Поняття та склад злочину

Поняття злочину

Кримінальний кодекс визначає злочин як передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, її політичну й економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права й свободи громадян, передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, яке посягає на правопорядок. Злочин характеризується такими обов’язковими ознаками, що випливають із зазначеного визначення: суспільна небезпека, протиправність, винність і караність.

Суспільна небезпека – це основна матеріальна ознака злочину. Вона полягає у тому, що злочинне діяння завдає шкоди або створює загрозу спричинити істотну шкоду об’єктам кримінально-правової охорони, тобто суспільному ладу України, її політичній чи економічній системам, власності, особі, політичним, трудовим, майновим та іншим правам і свободам громадян, а також іншим суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. Перелік суспільних відносин конкретизується та доповнюється у статтях Особливої частини КК.

Не є злочином таке діяння особи, що, хоч формально і містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки. Це означає, що скоєне або зовсім не завдало шкоди суспільним відносинам, або завдало чи могло завдати лише незначної шкоди.

Протиправність діяння означає, що злочином може бути визнане тільки таке суспільно небезпечне діяння, яке передбачене законом. Тобто у кожному випадку слід встановити, яка саме правова норма порушена. Наприклад, особа, яка вчинила крадіжку індивідуального майна, порушила заборону красти індивідуальне майно громадян. Ця заборона сформульована у ст. 140 Особливої частини КК.

Винність як обов’язкова ознака злочину означає, що кримінальній відповідальності та покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто коли вона навмисно або з необережності скоїла діяння, передбачене кримінальним законом. Вина особи проявляється у психічному відношенні її до суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності. Відсутність вини означає відсутність злочину, а це означає і відсутність кримінальної відповідальності навіть у випадках, коли невинна особа може завдати значної шкоди суспільним відносинам (психічно хвора неосудна особа спричинила тілесні ушкодження іншій особі).

Караність теж є обов’язковою ознакою злочину. Тому в кожній статті Особливої частини КК передбачаються міри покарання, які й застосовуються судом у кожному конкретному випадку скоєння злочину. Але встановлення покарання за злочин не означає, що воно обов’язково застосовується у кожному випадку скоєння діяння. Чинне законодавство передбачає можливість звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності й покарання.

Суспільство завжди намагається жити за встановленими правилами, проте немає жодної людської спільноти, у якій би такі правила не порушувалися. Часто такі порушення мають дріб’язковий характер - наприклад, запізнення учня на урок, перехід дороги за межами пішохідного переходу, а іноді є надзвичайно небезпечними, як от крадіжка чи вбивство людини. Відносини, пов’язані зі вчиненням людьми таких суспільно небезпечних діянь та визначенням відповідальності за їх вчинення регулює кримінальне право, а самі ці діяння називаються злочинами.

Злочини мають ряд ознак, спільних з іншими правопорушеннями: є небезпечними для суспільства; здійснюються усвідомлено; вчиняються всупереч заборон, визачених кримінальним законодавством. Проте, на відміну від адміністративних, цивільних чи дисциплінарних проступків, злочини мають підвищений рівень суспільної небезпечності. Саме тому не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого забороненого діяння, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла йне могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Крім того, злочином є лише те діяння, яке прямо передбачене Кримінальним кодексом України.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини

·           невеликої тяжкості

·           середньої тяжкості

·           тяжкі

·           особливо тяжкі

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання. Сюди можна віднести такі злочини, як незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду (ст. 248 КК), жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК), чи підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК).

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Таким злочином є, наприклад, крадіжка – таємне викрадення чужого майна (ст. 185 КК), давання хабара (ст. 369), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК). Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Мова може йти про умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), контрабанду – переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю (ст. 201 КК).

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Прикладом може бути умисне вбивство (ст. 115 КК) чи організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб (ст. 257 КК).

Залежно від ступеня завершеності злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального Кодексу. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Готуванням до злочину є пошук або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності, у той час як за інші види готування особа має нести покарання.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Кримінальна відповідальність за замах на злочин настає за тією статтею, який злочин мала намір особа вчинити.

Від замаху слід відрізняти добровільну відмову – остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Склад злочину

Під складом злочину мають на увазі сукупність передбачених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають суспільна небезпечне діяння як злочин. Вирізняють такі елементи складу злочину; об'єкт/об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Об'єктом злочину можуть бути: суспільний лад України, його політична та економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян.

Об'єктивна сторона - це зовнішній вираз злочину, що його складає діяння (дія чи бездіяність), спричинені ним суспільне небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням та його наслідками. Дія - це активна, суспільне небезпечна, передбачена кримінальним законом поведінка суб'єкта (наприклад, у разі хуліганства); бездіяльність - це пасивна поведінка, яка проявилась у невиконанні особою тих дій, що їх вона повинна була і могла, в даній ситуації, здійснити (ненадання лікарем допомоги хворому і т. ін.). Думки, переконання, хоч би як вони засуджувалися морально, не можуть бути злочином, оскільки вони не є діянням (вчинком). Наслідком злочину називають збиток, шкоду, якої завдає діяння об'єктові злочину.

Причинний зв'язок між суспільне шкідливим діянням і його суспільно шкідливими наслідками є конкретним зв'язком між першим і другим у конкретному злочині.

Причинний зв'язок існує тоді, коли, по-перше, причина (діяння) в часі передує наслідкам, по-друге, викликає ці наслідки, по-третє, без даної причини (без даного діяння) конкретні наслідки не настали б.

Суб'єкт злочину - це індивід, фізична особа, що досягла певного віку і є осудною. Фізичні особи поділяються на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт.

Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.

Суб'єктивна сторона - це внутрішня, психічна діяльність особи, яка вчинила злочин. Ознаками суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета злочину.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільне небезпечних наслідків у формі наміру чи необережності.

Умисел як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільне небезпечні та шкідливі їхні наслідки та бажає, або свідомо допускає, їх настання. Залежно від вольового критерію умисел поділяють на прямий і непрямий. У теорії кримінального права умисел поділяють на завчасно обдуманий, на той, що виник раптово, і неконкретизований.

Необережність при вчиненні злочину має місце тоді, коли особа передбачає суспільне небезпечні наслідки свого діяння і легковажно розраховує на запобігання їм, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як злочинна самовпевненість і злочинна недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа стосовно до суспільне небезпечного діяння має умисел, а щодо суспільно небезпечних наслідків - необережність.

Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мотив близький до провини, але не збігається з нею. Він впливає на свідомість людини, обумовлює характер її дій, формує скерованість волі, визначає зміст провини. Мета - це уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин. Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, чим керується особа, вчиняючи злочин, то мета визначає направленість діяння злочинця, найближчий результат, себто те, до чого він прагне, чого хоче досягти.

Мотив і мета - обов'язкові ознаки складу злочину лише тоді, коли вони передбачені в конкретній статті кримінального закону.

Поняття та види стадій вчинення злочину

Злочин, який є явищем, притаманним соціальному буттю людини, крім змістовних характеристик, якими є його ознаки та склад, має й інші, пов'язані з його розвитком в часі; ситуацією його вчинення не однією особою, а групою осіб (ситуація: один злочин - декілька суб'єктів); правовими наслідками вчинення декількох злочинів однією особою (ситуація: одна людина - декілька злочинів).

Це визначає існування в кримінальному праві відповідних правових Інститутів - інституту стадій вчинення злочину, інституту співучасті у злочині, інституту множинності злочинів. Вони - це спеціальні випадки скоєння злочину.

Інститут стадій вчинення злочину давно відомий як теорії кримінального права, так і законодавчій практиці, хоча заради справедливості, слід зауважити, що його формування не сягає своїми коріннями в глибини віків, а належить до XIX—XX століть.

Уперше нормативно відповідальність за вчинення дій, які утворюють попередню стадію злочинного діяння, була передбачена у французькому законодавстві часів Великої Французької революції (1791 p.). Це стосувалось встановлення відповідальності за замах на скоєння лише двох злочинів - передумисного вбивства та отруєння. Потім кримінальне законодавство Франції (1810 р.) поширило це правило на всі замахи на вчинення злочинів.

З часом це положення було перейнято італійським, бельгійським та германським законодавством.

Першим вітчизняним нормативним актом, який виділив стадії скоєння злочину, було «Уложение» 1845 p., яке розглядало їх у другому розділі - «О умысле, о приготовлении к преступлению о покушении на оное и о совершении преступления (статті 8-12). При цьому виділяли виявлення умислу, готування, замах та вчинений (закінчений.- П. Ф.) злочин.

Одним з перших, хто дослідив ці стадії у вітчизняній науковій літературі, був В.Д. Спасович.

Л.Є. Владимиров розглядав стадії вчинення злочину через призму «осуществления преступной воли», виділяючи при цьому «голый умысел (nuda cogitatio)», «приготовление к преступлению (delictum praepatum)», «покушение (conatus delinquent)» i «совершенное преступление (consummatum)».

О.Ф. Кістяківський зазначав: «...Вопрос о том, с какого момента и с какого акта начинается для человека уголовная ответственность, принадлежит к числу капитальных в уголовном праве». При цьому виділяв (як і Л.Є. Владимиров) голий умисел, готування до злочину, замах у власному змісті та злочин вчинений або вдалий.

Л.С Бєлогриць-Котляревський, визначаючи стадії вчинення злочину (сходинки, за його визначенням), виділяв «волю обнаруженную, осуществляющуюся и осуществленную». Виходячи з цього він виділяв голий умисел, готування, до складу якого входять і замах, і закінчений злочин.

В.В. Єсіпов виділяв серед стадій такі: готування до злочину, замах на злочин та вчинення закінченого злочину. М.Д. СергІєвський також визначав вказані стадії в генезисі розвитку злочину.

М.С. Таганцев виділяв як «окремі сходинки» в розвитку злочинної діяльності виявлення злочинного умислу, готування, замах та закінчений злочин.

Питанню про зміст та характеристику стадій вчинення злочину були присвячені монографічні праці відомих вітчизняних учених-кримінологів: А.Н. Трайніна, М.Д. Шаргородского, М.Д. Дурманова, 1.С. Тишкевича, А.А. Піонтковського та ін.

Однак тривалий час цьому важливому інституту кримінального права в науковій літературі не приділялось належної уваги, хоча на рівні правозастосувальної діяльності постійно фіксувались проблемні питання. Лише останніми роками вийшли друком дві наукові роботи, присвячені аналізу інституту стадій вчинення злочину. Насамперед слід зазначити роботу В.П. Тихого «Стадії вчинення злочину», яка фактично була першою спробою аналізу цього інституту в національній науковій літературі. У 2002 р. в Росії вийшла монографія В.П. Козлова, також присвячена розгляду цих питань.

У радянському законодавстві питання про відповідальність за вчинення дій на різних стадіях розвитку злочину вперше знайшло своє нормативне вирішення в «Руководящих началах» 1919 р. відділ четвертий яких був спеціально присвячений їх аналізу. При цьому виділялись три стадії - готування, замах та закінчений злочин. За загальним правилом дії, що утворювали будь-яку з цих стадій, передбачали кримінальну відповідальність. Було встановлено, що на рівень репресії не впливає рівень реалізації (стадія) злочинного наміру.

Кримінальні кодекси РСФРР та УСРР 1922 р. суттєво змінили підходи до кримінально-правової оцінки стадій та їх караності. Визначаючи вже відомі стадії вчинення злочину, встановлювали, що готування до злочину не було караним. Воно тягнуло кримінальну відповідальність лише у випадках, коли ці дії утворювали склад іншого самостійного злочину.

Однак, таке становище тривало недовго і вже в 1923 р. дії, що утворювали готування до злочину, стали караними, хоча заради справедливості слід зазначити, що за їх скоєння передбачали найлегші види покарання - висилка, заборона займати ту чи іншу посаду або займатись тою чи іншою діяльністю або промислом.

«Основні начала» 1924 р. визначили підходи до відповідальності за вчинення діянь, які утворюють різні стадії вчинення злочину (ст. 11). При цьому, однак, не визначалось ані поняття стадій, ані їх види.

КК РСФРР 1926 р. та КК УСРР 1927 р. вже детально регулювали поняття готування до злочину та замаху на Його вчинення та визначали караність кожної із цих стадій (статті 15, 16 КК УРСР).

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. та КК України 1960 р. як стадії скоєння злочину визначали готування до злочину та замах на злочин (ст. 17 КК України). При цьому поняття закінченого злочину нормативно не було врегульовано, а виводилось виключно теоретично. Питання про караність діянь, припинених на різних стадіях, законодавчо не закріплювалось (хоча практика сама їх виробила - готування каралось більш м'яко, ніж замах, а замах - більш м'яко, ніж закінчений злочин).

Кримінальне законодавство України - КК від 5 квітня 2001 p.— пішло набагато далі, як у закріпленні понять, так і у визначенні караності діянь, що їх утворюють.

Стаття 13 КК України визначила поняття закінченого та незакінченого злочину, встановивши:

«1. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу.