Представництво в цивільному праві

Курсова робота

"Представництво в цивільному праві"

Зміст

Вступ. 3

1. Поняття та підстави представництва в цивільному праві України 4

2. Види представництва в цивільному праві України. 12

3. Оформлення та умови дії довіреності, як підстави представництва у цивільному праві України. 18

Висновки. 23

Перелік використаної літератури. 24

Вступ

Значення цього інституту в суспільному житті зумовлено тим, що представництво дає можливість оптимізації та активізації придбання та реалізації суб'єктивних прав і обов'язків, а для недієздатних громадян є основним засобом їх участі в правовідносинах. За допомогою представництва можливі придбання й реалізація більшості матеріальних і низки процесуальних цивільних, а також інших за галузевою належністю суб'єктивних прав і обов'язків. Таким чином, представництво виступає як одна з важливих гарантій реального здійснення прав і виконання обов'язків суб'єктами права. Разом з тим особа представника не має закривати собою того, кого представляє, обмежувати його розсуд та права. З'ясування співвідношення між цими суперечливими цілями становить значний науковий інтерес. Зазначені обставини зумовлюють актуальність теми, яка в умовах проголошеного в нашій державі повернення до загальнолюдських гуманістичних цінностей набуває особливого звучання.

Разом з тим проблема представництва має не лише теоретичний інтерес, але і практичне значення, оскільки процес оновлення цивільного законодавства, який відбувається в Україні, поставив на порядок денний питання про зміну в підходах до регулювання відповідних суспільних відносин, у тому числі тих, що опосередковують відносини представництва. Останні в умовах розширення кількості учасників цивільного обігу, посилення їхньої автономії є ефективним засобом здійснення прав та реалізації обов'язків учасниками економічного обігу.

Крім того, представництво часто є необхідною умовою реалізації правосуб'єктності юридичної особи. І хоч існує думка, що інтереси останньої зазвичай представляє її орган, але правова природа таких відносин залишається не до кінця з'ясованою. До того ж, у будь-якому разі без інституту представництва тут обійтись практично неможливо.

1. Поняття та підстави представництва в цивільному праві України

Інститут представництва в цивільному праві України представлений главою 17 Цивільного кодексу України[1] (далі по тексту «ЦК») (ст.ст. 237-250).

Відповідно до ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Отже, пред­ставництво є системою, що включає правовід­носини:

1)   між тим, кого представляють, і представником (внутрішні правовідносини представництва);

2)   між тим, кого представля­ють, і третьою особою;

3)   між представником і третьою особою.

Внутрішні відносини представництва склада­ються між тим, кого представляють, і представ­ником, зумовлюючи виникнення у того, кого представляють, прав і обов'язків внаслідок дія­льності представника. Для цих відносин характерним є те, що вони:

1)   спрямовані на упорядкування правових зв'язків між тим, кого представляють, і третьою особою, тобто мають характер організаційних майнових правовідно­син;

2)   мають щодо цих зв'язків службо­вий (допоміжний) характер;

3)   виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення інтересу того, кого представляють.

Зовнішні відносини представництва бувають двох видів:

1)   відносини між представником і третіми особами, які мають організаційний ха­рактер;

2)   правові відносини між тим, кого пред­ставляють, і третіми особами, встановлення яких є результатом дій представника.

У силу зовні­шніх правовідносин представництва представ­ник зобов'язаний інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформа­ційний обов'язок), а також надати докази на­явності і змісту повноваження. Невиконання першого обов'язку покладає юридичні наслід­ки дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, невиконання другого обов'язку — може призвести до неба­жання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.

Внутрішні і зовнішні відносини представни­цтва взаємопов'язані і взаємозумовлені. Це й створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між тим, кого пред­ставляють, і третьою особою.

Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: людина — з народжен­ня, юридична особа — з моменту її утворення. У тих випадках, коли тим, кого представляють, є громадянин, він може бути як дієздатним, так і недієздатним. Однак це стосується лише так званого обов'язкового представництва. У добро­вільному представництві, яке ґрунтується на волевиявленні того, кого представляють, для ви­раження волі на встановлення відносин пред­ставництва необхідна дієздатність цієї особи.

Представниками можуть бути фізичні особи, які мають достатній обсяг дієздатності. За за­гальним правилом, це повнолітні, тобто особи, що досягли 18-річного віку. Крім того, як пред­ставники можуть виступати також особи, що досягли трудового повноліття, тобто шістна­дцяти років (наприклад, при прийомі на роботу продавцем неповнолітнього, який досяг шістна­дцяти років). Представниками не можуть бути особи, що перебувають під опікою або піклуван­ням.

Не вважається представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власно­го імені, а також особа, уповноважена на веден­ня переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст. 237 ЦК). Таке правило ло­гічно пов'язане з положеннями ч. 1 ст. 238, згі­дно якому представник має діяти від імені того, кого представляє, і ст. 239 ЦК, згідно якій правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для того, кого представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні пов­новаження. Повноваження дає представнику можливість діяти від імені особи, котру він пред­ставляє, визначає зміст і межі таких дій, тобто виступає як вид і міра можливої поведінки — немайнове цивільне право. Основний елемент цього складного за структурою права — повно­важення на власні позитивні дії, тобто можли­вість представника діяти певним чином від іме­ні особи, котру він представляє. Але, як і кожне суб'єктивне право, повноваження також вклю­чає можливість вимоги, у цьому випадку — пра­во вимагати від того, кого представляють, при­йняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Носієм пов­новаження є представник, тому захист повнова­ження шляхом скарги, подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, здійснюється представни­ком від свого імені і не потребує особливого повноваження.

Право на здійснення правочинів від імені іншої особи ґрунтується на різних юридичних фактах, з якими закон пов'язує виникнення повноваження. Зокрема, представництво може виникати на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, вста­новлених актами цивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноважень закон по­в'язує з фактом спільного господарювання, спіль­ності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарс­тва, він виступає як особа, що діє також від імені і в інтересах другого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається.

Коло дій, які можуть бути здійснені за допо­могою представництва, не є безмежним. Тому стаття 238 ЦК якраз і визначає межі дій, котрі може вчиняти представник.

Зокрема, ч.1 ст. 238 ЦК вказує, що предста­вник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Це положення стосується лише добровільного представництва, оскільки, наприклад, батьки чи опікун, будучи законними представниками, якраз і мають ме­тою «заповнити» недостатню дієздатність мало­літнього.

Не допускається укладення через представ­ника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто тією особою, яку він представляє, а також інших правочинів, вказа­них в законі. Наприклад, договір довічного утри­мання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлю­бу, всиновлення тощо — це ті юридичні дії, які мають здійснюватися особисто (ч. 2 ст. 238 ЦК).

Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє (ч. 3 ст. 238 ЦК). З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення угоди представником від­носно себе особисто або відносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Напри­клад, опікун не може укладати угод зі своїм пі­допічним, а також представляти його при укла­денні угод або веденні судової справи між пі­допічним і своїми близькими родичами. Але у деяких випадках при згоді тих, кого представ­ник одночасно представляє, такі дії можуть бути допущені. Така ситуація передбачена ст. 243 ЦК, ч. 3 якої встановлює, що комерційне представництво одночасно кількох сторін пра­вочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Отже, коли особа постійно виступає від імені підпри­ємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, то за їхньою зго­дою вона може представляти різні сторони пра­вочину.

Представник зобов'язаний особисто вчини­ти дію, передбачену наданим йому повноважен­ням. Він може передоручити її здійснення ін­шій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого пред­ставляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення може також ґрунтувати­ся на положеннях акта цивільного законодавст­ва. Таким спеціальним положенням акта циві­льного законодавства є передбачене ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з якими представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Ст. 240 ЦК не регламентує по­рядок та форму передоручення, але оскільки останнє може мати місце лише при добровіль­ному представництві, котре, у свою чергу, ґрун­тується на довіреності, то передоручення, як правило, здійснюється шляхом видачі довіре­ності представником своєму заміснику. Але пе­редоручення можливе і шляхом внесення змін у договір (доручення тощо), який є підставою представництва.

Довіреність, що видається у порядку передо­ручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержан­ня заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245). Строк, на який вона видається, не може переви­щувати терміну дії основної довіреності, на під­ставі якої вона видана.

Представник, який передав свої повноважен­ня іншій особі, повинен повідомити про це осо­бу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цьо­го обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісни­ка як за свої власні. Це правило закріплене в інтересах особи, яку представляють, оскільки у разі незгоди з передорученням особа, яку пред­ставляють, може в будь-який момент скасува­ти довіреність. Якщо ж представник не повідо­мив особі, яку представляє, про передоручення, він несе відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.

Оскільки при передорученні має місце передача представником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається заміна осіб у внутрішніх відносинах представництва зі збере­женням останніх, то це не впливає на існуван­ня самих відносин представництва. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником першого (головного) представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обо­в'язки особи, яку він представляє, як це було б при діях першого представника.

Перевищення представником повноваження при вчиненні правочину — це довільне збільшення представником обсягу права на здійснення правочинів, який встановлено вка­зівками того, кого представляють, або нормами права. При перевищенні повноважень представ­ник зі своєї ініціативи розширює межі надано­го йому повноваження, не погодивши такий відступ із довірителем. При визначенні обсягу повноважень слід ураховувати вказівки зако­ну, зміст довіреності та інструкцій особи, яку представляють.

Перевищення повноважень можливе у кіль­кісному й якісному відношенні. Під кількісним перевищенням мається на увазі, наприклад, перевищення:

1)   числа, ваги, міри речей;

2)   те­рміну договору, який потрібно укласти;

3)   роз­міру плати або покупної ціни.

Якісне переви­щення може стосуватися:

1)   властивостей і спе­цифіки предмета угоди;

2)   вибору контрагента, з яким має бути укладена угода;

3)   характеру самої угоди, вчинення дій, не передбачених до­віреністю.

Правочин, учинений із перевищенням повно­важень, створює, змінює, припиняє тощо цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі подальшого схвалення цієї угоди.

Якщо схвалення дій представника не відбу­деться, то такий правочин правових наслідків для того, кого представляють, не тягне і має бути ви­знаним недійсним відповідно до ч. 1 ст. 241, ст. 239, ст. 215 ЦК. Наслідками недійсності такого правочину є двостороння реституція (абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК).

Окрім того, за певних об­ставин (наприклад, у випадку зловмисної домо­вленості представника і третьої особи про укла­дення правочину з перевищенням повноважень) виникає також обов'язок третьої особи) відшко­дувати особі, яку представляли, збитки, що ви­никли внаслідок дій представника з перевищен­ням повноважень.

Ст. 241 ЦК передбачає два варіанти поведін­ки особи, яку представляють, при представниц­тві з перевищенням повноважень:

1)   вона схва­лює дії, вчинені від її імені;

2)   вона відмовляється від схвалення дій, вчинених від її імені без пов­новажень або з перевищенням повноважень.

Схвалення дій представника можливе в різ­них формах:

1)   схвалення шляхом заяви про це;

2)   схвалення мовчазною згодою;

3)   схвалення шляхом здійснення так званих конклюдентних дій, що свідчать про прийняття правочину.

За своєю юридичною природою схвалення є односто­роннім правочином, що потребує сприйняття його третьою особою і представником. У схваленні виражається воля особи, яку представляють, на­ділити юридичною силою конкретну угоду, укла­дену для неї з перевищенням повноважень. Наступне схвалення правочину особою, яку пред­ставляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Слід зазначити, що положення ст. 241 ЦК по­ширюються лише на випадки добровільного представництва, оскільки при обов'язковому представництві воля особи, яку представляють, є нікчемною і впливу на юридичну силу право­чину не має.

У практиці виникають питання про значен­ня схвалення тим, кого представляють, угоди, укладеної з перевищенням повноважень. Як випливає із тексту ст. 241 ЦК, несхвалення та­кого правочину ніби тягне повну її недійсність. Але такий висновок суперечить ст. 217 ЦК, згід­но з якою недійсність частини правочину не тягне недійсності інших її частин. Отже, можна зробити висновок, що той, кого представляють, не може ухилитися від схвалення тієї частини угоди, яка відповідає повноваженням, — за умо­ви, що можливе її самостійне існування. Тому угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо її не схвалив той, кого представляють, може бути визнана судом частково дійсною (ст.ст. 240, 242, 217 ЦК). Якщо ж самостійне існування ча­стини угоди, укладеної в межах повноважень, не є можливим, то вона визнається повністю недій­сною (ст. 240, 242, 216 ЦК).

Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням повноважень, можуть бути стя­гнені з того, кого представляли, як безпідставне збагачення за правилами гл. 83 ЦК. Природно, за наявності всіх умов, необхідних для виник­нення відповідних зобов'язань.

2. Види представництва в цивільному праві України

В цивільному праві України інститут представництва розподіляється на три види:

1)   представництво за законом (ст. 242 ЦК);

2)   комерційне представництво (ст. 243 ЦК);

3)   представництво за довіреністю (ст. 244 ЦК).

Відповідно до ст. 242 ЦК батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.

Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Такий вид представництва, як представництво за законом має свої характер­ні особливості. Ними, зокрема є його спрямова­ність на захист прав і законних інтересів недієздатних осіб, які внаслідок малоліття, не­доумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі. У зв'язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхід­ність представництва їхніх інтересів зовні не має значення. Оскільки воля того, кого представля­ють, не має значення для обрання представника і визначення його повноважень, то природно, що така особа не може впливати на діяльність пред­ставника. Специфічним є також правове стано­вище представника при представництві, засно­ваному на законі. Якщо діяльність представника в інтересах особи дієздатної є реалізацією його права, то діяльність представника на захист інтересів осіб недієздатних — це його обов'я­зок, відмовитися від якого він не може. Інша річ, що такий представник може вийти з числа осіб, які внаслідок свого правового становища зобов'язуються законом або адміністративним актом до захисту прав недієздатних (наприклад, опікун складає свої повноваження, батьків по­збавляють батьківських прав тощо).

Ст. 242 ЦК спеціально згадує про окремі категорії осіб, які можуть здійснювати представництво за законом (батьки, усиновлю­вачі, опікуни та ін.).

Право батьків представляти свої малолітніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма зако­ну і подія (народження дитини), а для представ­ництва батька до того ж потрібна наявність акта цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішен­ня суду про визнання батьком дитини. За­конними представниками малолітніх та непов­нолітніх дітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем дорівнюються до батьків. їхнє право на представництво ґрунту­ється на нормі закону та рішенні про усинов­лення. Батьки (усиновлювачі) можуть уклада­ти за неповнолітніх дітей будь-які угоди. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі) здійснюють за умови, що укладення угод не суперечить інтересам дітей.

Виникнення повноваження в опікуна ґрунту­ється на положеннях ч. 2 ст. 242 ЦК, згідно якій опікун є законним представником малолі­тньої особи та фізичної особи, визнаної недіє­здатною, а також на рішенні про призначення опікуном. У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення в опікуна пов­новаження для діяльності як законного предста­вника. Тому при здійсненні ним діяльності від імені опікуваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном. Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам опі­куваний, якби був дієздатним, але без дозволу органів опіки і піклування не мають права здій­снювати від імені опікуваних правочини, що іс­тотно зачіпають майнові інтереси останніх. До­звіл органу опіки і піклування, що видається опікуну на здійснення такого правочину, вста­новлює для нього додаткові повноваження крім тих, що вже передбачені законом.

Піклувальники не виступають як представ­ники підопічного за законом. Вони сприяють неповнолітнім у здійсненні ними їх прав, і тільки у разі хвороби неповнолітнього, яка перешкоджає особистому укладенню правочину або при веденні справ неповнолітнього у суді чи інших устано­вах, піклувальники виступають як представни­ки підопічного.

Варто зауважити, що законним представни­ком у випадках, встановлених законом, може бути інша особа. Наприклад, виникнення пов­новажень закон пов'язує з фактом спільного господарювання, спільності майна. Виходячи з цього, при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також другого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається (за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових).

Комерційне представництво ґрунтується на нормах (за деякими винятками), встановлених для представництва й є видом добровільного представництва з особливим суб'єктним скла­дом і сферою застосування. Особливістю суб'єкт­ного складу відносин комерційного представни­цтва є те, що комерційними представниками можуть бути юридичні особи — суб'єкти під­приємницької діяльності, які засновані в встано­вленому законом порядку та фізичні особи суб'єк­ти підприємницької діяльності. До особливостей також здійснення комерційного представництва необхідно віднести предмет, системний характер дій комерційного представника тощо. Крім того, що комерційний представник має право одноча­сно представляти різні сторони в угоді, якщо на це є їхня згода або якщо така можливість перед­бачена законом. У будь-якому випадку інтереси осіб, що представляються, мають пріоритет сто­совно інтересів самого комерційного представни­ка. Комерційний представник зобов'язаний ви­конувати дане йому доручення з дбайливістю звичайного підприємця. Не допускається здійс­нення угод комерційним представником від імені особи, яку він представляє, щодо себе особисто.

Комерційний представник може:

1)   прийма­ти на себе зобов'язання здійснювати визначені юридичні дії від імені і за рахунок особи, що представляється;

2)   приймати на себе зобов'я­зання здійснювати визначені юридичні дії від свого імені, але за рахунок особи, що представ­ляється;

3)   приймати на себе зобов'язання здій­снювати визначені фактичні дії (наприклад, сприяння в пошуку нових контрагентів і про­веденні переговорів з метою укладення з ними контрактів, які, однак, укладаються безпосеред­ньо між особою, яку представляють, і третьою особою). Зокрема комерційним представницт­вом є брокерська діяльність професійних учас­ників ринку цінних паперів.

Договір на комерційне представництво при­пускається оплатним. Особа, яка представляєть­ся, зобов'язана сплатити представнику винаго­роду за вчинені дії, крім випадків, коли в само­му договорі є вказівка на його безоплатний характер. Якщо така вказівка відсутня, і одно­часно договором не встановлений розмір вина­городи і порядок його сплати, особа що предста­вляється, оплачує за комерційне представницт­во суму, що при порівнянних обставинах звичайно стягується за послуги аналогічного характеру (ст. 632 ЦК). Окрім того, представник має право на відшкодування витрат, понесених ним при виконанні доручен­ня. Якщо правочин укладений від імені кількох підприємців одночасно, витрати поділяються в рі­вних частках, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Підставою комерційного представництва може бути цивільно-правовий або трудовий договір. Зокрема, це можуть бути договори доручення, комісії, агентські, брокерські угоди. Од­нак ч. 2 ст. 237 ЦК передбачає, що не є пред­ставником особа, яка хоч і діє в чужих інтере­сах, але від власного імені, а також особа, упов­новажена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому угод. Тому можна зробити висновок про те, що комерційне предста­вництво здійснюється, як правило, на підставі до­говору доручення (гл. 66 ЦК). Цей договір має визначати обсяг наданих комер­ційному представнику повноважень та порядок їх реалізації. Повноваження комерційного пред­ставника також можуть бути підтверджені до­віреністю.

Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом (наприклад, ст.ст. 1004, 1008, 1009 та ін. ЦК.)

Представництво, яке ґрунтується на догово­рі, може здійснюватися за довіреністю. Довіре­ність це письмовий документ, що видається пред­ставнику тим, кого представляють, для представ­ництва перед третіми особами.

Залежно від обсягу повноважень, що надають­ся повіреному особою, котру він представляє, ви­окремлюють два види довіреності:

1)    загальна (генеральна) довіреність, яка уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного харак­теру;

2)    спеціальна (у тому числі разова) довіре­ність, яка підтверджує повноваження на здійс­нення юридичних дій або правочинів певного типу.

Якщо той, кого представляють, уповнова­жує на здійснення якого-небудь одного право­чину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою до­віреністю. Така довіреність видається, напри­клад, юристам для захисту інтересів організа­цій у суді тощо.

Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту узнають, якими повноваження­ми наділений представник. Для самого повіре­ного довіреність ніяких самостійних прав на майно, яке отримане для здійснення угоди, не породжує.

Видача довіреності є одностороннім правочином, і порядок її посвідчення підпорядковуються правилам ЦК, що стосуються правочинів вза­галі. Основні правила видачі довіреності викла­дено у Законі України «Про нотаріат». Юридич­на сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повно­важення виникає незалежно від згоди останньо­го, і правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майно­вих або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи викорис­тати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовити­ся від неї.

Довіреність здійснюється тільки в письмо­вій формі. Вона є іменним документом, а тому в ній обов'язково повинно бути вказано, хто і кому видав довіреність. При цьому потрібно за­значити, що конкретно необхідної форми довіреності як документа немає, головне, щоб бу­ли письмово виражені повноваження особи, якій видається довіреність, а як саме це буде вигля­дати, вирішального значення не має (наприклад, як довіреність може бути використаний лист, в якому одна особа наділяє іншу особу повнова­женнями на здійснення угоди від його імені і в його інтересах).

Представництво за довіреністю може ґрун­туватися на акті органу юридичної особи. У цьо­му випадку такий акт має бути оформлений належним чином (підписаний керівником, за­вірений печаткою юридичної особи тощо).

Із визначення довіреності як письмового документа, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особа­ми, випливає низка вимог до довіреності. По-перше, вона може бути вчинена лише у пись­мовій формі. По-друге, як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити: вказів­ку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові тим, кого представляють.

Довіреність на вчинення правочину предста­вником може бути надана особою, яку предста­вляють (довірителем), безпосередньо третій осо­бі. Таке становище випливає з того, що довіре­ність, як документ, що підтверджує повноваження представника, адресована тим особам, з ким можливе укладення правочинів від імені особи, яка видала довіреність. Оскільки йдеться про врахування саме їхніх інтересів, то й право на ознайомлення з довіреністю існує, передусім, у них.

3. Оформлення та умови дії довіреності, як підстави представництва у цивільному праві України

Згідно ч. 1. ст. 245 ЦК форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Довіреність завжди має письмову фор­му. Вона може бути простою письмовою або нотаріально посвідченою. Нотаріальне посвід­чення довіреності потрібне, зокрема, на здійснен­ня правочинів, нотаріальна форма для яких обов’язкова (наприклад, правочини купівлі або про­дажу жилих будинків); при видачі довіреності при передоручені тощо. Довіреність нотаріусами посвідчується у порядку, встановленому Законом України «Про нотаріат» та іншими законодав­чими актами.

Довіреність, що видається у порядку передо­ручення (ч. 2, ст. 245 ЦК), підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків передоручення одержання заро­бітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), коли довіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Частина 3 ст. 245 ЦК передбачає спеціальні випадки, коли довіреність, посвідчена спеціаль­но уповноваженими на це органами, прирівню­ється до нотаріально засвідчених. Аналогічний перелік осіб, що мають право засвідчувати до­віреність, закріплений у ст. 40 Закону України »Про нотаріат». Порядок посвідчення цього виду документа регулюється Порядком посвід­чення заповітів і довіреностей, що прирівнюють­ся до нотаріально засвідчених, затвердженим По­становою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності прирівнюються:

—  довіреності військовослужбовців та інших осіб, що перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних установах, посвідчені начальниками, їх заступ­никами по медичній частині, старшими і чер­говими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних установ;

—  довіреності військовослужбовців, а в пун­ктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-учбових закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що здійсню­ють нотаріальні дії, також довіреності робітни­ків і службовців, членів їх сімей та членів сі­мей військовослужбовців, посвідчені команди­рами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

—  довіреності осіб, що знаходяться у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та, що засвідчена не тим органом або посадовою особою, на які покладено здійс­нення таких функцій, не може вважатися вида­ною з дотриманням встановленого законом по­рядку, а отже, має бути визнана недійсною.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими від­носинами, на отримання винагороди авторів і винахідників, пенсій, всіх видів допомоги і стипендій, гро­шей з установ ощадних банків, а також на отри­мання кореспонденції, у тому числі грошової і посилочної, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або вчиться, житло­во-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, а також адміністрацією стаціонарної лікувально-профілактичної установи, у якій він знаходиться на лікуванні.

Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в порядку пе­редоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК), не потребують нотаріальної форми. Довіреність від імені юри­дичної особи видається за підписом її керівни­ка і завіряється печаткою цієї організації.

Довіреність на отримання або видачу грошей або інших майнових цінностей крім керівників має бути підписана також головним бухгалте­ром підприємства.

Відповідно до ст. 247 ЦК строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.

Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

У кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї ви­моги закону спричиняє за собою недійсність до­віреності, як документа, що підтверджує повно­важення представника. Тобто вона не має пра­вового значення ні для сторін відносин добровільного представництва, ні для третьої особи.

Загальними підставами припинення довірено­сті є (ст. 248 ЦК):

—  закінчення її терміну, а стосовно до разо­вої довіреності — здійсненням дій представни­ком, на які він уповноважений;

—  скасуванням її особою, яку представляють, або відмови від неї представника (ст. 249 ЦК). Та­ке обопільне право на одностороннє припинен­ня довіреності пов'язане з довірчим характером такої угоди;

—  припинення юридичної особи, що є пред­ставником або особою, яку представляють;

—  смерть фізичної особи, що є представником або особою, яку представляють;

—  визнання фізичної особи, що є представни­ком або особою, яку представляють, недієздат­ною;

—  визнання фізичної особи, що є представни­ком або особою, яку представляють, обмежено дієздатною;

—  визнання фізичної особи, що є представни­ком або особою, яку представляють, безвісно відсутнім тощо.

—  передоручення (оскільки передоручення за­сновується на раніше виданій довіреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і передоручення).

Припинення довіреності є припиненням пов­новажень представника. У зв'язку з цим у осо­би, яку представляють, і його правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала до­віреність і згодом скасувала її, зобов'язана спо­вістити про скасування особу, якій довіреність видано, а також відомих йому третіх осіб, для представництва перед якими була видана дові­реність. Подібні дії повинні здійснити правона­ступники (спадкоємці вмерлого громадянина і правонаступники реорганізованої юридичної осо­би) у випадку:

1)   припинення довіреності внаслідок припи­нення юридичної особи, від імені якої видана довіреність;

2)   смерті громадянина, що видав довіреність, визнання його недієздатним, обмежено дієздат­ним або безвісно відсутнім.

Після припинення довіреності особа, якій во­на була видана, зобов'язана повернути довіре­ність особі, яку представляє. Вона має це зроби­ти «негайно», тобто у мінімально короткий строк, як тільки у неї з'явиться можливість.

Особливим випадком припинення довірено­сті є її скасування особою, яку представляють (ст. 249 ЦК). Таке обопільне право на односторон­нє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером такої угоди. Тому довіреність може бути в будь-який час скасована особою, що ви­дала її, а особа, якій була видана довіреність, може в будь-який час відмовитися від неї. Відмова від цього права є нікчемною, за винятком випадків, коли довіреність видана як безвідклична на пев­ний час (ч. 4 ст. 249 ЦК).

Скасування довіреності має юридичне значення для представника і третіх осіб лише в тому ви­падку, якщо вони були сповіщені про це. Ска­сування довіреності тягне припинення повнова­жень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і його правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видано, а та­кож відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

Права і обов'язки стосовно третьої особи, що виникли внаслідок дій представника або його за­ступника до того, як вони дізналися або повинні були дізнатися про припинення довіреності, зберігають силу для особи, що видала довіреність і його правонаступників. Це правило не застосо­вується, якщо третя особа виявилася несумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в момент здійснення угоди з представником, що дія довіреності припинилася.

Частина 4 ст. 249 ЦК передбачає, законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Це по­ложення є винятком із загального правила, вста­новленого ч. 1 цієї ж статті, про нікчемність від­мови довірителя від свого права на скасування довіреності. Застосовуватися воно має до тих випадків, коли впевненість представника та тре­тьої особи у стабільності повноважень, передба­чених у довіреності, може бути визначальною для встановлення та існування відповідних право­відносин. Слід зазначити, що, хоча у ч. 4 ст. 249 говориться про можливість встановлення у за­коні «права особи видавати безвідкличні дові­реності на певний час», але, очевидно, в цьому випадку, швидше, має йтися не про «право» осо­би, а про обмеження права останньої на скасу­вання довіреності протягом певного часу, що ґрунтується на його попередній згоді на таке обмеження.

Згідно ст. 250 ЦК представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою статті 250 ЦК.

Висновки

Представництво дає можливість оптимізації та активізації придбання та реалізації цивільних прав і обов'язків (у тому числі в галузі підприємництва), а для недієздатних та обмежено дієздатних громадян, а також для юридичних осіб є основним засобом їх участі в цивільному обігу. Таким чином, представництво виступає як одна з важливих гарантій реальності здійснення цивільних прав і виконання обов'язків суб'єктами права і в умовах розширення кількості учасників економічних відносин, посилення їхньої автономії виступає як ефективний засіб здійснення розвитку та пожвавлення цивільного обігу.

З іншого боку, посилення уваги до питань захисту прав людини загострює проблему встановлення меж залучення до реалізації прав та обов'язків суб'єкта права інших осіб та забезпечення додержання принципу неприпустимості втручання у справи приватної особи поза її волею.

Зазначені та інші зміни, які відбулися останніми роками з суспільному та господарському житті України, суттєво розширили сферу застосування представництва, зумовлюючи потреби адекватного правового регулювання відповідних відносин.

З цього приводу слід зазначити, що новий Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 p., містить низку новел стосовно представництва, зокрема щодо поняття представництва та підстав його виникнення, розуміння сутності довіреності, наслідків діяльності в інтересах іншої особи без повноваження та з перевищенням повноважень тощо.

Перелік використаної літератури

1.             Конституція України.

2.             Цивільний кодекс України.

3.       Закон України «Про нотаріат».

4.       Цивільний кодекс України: Коментар. Видання друге. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004.

5.       Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні. — X.: Консум, 1999.

6.       О. А. Підопригора, Д. В. Боброва: Цивільне право. Ч. 2. – К.: 1996.

7.             Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 1998. — Ч. 1.

8.             Гражданское право Украины. Учебное пособие под ред. Ю.А.Заики. К., 1998.

9.             Сєвєрова Е.С. К вопросу об отраслевой принадлежности института представительства //Актуальні проблеми держави і права: 36. наук. пр. - Одеса, 2000. - № 9. - С 281-284.

10.    Сєвєрова Є.С. Представництво як засіб реалізації громадянами своїх прав: від римського права до сучасного права України //Держава і право. - 2001. - № 13. -С.33-35.

[1] Офіційний вісник України, 2003, N 11 (28.03.2003), ст. 461