Право приватної власності за законодавством України

Право приватної власності за законодавством України

 

План

 

Вступ

1.         Поняття власності та права власності.

2.         Підстави виникнення та припинення права власності.

3.         Здійснення фізичними особами права приватної власності.

4.         Здійснення юридичними особами права приватної власності.

5.         Захист права приватної власності.

Висновки Список використаних джерел та літератури

Вступ

У цій роботі розглядаються правові основи одного із найважливіших інститутів сучасної демократичної держави – інституту приватної власності. В Україні правовий статус цього фундаментального інституту спирається на низку нормативно-правових актів, серед яких чільне місце посідає Конституція України, що у ст.41 визнає право приватної власності непорушним. У той же час, Основний Закон у ст.13 встановлює рівність усіх суб’єктів права власності перед законом.

В період розбудови в державі ринкової економіки, приватна власність виходить на перше місце, оскільки вона є рушійною силою і передумовою розвитку ринкових відносин. Тому особливо важливим є легалізація, законодавче забезпечення правовідносин, що виникають з приводу об’єктів приватної власності. Перехід величезної кількості об’єктів із державної до приватної власності ще з початку незалежності не завжди відбувався правовими методами.

Актуальність питань, пов’язаних із правом приватної власності в Україні лежить також у неврегульованості та прогалинах у законодавстві, що мають регламентувати ці відносини. Це викликає безліч проблем та негативних явищ у економічному та соціальному житті, серед яких, наприклад: відсутність ринку землі, незаконна приватизація тощо. Сформування нового уряду після виборів 31 вересня 2007 р. поки що не призвело до відміни мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, що має наслідком відсутність ринку землі в Україні.[1] Оскільки в країнах із розвинутою ринковою економікою земля є одним із найважливіших об’єктів приватної власності, вирішення цього питання є тією віхою, від якої, значною мірою, залежить розвиток економіки України. Особливої актуальності набуло не лише питання власності на землю, але й проблеми власності на підприємства. Зокрема, через недостатню легальну визначеність цих правовідносин, значного поширення набуло насильницьке захоплення підприємств, відоме як “рейдерство”. За даними ЗМІ, кількість незаконних захоплень підприємств в Україні на початок 2007 року досягло 3 тисяч.[2] Із цим негативним явищем, зокрема, пов’язується актуальність захисту права приватної власності.

Із розвитком ринкової економіки в нашій державі з’явилася ціла низка наявних проблем у сфері економічних відносин, предметом яких є приватна власність. Це свідчить про необхідність удосконалення регулювання інституту права приватної власності у законодавстві України.

1. Поняття власності та права власності

Розглядаючи поняття власності та права власності, перш за все необхідно визначити економічний та юридичний аспект. Так, власність, за своєю сутністю є економічною категорією і сама по собі означає суспільно-виробниче відношення з приводу привласнення особами і колективами природних і створених працею предметів [15]. Тобто у економічному розумінні власність передусім означає певні відносини, що виникають між економічними суб’єктами. Власність як економічна категорія виявляється як відношення між людьми з приводу матеріальної основи господарської діяльності, тобто засобів виробництва. В цьому, власність тісно пов’язана із економічною владою, із управлінням виробництвом, щоденними відношеннями між людьми. Тому підсистема економічних відношень власності включає в себе кількісний і якісний аспекти, а саме: аналіз відносин привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів вжитку, послуг, результатів наукової діяльності тощо [17, 40].

Часто йдеться про економічну сутність власності як базису, і про право власності як своєрідну надбудову, що створена волею суспільства і дозволяє здійснювати економічну діяльність з приводу виробництва і споживання благ. Таким чином, розглядаючи право власності як юридичну категорію, можна сказати, що воно встановлює та закріплює відносини, що існують у суспільстві щодо власності як категорії економічної. Право власності виражає суспільне ставлення до об’єктів права власності як до своїх. Право власності зароджується і розвивається у період, коли з’являється держава і право. За первіснообщинного ладу права власності не існувало, оскільки розподіл матеріальних благ здійснювався за традиціями та певними моральними уявленнями. Відносини власності набувають ознак відносин права власності, коли вони регулюються правовими нормами [18, 6].

Цивільний Кодекс України у ст.316 визначає право власності, як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Ця дефініція про незалежність від волі інших осіб підтверджує абсолютний характер права власності: власнику протистоїть невизначена кількість осіб, що має обов’язок поважати та не порушувати його право.

Право власності зазвичай визначають через сукупність правомочностей власника, якими він може здійснювати вплив на його власність. У вітчизняній літературі найпоширенішою є визначення так званої тріади правомочностей власника: право володіння, право користування і право розпорядження. Цей набір ще називають “пучком прав власника”. Інші особи, що не є власниками, іноді можуть набувати окремих правомочностей щодо чужого майна. Наприклад, охоронець лише володіє майном, що передане йому на зберігання, а орендар лише користується наданим йому у оренду майном. Однак лише власник має усю сукупність прав на свою власність. Через тріаду правомочностей власника, можна визначити право власності врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Володіння означає фактичне перебування майна під впливом особи, що володіє (володільця), його контроль, та фізичне утримування речей. Відповідно до способу отримання майна володільцем розрізняють законне і незаконне володіння. Володіння на підставі закону або дійсного правочину є законним. Усі інші способи набуття майна у володіння, в тому числі пов’язані із злочинними діями та поза волею власника є незаконними. Незаконний володілець може набувати майно добросовісним або недобросовісним шляхом залежно від того чи знав він та міг знати про незаконність такого володіння. Фактор добросовісності володіння є особливо важливим під час захисту прав власності та буде розглядатися у відповідному розділі цієї роботи. Законодавство України визнає фактичне володіння правомірним, якщо інше не випливає із закону або рішення суду. Таким чином, ст.397 ЦК України встановлює презумпцію правомірності володіння.

Право користування – є юридично закріпленою можливістю отримання корисних властивостей із речей. Це право є невід’ємною складовою “пучка прав власника”, хоча у цивілістиці є декілька можливостей для користування чужим майном. Серед них такі права як: сервітут, емфітевзис, суперфіцій, узус, узуфрукт. Характерною особливістю права користування чужими речами є можливість їх захисту, у тому числі і від власника майна, що встановлює ст.396 ЦК. Детальна увага земельним сервітутам приділяється у 16 главі Земельного кодексу України. Користування майном не може шкодити правам інших осіб. Не є допустимим зловживання цією правомочністю власника. “Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству”, сказано у 13 ст. Конституції України.

Право розпорядження – це юридично закріплена можливість вирішувати подальшу долю речей. Тобто власник має право продати, обміняти, подарувати, передати у спадок, будь-яким іншим способом відчужувати майно, або навіть знищити його. Право розпорядження є визначальним у “тріаді” прав власника. На відміну від володіння і користування, право розпоряджатися майном у повному обсязі належить лише його власнику. Винятком із цього правила є лише випадки, коли держава може розпоряджатися чужим майном за деяких умов, встановлених законодавчо: націоналізація, конфіскація, реквізиція [18, 20].

Виходячи із вищенаведеної тріади правомочностей власника, можна визначити право власника як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Однак зміст права власності може не обмежуватися лише трьома складовими. У різних наукових концепціях виводиться більша кількість прав, за допомогою яким власник може впливати на своє майно. Наприклад, англійський юрист А. Оноре виділив у сукупності відносин власності дванадцять елементів:

1) право володіння (винятково фізичного контролю над благами);

2) право використання (застосування корисних властивостей благ для себе);

3) право управління (рішення щодо того, хто і як забезпечуватиме використання благ);

4) право на доход (володіння результатами від використання благ);

5) право на капітальну цінність речі, або право суверена (на відчуження, споживання, зміну, знищення блага);

6) право на безпеку (захист, імунітет проти експропріації благ або шкоди з боку зовнішнього середовища);

7) право на заповіт і успадкування (передача благ у спадщину);

8) право на безперечне володіння благом;

9) заборона шкідливого використання (тобто способом, що завдає збитків зовнішньому середовищу);

10) відповідальність у вигляді стягнення (можливість вилучення блага на сплату боргу);

11) залишковий характер (обов'язковість повернення переданих кому-небудь правочинів після закінчення строку);

12) право на процедури й інститути, що забезпечують відновлення порушених правочинів власності.

Наприклад, у англо-американському праві, ці елементи, сполучаючись між собою різним чином, можуть утворювати більше тисячі варіантів права власності [16]. Отже, якщо не відштовхуватися лише від трьох правомочностей, визначених у тріаді прав власності, тобто володіння, користування і розпорядження, можна дати загальну дефініцію права власності наступним чином. Право власності – це право найбільш повного панування над власним майном. Це право санкціоноване державою у законодавстві.

Право власності можна розглядати у позитивному і негативному аспекті. Позитивна сторона означає право власника вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Негативний аспект полягає у праві відсторонення усіх інших осіб від будь-якого впливу на права власника. Наприклад, негативній стороні права власності відповідають пункти 6 і 12 у вищеозначеному “пучку прав власника” Оноре: захист, імунітет проти експропріації та право на процедури й інститути, що забезпечують відновлення порушених правочинів власності.

Відносини власності не обмежуються інститутом права власності. Вважається, що за його допомогою закріплюється так звана “статика” прав власності, тобто існуючий правовий стан, за якого певне майно знаходиться у власності певних суб’єктів. Інші правові відносини з приводу переходу прав власності, зміни суб’єктів власності на майно, тобто “динаміку”, регулює зобов’язальне право. Це має зовнішнє вираження у вигляді правочинів, що регулюють переміщення матеріальних цінностей від одного власника до іншого.

Розглядати право приватної власності можна у двох сенсах: об’єктивному та суб’єктивному. У об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, що регулюють право приватної власності. Ці правові норми знаходять своє вираження у законодавстві, тобто у законах та інших нормативно-правових актах. В Україні найбільш повно регламентує право власності Цивільний Кодекс. Особливості права власності на землю урегульовані Земельним Кодексом України. Що стосується права у суб’єктивному сенсі, то воно є видом мірою можливої, гарантованої законом і державою поведінки суб’єкта права [22, 80]. Відповідно, право власності – це вид і міра поведінки власника щодо володіння, користування і розпорядження майном, встановлена законодавчо. Таким чином, суб’єктивні права власників знаходять своє закріплення у об’єктивному праві. Захист суб’єктивних прав власності можливий на підставі норм, що містить, наприклад, Цивільний Кодекс України чи інші закони, що відображають право приватної власності.

Роль інституту права приватної власності тісно пов’язана не лише із економічними відносинами, але і з політичним режимом у державі. У період побудови в Україні ринкової економіки фундаментальним чином змінилося значення права приватної власності порівняно із його станом до визнання Незалежності у 1991 р., коли de jure право приватної власності не визнавалося взагалі. Головною ознакою відносин власності у радянський період було те, що відповідно до комуністичної моделі, усі засоби виробництва знаходилися у власності держави. Приватна власність не визнавалася взагалі, а встановлювалась так звана особиста трудова власність. Наприклад, Цивільний Кодекс УРСР встановлював у ст.88: “майно, що є в особистій власності громадян, не повинно служити для одержання нетрудових доходів”, тобто заперечувалася приватна власність на засоби виробництва. Також, існував обмежений перелік майна, що могло перебувати у особистій власності. Так, у ст..13 Конституції УРСР значилося, що “В особистій власності можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.” Із проголошенням Україною незалежності у національному праві запроваджуються норми, притаманні країнам із ринковою економікою. Головним зрушенням у приватному праві є юридичне закріплення приватною власності. Законодавець здебільшого послуговується радянським законодавством, вносячи у нього зміни, наприклад у ЦК УРСР закріплюється норма про приватну власність. Відповідно із появою приватної власності став можливим перехід у власність приватних осіб майна, що знаходилося у приватній власності. Тобто, стала можливою приватизація державного майна. Її значення для розбудови ринкової економіки в Україні полягає у таких позитивних наслідках:

–        забезпечення економічної свободи господарюючих суб’єктів і усунення монополії державної власності;

–        створення мотиваційного механізму зростання економіки;

–        формування класу власників і забезпечення соціальної стабільності;

–        створення нових робочих місць за рахунок розвитку структури приватного бізнесу і підприємництва;

–        прискорення науково-технічного прогресу, що є неможливим в умовах централізованої економіки [17, 51].

Таким чином, становлення права приватної власності в Україні відбувається за допомогою сукупності заходів: змін до існуючого законодавства, прийняття нових нормативно-правових актів, легалізації існуючих правовідносин з приводу власності, розширення кола юридичних інститутів, що можуть діяти у ринковій економіці.