Іноземні громадяни як суб'єкти цивільних правовідносин

План

1.         Загальна характеристика суб’єктів правового статусу іноземців та осіб без громадянства.

2.         Загальні положення про правоздатність і дієздатність іноземних громадян в Україні.

3.         Деякі аспекти правового статусу іноземців як суб’єктів права на землю в Україні.

Перелік використаної літератури

1.         Загальна характеристика суб’єктів правового статусу іноземців та осіб без громадянства.

На міграційні процеси в Україні істотно впливає визначення правового статусу іноземців та осіб без громадянства, оскільки від цього залежить передусім суспільно-полі­тична стабільність країни. Державна політика щодо цієї категорії осіб є складовою зміцнення міжнародного авторитету України, налагодження контактів між народами і країнами.

Ще у статті 35 Конституції (Ос­новного Закону) Української РСР від 20 квітня 1978 р. зі змінами, вне­сеними 19 лютого 1992 р., встанов­лювалося: "іноземним громадянам і особам без громадянства в Україні гарантуються передбачені законом права і свободи, в тому числі право на звернення до суду та інших дер­жавних органів для захисту належ­них їм особистих, майнових, сімей­них та інших прав. Іноземні громадя­ни і особи без громадянства, які пе­ребувають на території України, зо­бов'язані поважати та додержувати­ся Конституції та законів України"¹. Стаття 36 цієї Конституції надавала право притулку іноземцям. Тобто Конституція (Основний Закон) Ук­раїнської РСР одночасно містила три поняття: "іноземні громадяни", "особи без громадянства" та "іно­земці".

У спеціальному Законі України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р. законодавець спочатку ухва­лив об'єднати у понятті "іноземець" іноземних громадян та осіб без гро­мадянства. Тобто іноземець є родо­вим поняттям, яке охоплює інозем­ців та осіб без громадянства. Не ос­танню роль тут відіграла і думка дея­ких вчених-правознавців, які у своїх працях саме у такій наповненості вживають поняття "іноземець".

Стаття 1 Закону України "Про правовий статус іноземців" визнача­ла "іноземців" як сукупність осіб, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та осіб без громадянства - осіб, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Справді, іноземні громадяни та особи без громадянства, перебуваю­чи на території України, складають для нашої держави категорію іно­земців⁴. Такий термінологічний прийом дозволяє охопити цілісність специфічного юридичного явища - участь у правовідносинах на терито­рії держави осіб, які не є громадяна­ми України.

Однак, положеннями нової Кон­ституції України 1996 р. закріплено дві окремі категорії осіб - іноземці та особи без громадянства, які за умови перебування в Україні на законних підставах користуються тими сами­ми правами і свободами, а також не­суть такі самі обов'язки, як і грома­дяни України, - за винятками, вста­новленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами Ук­раїни (ч. 1 ст. 26). У міжнародному праві цей принцип означає надання фізичним особам (громадянам) од­нієї держави на території іншої дер­жави тих самих прав, пільг і приві­леїв, що надаються її власним фізич­ним особам (громадянам), тобто пра­вовий статус іноземців та осіб без громадянства за певними винятками співвідноситься зі статусом грома­дян країни перебування. Відповідно до частини другої ст. 26 Конституції України, іноземцям та особам без громадянства може бути надано при­тулок у порядку, встановленому за­коном.

З цього випливає, що Консти­туція України відносить до "інозем­ців" лише осіб, які мають іноземне громадянство (підданство), оскільки в деяких питаннях (у сфері визна­чення цивільної правоздатності, уси­новлення дітей, набуття громадян­ства, питання дипломатичного захи­сту) існують відмінності між інозем­ними громадянами (підданими) та особами без громадянства. З метою приведення термінології у відповід­ність до Основного Закону України законодавець 6 лютого 2003 р. ухва­лив Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про право­вий статус іноземців". Зокрема, змі­нено назву цього Закону - "Про пра­вовий статус іноземців та осіб без громадянства"; виокремлено поняття "іноземець" (особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадя­нином (підданим) іншої держави або держав) та "особа без громадянства" (особа, яку жодна держава відповід­но до свого законодавства не вважає своїм громадянином).

У цій статті використовуються де­які поняття, що не мають однознач­ного трактування, а тому потребують короткого понятійного роз'яснення.

Зміст Закону України "Про пра­вовий статус іноземців та осіб без громадянства" дає підстави вважати, що до іноземців належать також особи, які мають підданство іноземної держави, зокрема, з монархічною формою правління.

Крім цього, існує ще одне мірку­вання щодо вживання поняття "іно­земець". Тривале бездержавне буття української мови, її неповноправне існування в тіні й під масовим впли­вом сусідніх мов призвело до пробле­ми, пов'язаної з творенням, впрова­дженням і функціонуванням націо­нальної правничої термінології, на­самперед стосовно місця в понятій­ному апараті питомих і запозичених одиниць. Нормальним має бути під­хід: так, як це є в самій українській мові, відповідає саме її духу. З метою встановлення й відновлення україн­ської ідентичності виникло питання пошуку ступеня "українськості" сло­ва "іноземець", яке є запозиченням-калькою, що відразу усталилося як безваріантне. Такі пошуки відповід­ника, що був би створений на вихід­ному матеріалі саме української мо­ви, а не зразком іншої мови, у процесі "намацування" семантично найточ­нішого і стилістично найдоречнішо­го з них привів до знаходження слова "чужинець"⁶. До його синонімічного ряду належать слова іноземець, чу­жоземець, чужак, чужосторонець, інородець, іммігрант, нетутешній, немісцевий, зайда⁷. Хоча "чужинець" сприймається неоднозначно, пра­вильніше використовувати саме це поняття як таке, що цілком відпові­дає нормам і традиціям української юридичної мови. До того ж, якщо звернутися до нормативно-правових актів з питань громадянства періоду Української Народної Республіки та Української Держави, то в них нор­мативно закріплено саме "чужозем­ці", "чужоземний", "чужоземка", а в Конституції УСРР від 14 березня 1919 р. - "чужинці"⁸. Таке вживання сприятиме заміні, наскільки це ви­правдано і можливо, іншомовних термінозапозичень та скалькованих конструкцій, забезпеченню єдності термінологічно-мовного оформлен­ня законів та інших нормативно-пра­вових актів у сфері міграції.

Поєднання "правовий статус" не має загальновживаного значення щодо іноземців. Деякі автори засто­совують сполучення "правове стано­вище іноземців". При цьому ро­зуміють практично однакову юри­дичну сутність: сукупність прав, сво­бод і обов'язків іноземних громадян на території держави перебування. У принципі "правовий статус" (лат. status - становище) прирівнюється до "правового становища". Разом з тим іноді неоднаково розуміється співвідношення "правовий статус" і "правове становище" тими юриста­ми, які трактують поняття "правовий статус" через поняття "правове ста­новище" ("статус - правове станови­ще фізичної або юридичної особи в міжнародному праві") або включа­ють у поняття "правовий статус" по­ряд з правами та обов'язками ще й "правове становище" ("правовий ста­тус є дещо більше, ніж проста сукуп­ність прав і обов'язків. Це ще й пра­вове становище, що дозволяє набувати й захищати різними шляхами ці права і обов'язки"). Російськими правознавцями М. В. Вітруком та В. А. Кучинським пропонується роз­межовувати поняття правового ста­тусу і правового положення, оскіль­ки, на їхню думку, перше є частиною (ядром) другого.

З таким формулюванням погоди­тись не можна: "правове становище" не є складовою частиною"правового статусу", оскільки ці поняття етимо­логічно збігаються, це слова-синоніми. Розбіжність необхідно прово­дити не між правовим статусом і пра­вовим становищем однієї й тієї самої особи, а між правовим статусом (ста­новищем) різних осіб.

Загалом це питання не має кон­цептуального характеру. Це лише один з численних аспектів великої і місткої теми. Йдеться про те, як ло­гічно і термінологічно точніше та пов­ніше визначити зміст одного й того ж юридичного явища. Подібно тому, на­приклад, як "норма" і "правило" ви­значаються одне через одне, "статус" і "положення" також взаємозамінюються. Для чіткого сприйняття однієї з ключових категорій правознавства нами буде використовуватися сполу­чення "правовий статус".

Правовий статус - це сукупність прав, свобод, юридичних обов'язків і законних інтересів певної категорії осіб на території конкретної держа­ви, яка визнає і гарантує їх. Право­вий статус особи з певними винятка­ми встановлюються конституцією, національними законами держави з урахуванням міжнародних зобов'я­зань, міжнародними договорами і за­стосовується до кожного, хто перебу­ває на території тієї держави, грома­дянства (підданства) якої він не має. Юридичний обов'язок, як складова правового статусу, - це вимога до­тримуватись поведінки, що закріпле­на нормою права. Основними сфера­ми здійснення обов'язків є політич­на, економічна, соціальна, культурна, особистісна тощо. їх наявність при­пускає і юридичну відповідальність як неодмінний супутній елемент юридичного обов'язку.

Таким чином, основу правового статусу особи становлять її права, свободи і обов'язки з певними винят­ками, закріплені в конституції та інших законодавчих актах, що визна­чають роль людини в суспільстві, її можливості, участь у державних справах. Тому його не можна пра­вильно зрозуміти і розкрити, не звер­таючись до суті того соціального уст­рою, за умов якого він складається і функціонує. Правовий статус - час­тина, елемент суспільства.

Встановлення лише потенційного правового статусу особи не завжди означає його гарантування. Держава у вигляді закону повинна прийняти на себе чітко визначені обов'язки що­до їх реального забезпечення. Так, за п. 2 ч. ст. 92 Конституції України ста­тус іноземців та осіб без громадян­ства визначаються виключно закона­ми України. Адже питання про пра­вовий статус - це частина загальної проблеми прав і свобод особи у дер­жаві і суспільстві.

Різниця у правовому статусі осіб вимагає від держав законодавчої кла­сифікації, зокрема, іноземців інших країн. Так, Імміграційною службою Японії прийнято таку класифікацію іноземців, які прибувають у країну:

1) співробітники дипломатично­го, консульського корпусу і члени їх сімей;

2) особи, які виконують службові обов'язки за дорученням міжнарод­них організацій чи держав, з якими Японія підтримує дипломатичні відносини;

3) транзитні пасажири;

4) туристи;

5) особи, які перебувають в Японії у зовнішньоторговельних справах, а також особи, діяльність яких пов'я­зана з підприємництвом та інвести­ціями;

6) особи, які навчаються у на­вчальних закладах і займаються на­уково-дослідною діяльністю в Японії;

7) викладачі й керівники науково-дослідних робіт;

8) особи, які займаються літерату­рою, мистецтвом і наукою;

9) особи, діяльність яких пов'яза­на з видовищами (гастролі артистів, різні спортивні заходи тощо);

10) особи, які відряджені до Япо­нії закордонними організаціями для здійснення релігійної діяльності;

11) кореспонденти зарубіжних за­собів масової інформації;

12) особи, яких запрошують дер­жавні, громадські й приватні органі­зації для подання технічної допомоги деяким галузям японського виробництва;

13) робітники високої кваліфі­кації, які направляються для роботи в Японію;

14) особи, які їдуть до Японії на постійне проживання;

15) чоловік або дружина та неод­ружені неповнолітні діти осіб, зазна­чених у пунктах 5-13;

16) деякі інші категорії осіб, окре­мо визначені Міністерством юстиції Японії.

Виходячи з понять, що містяться у національному законодавстві Ук­раїни, можна визначити такі групи іноземців та осіб без громадянства:

- іноземці та особи без громадян­ства, які в установленому порядку прибувають в Україну на постійне місце проживання (іммігранти);

- іноземці та особи без громадян­ства, які тимчасово перебувають на території України з метою: службо­вої діяльності; ділової діяльності; на­укової діяльності; представництва релігійних місій; навчання; представ­ництва засобів масової інформації; культурного та спортивного обміну; туризму; лікування; у приватних справах; приватного відвідання Ук­раїни особами українського похо­дження; тимчасового працевлашту­вання (трудові мігранти); обслугову­вання транспортних засобів міжна­родного сполучення; транзитного проїзду через територію України до третьої держави; транзитного здійс­нення перевезення вантажним авто­транспортом і пасажирським авто­бусним транспортом. При цьому віза типів: службова для представників промислових, торговельних, фінан­сових та політичних кіл; ділова; сту­дентська; для науковців; для праців­ників засобів масової інформації; для представників релігійних місій; для представників гуманітарних місій; для в'їзду з метою культурного та спортивного обміну; для в'їзду з ме­тою туризму; приватна, а також з ме­тою лікування; імміграційна з метою працевлаштування; транзитна не да­ють іноземцеві або особі без грома­дянства права змінювати статус пе­ребування на будь-який інший та звертатися за дозволом на постійне проживання в Україні;

- іноземців та осіб без громадян­ства, які відповідно до законодавства України і міжнародних договорів Ук­раїни захищені дипломатичними і консульськими імунітетами і приві­леями;

- іноземці та особи без громадян­ства, яким може бути надано приту­лок у порядку, встановленому зако­ном;

- іноземці та особи без громадян­ства, яким надано статус біженця в порядку, встановленому Законом України "Про біженців";

- іноземці та особи без громадян­ства, які мають невизначений статус і не відповідають вимогам в'їзду, пе­ребування на території України (не­законні мігранти).

Правовий статус іноземця та осо­би без громадянства в будь-якій країні своєрідний. Він складається з правового статусу громадянина своєї

держави (або статусу особи без гро­мадянства в країні її постійного про­живання) і правового статусу власне іноземця в іншій державі. Щодо осіб без громадянства, то їхній правовий статус визначається державою, на те­риторії якої апатрид перебуває, а та­кож міжнародними договорами. До них належать, зокрема, Конвенція про статус біженців від 28 липня 1951 р., Конвенція про правовий ста­тус апатридів від 28 вересня 1954 р., міжнародні угоди щодо прав та обов'язків фізичних осіб у конкрет­них правовідносинах. Поняття "фі­зичні особи" вважається широким за змістом і включає вужчі за значен­ням поняття, зокрема: "іноземець", "особа без громадянства" (апатрид), "особа з подвійним громадянством" (біпатрид).

Іноземець, перебуваючи за межа­ми своєї держави, зберігає з нею пра­вовий зв'язок, має правовий статус громадянина своєї держави, підко­ряється її законам, користується її захистом. Це випливає, зокрема, зі змісту ст. ст. 7,8 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1946 р., де йдеться про рівність осіб перед за­коном та право особи на ефективне поновлення її порушених прав, нада­них їй конституцією чи законом. По­ложення статей 3, 6-9, 11-15 Міжна­родного пакту про економічні, со­ціальні та культурні права 1966 р.детальніше визначають зміст права іноземців на захист. Водночас інозе­мець підпадає під юрисдикцію дер­жави, на території якої він перебуває,

і повинен виконувати закони та підзаконні акти країни перебування. Якщо ж іноземець не підкоряється її юрисдикції, він може бути висланий за межі цієї держави відповідним рішенням суду або адміністративним органом, винесеним згідно із зако­ном (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права від 16 грудня 1966 р.)

Норми інших міжнародних актів, зокрема, ст. 2 Конвенції про статус біженців, зобов'язують іноземців підкорятися юрисдикції держави пе­ребування. Відповідно до ст. 12 цієї Конвенції, особистий статус біженця визначається за законами країни їх доміцилію чи, за його відсутності, за законами країни їх проживання.