Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

Вступ

Уже стало традицією, що міжнародна організація ЮНЕСКО кожен рік присвячує пам'яті окремим знаменитостям. Цієї честі удостоїлись і наші краяни – Т. Шевченко, Франко, Леся Українка… Але будемо відвертими, міжнародна опінія дуже слабо репрезентує нашу еліту. На це є вагомі причини – Україна ще не виборола «теплого місця» серед країн, які правлять балом, оскільки впродовж століть її терени розшматовували агресивні сусіди. І, нехай і в тяжких потугах, але маємо незалежну державу. Відтак мусимо потурбуватися за тих, хто віддав своє життя, щоби Україна здобула вимріяну і виборену десятками поколінь національну етнічність.

На жаль, ім'я Івана Огієнка ще не зайняло належного місця в пантеоні національної еліти. Більшовицька пропаганда зробила все, аби скомпрометувати його славне ім'я. Достатньо процитувати писанини академіка радянської України О. Мазуркевича в книзі «Зарубіжні фальсифікатори української літератури»: «Зарубіжні читачі, – писав автор, – з прогресивної трудової еміграції з інтересом сприйняли роман Антона Хижняка «Данило Галицький». Тільки націоналістичний збрід не вгавав лихословити».

Чи то за власним бажанням, чи з примусу комуністичної диктатури, але академік використав найбільш брутальні епітети: «Жовто-блакитно-клерикальний органчик запроданця-Іуди Івана Огієнка в рясі митрополита Іларіона «Віра й культура», що пихато себе іменує «місячником української богословської думки й культури», органом «українського наукового богословського товариства», поспішив теж відгукнутися на цю книгу».

Ось так «оцінив» свого земляка пан академік, очевидно не сподіваючись, що рано чи пізно правда-таки восторжествує – «запроданець-Іуда» таки повернеться до свого народу національним героєм, як й інші речники українського духа, що були шельмовані не лише космополітами, але й своїми недолугими землячками

Тож хто він, Іван Огієнко, що так муляв очі більшовикам?

Останнім часом в Україні з'явилося кілька його праць і розвідок. Одним з перших видрукував статтю в «Літературній Україні» Д. Степовик. Досліджували його життя і А. Бурячок, і С. Болтівець, А. Марушкевич, О. Опанасюк, Є. Сохацька, І. Тюрменко. Натомість справжнє подвижництво здійснив професор Київського національного університету їм. і Т. Шевченка Микола Тимошик, який ретельно дослідив життєпис Іларіона. Хто ж він, спочатку шельмований, а потім і реабілітований, Іван Огієнко. Не зважаючи, що у незалежній Україні вийшло кілька його праць, але все ж таки про нього майже не знають, про цю непересічну особистість.

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов'язку. І це не випадково. Адже природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного та культурного діяча однаково успішно виявлявся у його діяльності і як мовознавця та літературознавця, і як перекладача та поета, і як редактора та видавця, і як ректора та міністра, і як православного митрополита та історика української церкви. Важко сказати, в якій із цих сфер діяльності Іван Огієнко залишив найпомітніший слід. Одне незаперечне: він чесно й віддано служив українській справі, до останніх днів життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, її мови та культури. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових і публіцистичних праць ученого та його художніх творів, за неповними даними, складає близько півтори тисячі назв, переважна більшість яких, на жаль, і сьогодні недоступна українському читачеві.

Іван Огієнко народився на Житомирщині – Брусилові в селянській, родині. Він був найменшим у багатодітній сім'ї. Дитинчаті виповнилося три рочки, як трагічно загинув батько, а отже його старшим і братам, і сестрам довелося самотужки «триматися на плаву» – заробляти додатковий гріш на прожиток чинбарним промислом.

Ще в юному віці родина зробила, як кажуть у народі, ставку на талановитого родака. Здобувши початкову освіту, він змушений був продовжити навчання у безкоштовній військово-фельшерській школі. Шість років тяжкої праці у психіатричному відділенні київського військового шпиталю спровокували продовжити навчання. І хоч його улюбленою справою була філологія, довелося після закінчення Острозької гімназії, вступати на медичний факультет Київського університету ім. св. Володимира. Лишень на третьому курсі юнак переводиться на історико-філологічний факультет. Натомість трирічне навчання на медичному відділі не пройшло марно: він досконало освоїв латинську та грецьку мови, що згодом прислужилося при перекладі Біблії на українську.

Неситне бажання залишитися викладачем при університеті спочатку було марним. Не зважаючи, що його рекомендували такі відомі викладачі як В. Перетц, М. Петров, А. Лобода, ректор відмовив у проханні. Причина відома – І. Огієнко тяжіє до українофільства.

Але історичні реалії зробили свою справу. Коли Микола II зрікся престолу, в імперії почалися національні рухи, в тому числі й у Вкраїні, коли на арену вийшла УНР. Відтак І. Огієнко стає професором університету.

Молодій державі вкрай потрібні були національні кадри в царині освітянства. Вже будучи доцентом столичного університету, І. Огієнко упродовж двох років видає цілу серію підручників, посібників для національної школи. Ось лише декілька видань: «Українська граматика для викладання в народних школах», «Українське писання», «Порадник студентам, вчителям і всім тим, хто бажає навчатись української мови», «Вчімося рідної мови»…

Нарешті його запрошують очолити при Міністерстві освіти УНР правописну Комісію. Разом з А. Кримським та Є. Тимченком уклали «Проект правопису української мови», який затвердила Всеукраїнська Академія Наук. Натомість за Директорії І. Огієнка призначають міністром народної освіти. Він обіймав також посади міністра віросповідань, а за дорученням Симона Петлюри і керівника державного апарату.

Упродовж короткого часу маестро самотужки зробив більше для освітянства, ніж окремі інституції. Чого вартий хоча б такий факт: завдяки зусиллям І. Огієнка в Кам'янці-Подільському було створено університет, у якому впродовж 1918–1920 років він ректорував. Згодом ця потужна інституція продовжувала готувати національні кадри в Польщі, Чехословаччині та в Мюнхені.

Але доля котрий раз злукавила перед нашим народом. Облудна пропаганда космополитів-більшовиків, на яку клюнули й наші землячки-соціалісти, та військова агресія московських розбійників на чолі з горезвісним Муравйовим та К°, потопили в крові вистраждану незалежність. Урядові УНР довелося шукати в еміграції. Така ж доля спіткала й І. Огієнка.

Перебуваючи в закордонні, він проводить активну діяльність не тільки як політичний діяч. З-під його пера з'являється ціла низка розвідок і досліджень в царині українського народознавства і мовознавства. Навіть фрагментарний перелік назв видань говорить сам про себе: «Українська літературна мова XVI ст. і український Крехівський Апостол 1560 р.», «Український правописний словник», «Словник мови Шевченка», «Історичний словник української мови», «Словник місцевих слів», «Український стилістичний словник», «Повстання азбуки і літературної мови у слов'ян» та ін.

Чимало розвідок з цієї теми уміщував у журналі «Рідна мова», якого сам і редагував. Попри того, І. Огієнко непересічний літератор, автор кількох драматичних поем – «Прометей», «На Голгофі», «Туми», «На чужині», «Народження людини», «В обіймах страждань», «Невинна кров» та ін.

Його перу належить і переклад Біблії українською мовою. Відтак як церковного діяча у 1940 році його висвятили на диякона, а згодом і архімандрита. Відтоді він прибрав церковне ім'я Іларіон.

Друга світова війна зробила суттєву коректу в житті діаспорників, котрі перебували в Європі. Насамперед це стосувалося Польщі та Чехословаччини. Відтак переважній більшості іммігрантів довелося шукати прихистку в тих країнах, які не підпадали під так званий соцтабір. Отож владика Іларіон попервах переїздить до Словаччини, потім Австрії і Швейцарії, перетранспортовуючи величезний архів – найдорожчу скарбницю.

Одначе в цих країнах рідкісною була вкраїнська громада. Тому довелось оселитися в далекій Канаді – місті Вінніпезі, де зосереджувалася найпотужніша еліта українців за різних періодів еміграції. Тут маестро Огієнко провів й останок свого життя, котрий позначений найвищим розвоєм його культурницької діяльності.

Окрім народознавчої й освітянської діяльності Огієнко приділяє і чимало уваги церковному життю серед українців. Він засновує богословський факультет при Манітобському університеті і стає його деканом, щоб підготувати національно свідомих священиків для українських православних парафій в Канаді, США, Австралії, країнах Латинської Америки і Західної Європи. Для цього налагоджує видавничу справу, самотужки редагує переклади Божественної Літургії, різноманітні молитовники, катехізиси тощо. Одночасно видає цікаві розвідки й монографії: «Візантія й Україна», «Поділ єдиної Христової Церкви і перші спроби поєднання її», «Українська церква за часів Богдана Хмельницького», «Іконоборство» та ін. Але на особливу увагу заслуговує подвижництво стосовно Біблії. Він узяв на себе неабияку сміливість – зробити переклад цієї книги українською мовою. І треба віддати належне майстрові: порівняно з попередніми спробами його праця помітно вивершується; маючи природний хист до мовознавства й літературної діяльності, а також знання кількох мов, він зробив досить вдалий переклад Святого Письма.

Хоч Іван Огієнко і мав митрополичий сан, він залишався світською людиною. Його ерудиція, розум і знання спрацьовували на духовний світ людини. Він не був аскетичним догматиком на зразок Івана Вишенського, котрий, заточившись у печері, надсилав з Афона гнівні прокльони тим, хто дотримувався дохристиянських звичаїв. Митрополит Іларіон як мудра, глибоко-освічена і незрадлива особистість до національних оберегів вирізнявся серед догматиків-консерваторів. І це викликало серед українських діаспорників заздрість, а воднораз платонічну зневагу. З обох сторін він постійно відчував «гіркі погляди». Зробивши стільки корисного для розвитку церковної націоналізації, став мішенню з обопільних сторін.

Що там та як, але маестро, незважаючи на обструкцію, залишив світлу пам'ять про себе своєю невсипущою громадською і творчою діяльністю як великий Українець. Пройде ще якийсь час, коли наша Україна стане справді українською, а біля її керма будуть справжні патріоти-державники. Такі державники, які усвідомлять важливість і необхідність створення в нашій древній і славній столиці, на Дніпрових кручах, величного Пантеону слави борців за волю України, до якого буде перенесено тлінні останки тих, хто в суворі лихоліття мужньо і самозречено боровся за українську національну ідею й могили яких розкидані близькими й далекими чужинами. Серед тих, хто знайде вже вічний спочинок у такому Пантеоні, переконана, будуть Іван Мазепа й Пилип Орлик, Олександр Довженко й Іван Огієнко .

Проте ми вже спостерігаємо як в останні роки ім'я Івана Огієнка, його багатюща наукова спадщина все активніше повертаються в Україну. У Києві і Львові значними накладами перевидані найголовніші фундаментальні праці ученого – «Українська культура», «Історія українського друкарства», «Історія української літературної мови», «Дохристиянські вірування українського народу», «Життєписи великих українців», «Наука про рідномовні обов'язки». На картах міст Брусилова, Житомира, Львова, Кам'янця-Подільського з'явилися названі іменем ученого вулиці. 1998 року, згідно з розпорядженням столичної мерії, встановлено меморіальну дошку на приміщенні гуманітарного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де вчився і працював професор Огієнко.

Ще одним свідченням довгоочікуваного повернення Івана Огієнка в Україну є заснування премії його імені. Це друга в Україні багатогалузева премія після Шевченківської, в тому числі за кількістю суперечок, суджень, критичних стріл і навіть оскаржень в інстанції аж до ООН. Ситуація, в принципі, природна і практикована не тільки широким загалом – возвишення одного – не завжди приємність для іншого. Заснували її у 1994 р. Національна Спілка письменників України, Житомирська обласна Рада народних депутатів, Фонд розвитку мистецтв України та Всеукраїнське товариство Івана Огієнка. Щорічне урочисте вручення премій новим лауреатам у галузі літератури і мистецтва, в галузі науки і освіти, в галузі громадської, політичної та церковної діяльності відбувається в день пам'яті Івана Огієнка – 29 березня на його батьківщині в Брусилові. Перше вручення відбулося у березні 1995 р. і натепер її володарів за 50, серед них президент УНР в екзині М. Плавюк, патріарх УПЦ святіший Філарет, письменники Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Київський мер О. Омельченко, та багато інших.

Кілька років в Україні активно працює Всеукраїнське товариство Івана Огієнка. А 2000 року в Києві утворено Фундацію імені митрополита Іларіона – благодійну організацію, однією з головних завдань якої є повернення і видання в Україні рукописних і друкованих за кордоном праць цього автора.