Демократичний режим

 5. Демократичний режим

Демократія – така форма організації і здійснення приналежної народу політичної влади, що заснована на рівноправній участі громадян у формуванні органів держави і контролі над їхньою діяльністю, на правозаконності і рівності громадян перед законом, на встановленні правом взаємної відповідальності держави й особистості.

Ознаки демократичного режиму:

Населення країни приймає участь у формуванні і здійсненні державної влади шляхом прямої (референдум й вибори) та представницької демократії (через обрані органи типу парламентських).

Рішення приймається більшістю з урахуванням інтересів меншості.

Існування громадянського суспільства з його розвиненою структурою.

Наявність правової держави.

Виборність та змінюваність центральних і місцевих органів державної влади, їхня підзвітність виборцям.

Гласність, свобода засобів масової інформації від цензури.

Леґітимність державної влади.

Діяльність “силових” структур (поліція, органи безпеки, армія тощо) реґламентується законом, знаходиться під демократичним контролем суспільства і використовується лише за прямим призначенням.

Домінують методи компромісу, переконання, узгодження, а методи примусу і насильства вкрай звужені.

У найважливіших сферах суспільного життя панує закон.

Реальна дія принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Стосовно господарських суб’єктів і громадян діє принцип “дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

Політичний плюралізм.

Проголошуються і реально забезпечуються права і свободи людини і громадянина.

Передумови демократії:

Економічні.

Економічна свобода особи – демократія встановлюється, коли особа стає економічно незалежною від держави.

Рівність усіх форм власності і їхня однакова охорона і захист із боку держави – демократія настає, коли держава реально (а не на папері) охороняє і захищає всі форми власності.

Політичні – демократія настає, коли:

Народ реально визнається суб'єктом державної (політичної) влади.

Виникає реальна можливість громадян брати участь у формуванні органів державної влади і здійснювати контроль над їх діяльністю.

Ідеологічні – демократія можлива, коли у суспільстві є:

Плюралізм думок.

Свобода для засобів масової інформації.

Державно-правові – конституційне закріплення:

Прав і свобод людини і громадянина.

Принципу поділу влади.

Рівності всіх перед законом і судом.

Інших положень.

Щодо демократичних політико-державних режимів, то вони, як правило, принципом свого існування обирають гасло Великої Французької буржуазної революції «Свобода, рівність, братерство!». За цим гаслом вони поділяються на ліберальні та соціальні. До країн з ліберально-демократичним політико-державним режимом відносяться демократичні держави, які на перше місце ставлять свободу, у тому числі свободу підприємницької діяльності. Щодо соціал-демократичних політико-державних режимів, то тут на перше місце ставиться рівність, навіть якщо для цього потрібно обмежити свободу.

Соціальне призначення демократії виявляється в її функціях – основних напрямках її впливу на суспільні відносини з метою рішення завдань найбільш ефективної організації і функціонування органів державної влади.

Класифікація функцій:

З точки зору взаємодії держави і суспільства, політичної системи і держави.

Самоорганізація населення країни в єдину органічну цілісність, що виявляється в організаційних зв'язках між різними суб'єктами демократії.

Забезпечення плюралізму діяльності суб'єктів політичної системи, багатопартійності, що сприяє налагодженню нормальних зв'язків між державою й іншими суб'єктами демократії (політичними партіями, громадськими організаціями).

Забезпечення діяльності держави в напрямку більш оптимального служіння суспільству.

Виховання в громадян високої правової і політичної культури.

Власні функції демократії.

1.         Установча (конкурс, вибори).

2.         Оптимізація державних рішень (вивчення суспільної думки).

3.         Контроль (наприклад, над депутатами).

4.         Охорона (держава охороняє і захищає своїх громадян).

6. Авторитарний режим

Авторитарний режим (від лат. autoritas – абсолютна влада, вплив, наказ) визначається як політико-державний режим, у якому політична влада здійснюється конкретною особою (класом, партією, елітною групою тощо) за мінімальною участю народу.

Ознаки авторитарного політико-державного режиму:

1.         Автократизм (самовладдя) або невелика кількість носіїв влади. Ними можуть бути як одна людина (монарх, тиран, диктатор), так і група осіб, що здійснює політичне керівництво.

2.         Ігнорується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

3.         Роль представницьких органів державної влади обмежена владним суб'єктом, хоча вони і можуть існувати.

4.         Суд виступає, по суті, допоміжним органом, разом із яким можуть використовуватися і позасудові органи.

5.         Зберігається часткова цензура, існує свого роду напівгласність.

6.         Відсутність єдиної ідеології.

7.         Права і свободи людини і громадянина, головним чином, проголошуються, але реально не забезпечуються в усій своїй повноті.

8.         Необмеженість влади, а також її непідконтрольність громадянам.

9.         Державна влада може здійснюватися за допомогою законів, але їх вона приймає за власним розсудом.

10.       Громадянина позбавлено гарантій безпеки у взаємовідносинах із державою.

11.       Реальна або потенційна опора на силу. Як правило, серед методів державного керівництва домінують командні, адміністративні.

12.       «Силові» структури суспільству практично не підконтрольні. Найчастіше вони використовуються в суто політичних цілях.

13.       Державна монополія на політику, недопущення реальної політичної опозиції і конкуренції.

14.       Відмова від повного тотального контролю над суспільством, як це спостерігається в умовах тоталітарного політико-державного режиму. Обмежене втручання або невтручання держави в неполітичні сфери (насамперед, в економіку).

15.       Звужена або зведена нанівець сфера дії принципу виборності державних органів і посадових осіб, підзвітності і підконтрольності їх населенню.

Класифікація авторитарних політико-державних режимів залежно від мети їх встановлення:

Модернізаційний – метою є проведення політико-правової і соціально-економічної модернізації (Індонезія при Сухарто, Південна Корея, Російська імперія за часів Петра І).

Стабілізаційний – метою є стабілізація становища в державі в умовах гострої політико-правової чи соціально-економічної кризи або підтримка статус-кво в державі (V Республіка у Франції при де Голлеві, Туреччина в часи президентства генерала Егерта, більшість необмежених та дуалістичних монархій).

Тиранічний – метою є встановлення режиму особистої влади для задоволення власних потреб (диктатура Сомоси в Нікарагуа, правління Івана Грозного).

Деструктивний – метою є абсолютне обмеження демократичних засад політичного життя, політичного плюралізму, прав і свобод особи, свободи ЗМІ тощо (влада А. Піночета Угарте в Чилі у 1973 – 1988 роках).

 7. Тоталітарний режим

Тоталітарний режим (лат. totalitario – весь, цілісний) характеризується абсолютним контролем держави над всіма сферами суспільного життя, абсолютною покорою людини політичній владі та пануючій ідеології.

Ознаки тоталітарного політико-державного режиму:

1.         Держава прагне до глобального панування над всіма сферами суспільного життя, до всеохоплюючої влади.

2.         Суспільство практично повністю відчужено від політичної влади, але воно не усвідомлює цього, адже становить масову соціальну базу режиму у якості суспільно-політичного руху.

3.         Монопольний державний контроль над релігією, культурою, засобами масової інформації, економікою тощо.

4.         Абсолютна законодавча реґламентація суспільних відносин, яка базується на принципі “заборонено все, що прямо не дозволено владою”.

5.         Державна влада формується бюрократичним способом, через закриті для суспільства канали, оточена таємним ореолом і недоступна для контролю з боку народу.

6.         Домінуючим методом управління стає насильство, примус, репресії та терор, заснований на тотальному та перманентному насильстві.

7.         Панування однієї партії, фактичне зрощення її професійного апарату з державою (так звана однопартійна політична система), заборона опозиції.

8.         Права і свободи людини і громадянина мають декларативний, формальний характер, гарантії їх реалізації відсутні.

9.         Економічною основою режиму виступає майно, що знаходиться в общинній, монополістичній чи державній власності.

10.       Наявність однієї офіційної ідеології, фактичне усунення плюралізму. Ця моністична (тобто єдина, пануюча, не припускаючи плюралізму) ідеологія виходить виключно від пануючої партії та не терпить ніякої опозиції чи критики. При цьому існує наявність особистої ролі пропаганди та фактична відсутність демократичних інститутів, в результаті чого відбувається тотальне відчуження індивіду від влади (наприклад, переслідується церква).

11.       Централізація державної влади на чолі з диктатором та його оточенням – так званий принцип «вождізму», в умовах якого вождь обов’язково повинен бути лідером харизматичного типу.

12.       Непідконтрольність державних репресивних органів суспільству.

13.       Відсутність правової державності та громадянського суспільства, антикапіталізм.

14.       Державна влада здійснюється за своїм розсудом, без урахування думки більшості. Вона суперечить демократичним механізмам, інститутам та нормам.

Залежно від тоталітарної ідеї тоталітарні політико-державні режими поділяються на:

1.    Соціальний – опирається на соціально-класову ідеологію (СРСР за часів Й. Сталіна та КНР за часів Мао Цзедуна).

2.    Національний – опирається на національно-расову ідеологію (фашистська Італія та націонал-соціалістична Німеччина).

3.    Релігійний – опирається на релігійну ідеологію (ісламський фундаменталізм в Ірані за часів аятоли Хомейні та в талібському Афганістані).

 8. Цивілізаційний підхід до типології держави

Цивілізаційний підхід з них ґрунтується на віднесенні держави до певного типу цивілізації.

Цивілізація – це соціокультурна система, що включає в себе соціально-економічні умови життєдіяльності суспільства, його етнічні і релігійні основи, ступінь гармонізації людини і природи, а також рівень економічної, політичної, соціальної і духовної свободи особи.

Більшість вчених вважають, що цивілізація є синонімом культури. Остання означає рівень і ступінь розвитку матеріальної і духовної культури, а також епоху деградації і занепаду культури в противагу її цілісності й обмеженості. В результаті ж того, що культура має безліч визначень, виникає можливість говорити про самі різні варіанти цивілізаційної типології. зокрема:

східний, західний і змішаний (проміжний) тип держави;

європейський, азіатський і північноамериканський тип держави;

стародавній, середньовічний і сучасний тип держави;

аграрний, індустріальний і інформаційний тип держави;

селянський, промисловий і науково-технічний тип держави:

доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний тип держави;

локальний, особливий і сучасний тип держави.

Сутність формаційного підходу до типології держави визначається суспільно-економічною формацією.

Суспільно-економічна формація являє собою історичний тип суспільства, заснований на певному способі виробництва і виступаючий як найважливіший щабель поступального розвитку людства.

Відповідно до формаційного підходу розрізняються наступні типи держав:

рабовласницький;

феодальний;

буржуазний;

соціалістичний.

Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити два моменти:

Тут не виділяється те головне, що характеризує державу – приналежність політичної влади.

Недостатня розробка даної типології, про що свідчить множинність основ для виділення самих цивілізацій і, відповідно, типів держави. Не випадково, що в роботах, які базуються на даному підході, розгляд конкретних типів держави, їхньої зміни йде відповідно до формаційного підходу, а про цивілізаційні типи говориться мимохідь.

Зараз сучасна наука використовує типологію, засновану на формаційному підході. Цивілізаційний підхід служить лише свого роду доповненням цієї типології.

Розглянемо аграрний, індустріальний та інформаційний тип держави.

Аграрний тип держави існував декілька тисячоліть. Він характеризується тим, що земля в ньому була основою економіки, життя, культури, родинної структури та політики. В кожній з держав аграрного типу життя було організовано навколо села. В кожній з цих держав існував простий розподіл праці та невелика кількість чітко визначених каст та класів: знать, духовенство, воїни, раби чи кріпаки. Влада, як правило, була авторитарною. Становище людини у житті визначалося лише фактом його народження. В усіх аграрних цивілізаціях економіка була децентралізованою тому, що суспільство виробляло більшість з того, що потрібно було людям для існування. В державі аграрного типу ніколи не поставало питання щодо того, кому належить влада, хто всім розпоряджається. Адже, як зазначав відомий соціолог Е. Тоффлер: “Знаходячись під владою королів чи шаманів, вождів, богів сонця чи святих, люди здебільшого не мали сумнівів щодо того, хто має право і можливість розпоряджатися ними… Кожна людина знала, кому вона підкоряється”.

Індустріальний тип держави існував майже 300 років, коли в 1650–1750 рр. розпочалася промислова революція в Англії. Для індустріальної цивілізації були характерними: стандартизація, спеціалізація, синхронізація, концентрація, максимізація, централізація. Економіка опирається на вичерпну енергетику: нафта, газ, вугіль тощо З’являється технократія. Саме вона, ставши урядом, стимулювала розвиток залізниць, побудову портів, автострад, каналів тощо. Вона створила адекватну систему комунікацій: пошту, телеграф, телефон. Саме вона стандартизувала торгівлю за рахунок вироблення єдиних тарифів та мір. Вона зруйнувала велику родину (свого роду рід) і створила так звану нуклеарну родину: батьки й діти, викинувши з родини інших родичів. Влада в державі індустріального типу належала саме технократам. Тепер і президенти, і королі, і міністри вважали себе не державними і політичними лідерами, а скоріше менеджерами. Державна ж бюрократія нагадувала піраміду. З’являються національні держави.

Інформаційний тип держави розпочався десь в середині ХХ століття. Для інформаційної цивілізації характерними є десинхронізація, децентралізація, злам чітких стандартів у виробництві та житті, перехід до універсалізації знань тощо. Основним багатством тепер визнаються знання та інформація. Економіка опирається на енергетику, що має здатність відновлюватись: Сонце, вітер, хвилі тощо. Державна ж бюрократія все більшою мірою переймає матричний устрій. Національні держави поступово ліквідуються, їм на заміну йде глобалізм.

Розглянемо азіатський, європейський і північноамериканський типи держав.

Азіатський тип держави характеризується наступними рисами:

У минулому усі вони були необмеженими монархіями, деспотіями; мали потужний чиновницький апарат; в основі їхньої економіки лежала державна форма власності на основні засоби виробництва («влада – власність»), а приватна власність мала другорядне значення.

Азіатське суспільство було застійним, стагнаційним: протягом століть, а іноді і тисячоріч воно практично не розвивалося.

Внутрішнє життя ґрунтувалося на релігії, етиці, традиціях.

Зміна одного державного ладу іншим здійснювалася поступово, за допомогою повільної еволюції.

Європейський тип держави характеризується наступними рисами:

Поділ світської і релігійної влади. Визначальна роль приватної власності відносно державної. Бурхливий, стрибкоподібний розвиток європейського суспільства. Зміна одного державного ладу іншим здійснюється за допомогою потрясінь (Велике переселення народів, революції). Північноамериканський тип держави (США, Канада) характеризується тим, що у своєму розвитку він минав періоди класичного рабовласництва і феодалізму. Розвиток йшов як за допомогою реформ, так і за допомогою потрясінь (громадянська війна в США).