Філософські та історичні витоки концепції національного самовизначення

3. Філософські та історичні витоки концепції національного самовизначення

ХVП-ХVШ ст.ст. увійшли до історії як доба, що внесла суттєві корективи у перебіг історичного розвитку Європи. Ці корективи стали наслідком двох рівнобіжних суспільних процесів. З одного боку, це тотальна криза феодалізму як соціально-економічного і духовно-культурного ладу. З іншого, це завершення процесів націогенезу в основних «державних народностей» Західної Європи. У контексті даного дослідження нас цікавлять такі аспекти даних історичних трансформацій.

Криза феодалізму та абсолютних монархій була зумовлена виходом на провідні позиції т. зв. “третього стану”, або “буржуазії”, в економічній та культурній сферах.

У суспільно-політичному мисленні це потягло за собою, зокрема, глибокі зміни у розумінні такого поняття, як “носій суверенітету”. Доти носієм суверенітету (сувереном) вважався монарх, король (згадаймо відоме висловлювання Людовіка XIV “Держава — це я”). У поняття “нація” ж включався знову ж таки король плюс шляхта і вище духівництво. За визначенням Жозефа Марі де Местра, одного з найяскравіших ідеологів абсолютизму ХVШ ст.: “Що таке нація? Це є суверен і аристократія”[7]. Слово “нація” (nation) застосовувалось для позначення вищих верств суспільства, які мали безпосереднє відношення до здійснення державного суверенітету. Для позначення ж решти суспільства, цебто абсолютної більшості населення, у французькій мові вживалося слово “people”. Чинники етнонаціонального плану у цій схемі до уваги майже не бралися. У феодальній Європі переважали анаціональні канони суспільного мислення. Доктрини римо-католицької церкви мали виразно універсалістичний характер. Католицький клір (І стан) усвідомлював себе як всеєвропейську єдність. Де саме можна сказати і про II стан — шляхту, яка керувалась єдиним лицарським “кодексом честі”. “Коли ж ідеться про загальну характеристику кляси феодального панства, то момент незв'язаності її з народністю належить до найважливіших її елементів. Вона була зв'язана тільки з державою і то тільки через особу монарха і при тім ця зв'язаність не була ані абсолютною, ані виключною”. За словами О. Субтельного, “етнічна тотожність не розглядалася як особливий критерій визначення групової тотожності. Правові та соціально-економічні відмінності, втілені в системі феодальних ставів, тобто відмінності в межах одного народу, вважалися важливішими, ніж відмінності між народами”. Патріотизм такою “нацією” розумівся як відданість правлячій династії, а не країні і надто не народові. Перехід від служби одній державі на службу іншій був узвичаєною річчю: “... 1634 р. під Райнфельден командував цісарським військом француз (Мерсі), а французьким — німець (князь Бернард Веймарський). Національна свідомість тих чужинців мусила виглядати по наших поглядах дуже дивно”.

Тепер же все стало зовсім не так. Французька революція 1789 р. остаточно зруйнувала феодальні порядки. “Те, що у середньовіччі було привілеєм сотень сімей... поширилося на тисячі і мільйони, аж поки не стало правом кожного громадянина... [Революцією — Авт.] не стільки знищувалося дворянство, скільки весь народ успадковував його привілеї. Це рівність у благородстві, а не у безправності”.

Поняттям “нація” було охоплено весь “people”. Таким чином підкреслено, що сувереном держави стає саме весь народ, який перетворюється таким чином з people на nation. Коли один з чільних діячів революції граф Мірабо запропонував назвати наради Ш стану, “representants du people francaise”, йому рішуче заперечила абсолютна більшість делегатів: “зібрання назвало себе ... “assamble nationale”, щоби зазначити свою волю бути активним, свій вихід з відчиненого, пасивного політичного становища”. Французька Конституція 1791 р. проголошувала: “Суверенітет є єдиним, неподільним, невіддільним і невідчужуваним. Він належить нації; ні група людей, ні будь-яка особа не можуть його привласнити”.

Ідеологічною підставою для такого перевороту стала доктрина народного суверенітету. За словами видатного англійського етносоціолога Е. Сміта, “маси вперше стають суб'єктом історії під гаслом народного суверенітету. Ідеї, подібні до цієї, з’являлися й раніше, і мірою ентропії традиційного феодально-патріархального суспільства і становлення суспільства новою, громадянського, їхній вплив був дедалі більшим, їх творцями були Марселій Падуанський (IV ст.), монархомахи — Ф. Дюплессі-Морне, Ф. Отман, І. Альтузій, Дж. Бьюкенен (II пол. XVI — поч. XVII ст.ст.), Дж. Локк (XVII ст.) (див.: Б. Манеліс. 31.— С. 28.). Але, безумовно, найбільшої вивершеності, підсиленої історичною доречністю, доктрина сягнула у ХVШ ст. у праці Жаш-Жака Руссо “Про суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762).

Основні положення доктрини виглядають так:

Єдиним носієм суверенної влади є народ. Вираженням спільної волі народу є закон. Суверенітет є абсолютна, незалежна, невідчужувана і неподільна влада народу, спрямовувана його спільною волею. Кожен громадянин держави, підкоряючись спільній волі, вираженій у законі, прийнятому в тому числі і ним самим, тим самим підкоряється ніби самому собі. Таким чином, політична воля окремого громадянина стає всезагальною політичною волею, і навпаки.

Особливо цікавим є наступний момент. Руссо обстоює створення невеликих держав, оскільки у великих державах народ безпосередньо не може здійснювати свій суверенітет. Цей висновок, безумовно, був одним з вагомих аргументів при обґрунтуванні переваг національної держави порівняно з імперією.

Таким чином, з ідеї народного суверенітету взагалі виводиться ідея національного суверенітету зокрема. За словами німецького політолога Яна Егберта, «... відвойований у князів суверенітет містив у собі ядро етнонаціонального суверенітету».

Своєю чергою, здобуття національного суверенітету є наслідком здійснення акту національного самовизначення, самоопанування. «Отже, державно-правна концепція народного суверенітету набрала в політичній площині форми ідеї самовизначення народів. Це було настільки закономірно, що народжена з раціоналізму теорія народного суверенітету породила наскрізь стихійний рух, який багато народів, а навіть етнічних груп, підняв до рівня націй».

Другою філософсько-історичною розвитковою лінією, що потенційно містила у собі принцип національного самовизначення, була лінія етнокультурна. Як показано вище, спосіб організації суспільно-політичного життя у добу феодалізму був принципово анаціональним. Проте це зовсім не означає, що етнонаціональний чинник був зовсім виключений зі структури політичної організації в Європі.

Власне безнаціональний період у Європі завершився з розпадом Каролінгської імперії (ІХ ст.). Та й цей період, так би мовити, є не так безнаціональним, як хаотично-національним; майже півтисячоліття Європа була киплячим, нуртуючим етнічним казаном. Суміш, що варилася в ньому, складалась з “племен та язиків”, свого часу поневолених Римською імперією (кельти, іберійці тощо), самих римлян, а також цілої низки германських, слов'янських та східно-степових народів, занесених сюди Великим переселенням. Протягом цього часу виникали і занепадали держави, засновані одними племенами на землях інших, коронувалися і скидалися без кінця і краю королі, чинились неперервні завоювання всіх всіма, аж поки все це не вгамувалося під берлом франкських королів. Відтоді процеси етногенетичного розвитку пішли тихоплинно і неквапно. Головним їх результатом було формування двох народностей — німецької та французької, кожна з яких усвідомлювала свою внутрішню єдність і через те прагнула до політичної суб'єктності. Франкську імперію спіткала доля всіх ранньофеодальних монархій — вона розпалася, і притому саме за національно-територіальною ознакою, незважаючи на те, що у 883 р., цебто у рік поділу імперії за Верденським договором між онуками імператора Карла Великого, ніхто не чув ані про принцип національного самовизначення, ані про національну державність. Саме тому видатний український історик і політолог Іван Лисяк-Рудницький вважав, що “важливіші європейські нації сформувались після перелому першого і другого тисячоліть нашої ери”.

Подібні ж думки висловлював ніхто інший, як Фрідріх Енгельс — всупереч сумнівним твердженням про те, що марксизм пов'язував формування націй виключно з настанням доби капіталізму. Тим часом “класик” писав (і щодо цього, принаймні, з ним важко не погодитися): “із змішання народів, що відбулося в ранньому середньовіччі, поступово розвивалися нові національності”. Енгельс доводить, що національні ідентичності німців та французів були на початку X ст. вже настільки чіткими, що саме вони зумовлювали подальші (по розпаді Франкської імперії) зміни державних кордонів: “Як тільки відбулося розмежування на мовні групи,... ці групи, природно, стали певною основою утворення держав, національності почали розвиватися в нації. Який сильний був цей процес вже у Х ст., доводить швидкий розпад мішаної держави Лотарингія”. Подальша картина етнополітичного розвитку Європи виглядає так: “В добі хрестоносних походів ряд національних колективів — французи, німці, англійці, кастилійці (іспанці), — зарисовується вже зовсім виразно” . Дана цитата змальовує стан на ХІ-ХШ ст.ст. Вже протягом XIV ст. французька мова витісняється з публічного життя Англії. 1362 р. англійський парламент почав дебати англійською мовою, мотивуючи це тим, що народ не розуміє французької. ХV-ХVІ ст.ст. — “це період утвердження сильних національних монархій: Іспанія - Фердинанда та Ізабели, Франція - Людовік ХІ та Франсуа І, Англія перших Тюдорів. Паралельні явища існували також у Східній Європі, наприклад панування Юрія Подєбрадського у Чехії. Німці та італійці, що їм у той час не вдалося створити національних монархій, принаймні робили спроби й зусилля у цьому напрямі: т. зв. “імперська реформа” у Німеччині за Максиміліана І та намагання Борджиїв і Юлія ІІ в Італії».

Отже, протягом цілого середньовіччя держави існували все ж здебільшого як держави національні, хоча офіційно вони такими не були; і незважаючи на те, що назвати націями відповідні “державні народності” повною мірою ще не можна було, всередині кожної з держав загалом тривало становлення принаймні основної нації, яка в процесі свого націогенезу деколи інкорпорувала до свого складу інші, як у Франції північно-французька народність поступово поглинула південно-французьку (провансальську, окситанську), а “на Піренейському півострові два тамтешніх народи, які належать до романської мовної групи, об'єднались в королівство Іспанське, і Арагон, що говорив провансальською мовою, підкорився кастільській літературній мові”. “Правда, — продовжуємо ми словами Енгельса, — протягом цілого середньовіччя межі поширення мови далеко не збігалися з межами держав, але все ж кожна національність, за винятком, може, Італії, була представлена в Європі окремою великою державою, і тенденція до створення національних держав, яка виступає все виразніше і свідоміше, є однією з найважливіших підойм прогресу у середні віки”.

Ця тенденція, мабуть, справді була виразною, свідомою і прогресивною, якщо навіть теоретик такого антинаціонального вчення, як марксизм, її не лише зауважив, а й так виразно і акцентовано, мало не любовно, вималював.

Отже, тенденція до утворення національних держав розвивалася протягом усього середньовіччя і поступово долала станово-династичний принцип державотворення. На початку XX ст. цей процес дуже образно змалював такий собі М. Ратнер: “Суперечка між державою і нацією — стара одвічна суперечка. Держава просвіченого абсолютизму казала народам: “Я — держава і повинна лишатися єдиною. Тому станьте ви всі однією нацією. Це буде вигідно як мені, так і всім!”. Але зараз же виступили нації й оголосили: “Ми існували ще до утворення держави, ми родоначальники, ми — природа. Ми хочемо і повинні стати державами!”. Весь цей час у кожній європейській країні відбувалася поступова мовно-культурна консолідація, що ішла пліч-о-пліч з консолідацією економічною і політичною. “Все це заперечує тезу, нібито європейські нації сформувалися щойно на переломі ХVШ і XIX ст.ст. З іншого боку, нема сумніву, що щойно Французька революція (та її еквіваленти в інших європейських країнах) висунула ідею, що носієм політичної волі є загал населення. Цим самим Французька революція (та рухи, що з неї виникли) відіграла велику націотворчу роль, бо вона перетворила підданих на громадян, роблячи цих громадян співвідповідальними за долю колективу — нації” (І. Лисяк-Рудницький, ЗО.— С. 16.). Процеси націогенезу і становлення громадянського суспільства, отже, були не лише взаємопов'язаними, а й, так би мовити, взаємопідштовхуючими один відносно одного.

Подібно до того, як французький раціоналізм і Жан-Жак Руссо дав концентровану концепцію народного суверенітету, так німецький романтизм в особі Йогана-Готфріда Гердера дав сконцентровану концепцію етноплюрального світогляду.

Романтизм виходив із наскрізь антираціональних засад. Він виступав проти одноманітності і нівеляції життя, він закликав до бунту проти утилітаризму, до безмежної свободи, до нескінченного творчого оновлення і вдосконалення. Він був залюблений у минувшину і шукав своїх ідеалів саме там. Через усе це романтики були просто-таки закохані у ті людські об'єднання і спільності, які базувалися не на спільному інтересі й вигоді, а на духовній і кровній спорідненості. Такими колективами були (і є), звичайно, сім'я і народ як етнос.

Гердер дотримувався саме таких поглядів. Його “Ідеї до філософії історії людства” (1784-1791) — і до сьогодні найкраще, що було створене в Європі на етнофілософську тематику.

Насамперед Гердер постулював, що найоптимальнішою з груп, що до них належить кожна людина — це група етнічна або народна, оскільки народна (етнічна) приналежність є найбільш міцно вкоріненою в людському єстві. Кожен народ має свій власний дух, який озивається щохвилини в душах людей, що до нього (народу) належать. Гердер так і назвав його: народний дух — Volkgeist. Далі Гердер робить надзвичайно важливий крок — він заперечує поділ народів та культур на вищі і нижчі і стверджує онтологічну рівність всіх народів, що існують на землі (див.: І. Берлін, 2.— С. 714.). Він обстоює розмаїття культур як найкоштовніший скарб людства, і виступає за необхідність взаємозбагачуючих контактів між ними. Гердер твердив, що в унікальності кожної з культур і полягає її цінність, і казав, що лише унікальне має справжню історичну вартість. Одним з перших у Європі Гердер побачив негативні наслідки нівелювання культурних особливостей. Гердер заперечував імперську форму державного устрою, яку він цілком слушно вважав перешкодою розвиткові народних культур і просто-таки ненавидів завойовників-імперіалістів Олександра Македонського, Юлія Цезаря, Карла Великого та Наполеона Бонапарта за те, що вони “нищили культури поневолених народів”. Він недолюблював Австрію за її національну строкатість і пригнобленість та культурну приниженість народів, що перебували під владою Габсбургів — адже він вважав (як незадовго до нього Монтеск'є), що не імперська зажерливість, а “моря, гірські пасма, річки — природні межі країв, межі народів, способу життя, мови, держави... гори, моря, річки правили за межі, лінії, що визначали плин всесвітньої історії”.

Нарешті, найголовніше, що з необхідністю випливає з вищесказаного: Гердер чітко визначив первинність і пріоритетність нації перед державою, сказавши, що “нація є природним органом людства, держава — штучним витвором” і проголосив, що ідеалом всесвітньої єдності, яка найкраще забезпечить свобідний поступ людства, є існування останнього у формі конгломерату національних держав і що взагалі найбільш природною є держава, яка складається з одного народу з єдиним національним характером.

Якого ж ще кращого, ще хвалебнішого виправдання своєму існуванню і своїм претензіям на остаточне опанування держави могли собі бажати молоді європейські нації?

Філософ Г.Федотов колись написав, що “сучасна нація — держава є продуктом двох спершу ворогуючих сил: романтизму і Французької революції. Романтизм, з його переоцінкою всього ірраціонального в людині та культурі, вибудував ідею народу на підсвідомих елементах його життя: мові, фольклорі, язичницькій релігії природи. Народ романтиків збігався з мовною спільністю. Французька революція зробила його (звичайно, інший, наскрізь розумовий народ) сувереном, єдиним носієм державної влади. Народи Європи, поневолені революційною Францією, в боротьбі з нею пройшли через її школу, їхній культурний, побутовий, релігійний націоналізм перетворився на політичний».

Завершення феодальної доби, ентропія аграрно-патріархального укладу та абсолютних монархій, становлення громадянського суспільства і пов'язаного з ним принципу народного суверенітету цілком закономірно збіглося в одному історичному відтинку з довершенням (в головних рисах) становлення основних європейських націй та виникненням відповідних цьому становленню ідей, за якими ці нації (а не просто “народ”) є справжніми творцями і власниками держав.

Наслідком такого збігу могло бути лише те, що ним і стало: поява принципу національної держави і національного самовизначення як способу утворення такої держави.

На завершення слід особливо наголосити на одному принциповому моменті. Незважаючи на те, що весь вищевикладений філософський та історичний матеріал стосується лише одного з історичних регіонів світу, а саме — Європи, його загальносвітова значущість від цього не зменшується. Зумовлено це тим, що протягом ХІХ-ХХ ст. ст. ідеї європейської соціальної філософії та деякі шаблони суспільно-політичного устрою в той чи інший спосіб поширилися або просто стали відомі в цілому світі. Це означає не те, що інші історичні регіони (культурно-цивілізаційні комплекси) таким чином розмиваються, а те, що, зокрема, принципи національного самовизначення і національної державності використовуються для обґрунтування політичного усамостійнення тих етносоціальних спільностей, які не могли пройти етапу громадянського самостановлення не лише внаслідок несприятливих історичних обставин та умов, а і внаслідок своєї неєвропейської культурно-цивілізаційної приналежності. Наприклад, курди, борючись за національну державність, зовсім не мають на увазі побудову Курдистану як ліберальної держави західного типу, їхня боротьба за свободу, як і боротьба десятків інших народів Азії та Африки, є зовсім не свідченням цілковитого засвоєння ними західної політичної філософії, як це здається декому, а проявом зовсім іншого історичного процесу — реструктуризації кожного культурно-цивілізаційного комплексу на плюралістичних засадах. Західні ж ідеї національного самовизначення і національної державності виявляються в цьому контексті не більш ніж вдалим способом формального обґрунтування.