Класифікація речей та її правове значення

2. Класифікація речей та її правове значення.

2.1. В залежності від їх природних властивостей речі поділяються на рухомі й нерухомі.

Відповідно до положень статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх, призначення.[5]

Таким чином до нерухомих речей відносяться всі ті, що постійно знаходяться в одному і тому ж місці, нерозривно зв’язані із землею або водною поверхнею, не можуть передаватись без передачі земельної ділянки або не можуть бути використані за призначенням без зв’язку із землею, або водною поверхнею. Усі речі, які відносяться до нерухомості мають індивідуальні ознаки, є незамінними, угоди з такими речами потребують спеціального оформлення (нотаріальна форма, реєстрація нерухомості за власником, тощо).

До нерухомості новий Цивільний кодекс України (надалі за текстом – ЦК) прирівнює деякі рухомі за своїми природними властивостями речі – повітряні та морські суда, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права, на які підлягають державній реєстрації органами, уповноваженими здійснювати контроль за цими об’єктами.

ЦК закріплює наступні особливості правового режиму нерухомості:

1) Право власності та інші речові права на нерухомість, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації;

2) зобов’язання, предметом яких є нерухомість, за загальним правилом, провадиться за місцезнаходженням цього майна;

3) набуття права власності на новостворене майно або набуття права власності за договором виникає з моменту державної реєстрації цієї нерухомості або переходу права власності на неї до покупця;

4) встановлений особливий порядок набуття права власності на безхазяйну річ та більш тривалі строки набувальної давності на нерухоме;

5) діють спеціальні правила укладення правочинів із нерухомістю, які передбачають залежність прав на земельну ділянку від прав на нерухомість.

Рухомим майном визнаються речі, включаючи гроші і цінні папери, які не віднесені ЦК та іншими законами до нерухомого майна.

Права на рухомі речі (за загальним правилом) не підлягають державній реєстрації. Законом може бути передбачена необхідність такої реєстрації для окремих видів рухомого майна (наприклад, реєстрація автотранспортного засобу).

ЦК в певних випадках установлює більш тривалі строки набувальної давності також і для рухомого майна (за положеннями статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти рухомим майном протягом п’яти років – набуває право власності на це майно).

2.2. В залежності від того, наскільки вільно речі мають обіг у цивільному обороті виділяють речі, які мають вільний обіг, і речі, які обмежуються в обороті.

Речі, які обмежуються в обороті, це речі, які можуть належати тільки окремим учасникам цивільного обороту, або обіг таких об’єктів, їх придбання або відчуження може здійснюватись тільки за спеціальним дозволом.

Так положеннями розділу 2 Закону України “Про власність” визначено об’єкти виключного права власності народу України та правовий режим таких об’єктів.

До таких об’єктів належать:

-     земля;

-     надра землі;

-     повітряний простір;

-     водні та інші природні ресурси континентального шельфу України;

-     водні та інші природні ресурси виключної (морської) економічної зони України.[6]

Правовий режим зазначених об’єктів народ України має право визначати й змінювати шляхом референдуму, здійснює право власності на такі об’єкти, через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів.

Кожен громадянин України особисто та через громадські організації, трудові колективи, органи територіального громадського самоврядування має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов’язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування й екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, що завдають шкоди навколишньому середовищу, кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об’єктами для задоволення власних потреб, зобов’язаний всемірно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства.

Також до речей, які обмежуються в обороті, відносяться речі, визначені постановою Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 року № 2471-ХІІ.

Додатком №2 до зазначеної постанови визначено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на певні види майна і встановлено, що громадяни набувають права власності на такі види майна, придбаного ними з відповідного дозволу, що надається:

а) на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю – органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 21-річного віку;

на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану зброю з нарізними стволами) - органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 25-річного віку;

на газові пістолети, револьвери й патрони до них, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, - органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;

на холодну зброю та пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра й швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду – органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;

б) на об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, - спеціально уповноваженими державними органами охорони пам’яток історії та культури (Мінкультури, Мінінвестбудом і Головархівом України);

в) на радіоактивні речовини – Державним комітетом України з ядерної та радіаційної безпеки у разі наявності висновку органів територіальної санітарно-епідеміологічної служби про можливість використання цих речовин майбутнім власником в існуючих у нього умовах.[7]

Речі, які вільно відчужуються, переходять від однієї особи до іншої – відносяться до іншої групи – тих, які перебувають у вільному обігу (продукти харчування, побутова техніка, одежа, тощо). Такі речі можуть бути об’єктами самих різних абсолютних та відносних цивільних правовідносин і належати будь-яким суб’єктам цивільного права.

2.3. В залежності від можливості індивідуалізації речей вони поділяються індивідуально-визначені і визначені родовими ознаками (статтею 184 ЦК розрізнюються речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками).[8]

Індивідуально-визначені речі – це речі, які відрізняються від інших за індивідуальними ознаками :

1)  виділені із загальної маси речей такого роду;

2)  єдині у своєму роді;

3)  відрізняються від інших за індивідуальними ознаками.

Родовими називаються речі, які мають єдині родові ознаки речей даного виду. Вони вимірюються вагою, числом, об’ємом (10 м³ води, 1000 тон пшениці, 1000 деталей, тощо).

ЦК між тим також характеризує індивідуально-визначені речі як незамінні, а речі, що мають лише родові ознаки – замінними (стаття 184).

Правове значення поділу речей на індивідуально-визначені і родові полягає в тому, що при загибелі індивідуально-визначеної речі боржник звільняється від обов’язку передати її кредитору, але відповідно зобов’язаний компенсувати кредитору вартість його майна в грошовому виразі.

Якщо предметом зобов’язання виступає індивідуально-визначена річ, яка є в натурі, то кредитор вправі вимагати саме цю річ (стаття 760 ЦК) і боржник не вправі замінити її грошовою компенсацією без згоди на те кредитора. В іншому випадку зазначене зобов’язання втрачає свій сенс.

У випадку загибелі речей, які мають єдині родові ознаки, за загальним правилом боржник не звільняється від виконання свого зобов’язання у натурі, оскільки у нього є можливість замінити річ, що загинула іншою річчю того ж роду. (стаття 678 ЦК).

Науковці виділяють ще один аспект правового значення поділу речей на індивідуально-визначені і родові, воно полягає в тому, що об’єктом одних цивільно-правових відносин можуть бути тільки індивідуально-визначені речі (наприклад в договорах майнового найму), а об’єктом інших – тільки речі, визначені родовими ознаками (в договорі займу, біржових угодах).[9]

Крім того, певні договори можуть укладатись як щодо індивідуально-визначених, так і щодо родових речей (купівля-продаж, міна, дарування).