Поняття та підстави представництва у цивільному праві України

Кабінет Міністрів України

Національний університет біоресурісів і природокористування України

Навчально-науковий інститут земельних ресурсів та правознавства

Юридичний факультет

Кафедра аграрного, земельного та екологічного права

ім. академіка В.З. Янчука

КУРСОВА РОБОТА

«Поняття та підстави представництва у цивільному праві України»

Виконала студентка

2 курсу 2 групи

денної форми навчання

Христич Анна

Науковий керівник

Єрмоленко В.М.

доктор юридичних наук,

професор

Київ-2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття представництва та загальна його характеристика в цивільному праві України

1.1 Історія формування засад представництва

1.2 Багатозначність поняття «представництво»

1.3 Визначення та характеристика представництва за цивільним законодавством України

1.4 Склад правовідносин представництва

Розділ 2. Підстави виникнення та види представництва

2.1 Підстави та види представництва

2.2 Поняття довіреності

2.3 Представництво без повноважень або з їх перевищенням

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Інтереси України як самостійної незалежної демократичної держави вимагають створення чітко визначеної законодавчої бази, яка дасть можливість нашій державі інтегруватись у європейський та світовий простір.

На сучасному етапі розбудови української державності, проведення правових реформ, одним з головних завдань є така організація громадського життя, при якій усіляко полегшуються і розширюються можливості набуття, здійснення та захисту цивільних прав і виконання обов’язків. Ефективним способом такого розвитку суспільства є цивільно-правовий інститут представництва.

Дана тема є дуже актуальною для дослідження, тому що без цього інституту обійтись не можуть практично ні фізичні, ні юридичні особи. Так, його без сумніву потребують ті, хто зважаючи на вік чи психічний стан, належать до категорії осіб, за якими взагалі не визначається наявність значущої волі. Усі вони можуть бути самостійними учасниками цивільного обороту лише тоді, коли певні особи будуть діяти за них. У підприємницькій сфері виникає аналогічна потреба скористатися допомогою інших. Це можливо при зверненні за послугами до банків, експедиторів, адвокатів, до аудиторських, ріелторських та брокерських фірм, а також для подальшого розширення територіальних можливостей своєї підприємницької діяльності. Представництво часто є необхідною умовою реалізації правосуб’єктності юридичної особи.

Представництво виступає як одна з важливих гарантій реальності здійснення цивільних прав та виконання обов’язків суб’єктами права. Разом з тим особа представника не має закривати собою того, кого представляє, обмежувати його розсуд та права.

Метою даної курсової роботи є повне дослідження та розкриття поняття та підстав представництва в цивільному праві України. Завданнями, які будуть вирішуватись відповідно до визначної мети, є: розглянути історію формування засад представництва, встановити поняття представництва, визначити та охарактеризувати представництво за цивільним законодавством України, дослідити склад правовідносин представництва, встановити підстави представництва та розглянути його види.

Предметом даної курсової роботи є нормативно-правові акти, які закріплюють поняття та підстави представництва в цивільному праві, об’єктом – суспільні відносини, що виникають в процесі здійснення представництва.

Методами дослідження курсової роботи, як інструмент добування фактичного матеріалу, є: загальнонаукові та спеціальні методи пізнання. За допомогою діалектичного та історичного методів виявлено загальні закономірності розвитку інституту представництва в цивільному праві. Системний метод дав змогу дослідити структуру представництва в цивільному праві України, формально-логічний метод допоміг встановити сутність та зміст окремих правових конструкцій представництва, зокрема, дослідити його зміст в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. Метод юридичного аналізу дав змогу дати характеристику окремим статтям Цивільного кодексу України.

Теоретичну основу курсової роботи складають праці з дослідження питань представництва та довіреності таких відомих російських та українських вчених-цивілістів: В.А. Бєлова, І.А., С.Н. Братуся, О.В. Дзери, Л.О. Доліненко, Ю.О. Заіка, О.С. Мазур, М.І. Панченка, В.О. Рясенцева, Є.О. Харитонова, Я.М. Шевченко та ін.

Розділ 1. Поняття представництва та загальна його характеристика в цивільному праві України

 

1.1 Історія формування засад представництва

Представництво в цивільному обороті має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фактичного порядку.

Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах. Однак, незважаючи на високий рівень професіоналізму, вишуканість і витонченість, римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Це пояснюється патріархальною природою римської економіки, широким застосуванням праці рабів. Римське контрактне право до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом і вузькоперсональною природою договірних зв'язків. Діяв принцип: Рег ехtranean personam nobis adquiri non potest — Неможливе придбання на нашу користь через сторонню особу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономії особистості, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському праві не розвивалася. Лише за юстиніанської епохи (527—565 рр.) можна знайти ознаки зародження відповідної теорії. Римське право визнає за прокуратором (рrocurator) — повіреним у договорі доручення — загальні повноваження представництва (особа, яку представляють, була завжди великою родиною), а за інститором (institor) — управляючим маєтком — обмежені повноваження представництва з продажу майна свого господаря. Відносини будуються за принципом непрямого представництва: усі придбання прокуратор і інститор роблять на своє ім'я. Виконавши доручення, вони повинні повернути довірителю все отримане: усі плоди та збільшений і навив сплачене їм третіми особами неналежним чином. Представниці тут було найпримітивнішим: прокуратор за допомогою договору, який він укладав, не породжували ніяких прав для родини, яку він представляв, навпаки, остання виступала гарантом виконання прокуратором своїх обов'язків стосовно контрактанта. Представництво ніколи не розглядалося римським правом як виконання доручення, як його наслідок; отже, помилковою є думка, що представництво веде своє походження від доручення.

Поступово звільняючись від багатьох догм римського права, середньовічне канонічне право акцентує увагу на волі сторін, внаслідок чого воно стає менш суворим у сфері укладання договорів: відбувається ослаблення вимог персонального характеру договорів. Але і в цей період економічна реальність гальмує розвиток представництва: за часів середньовіччя цей інститут можна кваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані.

Відомий голландський юрист і державний діяч Гуго Гроцій (1583—1645) був перший, кому вдалося узагальнено сформулювати теорію представництва, хоч і ціною перекручення його змісту. Так, з точки зору Г. Гроція, прокуратор дістає права безпосередньо на користь особи, яку представляють, за допомогою договору, який він укладає з третіми особами згідно з даним йому дорученням.

Не можна заперечити важливість теорії Г. Гроція, теорії, яка вперше в цивільному праві зафіксувала наслідки представництва, але варто констатувати, що представництво було розглянуто як результат доручення, яким воно не є за своєю природою [15.С.126].

Таке спрощене рішення вперше було використано в цивільному праві в 1792 р. в Німеччині, а також у 1804 р. в Кодексі Наполеона.

Правові системи Бельгії, Аргентини, Бразилії, Чилі, більшості французьких ексколоній, канадської провінції Квебек, американського штату Луїзіана запозичили норми Кодексу Наполеона і, відповідно, розглядають представництво як результат доручення.

У другій половині XIX ст. кілька німецьких вчених взялися за виправлення фундаментальної помилки Гроція, наділивши представництво повною автономією. Йєрінг (1818—1892) і Лабан розробили систему, в якій представництво повністю відокремлене від доручення. Починаючи з поняття "procura", запровадженого в 1861 р., Лабан розвинув свою "теорію сепарації", яка базується на суворому поділі між договором доручення, тобто договором між довірителем і повіреним, з одного боку, і повноваженнями представництва, тобто повноваженнями, які має представник — повірений для укладання договору з третіми особами на користь особи, яку представляють — довірителя, з іншого боку.

Концепція Лабана була пом'якшена німецькою судовою практикою, відповідності до якої особа, яку представляють, не несе відповідальності перед третьою особою, яка знала або мала знати, що представник, хоч і діяв формально в рамках наданих йому повноважень, обманним шляхом перевищив їх.

Більшість держав закріпили у своїх правових системах автономію представництва. Такими країнами є Швейцарія, Туреччина, Греція, Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія, Японія, Італія, держави колишнього СРСР (у тому числі Україна) та інші [17.С.212-213].

В радянський час різні кожен з науковців по-своєму тлумачили представництво. В основному вони розглядали представництво як дію, а не як правовідносини. Наприклад, С.М. Братусь розглядав представництво як діяльність, в силу якої права та обов’язки, яких набуває представник, виникають у особи, яку представляє представник [2.С.184]. В.А. Рясенцев зауважує, що твердження про те. що представництво – система правовідносин, - суперечливе, оскільки визнати правовідносинами зв’язок, що існує між представником і третьою особою у процесі укладання договору або здійснення іншої юридичної дії для особи, яку представляють, навряд чи можливо. Ні представник, ні третя особа не несуть зобов’язань один перед одним, і тому правильніше, мабуть, визначити, що їхні взаємини здійснюються в рамках особливої юридичної форми – юридичної діяльності [12.С.230].

ЦК УРСР не передбачав визначення представництва. Проте зміст ст. 62 ЦК УРСР дає змогу визначити представництво як здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, угод та інших юридичних дій, в результаті чого у особи, яку представляють, безпосередньо створюються, змінюються і припиняються цивільні права та обов'язки.

У новому законодавстві знайшла своє відображення концепція, згідно з якою представництво трактується як правові відносини [20.С.102].

Таким чином, можна сказати, що представництво пройшло довгий шлях розвитку ще від часів рабовласництва, поки стало самостійним інститутом.

Не зважаючи на високий рівень професіоналізму, в V ст. римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Але вже в VI ст. можна знайти ознаки зародження відповідної теорії., але помилковою в цей період була думка про те, що представництво веде своє походження від доручення. За часів середньовіччя інститут представництва можна кваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані, але представництво було прирівняне до доручення, яким воно не є за своєю природою. У ХІХ ст. німецькими вченими було виправлено цю «помилку», наділивши представництво повною автономією. Отже, воно стає окремим інститутом.