3. Нейтралізація і демілітаризація Антарктики

З міжнародно-правового погляду Антарктика не перебуває ні під чиїм суверенітетом, а знаходиться в користуванні всіх держав. Води Антарктики відкриті для мореплавства, наукових досліджень, та різних промислів.

Згідно статті І Договору про Антарктику 1959 року Антарктика використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї (п. 1). Таким чином, величезна частина земної кулі - цілий материк і прилягаючий до нього великий район - вперше в історії міжнародних відносин була перетворена в зону світу, у границях якої забороняється будь-яка військова діяльність і допускається лише мирна (не військова) діяльність. Заборона Договором будь-яких військових заходів означає, що Антарктика не може бути мілітаризована ні в період світу, ні в період війни. Разом з тим зазначена заборона тут "будь-яких заходів військового характеру" свідчить про те, що Антарктика не може стати місцем воєнних дій і збройних конфліктів, тобто вона є нейтралізованою [2, C. 91].

У той же час Договір про Антарктику не перешкоджає використанню „військового персоналу чи оснащення для наукових досліджень чи для будь-яких інших мирних цілей” (п. 2 ст. І). Це положення було включено за пропозицією деяких учасників конференції, що заявили, що вони в суворих і важких умовах Антарктики можуть здійснювати наукові дослідження в мирних цілях тільки при залученні військового персоналу і використанні військового устаткування. З метою запобігання можливих зловживань у цьому питанні Договір зобов'язує будь-як договірну сторону інформувати інші договірні сторони "про будь-який військовий персонал, що направлений в Антарктику з дотриманням умов, передбачених п. 2 ст. І Договору".

Як було пізніше встановлене учасниками Договору, дана інформація повинна включати типи, опис і озброєння морських судів, літаків і інших транспортних засобів, що вводяться в район дії Договору, час прибуття і перебування, а також маршрути проходження експедицій. Крім того, учасники Договору установили тверду систему контролю за виконанням його розпоряджень.

Однієї з ключових статей Договору про Антарктику є ст. V, що говорить: "Будь-які ядерні вибухи в Антарктиці і видалення в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються" (п. 1). В Антарктиці, отже, заборонені ядерні вибухи як у військових, так і в мирних цілях, що дуже істотно зміцнює і доповнює положення Договору про неприпустимість здійснення в Антарктиці заходів військового характеру. Заборона будь-яких ядерних вибухів поряд із забороною видалення в цьому районі радіоактивних матеріалів перетворило Антарктику й у без'ядерну зону. Але Договір не передбачає заборони на використання в Антарктиці ядерного устаткування чи ядерної техніки. Через цю обставину на американській базі Мак-Мердо була споруджена і функціонувала в 60-х роках і першій половині 70-х атомна електростанція (АЕС). А потім американські дослідники знайшли, що при роботі цієї АЕС відбувається витік радіоактивних відходів. АЕС довелося демонтувати, а забруднений нею район ретельно очистити. Очевидно, через труднощі рішення в умовах Антарктики проблеми повної ядерної безпеки інші проекти створення атомних установок в Антарктиці здійснені не були [1, C. 410].

Отже, у сфері регламентації дій по забезпеченню режиму демілітаризації і нейтралізації Антарктики заборона заходів даного характеру передбачає, на підставі ст. І Договору, заборону створення воєнних баз і укріплень, проведення воєнних маневрів, випробування будь-яких видів зброї. Разом із тим ці положення не перешкоджають "використанню військового персоналу або оснащення для наукових досліджень чи для будь-яких інших мирних цілей". Це означає, що, якщо військовий корабель іде в Антарктику з метою доставки туди науково-дослідного персоналу полярників, устаткування для науково-дослідних станцій, продовольства або з іншими подібними мирними цілями, його поява в Антарктиці правомірна. У всіх інших випадках перетинання військовими кораблями 60-ї паралелі південної широти неприпустиме.

 

4. Конвенції щодо ресурсів Антарктики

Разом з різноманітними міжнародно-правовими актами відносно Антарктики в 1972 році була ухвалена Конвенція про збереження антарктичних тюленів. Конвенція дозволила відлов трьох із шести видів антарктичних тюленів. Вона визначила допустимі рівні їх видобутку, визначила види, які охороняються; відкриті і закриті для промислу райони, обмеження вилову згідно статі, розміру та віку тюленів, технічні дані знарядь вилову і пристроїв, порядок надання інформації про промисел і систему інспекції.

Подальший розвиток подій в області міжнародного риболовства сприяв прийняттю 20 травня 1980 року, в рамках Консультативних нарад Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики. Морські живі ресурси – це відповідно до статті 1 конвенції „популяції плавникових риб, молюсків, ракоподібних і всіх інших видів живих організмів, включаючи птахів, що живуть на південь від антарктичної конвергенції” [7].

Будь-який помисел і пов’язана з ним діяльність у районі застосування цієї конвенції проводяться відповідно до її положення і таких принципів збереження:

а) запобігання скороченню чисельності будь-якої популяції, що виловлюються, до рівнів, нижче таких, що забезпечують її стійке поповнення;

в) підтримання екологічних взаємозв’язків між популяціями морських живих ресурсів Антарктики, які виловлюються, та залежних від них і пов’язаних з ними, а також відновлення виснажених популяцій;

с) запобігання змінам або зведення до мінімуму небезпеки змін у морській екосистемі, що є потенційно незворотними протягом двох або трьох десятиліть.

До цього часу, тобто до 1980 року склалося положення, коли риболовський промисел із „обжитих” районів Світового океану почав переміщуватися у віддалені та сурові антарктичні води відкритого моря. Ця ситуація була викликана встановленням виключних економічних зон шириною до 200 морських миль, в яких за прибережними державами визначались суверенні права в цілях розвідки та розробки природних багатств [13, C. 35]. Над частинами відкритого моря в Антарктиді, де зберігалася ця і раніше свобода не регулюючого риболовства, нависла потенційна загроза виснаження рибних ресурсів та загибелі видів антарктичної фауни, для яких вказані ресурси слугують основною їжею. Конвенція 1980 року запобігала такому небажаному розвитку подій.

Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики включає положення, що підкреслюють її тісний зв'язок з Договором про Антарктику. Так, у ст. ІІІ Конвенції сказаної "Договірні сторони незалежно від того, чи є вони учасниками Договору про Антарктику чи ні, погоджуються, що в районі дії Договору про Антарктику вони не будуть здійснювати ніякій діяльності, що суперечить принципам і цілям цього Договору, і що у своїх відносинах один з одним вони зв'язані зобов'язаннями, що містяться в статтях І і V Договору про Антарктику" [3]. У ст. ІV Конвенції відзначається згода сторін у взаєминах один з одним дотримувати також ст. ІV Договору, що стосується заморожування, невисування нових чи розширення колишніх територіальних претензій, і ст. VІ, що встановлює район дії Договору про Антарктику. Однак район дії самої Конвенції трохи ширше району дії Договору про Антарктику. Він містить у собі також морські простори північніше 60° південної широти до лінії конвергенції, оскільки ці простори і їхні ресурси є частиною антарктичної екосистеми. У зв'язку з цим заходи для збереження антарктичних ресурсів у тім ступені, у якім вони будуть торкатися інтересів деяких держав, що мають у цьому районі володіння, суверенітет над яким не оспорюється, застосовуються в належних випадках за згодою зазначених держав. Конвенція поширює заходи для збереженню живих ресурсів у конвенційному районі на всі популяції плавникових риб, молюсків, ракоподібних і на інші види живих організмів, включаючи птахів, а також тюленів і китів. Остання обставина, як сказано в Конвенції, "не применшує прав і зобов'язань Договірних сторін по Міжнародній конвенції про регулювання китобійного промислу і Конвенції про збереження тюленів Антарктики".

Конвенцією заснована Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарктики. Її членами є всі учасники наради, на якому була прийнята Конвенція. Держава, що приєдналася до Конвенції пізніше, має право бути членом Комісії протягом того часу, поки веде дослідження чи промисел морських живих ресурсів, до яких застосовується Конвенція. Рішення Комісії приймаються консенсусом. Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарктики відповідно до отриманої нею інформацією про стан і улови цих ресурсів визначає квоти вилову в районах дії Конвенції, охоронювані види популяцій, вік, розмір і стать видів, що можуть виловлюватися, сезони і зони, відкриті і закриті для промислу, методи і знаряддя лову. Вона вправі приймати інші міри, необхідні для збереження морських живих ресурсів Антарктики. Комісія, зокрема, визначає загальний припустимий улов окремих видів морських живих ресурсів Антарктики.

Комісія розробляє і здійснює систему спостереження й інспекції, що включає: порядок відвідування судна спостерігачами й інспекторами; процедуру судового переслідування державою прапора і застосування санкцій на підставі доказів, отриманих у результаті такого відвідування й інспекції; повідомлення договірною стороною про такі міри судового переслідування і застосованих санкцій [7].

Конвенція є безстроковою, однак будь-яка країна може вийти з числа її учасників, направивши відповідне повідомлення про це.

Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики набрала сили в квітні 1982 року і є істотним елементом міжнародно-правового режиму Антарктики.

Іншою виявилася доля Конвенції по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики, Конвенція була прийнята 2 червня 1988 р. нарадою 33 держав-учасників Договору про Антарктику (з них 20 - учасники Консультативних нарад).

Конвенція розглядалася її учасниками як невід'ємна частина системи Договору про Антарктику. Стаття 3 Конвенції передбачає, що "ніяке освоєння мінеральних ресурсів Антарктики не проводиться інакше, як відповідно до дійсної Конвенції". Район її дії включає Антарктичний континент, всі антарктичні острови, включаючи всі шельфові льодовики, до півдня від 60° південної широти, а також морське дно і надра прилягаючих прибережних районів аж до глибоководних районів морського дна, тобто до зовнішньої границі континентального шельфу.

Для реалізації цілей і принципів Конвенції передбачається створення Комісії з мінеральних ресурсів Антарктики. У числі її функцій, зокрема, оцінка можливого впливу на навколишнє середовище Антарктики освоєння мінеральних ресурсів, установлення відкритих і закритих для видобутку мінеральних ресурсів районів і ін.

Для кожного відкритого району повинен бути заснований Комітет з регулювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики. До його повноважень був віднесений розгляд заявок на розвідку і розробку мінеральних ресурсів відкритих для такої діяльності районів, видача дозволів на зазначену вище діяльність, спостереження й інспекція за нею й ін.

Конвенція по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики виявилася в підвішеному стані. Це відбулося з ряду причин. Зокрема, деякі з відомих дослідників Світового океану, включаючи антарктичні райони, такі як Жак Ів Кусто, різко критично поставилися до самого факту промислової розробки мінеральних ресурсів Антарктики. Вони відзначали, що, якими би не були строгими міри, що мають метою захист навколишнього середовища Антарктики і залежних від неї і зв'язаних з нею екосистем від можливих шкідливих наслідків освоєння мінеральних ресурсів Антарктики, ці міри не можуть забезпечити повну гарантію від згубних наслідків такої діяльності.

На долю Конвенції вплинула, очевидно, також позиція держав, що розвиваються. З їх ініціативи Генеральна Асамблея ООН у 1988 році на своїй 43-й сесії схвалила резолюцію, у якій виражається "глибокий жаль" у зв'язку з тим, що Консультативні сторони Договору про Антарктику прийняли 2 липня 1988 р. Конвенцію по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики, незважаючи на резолюції 41/88 В і 42/46 В Генеральної Асамблеї, у яких містився заклик до введення мораторію на переговори по встановленню режиму у відношенні мінеральних ресурсів до тих пір, поки всі члени міжнародного співтовариства не зможуть повною мірою брати участь у таких переговорах [10, C. 336].


Висновок

Отже, ще з початку ХХ століття відбувалось все більше посилення інтересу до маловідомих і невивчених земель Антарктики, яка все більшн і більше цікавила різноманітні країни світу. Після численних суперечок і конфліктів була обумовлена необхідність призупинення (заморожування) територіальних домагань в Антарктиці і із 15 жовтня по 1 грудня 1959 року у Вашингтоні відбувалась Міжнародна конференція з питань Антарктики. Її учасниками були 12 держав, які до часу скликання Конференції безпосередньо вели наукові дослідження в Антарктиці. В їх число входили як держави, які висувалили територіальні претензії на антарктичні райони (Австралія, Аргентина, Великобританія, Нова Зеландія, Норвегія, Франція і Чилі), так і держави, які не признавали цих претензій (Бельгія, СРСР, США, Південно-африканський Союз та Японія). Ця конференція закінчилася підписанням Договору про Антарктику 1 грудня 1959 року. Договір набрав чинності 23 червня 1961 року [8, C. 205].

Станом на 1 липня 1996 року у договорі вже брали участь 41 держава. Договір на довгий час визначив міжнародно-правовий режим Антарктики і став помітною подією в міжнародному житті того часу.

До основних положень Договору про Антарктику належать:

- просторова сфера Антарктики визначається районом, розташованим південніше 60-ї паралелі південної широти;

- Антарктика оголошується демілітаризованою і нейтралізованою зоною, й у ній заборонені "будь-які заходи воєнного характеру";

- в Антарктиці оголошується свобода наукових досліджень;

- всі територіальні претензії в Антарктиці, які існували до укладення Договору 1959 року, заморожуються на весь час дії Договору.

Договір про Антарктику 1959 р. прикував до себе увагу людства і послужив гарною правовою основою для подальшого розвитку правової регламентації освоєння і використання шостого континенту планети. До Договору почали активно приєднуватися інші держави, які були зацікавленні у проведенні різноманітних наукових досліджень [6, C. 119].


Список використаної літератури

 

1.   Анцелевич Г.О. Міжнародне право: Підруч. для студ. спец. «Міжнар. право» вузів. / Анцелевич Г.О., Покрещук О.О.; Укр. акад. зовніш. торгівлі. – К.: Алерта: Пектораль, 2003. – 409 с.

2.   А.З. Георгіца. Міжнародне публічне право. Загальна частина. – Чернівці «Рута», 1995. – с. 91 – 93.

3.   Договір про Антарктику від 1 грудня 1959 року.

4.   Жан Туском. Міжнародне право. Київ, „АртЕк”, 1998. – с. 112-114.

5.   А.І. Дмитрієв, В.І. Муравйов. Міжнародне публічне право. Навчальний посібник. – Київ, Юрінком Інтер, 2001.

6.   Міжнародне право / [Упорядкув.: В.Н. Денисов та ін.; Відп. ред. В.Н. Денисов] – 2004.

7.   Протокол про охорону довкілля до Договору про Антарктику від 4 жовтня 1991 року.

8.   Іванов Ю.А. Міжнародне право: Посіб. для підготов, до іспитів. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2004. – 202 с.

9.   Международное право. – Москва, «Междунар.отношения», 1995. – 715 с.

10.Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М.В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. – 336 с.

11.Пургін А. В морях Антарктики. К., 1952.

12.Страны и народы. – Москва «Мысль», 1981. – с. 268 – 300.

13.Левшин О.Н. Достижения советских ученых в освоении Арктики и Антарктики. Рекомендательный указатель литературы. М., 1957.


Информация о работе «Міжнародно-правовий режим Антарктики»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 31329
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
72418
2
0

... ідносин зони з позазональним простором, а також інколи - невиправдані спроби вирішення шляхом заснування зон політичних та національних проблем.Світовий досвід формування СЕЗ Вільні економічні зони у XX ст., як правило, створювалися та розвивались у промислове розвинених країнах. Переважно це були зони, в яких виконувалися вантажні операції з транзитними або імпортними товарами, хоча виробнича ді ...

Скачать
136108
0
0

... втілені в регіональних міжнародних договорах, що відрізняються відповідною специфікою. Слід підкреслити, що регіональні норми, так само як і засноване на них регіональне міжнародне право, відповідають Статуту ООН, в п. 1 ст. 52 котрого міститься таке положення: "Даний Статут ні в якому разі не перешкоджає існуванню регіональних угод або органів для вирішення таких питань, котрі належать до пі ...

Скачать
69169
0
0

... расы, пола, языка и религии; 4) быть центром для согласования действий наций в достижении этих общих целей. Организация основана на прогрессивных, демократических прин­ципах международного права. В ст. 2 Устава ООН предусмотрено, что Организация и ее члены действуют в соответствии с принципами суверенного равенства всех ее членов; добросовестного выполнения принятых на себя обязательств по ...

Скачать
19902
0
0

... , систем чи пристроїв, передбачених для безпеки вимкнення реакторної установки та збереження її в безпечному стані, можливість у випадку аварії видалення реактора. Небезпека можливого радіоактивного забруднення водних шляхів, харчових та водних ресурсів послужила для ряду держав підставою для заборони заходу атомних суден в їхні порти. В зв’язку з цим Конвенцією передбачається обов’язок адміні ...

0 комментариев


Наверх