли він привів козаків на північ, йому нічого не залишалося, як зимувати там і чекати поки Петро збере нові сили. Не маючи ніякої підтримки з боку царського уряду і місцевого населення, козаки дуже важко переносили це зимування. Почалося масове дезертирство. Щоправда гетьман карав втікачів, але написав ряд гнівних листів до царя, в яких вже прямо вимагав припинити знущання над українським військом.

На зміну війська Обидовського гетьман посилає 7 000 козаків під командуванням гадяцького полковника Боруховича. Але ті, що верталися з півночі почали розповідати про всі біди яких зазнали на півночі і військо Боруховича постановило вертатись назад, лише гетьманський наказ з погрозами перевішати всіх хто не підчиниться його волі йти на підмогу Петрові спинив їх. Петро, дізнавшись про це пробачив Мазепі листи, які отримав раніше і навіть видав ряд наказів посприяти пересуванню козацького війська до московських воєвод.

В лютому 1701 року Петро заключає військовий союз з польським королем Августом про спільну війну проти шведів. У договорі крім того було ще обговорено поділ замель між Польщею і Росією. За такої нагоди Август попросив Петра віддати йому назад і Правобережну Україну. У Петра вистарчило розуму порадитися з Мазепою перед прийняттям такого рішення. Гетьман роз`яснив цареві, що за таких умов люди з лівого берега почнуть селитися на правому, Січ тоді відокремиться взагалі з-під гетьманської влади і буде слухати гетьмана і будуть його слухатися лише за крайніх умов. Повернення до Польщі, яка, ще й до того союзна з Москвою, зруйнувало б гетьманську владу.

Невдовзі Петро знову віддає наказ гетьману відрядити військо на війну. Мазепа відряджає загін на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом. Цей загін самостійно без царської підтримки розбив військо шведського генерала Шліппенбаха. І знову московський уряд несправедливо повівся з козаками, після бою в козаків забрали всю здобич і ще й познущалися з них. Почало зароджуватися незадоволення царським урядом в рядах козацької старшини..

В 1702 році стародубський полковник Миклашевський вдало проводить ряд боїв і виграє велику баталію під Биховим. Полковник Раїч проводить переможний рейд по Литві. Козаки беруть Нарву. Чернігівський полковник Юхим Лизогуб бере Орішок. Петро відряджає частину козацького війська воювати з башкирами, іншій частині доручає утримувати Нарву, та стояти дозором на Неві. Москалі не давали козакам ні крупи, ні сухарів, а хліба видавали лише половину від призначеної пайки.

В 1704 році Петро відсилає все козацьке військо на чолі з Мазепою до Польщі. Попереду війська йде 3 000 козаків під командуванням Апостола. Загін Апостола підпорядковується на місці царському посланцю німцеві Паткулю. Паткуль, бувший німецький військовий, почав муштрувати козаків на німецький лад. Учив козаків німецькому військовому строю. Хоча й козацьке військо було досить організованою армією, але німецькі порядки дуже сильно відрізнялися від звичних козакам. За непокору Паткуль мало не повісив сотника Родзянко, який відважився сказати, що козаків таким премудростям потрібно навчати щонайменше півроку, аби з того хоч щось получилось. Апостол відправив гетьману листа в якому говорив, що козацьке військо зазає великої наруги з боку Паткуля, в них позабирали коней і провізію, майже голих і босих женуть у бій, якщо таке буде продовжуватися то козаки, навіть під страхом смертної кари розбіжаться. Паткуль відпустив козаків без коней, відібравши їх для свого німецького гарнізону. Зазнавши декілька поразок від шведів назад з того загону повернулося близько 80 чоловік.

В 1705 році Мазепа отримав наказ йти на Волинь, потім на Брест, а потім наказ іти самому на Садомир і відіслати у Литву відділ козацького війська. Мазепа йшов по Галичині і 14 серпня був під Львовом. Новий король Станіслав Лещинський чотири рази присилав до Мазепи листи, в яких досить прозоро натякав на допомогу у звільненні з-під московської тиранії. Мазепа всі ці листи відіслав Петрові.

Мазепа послав під Ригу прилуцького полковника Горленка. І ось що той писав:

“… Панове полковники драгунські з полками своїми стоять по селах, а козакам не дозволяють не тільки в селах ставати, але й випросити корму в села не пускають, а як хто піде то драгуни б`ють…”

Писав і Орлик, що козакам дають хліба вдвоє менше ніж московським військам, не дають круп, сала, м`яса, солі. Коні козацькі знесилені від піврічної роботи, а козаки всі голі і босі.Про наругу над українським народом неслися до гетьмана листи і з України.

Коли цар сподівався приходу короля Карла із шведським військом на Україну, він виставив проти нього корпус війська на чолі із Меншиковим. Мазепі ж цар наказав стати під командування Меншикова. Вже раніше цар грозився нагородити Мазепу титулом “князь Римської імперії”, з козацьких полків зробити загони драгун, з українських земель викроїти княжество для герцога Мальборо, а гетьманську булаву віддати Меньшикову. Останню крапку у списку терпіння козацької старшини було поставлено у Києві під час візиту царя. Меньшиков прилюдно, при всій старшині, заявив, що вже пора перевішати всю старшину і найкращий момент це негайно, поки тут цар з усім своїм військом. Гетьман, який вже вирішив піти на великий крок і заключити союз із шведами, побачив, що йде не сам. Вже перед цим Мазепа мав зносини з княгинею Дульською, яка була посередником між ним і королем Карлом. Гетьман дуже обережно пробував грунт перед тим як зробити свій крок.

Петро вирішив у Києві будувати фортецю. Коли почали закладати цю фортецю рознесли багато дворів, повирубувано було багато садів, а людей просто вигнано на вулицю і наказано йти жити куди хочуть. Жодної компенсації московський уряд не надав. Будувати фортецю було зігнано козаків. Будівництво йшло 5 місяців силами козаків і за їх же кошти. Над козаками цар приставив німецького полковника Гейнса із московськими стрільцями.

Тим часом армія Карла ХІІ отримувала одну перемогу за іншою. Петро шукав підтримки по всій Європі. Відбулась велика зустріч між Польщою і Росією у Жовкві. Мазепу також було туди запрошено, але не для поради, а для того, щоб сказати йому рішення Петра віддати Польщі Правобережжя, скасувати козацьке військо. Цар сказав це Мазепі 20 квітня на великій військовій раді. Мазепа після ради не пішов на вечерю до царя і нічого не повідомивши розпустив козацьку старшину. Старшина дізналася про ці царські плани не від гетьмана, а з інших джерел. Звістка про близький кінець їх сильно схвилювала. Проводилися таємні ради в обозного Ломиковського і в миргородського полковника Апостола. Назрівав великий бунт. І коли пізно вночі Мазепа отримав перший лист від польського короля Станіслава, ставленика шведського Мазепа прийняв рішення прийняти бік Карла ХІІ.

Частина військової старшини незалежно від Мазепи теж прийшла до рішення, що теперішня історична хвиля – єдина для звільнення України від Москви. Прилуцький полковник Горленко, лубенський Зеленський, миргородський Апостол і військовий обозний Ломиківський вже порозумілися між собою і лише думали як перетягти на свій бік Мазепу. Перша ж спроба переговорів показала, що і гетьман думає про те саме, що і старшина. Як і в кожної великої ідеї, був і свій зрадник. Таким виявився генеральний писар Кочубей. Кочубей склав донос в Москву про зраду гетьмана і старшини, цей донос налічував 32 пункти. Щоправда з кочубеївського доносу нічого вийшло: московський уряд не повірив Кочубею і Іскрі (бувшому полтавському полковнику) і приговорив їх до страти. Після їх смерті донос був ліквідований. В доносі брали ще участь сотник Кованько, піп Святайло і вихрест жид Яненко їх наказано було взяти на муки і бити кнутом.

Тим часом шведський король все ж таки направив свої війська на Україну. Цар Петро наказав Мазепі йти на з`єднання з московськими військами. Мазепа зібрав нараду на якій було вирішено не йти на це з`єднання, а направити листа Карлові, аби він навіть не пустив московських військ на Україну. Гетьман не поїхав сам, зіславшись на хворобу, а послав лише частину козаків. З листом до короля Швеції все відтягувалося, аж поки не напосіла старшина. В листі була просьба прийняти український народ під свою протекцію. Король шведський нічого не відписав, але усно передав, що буде коло річки Десни 22 жовтня. Темп подій все прискорювався і гетьман вирішує їхати на зустріч до Карла ХІІ. Батурин залишає сердюцькому полковнику Чечелю, якому було залишено чотири сердюцьких полки та частину полків Лубенського, Миргородського та Прилуцького. Сам гетьман взяв з собою 5000 козаків, стільки ж поставив по цей бік Десни. Але це були не свідомі повстанці. Це були не люди які йдуть за ідею на смерть, це були “солдати”. Козакам досі нічого не сказали про зносини Мазепи із шведами. Офіцери робили революцію, а солдатам про це нічого не сказали. Думали, що досить видати наказ, а солдат послухає, і діло революції буде зроблене. Вцьому і полягає головна помилка ініціаторів тієї революції, трагічний момент революції 1708 року. Лише в останній момент перед лицем швецького війська Мазепа проголосив військові про своє рішення. Не вся й старшина пішла за Мазепою. Ось імена тих хто пішли:

1.           з генеральної сиаршини обозний Ілля Ломиківський, суддя Семен Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осаул Антін Горленко, хорунжій Іван Сулима, бунчужний Дмитро Максимович. Племінник Мазепи Андрій Войнаровський, бунчуковий товариш Федір Миронович, Клим Довгополенко, Григорій, Іван і Афанасій Герцики, Федір Нахимовський, Федір Третяк, Антін Гамалія, Семен Лизогуб.