Теоретичні, практичні і правові аспекти реорганізації кримінально-виконавчої системи в Україні

1.1. Теоретичні, практичні і правові аспекти реорганізації кримінально-виконавчої системи в Україні

У своєму становленні існуюча система виконання покарань пройшла тернистий шлях і розвивається нині, не дивлячись на всі труднощі, в тому числі і економічні. Історично кримінально-виконавча система України веде свій відлік впродовж 74 літ в рамках правового поля колишнього Радянського Союзу. Ряд дослідників умовно виділяють декілька етапів її розвитку в контексті організаційної побудови і підпорядкування:

1) з жовтня 1917 року по жовтень 1922 року місця ув'язнення знаходились у підпорядкуванні Наркомату юстиції та Наркомату внутрішніх справ (у квітні 1919 року були створені табори примусових робіт, які належали до системи НКВС),

2) з 12 жовтня 1922 року постановою НКЮ і НКВС місця позбавлення волі були передані у підпорядкування Наркомату внутрішніх справ, який здійснював керівництво ними до грудня 1930 року,

3) постановою ЦВК і РНК від 15 грудня 1930 року, у зв'язку із скасуванням НКВС, місця ув'язнення підпорядковуються Наркомату юстиції,

4) У липні 1934 року, після утворення НКВС в його відання в інтересах централізованого управління передані всі місця позбавлення волі,

5) 15 березня 1953 року ЦК КПРС, РМ СРСР, ПВР СРСР прийняли спільну постанову про заходи щодо реалізації партійного і державного керівництва в країні. При цьому виправно-трудові табори і колонії були передані у відання Міністерства юстиції України, а МВС підпорядковані тюрми, слідчі ізолятори та трудові колонії для неповнолітніх,

6) з січня 1954 року всі існуючі на той час установи пенітенціарної системи знову повністю були підпорядковані МВС,

7) Восени 1956 року було визнано недоцільним подальше існування виправно-трудових таборів. Вони були реорганізовані у виправно-трудові колонії і передані у відання Міністерства освіти України,

8) Наступного року, а саме з квітня 1957 року, місця позбавлення волі знову повернуті до системи МВС [8],

9) 22 квітня 1998 року Президент України видав Указ "Про створення Державного Департаменту України з питань виконання покарань (у подальшому ДДУПВП)", чим вивів установи пенітенціарної системи з системи Міністерства Внутрішніх Справ України (додаток №1). [9].

Починаючи з 1964 року, створені нині існуючі заклади виконання покарань з виробничою базою та інфраструктурою. Ця робота була виконана на засоби, зароблені установами по виконанню покарань. У 1963 році прийнято Основи виправно-трудового законодавств СРСР, а в 1970 році -Виправно-трудовий кодекс України (ВТК).

За роки незалежності нашої держави одночасно з процесами демократизації, гуманізації суспільства серйозні зміни сталися в установах кримінально-виконавчої системи. На державному рівні було переосмислено доктрину виконання покарань, яка була створена і діяла в умовах централізму, адміністративного механізму управління і не в повній мірі забезпечувала виконання покладених завдань.

Використовуючи надані Радою Європи можливості для ознайомлення з європейськими тюремними системами, з урахуванням їх досвіду, були розроблені концепції основних напрямків реформування кримінально-виконавчої системи. При розробці цих концепцій, які були затверджені урядом України відповідно в 1991 [10] і в 1996 [11] роках враховувалася проблема визначення місця органів і установ виконання покарань в системі державних органів України. У відповідності до зобов'язань України при вступі в Раду Європи (частина 7 пункту II Заключення Паризької Асамблеї Ради Європи (далі ПАРЄ) № 190/1995) про вступ України в Раду Європи) було зазначено, що відповідальність за управління пенітенціарною системою і за виконання судових рішень буде надана Міні­стерству юстиції до закінчення 1998 року.

Вирішення проблеми підпорядкованості такої складної, важливої у всіх відношеннях системи, якою є кримінально-виконавча, вимагало всесторонньої оцінки і зваженого підходу. Ми мали можливість не тільки скопіювати іноземні державні структури, а й реформувати та підвищити рівень і ефективність функціонування національної пенітенціарної системи. Після прийняття України в Раду Європи, її експерти в 1996 році на протязі майже двох місяців провели вивчення діючого законодавства, інших нормативних актів, які гарантували виконання покарань і практики їх використання в Україні. Були глибоко і кваліфіковано перевірені 22 установи кримінально-виконавчої системи 6 областей. За результатами аналізу Радою Європи була зроблена і поширена доповідь "Оцінка тюремної системи України" [12] з рекомендаціями для приведення її до відповідності з загальноєвропейськими стандартами, в якій підкреслювалась необхідність створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації [ІЗ].

Як відмічалось вище, 22 квітня 1998 року Президент України Л.Д. Кучма видав Указ "Про створення Державного Департаменту України з питань виконання покарань" як центрального органу державної виконавчої влади. За дорученням Президента України Міністерством внутрішніх справ і Міністерством юстиції України були розроблені і подані важливі документи, а саме: "Положення про Державний Департамент України з питань виконання покарань", яке було затверджене Указом Президента 31 липня 1998 року [14] і проект закону України "Про внесення змін і доповнень в деякі законодавчі акти України в зв'язку з утворенням Державного Департаменту України з питань виконання покарань", який Кабінетом Міністрів України ще 14 липня 1996 року був направлений у Верховну Раду України. Після розгляду даного законопроекту в Комітеті з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності і боротьби з організованою злочинністю Верховної Ради, він був прийнятий парламентом як закон [15], все це створило об'єктивні передумови поглиблення реформування, підняття рівня служби виконання покарань, надало можливість соціальне переорієнтувати діяльність Департаменту як центрального органу виконавчої влади на якісно нову роботу з врахуванням міжнародного досвіду, принципів гуманізму, законності, демократизму, справедливості, диференційованого індивідуального впливу на засуджених, виключаючи можливість негативного впливу на процес виконання судових рішень з боку силових структур.

Реформування системи виконання покарань здійснювалося за такими основними напрямками.

Перший - це створення якісно нової законодавчої і нормативної бази. Другий - розвиток і зміцнення матеріально-технічної бази місць позбавлення волі, створення належних умов для утримання засуджених. Третій - вивчення досвіду зарубіжних країн, розробка і втілення нових форм і методів виховної корекційної роботи з засудженими. Четвертий - підготовка і залучення до роботи в системі відданих справі висококваліфікованих спеціалістів.

За період з 1998 по 2000 рік Верховною Радою і Президентом України було прийнято 22 законодавчих акти, Кабінетом Міністрів - 17 постанов і розпоряджень з різних питань удосконалення діяльності системи виконання покарань, у тому числі і особливо важливі постанови від 05.08.92р № 446 "Про покращення діяльності установ кримінально-виконавчої системи[16], від 01.26.94р. № 31 "Про програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами" [17], від 12.02.96р. № 1454 "Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі"[18] та інші, які сприяли гуманізації відбування покарання, зміцненню законності і стабілізації ситуації.

З урахуванням міжнародного досвіду розроблений і схвалений міністер­ствами і відомствами проект кримінально-виконавчого кодексу України, який

також пройшов експертизу в Швейцарії. На нашу думку, по своїх параметрах це буде якісно новий законодавчий акт, який відповідає потребам сьогодення, міжнародним нормам і правилам поводження з засудженими. Зокрема, цим кодексом передбачається новий підхід до розприділення засуджених по виправних установах. Це питання буде вирішуватися спеціальними розподільчими комісіями на основі вироку суду і класифікації засуджених з урахуванням характеру і суспільної небезпеки здійсненого злочину. Принципово новою, на наш погляд, є класифікація закладів. Передбачена їх диференціація і по рівнях безпеки: максимальний, середній і мінімальний. Визначається нова система структурних відділів виправних установ, переведення засудженого з одного відділу в інший буде залежати від поведінки, відношення до праці і т.п.

Необхідно відмітити, що з отриманням Україною незалежності була знята завіса таємності з пенітенціарної системи, сьогодні тюрма насправді відкрита, її можуть відвідувати представники будь-якої зареєстрованої партії, суспільної організації, колективу, видавництва тощо. Системою стало проведення брифінгів для засобів масової інформації, зустрічі з журналістами, працівниками радіо і телебачення, з подальшим висвітленням для широкої громадськості різноманітних питань діяльності місць позбавлення волі.

У відповідності до статті 9 Європейської Конвенції з прав людини [19], статті 35 Конституції України розроблені спеціальні програми співробітництва з 21 релігійною конфесією для залучення засуджених до витоків духовної культури і морального виховання. Майже в кожному закладі обладнані молитовні кімнати, а у деяких навіть побудовані церкви [20]. Така практика звісно дає позитивні результати.

З ціллю залучення європейського досвіду і практики роботи системи виконання покарань українські колеги плідно співпрацюють з правозахисними організаціями міжнародного рівня, з Директоратом прав людини Ради Європи. Під егідою Ради Європи був проведений семінар "Нова концепція пенітенціарної системи" [21]. Спеціалісти пенітенціарної системи України познайомилися з діяльністю пенітенціарних закладів ряду Європейських країн, умовами утримання ув'язнених і робочого персоналу.

Заклади України вивчались експертами Ради Європи, їх висновки про стан наших закладів: вони ще не відповідають європейським стандартам за комунально-побутовими умовами утримання ув'язнених та іншими параметрами [22].

Ось деякі із висновків:

- так сталося, що за роки Радянської влади в Україні було побудовано тільки 2 слідчих ізолятори з 32. Решта побудовані від 100 до 300 років тому [23]. Майже всі виправно-трудові колонії в основному реконструйовані з старих будівель. Урядом України затверджена спеціальна програма, яка направлена на приведення умов утримання засуджених до відповідності з міжнародними нормами, але її виконання, на жаль, стримується сьогодні через відсутність необхідних засобів.

Як свідчить аналіз, протягом останніх 5 років кількість засуджених в місцях позбавлення волі щорічно зростала на 11%, що, звичайно, загострює питання їх розміщення, забезпечення працею і медичним обслуговуванням. З метою покращення ситуації, ДДУПВП відкрито 35 закладів на 25,2 тисячі місць, в тему числі 4 слідчих ізолятори на 2 тисячі місць [24].

Тільки за шість місяців 2000 року загальна кількість спецконтингенту в установах кримінально-виконавчої системи зросла на 5,2 тис. осіб: станом на 01.07.2000 року в 180 установах відбували покарання 233,3 тис. осіб, у тому числі у 33 слідчих ізоляторах та тюрмах 46,9 тис. осіб. У 128 виправно-трудових колоніях знаходяться майже 170 тис. засуджених, в 11 виховно-трудових колоніях - 3,3 тис. неповнолітніх, у 8 ЛТП — 3,2 тис. осіб. Понад наявності місць утримувалося 9,7 тис. осіб [25].

Протягом 1-го півріччя 2000р. у виправних колоніях було вчинено 224 злочини, що на 6-7 % менше, порівняно з 1999р. [26]. При деяких позитивних тенденціях у динаміці злочинності, у її структурі практично не зменшується кількість тяжких злочинів. Умисні вбивства допущені у ряді виправно-трудових колоній.

За вказаний раніше період, промисловими підприємствами кримінально-виконавчої системи виготовлено продукції на суму 150,8 млн. грн. В цілому по системі протягом трьох останніх років зберігається стала тенденція нарощування обсягів виробництва. Однак ріст залишків готової продукції на складах, висока частка бартерних операцій при взаєморозрахунках із споживачами призвели до утворення заборгованості по заробітній платі виробничому персоналу, яка станом на 01.07.2000р. становить 11,5 млн. грн. Це означає, що заробітна плата для засуджених та виробничого персоналу із числа вільнонайманих осіб не виплачувалася в середньому майже 7 місяців.

Продовжує загострюватись проблема трудової зайнятості засуджених на підприємствах установ виконання покарань. При збільшенні чисельності спецконтингенту на 5,3 тис. осіб вивід на оплачувані роботи в цілому по системі збільшився тільки на 5,7 тис. і склав 65,2 тис. осіб, а 64,5 тис. залишаються незабезпеченими роботою [27]. Незважаючи на збільшення заробітку за один відпрацьований людинодень з 1 грн. 18 коп. до 1 грн. 53 коп. рівень виконання завдання по отриманні доходів від працевикористання склав 36,7 %.

Значно збільшилась кількість порушень трудової дисципліни серед засуджених.

Безумовно, вирішення цих проблем не можливе без кваліфікованих енергійних кадрів. Станом на 01.01.2001р. персонал кримінально-виконавчої системи складав 44,1 тисячі чоловік, з яких 34,6 тисяч утримувалось за рахунок бюджету, решту - за рахунок власного виробництва. Середньомісячна заробітна плата атестованого складу складала 175 гривень, а найманих працівників — 155 гривень. Існує ряд негативних явищ у роботі працівників установ виконання покарань: збільшилась кількість порушень законності серед особового складу на 36 %, зареєстровано 3317 випадків порушень дисципліни, звільнено 214 чол., у тому числі на 1-му році служби 131 чол., що є прямими збитками для держави, оголошено сувору догану 2466 чол., понижено в посаді 47 чол. З різних підстав відмовлено в присвоєнні спеціальних звань 231 працівнику. Все це свідчить про незадовільну виховну та профілактичну роботу з кадрами [28].

Для вирішення сьогоденних питань системи виконання покарань спільно з Радою Європи створений керівний комітет з реформування тюремної системи України, яким визначені і послідовно втілені організаційно-практичні заходи для подальшого реформування пенітенціарної системи України, реалізуються спеціальні програми і проекти.

В Україні розроблені програми, що направлені на удосконалення штатного розкладу і організаційної структури, підбору і підготовки персоналу, розміщення і класифікації ув'язнених, поводження з ув'язненими, засудженими на довгі терміни ув'язнення, а також такі, як спорідненні тюрми, споріднені учбові заклади і проведення стажувань викладачів. На сучасному етапі в Україні визначені такі основні пріоритети і напрямки діяльності системи виконання покарань, які вимагають, на думку ряду фахівців і ми ї поділяємо, подальшого реформування і державної підтримки:

продовження роботи по виконанню програми приведення умов утримання засуджених і ув'язнених у відповідність до міжнародних стандартів;

надання системі податкових і митних пільг;

економічне стимулювання її ділових партнерів;

забезпечення пріоритетного розміщення на підприємствах системи замовлень на виробництво продукції, надання послуг для державних потреб;

розробка загальнодержавної програми підготовки засуджених до звільнення з місць позбавлення волі і їх подальшої соціальної адаптації в суспільстві;

проведення з залученням зарубіжних спеціалістів експерименту по втіленню нових форм і методів ресоціалізації засуджених на сучасному етапі;

реорганізація системи соціально-психологічної служби;

розробка концепції підбору і підготовки кадрів для роботи в органах системи виконання покарань [29].

Не вдаючись в цілому в глибинний аналіз цих підходів, слід зауважити, що вони в основному відображають реальний стан існуючих проблем реформування системи ДДУПВП в Україні. Необхідно відмітити, на наш погляд і те, що ДДУПВП плідно працює над юридичними аспектами реорганізації кримінально-виконавчої системи України. Так, 10 вересня 1999 року був виданий цим Департаментом наказ "Про затвердження Положення про порядок і умови укладення контракту щодо проходження служби в органах і установах виконання покарань рядовим і молодшим начальницьким складом кримінально-виконавчої системи" (додаток № 2). Щодо вищезгаданого положення, то тут міститься пе­релік вимог до кандидатів, які бажають проходити службу в органах і установах виконання покарань. А саме: на службу за контрактом можуть бути прийняті чоловіки віком до ЗО років, які є громадянами України, мають загальну середню освіту, закінчили строкову службу у Збройних силах..., а в необхідних випадках і жінки. З такими особами укладається контракт на строк не менше трьох років, а після закінчення цього строку служба може бути продовжена за новим контрактом на строк не менше як п'ять років. Під чає укладення контракту угодою сторін може бути обумовлене випробування з метою перевірки відповідності особи службі, яку вона проходитиме. Строк випробування не може перевищувати шести місяців.

Інший наказ Департаменту від 15 травня 2000 року стосується затвердження Інструкції про порядок добору, вивчення, оформлення кандидатів на посади рядового і начальницького складу та проведення спеціальної перевірки осіб, які приймаються на службу /роботу/ до кримінально-виконавчої системи України (додаток№ 3).

Згідно до цієї інструкції були розроблені такі важливі питання як ви­значення потреби в працівниках, заміщення посад рядового і начальницького складу, професійно-психологічний добір кандидатів на посади рядового і начальницького складу, вивчення кандидатів на посади рядового і начальницького складу та розстановка працівників, порядок проведення спеціальної перевірки кандидатів. Так, зокрема, цією інструкцією було запропоновано передбачати призначення на посади середнього та старшого начальницького складу випускників вищих навчальних закладів ДДУПВП, інших навчальних закладів, які, як правило, мають кваліфікаційний рівень "спеціаліст", або "магістр". Проте, ці документи не пройшли до кінця юридичного оформлення і так і залишилися декларативними.

Висновок, на нашу думку, очевидний - необхідні зміни у тому стані речей, що склалися з питань механізму захисту прав, свобод і гарантій персоналу кримінально-виконавчої системи. Крім цього, у даному напрямку слід якнайшвидше прийняти нормативні акти, які б визначали статус персоналу установ виконання покарань.

Ми поділяємо погляди тих вчених, які вважають, що цей документ повинен регулювати наступні аспекти:

порядок проходження служби рядовим і начальницьким складом органів і установ виконання покарань;

внесення змін у чинний ВТК, де б закріплювалося право персоналу кримінально-виконавчої системи на захист у судовому порядку честі, гідності та ділової репутації, як право на самооцінку і соціальне значиму оцінку моральних, ділових та інших рис і властивостей громадянина, від якого залежить його положення у суспільстві;

створення професійної спілки атестованого персоналу УВП для захисту його прав, свобод і гарантій [ЗО].

Це і конституційне право людини і громадянина, і необхідність сьогоднішнього дня, бо персонал органів і установ не має ні своєї відомчої правової бази, ні механізмів захисту своїх прав.

На думку західних дослідників (і автор даної роботи поділяє її), "не варте нічого те суспільство, у якому люди не дотримуються прийнятих у ньому норм і не поважають його цінностей" [ЗІ], а такою найвищою соціальною цінністю за Конституцією України є людина, а у площині розглянутих нами проблем -персонал кримінально-виконавчої системи.

1.2. Європейські пенітенціарні правила як основа кадрового забезпечення кримінально-виконавчої системи України.

Однією з умов успішного розв'язання завдань пенітенціарної політики в Україні, ефективної діяльності пенітенціарних установ щодо утримання та проведення соціально-корегуючої роботи із засудженими є подальше покращення професійної підготовки пенітенціарного персоналу, на підставі всебічного і широкого знайомства з позитивним досвідом зарубіжних країн, міжнародно-правовим механізмом забезпечення позитивної виправно-виховної ролі пенітенціарних служб, спрямованої на повернення засуджених до нормального життя в суспільстві. У зв'язку з цим, особливо важливе значення в цьому відношенні, на нашу думку, має глибоке вивчення міжнародних правових актів з прав людини, які є основою професійних стандартів для працівників пенітенціарних установ. Сюди слід віднести, у першу чергу, такі документи Організації Об'єднаних Націй, як:

- Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 року;

- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року;

- Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку, прийнятий 17 грудня 1979 року;

- Мінімальні стандартні права поводження з в'язнями, прийняті 25 травня 1984 року;

- Мінімальні стандартні правила 00Н, що стосуються правосуддя по відношенню до неповнолітніх, ("Пекінські правила"), прийняті 29 листопада 1985 року;

- Основні принципи поводження з в'язнями, прийняті 14 грудня 1990 року, та інші [32].

А оскільки Україна прагне стати європейською державою не тільки згідно до географічного розміщення, але й у відповідності до політичних принципів, то європейський досвід у формуванні пенітенціарних установ є для України корисним. Цей досвід базується на наступних документах Ради Європи:

- Європейській конвенції з прав людини, прийнятій 4 листопада 1950 року;

- Європейських пенітенціарних правилах, прийнятих 12 лютого 1987 року;

- Віденській декларації, прийнятій 9 жовтня 1993 року, і т.д. [33]. На нашу думку, серед всіх цих документів на окрему увагу заслуговують Європейські в'язничні правила (ЄВП) (додаток № 4), які набули широкого міжнародного визнання як фактичний кодекс практичної діяльності по управлінню пенітенціарними установами. Характерною рисою Європейських в'язничних правил є те, що порівняно з мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими, у них значно змінені акценти та пріоритети і вони відбивають глибокі зміни у свідомості людей та практиці пенітенціарних установ, що сталися у другій половині XX століття. Основні підходи ЄВП визначені в шести головних принципах першої частини, які визначають ідеологію і мораль Правил. Ці визначальні принципи втілюють у собі поняття гуманізму, поваги людської гідності, соціальної орієнтації й ефективного управління пенітенціарними установами, заборони дискримінації засуджених тощо. Вони зумовлюють чітке і ефективне функціонування сучасних пенітенціарних систем, надають їм усіх необхідних атрибутів етичної соціальної орієнтації, які відіграють особливо важливу роль для забезпечення адекватного утримання засуджених, підтримки статусу персоналу і справдження сподівань цивілізованого суспільства в сучасних умовах. Досить змістовною та практично значущою, на нашу думку, є третя частина ЄВП, у яких мова йде про персонал пенітенціарних установ, підбір кадрів, їх підготовку і виконання службових обов'язків у відповідності до вимог конкретних стандартів.

Стаття 51 наголошує, що важливість першочергової уваги адміністрації в'язниць до персоналу обумовлена вирішальною роллю в'язничного персоналу у належному управлінні установами по досягненню їхніх організаційних та виправних цілей. В'язничний персонал повинен постійно заохочуватись за допомогою професійної підготовки, консультацій та ефективних методів управління до людяного поводження із в'язнями, підвищення ефективності роботи та відданості своїм обов'язкам, а в'язнична адміністрація повинна постійно інформувати громадськість про роль в'язничної системи та роботу її персоналу з метою поглиблення розуміння громадськістю важливості внеску в'язничної системи в суспільство (статті 52; 53; 55; п. 2 ст. 63 ).

Отже, громадськість (читай-держава, як найвища форма організації суспільства, [34] і є тим гарантом захисту прав, свобод персоналу установ виконання покарань.

Відомо, що формування статусу працівника в пенітенціарних установах починається з підбору кадрів. Ця складна і клопітка робота є обов'язком в'язничної адміністрації. Як ми вважаємо, пріоритетами в цьому напрямку є оцінка таких людських якостей, як сумлінність і людяність, і таких особистісних критеріїв, як професійний рівень підготовки і придатність до роботи. Важливим є положення про те, що професійний в'язничний персонал має статус цивільного службовця і отримує заробітну плату, достатню для утримання чоловіків і жінок. Враховуючи важкий характер роботи, - зазначено у п. 2 ст. 54 ЄВП, -пенітенціарні працівники мають право на службові пільги та сприятливі умови праці. Як закріплено в п. 4 ст. 55, окрім фахової підготовки і перепідготовки, співробітники пенітенціарної системи повинні вивчати вимоги та порядок застосування ЄВП та Європейської конвенції з прав людини.

Наступним критерієм майбутньої моделі персоналу системи ДДУПВП є положення ЄВП про те, що серед фахового складу персоналу в'язниць має бути достатня кількість психіатрів, психологів, соціальних працівників, викладачів, вчителів професійно-технічних дисциплін, фізичного виховання та тренерів (стаття 57).

Відповідно до ст. 61 ЄВП У кожній в'язниці повинен бути лікар, який у термінових випадках у будь який час має можливість негайно відвідувати в'язнів, а якщо в такій установі нема штатних лікарів, то повинно забезпечуватися медичне обслуговування лікарем-сумісником (таким, що працює неповний робочий день). Персонал не повинен застосовувати силу до в'язнів, окрім чітко визначених випадків, як самооборона, спроба втечі, активний чи пасивний фізичний опір наказам. Проте кожен факт застосування сили повинен доповідатися начальникові установи (п.1 ст. 63 ). Щодо озброєності персоналу, то ЄВП її не схвалюють, окрім винятково особливих обставин. Крім того, співробітникам ні за яких обставин не може видаватися зброя, якщо вони не пройшли повний курс підготовки з питань користування нею (п. З ст. 63).

Концептуальним, на наш погляд, є такий підхід, згідно якого для забезпечення положень Європейської конвенції з прав людини, у ЄВП введені статті про мову в пенітенціарних закладах (стаття 60) і стать персоналу (стаття 62).

Як зазначено у ст. 59 ЄВП, адміністрація запроваджує організаційні форми та управлінські системи з метою полегшення спілкування між різними категоріями персоналу установи та забезпечення взаємодії між різними службами, зокрема, в галузі виправлення та соціальної реінтеграції в'язнів.

Всі співробітники завжди мають поводити себе та виконувати свої обов'язки таким чином, щоб своїм прикладом справляти на в'язнів позитивний вплив та здобувати їхню повагу (стаття 56), а начальник установи має бути достатньо кваліфікованим для цієї посади за характером, адміністративними здібностями, професійною підготовкою та досвідом (п. 2 ст. 58 ). Проаналізувавши всі положення ЄВП, можна зробити висновок, що вони являють собою соціальне логічно структурований документ (Правила складаються з преамбули і п'яти частин, кожна з яких регулює певну сторону пенітенціарної установи: управління пенітенціарними установами, персонал пенітенціарних установ, цілі і режим утримання засуджених, спеціальні категорії зв'язків, серед яких можуть бути ув'язнені , які перебувають під судом і слідством, ув'язнені за цивільні правопорушення , душевнохворі та психічно неврівноважені засуджені), легко доступний до застосування на практиці і для використання у процесі навчання . Вони набули широко міжнародного значення, уже довгий час у тій чи іншій формі мають безумовний вплив на принципи і норми моральної і практичної культури, прямо чи опосередковано сприяють встановленню більш високих стандартів поводження з в'язнями і створенню мінімальних необхідних умов у пенітенціарних установах відповідно до вимог гуманізму і справедливості. Нарешті, вони морально і політичне зобов'язують держави Ради Європи, повноправним членом якої недавно стала Україна. Ось чому всебічне і глибоке вивчення ЄВП має важливе загальнопізнавальне і практичне значення. Вивчення ЄВП нерозривно пов'язане з вивченням національного виправно-кримінального законодавства, аналізом його відповідності до міжнародних стандартів, застосування їх у практичній роботі пенітенціарних установ України, особливо у частині формування моделі персоналу національних пенітенціарних установ.

Використання алгоритмів, закладених у ЄВП, дозволило, наприклад, більшості країнам Європи знизити кількість засуджених у розрахунку на 100 тис. населення: у Швеції - 65 осіб, Швейцарії - 80, Словенії - 50, Нідерландах - 65. У той же час в Україні це співвідношення складає 410 ув'язнених на 1000 тис. населення [35].

Таким чином, ЄВП, як ефективний юридичний документ з питань формування персоналу в'язничних адміністрацій та квінтесенція інших аналогічних міжнародно-правових актів у цьому напрямку, дозволяє Україні вирішити такі завдання:

1) визначитись у правовому статусі персоналу УВП, тобто визнати його не військовослужбовцями, а державними службовцями [36];

2) забезпечити належне фінансове та соціальне положення персоналу, тобто основу його ефективної діяльності на благо суспільних та державних інтересів. Як влучно відмічають окремі автори, не можна поводитись з людиною, яка працює в тюрмі як з собакою. Людина, яка поважає сама себе, не буде відноситися до другої без поваги. А людина, яка сама себе не поважає, не поважає і других. Не є важливо, яку мету будемо ми ставити, починати потрібно з людей,, які працюють в тюрмах. Потрібно надати їм можливість гордитися собою. Тоді неурядові організації зможуть прийти і працювати з засудженими, також добиваючись того, щоб вони могли себе поважати, щоб ці люди відчули себе людьми і, в кінці кінців, щоб ми на свободі були в більшій безпеці [37];

3) фундаментом реформування законодавчої бази України повинно стати міжнародне законодавство з вищезазначених питань — ця аксіома витікає не тільки із зобов'язань України, як члена Ради Європи, але й з перспектив розвитку національних правових систем, які консолідуються з міжнародним співтовариством.

РОЗДІЛ 2. ПІДГОТОВКА СПЕЦІАЛІСТІВ ДЛЯ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ

Похожие работы

Адміністративний примус в правоохоронній діяльності міліції в Україні

Скачать

810571

0

0

... заходів і здійснюється на засадах гласності і суворого додержання вимог законодавства, охорони прав громадян, підприємств та організацій[58][247]. Нарешті зазначимо, що значення адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції в концентрованому вигляді виявляється в його призначенні та меті. Цей примус слід розглядати як один з найважливіших засобів здійснення державної влади, що ...

Функції сучасної держави

Скачать

84731

0

0

... (конституційним судом), так і безпосередньо народом шляхом здійснення права всупереч любої спроби насильницьких змін або усунення існуючого конституційного ладу. 6. Охоронна функція Зміст охоронної (правоохоронної) функції сучасної Української держави полягає у забезпеченні охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих ...

Соцiально-психологiчна робота в органах внутрiшнiх справ

Скачать

449685

6

1

... сьогоднішній день успішна реалізація завдань психотерапевтичної роботи в ОВС силами служби психологічного забезпечення оперативно-службової діяльності є проблематичною. Слід підкреслити, що соціальна робота в органах внутрішніх справ, яка реалізується в діяльності служби психологічного забезпечення, базується на чітко визначеному правовому підґрунті. Служба психологічного забезпечення у своїй ...

Боротьба зі злочинами, що вчиняються співробітниками Органів Внутрішніх Справ та їх профілактика

Скачать

198064

0

0

... аналіз мотиваційної сфери співробітників ОВС, скоївших злочини, носить трохи умовний характер, тому що він не може охопити розмаїття мотивів їх злочинної поведінки. БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИНАМИ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СПІВРОБІТНИКАМИ ОВС ТА ЇХ ПРОФІЛАКТИКА Кримінологічні попередження злочинів загального характеру   Актуальною проблемою вбачається посилення цілеспрямованої розробки проблематичних питань ...