1.1 Поняття і ознаки покарання

В основі кримінально-правової боротьби із злочинністю кожна демократична держава виходить з двох неодмінних постулатів:

застосування суворих мір покарання до осіб, які е організаторами й активними членами мафіозних структур злочинності (організованих груп і злочинних організацій), а також до злочинців-рецидивістів і тих, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини;

застосування м'яких покарань (не пов’язаних з позбавленням волі), а також звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вперше вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості.

Отже, покарання як система (занадто жорстока, занадто м'яка, або побудована найбільш раціональним чином) не в змозі вирішити проблему злочинності, але держава не може відмовитися від його застосування.

В ч. 1 ст. 50 КК дається визначення покарання: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні правді свобод засудженого.

Це визначення дає можливість висвітлити ознаки покарання.

По-перше, покарання — це захід державного примусу, який застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин. Воно призначається тільки судом, який виносить вирок від імені держави. Ніякі інші органи держави не можуть розглядати кримінальні справи й призначати покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це положення відтворене у ч. 2 ст. 2 КК.

По-друге, покарання є саме примусом. Серед усіх заходів державного примусу воно є найбільш суворим. Покарання призначається й виконується незалежно від волі винного відчужи на собі державний примус. Відбуття покарання після вступу вироку в законну силу є обов'язковим для засудженого. Ухилення від відбуття покарання саме по собі є злочином.

По-третє, покарання полягає в обмеженні прав і свобод засудженого.

Згідно з ч. З ст. 63 Конституції засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду [4,с.227].

Саме ці обмеження виступають у якості кари за вчинений злочин. Кара становить зміст покарання, вона відсутня в інших заходах державного примусу. Обсяг кари залежить від тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання. Позбавлення й обмеження, які несе з собою кара, можуть бути фізичного, матеріального та морального характеру (часто вони збігаються одночасно).

Позбавлення волі має місце при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, арешті. Обмеження волі має місце в таких покараннях як обмеження волі й тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

Обмеження трудових прав здійснюється при позбавленні права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських роботах, виправних роботах, службовому обмеженні для військовослужбовців.

Негативні наслідки матеріального характеру тягнуть за собою штраф і конфіскація майна .

Але покарання не повинні завдавати засудженому фізичних страждань або принижувати його людську гідність (ч. З ст. 50 КК). Це положення випливає з конституційної норми про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 28 Конституції) [4,с.228].

По-четверте, шляхом призначення покарання суд від імені держави висловлює негативну оцінку як самого злочину, так і особи, яка його вчинила. Ця оцінка є не тільки правовою, а- й моральною.

По-п'яте, покарання тягне за собою стан судимості, який викликає певні обмеження для особи й служить засторогою від вчинення нею нового злочину. Судимість властива тільки кримінальному праву.

1.2 Поняття мети покарання та її складові

Мета покарання — це кінцевий результат, якого бажає досягнути держава в ході застосування судом до особи такого особливого заходу державного примусу, яким є кримінальне покарання [4,с.228].

Меті покарання впродовж століть приділяли велику увагу найвидатніші філософи, теологи, юристи. За підрахунками видатного вченого професора М. Д. Сергієвського, починаючи з часів Гуго Гроція (1583-1645) стосовно покарання було висунуто 24 нових філософських системи і близько 100 теорій, які були різновидами цих систем. І сьогодні є різні підходи щодо вчення про мету (цілі) покарання у світовій теорії і практиці боротьби зі злочинністю.

Всі ці теорії розподіляються на три види: абсолютні, відносні й змішані.

Абсолютні теорії покарання полягають у тому, що покарання є відплатою за вчинений злочин, воно не переслідує жодної практичної мети. Його основу треба шукати у вищих началах, які є аксіомою для всього цивілізованого людства. Покарання застосовується, тому що було вчинено — така загальна формула абсолютних теорій, які ще звуться теоріями самомети, бо покарання в них висувається як найвищий принцип. Воно повинно настигнути злочинця будь-що, як Божа кара.

"Хай торжествує справедливість (через покарання злочинця), хоча б загинув світ". До абсолютних теорій належать теологічні (богословські), згідно з якими кримінальне (людське) покарання є лише матеріалізацією Божої кари.

Історично так склалось, що перші теологічні теорії базувалися на постулатах Старого заповіту: покарання — відплата за зло за правилами (таліона): "око за око, зуб за зуб" [3,с.145]..

Загалом абсолютні теорії відомі з епохи феодалізму, їм також присвятили свої праці видатні німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804) і Георг Гегель (1770-1831). Вчення про покарання першого звалося теорією матеріальної відплати, другого — діалектичної відплати. Покарання є спокута гріхів, бо злочин порушує абсолютну ідею людської і Божої справедливості.

Кант писав, що зло вимагає відплати злом, тільки відплата за принципом рівності може визначити міру й обсяг покарання або рівність за силою дії.

Гегель виходив з того, що коли особиста воля вступає у суперечність із загальною волею, котра має своє вираження в об'єктивному праві, має місце заперечення загальної волі, тобто порушення права. Злочин є Запереченням права, а покарання є запереченням злочину. Покарання, зняття злочину, на думку Гегеля, є справедлива помста, відплата [4,с.229].

Крім абсолютних теорій, існували і дедалі більше відображалися в законодавстві теорії відносні, або утилітарні (від лат. — користь). В їх основі лежите вимога, щоб покарання призначалося для досягнення певної корисної мети для суспільства в цілому і для покараного особисто. Згідно з утилітарними теоріями покарання, насамперед, має завданням запобігати вчиненню злочинів як з боку засудженого, так й інших членів суспільства, а також виправлення злочинця.

Концепція покарання як виправлення злочинця бере початок від стародавнього грецького філософа Платона (428-347 р. до н. е.). Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головним завданням правосуддя — лікування їхніх душ. В основу концепції великого гуманіста лягли такі постулати:

а)схильність до пороку — душевна хвороба, що руйнує душу і, зрештою, є смертельною;

б)покарання слід розглядати як моральні ліки; вони не солодкі, але необхідні, бо є корисними;

в)лікарем для злочинця повинна бути держава, яка має стати джерелом і причиною його видужання.

За Платоном, жодне покарання не повинно призначатися заради того, аби завдати шкоди, але тільки для того, щоб зробити стражденного, тобто злочинця, кращим, ніж він був до покарання.

Представниками англійського ліберального спрямування широко декларувалася теорія залякування: покарання повинно налякати і засуджених, й інших осіб у суспільстві, аби запобігти вчиненню злочинів.

Джон Локк (1632-1704) зазначав, що покарання має за мету залякування й превенції (від лат.— запобігання). Він казав: "Кожний злочин має бути покарано ... з такою суворістю, якої достатньо, аби завдати шкоди злочинцеві, дати йому змогу для спокутування й утримати страхом інших від вчинення таких же злочинів".

Видатний англійський юрист Блекстон (1723—1780) писав: "Із усіх частин закону найважливішою є каральна: бо не потрібно було б повторювати — "роби це і не роби цього, якщо до цього не приєднати, бо за непослух ти одержиш отаке-то покарання". Отже, головна сила законів людських полягає у приєднаних до них покарань. Метою покарання Блекстон вважав попередження злочинів [4,с.230].

Найбільш повно концепція залякування покаранням з метою запобігання злочинам висловлена в роботах англійського філософа Ієремії Бентама (1748-1832). Він виходив з того, що метою всіх законів є запобігання шкоді, а метою покарання — діяти так, щоб не могло бути вчинено взагалі ніяких злочинів. Будь-яке покарання — шкода, воно є зло само по собі, тому його можна застосовувати лише настільки, наскільки воно обіцяє усунути яке-небудь більше зло.

Видатний італійський гуманіст, засновник класичного напряму в кримінальному праві, автор славнозвісної праці "Про злочини і покарання" Чезаре Беккаріа (1738-1794) підкреслював, що перепони, які утримують людей від злочинів, повинні бути тим сильнішими, чим важливішим є благо, яке порушується, і чим сильнішим є спонукання до вчинення злочинів. Отже, повинна бути співмірність між злочинами й покараннями, міра покарання повинна визначатися шкодою, завданою суспільству. Мета покарання — не в тортурах і мученнях людини, вона — в тому, щоб не дозволити винному знову нанести шкоду суспільству й утримати інших від вчинення того ж. Чим скоріше настає покарання за злочин, чим воно ближче до нього, тим воно справедливіше.

У Німеччині, інших країнах континентальної Європи, і в Російській імперії теж значний вплив на теорію кримінального права й кримінального законодавства мали погляди видатного юриста Ансельма Фейербаха (1775-1833). Демократизація кримінального законодавства в Європі XIX сторіччя значною мірою зобов'язана А. Фейербаху, який розвивав і втілював у життя положення класичної школи кримінального права. В основі його вчення — положення про необхідність психологічного примусу. У боротьбі держави із злочинністю недостатньо фізичного примусу, який настає за фактом порушення права, необхідний також психологічний примус, який має здійснюватися до порушення права. Всяке порушення права своєю основною психологічною причиною має бажання людини, почуттєве прагнення до задоволення, яке спонукає злочинця вчинити злочин. Це спонукання долається свідомістю злочинця, який знає, що за злочином настане зло значно більше, ніж те, яке він відчуває у зв'язку з незадоволеністю при не вчиненні злочину. Таким чином, метою покарання за А. Фейєрбахом є, насамперед, загальне попередження. Крім головної мети покарання, він визначає й додаткові — це спеціальне попередження вчинення злочинів з боку покараного і його виправлення [4,с.231].

Опонентом А. Фейєрбаха виступав інший видатний німецький юрист Карл Грольман (1775-1829), який серед цілей покарання на перше місце ставив спеціальне попередження, тобто виходив з того, що кара застосовується, аби завадити злочинцеві вчинити нові злочини.

Варто відзначити прогресивний, демократичний характер поглядів на покарання видатних українських криміналістів.

А. Ф. Кістяківський виходив з того, що метою покарання є самозбереження суспільства, що покарання повинно бути однакове для всіх соціальних категорій і не повинно завдавати фізичних мук. Смертну кару він визнавав несправедливою й некорисною, а тілесні покарання — безпідставними. Він відстоював ідею диференціації покарань залежно від тяжкості вчиненого злочину й особливостей особи злочинця.

Л. С. Білогриць - Котляревський розробив прогресивні принципи покарання:

а)рівність всіх злочинців перед кримінальним законом;

б)індивідуалізація покарання;

в)економія в застосуванні каральних заходів;

г)культурність покарання, тобто його здатність пом'якшувати, а не огрублювати суспільну мораль.

Поступово вчені-юристи дедалі більше почали схилятися до інтегративної (змішаної) мети покарання, яка має сполучати в собі елементи абсолютних і відносних теорій покарання.

Так, видатний французький юрист і соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) виходив з того, що каральна реакція держави не повинна бути суто утилітарною, в ній є і може бути все більше почуттів [4,с.232].

Видатний англійський юрист Кортні Стенхоп Кенні (1847-1930) серед різних цілей покарання основною вважав запобігання злочинам. Крім цієї мети він вказує також на задоволення почуття потерпілого й покращення моральності суспільства в цілому.

Мета попередження може бути, вважає Кенні, досягнута шляхом:

а)позбавлення злочинця можливості на певний час або на завжди вчиняти злочини;

б)впливу на свідомість злочинця;

в)впливу на свідомість інших.

Останнє є основною метою покарання. Водночас Кенні зазначав, що оцінка покарання тільки як заходу відвертання від злочину й перевиховання здається сучасній громадській думці занадто утилітарною. Мовляв людина, котра вчинила погано, повинна як відплату за це перетерпіти страждання, навіть якщо від цього не буде ніякої користі ані їй, ані іншим, і що цього вимагає сама справедливість.

Отже, інтегративні (змішані) теорії покарання поєднують ідеї абсолютної та відносної (утилітарної) теорій. Цілями покарання вони вважають залякування й відплату (кару), виправлення покараного, а також спеціальну та загальну превенцію.

Саме на такій інтегративній позиції стоїть КК України. У ч. 2 ст. 50 КК сформульовано цілі покарання: "Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Отже, цілі покарання (або складові мети покарання) становлять:

а) кара;

б) виправлення засудженого;

в) запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого (спеціальна превенція);

г)запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб (загальна превенція).

Вони перебувають у нерозривній єдності між собою і досягнення кожної з них сприяє досягненню інших.

Кара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соціальної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізичним та юридичним особам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод [3,с.154].

Чим тяжчий злочин вчинено особою, чим негативніше вона характеризується, тим більша кара має її спіткати (мудрий народний вираз — "Катюзі по заслузі").

Застосування кари як акту відплати, при її адекватності вчиненому діянню, сприймається суспільством, не кажучи вже про потерпілих і їх близьких як задоволення почуття справедливості й обурення злочинною поведінкою засудженого, як вимога до нього спокутувати свою провину.

Кара полягає не тільки в обмеженні прав і свобод особи, що мають фізичний (позбавлення волі, громадські роботи тощо) і матеріальний (штраф, конфіскація майна тощо) характер. Каральна мета досягається і тим, що особа піддається ганьбі від імені держави. Сам факт засудження в багатьох випадках сильніше впливає на злочинця, ніж вказані обмеження [4,с.233].

Визнання законом кари як однієї з цілей покарання не позбавляє оцінку кари як неодмінної змістовної ознаки покарання. Одне органічно поєднується з іншим, доповнюючи його.

Мета виправлення засудженого полягає у тому, щоб, впливаючи-на нього під час виконання призначеного судом покарання, так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу, хоча б і шляхом засвоєння ним неминучості відбування більш тяжкого покарання за вчинення нового злочину (так зване юридичне виправлення). Звичайно, кращою буде ситуація, за якої особа, що відбула покарання, внаслідок виховного впливу на неї стає свідомою законослухняною людиною, яка органічно відкидає для себе можливість подальших злочинних проявів, розуміючи їх суспільну небезпеку й глибоку аморальність (так зване соціальне виправлення). Досягнення такого результату закон "не планує", хоча на практиці він реально досягається в певній частині випадків[1,с.184].

Досягнення мети виправлення особи, що вчинила злочин, має починатися ще на стадії досудового слідства, завдяки швидкому встановленню особи, яка вчинила злочин, і всіх обставин справи, правильного обрання запобіжного заходу та щонайшвидшого надходження справи до суду. Під час судового розгляду справи має бути забезпечене призначення справедливого, законного й обґрунтованого покарання.

Під час виконання покарання (насамперед, його строкових видів) основними засобами виправлення особи є режим відбування покарання, суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив .

Ці засоби мають застосовуватися з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину, поведінки засудженого під час відбування покарання (ч. З і 4 ст. 6 КВК).

Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) полягає в тому, щоб поставити особу в такі умови, за яких вона, навіть бажаючи вчинити злочин, не могла б цього зробити. Ця мета досягається шляхом використання всіх законних обмежень прав і свобод, якими характеризується той чи інший вид покарання. І чим суворіший є вид покарання, тим більше можливостей для досягнення цієї мети. Це є справедливим, адже, ч|їм більш небезпечним є злочинець, тим більше підстав чекати від нього рецидивного прояву[1,с.185].

Найбільшу можливість досягнення вказаної мети забезпечують послідовно довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешт, обмеження волі і т. п. Позбавлення можливості вчиняти певні категорії злочинів забезпечують такі види покарання як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, службові обмеження для військовослужбовців.

Запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами (загальна превенція) полягає в попередженні злочинів з боку невизначеного кола осіб, які схильні до вчинення злочину і не відкидають можливості досягти своїх цілей вчиненням злочину, пі ляхом застосування покарання до осіб, які злочин вчинили. Запобіжна ціль досягається шляхом:

а)видання закону про кримінальну відповідальність;

б)призначення судом покарання конкретним особам;

в)виконання призначених покарань.

Отримання відомостей стосовно сказаного вище має залякувати нестійку особу застосуванням до неї, у разі вчинення злочину, аналогічних, а може й ще більш суворих заходів державного примусу. Одночасно важливим чинником у загальній превенції є виховний вплив відносно всіх членів суспільства в напрямку вироблення у них (або посилення наявності) позитивної моралі, переконань і поглядів [4,с.235].

Отже, всі цілі покарання нерозривно взаємопов'язані і будь-яке покарання має призначатися з розрахунком досягнення кожної мети окремо і всіх їх разом узятих.


Розділ 2. Система покарань, класифікація


Информация о работе «Покарання та його види»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 73411
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
57006
0
0

... Інші види звільнень є дискретними (факультативними), рішення по яких приймається судом за своїм розсудом [3;273]. РОЗДІЛ II   2.1. Інститут звільнення від покарання та його відбування є одним з проявів принципу гуманізму у кримінальному праві. Його застосування спрямоване на звуження меж кримінально-правової репресії для стимулювання виправлення засудженого, адаптації його До норм соціальної ...

Скачать
37589
0
0

... , повинне враховуватися в практиці судів при розгляді ними кримінальних справ певної категорії. Ним можуть користуватися й інші суб’єкти при застосуванні норм закону про кримінальну відповідальність. Доктринальне тлумачення охоплює всі види тлумачення, котрі не мають ніякої юридичної сили. Подібне тлумачення міститься в монографіях, підручниках, коментарях, наукових статтях, інших печатних творах ...

Скачать
25265
0
0

... і Порядок і умови виконання покарання у вигляді обмеження волі регламентуються статтями 56 – 70 Кримінально - виконавчого кодексу України та Інструкцією "Про організацію виконання покарання у виді обмеження волі в установах кримінально-виконавчої системи", яка затверджена наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 4 вересня 2001 р. № 165. Відповідно до ст. 56 Кримі ...

Скачать
30496
0
1

... нально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання — це ...

0 комментариев


Наверх