Майнові правовідносини між чоловіком та дружиною

2.1 Майнові правовідносини між чоловіком та дружиною

2.1.1 Правовий (легальний) статус майна подружжя

У разі відсутності між подружжям шлюбного контракту, правовий режим їх майна визначається відповідно до положень сімейного законодавства, які мають імперативний характер, тобто подружжя не може односторонньо змінювати встановлений законом правовий режим на власний розсуд. Однак подружжя не позбавлене права вчиняти будь-які дії щодо придбаного в період шлюбу майна, в тому числі ділити його у будь-яких частках між собою. В іншому разі мало б місце обмеження у здійсненні подружжям прав співвласників.

По російському законодавству законним режимом майна подружжя є режим їхньої спільної власності (п. 1 ст. 33 Сімейного кодексу Російської Федерації). Правове регулювання загальної спільної власності здійснюється відповідно до гл. 7 Сімейного кодексу Російської Федерації і ст. 256 Цивільного Кодексу Російської Федерації. У прийнятих Цивільному і Сімейному кодексах колишній режим спільної власності подружжя був збережений, оскільки повною мірою відповідає законним інтересам обох сторін.

Режим спільності був встановлений і найбільш повно регламентований у праві Франції, однак зміни французького законодавства в останні роки були відзначені деяким відходом від традиційного регулювання. У режим спільності майна були внесені елементи роздільності за рахунок звуження переліку майна, що входить у спільність, у яку, згідно ст. 1401 Цивільного кодексу Франції у редакції 1965 року, тепер включається майно, придбане кожним з подружжя за рахунок власного заробітку і доходів від роздільної власності. Такий режим спільності одержав назву «спільність придбань». Принцип спільності придбань проводиться й у більш пізнім законодавстві. Так, законом 1967 року було встановлено, що якщо один з подружжя одержує в дарунок чи у спадщину грошову суму, то він стає власником тільки грошової суми, а майно, придбане на ці гроші, надходить у загальну власність подружжя.

У загальному виді визначення спільної власності дане в ст. 244 Цивільного Кодексу Російської Федерації, відповідно до якої такою є загальна власність без визначення часткою. Стаття 34 Сімейного кодексу Російської Федерації конкретизує це положення, відносячи до спільної власності подружжя майно, нажите ним під час шлюбу. Таким чином, сімейне законодавство виділяє часовий критерій віднесення того чи іншого придбаного майна до спільної власності.

Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ним за час шлюбу. Відповідно до п. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України "майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)". Згідно п.п.1,3 ст. 34 Сімейного кодексу Російської Федерації «майно, нажите подружжям під час шлюбу, являється їхньою спільною власністю. Право на спільну власність подружжя належить також чоловікові (жінці), який в період шлюбу здійснював ведення домашнього господарства, догляд за дітьми чи по іншим поважним причинам не мав самостійного доходу».

Така норма з юридичної точки зору фактично утверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власності всього майна, що набувається ним в період шлюбу. Існування такої презумпції має не лише теоретичне, а і практичне значення, адже вона полегшує суду визначення правової частки майна, особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним договором не встановлюють особливий правовий режим придбаного в період шлюбу майна.

Спільною сумісною власністю подружжя можна визнавати те майно, яке нажите чи набуте ним шляхом одержання доходів від праці у суспільному секторі економіки, від участі у підприємницькій діяльності, від укладених обома з учасників подружжя угод або одним із них - за рахунок спільних коштів чи іншого майна, створення тих чи інших матеріальних благ індивідуальною працею одного з подружжя або їх обох, від одержання дивідендів [гопанчук].

Сімейне законодавство України містить перелік майна, яке може бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно ст.61 це – бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту; заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу; гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором (якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї,); речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя.

Щодо сімейного законодавства Російської Федерації (п.2 ст.34 Сімейного кодексу), то до майна, нажитому подружжям під час шлюбу, відносяться доходи кожного з подружжя від трудової діяльності, підприємницької діяльності і результатів інтелектуальної діяльності, отримані ними пенсії, матеріальна допомогоа, а також інші грошові виплати, що не мають спеціального цільового призначення (суми матеріальної допомоги, суми, виплачені для відшкодування збитків у зв'язку з втратою працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, і інші). Загальним майном подружжя є також придбані за рахунок загальних доходів подружжя рухомі і нерухомі речі, цінні папери, паї, внески, частки в капіталі, внесені в кредитні установи чи в інші комерційні організації, і будь-яке інше нажите подружжям в період шлюбу майно незалежне від того, на ім'я кого з подружжя воно придбано або на ім'я кого чи ким з подружжя внесені кошти.

Перелік об'єктів спільної власності подружжя, що міститься в законі, не є вичерпним. Це дозволяє зробити висновок про те, що до спільного майна подружжя може бути віднесене будь-яке майно, не заборонене в цивільному обороті.

Між тим, згідно зі ст. 13 Закону України "Про власність" об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Таким чином, все перелічене майно може бути також у спільній сумісній власності подружжя.

В юридичній літературі щодо правового режиму страхових платежів, страхових сум та відшкодувань висловлювалися різні погляди. Страхові суми, одержані одним із подружжя за договором добровільного особистого страхування, мають вважатися його особистим майном. Стосовно ж майнового страхування висловлювалася думка про можливість визнання одержаних одним із подружжя страхових сум (відшкодувань) спільною власністю, якщо було застраховане їх спільне майно. На думку І. Жилінкової [ ], при визначенні правового режиму страхових відшкодувань необхідно виходити з того, що вони є спільною сумісною власністю, якщо мало місце страхування спільного сумісного майна подружжя, і роздільною, якщо страхувалося роздільне майно одного з подружжя. З такою позицією можна в цілому погодитись. Проте автор нічого не говорить про правову долю страхових платежів, внесених одним з подружжя - страхувальником за договором страхування його роздільного майна, адже такі платежі могли вноситися за рахунок спільних коштів подружжя. Вони можуть бути повернуті страхувальнику при достроковому припиненні договору відповідно до ст. 28 Закону "Про страхування" (в редакції від 4 жовтня 2001 р.). Очевидно, якщо вони вносилися за рахунок спільних коштів подружжя, то також мають вважатися його спільною власністю.

Згідно ст.69 Сімейного Кодексу України та ст.38 Сімейного Кодексу Російської Федерації дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. При відсутності розбіжностей із приводу поділу спільного майна подружжя може самостійно укласти угоду про поділ загального майна. В іншому випадку це питання розглядається у судовому порядку.

Як слушно зазначає В.Маслов, поділ спільного майна подружжя - "один із способів припинення права спільної сумісної власності подружжя за вимогою одного або обох з подружжя". Сутність поділу полягає у тому, що спільне майно розподіляється між подружжям, в результаті чого спільна власність припиняється і кожен з подружжя стає власником частки, яка виділяється[9,28].

А.Івановим [4,427] висловлена теза про те, що в результаті поділу зникає спільне майно подружжя і не виникає ніякого договірного режиму їх майна. З наведеним твердженням важко погодитись. Більш обгрунтованою, на мій погляд, є точка зору І.Жилінкової [ ], згідно з якою у вказаній ситуації припиняє діяти законний режим спільності майна і на його місці виникає договірний режим роздільності майна.

Згідно ст.70 Сімейного Кодексу України та ст.39 Сімейного Кодексу Російської Федерації у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

На думку К.Граве, якщо спільне майно подружжя ділиться за домовленістю між ними, то подружжя саме визначає: порядок поділу, розмір тієї частки у спільному майні, яку отримає кожен з подружжя, ті конкретні речі, що отримає той чи інший з подружжя, можливу грошову компенсацію, яку виплатить один з подружжя іншому за речі, котрі не можна поділити та які залишає за собою один з подружжя [ граве ].

Cімейне законодавство (ст. 57 Сімейного кодексу України) визначило майно, яке не поступає у спільну сумісну власність обох з подружжя, а є об'єктом права особистої (приватної) власності одного з них. У Сімейному кодексі України не застосовується поняття "роздільна власність подружжя". Отже, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу. П.1 ст.36 Сімейного кодексу Російської Федерації гласить, що майно, яке належало кожному з подружжю до вступу в шлюб, є власністю кожного з подружжя.

Успіхи жіночого руху за рівноправність, тенденції в розвитку буржуазного сімейного права в сторону його демократизації знайшли своє відображення й у регулюванні майнових відносин. У традиційний режим роздільності в Англії і США внесені дуже важливі елементи спільності: за одним з подружжя, якому не належить на праві власності конкретне майно, судом може бути визнане право на частку в майні; режим спільності встановлений на найбільш важливі види майна, наприклад житлові будинки і приміщення.

Відповідно до п. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України та п.1 ст.36 Сімейного кодексу Російської Федерації майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, є їх особистою приватною власністю. Однак новелою виявилося положення цієї ж статті про те, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є "майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто". Введення в Сімейний кодекс України нової норми про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, придбаного в період шлюбу, але за рахунок його особистих коштів заслуговує на підтримку, адже такий підхід до вирішення правової долі такого майна формувався в судовій практиці і поділявся в юридичній літературі. Власне, це відповідає загальній концепції побудови системи правового режиму майна подружжя на засадах роздільності та спільності. Тому сама по собі трансформація майна з одного виду в інший (наприклад, грошових коштів в інші цінності, конкретних речей у грошові кошти) не повинна призводити до автоматичної зміни режиму роздільності на режим спільності і навпаки. Однак подружжя вправі визначити правовий режим роздільного майна шлюбним контрактом або спеціальною угодою під час перебування в шлюбі.

У режим спільності майна, встановлений Цивільним кодексом Федеративної Республіки Німеччини, також були внесені в 1957 році зміни, що зводяться до того, що майно подружжя, що перебувають в шлюбі, знаходиться в роздільній власності, але у випадку розірвання шлюбу кожний з подружжя має право на половину різниці між вартістю майна на момент укладення шлюбу і на момент розірвання його, тобто подружжя мають право на половину приросту майна.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя (п.2 ст.57 Сімейного кодексу України). П.2 ст.36 Сімейного кодексу Російської Федерації виключає коштовності та інші предмети розкоші зі спису особистої приватної власності. Наведена норма містить дві основні новели. По-перше, в Сімейному Кодексі не наводиться орієнтовний перелік речей індивідуального користування, що, звичайно, в майбутньому створюватиме труднощі у розгляді спорів про поділ майна між подружжям. По-друге, в ньому закріплено без вагомих на те підстав принцип роздільності коштовностей, придбаних за спільні кошти, які за чинним донедавна Кодексом про Шлюб і Сім’ю визнавались спільним майном подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (п.3 ст.57 Сімейного кодексу України).

Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

У ст. 57 Сімейного кодексу України міститься ще одна надзвичайно важлива норма. Так, у п. 7 цієї статті зазначається : "Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю". Пропоноване положення не є абсолютною новелою, адже воно сформувалося у судовій практиці ще за радянських часів.

Наприклад, М. звернулася з позовом до Н. про поділ майна. Позивачка вимагала виділити їй із спільної власності майна на суму 2111 крб. Своїм рішенням Черкаський обласний суд позов М. задовольнив частково на суму 2050 крб. Н. не погодився з таким рішенням і подав на нього касаційну скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд проігнорував факт дарування йому батьком 450 крб. для придбання автомобіля. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду УРСР в своїй ухвалі зазначила, що ця обставина не може бути підставою для зміни рішення Черкаського обласного суду, тому що з матеріалів справи видно, що гроші були дані не для особистих потреб відповідача [ гопанчук ].

Очевидно, судова колегія виходила з того, що гроші дарувалися обом з подружжя. І коли б у судовому засіданні був би встановлений факт дарування коштів лише відповідачу, то ця обставина могла б бути підставою для виділення йому більшої частки у спільному майні. Більш чітко висловлена позиція з цього питання президією Вінницького обласного суду, яка у своїй постанові від 7 березня 1996 р. записала, що при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд має враховувати внесок у його надбання, зроблений одним із подружжя за рахунок його роздільного майна[ гопанчук ]. Отже, закріплення в Сімейному кодексі України досліджуваного положення у будь-якому разі сприятиме кращому розмежуванню роздільного і спільного майна.

У Швейцарії Цивільним кодексом передбачається режим спільності майна подружжя, що не діє у випадку оголошення конкурсу у відношенні майна одного з подружжя.

Відзначаючи наявність у шлюбно-сімейному законодавстві гарантій недопустимості автоматичної трансформації правового режиму роздільного майна у спільне майно, законодавець все ж допускає можливість визнання роздільного майна одного з подружжя їх спільною власністю.

Відповідно до ст. 62 Сімейного кодексу України «якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ст.37 Сімейного кодексу Російської Федерації майно кожного з подружжя може бути визнано їх спільною власністю, якщо буде встановлено, що в період шлюбу за рахунок загального майна подружжя чи майна кожного з них або праці одного з подружжя були зроблені вкладення, що значно збільшують вартість цього майна (капітальний ремонт, реконструкція, переустаткування й інші).

Аналіз наведеної норми дає підстави вважати, що такі правові наслідки можуть наставати лише у разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності за рахунок трудових чи грошових затрат подружжя, який не є його власником. Тобто сам по собі факт здійснення чоловіком поточного чи навіть капітального ремонту дошлюбного житлового будинку дружини ще не може бути достатньою підставою для визнання цього будинку спільною власністю, адже всі дорослі члени сім'ї мають піклуватися про підтримання житлового будинку, в якому вони проживають на правах членів сім'ї, у належному стані.

Однією з найважливіших новел шлюбно-сімейного законодавства може стати положення ст. 58 Сімейного кодексу України, а саме: "якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів)". Ситуація ще більш ускладниться, якщо дружина не працює у зв'язку з вихованням малолітніх дітей, а чоловік не працює, але одержує достатні прибутки від роздільного майна. Відповідно до положень Сімейного Кодексу України може виникнути ситуація, коли чоловік буде поповнювати свій майновий актив, а дружина, яка виконувала суспільне корисну працю, взагалі не зможе набувати права власності на майно. Звичайно, що подібні ситуації не будуть сприяти зміцненню сімейних відносин, утвердженню принципу рівноправ'я між подружжям, а врешті - захисту прав того з подружжя, хто не міг працювати у суспільному виробництві з поважних причин.

Новелами Сімейного Кодексу України є також положення ст. 57 про те, що особистою приватною власністю кожного з подружжя є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, належної кожному з них, а також як відшкодування завданої моральної шкоди та страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням (п.4, п.5).

Такі положення можуть бути прийнятними, але у майбутній правозастосовчій практиці можуть також призвести до негативних наслідків. Насамперед у ст. 57 Сімейного Кодексу України не дається відповіді щодо вирішення питання про правовий режим страхових сум за такими договорами, якщо страхові внески формувалися за рахунок спільних коштів подружжя.

В Сімейному кодексі України нічого не говориться про розмір трудових або грошових затрат одного з подружжя у збільшення цінності роздільного майна другого з подружжя. Між тим, не завжди розмір внесків у перетворення роздільного майна призводить до адекватного підвищення його кінцевої цінності. Тобто незначні грошові або трудові внески можуть призвести до значного підвищення цінності роздільного майна та навпаки. Однак навряд чи було б справедливо визнавати роздільний об'єкт одного з подружжя спільною власністю за незначних грошових чи трудових внесків другого з подружжя.

Отже, можемо сказати, що намагатися сконструювати законний режим майна подружжя, який задовольнив би інтереси всіх без винятку подружніх пар, неможливо, оскільки законодавче регулювання об'єктивно не завжди може врахувати різноманіття людських інте ресів та життєвих обставин. Тому вихід, обраний законодавцем у Сімейному кодексі, є найбільш оптимальним — поряд із законним режимом майна та аліментним обов'язком, що відповідають інтересам більшості людей, одночасно надається можливість по-іншому врегулювати майнові відносини за допомогою договорів. При цьому договори дозволяють зберегти сили суспільства у сфері законотворчості та пошуках оптимальної для всіх моделі регулювання майнових відносин подружжя.