ПРАВО НА ІНФОРМАЦІЮ

3. ПРАВО НА ІНФОРМАЦІЮ

Широке розуміння права на інформацію як право кожного на пошук і отримання, виготовлення, використання і зберігання, поширення і захист інформації у будь-який спосіб, вільно обраний особою, та не залежно від державних кордонів формується під впливом теорій, що утворюють уявлення про ідейний зміст цього права. Ідейний зміст спирається на на певні свободи, що утворює право на інформацію. Так свобода думки і слова, право на вільне вираження своїх поглядів і переконань є одним з невід'ємних, непорушних прав людини. Саме на основі думок, що є природним проявом особистості і її суб'єктивного відношення до об'єктивного світу в людей складаються власні погляди, а пізніше і переконання. Потреба думати виникає в людини в результаті одержання певної інформації з метою наступного її використання, а іноді і поширення. Головними засобами такого поширення є слово, друк і зображення. Воно здійснюється за допомогою публічних лекцій і виступу, у писемній формі, у тому числі через художні і наукові твори, діяльність друкованих засобів інформації, за допомогою радіо, кіно, телебачення, комп'ютерної техніки, виставки і таке інше.

Люди можуть виражати свої погляди і переконання як особистості і через створені відповідно до ст. 36 Конституції України об'єднання - політичні партії і суспільні органзации в якості їхніх членів. Ці погляди і переконання реалізуються й у період виборів референдумів і під час здійснення передбаченого ст. 39 Конституції права громадян проводити зборів, мітинги, ходи і демонстрації. Використання і поширення інформації здійснюється також за допомогою передбаченого ст. 41 Конституції права на використання і поширення результатів своєї інтелектуальної творчої діяльності. Жодна людина не може бути примушеною до відмовлення від вираження своєї точки зору по визначеному питанню, чи навпаки, виразити її проти свого бажання. Воля думки виключає допуск якого-небудь тиску на людину з метою відмовлення його від власних чи переконань насильницького нав'язування неприйнятних для нього ідей. У той же час, наявність певних переконань не звільняє від необхідності підкорятися закону. Так, відповідно до ст. 35 Конституції ніхто не може бути звільнений від обов'язків перед державою по мотивах релігійних переконань.

Воля думки і слова є важливою умовою і проявом здійснення демократії, реальності права на інформацію, ідеологічного і політичного плюралізму, перетворенням у життя принципу гласності, формування суспільної думки, вільної оцінки державної політики, існуючих напрямків наукової і художньої творчості, розмаїтості підходів до оцінки усіх хвилюючих суспільство питань, у ній знаходить своє відображення духовна свобода особи.

Положення Конституції України відповідають міжнародним стандартам у відношенні прав людини, що закріплені в ст. 19 Загальної Декларації прав людини 1948 р., ст. 19 Міжнародного Пакту про цивільні і політичні права, ст. 10 Європейської конвенції про права людини й інших міжнародно-правових документів. Вони конкретизуються і деталізуються в законах України “Про інформацію”(1992р.), “Про друковані засоби масової інформації (пресі) в Україні” (1992р.), ”Про телебачення і радіомовлення” (1993р.), “Про інформаційні агентства” (1995р.), “Про державну таємницю” (1994р.), частково в законах “Про захист інформації в автоматизованих системах” (1994р.), “Про науково-технічну інформацію” (1993р.), “Про рекламу” (1996р.).

Заснована на волі думки і слова інформація повинна відповідати двом умовам: бути достовірною і не виходити за дозволені законом межі.

Інформація може зберігатися, використовуватися і поширюватися громадянами як індивідуально, так і через створені ними чи іншими особами засоби масової інформації. Вони можуть направляти індивідуально і колективно письмові звертання до державних органів, органів самоврядування, їх посадових осіб, які у свою чергу, зобов'язані розглянути і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін.

Здійснення встановлених у ст. 34 Конституції прав повинне бути гарантовано. Найважливішою гарантією в цій сфері є ліквідація цензури. Завдяки цьому держава відповідно до чинного законодавства зобов'язано забезпечити захист права на інформацію, права громадянина на вільне без перешкод вираження своїх поглядів і переконань. Для всіх громадян та їх об'єднань у цій області повинні бути забезпечені рівні права й умови. Деякі додаткові права в сфері збору, використання і поширення інформації надаються законом журналістам, деяким іншим професійним працівникам інформаційного обороту, що відбиває специфіку їхньої роботи.

Право на одержання інформації гарантується створенням системи вільного доступу до інформації, архівних, статистичних, бібліотечних і музейних фондів. У відповідності зі ст. 38 Конституції України кожен громадянин має право ознакамливаться з офіційними даними про себе, що не є таємницею, що захищається законом. Посадові особи не повинні втручатися в діяльність засобів масової інформації. Вони зобов'язані піклуватися про забезпечення сприятливих умов для використання громадянином усіх доступних йому відомостей, отриманих через засоби масової інформації.

Можливість використання і поширення разноплановой інформації в Україні гарантується також забороною монополізації засобів масової інформації, прояви якого є досить вагомими не тільки в країнах Заходу. Встановлюється мовний режим роботи засобів масової інформації на державній мові (українській). У той же час, допускається використання, у тому числі засобами масової інформації для окремих районів чи груп населення російської мови, інших мов національних меншин України.

Держава здійснює контроль за дотриманням інформаційного законодавства. У сфері телебачення і радіомовлення він покладається на Національну Раду з питань телебачення і радіомовлення.

Масова інформація не може нав'язуватися населенню, а за своїм змістом повинна відповідати вимогам суспільної думки.

Передбачені ст. 34 Конституції права не мають абсолютного характеру. При їхньому здійсненні необхідно враховувати інтереси загальнолюдські, державні, читачів, слухачів, кіно і телевізійних глядачів усіх категорій. Саме для забезпечення прав і воль інших людей, інтересів і потреб суспільства в цілому установлюються певні границі здійснення цих прав громадянином. Ці обмеження не повинні бути надмірними, невідповідними тому суспільному інтересу, що з їх допомогою захищається. У більшості випадків вони прямо встановлюються законом і спрямовані на попередження зловживання громадянином наданими йому правами і т.ін.

Так, ст. 37 Конституції прямо забороняється створення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі чи дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, скинення насильницьким шляхом конституційного ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалення міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, зазіхання на права і волі людини, здоров'я населення. Звідси випливає заборона використання конституційних прав для пропаганди відповідної ідеології.

Воля слова обмежується в інтересах охорони державної, військової, комерційної, службової, лікарської й іншої таємниці, охорони конфіденційно отриманої інформації. Перелік даних, що є державною таємницею встановлюється законом. У відповідності зі ст. 39 Конституції обмеження права громадянина на збори, мітинги, ходи і демонстрації може встановлюватися тільки судом і тільки в інтересах національної безпеки і суспільного порядку. Таким чином, мова йде про перелік корисних для суспільства обмежень волі слова. Ті ж цілі переслідує заборона неправдивої реклами, обмеження певних видів реклами і таке інше. Окремі обмеження прав і свобод громадянина передбачає ст. 64 Конституції в умовах військового або надзвичайного стану з указівкою терміну дії цих обмежень.

Законодавство України встановлює дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну чи кримінальну відповідальність за порушення передбачених ст. 34 Конституції України прав людини. Підлягають відповідальності особи, винні в безпідставному відмовленні на одержання інформації, чи в її приховуванні знищенні; безпідставному відмовленні в поширенні певної інформації; поширенні інформації у відношенні особистого життя громадянина без його згоди особою, яка володіє нею в наслідок своїх службових обов'язків; поширення не відповідних дійсності відомостей, що принижують честь і гідність людини і т.ін.

Громадяни мають право вимагати офіційного спростування відомостей, невідповідних дійсності, або принижуючих їх честь і гідність. Відповідно до статті 32 Конституції кожному громадянину гарантується судовий захист права спростування недостовірної інформації про себе і членах своєї родини і права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також права на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяного збиранням, збереженням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації.

Відповідні гарантії права на інформацію закріплюються і статтею 10 Закону україни “Про інформацію”. Так право на інформацію забезпечується:

- обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіональне го самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

- створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або си< тем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

- вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних дани архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюютьс лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визнач ються законодавством;

-створенням механізму здійснення права на інформацію;

- здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інфо мацію;

- встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Використовуючи поняття "інформація" можна усвідомити і більш загальне поняття "засоби масової інформації", як систему організацій по відображенню розмаїтості суспільних процесів і навколишнього світу, що створюють, обробляють і доводять до масового споживача інформацію.

Діяльність людини нерозривно зв'язана з інформацією - одержанням, добором, виробництвом і збереженням різного роду відомостей. Суспільна практика і зв'язані з нею інформаційні потоки впливають на світогляд, свідомість, духовний світ людей.

Соціальна інформація містить дані про навколишню соціальну дійсність, відбиває точки зору, погляди індивідів, груп, класів на ті чи інші події, сприяє формуванню суспільної думки.

Найважливіші ланки соціальної інформації - преса, радіо, телебачення, кіно, комп’ютерні інформаційні мережі. Вони, в переважній більшості, визначаються загальним поняттям - засоби масової інформації (ЗМІ). Комплекс ЗМІ - це предмет дослідження фахівців не тільки в області евристики, психологів, педагогів, істориків, але також і філософів, юристів, хоча останні, як уже відзначалося, приділяли дослідженню правового статусу і ролі права на інформацію та засобів масової інформації неадекватну їх значенню увагу.

Усе ще немає серйозних монографічних досліджень про інформаційне право у системі національного права, правовий статус засобів масової інформації, їхньої ролі в політичному процесі, у здійсненні державних функцій, реалізації демократичних інститутів, здійсненні прав і свобод громадян. Тим часом, інформаційні процеси в сфері соціальної інформації, як могутня система впливу на свідомість людини, становить величезний інтерес для дослідника.

У деяких країнах система засобів масової інформації одержала свій розвиток ще до становлення зрілої державності, її державно-владних структур і відповідно зробила не малий вплив на формування незалежної державності.

Прикладом такого становлення можуть служити США. Формування періодичної преси в Північній Америці з властивої їй особливостями відбулося до виникнення державних інститутів незалежних Сполучених Штатів.

Ще до того, як були визначені і тим більше конституційно сформульовані і закріплені функції і прерогативи трьох основних "гілок" державної влади США - виконавчої, законодавчої і судової, вже існували історично сформовані традиції американської преси. Склалися особливості її діяльності в умовах плюралістичного колоніального суспільства, викристалізувалася, загалом, її роль і місце в суспільно-політичному житті колоній.

Саме засобам масової інформації належить ведуча роль у розробці Конституції США. За півроку в 1887-1888 р. у газетах штату Нью-Йорк було опубліковано 85 статей видатних державознавців А. Гамильтона, Д. Мэдисона, Д. Джея, що обґрунтували федеративний лад США, поділ влади, систему стримувань і противаг, всі основні положення, що покладені в основу Конституції США.

Виконавчій і законодавчій владі ще потрібно було завоювати і, у якомусь ступені, навіть, відвоювати в преси практичну можливість формування суспільної думки країни. Інститут засобів масової інформації як комплексне утворення, що включає в себе пресу, радіо, телебачення, кіно, інформаційні агентства - це особливий аспект громадського життя будь-якої держави, де діють закони поширення інформації, розроблені теорією інформації і теорією зв'язку, а, крім того і сучасним інформаційним правом.

4. ВИДИ І МЕТА ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРАВІ

За вищенаведеними прикладами можна зробити висновки про те, що інформаційне право набуває від цілого комплексу інших галузей певні правові інститути, в тому числі й інститут інформаційно-правової відповідальності, що формується з норм, які розташовані в адміністративному, цивільному, кримінальному праві та в самому інформаційному праві і відповідно інформаційному законодавстві. З одного боку це дає додаткових підстав відносити інформаційне право до комплексної галузі права. З другого – це підтверджує неможливість розірвання тісних взаємозв’язків між різними галузями права і законодавства. Головна мета інформаційно-правової юридичної відповідальності – максимальний захист та відновлення порушеного права на інформацію суб’єктів інформаційно-правових відносин.

Можна також визначити суто галузевий різновид інформаційно-правової відповідальності Так спираючись на положення національного законодавства, що стосується певних форм акредитації представників ЗМІ в органах державної влади і органах місцевого самоврядування[1], сформована практика позбавлення акредитації таких представників рішенням відповідних керівників таких владних структур.

Законом встановлюється, що порядок допуску журналістів і технічних працівників до приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, доступу до інформації та їх документів і технічних засобів здійснюється з урахуванням загального режиму (регламенту) роботи цього органу, умов і можливостей, які він має реально. Таким чином – інформаційно-правова відповідальність – це система заходів примусового характеру, передбачених чинним законодавством, що призводять до претерпування порушником інформаційного законодавства певних обмежень в інформаційних правах і свободах.

Водночас така характеристика і розуміння інформаційно-правової відповідальності дає підстави вважати, що основною метою такого виду відповідальності виступає забезпечення більшої повноти реалізації інформаційних прав і свобод іншим суб’єктам інформаційних правовідносин.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.   Основи інформаційного права України: Навч. посіб. / В.С. Цимбалюк, В.Д. Павловський, В.В. Грищенко та ін. / За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного, П.В. Мельника. – К.: Знання, 2004. – 274 с.

2.   Тедеев А.А. Информационное право. – М.: Эксмо-Пресс, 2005. – 463 с.

3.   М. А. Лапина, А. Г. Ревин, В. И. Лапин. Информационное право. Издательство: Юнити-Дана, 2004 г.

4.   В. И. Кутузов, А. Т. Раимова. Основы информационного законодательства: Издательство: Эдиториал УРСС, 2004 г.,

5.   Загородников С. Н., Шмелев А. А.. Основы информационного права: Учебное пособие: Издательство: Академический Проект, 2005 г.

6.   Рассолов М.М. Информационное право: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1999. – 400 с.

7.   Ковалева Н.Н. Информационное право России: Учебное пособие. – М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2007. – 360 с.

8.   Информационное право: Основы практической информатики. Учебное пособие / И.Л. Бачило, - М.: 2001. – 352 с.

[1] Про порядок акредитації представників засобів масової інформації при Центральній виборчій комісії. Постанова Центральної Виборчої Комісії від 29 січня 1998 р. № 34 //Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні: Станом на 1 січня 2001 р. /Упоряд. С.Е. Демський. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 331. Положення про порядок акредитації представників засобів масової інформації при Центральній виборчій комісії. Додаток 1 до постанови Центральної виборчої комісії від 29 січня 1998 року № 34 //Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні: Станом на 1 січня 2001 р. /Упоряд. С.Е. Демський. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 332. Положення про порядок поширення інформації Центральної виборчої комісії. Додаток до постанови Центральної виборчої комісії від 12 грудня 2000 року №113 //Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні: Станом на 1 січня 2001 р. /Упоряд. С.Е. Демський. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 333-334.