Здійснення юридичними особами права приватної власності

4. Здійснення юридичними особами права приватної власності

Юридичні особи є суб’єктами права приватної власності. Однак таке становище є наслідком певної еволюції самого інституту приватної власності у цивільному праві України. До прийняття Цивільного кодексу 2003 р. відносини власності регулювалися законом “Про власність” від 07.02.1991 р., у якому приватними власниками визнавалися лише громадяни-фізичні особи. Натомість, майно, що перебувало у власності юридичних осіб, було об’єктом так званої “колективної власності”. Суб’єктами права “колективної” власності визнавалися трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами. Законодавчу конструкцію права колективної власності та її суб’єктного складу було піддано гострій критиці переважною більшістю юристів (О.А. Пушкін, Я.М. Шевченко, В.І. Семчик та ін.) [21, 305]. Конструкція колективної власності давала підстави для ототожнення її із спільною власністю, оскільки власниками вважалися одночасно і юридична особа, і її засновники. Ця проблема знайшла вирішення у ЦК 2003 р., де юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільними правоздатністю та дієздатністю, можливістю бути позивачем і відповідачем у суді. Обов’язковою ознакою юридичної особи є відокремленість майна. Це означає, що майно юридичної особи складає основу її матеріальної самостійності, належить безпосередньо юридичній особі і відокремлене від майна засновників (учасників). Самостійна майнова відповідальність передбачає, що юридична особа, зазвичай, самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном [20, 36].

Цивільний кодекс регламентує правовий статус юридичних осіб приватного права (ст.81). Саме вони є суб’єктами права приватної власності. Здійснення цього права, виникнення та припинення права власності на майно залежать також від організаційно-правових форм юридичних осіб. Перелік майнових об’єктів, способів формування приватної власності юридичних осіб (господарських товариств, кооперативів, громадських і релігійних організацій, об’єднань тощо) передбачені у ЦК, законах “Про господарські товариства”, “Про споживчу кооперацію”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про об’єднання громадян” та ін. Так, наприклад, згідно ст.165 ЦК, майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу. У той же час, прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу у розмірах та у порядку, встановлених статутом кооперативу і законом. Відповідно до ст.12 закону “Про господарські товариства” ці юридичні особи є власниками: майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. Отже, суб’єктом права власності у господарських товариствах виступають господарські товариства як юридичні особи, а не їх засновники чи учасники. Засновники господарського товариства мають лише права вимагати виплати частини доходу, а також претендувати на частку в майні, що залишиться після ліквідації товариства. Згідно ст.86 ЦК, об’єднання громадян є непідприємницькими товариствами, що не мають на меті одержання прибутку для його наступного поділу між учасниками. Така організація може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Об’єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом (ст.21 Закону України “Про об’єднання громадян”).

Варто сказати, що правове регулювання відносно кількості та складу майна, що перебуває у приватній власності має диспозиційний характер. Тобто дозволено мати у власності будь-які об’єкти та у будь-якій кількості, не заборонені законом. Ст.325 ЦК вказує, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, отже і у приватній власності, встановлений Постановою Верховної Ради “Про право власності на окремі види майна”. До цих об’єктів належать:

1.      Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку N 2), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2.      Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва.

3.      Бойові отруйні речовини.

4.      Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5.      Протиградові установки.

6.      Державні еталони одиниць фізичних величин.

7.      Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.

8.      Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Особливим об’єктом, відносно якого встановлюються певні обмеження права власності, є земля. Об’єктом права власності є не земля взагалі як фізичний об’єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об’єктів права власності, щодо яких власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського виробництва, забудови тощо) [21, 294]. Кількісні обмеження для земельних ділянок як об’єкту права власності встановлює Земельний кодекс: “На період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів.”

5.Захист права приватної власності

Право приватної власності, як і будь-яке інше, підлягає захисту. Засади для цього створює Конституція, яка у ст.13 визначає, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Захист права приватної власності є невід’ємною частиною гарантованого законодавством захисту цивільних прав та інтересів. Відповідно до ст.15 ЦК, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Окрім того, що держава захищає право власності через уповноважені органи, не виключається можливість такого захисту самостійними діями власника.

Визначення способу захисту є прерогативою особи, права якої порушено, що встановлено у ч.1 ст.20 ЦК: “Право на захист особа здійснює на свій розсуд”. Відповідно захист права приватної власності, як і інших цивільних прав, може здійснюватися юрисдикційно і неюрисдикційно. Юрисдикційною форма захисту полягає у зверненні особи та діяльності уповноважених державою органів із захисту порушених суб’єктивних прав. ЇЇ зміст у тому, що особа, права і законні інтереси якої порушені, звертається за захистом до компетентних органів (в суд, органи державної влади України, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, нотаріусів тощо), що уповноважені здійснити необхідні заходи для відновлення порушеного права. Неюрисдикційною формою захисту права власності є діяльність особи, спрямована на відновлення права власності або попередження його порушення без звернення до компетентних державних органів. Цей спосіб виявляється у самозахисті цивільних прав. Згідно ст.19 ЦК, самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Характерні ознаки самозахисту:

1)           самозахист здійснюється тоді, коли порушення суб’єктивного права уже відбулося і продовжується;

2)           обстановка (обставини місця і часу) виключає можливість звернення до державного захисту, хоча і не виключає звернення до судового захисту (оскільки особа самостійно визначає найбільш дієві засоби захисту своїх інтересів);

3)           самозахист здійснюється, перш за все, силами самого потерпілого (можливість допомоги інших фізичних або юридичних осіб не виключається);

4)           самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для припинення правопорушення, і має відповідати характеру самого правопорушення (щоб не вийти за межі необхідної оборони) [21, 78]

За загальним правилом юрисдикційний захист порушених прав та інтересів здійснюється судами. Залежно від характеру правовідношень, існують речово-правові та зобов’язально-правові засоби захисту власності. Перші спрямовані на захист права власності як абсолютного права, тобто власнику протистоїть необмежена кількість осіб, кожна з яких зобов’язана поважати і не порушувати права власності. Тобто речово-правові засоби захисту права власності можуть бути спрямовані до будь-якої особи, що порушила право власності. Сюди відносяться: віндикаційний та негатрони позови, позов про визнання права власності. На відміну від речово-правових, зобов’язально-правові засоби застосовуються у випадках, коли власник перебуває із правопорушником у зобов’язальних відносинах. До цієї групи належать: позов кредитора про відшкодування збитків, спричинених невиконанням або неналежним виконанням боржником зобов’язання; позов кредитора до боржника про повернення речі, наданої йому користування за договором; позов про відшкодування збитків, понесених фізичною особою при рятуванні чужого майна від небезпеки, що йому загрожувала. У будь-якому разі за наявності між власником та правопорушником зобов’язальних відносин мають застосовуватися не речово-правові, а саме зобов’язально-правові засоби захисту права власності. Крім того, існують інші способи захисту порушених прав власності, що не входять до наведених двох груп: визнання правочину недійсним та визнання незаконним нормативного акту, що порушує право приватної власності [20, 117]. Особливістю захисту права власності є можливість не лише припиняти існуюче, але й попереджувати передбачуване можливе правопорушення. Така норма встановлена у ч.2 ст.386 ЦК: власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такого порушення.

До основних речово-правових засобів захисту права приватної власності можна віднести віндикаційний та негаторний позови. Віндикаційним є позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування майна із чужого незаконного володіння. Такі позови забезпечуються ст.387-390 ЦК. Для наочного відображення застосування цих засобів захисту права власності права звернемося до судової практики із цього питання.[3]

Розглянемо рішення Московського районного суду м. Харкова від 15.01.2007 за справою №2-650/07.

Справа № 2-650/07

РІШЕННЯ ІМ'ЯМ УКРАЇНИ

15 січня 2007 року Московський районний суд м.Харкова в складі: головуючого - судді Єлізарова І.Є., при секретарі Бузинник Є. С. , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовною завою про витребування майна із чужого незаконного володіння .

В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги та пояснив, що йому як інваліду ВВВ органами праці та соціального захисту населення був наданий автомобіль марки "ЗАЗ 110280",2003 року випуску. За висновком медичних органів позивач за станом здоров'я не має право керувати транспортним засобом, у зв'язку з чим позивач звернувся до відповідача з пропозицією бути водієм цього автомобілю , на яку відповідач погодився. Позивачем 27.04.2004 року було видано на ім'я відповідача доручення на користування , експлуатацію, ремонт, керування та проходження технічного огляду, доручення видано на один рік .

04.10.2004 року в наслідок ДТП автомобіль позивача був пошкоджений, відповідач обіцяв відремонтувати автомобіль і повернути позивачеві в належному стані . Однак відповідач автомобіль не повернув, позивачеві не відомо, що саме пошкоджено в результаті ДТП, позивач не має змогу провести експертизу для оцінки завданої шкоди, технічний паспорт на автомобіль відповідачем не повернутий позивачеві. На вимогу позивача повернути автомобіль та технічний паспорт відповідач не реагував, у зв'язку з чим позивач звернувся з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Відповідач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду був сповіщений в установленому порядку.

За таких обставин суд прийняв рішення про заочний розгляд справи, у відсутність відповідача, оскільки в справі достатньо матеріалів про права та взаємовідносини сторін.

Суд, вислухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню по наступних обставинах.

Згідно копії свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу ОСОБА_1 являється власником автомобіля марки "ЗАЗ 110280",2003 року випуску (а.с.5).

ОСОБА_1 передав у користування даний автомобіль марки "ЗАЗ 110280",2003 року випуску ОСОБА_2 , що підтверджується копією доручення виданого 27.04.2004 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_3, реєстровий НОМЕР_1 (а.с.7).

Згідно 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Таким чином, вимоги ОСОБА_1 знайшли своє підтвердження в судовому засіданні , у зв'язку із чим суд задовольняє позов в повному обсязі.

Керуючись ст.ст.209,218 ЦПК України, ст.ст.15,16, 387,388 ЦК України ,-

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Витребувати із володіння ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, автомобіль марки "ЗАЗ 110280",2003 року випуску.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Харківської області через Московський районний суд м. Харкова протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом 10 днів з дня проголошення рішення.

Суддя Єлізаров І. Є.

У вищерозглянутому рішенні ОСОБА_1 реалізувала своє законне право, передбачене ст.387 ЦК. Обов’язковою умовою подання індикаційного позову є вибуття майна із володіння власника. У даному випадку це випливає із того, що ОСОБА_2 заволоділа автомобілем без законної підстави і волі ОСОБА_1. Як видно із рішення суду, майно збереглося в натурі і незаконно знаходиться у володінні ОСОБА_2. Обов’язковою умовою при витребуванні майна із незаконного чужого володіння є індивідуально-визначений характер речі. У справі, що розглядається такою річчю є конкретний автомобіль марки "ЗАЗ 110280",2003 року випуску. Відсутність договірних відношень між власником і фактичним володільцем як обов’язкова умова віндикаційного позову також дотримана, оскільки у справі не йдеться про укладення договорів між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з приводу володіння, користування або розпорядження автомобілем. Виходячи із цього, суд задовольнив позов ОСОБИ_1 щодо витребування майна із незаконного володіння ОСОБА_2, яка є недобросовісним набувачем, у якого майно може бути витребуване у судовому порядку у будь-якому разі.

Негаторним є позов володіючого власника про усунення перешкод з боку інших осіб у здійсненні права власності. Можливість негаторного позову визнається ст.391 ЦК: власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Розглянемо рішення Московського районного суду м. Харкова від 22.01.2007 за справою №2-11/07р.

Справа № 2-11/07р.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ