Міжнародно-правові акти відносно режиму Антарктики

2. Міжнародно-правові акти відносно режиму Антарктики

Проблема встановлення правового режиму Антарктики виникла на початку ХХ ст. у зв'язку з розширенням досліджень і посиленням інтересу до її практичного освоєння і, насамперед, до використання її природних ресурсів. Капіталістичні держави неодноразово починали спроби вирішити цю проблему в однобічному порядку. У різний час Англія, Нова Зеландія, Австралія, Франція, Норвегія, Чилі й Аргентина заявили про поширення свого суверенітету на окремі частини. Та, однак це не одержало міжнародного визнання, викликало суперечки і зіткнення між державами, що претендують на ті самі райони Антарктики (зокрема, суперечки між Англією, Чилі й Аргентиною).

СРСР завжди вважав, що правовий режим Антарктики, повинен бути визначений на основі угоди між зацікавленими державами з обліком їхніх законних прав і інтересів. У ноті Норвегії від 27 січня 1939 СРСР зарезервував свою позицію відносно державної приналежності земель, відкритих і досліджених росіянами - мореплавцями і вченими на початку ХІХ ст. Свою точку зору відносно державної приналежності земель в Антарктиці зарезервували також США (у 1939) і Японія (у 1940). Разом з тим США прагнули розв'язати проблему режиму Антарктики сепаратним шляхом, розраховуючи установити свою гегемонію над всією Антарктикою. У 1948 р. США почали неофіційні переговори з країнами, що висунули територіальні претензії в Антарктиці, однак це зустріло заперечують відношення з боку Норвегії, Чилі й Аргентини. Уряд СРСР у меморандумі від 7 червня 1950 заявив учасникам зазначених сепаратних переговорів про те, що воно не може прилягати законним будь-яке рішення про режим Антарктики, буде прийнято без участі СРСР, і запропонувало обговорити це питання в міжнародному порядку. Ця позиція одержала підтримку всіх зацікавлених держав [1, C. 417].

Економічна криза і дві світові війни в Європі дещо відсунули економічний і територіальний інтерес Старого світу до Антарктиди. І тільки в 50-х роках почалося цілком закономірне міжнародне співробітництво з вивчення Антарктики. У зв'язку з цим була підготовлена і проведена з 15 жовтня по 1 грудня 1959 року у Вашингтоні Міжнародна конференція з Антарктики. Її учасниками були 12 держав, які до часу скликання Конференції безпосередньо вели наукові дослідження в Антарктиці. В їх число входили як держави, які висували територіальні претензії на антарктичні райони (Австралія, Аргентина, Великобританія, Нова Зеландія, Норвегія, Франція і Чилі), так і держави, які не признавали цих претензій (Бельгія, СРСР, США, Південно-африканський Союз та Японія). Конференція закінчилася підписанням 1 грудня 1959 року Договору про Антарктику. Договір набрав чинності тільки 23 червня 1961 року. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.

На початку 90-х років учасниками договору були вже 35 країн світу.

Станом на 1 липня 1996 року у договорі вже брали участь 41 держава. Договір на довгий час визначив міжнародно-правовий режим Антарктики і став помітною подією в міжнародному житті того часу [4, C. 115].

Основні положення договору про Антарктику 1959 року:

- просторова сфера Антарктики визначається районом, розташованим південніше 60-ї паралелі південної широти (ст. VI);

- Антарктика оголошується демілітаризованою і нейтралізованою зоною, й у ній заборонені "будь-які заходи воєнного характеру" (ст. І);

- в Антарктиці оголошується свобода наукових досліджень (ст. II);

- всі територіальні претензії в Антарктиці, які існували до укладення Договору 1959 року, заморожуються на весь час дії Договору (ст. IV) [3].

Стаття І Договору про Антарктику встановлює: "Антарктика використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї" (п. 1).

Договір проголошує волю наукових досліджень в Антарктиці. Для сприяння міжнародному співробітництву в галузі досліджень учасники договору погодилися робити обмін інформацією щодо планів наукових робіт в Антарктиці, науковим персоналом між експедиціями і станціями, а також обмін даними і результатами наукових спостережень (ст. ІІІ).

Стаття ІІ Договору говорить: "Воля наукових досліджень в Антарктиці і співробітництво в цих цілях, як вони застосовувалися протягом Міжнародного геофізичного року, будуть продовжуватися" [3].

Участь у договорі не означає ні відмовлення від раніше заявлених претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці, ні визнання цих претензій з боку тих договірних сторін, які не визнали цих претензій раніше (ст. ІV). У договорі передбачається, що ніяка нова претензія чи розширення існуючих претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці не можуть бути заявлені доти, поки договір знаходиться в силі.

Важливе значення мають постанови договору, що стосуються контролю за його дотриманням. Згідно ст. VІІ, усі райони Антарктики, включаючи всі станції, установки й устаткування в цих районах, а також усі морські і повітряні судна в пунктах розвантаження чи навантаження вантажів і персоналу, повинні бути відкриті в будь-який час для інспекції будь-якими спостерігачами, призначуваними з дотриманням постанов договору.

У Договорі про Антарктику 1959 р. також визначений правовий режим використання Антарктики.

До основних положень цього режиму належать:

- регламентація діяльності держав по забезпеченню режиму демілітаризації і нейтралізації Антарктики (ст. 1);

- регламентація науково-дослідної діяльності в Антарктиці (ст. II);

- розвиток міжнародного співробітництва по освоєнню і використанню Антарктики (ст. III);

- регламентація заборони ядерних вибухів, вилучення радіоактивних матеріалів в Антарктиці (ст. V);

- регламентація контрольної діяльності держав - учасниць Договору 1959 р. (ст. VII);

- визначення обсягу національної юрисдикції держав на території Антарктики (ст. VIII);

- визначення кола заходів щодо різноманітних видів діяльності держав - учасниць Договору 1959 р. в Антарктиці (ст. IX) [3].

Відзначивши ці, основні, положення правового режиму освоєння і використання Антарктики, варто усвідомити, що кожне з них припускає певний (часом дуже об'ємний) комплекс конкретних дій, що забороняються, що дозволяються або що рекомендуються як Договором 1959 p., так і іншими правовими актами, виданими в розвиток правового режиму освоєння і використання Антарктики.

Так, у сфері регламентації науково-дослідної діяльності в Антарктиці варто враховувати, що за науково-дослідною діяльністю в Антарктиці визнається міжнародно-правовий примат перед всіма іншими видами діяльності. При цьому, суворій регламентації підлягають методи, способи і засоби науково-дослідної діяльності. Метою цієї регламентації є недопущення привнесення в навколишнє природне середовище Антарктики речовин і організмів, здатних заподіяти їй шкоду. До того ж, варто мати на увазі, що ніякі науково-дослідні роботи в Антарктиці на підставі ст. IV Договору 1959 р. не створюють правової основи для яких-небудь претензій на будь-яку частину антарктичних просторів [5, C. 93].

У сфері правової регламентації розвитку міжнародного співробітництва на підставі статей II і III Договору передбачається, що це співробітництво повинне розвиватися, насамперед, у науково-дослідній сфері і його практичний вияв повинен іти по лінії:

- виробництва обміну інформацією щодо планів наукових робіт в Антарктиці;

- виробництва обміну науковим персоналом в Антарктиці між експедиціями і станціями;

- виробництва обміну даними і результатами наукових спостережень в Антарктиці і забезпечення вільного доступу до них. При цьому рекомендується і заохочується встановлення відносин ділового співробітництва з усіма міжнародними організаціями, для яких Антарктика становить інтерес у науковому або технічному відношенні.

У сфері регламентації заборони ядерних вибухів і вилучення радіоактивних матеріалів варто мати на увазі, що Договір 1959 р. припускає в статті V можливість використання ядерної енергетики в Антарктиці, проте для цього потрібні особливі міжнародні угоди і спеціально встановлені правила.

У сфері регламентації контрольної діяльності держав - учасниць Договору 1959 р. передбачається:

- право держав - учасниць Договору 1959 р. призначати своїх спостерігачів для проведення будь-якої інспекції, що передбачається встановленим Договором;

- право спостерігача на доступ у будь-який час і в будь-якому районі Антарктики;

- право спостереження з повітря в будь-який час і в будь-якому районі;

- обов'язок усіх держав»- учасниць Договору 1959 р. інформувати інших учасників про всі експедиції в Антарктику, про всі свої станції в Антарктиці і про будь-який військовий персонал або оснащення, призначені для направлення в Антарктику.

У сфері визначення обсягу національної юрисдикції держав в Антарктиці на підставі ст. VIII визначається, що в сферу цієї юрисдикції включаються:

- спостерігачі, які є громадянами держав, що їх призначили;

- члени наукового персоналу, які є громадянами держав, що їх направили в Антарктику;

- персонал, що супроводжує вищезазначених осіб, який складається з громадян держав, що їх направили.

У поняття обсягу юрисдикції входить право держави вирішувати відповідно до свого національного законодавства усі питання, пов'язані з діями або недоглядами, що мали місце під час перебування її громадян в Антарктиці для здійснення своїх функцій.

У сфері визначення кола заходів щодо різних видів діяльності держав - учасників Договору 1959 р. в Антарктиці слід зазначити, що на підставі ст. VII Договору в це коло включаються заходи, які передбачають:

- використання Антарктики тільки в мирних цілях;

- сприяння науковим дослідженням в Антарктиці;

- сприяння науковому співробітництву в Антарктиці;

- сприяння здійсненню прав інспекції в Антарктиці;

- здійснення юрисдикції в Антарктиці;

- охорону і збереження живих ресурсів Антарктики [3].

При вивченні питання про правовий режим освоєння і використання Антарктики варто знати, що Договір про Антарктику був укладений у часи, коли ще знання Антарктики було дуже обмеженим і коло держав учасниць Договору порівняно вузьке. Проте Договір 1959 р. прикував до себе увагу людства і послужив гарною правовою основою для подальшого розвитку правової регламентації освоєння і використання шостого континенту планети. До Договору почали активно приєднуватися інші держави, що, у свою чергу, активізувало роботу передбаченої в ст. IX Договору Консультативної наради країн - учасниць Договору. В процесі роботи Консультативних нарад, що збиралися один раз у два роки, вироблялися рекомендації з питань освоєння і використання просторів і ресурсів Антарктики [1, C. 424].