Інституційне право Європейського Союзу

План

Вступ

1. Становлення та розвиток інституційного права ЄС

1.1 Передумови виникнення

1.2 Етапи створення

2. Інституційна структура Євросоюзу

2.1 Загальна характеристика інституцій Євросоюзу

2.2 Види інституцій Євросоюзу, їх структура, склад, функції та повноваження

2.3 Юридична природа актів органів Євросоюзу

3. Перспективи розвитку ЄС

3.1 Огляд Лісабонської угоди

3.2 Інституційні зміни в Євросоюзі відповідно до Лісабонської угоди

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Характерною рисою сучасних міжнародних відносин є активізація інтеграційних процесів, що розвиваються в різних регіонах світу і охоплюють різноманітні сфери співробітництва країн. Практика міжнародних відносин свідчить про появу і утвердження міждержавних інтеграційних об єднань, яким притаманні абсолютно нові ознаки і властивості. Вони змінюють усталені уявлення про традиційні міжнародні організації, включаючи відносини з країнами-членами. Передусім це стосується Європейського Союзу (ЄС) – найбільш впливового інтеграційного об єднання сучасності. Важливу роль в його організаційно-правовому механізмі відіграють виконавчі органи: Європейська Комісія – Рада ЄС, які демонструють виникнення у міжнародному співтоваристві принципово нового за правовою природою та змістом типу інституціоналізації інтеграційних процесів. Останні у межах ЄС розширюються та поглиблюються, набуваючи все більш визначених форм і способів самореалізації. Європейський Союз є міждержавним інтеграційним об єднанням наднаціонального характеру, котре поєднує риси міжнародної організації з рисами країноподібного утворення та еволюціонує в бік здійснення його компетенції на федеративній основі, що підтверджується змістом Проекту Договору про встановлення Конституції для Європи 2003 р. До складу ЄС нині входять Європейське Співтовариство та Європейське співтовариство з атомної енергії (Європейське об єднання з вугілля та сталі припинило існування в 2002 р.), котрі доповнені новими формами міждержавного співробітництва – спільною зовнішньою політикою і політикою безпеки, а також співробітництвом у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах. В ЄС діє єдиний інституційний механізм, ключову роль в якому відіграє тандем виконавчих органів: Європейська Комісія – Рада ЄС.

Актуальність теми полягає в тому, що досягнення економічних і політичних цілей ЄС та їх поетапна реалізація тісно пов’язані з розвитком права ЄС, що має пріоритетний характер стосовно внутрішнього права країн-членів і відповідні норми якого мають пряму дію в їх внутрішніх правопорядках. У зв’язку з визначенням Україною стратегічної мети – інтеграції до Європейського Союзу, включаючи членство в цьому міждержавному об єднанні, – важливим завданням є приведення вітчизняного законодавства у відповідність до права ЄС, що зумовлює необхідність реформування правової системи країни. З укладенням 16 квітня 2003 р. Угоди про вступ до ЄС десяти нових членів, постало питання щодо підвищення статусу співробітництва України з ЄС, що ставить перед країною нові завдання.

В українській науці міжнародного права дослідженню інституційного механізму ЄС, зокрема його виконавчих органів, до останнього часу не приділялося належної уваги. Висвітлювалися лише окремі питання з цієї проблематики, а саме в працях: В.Н. Денисова, М.О. Баймуратова, М.В. Буроменського, О.Ф. Висоцького, В.І. Євінтова, О.В. Задорожнього, Ю.В. Зайчука, Ю.М.К апіци, та ін., в яких аналізуються правова природа ЄС, особливості взаємодії права ЄС з внутрішнім правом країн-членів та міжнародним правом, формування єдиного правового простору в сфері діяльності банків та інвестиційних фірм, правові засоби вирішення спорів у межах ЄС тощо. В цих працях питання організації та діяльності виконавчих органів ЄС розглядалися, здебільшого, опосередковано.

Мета дослідження обумовлена актуальністю та ступенем розробленості обраної теми і полягає у комплексному аналізі організаційно-правових засад діяльності виконавчих органів ЄС, особливостей становлення та розвитку виконавчих органів ЄС з виявленням їхньої специфічної природи й особливого призначення в інституційному механізмі ЄС.

Зазначена мета визначила необхідність зосередження уваги на виконанні таких основних завдань:

– дослідити компетенцію ЄС як новітню форму інституціоналізації інтеграційних процесів у Європі та дати правову характеристику співвідношення виключної компетенції ЄС і компетенції країн-членів; – показати особливості правової природи ЄС, зумовлені його наднаціональним характером, що позначається на структурі та діяльності інституційного механізму цього міждержавного інтеграційного об єднання;

– дати характеристику основних принципів діяльності виконавчих органів ЄС, передусім Європейської Комісії, що є наднаціональним органом ЄС;

– проаналізувати практику діяльності виконавчих органів ЄС, що впливає на розвиток інтеграційних процесів у межах ЄС;

– охарактеризувати правову природу і порядок прийняття Радою ЄС та Європейською Комісією правових актів – регламентів, директив, рішень і визначити особливості їх застосування;

Об’єктом дослідження є інституційний механізм Європейського Союзу, а предметом – правові аспекти організації та діяльності його виконавчих органів у процесі еволюційного розвитку цього міждержавного об єднання.

1.   Становлення та розвиток інституційного права ЄС   1.1 Передумови виникнення

 

Економічні передумови утворення Європейського Союзу полягають у процесі інтернаціоналізації господарських зв'язків, у результаті якого відбувається формування міжнародного ринку і його головних складових: транснаціональних корпорацій і банків, міжнародної кооперації й поділу праці, закордонних інвестицій капіталу й валютних операцій; міграції робочої сили й ін.

Однак рух убік економічної єдності, об'єктивний за своїм характером, вступив в протиріччя з політичною роздробленістю, що дісталася від минулого, Європи - з "Європою, суверенних держав", відділених друг від друга границями, митами, візами й іншими бар'єрами, що стискують господарські зв'язки між народами різних країн.

Дане протиріччя не є чимсь зовсім новим для європейських народів. Багато в чому воно повторює ситуацію, що вже існувала на рубежі кінця середньовіччя й нового часу, але на іншому рівні. У той період ринкове господарство, що прийшло на зміну натуральному, не змогло ужитися з феодальною роздробленістю й в остаточному підсумку перемогло її. Економічною основою виниклих тоді централізованих держав став національний ринок. [5]

Вихід господарських зв'язків за межі державних кордонів порушив питання про формування ще більш великої політичної організації народів Європи. Нею й стали Європейські співтовариства, першим великим починанням яких послужило створення саме загального ринку (за допомогою скасування всіх національних бар'єрів на рух товарів, робочої сили, інших факторів і результатів виробництва).

Такого роду взаємозв'язок у західній доктрині звичайно називають "ефектом переливу" або "ефектом зубчастої передачі". При цьому не підлягає сумніву, що її провідною ланкою, що дає імпульс іншим, виступає саме економіка як найбільш відкрита, найбільше "стимулююча" і найменш скована національними забобонами область діяльності людей.

Закономірне питання: чому описані вище тенденції одержали найбільший розвиток саме в Західній Європі? Адже міжнародний, а нині - світовий ринок охоплює й інші регіони планети. Тут, імовірно, головну роль зіграли фактори історичного й географічного характеру.

По-перше, саме в Західній Європі раніше, ніж в інших частинах земної кулі, склалася капіталістична система господарювання.

Стали налагоджуватися ринкові зв'язки. Процеси економічної інтеграції, таким чином, тут мали більше часу для розвитку. По-друге, відносно невеликі розміри території західноєвропейських держав набагато значніше, ніж у Росії або США, підкреслюють вузькість національних границь і внутрішнього ринку, підсилюють потребу в створенні "відкритого" суспільства.

Економічні передумови - головна, але не єдина причина процесу політичної централізації в рамках Європейського Союзу й зокрема європейського акціонерного права, оскільки економічний інтерес зачіпає саме діяльність великих гравців ринку. Причини цього явища лежать також в особливостях самої політичної системи Західної Європи, у тому числі в сфері геополітики.

На відміну від господарських, політичні передумови інтеграційного процесу сформувалися ще в середньовіччя. Залежно від територіальної сфери дії їх можна підрозділити на дві групи: внутрішні й зовнішні, хоча терміни в цьому випадку є чисто умовними. [8]

Внутрішні політичні передумови характеризують особливості взаємин європейських країн одна з одною, зовнішні - визначають ставлення Європи, насамперед західної її частини, до інших (неєвропейських) країн і регіонів планети.

І ті, і інші можна легко побачити, оглянувши поглядом політичну карту Європи й світу в цілому Перше, що впадає в око - наявність на відносно невеликій території значного числа держав, кожне зі своїми границями, законодавством, армією, поліцією й т.д.

Співіснування на вузькій площі безлічі країн створює сприятливий ґрунт для територіальних конфліктів між ними, у тому числі військових, які протягом попередніх століть (особливо, двадцятого) віднесли життя мільйонів європейців, не кажучі вже про збиток господарству, культурі, добробуту й психіці людей.

Мирні договори, пакти про ненапад або про "вічний світ", що укладалися між окремими країнами, неодноразово в минулому порушувалися, і немає стовідсоткової гарантії, що вони будуть строго дотримуватися в майбутньому.

Необхідність припинити розбрати між державами - не єдиний фактор політичного порядку, що підштовхує народи Європи до об'єднання й створення загальних органів керування. На всьому протязі європейської історії більшу роль грали також зовнішні фактори, а саме об'єднання перед лицем можливого агресора, загального супротивника.

У наступний час, особливо після Жовтневої революції, в очах багатьох ідеологів інтеграції метою майбутнього Європейського Союзу бачилося об'єднання сил проти можливої агресії з боку іншої країни: Російської Імперії, а потім СРСР. "Кожний європеєць повинен усвідомлювати небезпеку Росії", - затверджував в 1924 р. один з найбільш впливових прихильників цієї позиції, засновник і лідер Пан'європейского союзу граф Куденхов- Калергі.

На сучасному етапі роль головного конкурента Об'єднаної Європи переходить до Сполученим Штатам Америки, а посилення Європейського Союзу рівносильне зміцненню самостійності й незалежності Європи стосовно заокеанської держави. [9]

Хоча військове протистояння між Росією, США і ЄС у цей час, на щастя, малоймовірно, зміцнення наднаціональних рис Європейського співтовариства й Союзу служить у чималому ступені засобом забезпечити реальну вагу Західної Європи в міжнародній системі, особливо стосовно наддержав. Цієї мети західноєвропейським країнам важко було б досягти, діючи поодинці.

У сфері економічної політики - результати вже в наявності: створення загального ринку дозволило ЄС на рівні звістки "торговельні війни" зі США і Японією з 1970- х рр., а єдина валюта Співтовариства - євро - має потенціал, здатний послабити панування долара в міжнародних валютних відносинах. Все це пояснюється потребами в розвитку саме акціонерного права, оскільки найбільші компанії європейського простору були зацікавлені в співробітництві при мінімізації витрат.

Властиво, у військовій сфері головним кроком у даному напрямку служить створення Сил швидкого реагування Європейського Союзу, що заплановане на 2003 р. У цьому зв'язку один з вищих чинів французької армії помітив недавно стосовно США: "Вони могутні. Ми визнаємо, що існують речі, без яких сьогодні неможливо обійтися. Пізніше ми будемо здатні діяти самостійно. Європа - величезна економічна влада, але поки що вона не має діючий військової влади". Суспільні перетворення - результат дії не тільки об'єктивних причин, що лежать у сфері реального життя (суспільне буття). Важливою, а часом необхідною умовою служить також підготовка необхідного "стану розумів" людей, "настроювання" суспільної свідомості на позитивне сприйняття майбутніх реформ.

 

1.2 Етапи створення

 

Історично першим кроком, з якого починалося будівництво Європейського Союзу й у результаті побудова єдиної системи акціонерного права, послужила заява (декларація), з яким в 1950 р. виступив у Парижі міністр закордонних справ Франції Робер Шуман.

Реальним автором даного плану, однак, був не Р. Шуман, а інший політичний діяч - Жан Монне (1888-1979), у той час - комісар по плануванню Французької Республіки, потім - перший Голова Верховного органа ЄОВС (1952- 1955 р.), засновник і керівник Комітету боротьби за Сполучені Штати Європи (1955-1975 р.).

План Монне-Шумана не обмежувався, однак, поточними ініціативами. У ньому була закладена програма наступного розвитку, поглиблення інтеграції в Європі, що визначає подальший розвиток Європейських співтовариств і Союзу. Ця програма відома зараз за назвою "комунитарний метод" - на відміну від "міжурядового методу", прийнятого в міжнародних (міжурядових) організаціях і заснованого на традиційних формах дипломатії й співробітництва держав-учасників без якого б те не було обмеження їхньої самостійності, суверенітету. [10]

"Комунитарний метод", розроблений Ж. Монне, містить у собі чотири основних положення.

Федеративна мета. "Шляхом об'єднання основних виробництв і створення нового Верховного органа. справжня пропозиція [план Шумана] забезпечить створення первинних реальних підвалин Європейської федерації, необхідної для збереження миру".

Поступовість інтеграції. Федерація як кінцева мета інтеграційного процесу не означає негайної організації Сполучених Штатів Європи (чого бажали деякі радикальні прихильники федералістських поглядів). Мова йде про поступовий рух у заданому напрямку - федералізації, що триває й донині. З урахуванням різноманіття й суперечливості Європи, як відзначалося в плані Шумана, необхідно в першу чергу забезпечити "злиття невід'ємних інтересів", насамперед на основі економічного об'єднання. Звідси випливає третя посилка "комунитарного методу".

Обмеження державного суверенітету й будівництво федеративної Європи - тривалий, поетапний процес. Його першим конкретним кроком став Паризький договір 1951 р.

Реалізація першого пункту "порядку денного", що втримується в плані Шумана, зайняла біля двох років. Незабаром після оголошення знаменитої декларації від 9 травня 1950 р. почалася міжурядова конференція по виробленню тексту угоди, а 18 квітня 1951 р. по її підсумках у Парижі був підписаний Договір про установу Європейського об'єднання вугілля й сталі (неофіційну назву - Паризький договір). Документ набув чинності після ратифікації всіма учасниками 23 липня 1952 р. [11]

Сторонами Договору про ЄОВС і, відповідно, державами - членами нової організації, як ми вже відзначали вище, виступили шість країн Західної Європи: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН. До участі в ЄОВС активно запрошувалася й Великобританія, однак уряд цієї країни в той момент ще не був готовий зважитися на такий крок (через небажання поступатися суверенітетом).

Як і передбачалося в плані Шумана, Договір про ЄОВС охоплював всі три найважливіші сфери громадського життя, які відтепер ставали також сферами інтеграційного процесу.

В економічній сфері передбачалося злиття національних господарств у загальний ринок, що з урахуванням предмета Договору про ЄОВС повинен був поширюватися тільки на вуглевидобуток і сталеливарне виробництво, тобто виступав як загальний ринок вугілля й сталі.

Договір про ЄОВС не тільки проголошував створення загального ринку й установлював його гарантії (наприклад, заборона мит і кількісних обмежень на рух товарів). Правовий режим загального ринку одночасно містив у собі також однакове регулювання ключових аспектів економічної діяльності: інвестицій і фінансової допомоги підприємствам (гл. ІІІ Договору про ЄОВС), виробництва (гл. ІV), цінової політики (гл. V), охорону конкуренції (гл. VІ й VІІ) і ін.

Загальний ринок ЄОВС, таким чином, засновувався як регульований ринок, що цілком відповідало поглядам Ж. Монне, що був активним прихильником планування економічної діяльності. Саме загальний ринок послужив каталізатором у створенні й розробці загальних доктрин акціонерного права.

Закономірне питання: чому загальний ринок був створений у першу чергу саме в рамках двох зазначених галузей? Тому було дві головних причини:

- перша причина пов'язана з тим, що така стратегія в повній мірі відповідала духу комунитарного методу, а саме принципу поступовості інтеграції. Загальний ринок - це досить серйозний експеримент, що може мати й негативні наслідки.

- інша причина лежить в особливостях політичної ситуації в Західній Європі до кінця 1940- х рр., а саме в так званій "німецькій проблемі".

Після 1945 р. дві німецькі землі - Рур і Саар - були відірвані від інших частин колишньої Німецької імперії й фактично перебували під керуванням Франції. Однак з моменту відновлення в 1949 р. у рамках західної частини Німеччини єдиної держави - ФРН - остання почала активно вимагати повернути їй ці території. Західну Німеччину в її домаганнях підтримували Великобританія й США, які вважали за необхідне зміцнити ФРН як форпост проти очікуваної "агресії зі Сходу". [14]

Діючим і досить ефектним виходом із цієї колізії саме й став план Шумана. З одного боку, спірні території вертаються ФРН. З іншого боку, все виробництво вугілля й сталі, центр якого перебував саме в Рурі й Саарі, переходить у руки наднаціонального органа, незалежного від німецького, французького й інших урядів і діючого в спільних інтересах.

Тим самим за допомогою ЄОВС і створення загального ринку вугілля й сталі Німеччина й Франція, пішовши на поступки суверенітету, змогли кожна по-своєму досягти своїх цілей: перша - повернути території, друга - убезпечити себе від військової погрози. Саме в рамках ЄОВС і його загального ринку були створені умови для примирення цих двох провідних держав Західної Європи. "Вісь" Франція - ФРН, утворена саме в ті роки, і донині залишається напрямною силою західноєвропейської інтеграції.

У політичній сфері Договір про ЄОВС передбачав створення загальних органів влади, для позначення яких був вибраний термін "інститути".

Головним серед них став Верховний орган, наділений як правотворчими, так і адміністративними повноваженнями. У фінансовій сфері Верховний орган був наділений правом установлювати збори, покладені безпосередньо на підприємства (ст. 49), а в окремих випадках і повноваженнями штрафувати їх (ст. 66). [15]

Договір про ЄОВС дав старт процесу економічної, політичної й правової інтеграції країн Західної Європи, але лише у двох сферах громадського життя. За цим, першим кроком неминуче повинен був піти другий: поширення інтеграції на все господарство, створення наднаціональної організації загальноекономічної компетенції.

Ця подія відбулася 25 березня 1957 р. у Римі, де був підписаний Договір про установу Європейського економічного співтовариства, що вступив у силу (після завершення ратифікації державами-членами) 1 січня 1958 р.

Договір про ЄЕС переніс принципи, установлені в ЄОВС, на всю сферу економічних відносин.

В економічній сфері створювався загальний ринок, що тепер охоплював всі галузі й сектори господарства (крім вугілля й сталі, які продовжували регулюватися Договором про ЄОВС). З урахуванням більших масштабів перетворень був установлений перехідний період - 12 років, протягом якого принципи загального ринку поступово повинні були вводитися в дію (ст. 8).

Поряд із загальним ринком у ведення нового Співтовариства перейшли розробка й здійснення загальної політики в різних сферах економічного й соціального життя: загальної аграрної, транспортної політики й т.д. (ст. 3).

У юридичній сфері ще більшою мірою, чим Паризький договір 1951 р., Договір про ЄЕС відкрив шлях для наднаціональноі правотворчості інститутів за допомогою нормативних актів, судових прецедентів і міжнародних договорів Співтовариства з іноземними державами й міжнародними організаціями.

При цьому норми права, створювані в рамках ЄЕС, мали своїм предметом набагато більше широке коло суспільних відносин (вся господарська сфера й багато питань соціального характеру).

ЄЕС - не єдине Співтовариство, що з'явилося в 1957 р. Одночасно з ним на підставі окремого договору була створена ще одна організація, за допомогою якої країни-учасниці (ті ж, що в ЄЕС і ЄОВС) сподівалися спільно, на основі "комунитарного методу" освоїти нову в той час і досить перспективну наукову й промислову сферу - ядерну енергію й, можливо, скласти конкуренцію двом ядерним наддержавам - СРСР і США.

Створені в 1950- ті рр. три Європейських співтовариства являють собою організації, що включають ті самі країни Європи (тоді, нагадаємо, їх було шість), що ставлять перед собою однакові цілі й діючі, у принципі, в одній і тій же сфері громадського життя (соціально-економічні відносини).

В 1965 р. був підписаний, а в 1967 р. набув чинності Договір про установу єдиної Комісії і єдиної Ради Європейських співтовариств, більше відомий за назвою (неофіційною) "Договір про злиття". [17]

Зміст цього документа зрозумілий вже з його заголовка: замість двох Комісій (ЄЕС і Євратому) і Верховного органа ЄОВС створена Комісія Європейських співтовариств, точно таким же способом була заснована єдина Рада. Після "Договору про злиття" три Співтовариства де-факто являють собою єдину організацію, керовану загальними інститутами, а виходить, тими самими людьми. Залежно від предмета й категорії питання Рада, Комісія, Асамблея й Суд керуються нормами Договору про ЄОВС (якщо предмет - сфера вугілля й сталі), Договору про Євратом (для рішень із питань атомної енергетики) або, найчастіше, Договору про ЄЕС (для всіх інших питань).

Процес формування "європейської" зовнішньої політики почався ще в 1960-ті рр. Маючи міжнародну правосуб'єктність, ЄЕС, а також два інших Співтовариства одержали можливість виступати єдиними представниками всіх своїх країн і народів у міжнародних відносинах.

Економічною основою для єдиного зовнішньополітичного курсу ЄЕС стало дострокове створення в 1968 р. митного союзу, у результаті чого весь простір Співтовариств перетворилося в єдину митну територію, на границях якої діє єдиний митний тариф.

Предметом зовнішньої політики Співтовариств служили тільки питання зовнішньої торгівлі й інші, здебільшого економічні відносини. У той же час інші, чисто "політичні" питання міжнародного життя як і раніше вирішувалися державами-членами самостійно. [17]

Європейське політичне співробітництво (ЕПС) було створено як спеціальний організаційний механізм координації дій держав - членів Європейських співтовариств на міжнародній арені з метою поступового формування "європейської" зовнішньої політики (термін "політичне" у цьому випадку ставився лише до питань зовнішньополітичної спрямованості).

У результаті в 1970- ті рр. процес західноєвропейської інтеграції розділився на дві окремі "галузі", "організаційні структури": з одного боку, Європейські співтовариства, що де-факто представляють собою єдину наддержавну організацію в соціально-економічній сфері, з іншого боку - Європейське політичне співробітництво, що займалося питаннями зовнішньої політики. При цьому й Співтовариства, і ЕПС мали той самий склад держав-членів. В 1985 р. Рада Європейських співтовариств прийняв рішення (всупереч опору представників Греції, Великобританії й Данії) скликати спеціальну конференцію урядів держав-членів. За підсумками конференції в 1986 р. був підписаний Єдиний європейський акт, що вступив у силу після ратифікації державами-членами 1 липня 1987 р.

Єдиний європейський акт (ЄЄА) - це перша велика реформа правових підвалин Співтовариств (головним чином, ЄЕС). Найбільше число його норм містять виправлення в установчі договори Європейських співтовариств (розділ ІІ "Положення, що змінюють договори про установу Європейських співтовариств"):

·          по-перше, Єдиний європейський акт закріпив остаточну дату (31 грудня 1992 р.) побудови єдиного для всіх країн ЄЕС внутрішнього ринку, тобто "простору без внутрішніх границь, у якому відповідно до положень даного Договору забезпечується вільний рух товарів, осіб, послуг і капіталів" (ст. 8а Договору про ЄЕС у редакції ЄЄА);

·          по-друге, Єдиний європейський акт розширив предметну компетенцію ЄЕС. Відтепер до ведення Співтовариства в особі його інститутів були віднесені нові сфери загальної політики: регіональна, науково-технічна, екологічна;

·          по-третє, істотній реформі була піддана система інститутів Європейських співтовариств. Вона сприяла, з одного боку, зміцненню демократичних початків у процесі прийняття рішень, з іншого боку - посиленню наднаціональних рис, подальшої федералізації Співтовариств.

Зокрема, Асамблея, яка була раніше перейменована ЄЄА в Європейський парламент, одержала нові повноваження в законодавчому процесі (процедура співробітництва, у якій Рада може перебороти вето Європарламенту на законопроект тільки одноголосно). Парламент придбав також право вирішального голосу при рішенні питань про вступ нових держав-членів у Співтовариства, а нині в Союз.

Після підписання й набрання чинності Єдиного європейського акту плани створення Європейського Союзу перейшли в практичну площину. В 1990 р. приступили до роботи дві конференції (по розробці відповідно економічного й політичного союзу). Загальним їхнім результатом став Договір про Європейський Союз, підписаний 7 лютого 1992 р. у нідерландському місті Маастрихте (звідси інше розповсюджене, хоча й неофіційна назва документа - Маастрихтський договір). [5]

Оскільки Договір про Європейський Союз спричинив нові серйозні обмеження державного суверенітету країн-учасниць, що зажадало в багатьох з них провести конституційні реформи й референдуми, ратифікація цього документа зайняла досить тривалий період часу. Даний процес тривав понад півтора року, і 1 листопада 1993 р. Договір про Європейський Союз набув чинності. Якої ж зміни привніс в "інтеграційну конструкцію" Маастрихтський договір?

1. Насамперед була створена нова інтеграційна організація - Європейський Союз - діяльність, що охоплює всі основні сфери громадського життя. До них відносяться не тільки економічна інтеграція (уже проведена з 1950- х рр. у рамках Співтовариств) і загальна зовнішня політика й політика безпеки Союзу (колишнє ЕПС), але також здійснення правоохоронної функції за допомогою координації відповідних дій держав-членів - співробітництво в області правосуддя й внутрішніх справ. Одночасно керівні органи (інститути) Європейських співтовариств були перетворені в інститути Союзу в цілому, яких стало п'ять (до вже існуючих чотирьох інститутів Договір про Європейський Союз додав Рахункову палату). Громадяни держав-членів відтепер поряд з національним громадянством одержали також громадянство Європейського Союзу. З іншого боку, як ми вже відзначали, організація Європейського Союзу не привела до ліквідації Європейських співтовариств. Вони продовжують функціонувати й понині, виступаючи в якості одного з підрозділів (першої "опори") нової організації.

2. Договір про Європейський Союз не тільки з'єднав і синтезував у рамках єдиної організаційної "структури" різні сфери інтеграційного процесу. Ціль цього документа - позначити "новий етап у створенні як можна більше тісного союзу народів Європи" - обумовила нові обмеження державного суверенітету й розширення предметів ведення вже існуючих Європейських співтовариств.

Зміни головним чином стосувалися ЄЄС, що Маастрихтським договором перейменовано в Європейське співтовариство (ЄС). Європейське співтовариство, що більше не є економічним (вірніше не тільки економічним), було вповноважено за допомогою доповнень у Римський договір 1957 р. (Договір про ЄЕС, нині Договір про ЄС) здійснювати діяльність у таких сферах, як культура, освіта, молодіжна політика, "транс'європейські мережі", охорона здоров'я, захист прав споживачів і ін.

Маастрихтський договір уперше на рівні установчих документів визнав обов'язок Союзу в цілому дотримувати основних прав і волі людини й громадянина, насамперед ті, які закріплені в Конвенції про захист прав людини й основних воль 1950 р. Одночасно із введенням інституту громадянства Союзу в "конституції" ЄС був закріплений перелік основних прав громадянина: воля пересування, виборчі права, право петицій і ін.

Підписання й набрання чинності Договором про Європейський Союз 1992 р. не тільки не сповільнило, а, навпроти, прискорило процес реформування правових основ цієї інтеграційної організації, збільшило його масштаби й частоту. [8]

Безпосередньо в самому Маастрихтському договорі передбачалося, що в 1996 р. буде скликана нова "конференція урядів держав-членів" для внесення виправлень в установчі документи Союзу (Договір про Європейський Союз, а також у Паризький і Римський договори про Європейські співтовариства, що зберегли силу).

Результатом цієї конференції став підписаний 2 жовтня 1997 р. в Амстердамі й вступив у силу 1 травня 1999 р. документ за назвою "Амстердамський договір про внесення змін у Договір про Європейський Союз, договори про установу Європейських співтовариств і деякі пов'язані з ними акти" (коротке найменування - Амстердамський договір).

Як видно вже з назви, Амстердамський договір не засновує нових організацій. Його призначення - внести зміни й доповнення у вже діючі установчі документи, які після набрання ним чинності були інкорпоровані, відповідно, у Договір про ЄС (колишнє ЄЕС), Договір про ЄОВС, Договір про Євратом і Договір про Європейський Союз. На квітень 2002 р. установчі документи Союзу діють у редакції Амстердамського договору.

Основні зміни й доповнення, внесені ним, полягають у наступному.

По-перше, був продовжений процес розширення компетенції Європейського співтовариства й Союзу в цілому. До ведення ЄС тепер стали відноситися візова, імміграційна політика, питання притулку, політика зайнятості й ін. Європейський Союз був наділений повноваженнями видавати нормативні акти з питань карного права й процесу.

По-друге, була продовжена інституційна реформа, що продовжує розвиватися по напрямках, зазначеним вище: розширення повноважень Європарламенту й поступова ліквідація права вето представників держав- членів при голосуванні питань у Раді Європейського Союзу.

По-третє, Амстердамський договір уперше на рівні Союзу закріпив загальні принципи конституційного ладу (ст. 6 Договору про Європейський Союз) і встановив санкції до держав-членам за їхнє порушення.

По-четверте, за допомогою спеціального протоколу, прикладеного до Договору про ЄС і Договір про Європейський Союз, у право Європейського Союзу були включені Шенгенські угоди, прийняті на їхній основі нормативні акти й інші джерела. Шенгенське право відтепер перетворилося в один зі складених компонентів у системі права Європейського Союзу.

Нарешті, в- п'ятих, з Амстердамським договором зв'язане так зване спрощення установчих документів (частина друга "Спрощення"). Під "спрощенням" у цьому випадку мається на увазі насамперед усунення з тексту Договору про Європейське співтовариство (як головного установчого документа) застарілих положень, які втратили своє значення на сучасному етапі, наприклад про порядок створення загального ринку. [11]

Крім того, була змінена нумерація статей Договору про Європейський Союз і Договору про Європейське співтовариство. У першому документі літерні позначення були замінені на цифрові: ст. А стала ст. 1, ст. В - ст. 2, ст..7.1 - ст. 11 і т.д. У Договорі про Європейське співтовариство зміна нумерації мала на меті усунути з тексту номера статей, внесених за минулі 40 років як виправлення й тому мали змішане позначення (ст. 189а, ст. 109т, ст. 130у і т.п.). Після перерахування перша з них стала ст. 251, друга - ст. 124, третя - ст. 181 і т.д.

Джерелами "первинного права", як видно з назви, повинні виступати документи основного, установчого характеру. Установчим актом держави (у юридичному змісті) виступає його конституція, прийнята сувереном, якої нині майже у всіх країнах проголошується народ. Засновниками Європейського Союзу виступають держави-члени, тому його "конституція" оформлена не як нормативний акт, а як міжнародний договір. При цьому в силу особливостей історії формування Союзу в його основі лежить кілька установчих договорів, відповідно, про три Співтовариства й про самий Союз.

Отже, установчі документи - це договори, на підставі яких створені й функціонують організації Європейського співтовариства і Європейський Союз.

До числа установчих документів відносяться наступні договори:

- Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля й сталі 1951 р. (Договір про ЄОВС, Паризький договір);

- Договір про заснування Європейського співтовариства по атомній енергії 1957 р. (Договір про Євратом);

- Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р. (Договір про ЄС, ДЕС, Римський договір);

- Договір про Європейський Союз 1992 р. (Маастрихтський договір).

Найбільш важливими серед них є два останніх документи; договори про ЄОВС і Євратом у цей час великого значення не мають, і сфера їхнього застосування досить обмежена. В 1986 р. Суд Європейських співтовариств визнав Договір про Європейське співтовариство в якості його "основної конституційної хартії". [9]

 

2. Інституційна структура Євросоюзу   2.1 Загальна характеристика інституцій Євросоюзу

 

Право Європейського Союзу утворює складну систему не тільки у своїх зовнішніх проявах, але й у внутрішніх взаємозв'язках. У першому випадку використовується термін правова система, що покликана підкреслити той факт, що право Союзу є самостійне правове явище стосовно інших систем (тобто до національного й міжнародного публічного права).

Внутрішня будова права також прийнято позначати поняттям система - "система права". Тут мова йде вже про ті зв'язки, які складаються "зсередини", між окремими елементами, що входять у зміст права, тобто юридичними нормами. Очевидно, що ці зв'язки повинні носити стійкий, упорядкований характер, що забезпечує існування права як цілісної системи.

Отже, система права Європейського Союзу - це впорядкована й структурована сукупність елементів, що виражається в стійкості різноманітних зв'язків між вхідними в її змістом юридичними нормами й групами норм.

Прагнення до системності права - об'єктивна ознака, що характеризує явища правового життя всіх країн і цивілізацій. Однак систематизацію права можна здійснювати по-різному, відштовхуючись від різних критеріїв.

Найпоширеніший спосіб побудови системи права й у нашій країні, і за рубежем виходить, насамперед, з того факту, що регульовані правом суспільні відносини носять неоднорідний, різноманітний характер. [14]

Залежно від того, що регулює право (предмет правового регулювання), а також від того, як воно це робить (методи правового регулювання), юридичні норми групуються в галузі, що підрозділяються, у свою чергу, на підгалузі, інститути, субінститути.

Даний підхід повною мірою може бути застосований і до права Європейського Союзу. У цей час у його системі можна виділити норми, що належать по своєму предмету до різних галузей і інститутів:

·          публічного права: конституційних, адміністративних, фінансового, галузей процесуального права й ін.;

·          приватного права й суміжних галузей: цивільного, трудового, міжнародного приватного права й ін.;

·          комплексних галузей і міжгалузевих інститутів: аграрного, екологічного, підприємницького, банківського, права соціального забезпечення й ін.

"Питома вага" норм різних галузей і інститутів у системі права Союзу неоднакова. З урахуванням історичного розвитку цієї організації, цілком природно, найбільший розвиток одержали норми, що регулюють економічні й пов'язані з ними відносини.

Однак в останні роки з урахуванням розширення предметів ведення європейських співтовариств і Союзу їхнє право починає охоплювати своїм урегулюванням всі нові сфери громадського життя. Так, в 2000 р. був виданий перший нормативний акт у сфері кримінального права, прийняті кілька регламентів з питань цивільного процесу. У цьому зв'язку в західноєвропейських наукових дослідженнях і університетських курсах крім загальних робіт в області права Європейського Союзу видаються численні праці по окремих його галузях: конституційному праву, адміністративному, аграрному, й т.д.

У західній доктрині стосовно до права Європейського Союзу окраїн широке поширення функціональний підхід. У цьому випадку як критерій побудови системи права Союзу беруться причини прийняття конкретних норм і їхнє призначення. [14]

Відповідно в системі його права виділяють два тридцятилітні: гак називане інституційне (або "інституціональне") право й право "матеріальне" (або "змістовне").

До "інституційного права" відносять норми, покликані закріпити пристрій і компетенцію організації Європейський Союз, статус її інститутів і інших органів.

Інші норми, за допомогою яких Європейський Союз здійснює регулювання різних сторін ("матерію", "зміст") громадського життя, утворять його "матеріальне право". [15]

Останній термін у даній класифікації використовується в іншому значенні, чим при протиставленні матеріального права процесуальному. Наприклад, регламент "Про процедури банкрутства" - джерело "матеріального" права Союзу, хоча містить в основному норми цивільного процесу. З іншого боку, "Процесуальний регламент" Суду Європейських співтовариств - теж процесуальний акт - ставиться до джерел "інституційного" права Союзу.

"Матеріальне право" Союзу по своєму змісті носить досить різноманітний характер, тому що його предмет утворять різнорідні суспільні відносини. У цьому зв'язку всередині нього в західній доктрині виділяють окремі угруповання норм (іноді теж називані "галузями"), по яких видаються наукові праці й читаються учбові курси: право загального ринку, право економічного й валютного союзу, зовнішньоекономічне право ЄС і т.д.

Відповідно до логіки пізнання вивчення правової системи Європейського Союзу традиційно починається з розгляду основ інституційного права. Спочатку необхідно зрозуміти, як улаштований. Союз і його органи, яка їхня компетенція. Інституційне право утворить той базис, на основі якого можна далі вивчати окремі напрямки й сфери регулювання права Союзу, тобто його "матеріальне право".

Організація Європейський Союз, як відомо, має складну, унікальну структуру, що включає три опори, з яких перша (Європейські співтовариства) охоплює теж три юридично відособлені організації.

Структура організації Європейський Союз накладає відбиток і на систему його права. Тут, насамперед, варто згадати такий парадоксальний факт: Європейський Союз від свого ім'я не видасть правових актів. Регламенти, директиви, рамкові рішення й т.д. хоча й приймаються єдиними інститутами Союзу, але "від імені" Європейських співтовариств або інших опор, що й вказується на офіційному номері відповідного документа.

Як і будь-яка організація, кожне з Європейських співтовариств і Союз у цілому здійснюють свою компетенцію через власні органи. Саме за допомогою своїх інститутів і других спеціальних органів Союз забезпечує досягнення поставлених перед ним цілей і реалізацію своїх повноважень у різних сферах громадського.

Разом узяті, органи Європейського Союзу утворять цілісну систему. Подібно системі органів і установ країни, вона може бути позначена терміном "механізм". Кожний орган Союзу виступає в цій системі (механізмі) як окремий елемент, пов'язаний з іншими.

Отже, організаційний механізм Європейського Союзу - це система інститутів і інших органів, за допомогою яких дана організація здійснює свою компетенцію.

З погляду своєї структури (внутрішньої будови) організаційний механізм складається із двох частин. Для найменування кожної з них використовуються спеціальні терміни.

Керівні органи, наділені, як правило, владними повноваженнями, іменуються в праве Європейського Союзу інститутами. Саме на інститути покладене здійснення завдань Європейських співтовариств і Союзу в цілому, саме в особі своїх інститутів Європейський Союз реалізує ті суверенні права, які були делеговані йому країнами-членами.

Інститутів у Європейських співтовариств спочатку було чотири, нині їх п'ять: Європейський парламент, Рада, Комісія, Суд і Рахункова палата (параграф 1 ст. 4 ДЄС).

Інститути утворюють центр, ядро організаційного механізму кожного Європейського співтовариства і Європейського Союзу в цілому. Інші його елементи, набагато більше численні, позначаються в праві Європейського Союзу терміном "орган". Причому зазначене поняття розглядається як самостійне, у результаті чого в статтях установчих договорів і нормативних актах нерідко можна зустріти вираження "інститути й органи". [17]

Наділі, звичайно, кожний інститут одночасно виступає як орган Співтовариств і Союзу. Але зворотне вже не буде вірним: інститутів як керівних органів п'ять, кількість же "просто" органів у залежності от способу підрахунку можна виміряти десятками або навіть сотнями (якщо враховувати різного роду допоміжні комітети консультативного характеру).

У цьому зв'язку з обліком теоретичних й практичних міркувань наведену вище нормативну характеристику структури організаційного механізму Союзу можна трохи змінити: інститути й інші органи. Перші - центральна ланка, другі часто носять допоміжний і/або консультативний характер (наприклад, Економічний і соціальний комітет як консультативний орган, що включає представників різних класів і професій на території ЄС).

Багато хто з категорії "других органів" засновані самими інститутами Союзу, складаються при інститутах або навіть є їх структурними підрозділами.

Зі сказаного, однак, не слід робити висновок, що "просто" органи Союзу (тобто ті, які не одержали статусу інституту) завжди є чим-небудь маловажним, несуттєвим. Серед розглянутої категорії зустрічаються й такі, значення яких у політичній системі Союзу дуже велико. Як приклад можна привести Європейська рада, що включає вищих керівників всіх країн-учасниць і Голови Європейської комісії.

Слід зазначити, що поняття "орган" у праві Європейського Союзу використовується в дуже широкому значенні. До категорії органів тут відносять і такі утворення, які в країнах позначаються терміном "установи", наприклад, Європейський соціальний фонд або Європейське агентство з питань навколишнього середовища.

Сюди ж включаються й ті частини організаційного механізму, що мають власну правосуб'єктність, відмінної от правосуб'єктності Співтовариств і Союзу в цілому. В адміністративному праві деяких країн подібні установи мають статус публічної юридичної особи (на відміну від приватноправового: акціонерне товариство й т.п.), а в офіційних документах Союзу їх іноді іменують "децентралізована організація" (дослівно - організм) або "організація публічного права, створена на підставі установчих договорів".

Отже, структуру організаційного механізму можна охарактеризувати як дворівневу. Перший (базовий) рівень становить інституційний механізм (система п'яти інститутів), для другого (інші органи) характерне різноманіття організаційно-правових форм і загальних умов діяльності.

Кожний інститут Європейського співтовариства є тимчасово інститутом для двох других, "секторних" Співтовариств (з 1967 р.), а дорівнює (з 1993 р.) - інститутом Європейського Союзу в цілому. Наприклад, Європейський парламент - це парламент і ЄС, і ЕОВС, і Євратому, і Парламент усього Союзу. Це ж саме відноситься до інших інститутів. [17]

Відповідно при прийнятті рішень вони діють в одному випадку як інститут Європейського співтовариства й керуються його установчим договором, в іншому - застосовують правила договорів в ЕОВС або Євратомі.

Правила діяльності інститутів у рамках різних опор Союзу (або навіть усередині їх) можуть бути різні, але у всіх випадках від імені Союзу виступають одні й те ж керівні органи. Єдиний інституційний механізм є однією із ключових умов організаційної єдності Європейського Союзу як інтеграційна організація.

Незважаючи на те що інститути є загальними для всього Союзу, основи їхнього правового статусу закріплюються в установчих договорах Європейських співтовариств. Цьому питанню в Договорі про ЄС присвячена окрема частина - частина п'ята "Інститути Співтовариства".

Саме тут встановлені порядок формування, склад, а також загальний порядок діяльності всіх п'яти інститутів ЄС і Союзу в цілому, а також деяких інших органів (Європейський інвестиційний банк, Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів).

Що стосується повноважень, то вони можуть випливати з різних норм установчих документів, як Співтовариств, так і Союзу (у рамках ЄС головним джерелом повноважень, нагадаємо, служить частина третя установчого договору "Політика Співтовариства"). [7]

Для деяких інститутів і органів Союзу детальні правила їхньої внутрішньої організації й діяльності виділені й закріплені в уставах, прикладених як протоколи до установчих договорів.

Правове положення багатьох органів Союзу закріплюється в нормативних актах інститутів і інших джерел вторинного права. Наприклад, для Омбудсмана таким є рішення Європарламенту про загальні правила й умови його діяльності, для Військового штабу і Військового комітету - спеціальні рішення Ради Європейського Союзу; Європол функціонує на основі спеціальної конвенції в його установі.

Нарешті, кожний інститут і багато інших органів Союзу мають свої внутрішні регламенти (для судів - процесуальні регламенти). Так називаються документи, у яких встановлюються процедурні правила. Із цієї причини в англомовних джерелах зазначені документи йменуються "правила процедури".

2.2 Види інституцій Євросоюзу, їх структура, склад, функції та повноваження

 

З 1967 р., коли набув чинності "Договір про злиття", по 1 листопада 1993р. Рада виступала як "Рада Європейських співтовариств". Після набрання чинності Договором про Європейський Союз повна офіційна назва цього інституту - Рада Європейського Союзу.

З урахуванням особливостей складу Ради (у ньому засідають міністри країн-членів), у засобах масової інформації й науковій літературі його також часто йменують "Раду міністрів". Однак ця назва зараз є неофіційним.

У західноєвропейській доктрині Рада, незважаючи на склад, традиційно характеризується як головний законодавчий орган Європейського Союзу. Характеристика Ради як законодавця нині прямо відбита в установчих договорах, хоча поряд із законодавчим він здійснює багато інших повноважень, у тому числі й з виконавчої влади.

У відповідності зі ст. 146 Договору про ЄС до складу Ради входять "по одному представнику від кожної країни-члена на міністерському рівні", тобто всього в Раду в цей час входить 27 членів.

Як видно із процитованої норми, члени Ради - це, як правило, міністри урядів країн-членів. Які саме міністри - установчі договори не визначають.

Первісна практика додержувалася традицій міжнародних організацій: учасниками засідання Ради від кожної країни, як правило, були члени уряду, відповідальні за зовнішні зносини, тобто міністри закордонних справ. Однак незабаром з'ясувалося, що такий підхід малоефективний. Рада - орган, насамперед, законодавчий. Нормативні акти по конкретних питаннях громадського життя більш професійно можуть обговорювати й приймати галузеві міністри, відповідальні у своїх країнах за відповідну галузь керування. У результаті вже в перші роки існування Європейських співтовариств Рада розділився на два види:

Рада по загальних питаннях, що засідає в складі міністрів закордонних справ або міністрів по "європейських справах" (така посада нині існує в урядах деяких країн-членів). [10]

Рада по загальних питаннях приймає рішення зовнішньополітичного характеру, тобто в сфері відносин Співтовариств і Союзу із третіми країнами, а також з питань, що зачіпають Європейський Союз у цілому ("загальні питання"), наприклад, про скликання конференції по перегляду установчих договорів.

Рада по загальних питаннях також координує роботу й розподіляє компетенцію між різними "формаціями" галузевої Ради, інакше називаного спеціальним.

Галузева (спеціальна) Рада - Рада, що засідає в складі галузевих міністрів країн-членів, наприклад міністрів промисловості або транспорту.

Залежно від того, яка предметна компетенція галузевої Ради, і, відповідно, які міністри виступають його членами, вона має безліч різних спеціальних, "формацій", нині – 15.

Таку "формацію" в установчих договорах називають "Рада в складі глав країн або урядів". З урахуванням форми правління країн ЄС дана Рада звичайно включає 27 прем'єр-міністрів і одного президента (французького, тому що Франція - напівпрезидентська республіка).

Рада на вищому рівні збирається вкрай рідко, тому що "перші особи" країн-членів воліють зустрічатися в рамках іншого органа - Європейської ради. Останній, на відміну від Ради Європейського Союзу, не приймає нормативних актів, але, з іншого боку, не скований твердими процедурними правилами, як Рада.

Як будь-який орган, Рада має свою внутрішню структуру (внутрішньою організацією). Її елементами виступають Голова як керівний орган Ради й підрозділи, що грають роль його допоміжних органів.

Голова Ради - це не конкретна фізична особа, а країна - член Європейського Союзу в цілому. Від його ім'я відповідні обов'язки виконують міністри й інші відповідальні посадові особи, які ведуть засідання Ради, підписують прийняті їм рішення й т.д.

Внутріорганізаційні повноваження Голови складаються в керівництві роботою Ради Європейського Союзу і його підрозділів.

До них відноситься скликання засідань Ради, формування порядку денного для всіх його "формацій". При цьому не пізніше чим за тиждень до початку свого головування країна-член оголошує так звану семестрову програму діяльності Ради, що визначає перелік законопроектів і інших рішень, прийняття яких намічено на найближче півріччя. [16]

Важливим правом Голови, про яке вже говорилося вище, є офіційне представництво Європейського Союзу на міжнародній арені з питань загальної зовнішньої політики. У цьому йому допомагають Генеральний секретар Ради й майбутнє голова.

У порівнянні з іншими інститутами ЄС, у структурі Ради Європейського Союзу вкрай високу роль грають допоміжні органи, що обумовлено непостійним характерам роботи Ради.

Комітет постійних представників (Соrереr). Комітет постійних представників - це допоміжний орган Ради, що включає керівників офіційних представництв країн-членів при Європейських співтовариствах (звичайно в ранзі послів) або їхніх заступників.

У нормативних актах і літературі, як правило, використовується скорочене найменування Соrереr - абревіатура від перших букв назви цього Комітету французькою мовою (Comіte des representants permanents). Головне завдання Соrереr - розглядати попередньо проекти рішень, що підлягають прийняттю Радою. Більшість законопроектів розглядаються в Соrереr на рівні заступників постійних представників. Комітет у даній "формації" називають Соrереr І. Він підзвітний галузевій Раді. Для обговорення загальнополітичних питань збирається Соrереr ІІ, членами якого виступають уже самого глави представництв. Документи цієї "формації" Комітету надходять у Раду по загальних питаннях.

Рада як головний законодавчий орган Європейського Союзу наділена широким спектром повноважень у рамках всієї "тріади" функцій легіслатури: законодавчої, фінансової (бюджетної) і контрольної.

Законодавчі повноваження. Серед прав і обов'язків Ради в сфері законодавчої влади найважливіше, основне значення мають властиво законодавчі повноваження - повноваження здійснювати правове регулювання суспільних відносин за допомогою видання нормативних актів. Рада має права й обов'язки також в інших областях, у тому числі в сфері виконавчої влади, але саме законодавчі повноваження в остаточному підсумку визначають положення даного інституту в наддержавному механізмі політичної влади ЄС і Союзу в цілому.

Характеристика Ради як "законодавця" у цей час прямо зафіксована в Договорі про Європейське співтовариство (ст. 207) і розкривається в його внутрішньому регламенті. [17]

Бюджетні повноваження. Інший елемент "класичної тріади" - повноваження затверджувати розпис доходів і витрат у формі документа за назвою "загальний бюджет Європейського Союзу". У цей час повноваження по прийняттю бюджету здійснюються спільно Європарламентом і Радою: кожний з них контролює певні статті видаткової частини й може відхиляти проект бюджету в цілому.

Контрольні повноваження. Подібно законодавчим органам у країнах Рада здійснює контроль за тим, як виконуються прийняті їм нормативні акти й інші рішення "урядом" ЄС - Комісією. Контрольними повноваженнями відносно Комісії розташовує також Європарламент, причому тільки Парламент може залучати неї до політичної відповідальності у формі вотуму недовіри, що тягне відставку.

Основна частина контрольних повноважень Ради - це повноваження по контролю за виданням Комісією актів делегованого законодавства й інших "заходів по виконанню", правом приймати які її наділяє Рада. Із цією метою в структурі Ради утворені спеціальні комітети. [10]

У силу організації й порядку своєї роботи Рада не цілком пристосована для здійснення завдань виконавчої влади, які вимагають безперервного, поточного керування громадським життям. Виконавчу функцію в Співтовариствах здійснює Комісія, на відміну від Ради працююча на постійній основі й не залежна від окремих країн.

Більше повноважень у сфері виконавчої влади Рада має при здійсненні іншого свого завдання: "координації загальної економічної політики країн-членів". Рада щорічно за пропозицією Комісії затверджує своєрідний план економічного розвитку ЄС, призначений як для Співтовариства в цілому, так і для кожної окремої країни-учасниці. Відповідний документ називається "загальні орієнтири економічної політики", і за їхнім дотриманням країнами-членами Рада здійснює контроль. Окремі "орієнтири" видаються Радою також у сфері політики зайнятості.

Окрему групу повноважень Ради утворить право формувати склад інших інститутів і органів Європейського Союзу, а саме, Європейську рахункову палату, Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів і деякі інші органи;

Найбільш важливим повноваженням Ради є заключення міжнародних договорів від імені Європейських співтовариств,або всього Союзу. До повноважень Ради відноситься також видання спеціальних зовнішньополітичних актів Союзу в рамках спільної зовнішньої політики й політики безпеки: загальних позицій, загальних акцій, а також рішень. Виключення творять лише документи програмного характеру (загальні принципи й орієнтири зовнішньої політики й загальні стратегії), які видає Європейська рада за пропозицією Ради.

У рамках Співтовариства або Союзу в цілому Рада наділена також правом вводити санкції проти закордонних країн, які здатні носити як політичний, так і економічний характер. Аналогічно вирішується питання про застосування військової сили.

Європейський парламент веде своє походження від Загальної асамблеї ЕОВС, заснованої в числі інших інститутів Паризьким договором 1951 р.

Термін "асамблея" був використаний для позначення аналогічних органів ЄЕС і Євратому. Однак в 1958 р. на той час уже єдина Асамблея Європейських співтовариств проголосила себе Парламентською асамблеєю, а в 1962 р. - Європейським парламентом.

Термін "європейський парламент" був уведений в установчі договори в 1986 р. Єдиним європейським актом і відтепер є єдиною офіційною назвою представницького інституту Співтовариств і всього Союзу.

Асамблея Європейських співтовариств спочатку займала дуже скромне положення в системі наддержавних інститутів.

Асамблея була переважно консультативним органом, хоча й мала деякі владні повноваження (право відправляти у відставку Комісію шляхом використання вотуму недовіри).

Однак в 70- е рр. XX в. положення стало мінятися. Із цієї пори, використовуючи термін із західної доктрини, починається поступова "емансипація" Європарламенту. З 1979 р. Асамблея починає обиратися прямим загальним голосуванням громадян Співтовариств, що істотно підвищило її вплив і авторитет. Єдиний європейський акт 1986 р. розширив її повноваження в законодавчому процесі (увів так звану процедуру співробітництва), а Договір про Європейський Союз перетворив Європарламент в орган, що спільно законодавствує з Радою по ряду питань.

Європейський парламент включає 732 члена (депутатів), що обираються в кожній країні-члені у відповідність із чисельністю населення, але не строго пропорційно (представництво невеликих країн завищене).

Кількість депутатських місць для кожної країни зафіксовано безпосередньо в Договорі про Європейське співтовариство, тобто є "твердою" нормою. Ніццький договір, переглянув існуючі раніше квоти убік скорочення, щоб після прийому нових країн-членів (і, відповідно,обрання додаткових депутатів) чисельність Європарламенту не стала надмірно великою.

Представницький характер Парламенту обумовлює наділення його депутатів вільним мандатом: вони не зв'язані наказами своїх виборців (тому що представляють всі народи ЄС, а не тільки свій округ), не можуть бути відкликані й голосують у відповідності зі своєю совістю й переконаннями.

Установчий договір ЄС і Акт про прямі вибори передбачають необхідність установлення "єдиної виборчої процедури" або як мінімум загальних принципів обрання депутатів у всіх країнах-членах. Передбачається, зокрема, для обрання частини депутатського корпуса ввести єдиний ("союзний") виборчий округ, списки кандидатів у якому будуть виставляти "європейські" політичні партії.

Внутрішня організація (структура) Європарламенту перебуває в руслі загальних традицій представницьких установ, хоча має деякі специфічні риси. Її основними елементами є керівні органи, одноособовий і колегіальні: Голова і його заступники, Конференція голів і Бюро, а також парламентські комісії, квестори й Генеральний секретаріат. [14]

Голова - вища посадова особа Європарламенту, що здійснює керівництво "всією діяльністю Парламенту і його органів".

Голова обирається депутатами зі свого складу строком на 2,5 роки, тобто на половину парламентської легіслатури. Допускається повторне обрання на цей пост.

Крім традиційних повноважень по керівництву пленарними засіданнями (відкриває й закриває їх, надає слово депутатам, повідомляє про підсумки голосування, застосовує міри дисциплінарних стягнень до депутатів і відвідувачів і т.д.) Голова Євро-парламенту виступає як офіційний представник очолюваного їм інституту у відносинах з іншими органами ЄС, а також іноземних країн.

Від імені Парламенту його Голова підписує парламентські акти, у тому числі бюджет Європейського Союзу й тексти регламентів, директив і рішень, прийнятих спільно Європарламентом і Радою (Голова Парламенту ставить підпис завжди першим, Голова Ради - другим).

Заступники голови (віце-голови), як і Голова, обираються депутатами зі свого складу на 2,5 роки із правом на переобрання надалі.

Кількість заступників досить велике - 14. Дана цифра не є випадковою. Відповідно до сталої традиції, а також рекомендаціями внутрішнього регламенту при виборі посадових осіб Парламенту слід у загальному й цілому забезпечувати справедливе представництво країн-членів і політичних тенденцій. Завдяки зазначеному числу пости Голови або його заступників одержують можливість зайняти громадяни всіх країн-членів ЄС. Разом з Головою заступники утворять перший колегіальний керівний орган Європарламенту - Бюро.

Бюро - це орган Парламенту, на який покладене рішення організаційних, фінансові й технічні питання його діяльності. Бюро регулює фінансові, організаційні й адміністративні питання, що стосуються депутатів, внутрішню організацію Парламенту, його секретаріату й органів.

До складу Бюро входять за посадою 15 чоловік. Це вищезгадані Голова й 14 його заступників. З дорадчим голосом у роботі Бюро беруть участь також квестори.

Конференція голів. На відміну від Бюро, що може бути названо адміністративним органом, Конференція голів виступає як орган політичного керівництва роботою Парламенту. Саме Конференція голів вирішує питання планування законодавчої й іншої діяльності Парламенту, визначає склад і компетенцію парламентських комісій, вирішує питання взаємодії Європейського парламенту з парламентами країн-членів (у цьому їй підзвітні заступники голови, відповідальні за дану ділянку діяльності) і т.д.

До складу Конференції голів входять керівники парламентських фракцій і самого Парламенту, тобто Голова Європарламенту й голови політичних груп (звідси й назва даного органу). Ще двох чоловік делегують депутати, що не входять у жодну із груп, але без права голосу. Кількість членів Конференції голів, таким чином, не є фіксованим (залежить від числа фракцій). [15]

Аналогічно іншим парламентам, з метою більше ефективної й компетентної роботи з обговорення законопроектів і інших питань, віднесених до парламентської компетенції, із числа депутатів у Європейському парламенті утворені комісії: постійні й тимчасові.

Завдання постійних комісій - попередній аналіз проектів рішень, що підлягають прийняттю Європарламентом. Перше ніж Парламент приступиться до розгляду документа на своєму пленарному засіданні, його вивчення проводить одна з постійних комісій, призначувана відповідальної. Результати вивчення документа, виправлення й рекомендації відповідальної комісії викладаються в її доповіді на засіданні Парламенту.

Кожна комісія має свою внутрішню структуру. Усередині її утворяться підкомісії. Керівними органами комісії є її голова й бюро (голова комісії плюс три його заступники), що обираються членами комісії зі свого складу.

Квестори - це посадові особи Європарламенту, які відповідальні за виконання адміністративних і фінансових завдань, що безпосередньо зачіпають депутатів. Квестори у своїй діяльності підзвітні Бюро Європарламенту, до складу якого вони входять із правом дорадчого голосу.

Так само, як і Голова, квестори Європейського парламенту обираються депутатами зі свого складу на 2,5 роки. Квесторів усього п'ять, і між ними, аналогічно заступникам Голови, установлюється "порядок старшинства".

Генеральний секретаріат являє собою апарат Європарламенту. Його співробітники повинні забезпечувати нормальну роботу Парламенту в цілому і його членах (переклад документів, технічне обслуговування й т.д.).

На відміну від розглянутих вище підрозділів, співробітниками Генерального секретаріату є не самі парламентарії, а особи, що складаються на цивільній службі Європейських співтовариств (приблизно 3500 чоловік). Вони повинні діяти неупереджено й об'єктивно, в інтересах Парламенту в цілому й окремих парламентаріях незалежно від політичної приналежності.

Генеральний секретаріат підзвітний Бюро, що призначає його керівника - Генерального секретаря.

Система й зміст повноважень Європарламенту як одного із законодавчих органів Європейського Союзу в цілому відповідають системі повноважень Ради: повноваження в сфері законодавчої влади, у сфері виконавчої влади, по формуванню органів і призначенню посадових осіб і зовнішньополітичні повноваження.

Законодавчі повноваження Європейський парламент завжди реалізує разом з Радою Європейського Союзу, однак форми участі Парламенту в законодавчому процесі неоднакові. Залежно від предмета нормативного акту уповноважуючи статті пропонують використання різних процедур, у рамках яких прав Європарламенту більше або менше.

Контрольні повноваження. Парламентський контроль за виконавчою владою - невід'ємна риса будь-якої демократичної організації публічної влади. Європейський парламент у цей час має досить широкі контрольні прерогативи у відношенні головного виконавчого органа ЄС - Комісії, а також (хоча й у меншому ступені) Ради.

Бюджетні повноваження. Так само, як і законодавчі повноваження, право твердження бюджету, у цей час здійснюється спільно Європарламентом і Радою, причому "влада гаманця" Парламент знайшов ще задовго до створення Європейського Союзу, в 1970- е рр.

Розподіл бюджетних повноважень між двома інститутами Союзу досить своєрідно. І Парламент, і Раду можуть в остаточному підсумку відкинути підготовлений Комісією проект бюджету в цілому: у цьому бюджетна процедура схожа на законодавчу процедуру спільного ухвалення рішення (правда, на відміну від інших нормативних актів, текст бюджету підписує тільки Голова Європарламенту).

В інших випадках між Парламентом і Радою відбувається розподіл бюджетних витрат. Точніше, розподіляються не самі витрати, а повноваження по їхньому санкціонуванню.

Із правом твердження бюджету нерозривно зв'язане повноваження затверджувати звіт про виконання бюджету, що представляється щорічно Європейською комісією. Відповідне рішення приймає Європейський парламент, що діє за рекомендацією Ради, але не зв'язаний нею.

У ряді випадків установчі договори наділяють Парламент правом особистої участі в обговоренні й вживанні заходів виконавчо-розпорядницького характеру. Найчастіше мова йде про право на одержання інформації щодо прийнятих або рішень, що готуються.

Обов'язковому твердженню (вотуму довіри) Європарламенту в цей час підлягає головний виконавчий орган ЄС - Європейська комісія - і окремо її Голова. Парламент - єдиний інститут, що може достроково відправити Комісію у відставку (за допомогою вотуму недовіри).

Європарламент самостійно призначає один з найважливіших контрольних органів ЄС - Омбудсмана Європейського Союзу. Однак, на відміну від Комісії, Омбудсман незалежний від парламентаріїв і може бути достроково відсторонений лише Судом Європейських співтовариств.

До категорії міжнародних договорів, що вимагають згоди Європарламенту, віднесені також деякі інші найважливіші угоди ЄС, а саме:

- угоди про асоціацію із третіми країнами або міжнародними організаціями;

- угоди, які засновують спільні органи Співтовариства із третіми країнами або міжнародними організаціями (до їхнього числа відноситься Угода про партнерство й співробітництво з Україною);

- угоди, що мають "важливе бюджетне значення" для Співтовариства.

Європарламент також інформується про інші міри, пов'язаних з реалізацією положень міжнародних договорів Співтовариства, у тому числі про призупинення їхньої дії або, навпроти, про попереднє застосування ще до офіційного набрання чинності. [17]

Європейська Комісія веде своє походження від Верховного органа ЕОВС, що у рамках першого з Європейських співтовариств здійснював як виконавчу, так і законодавчу функцію. Римські договори про ЄЕС і Євратом наділили законодавчою владою Рада, а надкраїнний виконавчий інститут був названий Комісією.

З 1967 р. Комісія, як і Рада - єдиний орган для ЄЕС, ЕОВС і Євратому - Комісія європейських співтовариств. Дане найменування зберігається в офіційних документах донині, у тому числі в актах, видаваних самою Комісією.

Комісія в західній літературі й засобах масової інформації традиційно характеризується в якості головного виконавчого органа Союзу, а іноді навіть як його "уряд".

Із цією характеристикою в цілому можна погодитися, але з декількома застереженнями:

- по-перше, Комісія має таку якість у рамках Європейських співтовариств, насамперед ЄС - тобто першої опори Союзу (у цьому причина збереження старої назви - Комісія Європейських співтовариств);

- по-друге, виконавчо-розпорядницькими повноваженнями в Союзі володіють також Рада і Європейський центральний банк, вплив яких не слід недооцінювати, особливо в сфері другої й третьої опор і кредитно-грошового регулювання;

- по-третє, Комісія наділяється досить широкими повноваженнями в сфері законодавчої влади, у яких виражається система стримок і противаг на рівні наддержавних інститутів Союзу. [14]

Всі особи призначаються до складу Комісії з урахуванням їхньої загальної компетентності, а їх незалежність не повинна викликати сумнівів.

Важливою гарантією незалежності членів Комісії служить заборона не тільки приймати, але й запитувати інструкції від кого б те не було, у тому числі від країн, громадянами яких вони є. У свою чергу, країнам-членам заборонено вживати будь-які спроби вплинути на членів Комісії при виконанні ними своїх обов'язків. Країни не мають права "відзивати" своїх членів Комісії.

Строк повноважень Комісії в цілому становить нині п'ять років (раніше, до створення Європейського Союзу, він був на рік менше). Дострокове припинення повноважень Комісії (крім випадків добровільної відставки) можливо тільки за рішенням Європейського парламенту, а саме, при винесенні Комісії вотуму недовіри.

Засіб формування Комісії в цей час має деякі подібності з порядком призначення уряду в змішаній (напівпрезидентській республіці), де роль колективного президента виконують спільно уряди країн-членів. Перед тим як дати своя згода, Європарламент заслуховує політичну програму кандидата в Голови ("політичні орієнтири"), по якій парламентарії проводять дебати, а потім виносять свій вердикт. Останній може бути й негативним: у випадку відмови Парламенту в інвеститурі процес формування Комісії вертається до першого етапу. Жодна людина не може стати членом Комісії, якщо проти цього заперечує Голова, затверджений на свій пост Європарламентом. [10]

Єдиними критеріями для призначення на посаду відповідно до Договору про ЄС, служать незалежність і загальна компетентність майбутнього комісара. Вотум довіри Комісії в цілому з боку Європейського парламенту. Після завершення підбора кандидатур уже весь "кабінет" надходить на затвердження Європарламенту. Однак ще раніше, перше ніж винести вотум довіри Комісії або відмовити в такому, парламентські комісії заслуховують кожного кандидата в комісари окремо.

Потім вже затверджений Голова Комісії представляє членів свого майбутнього "кабінету" на пленарному засіданні й оголошує перед Європарламентом програму роботи Комісії.

Парламент має право вирішального голосу не тільки в призначенні Голови, але й окремих комісарів - правом, що мають парламенти далеко не всіх країн, у тому числі й парламентських республіках.

Після того як Комісія в цілому одержала парламентську інвеституру, всі її члени призначаються урядами країн-членів за спільною згодою. Склад Комісії в остаточному підсумку покликаний відбивати волю народів окремих країн ЄС, що виражається через національні уряди, і волю населення всього Європейського Союзу, представником якої виступає Європарламент. Уряди країн-членів більше не можуть самостійно формувати "уряд" ЄС, але й Парламент Союзу сам це зробити не вправі.

Внутрішня організація Комісії як виконавчого органа, являє собою ієрархічну систему на засадах єдиноначальності, що має значні подібності зі структурою національних урядів. [10]

Керує роботою Комісії Голова, якому допомагають його заступники. Наступний рівень утворять комісари, відповідальні за окремі сфери керування. Комісари, а в ряді випадків, безпосередньо Голова і його заступники, направляють роботу генеральних директоратів Комісії, які по своїх завданнях і статусу схожі на урядові міністерства й відомства.

Посада Голови (Президента) Комісії є найбільш високим постом, що можуть займати фізичні особи в організаційному механізмі Європейських співтовариств і Союзу в цілому. Як і Голова Ради (пост, займаний країнами-членами), Голова Комісії здійснює керівні функції не тільки відносно свого інституту, але й стосовно до всього Європейського Союзу.

Якщо Голови Ради в засобах масової інформації іноді порівнюють із президентом Європейського Союзу, то голову Комісії вподібнюють "європейському прем'єр-міністрові".

Серед загальнополітичних повноважень Голови (тобто здійснюваних відносно Співтовариства й усього Союзу) найбільш важливим є офіційне представництво ЄС на міжнародній арені. З питань "коммунітарної" зовнішньої політики Голова від імені Комісії (як інституту, що представляє Європейські співтовариства за рубежем) проводить зустрічі на вищому рівні з керівниками іноземних країн, бере участь у міжнародних конференціях, нарадах "Великої вісімки" і т.д. Він же є одним зі членів "трійки" (поряд з Головою Ради й Високим представником по ОВПБ), що представляє Європейський Союз за кордоном у випадках, коли питання торкається всіх сфер його зовнішньої політики (тобто й "коммунітарну", і ОВПБ).

Голова Комісії разом з Головою Ради приймає довірчі грамоти від глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих при Європейських співтовариствах. [10]

Кожний "рядовий" член Комісії є посадовою особою, що з доручення Голови здійснює загальне керівництво конкретною галуззю або групою галузей. Комісарам підзвітні відповідні генеральні директорати або інші служби Комісії, хоча формально їх очолюють інші особи (генеральний директор або начальник служби).'

У свою чергу, будь-який комісар у своїй роботі підзвітний Комісії в цілому й особисто Голові, що може давати йому провідні вказівки. При необхідності (коли питання стосується компетенції декількох комісарів) Голова створює робочі Групи із двох і більше комісарів.

Підготовку й контроль за виконанням рішень Комісії здійснюють її генеральні директорати. Вони утворяться в структурі Комісії як органи спеціальної (галузевої або міжгалузевий) компетенції.

Особливе місце серед підрозділів Комісії займає її Генеральний секретаріат. Як і в інших інститутах Союзу, Генеральний секретаріат є допоміжним органом Комісії в цілому.

Його керівник - Генеральний секретар Комісії - підзвітний безпосередньо Голові й сприяє останньому в керівництві всією роботою Європейської комісії. На Генерального секретаря також покладений обов'язок підтримки "офіційних відносин" Комісії з іншими інститутами Європейського Союзу. [16]

З погляду змісту повноваження Комісії носять досить різноманітний характер. Найбільш важливими серед них виступають ті, які спрямовані на реалізацію Комісією своїх функцій у системі наддержавної публічної влади Європейського Союзу, а саме:

- забезпечити виконання як країнами так і приватними особами норм права Європейського Союзу (функція "стража" або "хоронителя", як її традиційно називають у західної доктрині);

- самої виконувати правові норми ("адміністративна функція"), наприклад виконання бюджету;

- визначати політичний курс ЄС, насамперед за допомогою розробки законопроектів (функція "мотора" або "двигуна" по термінології західноєвропейських учених).

Повноваження в рамках перших двох функцій по своїй природі відноситься до виконавчої влади, а в рамках третьої - до влади законодавчої, незважаючи на те, що основними носіями останньої виступають Рада і Європарламент. Самостійне значення в системі повноважень Комісії мають її права по формуванню органів і призначенню посадових осіб Союзу, а також повноваження в сфері міжнародних відносин, які будуть розглянуті останніми.

Повноваження по розслідуванню правопорушень і накладенню штрафів. Якщо на підставі отриманої інформації (у тому числі по скаргах приватних осіб) Комісія доходить висновку про ймовірне порушення об'єктивного права ЄС країнами-членами, вона вповноважена порушувати проти відповідної країни офіційне розслідування. [16]

Приводом для порушення справи, відповідно до Договору про ЄС, виступає будь-яке порушення країною-членом своїх зобов'язань з установчого договору, що може полягати й у невиконанні національною владою законодавчих актів наднаціональних інститутів і прецедентого права ЄС.

Таким чином, як родовий об'єкт правопорушення в цьому випадку виступає вся система суспільних відносин, урегульованих коммунітарним правом. Конкретний об'єкт, відповідно, може перебувати в самих різних сферах життя (економіка, утворення, культура й т.д.).

Повноваження по санкціонуванню певних дій. Поряд із проведенням розслідувань по фактах протиправних дій і бездіяльності країн-членів і приватних осіб - формою наступного контролю за дотриманням права ЄС, Комісія здійснює також попередній контроль, що дає можливість припинити ймовірні правопорушення ще до того, як їх спробують зробити.

Виконання бюджету. Подібно конституціям національних країн, установчий договір ЄС повноваження по виконанню бюджету поклав на "уряд" Співтовариства - Європейську комісію.

У відповідності зі ст. 274 Договору про ЄС Комісія виконує загальний бюджет Європейського Союзу під свою власну відповідальність і в межах виділених асигнувань, керуючись засадами сумлінного керування фінансами. При необхідності вона вправі переносити асигнування з одного розділу в інший або з одного підрозділу в інший.

З виконавчими повноваженнями в бюджетній сфері безпосередньо зв'язані повноваження Комісії з керування Європейським соціальним фондом і іншими структурними фондами ЄС, яким виділяється чимала частина фінансових засобів Союзу й країн-членів. [17]

Європейську комісію традиційно розглядають як офіційний представник Європейського співтовариства на міжнародній арені. Даний принцип (як, втім, і "монополія" Комісії на законодавчу ініціативу) спеціально не закріплений в установчому договорі ЄС, але випливає із установленої їм системи повноважень Комісії в сфері зовнішньої політики.

Як орган, покликаний виражати інтереси ЄС за кордоном, Комісія відкриває свої дипломатичні представництва ("делегації") в іноземних країнах, які багато в чому відіграють роль "посольств", Європейського Союзу в цілому.

Європейський Суд без перебільшень можна визнати стрижневим органом у системі інститутів ЄС. Але він би не зміг стати таким, якби не була виявлена необхідна добра воля з боку країн-членів і їхніх суспільств.

Відповідно до Римського Договору, Суд являє собою незалежний правовий орган, необхідний для того, щоб через тлумачення й застосування цього Договору дотримувалося право Європейського Союзу. Справи в суд передаються трьома способами: 1. Національними судами відповідно до процедур ст. 177; 2. Позовами Європейської Комісії проти країн-членів (ст. 169); 3. Позовами, збудженими одною країною-членом проти іншого (ст. 170).

Суд регулює розбіжності між країнами-членами; між країнами-членами й самим Європейським Союзом; між інститутами ЄС; між ЄС і фізичними або юридичними особами, включаючи співробітників його органів. Суд дає висновку по міжнародних угодах; він також виносить попередні постанови по справах, переданим йому національними судами, втім, що не мають юридичної чинності. Зрозуміло, під його юрисдикцію не попадають області, не охоплені договорами ЄС.

Відповідно до Маастрихтського договору, Суду надане право накладати штрафи на країни-члени, що не виконують його постанови (Римський договір такого права суду не давав).

Суд складається з 27 суддів, призначуваних урядами країн-членів за спільною згодою строком на 6 років (по одному судді від кожної країни). Строк повноважень судді може бути продовжений. Кожні три роки обновляється половина складу суддів. [17]

У складі суду є також 8 генеральних адвокатів. Їхнє завдання - допомогти суддям у виробленні рішень. Статус адвоката ідентичний статусу судді. Адвокат бере участь у розгляді справи. Він вивчає документи, слухає аргументи сторін і формулює власну думку щодо можливого рішення. Може виникнути питання: а навіщо взагалі потрібний подібного роду адвокат. Справа в тому, що судді по завершенні розгляду справи повинні прийняти єдине рішення. Хтось із них може мати особливу думку, але воно ніде й ніяк не відбивається. Відповідно підвищується в судовому процесі роль генерального адвоката, що при формальній рівності із суддями ніяк не обмежений ні у формулюванні, ні у вираженні своєї думки. Думка адвоката для суду не є обов'язковою. По завершенні слухання справи разом з вироком оголошується думка адвоката.

Зразкова схема проходження справи в Суді наступна: позовна заява або запит національного суду ставиться на облік і проходження його контролюється реєстратором. Реєстратор також, як судді й генеральні адвокати, входить до складу Європейського Суду.

Ознайомившись із документами, голова Суду передає їх в одну із шести палат і призначає відповідального доповідача. Одночасно перший генеральний адвокат підключає до справи одного зі своїх колег. Роль судді-доповідача складається в ретельному ознайомленні зі справою й складанні по ньому попередньої доповіді. Інші судді також знайомляться з матеріалами справи, але в додатку до нього вони читають і згадану доповідь, і думка генерального адвоката. Якщо мова йде про вирішення суперечки між країнами-членами, то справа буде слухатися Судом у повному складі в головному офісі в Люксембурзі. Там же перед Судом усно викладає свою думку генеральний адвокат і заслухуються аргументи сторін. Суд виносить своє рішення у формі заяви. Власного механізму реалізації рішень у Суду нема, у цьому він покладається на механізми країн-членів.

Юрисдикція Суду складається з декількох самостійних категорій справ. Головні серед них:

- справи позовного виробництва - позови до країн-членам, інститутам Союзу й, рідше, до юридичних і фізичних осіб;

- преюдиціальні запити, які подаються національними судами на предмет тлумачення установчих договорів і нормативних актів ЄС або з метою перевірки відповідності актів інститутів установчому договору Європейського співтовариства.

Переважна більшість справ Суд розглядає на підставі Договору про установу Європейського співтовариства. У рамках другої "опори" Європейського Союзу (загальна зовнішня політика й політика безпеки) юрисдикція в Суду відсутній, а в рамках третьої "опори" (співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері) досить обмежена.

В 1986 році Єдиним Європейським Актом був утворений Суд першої інстанції, що почав діяти з 1989 року. Його створення було викликано різким збільшенням обсягу роботи Європейського Суду. Відповідно до формулювання Акту Суд першої інстанції був ''доданий'' Суду, тобто формально він не вважається самостійним інститутом, навіть розташовується він у тім же будинку, що суд, і служби забезпечення, включаючи бібліотеку, у них загальні. [17]

Суд першої інстанції включає 27 суддів - по одному від кожної країни-члена (генеральних адвокатів тут нема, хоча введення їхнього інституту можливо в майбутньому) і розглядає по першій інстанції позови, що подаються до інститутів Союзу фізичними і юридичними особами, справи, пов'язані з порушеннями частками, юридичними особами й союзними країнами рішень і законів Співтовариств, справи, пов'язані з порушенням правил конкуренції й ін. Рішення Трибуналу в касаційному порядку можуть бути оскаржені в Суді протягом двох місяців.

Рішенням Ради ЄС від 2 листопада 2004 року був створений трибунал по справах цивільної адміністрації Європейського Союзу. У його компетенції перебувають службові суперечки за участю осіб, що складаються на цивільній службі в Європейських співтовариств. Справи в Трибуналі розбираються 7 суддями, призначуваними на шість років. У Трибуналу по справах цивільної адміністрації ЄС є свій реєстратор також, що також входить до складу суду. Рішення Трибуналу можуть бути (але не у всіх випадках) оскаржені в Суді першої інстанції. Ніццський договір 2001 року на додаток до двох існуючих на той момент судам дозволив створювати судові органи Європейського Союзу спеціальної юрисдикції - "судові палати". Судові палати будуть засновуватися Радою Європейського Союзу. Кількість судових палат не обмежується. На рішення судових палат можна буде подавати касаційні скарги в Трибунал.

Європейська Рахункова палата була заснована відповідно до положень другого бюджетного договору 1975 р. і стала функціонувати в повному обсязі в жовтні 1977 р.

На момент свого створення Рахункова палата не була включена в число інститутів Співтовариства. Це відбулося тільки після прийняття Маастрихтського договору 1992 р. Включення Рахункової палати в число інститутів Європейського співтовариства було викликано не зміною її повноважень, а бажанням підвищити її статус, дорівнявши цей орган до інших інститутів Співтовариства. [16]

Європейська Рахункова палата виконує контрольну функцію й не належить ні до однієї з галузей влади ЄС. Відзначимо, що таке правове положення поза традиційною системою поділу влади характерно для більшості незалежних рахункових палат миру. Виключення становлять рахункові палати тих деяких країн, у яких прийнято виділяти окрему, контрольну галузь влади (Швеція).

Описуючи місце Європейської Рахункової палати серед інститутів Європейського Союзу, необхідно згадати про досить складних взаєминах, що зложилися між Рахунковою палатою й іншими інститутами Союзу. Як відзначалося деякими дослідниками, тверда позиція Рахункової палати у відносинах з Комісією дає привід обвинуватити неї в тім, що вона займає "некоммунітарну" позицію. Однак взаємини між Комісією й Рахунковою палатою, що досягли найбільш критичні крапки до середини 90- х рр., поступово нормалізуються.

Відповідно до змін, внесеними в ст. 247 Договору Ніццьким договором 2001 р., кожне з країн-членів повинне бути представлене в Рахунковій палаті одним своїм громадянином. [16]

Строк повноважень аудиторів дорівнює шести рокам, що є відносно коротким строком для аудиторів рахункових палат Західної Європи. Строк їхніх повноважень може бути продовжений, що нерідко й відбувається.

Для того, щоб стати аудитором Рахункової палати, кандидати повинні відповідати певним вимогам. Вони закріплені в п. 2 ст. 247 Договору. Насамперед аудитори повинні бути громадянами країн-членів. Крім того, існують досить тверді вимоги до професійної їхньої підготовки. До свого призначення на посаду аудиторів Рахункової палати вони або повинні мати досвід роботи в "органах зовнішнього аудита" у своїх країнах-членах, або "мати достатню кваліфікацію для заняття цієї посади". Крім того, "їхня незалежність не повинна викликати сумнівів".

Після свого призначення на посаду аудитори Рахункової палати зобов'язані дотримувати цілого ряду твердих вимог, що втримуються в п. 4 і 5 ст. 247 Договору про Європейське співтовариство, і загальних з вимогами до вищих посадових осіб Комісії, Суду й ЄЦБ. Так, аудитори Рахункової палати повинні зберігати свою незалежність від органів країн-членів і Співтовариства. Вони не мають права одержувати або просити вказівок у таких органів. Крім того, протягом строку своїх повноважень аудитори не мають права займатися якою-небудь іншою діяльністю, оплачуваної чи ні. Нарешті, вони повинні "утримуватися від будь-яких дій, несумісних з їхніми обов'язками".

Після відходу аудитора зі свого поста на його діяльність як і раніше залишаються досить тверді обмеження, установлені п. 5 ст. 247 Договору про Європейське співтовариство. Зокрема, після відходу зі свого поста аудитори повинні "проявляти педантичність і обережність у тім, що стосується згоди зайняти певні посади або одержати певні вигоди". У випадку порушення колишніми аудиторами цього зобов'язання й здійснення вчинків, що входять у конфлікт інтересів з їхньою діяльністю на пості аудиторів Рахункової палати, порушники на підставі п. 7 ст. 247 Договору про Європейське співтовариство можуть бути позбавлені своєї пенсії рішенням Суду за заявою Рахункової палати. [15]

Розглянемо, яка внутрішня організація Рахункової палати. Цей інститут очолюється головою. Відповідно до п. 3 ст. 247 ЄС голова Рахункової палати обирається самими аудиторами зі свого складу. Строк повноважень голови - три роки, тобто половина від загального строку повноважень аудиторів. Договір дозволяє переобирати голови на новий строк.

До обов'язків голови ставиться координація й контроль за діяльністю Рахункової палати. Крім того, голова контролює роботу юридичної служби Рахункової палати. Голова представляє Рахункову палату при роботі з інститутами ЄС, а також у міжнародних організаціях.

Внутрішня організація палати визначається Договором (відносно голови Рахункової палати) і внутрішнім регламентом палати, прийнятим Рахунковою палатою й затверджуваною Радою. Ніццький договір 2001 р. вніс зміни в ст. 248 Договору про ЄС, що закріпила існування регламенту Рахункової палати й процедуру його прийняття. Він приймається Рахунковою палатою після одержання згоди Ради, що дає його кваліфікованою більшістю голосів.

Внутрішня організація Рахункової палати виходить із того, що вся контрольно-ревізійна діяльність цього інституту здійснюється аудиторами. За кожним з аудиторів закріплене підлегле йому напрямок. Аудитори об'єднані в чотири основних аудиторських групи, очолюваних старшим аудитором групи.

Перша аудиторська група складається із трьох аудиторів і здійснює контроль за витратою засобів Співтовариства із цільового бюджетного Європейського сільськогосподарського фонду орієнтації й гарантій, тобто витрат Співтовариства на здійснення Загальної аграрної політики.

Друга аудиторська група складається із чотирьох аудиторів і здійснює контроль за витратою засобів Співтовариства в рамках структурних фондів. Ця група вивчає витрату грошей з бюджету ЄС у таких сферах, як соціальна політика, внутрішні політики, наукові дослідження, фінансовані Співтовариством, загальна політика в області рибальства, політика по розвитку сільських районів, регіональна політика, а також витрата засобів з фонду зближення. [10]

Третя аудиторська група складається із трьох аудиторів. Вона контролює витрату засобів, виділених на всілякі міжнародні програми Співтовариства по наданню допомоги іншим країнам.

Нарешті, четверта аудиторська група, що складається із трьох аудиторів, контролює дохідну частину бюджету співтовариства, а також витрата засобів на потреби інститутів і органів Європейського Союзу.

Предмети контролю Рахункової палати закріплені в п. 1 і 2 ст. 248 ДЄС, які, по суті, є докладною "розшифровкою" завдання існування Рахункової палати, закріпленої в ст. 246 і, що зводиться до здійснення аудита.

Насамперед, Рахункова палата перевіряє звіти про виконання всіх дохідних і видаткових статей бюджету Співтовариства. Крім того, палата перевіряє звіти про витрати й доходи всіх органів, заснованих Співтовариством, за винятком тих, у чиїх установчих документах прямо зазначено на неможливість такої перевірки. Наприклад, Рахункова палата здійснює тільки часткову аудиторську перевірку ЕЦБ у частині визначення ефективності діяльності по керуванню самим банком. Це викликано тим, що ст. 27.2 Статуту європейської системи центральних банків і Європейського центрального банку виключає можливість інших аудиторських перевірок діяльності ЄЦБ із боку Рахункової палати.

Рахункова палата також перевіряє правильність ведення бухгалтерської звітності Співтовариства, а також законність і правильність операцій, що лежать в, основі такої звітності.

Палата перевіряє законність і правильність доходів, а також здійснених ЄС витрат. Нарешті, Рахункова палата досліджує питання про сумлінність керування фінансами ЄС.

Коло об'єктів контролю з боку Рахункової палати дуже широкий. По суті, у нього попадають будь-які юридичні або фізичні особи, що мають відношення до доходів або витрат Співтовариства. Відповідно до п. 3 ст. 248 ДЄС Рахункова палата має право перевіряти інші інститути Співтовариства, будь-які органи Співтовариства й країн-членів, що розпоряджаються доходами або витратами за Співтовариство, будь-які юридичні або фізичні особи, що одержують виплати з бюджету Співтовариства. Природно, що всі вони підлягають перевірці з боку Рахункової палати лише в частині, що стосується засобів з бюджету ЄС.

Для здійснення своїх контрольних функцій Рахункова палата наділена цілим рядом повноважень, закріплених у п. 3 ст. 248 ДЄС. Так, Рахункова палата має право здійснювати свої контрольно-ревізійні заходи як у власних приміщеннях, так і в приміщеннях організацій, що перевіряються.

Палата також має право одержувати по своїх запитах всю необхідну інформацію від "інших інститутів Співтовариства, будь-яких органів, що розпоряджаються доходами або витратами за Співтовариство, будь-яких юридичних або фізичних осіб, що одержують виплати з бюджету, національних аудиторських установ або, якщо останні не володіють

Такі повноваження Рахункової палати дозволяють їй одержувати необхідну інформацію для здійснення своїх перевірок, включаючи зустрічні.

2.3 Юридична природа актів органів Євросоюзу

 

В основу правопорядку ЄЕС - ЄС були покладені міжнародні нормативні акти, які, у свою чергу, визначили правові засади діяльності ЄЕС, включаючи джерела права. Істотним при цьому є те, що ставилося завдання максимально тісного співробітництва як держав - членів ЄЕС, так і народів. А в правовому плані завданням було створити новий юридичний порядок міжнародного права, в ім'я якого держави обмежили свої суверенні права, хоча й у певних областях, а суб'єктами якого є не тільки держави-члени, але і їхні громадяни.

Мова йшла про міжнародний правопорядок, співробітництво держав у сферах, вузько обкреслених Римським Договором. Відповідно, що могло служити джерелом права? Те, що взагалі властивийо міжнародному праву: міжнародний договір; міжнародний порядок, що склався у взаєминах між державами ЄЕС; рішення міжнародної організації (ЄЕС) у межах своєї компетенції й, як допоміжне джерело, рішення ЄСП.

Хоча не можна не визнати, що це "допоміжне" джерело стало, як ми пізніше побачимо, навряд чи основним.

Не можна не відзначити: право ЄС коріннями своїми йде в національні правопорядки, а значить дивним було б, якби як джерело європейського союзного права ми не назвали внутрішнє право держав - членів ЄС.

Внутрішнє право взагалі може якось співвідноситися з міжнародним, але джерелом його не є. Схоже, що цей підхід у випадку з ЄС невірний. Узгодження волевиявлень держав при розробці норм міжнародного права має на увазі насамперед відповідність даних норм внутрішнім правопорядкам, від яких залежить позиція представників держави на форумі, де проекти міжнародних норм піддаються узгодженню. І багато держав у своїх конституціях без трудазакріпили положення про примата міжнародних правових норм над внутрішніми, оскільки вони розуміли, що такі норми, належним чином прийняті, ніяк не можуть суперечити внутрішньому правопорядку. [14]

Справа, однак, у тім, що в нашім випадку мова йде не просто про міжнародний правопорядок у звичайному змісті. В 1963 р., тобто 30 років тому або через 6 років після створення ЄЕС, багато чого бачилося інакше. Тоді європейським лідерам і в голову не могло прийти, що інтересам правлячих класів, в основі своїй космополітичним, вигідно буде відмовитися від національного суверенітету й спробувати перемішати європейські народи в єдиному котлі. Маємо також на увазі, що в той час голлізм як національне політичне явище домінував у Франції.

Із часом, особливо з початку 70-х років, мова зайшла про можливість політичного об'єднання держав-членів у єдину сверхкраїну.

Але об'єднатися політично, навіть при високому ступені економічної інтеграції, не виробивши звички підпорядковуватися рішенням якоїсь центральної, вненаціональної влади, не можна. У рамках ЄЕС такими були дві влади: виконавча - в особі ЄК і судова - ЄСП. Перша була правочинна за Римським Договором приймати необхідні юридичні акти - постанови, директиви й рішення, обов'язкові до виконання в державах-членах. Але наскільки строгою була б ця обов'язковість? Адже зазначені юридичні акти повинні були застосовуватися в рамках внутрішніх правопорядків і за допомогою їхніх правових механізмів. Як забезпечити, і потрібно чи, цю обов'язковість? До переходу до політичної інтеграції це питання не стояло гостро, але, коли був визначений курс переходу ЄЕС у ЄС, необхідним стало знайти відповідний механізм. Таким став ЄСП, якому негласно й у робочому порядку були дані максимально високі повноваження. Його абсолютну юрисдикцію визнали як всі інститути ЄЕС, так і держави-члени, що породили ЄСП. За ЄСП визнавалося останнє слово у будь-якій справі.

Що стосується джерел права ЄС, то в цей час безперечними й визнаними офіційно західними правовими авторитетами є:

1. Договори (Treaties);

2. Постанови (Regulations);

3. Директиви (Directives);

4. Рішення (Decisions);

5. Рішення ЄСП і спільні принципи права. У статті 189 Римського Договору згадуються також "рекомендації" і "думки", але, не заперечуючи важливості цих актів, їх не можна визнати джерелами права, оскільки вони не є юридично обов'язковими.

Випадає начебто б і міжнародний порядок. Але він скоріше просто не помічений, хоча не можна не бачити, що той же Римський Договір при його створенні закріпив сформовані зв'язки між західноєвропейськими державами в порядку звичаю. Приміром, та ж відсутність реальних кордонів. Їх знищила війна й режим спільної західної тристоронньої (США, Великобританія, Франція) окупації ФРН. Із часом визначилася перевага "прозорих" кордонів, що закріпилося в договорі про створення Співтовариства вугіллями стали, а потім і в Римському Договорі.

Або взяти проблеми рибальства. Рибалки країн первісної "шістки" ЄЕС звичайно вільно промишляли в прилягаючих водах до сусідніх територіальних вод, ширина яких 3 милі. І ця воля перекочувала в документи Співтовариства.

Більшість міжнародних угод фіксують те, що у звичайному порядку вже склалося між державами. А в ЄЕС багато звичаїв приймалися в увагу ЄСП при розгляді конкретних справ. Як не дивно, у західних дослідженнях чомусь взагалі недооцінюється роль звичаю як джерело права ЄС. Хоча в загальній теорії міжнародного права цими ж авторами звичай як джерело права висувається поперед договору.

Договори виносяться на перший план по формально юридичних міркуваннях. За аналогією із внутрішнім правом для ЄС - це закон. Але відомо, що в житті, подобається нам це чи ні, підзаконні акти часто мають більше значення. Закон, особливо якщо він викладений занадто в загальній формі, - може підправлятися на практиці до невпізнанності.

Договори в ЄС укладають держави-члени, це - міжнародне право, а їхнє тлумачення й застосування стосується компетенції інститутів ЄС, а це вже внутрішнє право Союзу. [7]

Основним договором, свого роду Конституцією ЄС, залишається Римський Договір 1957 р. про створення ЄЕС. У ньому викладені основні принципи й механізм функціонування ЄЕС, позначені мети створеного Загального ринку.

Стаття 119 Договору передбачала, що в країнах ЄЕС чоловіка й жінки повинні за рівну роботу одержувати рівну зарплату.

В 1965 р. був укладений Договір про об'єднання. Як пам'ятаємо, в 1951 р. було утворено Європейське Об'єднання вугілля й стали, а в 1957 р. разом з Римським Договором сторони дійшли згоди про створення Європейського об'єднання по атомній енергетиці. Згаданим Договором 1965 р. ці об'єднання були приєднані до ЄЕС.

В 1973 р. був укладений договір про вступ у ЄЕС Великобританії, Ірландії й Данії; в 1981 р.- про приєднання Греції; а в 1986 - Іспанії й Португалії.

В 1986 р., як би підбиваючи підсумок діяльності ЄЕС і у зв'язку зі збільшенням числа членів до дванадцяти, сторони уклали Єдиний Європейський Акт, яким всі вони зобов'язалися завершити створення єдиного Загального ринку до 31 грудня 1992 р.

В 1992 р. був укладений Договір про Європейський економічний простір, відповідно до якого економічний режим ЄЕС поширювався на територію країн "зони вільної торгівлі" - Австрія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Швейцарія, Швеція, Фінляндія.

Згадані вище договори становлять правову базу і є основним джерелом права. Будучи споконвічно міжнародними договорами, вони набули характеристики державного (конституційного) права того державного утворення, яким є ЄС.

З іншого боку, не можна не бачити, що як тільки на міжнародній конференції держави - члени ЄЕС приймали на себе відповідні зобов'язання, органи ЄЕС для їхнього розвитку й закріплення видавали постанови, директиви або рішення, іншими словами, норми внутрішнього права, поява яких визначалося й було обумовлено міжнародними актами.

Сказане стосується не тільки ЄС. Кожне цілком незалежна суверенна держава є під впливом міжнародного правопорядку. І не тільки тих інструментів, у яких воно бере безпосередню участь. Загальні принципи й норми міжнародного права мають не менший прямий ефект.

Практично будь-який законопроект у національному парламенті проходить свого роду перевірку на відповідність міжнародному стандарту. Особливо це відноситься до сфери прав людини і його основних свобод. [5]

А якщо держава офіційно взяла участь у міжнародному правовому акті, то норми цього акту найчастіше мають пряма дія в рамках внутрішнього правопорядку. Для ЄС це тим більше вірно, оскільки конституції країн, його тридцятилітніх, визнають примат права міжнародного над внутрішнім.

Таким чином, говорячи про джерела майже будь-якої галузі внутрішнього права, варто визнати такими загальні принципи й певні норми міжнародного права. Природно, далеко не всі погодяться з подібною точкою зору, але не можна не бачити тенденцію в цьому напрямку. І дійсно, загальна світова інтеграція країн і народів не може не впливати самим прямим образом на розвиток внутрішніх правопорядків у цих країнах і народи.

Постанови - це акти, видавані СМ і ЄК "відповідно до положень" Договору 1957 р. (ст. 189). Мають пряме застосування на всій території ЄС. Іншими словами немає необхідності приймати додатково які-небудь внутрішні акти в державах - членах ЄС, якщо сама постанова не пропонує цього. Постанови з моменту їхнього видання вже є частиною внутрішнього права членів ЄС.

З іншого боку, відзначене зовсім не означає, що постанова повинна обов'язково застосовуватися у всіх державах ЄС. Вона застосовується в міру необхідності. Якщо такої не спостерігається, то юридична чинність постанови відкладена.

Договір 1957 р. ст.ст. 190 і 191 передбачає дотримання ряду формальностей, необхідних для набрання постановою чинності. А саме: постанова повинна бути опублікована в Офіційному журналі ЄЕС; повинні бути наведені міркування, що обумовили видання її; до неї повинна бути додана фраза: "Сьогодення Постанова є повністю обов'язковою і має пряме застосування у всіх державах-членах".

Здавалося б, все ясно. Але бували випадки, коли держави йшли на видання власних правових актів як би в розвиток прийнятої постанови, але маючи на увазі щось іншому, вигідне національному бізнесу. А нам відомо, як шляхом підзаконних актів можна серйозно спотворити волю законодавця. Відповідно ЄСП у справі ЄК проти Італії в 1973 р. виніс рішення, що "всі методи імплиментації, які мають як результат створення перешкод прямому застосуванню Постанови Співтовариства й ставлять під загрозу його одночасне й однакове застосування на всій території Співтовариства, не відповідають Договору".

До питання прямого застосування правових норм ЄЕС ЄСП звертався й у багатьох інших випадках. І справа начебто б для розуміння не складна, але суть у тім, що держави-члени ЄЕС в особі їхніх органів дуже неохоче позбавляли себе повноважень із питань, як здавалося, їхньої внутрішньої компетенції.

Директиви - це правові акти, які у відповідності зі ст. 189 Договору ЄЕС можуть видавати СМ і ЄК Союзу. Кожний такий акт "має обов'язкову чинність для досягнення результату в державі-члені, до якого він адресований, але національні влади зберігають вибір форми й методу його застосування".

Таким чином, на відміну від постанови директива, що не має прямої дії, припускає дію з боку держави-члена. Держава зобов'язана вжити заходів протягом певного часу. Нормативні акти держави не обов'язково відтворюють формулювання директиви. Головне - забезпечити її повне виконання. Передбачається, що державні акти дадуть громадянам і юридичним особам ясне представлення про їхні права й обов'язки у зв'язку з директивою, а національним судам - основу для розгляду конкретних справ.

Рішення - це окремі акти ЄК, пов'язані з конкретними діями осіб (фізичних, юридичних) або держав - членів ЄС. Вони обов'язкові відносно адресата й не вимагають додаткових заходів з боку національних органів. Для національних судів рішення ЄК - це норма права.

Приклади рішень: ЄК неодноразово вказувала державам-членам на неприпустимість сприяння національним підприємствам у порушення ст.ст. 85 і 86 Римського Договору про справедливу конкуренцію. У такий же спосіб вказівка може бути звернене до конкретної компанії, що, на думку ЄК, порушує зазначені статті Римського Договору. [11]

Основних правових актів (договорів), що лежать в основі ЄС, усього сім.

До них відносяться у вигляді своєрідних додатків і доповнень ряд нормативних актів, що деталізують і розвивають їх. Але основні акти містять все-таки положення, досить загальні за формою. Звідси випливає велика роль тієї інстанції, що покликана їх інтерпретувати, добиваючись однакового розуміння й застосування їх у державах - членах ЄС. Такою інстанцією є ЄСП. Причому так уже виходить, що в силу об'єктивних обставин ЄСП повинен був не обмежуватися вузькою інтерпретацією написаного тексту нормативного акту, а в окремих випадках вийти за його рамки. І це не було свавіллям ЄСП, оскільки такі дії в загальній формі передбачені Римським Договором 1957 р.

Отже, основні принципи права наступні:

1. Пропорційність. Цей принцип, безперечно, загальний для всіх систем права. Змінюються тільки формулювання й документи, у яких він закріплений. У Конституції Німеччини записано, що на громадянина державний орган може покладати зобов'язання тільки до рівня, абсолютно необхідного для досягнення мети в інтересах суспільства. Якщо ж цей рівень перевищений, то зобов'язання анулюється.

2. Рівність (недискримінація). Цей принцип включений у сам текст договору ЄЕС. Так, у ст. 7 говориться про неприпустимість дискримінації по ознаці національності, а ст. 119 говорить про рівну оплату праці. Але ЄСП пішов далі зазначеного в Договорі. Фактично він установив, що в рамках ЄЕС не може бути ні в якій формі дискримінації між будь-якими соціальними й іншими групами й особами. Він підтвердив це в ряді розглянутих справ.