Права націй

ВСТУП

Однією з цілей Організації Об'єднаних Націй, згідно зі ст. 1 Статуту ООН, є заохочення й розвиток „поваги до прав людини та основних свобод для всіх без різниці рас, статі, мови і релігії”. Як показує практика, це вважається непрямим закріпленням в Статуті ООН принципу поваги прав людини. Але ж з окремих людей складаються групи, нації, народи. Вони теж мають свої права. І зараз виникає все більше запитань щодо реалізації прав національних та етнічних меншин, народів тощо. Більшість існуючих документів, що повинні регулювати вказані питання, носять декларативний, лозунговий характер і не мають за собою дієвого механізму реалізації і захисту цих прав.

Одним із завдань роботи є проведення дослідження теоретико-правових норм і принципів, а також практичних аспектів реалізації прав національних меншин і, у першу чергу, такої основної норми як право націй на самовизначення.

Розглядаючи проблему прав національних меншостей з погляду природного права, справедливо думати, що права меншин є похідними від базових принципів індивідуальних людських прав і, у цьому розумінні, мають право на захист і збереження, як з погляду невід'ємних прав і природних свобод, так і в плані забезпечення вільного і безконфліктного розвитку цілих суспільств і територій. Однак, якщо в сфері природного права визнаються права національних меншин, то міжнародне позитивне право ігнорує їх і містить волаючі розбіжності з природним правом. Основна причина такої ситуації, складається в значній вузькості розуміння і застосування міжнародного права, що по суті є правовим відображенням міждержавних, а не міжнародних відносин, тобто коли суб'єктом міжнародного права є не народи, а держави. Саме тому принципи державного суверенітету і цілісності державно-територіальних границь є пріоритетними в діяльності майже всіх найважливіших міжнародних інститутів. Тому надання народам статусу міжнародної правосуб'єктності кардинальним образом вплине на всю систему захисту і забезпечення їхніх невід'ємних прав.

Спроба ігнорувати права меншостей у рамках держав і в міжнародному плані веде від рішення проблеми, створює вогнища криз і конфліктів, що добре видно на прикладі колишніх СРСР і Югославії. "Меншості намагаються захистити свої колективні права в рамках визначених держав і ці спроби найчастіше приведуть до конфліктних ситуацій і створюють безпосередню загрозу і небезпеку також і іншим державам". Ця теза формулює одну з основних причин міжнаціонального конфлікту - порушення колективних прав, що представляється дуже актуальним у світлі проблем врегулювання національних збройних конфліктів.

У цілому тема представляє, безсумнівно, великий інтерес як для вчених та юристів-практиків, що спеціалізуються на теорії держави та права й міжнародному праві, так і для практичного використання цілого ряду її положень для рішення конкретних політичних проблем і, у першу чергу, проблеми врегулювання конфліктних ситуацій.

1 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПРАВА НАЦІЇ

1.1 Поняття та підходи щодо кваліфікації прав нації

Права нації. При розгляді цієї теми закономірно виникає питання: «А що ж таке нація?»

У сучасному світі існують дві традиції тлумачення поняття “нація”. Традиція східна і традиція західна.

По західній традиції, заснованій на формаційному підході до процесу суспільно-історичного розвитку, нація являє собою явище, властиве винятково Новому і Новітньому часу. Поява націй, як історичного феномена, пов’язана з утворенням національної держави, а також з формуванням капіталістичних відносин. Утворення нації є прямий результат переходу від традиційного аграрного суспільства до суспільства індустріального і постіндустріального. До початку процесу індустріалізації націй як таких не існувало.

Відповідно до західної традиції розуміння нації, вона являє собою наступну ланку в ланцюжку розвитку людських колективів: рід - плем'я - етнос - нація. Поняття нації саме по собі є поняття надкласове. Нація, як особливий людський колектив, являє собою історично сформовану поліетнічну спільність - сукупність підданих (громадян) держави.

Поняття нації в західній традиції в принципі не віддільне від поняття національна держава. З цього погляду, ознаками нації є наявність єдиної культури, національної самосвідомості чи державного прагнення до знаходження такої. Національність людини визначається не його етнічною, а винятково державно-правовою приналежністю.

Національна самосвідомість, інакше кажучи, здатність усвідомлювати себе членом національного колективу, є визначальною ознакою нації. Виникає вона в Новий час, коли валяться звичні форми спільності людей (клани, цехи, громади) корпоративного характеру, людина залишається один на один зі швидкоплинним світом і вибирає нову надкласову спільність - націю. Виникають нації внаслідок проведення політики, орієнтованої на збіг етнокультурних і державних кордонів..

Переходячи безпосередньо до теми роботи, необхідно визначиться також з поняттями: права й основні свободи людини як складової одиниці нації. Наукоподібне визначення: права людини - це такі права і свободи, що істотні для характеристики правового положення особистості в суспільстві. Є багато прав, наприклад, право переходу вулиці на зелене світло. Але, однак, до прав людини це право ніяк не віднесеш, воно не настільки істотне. А от право на працю, право на утворення, свобода слова, свобода преси і таке інше, - це, безумовно, такі права і свободи, що визначають правовий статус особистості, істотні для характеристики цього статусу.

Якщо говорити не наукоподібною мовою, то можна сказати, що права людини - це такі права і свободи, без яких відповідно до сформованих зараз поглядів неможливо нормальне існування людини в суспільстві [1, 24].

Часто, коли ми займаємося правами людини в суспільстві, з'являється питання про права меншин. Це дуже складна проблема. Ми починаємо говорити про права певних груп людей: про права нації, про права соціального класу, і так далі. Ця тема не стикується з мовою прав людини, тому що права людини - це права одиниці. І закони, що приймаються тільки в рамках визначених країн, так само, як і закони міжнародного рівня, що займаються проблемами меншин, розглядають, як правило, проблеми осіб, що належать до національних меншин. Якщо дивитися на міжнародні закони, що стосуються прав людини, то можна знайти тільки одну статтю, що говорить про колективні права. Це, перша стаття Міжнародного Пакту про соціальні, культурні і політичні права. Вона говорить, що нації мають право на самовизначення. Звернувшись до словника, можемо знайти наступне визначення. Колективні права (Collective rights) - права, що належать колективам у силу своєї природи і характеру. Такими правами є права меншин, що складаються з певної кількості членів, пов'язаних загальними національними, етнічними, релігійними чи мовними узами, а також права народів. Останні містять у собі право на самовизначення, право на розвиток, право на мир і безпеку і право на здорове навколишнє середовище, права корінних народів и інші [2, 145].

Але основна проблема полягає в тому, що означає слово "нація", яке використовується в цих документах. Воно настільки складне, що взагалі не розвивається надалі в документах по цій проблемі. І там, де є закони, які говорять про права меншин, говориться не про права співтовариств, а лише про права окремих осіб, приналежних до цим меншин.

Якщо ж говорити про права нації або про права певних груп, ми ідемо від мови прав людини і починаємо говорити мовою політики це вже зовсім інша проблема.

Тому перейду відразу до класифікації прав людини. Тут є різні підходи. По-перше, розрізняють: індивідуальні права людини і колективні права людини. Наприклад, права профспілок чи право народів на самовизначення - це колективні права. Останнє право іноді відносять до прав народів, але право народів має теж, так сказати, правочоловічний ракурс. Обидва Пакти про права людини, Пакт про цивільні і політичні права і Пакт про економічні, соціальні і культурні права починаються зі статей, присвячених праву народів на самовизначення.

Звичайно притримуються класифікації, встановленої Пактами про права людини. Розрізняють економічні права, соціальні права, культурні права, громадянські права и політичні права.

Виникає ще одне питання: чи вичерпаний перелік прав людини, який сформульований в існуючих на сьогоднішній день міжнародних документах, зокрема в Пактах про права людини? Ні, перелік цей не є вичерпаним. Свідоцтвом цього є інша класифікація прав людини. Ця класифікація одержала найменування концепції трьох поколінь прав людини в силу історичного характеру формування теорії, ідеології й практики прав людини. Відразу слід визначити, що це зовсім не формальний критерій, він частково співпадає й з суб’єктним критерієм, та з класифікацією по сфері суспільних відношень.

Дана теорія в радянський час і в період перебудови у нас не дуже була популярна, її підхопили в основному країни, що розвиваються. Її сформулював на початку 70-х років французький юрист Карел Вазак, який довго працював в ЮНЕСКО. Прихильники цієї концепції говорили, що перше покоління прав людини - це цивільні та політичні права. До першого покоління прав людини відносять звичайно традиційні ліберальні права и свободи, з яких, і починаються права людини в їх сучасному розумінні. До цього покоління належать такі права і свободи, як право на життя; свобода від катувань і жорстокого чи принижуючого гідність поводження чи покарання; право на свободу; право власності; свобода совісті і думки; свобода слова й інформації; рівність перед законом і судом; заборона від дискримінації по ознакам національності, раси, мови, релігії; право приймати участь в управлінні державою; свобода асоціацій; право протестувати (або свобода мітингів та демократичне право на справедливий суд і ще ряд інших прав і свобод [3, 102].

Вище приведений основний, але не вичерпний перелік і не у формулюваннях кінця XVIII – начала XIX віків, а в їх сучасному звучанні, але весь цей достатньо довгий ряд – тільки розширене тлумачення, поглиблене и уточнене того, щоб було сформульовано предтечами буржуазних революцій и стало юридичною реальністю в деклараціях, народжених американською и французькою революціями.

Неважко замітить, що всі ці права є дійсно загальними и універсальними, вони належать кожному незалежно від його походження, кольору шкіри, сфері занять и т.д. У сукупності вони складають те, що робить абстрактну людину – вільним членом вільного суспільства.

Свобода – це внутрішній зміст фундаментальних прав, які й є “будівельним матеріалом”, “цеглинкою”, перетворюючи ідею свободи у світосприйняття вільної людини й суспільства, в якому я живу, – в вільне суспільство.

Фундаментальні права першого покоління в міжнародному і західноєвропейському праві називаються громадянськими і політичними правами і свободами. Основи цих прав були сформульовані в Загальній Декларації і розвиті у вже згадуваному Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року.

Вони виникли під впливом Великої французької революції, головним чином, Декларації прав людину і громадянина, і документів американської війни за незалежність, яку в американській літературі часто називають американською революцією.

Права людини і громадянина - це внесок Заходу. Потім настала черга економічних, соціальних и культурних прав. Це, як говорили, внесок соціалістичних країн. Дійсно, саме Радянська держава висувала цю категорію прав, причому на перше місце ставилися економічні права такі, як право на працю, а також соціальні права (право на матеріальне забезпечення старості, права, пов'язані з добробутом людини, рівнем і якістю його життя: право на працю, включаючи право на вибір сфери праці, право на відпочинок, на оплачувану відпустку, на утворення, медичне і соціальне забезпечення, соціальне страхування, на захист материнства і дитинства й інші). Вони знайшли своє відображення в Загальній Декларації прав людини і більш докладно були розроблені і викладені в Міжнародному пакті про економічних, соціальних і культурних правах 1966 рік. Узагалі важко дуже зробити розходження. З історії слова не викинеш. Мабуть, тільки одне економічне право з'явилося в часи французької революції, це право на власність [4, 322].

Про третє покоління прав людини представники країн, що розвиваються, говорили як про їхній внесок. Звичайно називають такі види прав: право на мир, право на роззброювання, право на здорове навколишнє середовище і право на розвиток. Іноді додають до цього право на комунікацію, маючи на увазі встановлення справедливого, нового інформаційного порядку. Зараз якось про це забули, але для країн, що розвиваються, проблема залишається досить актуальна. До інших прав третього покоління відносять, наприклад, що випливають: принцип вільного розпорядження народом своїми природними ресурсами, право на національну і міжнародну безпеку, право бути вільним від насильства і страху, право на самобутність, право на гідне існування, право на участь у рішенні регіональних і глобальних проблем, право на загальну повагу і т.д., а також такі чудні права, як “право відкидати усі види позик, що підривають національний суверенітет, чи розвиток посилюючих залежність від іноземного чи капіталу посилюючих соціальну нерівність”, “право контролювати діяльність транснаціональних компаній, – й інших іноземних и національних капиталовклачиків, для того щоб не допускати спекулятивного збагачення” и тому подібні. Потім деякі неурядові організації намагалися сюди додати масу других видів прав, наприклад, право змінювати підлога і т.д. Це, безсумнівно, колективні права. Їх часто називають правами чи солідарності правами народів і поєднують із правом народів на самовизначення. Між іншим, у деяких міжнародних документах вони знайшли відображення. Є такий договір, Африканська Хартія прав людини і народів. Там вони зафіксовані. У широкому змісті слова це, звичайно, теж права людини [5, 20].

У значній мірі дана категорія прав людини виявилася нежиттєздатною. Усі ці права, крім, зрозуміло, права на самовизначення, носять скоріш лозунговий характер. Дуже важко встановити їхній чіткий, реальний зміст. Одна справа, наприклад, встановити, що ніхто не може бути затриманий на певний строк без санкції суду, а друга справа проголошувати право на роззброювання.

Біля десяти років тому, у рамках Комісії по правам людини була створена «група п’ятнадцяти» (що складалася з п’ятнадцяти держав), яка займалась розглядом питання про те, як здійснюється право на розвиток. Кілька років вона проробила, гроші витратила, - й робота припиналася, група "вмерла". Разом з нею і деякі документи, у першу чергу, резолюції Генеральної Асамблеї, що розшифровують деякі з цих прав. Наприклад, Декларація про право народів на мир, Декларація про право на розвиток. Показово тут наступне: перелік прав людини не вичерпаний.

Власне кажучи, назвати їх правами людини не можна; людина, звичайно, приймає участь в реалізації цих прав, але не в своєму одиничній якості, не як людина-одиця, а як учасник и член будь якого суспільства. Мова, зрозуміло, йде про нації, народи, їхніх асоціаціях і т.п., іноді говорять і про людство в цілому.

Існує значна кількість міжнародних документів, присвячених правам третього покоління: Азиатсько-Тихоокеанськая декларація людських прав індивідів и народів 1988 року, Декларація загальних обов'язків народів и урядів - країн АСЕ-АН 1983 року, Туніська декларація про права людини и народів 1988 року, Декларація ООН про право на розвиток 1986 року та інші.

Взагалі, юридична природа колективних прав викликає серйозні спори. Права третього покоління до природних прав ніхто не відносить. Отже, вони вторинні, похідні від традиційних прав людини. Така постановка питання невірна; індивідуальні і колективні права створюють єдність и не повинні суперечити один одному.

Є тут одна юридична тонкість: правова невловимість та некоректність всієї конструкції призводить до того, що частіше всього неможливо точно визначить інтерес (або те, що їм проголошується) від права (або того, що їм проголошується). А звідси – результат.

Є один випадок, передбачений міжнародним правом, при настанні якого співвідношення індивідуальних и колективних прав приймає особливий характер. Це – надзвичайний чи воєнний стан, коли під загрозу поставлене життя нації чи народу, але це – виняток. Крім того, навіть в умовах надзвичайного стану багато прав людини не можуть бути обмеженими (наприклад, свобода від катувань, без-людяного чи принизливого гідність покарання).