Наукові школи та теорії в зарубіжній кримінології

Наукові школи та теорії в зарубіжній кримінології

ПЛАН

  ВСТУП 1. Історія зарубіжної кримінології 2. Основні зарубіжні кримінологічні наукові школи 3. Кримінологічні теорії сьогодення ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП

Актуальність обраної теми полягає в тому, що сучасне розуміння проблем злочинності та її профілактики не можливе без аналізу процесів, які відбуваються у суспільстві. Однак такий аналіз в свою чергу має ґрунтуватися на емпіричних здобутках багатьох галузей науки, перш за все психології та медицини, а також соціології. Для того щоб процес профілактики злочинності був якомога ефективніший необхідно застосовувати ті інструменти, як були випробувані в цивілізованих країнах.

Об’єктом дослідження в роботі виступає історичний процес розвитку кримінологічної науки у зарубіжних країнах, теорії та школи кримінології, які обумовили сучасний її стан і в нашій країні. Предметом дослідження є передумови розвитку кримінологічних теорій та ї зміст.

Метою роботи є встановлення причин розвитку основних кримінологічних шкіл сучасності та їх вплив на рівень злочинності.

Виходячи з мети роботи постає нагальність вирішення наступних завдань:

·      аналіз світових тенденцій розвитку кримінологічної думки;

·      аналіз історичних передумов становлення та розвитку кримінологічних шкіл;

·      аналіз сучасних закордонних кримінологічних теорій та їх вплив на зменшення рівня злочинності.

Аналізу процесу розвитку та становлення зарубіжної кримінологічної науки були присвячені дослідження таких авторів як Іншаков С.М., В.Н.Кудрявцева, В.Е.Емінова, И.И.Карпеца, В.В.Орехова, А.И.Алексєєва, Байбаков Ю.Г, Гайков В.Т., Шаповалов В.А., Ковальов Д.С., Павлов В.Р., Сєльніков В.П., Рябикін Ф.К., Муженський Е.С.

Розвиток зарубіжної кримінології багато в чому вплинув на вітчизняну, тому необхідно проаналізувати позитивні і негативні риси такого впливу.

1. Історія зарубіжної кримінології

Механізми самозахисту властиві практично всьому живому. На них ґрунтувалася первинна практика захисту від нападів, які в період дикості були нормою, а потім в асоціативний період (коли сталося об'єднання в стада і племена) стали набувати характеру спочатку несхвалюваного, а потім — забороненої поведінки. Нерозвиненість механізмів стадного регулювання робила самозахист основою практики протидії поведінці, що відхилялася від соціальних норм.

Наступним етапом розвитку механізмів реагування на порушення соціальних встановлень стали: — розвиток кровної помсти; — зміцнення і розвиток влади ватажка (вождя, князя). Кровні узи помножували сили окремої людини. І якщо раніше було властиво лише матері захищати свого дитяти, то в розвиненішому суспільстві всі члени роду здійснюють патронаж слабкіших родичів (з'являються певні форми братерства, батьківської і синової опіки і т. п.). Кровна помста, з одного боку, затягує конфлікт. Інцидент вже не вичерпується спричиненням шкоди сильним слабкому — ворожнеча, що супроводжується знищенням кривдників, могла розтягнутися на довгі роки. З іншого боку — перспектива кровної помсти виявилася здатною запобігти багато інцидентів тому, що людина тепер розглядається не сама по собі, а як частина сильнішого цілого, і саме це ціле треба мати на увазі, заподіюючи шкоду слабкій істоті. Кажучи мовою правової науки, об'єкт посягання переміщається з людини на родові стосунки. Кровна помста дозволила розширити просторові і тимчасові рамки конфлікту, що, поза сумнівом, ускладнювало ненормативну поведінку. У цьому первинному механізмі соціального захисту можна побачити принципову схему підвищення ефективності дії на злочинність: розширення просторових і тимчасових рамок конфлікту, залучення до нього уваги якомога більшої кількості людей, що негативно впливає на розвиток і тим більше на повторення ексцесів.

Розвиток влади ватажка відбувався аналогічним чином. Спочатку він регулював стосунки в общині, спираючись на власну силу. Потім він став спиратися на озброєний загін. Його заборони стали дієвішими, оскільки їх порушення вабило покарання порушника з більшою вірогідністю. Влада ватажка в деякій мірі діяла паралельно з механізмом регулювання на основі кровної помсти. Проте цей паралелізм не був прямим дублюванням. Вони успішно доповнювали один одного. Помста була орієнтована головним чином на позародові стосунки, а влада ватажка на внутрішньородові. Згодом у міру розширення влади ватажка і формування крупніших об'єднань, що включають декілька родів, кровна помста почала діяти усередині племені, чим ослабляла його, тому влада вождя стала заперечувати кровну помсту (на кровну помсту в рамках общини накладалася заборона, вирішення конфліктів брав на себе лідер).

Як показує історичний досвід, при сильній централізованій владі і успішному рішенні нею конфліктів кровна помста поступово зникала з культури спілкування. При слабкій центральній владі вона залишалася живучою, і в культурах окремих народів традиції кровної помсти живуть до цього дня. Крім того, аналіз співвідношення механізмів кровної помсти і влади ватажка показує загальнішу закономірність: при неефективності заходів щодо захисту людей що приймаються центральною владою, починають формуватися різні механізми самозахисту, у тому числі і такі, які протиречать законам суспільства. Зараз ми можемо спостерігати дію цього механізму, коли громадяни звертаються за захистом до злочинців. У міру розвитку цивілізації, коли кращі уми людства інтуїтивно відчули, що кара не всесильна, пошук заходів дії на злочинність став здійснюватися в інших областях. Поряд з карою найпотужнішим засобом дії на різні соціальні процеси, у тому числі і на розвиток злочинності, стала релігія. Шамани і жерці виконували самі різні функції: від лікування до покарання. Вони в не меншій мірі, чим кара, укріплювали владу вождя, освячували його накази, рішення, встановлювані ним порядки божественною волею. По історичних свідоцтвах, що дійшли до нас, найбільш потужні системи релігійної дії на суспільне життя були створені в Iv—Ш тисячоліттях до н.е. в Давньому Єгипті, Вавилоні, Індії. У подальші періоди практично в кожній державі релігійні установи в тій чи іншій мірі надавали певну дію на всі соціальні процеси, включаючи і криміногенні, а також процеси дії на злочинність. Релігійна дія ґрунтувалася на тому ж принципі, що і дія кровної помсти, з тією лише різницею, що релігія розширила до максимуму часові межі конфлікту, вказуючи, що наслідки конфлікту можуть наздогнати людину і після смерті. Релігії удалося ідеально реалізувати в свідомості віруючих принцип невідворотності покарання, що ґрунтувався на всюдисущності Бога і невідворотності покарань за порушення в замогильному житті, навіть якщо від них удалося відхилитися на цьому світі. Подальші спроби реалізувати той же принцип не ідеально, а реально були менш успішними, оскільки безкарність усунути не вдалося ще в жодній державі.

Розвиток культури поступово підвів людство до проблеми виховання. Витоки його лежать в необхідності передачі професійного досвіду і в системі широкого поширення в товаристві певних релігійних переконань. Подальша практика показала, що дітям і молодим людям можна передавати не лише навики, уміння або релігійні догмати, але і певний світогляд, погляди і переконання, які можуть значно вплинути на їх окремі вчинки і поведінку в цілому. Виховання підростаючого покоління виявилося досить м'яким, але вельми ефективним методом регулювання суспільного життя. Можливості запобігати злочинам за допомогою правильного виховання були відмічені такими філософами старовини, як Конфуцій, Піфагор, Демокріт, Сократ. Конфуцій вважав, що кожна людина повинна по можливості вчитися і етично удосконалюватися. Правителі зобов'язані виховувати і навчати народ, закликати його вчитися у досконалих людей.

Конфуцій розвинув теорію виховання підданих прикладом правителя, а також теорію родинного виховання, заснованого на беззаперечному підпорядкуванні молодших членів сімейства старшим Сократ пов'язував моральність з розумом і відзначав, що чеснота полягає в знанні добра. Він вважав, що коріння злочинності слід шукати в поганому вихованні молоді, недоліках системи освіти: людина поступає погано тому, що не знає, в чому його благо. Якщо йому роз'яснити, як слід поводитися і чому слід уникати поганих справ, то, по думці Сократа, людина не вчинятиме погано. По Сократу люди здійснюють злі і порочні вчинки проти власної волі, коли їх обкрадає безпам'ятність, насилує страждання і спокушає задоволення: причина зла — недосконалість суспільства, недолік справжніх знань і невміння жити.

Платон розвинув положення про соціальні перевлаштування як чинник, що перешкоджає злочинності. Знаменитий старогрецький філософ Платон не лише висловлював різні думки про злочинність і її природу, але і провів одне з перших соціологічних досліджень кримінального феномену. Платон вперше став розглядати порушення законів як наслідок найбільшої хвороби держави. Одним з головних джерел цієї хвороби він рахував міжусобицю і розбрат бідності і багатства. В цілях запобігання злочинам і безладам, по думці Платона, законодавець повинен встановити межі бідності і багатства. Допустимо, щоб майно найспроможніших лише в 4 рази перевищувало "багатство" найбідніших. Міркуючи про злочинність, Платон виступає не як схоластичний філософ, що будує свої міркування лише на логічних висновках. Свої виводи він засновує на досить простих, але все таки спеціальних дослідженнях кримінологій. У "Законах", наприклад, ми можемо знайти соціологію мотивів вбивств в сучасних філософові Афінах: на першому місці по поширеності — прагнення до багатства; на другому — честолюбство; на третьому — прагнення приховати раніше здійснений злочин

Аристотель, зачіпаючи в своїх працях практично всі області наукового пізнання, не залишав без уваги і злочинність. До причин злочинів він відносить бідність, необґрунтовані привілеї певних соціальних шарів і політичне безправ'я інших, національні протиріччя ("різноплемінність населення"). Він засуджує культ багатства, відзначаючи, що найбільші злочини скоюються із-за прагнення до надлишку, а не через нестачу предметів першої необхідності. Розвиток культури, переосмислення можливостей жорстокості як чинника регулювання суспільних стосунків сприяли широкому поширенню гуманних переконань на розвиток різних соціальних процесів, у тому числі і процесів дії на злочинність. Принцип гуманізму був покладений в основу праць великих просвітителів XVIII ст філософів Руссо, Вольтера, Дідро, Монтескьє. Вони розвинули ідеї утопістів Т. Мора і Т. Кампанелли про справедливий суспільний устрій як спосіб позбавлення держави від злочинності, зробили ці ідеї реальнішими, менш утопічними.

Вельми цікаві ідеї Канта про покарання. Їм розроблена концепція караючого імперативу: "Покарання по суду ніколи не може бути для самого злочинця або для цивільного суспільства взагалі лише засобом сприяння якомусь іншому благу: покарання лише тому повинно накладати на злочинця, що він скоїв злочин". У руслі позитивістської школи розвивав свої ідеї видний італійський учений, барон Рафаель Гарофало (1852—1934), який наукову діяльність поєднував з практичною, — він був суддею кримінального апеляційного суду міста Неаполя.

У 1880 р., будучи ще молодою людиною, учений опублікував фундаментальну монографію "Позитивний критерій покарання" (деякі автори переводять її назву як "Критерії небезпечного стану").

Гарофало переважно вивчав і розвивав юридичні аспекти нового наукового напряму. Він спробував сформулювати соціологічне поняття злочину. Під природним злочином Гарофало розумів діяння, що перечать головним соціальним відчуттям людей (чесності і співчуттю), які ні в одному цивілізованому суспільстві не можуть розцінюватися інакше і які караються кримінальним покаранням. Цікаво, що в дикого африканського племені Чамаї (мисливців за черепами) звичаї передбачають смерть за два злочини: брехня і крадіжка.

Певну увагу Гарофало приділяв і питанням кримінальної антропології. Він стверджував, що при визначенні типа злочинця треба віддавати перевагу психічним межам. У 1884 р. в Туріні вийшла в світ монографія під знаменною назвою — "Кримінологія". Вона практично конституювала нову науку. Ця об'ємна монографія мала підзаголовок: "Природа злочинності і теорія покарання". Вона складалася з трьох глав: "Злочинність", "Злочинець", «Репресія».

У «Кримінології» автор ділить всіх злочинців на дві групи: тих, кого покарання може утримати від злочину, і тих, на кого загроза покарання не надає помітної стримуючої дії. Він виступав проти відміни довічного вироку і проти надмірного пом'якшення покарань для осіб, що скоїли жорстокі і нелюдяні злочини. Вустами Гарофало позитивна школа висловила свій погляд на те, яким чином повинні визначатися розміри соціальної оборони. Учений розробив позитивний принцип страху, що вселявся злочинцем (більшій або меншій небезпеці злочинця). На думку Е. Феррі: "Цей принцип складає незвичайно щасливу інтуїцію цієї школи і є наріжним каменем нового наукового знання". В 1891 р. в другому виданні "Крімінологиі" Гарофало доповнив критерій страху, що вселявся злочинцем, пристосовністю до соціального середовища, встановивши закон, що характер покарання повинен визначатися мірою пристосовності винного, тобто дослідженням тих умов існування, при яких можна передбачити, що він перестає вселяти побоювання. Він розробив цілу каральну систему.

2. Основні зарубіжні кримінологічні наукові школи

Історію кримінології можна розбити на три епохи:

- класична школа ХVIII століття;

- позитивістська школа ХIХ століття,

- кримінологія новітнього часу (з середини ХХ століття).

Згідно з канонами класичної школи, інтелект і розум є основоположними ознаками людини; це фундамент, на якому будується будь-яке пояснення його індивідуальної і суспільної поведінки. Людина сама контролює свою долю відповідно до своєї вільної волі. І розумна відповідь суспільства на злочин зводиться до збільшення ціни, яку злочинець повинен заплатити, а отже, і до зменшення його "корисності". Індивідуум, поставлений перед таким вибором, повинен при розсудливому підході поводитися конформістськи.

Позитивістська школа не розділяє цього оптимізму: поведінка людини визначається багатьма фізичними (тілесними), психічними і соціальними чинниками, які не піддаються його контролю. І завдання кримінології полягає в тому, щоб вивчати психічні, фізичні і соціальні риси злочинця. Позитивісти хотіли зі своєю доброзичливістю змусити людину бути добродійною, професійно корисним суспільству і дисциплінованим. Якщо класична школа звертала основну увагу на діяння, а ще раніше на провину, то позитивістська школа спрямовує його на злочинця, на його долю і його небезпеку для суспільства. І якщо класична школа орієнтована на захист інтересів правової держави, то позитивістська - на виправлення злочинця.

Сучасна школа кримінології відкрила для себе новий напрям у вивченні реакції суспільства на поведінку, що відхилялася, і злочинність, звернулася до дослідження контролю як феномену соціального. Тепер уже до причин злочинів підходять не лише з точки зору статистики, вони розуміються швидше як соціальний процес, в якому задіяні і злочинець, і потерпілий (жертва), і суспільство. В той же час досліджуються і процеси в суспільстві, через які поведінка людей і самі люди визначаються як злочинні. У тій же мірі, в якій сучасна кримінологія цікавиться поведінкою осіб, злочинцями, вона вивчає і поведінка тих, хто визначає інших як злочинців (тобто співробітників правоохоронних органів). Тут можна знайти пояснення і тому факту, що виникла необхідність викладання цієї дисципліни в вищій школі, оскільки сучасні правознавці всіх рівні і сфер діяльності мають бути обізнаними із теорією злочину як соціального явища з метою сприяння його попередження.

Сучасна кримінологія відкрила феномен потерпілого (жертви), а також функції формального і неформального контролю з боку суспільства, які були критично оцінені з точки зору їх ролі в забороні злочинності. Нинішні кримінологи трактують поняття "злочинець" і "злочинність" як такі, що відносяться і до поведінки і до особи, бачать своє завдання в тому, щоб проаналізувати ті соціальні процеси, унаслідок яких стає можливим використовувати подібне кліше. Окрім цих основних течій паралельно з ними існували і інші школи.

Приведена вище класифікація є одній з багатьох і в даний час питання про неї продовжує залишатися спірним. Детальніше зупинимось на одній класифікації шкіл кримінологій, яку дає американський кримінолог - професор В.Фокс. Його робота "Введення в кримінологію" будується якраз на вивченні різних підходів в кримінології, з використанням порівняльного і історичного (тимчасового) методів. Так, він ділить школи кримінологій на: - класичну (оцінка серйозності злочину з юридичної позиції); - позитивістську (злочин обумовлений безліччю чинників; юридичний підхід повністю відкидається); - американську (соціологічні теорії причин злочинності) і - школу соціально захисту (злочин викликається різними соціальними чинниками, і в рамках того, законодавства що діє всі ці чинники слід брати до уваги; позитивістські переконання ця школа доповнює юридичним підходом).

Перейдемо до розгляду кожного з цих підходів окремо. Класичною школа в кримінології називається тому, що в її рамках вперше склалася відносно повна система переконань в області кримінології. Так само ми називаємо грецьку і латину класичними мовами, оскільки це були мови, на яких вперше отримала адекватне вираження абстрактна думка. Переконання цієї школи були направлені проти несправедливості і непослідовності що існувала тоді практики кримінального правосуддя, у відправлення якого судді вносили свої власні упередження. Результатом були жорстокі покарання, що свідчили не про правий суд, а про помсту. Початок серйозним змінам в правовій системі, що склалася на той час, поклала робота Чезаре Беккаріа (1738-1794) "Про злочини і покарання". Беккаріа вважав, що скоєння злочину - це питання вільної волі, що люди шукають приємних відчуттів і прагнуть уникати неприємних, що покарання устрашає, що кримінальні закони повинні широко обнародуватися на користь одноманітності і залякування і що з дітьми і психічнохворими не можна звертатися як із злочинцями.

Принципи, рекомендовані Беккаріа, зводилися до наступного: 1) основою соціальній діяльності має бути утилітарна концепція найбільшого благополуччя для найбільшого числа людей; 2) злочин має розглядатися як збиток для суспільства; 3) запобігання злочинності значно важливіше за покарання, а це означає, що закон повинен доводитися до кожного, щоб кожен знав, що дотримання закону винагороджується, а порушення тягне за собою відповідальність; 4) таємні звинувачення і тортури мають бути замінені гуманними і швидкими судовими процедурами, і надання свідчень проти співучасників з розрахунку на поблажливість є «публічне посвідчення зради» а тому має бути скасована; 5) ціль покарання - утримання людей від скоювання злочинів, а не соціальна помста; 6) тюремний вирок слід застосовувати значно ширше, але утримання у в'язниці потрібно поліпшити.

Великий вклад в розробку класичної школи вніс англійський юрист Джон Говард (1726-1790). Він виступав за права людини і за поліпшення життєвих умов ув’язнених, причому не лише в своїй країні, а і на всьому європейському континенті. Значний вплив на реформу кримінального Англії надав Ієремія Бентам (1748-1832). Його ідея про felicifik calculus, тобто про те, що людина прагнути отримати максимальне задоволення і випробувати мінімальні страждання, стала центральною для кримінального права того часу. Під впливом цієї школи, вперше в Англії, було визначено поняття «неосудність", відоме тепер як правило, Мак-Натена» (по імені злочинця, що застрелив секретаря прем'єр-міністра Пила в 1843 році, визнаного судом божевільним).

Не можна не пригадати німецького юриста П. А. Фейербаха (1775-1833), який заклав основу кримінально-правової теорії психічного примусу або психічного залякування як цілі покарання, додавши мирський характер до суворого вчення Канта про покарання заради покарання. В той же час він заперечував проти караючого покарання. Фейєрбах значно сприяв реформі німецького кримінального права. Він виступав за публічність всіх правових процедур, бачивши в цьому спосіб запобігання злочинності.

У Сполучених Штатах основоположником ідей класичної школи вважається Едвард Лівінгстон (1764-1836). Він займався кодифікуванням права, особливо кримінального. Підсумовуючи викладене, можна сказати, що класична школа кримінології відмовилася від уявленнях, що панували раніше, про надприродні сили і "волю господньою" як про початки, що визначають поведінку людини, включаючи і злочинну поведінку, і замінила все це концепцією вільної волі людини і його наміру. Подальший розвиток кримінології був заснований на ідеї вільної волі; сталася заміна принципів покарання, в основі яких лежали мотиви помсти, закріпленими в праві принципами раціонального покарання, відповідного серйозності скоєного.

Позитивістська школа. Самою своєю назвою позитивістська школа вказує на прагнення замінити відвернуті міркування і філософствування юридичними висновками і спостереженнями, заснованими на серйозних доказах. Від концепції вільної волі класичного напряму позитивістська школа переходить до "причинності" злочину. Позитивісти не розділяють ідеї про індивідуальну відповідальність, намір і розвивають думку про некаральну соціальну реакцію на злочин. Родоначальник позитивістської школи Чезаре Ломброзо, що опублікував в 1876 році свою роботу «Злочинна людина», на підставі своїх спостережень прийшов до виводу про те, що поведінка причинно обумовлена і що типового злочинця можна ідентифікувати по конкретних фізичних характеристиках, таким, наприклад, як покатий лоб, подовжені або, навпаки, нерозвинені мочки вух, крупне підборіддя, складки обличчя, надмірна волосистість або облисіння, надмірна або притуплена чутливість до болю.

Ретельніше вивчення фізичних характеристик ув’язнених в італійських в'язницях укріпило Ломброзо в його позиції. Він розробив класифікацію злочинців, що стала вельми популярною. Вона включала наступних типів: природжені злочинці; психічнохворі злочинці; злочинці по пристрасті, до яких відносяться також політичні маніяки; випадкові злочинці. До останнього типа Ломброзо відносив і псевдозлочинців, які не представляють небезпеки і дії яких направлені на захист своєї честі або свого існування, так само як і звичних злочинців, що здійснюють злочин зважаючи на несприятливі чинники оточення, і злочинців, що займають через свою дегенеративність проміжне положення між природженими злочинцями і законопокірними людьми. У плані вживання цієї теорії на практиці, за даними Ломброзо виходило, що одна третина ув’язнених - це особи, що володіють атавістичними межами, що зближують їх з дикунами або навіть з тваринами; інша третина - це пограничний біологічний вид і, нарешті, остання третина - це випадкові правопорушники, які, мабуть, ніколи більше не скоять злочинів. Хоча класифікація Ломброзо не витримала перевірки часом, його об'єктивний підхід і наукові прийоми поклали початок вживанню строгіших методів в кримінології. Основна думка Ломброзо полягає в тому, що причина - це "ланцюг взаємозв'язаних причин". В 1878 році Енріко Феррі (учень Ломброзо) опублікував свою роботу "Теорія неосудності і заперечення вільної волі". Відштовхуючись від ідеї свого вчителя про біологічні основи причинності, він в той же час приділив велику увагу взаємодії соціальних, економічних і політичних чинників. Феррі вважав, що держава повинна стати тим основним інструментом, за допомогою якого можна добитися поліпшення умов життя людей. Рафаеелло Гарофало також був учнем Ломброзо. І він заперечував вчення про вільну волю і дотримувався думки, що злочин може бути пояснене за умови, якщо воно вивчається науковими методами. Він спробував сформулювати соціологічне поняття злочинності, відповідно до якого злочинними визнавалися діяння, які жодне цивілізоване суспільство не може розцінити інакше і які караються кримінальним покаранням. Ці діяння Гарофало розглядав як "природні злочини" і відносив до них правопорушення, що перечать двом головним альтруїстичним відчуттям людей - чесності і співчуттю. Злочини, - вважав він, - це аморальний вчинок, що завдає збитку суспільству. Гарофало сформулював правила адаптації і усунення тих, хто не може пристосуватися до умов соціально-природної селекції. Він пропонував: 1. Позбавляти життя тих, чиї злочинні діяння виникають з неусувних психічних аномалій, що роблять їх нездібними до життя у суспільстві; 2. Частково усувати або піддавати тривалому ув’язненню тих, хто здібний лише до способу життя кочівників і примітивних племен; 3. Примусово виправляти тих, у кого недостатньо розвинені альтруїстичні відчуття, але хто зробив злочин при надзвичайному збігу обставин і навряд чи будь-коли повторить їх знову.

Чарльз Б. Горінг (1870-1919), лікар королівської в'язниці в Англії, заручившись підтримкою Карла Пірсона, видатного статистика, що розробив цілий ряд статистичних понять, і серед них коефіцієнт кореляції, провів вичерпне дослідження фізичних типів увязнених в Англії. У 1913 році він опублікував свою роботу "Ув’язнені в Англії", висновки якої були діаметрально протилежні твердженням Ломброзо. В результаті ломброзіанське вчення про фізичні типи злочинців було майже забуте. Але внесок Ломброзо у розвиток кримінології, а саме, внесення до неї об'єктивного наукового методу дослідження, залишається проте вельми важливим. Французький учений-юрист Г. Тард, вважав, що всякій поведінці, включаючи і злочинне, навчаються. Обидві його роботи, "Закони наслідування" і "Філософія покарання", вийшли в 1890 році в Парижі. На відміну від біологічного підходу Ломброзо до пояснення злочинності Тард пропонував поняття «наслідування» і «вчення». Злочинців він називав свого роду «соціальним екскрементам». Він вважав, що юридичні диспозиції повинні будуватися швидше на психологічній основі, ніж на твердженні про рівні покарання за рівні злочини, яку він вважав несправедливою. Функція суду, на його думку, повинна зводитися до встановлення винності або невинності обвинуваченого, а міра його відповідальності повинна визначати спеціальна лікарська комісія.

Американська школа. На американську школу кримінології, що дотримується соціологічних причин злочинності і тісно пов'язану з позитивістською школою, сильний вплив зробили такі мислителі Х1Х століття, як, зокрема, бельгійський математик А.Ж. Кетле (1796-1874).

Кетле вважається основоположником соціальної статистики і першим кримінологом соціологічного напряму. Ґрунтуючись на аналізі злочинності і рівня моралі у Франції, проведеному їм в 1836 році, Кетле прийшов до висновку, що скоюванню злочинів сприяють такі чинники, як клімат, вік, стать і пора року. На його думку, суспільство само готує злочин, а людина, винна в його здійсненні, - це лише інструмент, за допомогою якого воно здійснюється.

На формування американської школи кримінології так само надали великий вплив І.Рей (психіатр, що працював в кінці ХІХ століття в області діагностики розладів і поводження з психічнохворими злочинцями); англійський журналіст і соціолог Генрі Мейхью (1812-1887), що провів відмінність між професійними злочинцями і випадковими правопорушниками; Джон Хевіленд (1792-1852), архітектор, автор проекту радіальної (зіркоподібною) в'язниці, що виступив з пропозиціями по реорганізації в'язниць; Ганс Гросс (1847-1915), що розробив наукові основи розслідування злочинів (у Австрії), опублікував в 1883 році роботу "Керівництво для слідчих", яка стала настільною книгою криміналістів всього світу і що фактично перетворив криміналістику на прикладну науку.

Були в американській школі і напрями по вивченню фізичних особливостей людей, але особливо підкреслювалися такі чинники, як дегенеративність і будова тіла. Ними також розглядалися і питання звиродніння сімей. Виникнення американської школи, що виділяє явно соціологічний підхід в кримінології, учені відносять приблизно до 1914 року. Ще в 1908 році Моріс Парамеле вказував, що соціологи більші, ніж хто б то не було, зробили для розвитку кримінології в Сполучених Штатах, внаслідок чого кримінологія стала (і залишається до цих пір) підрозділом соціології в американських університетах.

Школа соціального захисту. Ця школа, на думку одних учених (наприклад, Германом Маннхеймом), є третьою після класичної і позитивістською напрямом в кримінології, а, на думку інших - подальшим розвитком позитивістської теорії. Теоретично основи доктрини "соціального захисту" розвивалися поступово. Енріко Феррі - представник позитивістської школи - вперше використав цей термін.

Перше серйозне визнання вона отримала в 1943 році, коли Філліпо Граматіка створив у Венеції Центр дослідження соціального захисту. Перша міжнародна конференція з питань соціального захисту була проведена в 1947 році в Сан-Ремо, друга - в 1949 році в Льєжі. У 1948 році була створена Комісія соціального захисту при Організації Об'єднаних Націй. Основну увагу ця теорія приділяє: 1) особі правопорушника; 2) кримінальному праву і 3) зміні оточення в цілях його вдосконалення, а отже, і запобігання злочинності.

Американський кримінолог Марк Ансель вважає цю теорію свого роду заколотом проти позитивістського підходу в кримінології, так само як позитивізм був заколотом проти класичної школи. Доктрина соціального захисту виступає проти принципів помсти і подяки, вважаючи, що злочин зачіпає і індивіда і суспільство і що тому проблеми, пов'язані із злочином, не вичерпуються засудженням і покаранням правопорушника.

Основні позиції цієї школи можуть бути представлені таким чином: 1. Доктрина соціального захисту виходить з положення, що засоби боротьби із злочинністю повинні розглядатися як засоби захисту суспільства, а не покарання індивіда. 2. Метод соціального захисту включає нейтралізацію правопорушника або його видалення і ізоляції від суспільства, або застосування до нього виправних і виховних заходів. 3. Кримінальна політика на основі соціального захисту повинна орієнтуватися більшою мірою на індивідуальне, ніж на загальне запобігання злочинності, тобто має бути направлена на ресоціалізацію правопорушника. 4. Подібна спрямованість робить необхідною велику "гуманізацію" нового кримінального закону, яка передбачає відновлення у правопорушника відчуття упевненості в собі і відчуття відповідальності поряд з розвитком правильних ціннісних орієнтацій. 5. Процес гуманізації системи кримінальної юстиції має на увазі також наукове осмислення явища злочинності і особи правопорушника. Основою доктрини соціального захисту є виключення покарання як такого. Справі захисту суспільства з більшим успіхом можуть служити перевиховання і соціалізація правопорушника, ніж кара і відплата.

Правопорушник - біологічна і соціальна істота, яка навчається поведінці і в процесі соціальної адаптації може стикатися з різними емоційними проблемами. Його особа має бути піддана науковому вивченню, і йому слід надавати допомогу в соціальній адаптації. Ця теорія не використовує такі юридичні фікції, як mens rea (провина) або намір. Напрям соціального захисту відрізняється від позитивістської школи тим, що знов вводить право в кримінологічну думку. Проте це не означає, що воно повертається до теорій класичної школи, оскільки право в теорії соціального захисту включає положення, орієнтовані на врахування особи правопорушника, а не на серйозність досконалого ним злочину. Цікаво відзначити, що найбільший внесок у розвиток теорії соціального захисту внесений європейськими ученими, тоді як багато з проголошених цією теорією принципів знайшли практичне втілення головним чином на американському континенті.

3. Кримінологічні теорії сьогодення

Соціологічні теорії

Як вже зазначалося, соціальні дослідження є найбільш популярними у західній кримінології, тому і в цьому рефераті їм буде приділено значну увагу. Сучасні соціологи підходять до вивчення причин злочинної поведінки з двох боків: структурного і процесуального. Перший розглядає злочин у зв’язку з соціальною організацією чи структурою суспільства і з’ясовує зв’язок злочинності з соціальною системою. Які ознаки має ситуація чи соціальна структура, у якій відбувається злочин? Чи змінюються рівні злочинності із зміною цих ситуацій чи структур? Другий підхід розглядає процес появи злочинців, проте він не є особистісним підходом. Соціологи вишукують закономірності, моделі чинників і взаємодії, які можуть пояснити, як люди стають злочинцями. Звичайно, майже немає теорії, яка чисто входить лише в одну категорію, так само як і неможливо повністю відокремити їх від несоціологічних теорій. Значна частина сучасних досліджень базується на теорії аномії (безнормовості) Дюркгейма і його переконанні щодо нормальності злочинності; також велика значення мають дослідження Роберта Мертона.

Дослідження банд.

Цей напрямок започаткував Фредерік М. Срешер. Банди розглядаються як наслідок соціальної дезорганізації трущоб. Фактично це було початком теорії субкультур в кримінології. Було виявлено декілька цікавих фактів, наприклад, щодо жіночого бандитизму було сказано таке: "вважається, що жінки вступають до банд тому, що банди надають соціальну структуру і почуття ідентичності, яких не вдається знайти в інших місцях." Фактично це можна застосувати і до підлітків-бандитів.

Важливість цих досліджень обумовлюється тим, що кількість насильницьких злочинів, здійснених членами банди, була втричі більшою ніж у інших правопорушників.

Теорії субкультур.

Їх поєднує думка, що протиправна поведінка санкціонується субкультурою і перебуває під впливом статусних вимог субкультури. Основними представниками є Альберт Коген, Грешам Сайкс і Девід Матса.

Освіта і правопорушення. Дослідження у цій області виявили досить важливі результати. У дослідженнях правопорушень і ухиляння від навчання у школі, Делберт Елліот і Гарвін Восс спробували вдосконалити і розширити теорію диференційованої можливості Кловарда і Охліна. Хоча ця теорія створювалась для з’ясування правопорушень у бандах серед міських жителів- чоловіків з нижчого класу, Елліот і Восс дослідили обидві статі і всі соціальні класи.

Засадою цього дослідження була думка про те, що "як протиправна поведінка, так і кидання школи (drop-out) є альтернативними реакціями на невдачі, відчуження і вибіркова обізнаність з такими формами поведінки".

Для дропаутів обох статей головними передумовами є неуспішність у навчанні, безнормовість і соціальна ізоляція, випадки кидання школи серед членів родини і відданість товаришам. Кидання школи пов’язано з класом, а протиправність – ні; сильна відданість товаришам сприяє правопорушенням незалежно від ступеня протиправності в цій групі. Автори дійшли висновку, що товариська (компанійська) культура сама по собі сприяє правопорушенням.

Таким чином, було зроблено наступні висновки:

1. Не було знайдено жодного зв’язку між протиправною поведінкою і соціальним класом чи етнічним походженням.

2. Ступінь участі у факультативних заняттях не вказує (не є індикатором) на протиправність поведінки.

3. Серед жінок правопорушення є частіше відповіддю на відчуження і відторгнення, ніж у чоловіків.

4. Для чоловіків і жінок шкільний контекст є соціально важливішим за родину чи громаду.

5. Спілкування з друзями-правопорушниками разом з відчуженням і безнормовістю є одночасно причиною і результатом правопорушень як серед жінок, так і чоловіків.

Під час досліджень зв’язку між родинною структурою і злочинністю було зроблено таке зауваження: «Стабільна робота і подружнє життя у дорослому віці значною мірою пов’язані зі змінами у дорослій злочинності – чим більше дорослий відданий своїй роботі і родини, тим менше злочинності і девіації…».

Підхід "рутинної активності" розглядає злочинність як поєднання трьох елементів: 1. Прийнятні правопорушники (люди, що вмотивовані здійснити злочин), 2. прийнятні цілі (наявність цінних і легкотранспортабельних речей), 3. відсутність достатніх охоронців (людей, спроможних попередити злочинну діяльність). Важливим висновком є те, що "збіг у часі та просторі прийнятних цілей і відсутність достатніх охоронців може призвести до значного збільшення кількості злочинів без жодного зростання чи зміни структурних умов, що мотивують людину на скоєння злочину".

Теорії конфліктів і критична кримінологія.

Підхід з позиції класового конфлікту ґрунтується на працях Карла Маркса і Фрідріха Енгельса і на сучасному етапі призвів до виникнення критичної, або радикальної кримінології. Незважаючи на відсутність уніфікованого підходу, у цих теорій є декілька спільних рис: