Проблематика соціальної держави у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі (спроба загального огляду)

1.1 Проблематика соціальної держави у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі (спроба загального огляду)

У зв’язку з багатоаспектністю явища, яке охоплюється поняттям соціальної держави, проблемні питання, пов’язані з ним (явищем), як вже відзначалося, перебувають у полі зору представників різних суспільних наук: юристів, політологів, економістів, соціологів та філософів. Відтак, дисертант вважав за необхідне враховувати вищенаведене й не обмежуватися опрацюванням виключно «масиву» юридичної літератури, а й приділити увагу здобуткам суміжних гуманітарних наук. У цьому контексті видається доречним процитувати польського науковця С. Завадського, який писав: «Проблематика «держави благоденства» з усією ясністю виявляє необхідність подальшого розвитку інтеграційних процесів у суспільних науках» [67, с.9].

Соціально-економічним аспектам формування та розвитку соціальної держави присвячені праці таких дослідників, як О. Аграновська [2], О. Беребіна [16], Т. Вараниця [27], О. Віленський, М. Кочугуєва [30], Г. Габіш [35], А. Гальчинський [38], М. Гриценко [47], Л. Ерхард [262], М. Етціоні [263], А. Мюллер-Армак [129], С. Наливайченко [130], О. Шаронов [254] та інші.

Зокрема видається вірним висновок, зроблений С.П. Наливайченко у монографії «Механізм планомірної трансформації перехідної економіки України в соціально орієнтовану» (Сімферополь, 2001), про те, що «втручання держави в економіку необхідне там, де ринковий механізм не спрацьовує, де виявляються суттєві недоліки ринку, і особливо в перехідній економіці, де держава повинна брати на себе роль захисника громадян у соціальній сфері» [130, с.251].

Т. Фотіна у статті «Эффективная рыночная экономика не может не быть социально ориентированной» підкреслює: «Соціально орієнтована ринкова економіка спирається на три основні елементи: реалізацію можливостей окремої людини, допомогу держави, солідарність суспільства. Кожний індивід повинен мати максимальну свободу, ступінь якої визначається суспільними рамками, тобто кожен реалізує свої економічні інтереси до тих пір, доки не утискає інтереси іншого індивіда і суспільства в цілому. Держава втручається тільки у випадку, якщо особа не в стані реалізувати економічну свободу і потребує підтримки» [239, с.6].

У кандидатській дисертації «Соціальні гарантії в умовах становлення ринкових відносин в Україні» (Донецьк, 2002) В.В. Капильцова досліджує проблему забезпечення соціальних гарантій при трансформації України у соціальну державу ринкового типу. На думку автора, соціальна стратегія покликана, по-перше, ліквідувати бідність і забезпечити динамічне зростання рівня життя населення; по-друге, гарантувати соціальну стабільність та соціальну безпеку в суспільстві; по-третє, соціалізувати структурні складові економічної політики держави (бюджетну, грошово-кредитну, інвестиційну, податкову, цінову та інш.) [81, с.13].

У колективній монографії «Соціальна захищеність населення України» (Донецьк; Київ, 2001) [216] зосереджено увагу на проблемах, пов’язаних із глобалізацією економіки; визначено регіональні особливості соціально-економічної захищеності населення різних областей України.

Дисертацію О.В. Бермічевої «Соціальна функція держави в Україні» (Харків, 2002) присвячено дослідженню проблем поняття і ознак соціальної функції держави, основному її змісту — соціальним правам громадян, формам і методам її реалізації в Україні та перспективам розвитку. О.В. Бермічева обґрунтовує доцільність комплексного розгляду соціальної функції української держави як у широкому, так і у вузькому значенні, «роблячи наголос на необхідності ототожнення поняття соціальної функції держави у вузькому значенні із соціальним забезпеченням, доповнюючи його забезпеченням достатнього життєвого рівня людині та членам її сім’ї та ототожненням соціальної функції держави в широкому розумінні з соціальним захистом населення» [18, с.16].

Російська дослідниця О.А. Лукашова у статті «Социальное государство и защита прав граждан в условиях рыночных отношений» наголошує на тому, що «в сучасних умовах питання про соціальну роль держави — це не тільки питання політичне, юридичне, але й моральне. Зводити всі проблеми взаємовідносин держави і громадянина до формальних юридичних аспектів неможливо» [110, с.13].

Л.С. Мамут у статті «Социальное государство с точки зрения права» слушно зазначає: «Саме держава як публічно-владна структура — належний і точний адресат визначення «соціальна». Вірніше буде сказати, що наведене визначення відноситься не до композиції, не до побудови держави, а до ... прак-сеологічного, діяльнісного моменту її буття» [116, с.5]. Аналіз проблеми «соціальна держава — право» у вказаній публікації завершується висновком: «Що стосується соціальної держави, то «дух права» присутній у ній настільки, наскільки вдається (кожного разу стосовно тієї чи іншої конкретної суспільно-історичної обстановки) досягнути передусім за допомогою закону оптимальної комбінації права з іншими соціальними чинниками, такими ж, як воно саме, позитивними і значущими для цивілізованого людського існування. Розумної альтернативи даному варіанту поєднання соціальної і правової державності немає» [116, с.14].

У публікації німецького професора М. Шпікера «Христианство и свободное конституционное государство» доводиться: «Те, що держава повинна бути не тільки правовою, але й соціальною, що вона повинна піклуватися не тільки про право та безпеку, але й про гідні людини умови життя і праці, що вона повинна захищати громадян від ризиків втрати доходів унаслідок хвороби, інвалідності, віку і безробіття, що вона повинна ґарантувати соціальну безпеку, соціальну справедливість і суспільну інтеграцію, — це все справді християнська спадщина» [257, с.6].

У монографії В.О. Четверніна «Демократическое конституционное государство: введение в теорию» (Москва, 1993) підкреслюється: «Протилежністю авторитарному варіанту слугує той демократичний варіант державного інтервенціонізму, який втілений у теорії та практиці «держави загального благоденства», або соціальної правової держави. Можна сказати, що хоч етатизм і лібералізм як ідеальні типи є протилежними, у дійсності, за нормального розвитку, один, як правило, не існує без іншого. У нормальних умовах етатистські й ліберальні засади безперервно конкурують одні з іншими, причому в індустріально розвиненому суспільстві етатистські пов’язані з соціальним інтервенціоналізмом, а ліберальні — із пануванням права» [250, с.60-61].

Той же автор у книзі «Конституция Российской Федерации: проблемный комментарий» (Москва, 1997) зазначає: «У постіндустріальному суспільстві, в найбільш розвинених країнах після Другої світової війни (хоч трудове і соціальне законодавство розвивалося й до війни) сформувалась соціальна (соціальна правова) держава, яка задовольняє соціально-економічні домагання біль-шості членів суспільства за принципом привілеїв, яка гарантує мінімальну соціальну захищеність (за рахунок інших членів суспільства) тим, хто опиняється в економічно невигідному становищі, яка здійснює перерозподіл національного доходу в інтересах суспільства в цілому і передусім — на користь соціально слабких. Цю реальність соціальної держави правова доктрина в континентальній Європі відобразила в поняттях соціально-економічних і культурних «прав людини», або прав другого покоління» [91, с.234-235].

У статті «Социальное государство и права человека (из опыта западных стран)» І.А. Ледях стверджує: «... невірно було б вважати, що феномен соціальної державності — це явище ХХ століття. Історія соціальної держави така сама стара, як й історія прав людини» [104, с.22]. На підтвердження цієї тези вказується, зокрема, що «вже у Великій Хартії вольностей 1215 р. можна зустріти деякі атрибути і максими соціальної орієнтації» [104, с.22]. Такий підхід видається не досить обґрунтованим на сучасному етапі розвитку концепції соціальної держави. На нашу думку, виконання державою певних соціальних функцій ще не дає підстав вважати таку державу соціальною; історія ж саме соціальної держави починає свій відлік, принаймні, не раніше часу виникнення, визнання й утвердження соціально-економічних та культурних прав.

Слід погодитися з думкою М. Копєйчикова, який у праці «Соціальна держава як політична реальність» підкреслює: «Соціальна держава має характеризуватися принципово новим підходом до системи соціальних прав порівняно з політичними правами, оскільки соціальні права — це якісно новий за змістом та спрямованістю вид прав і свобод людини і громадянина. Саме цей вид прав і свобод, на нашу думку, характеризує, крім того, нову сутність держави, яка поставила перед собою значно більші завдання стосовно забезпечення прав і свобод своїх громадян» [94, с.217].

Низка робіт як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників присвячена проблемам формування та розвитку особливої галузі права — соціального права — і відповідної галузі законодавства (соціального законодавства). Слід проте зауважити, що ці питання в Україні та Росії досліджують в основному спеціалісти в галузі трудового права, права соціального забезпечення — зокрема, А. Нечай [133], О.О. Мачульська [120-122], С.М. Прилипко [169]. І, на жаль, дуже мало є досліджень загальнотеоретичного рівня, що, безумовно, гальмує процес становлення соціального права в пострадянських країнах, зокрема в Україні.

Автор статті «Право социального обеспечения или социального страхования? Что такое социальное право?» І.М. Сирота, наприклад, вважає, що «зацікавленості державою у розвитку «соціального права» ще не висловлено» [199, с.77].

Вітчизняні науковці Є.О. Харитонов та О.І. Харитонова у статті «Категорія «соціального права» у загальній системі права» визначають соціальне право як «сукупність норм, котрі за допомогою імперативного і частково диспозитивного методів регулюють відносини, які виникають у процесі реалізації громадянами фізичних, особистих, культурних та економічних прав і в яких громадяни виступають завжди як уповноважені, а держава та інші публічні утворення — як зобов’язані суб’єкти» [242, с.29].

Монографія М.І. Лепіхова «Право и социальная защита населения в России (социальное право)» (Москва, 2000) є однією з перших спроб розглянути соціально-правовий захист населення в Росії в комплексі, як самостійну галузь права, що формується, — як соціальне право. При цьому останнє визначається як «комплексна галузь права, котра являє собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у зв’язку та з приводу практичної організації та здійснення соціального захисту населення РФ з метою пом’якшення соціальної напруженості в суспільстві» [105, с.11].

Н.М. Стаховською у кандидатській дисертації «Відносини в праві соціального забезпечення» (Київ, 2000) « ... з метою інтеграції правових норм у сфері соціального забезпечення, які на сьогодні в переважній більшості розпорошені поміж значної кількості нормативно-правових актів, що не утворюють чіткої системи законодавства з права соціального забезпечення, обґрунтовується необхідність розробки і прийняття Соціального кодексу України — єдиного галузевого кодифікованого нормативно-правового акту» [221, с.11].

На наш погляд, серед українських науковців-правознавців найбільш активно розробляє проблеми соціального права Н.Б. Болотіна. Зокрема у статті «Соціальне право України: окремі теоретичні проблеми формування та розвитку» вона визначає поняття соціального права «як систему норм, що регулюють суспільні відносини щодо реалізації, охорони і захисту соціальних прав людини і громадянина з метою збереження, відтворення та розвитку людського суспільства» [23, с.27]. У монографії «Соціальне законодавство України. Гендерна експертиза» (Київ, 2001) Н.Б. Болотіна висловлює свої міркування щодо поділу соціального права на Загальну і Спеціальну частини: «Загальна частина містить такі правові інститути: соціальний статус людини і громадянина; стандартизація соціальних прав; управління в соціальній сфері; економіко-правовий механізм забезпечення соціальних прав; соціальний моніторинг; контроль за забезпеченням соціальних прав; система захисту соціальних прав; відповідальність за порушення соціальних прав. Спеціальну частину соціального права складають її підгалузі — трудове право, право соціального забезпечення, медичне право, освітянське право» [22, с.55].

У дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук за темою «Роль соціального партнерства в становленні найманої праці в трансформаційній економіці» (Харків, 2001) О.І. Петровським виділено й охарактеризовано особливості та основні проблеми соціального партнерства в трансформаційній економіці України: несформованість інституціонального середовища соціального партнерства (відсутність системи демократичного контролю за створенням соціально-ефективних інститутів; еліти, спроможної поставити соціальні інтереси вище політичних та ін.); відсутність масового середнього класу як необхідного елемента у розв’язанні протиріч між працею і капіталом; розмитість ролі держави як соціального партнера (держава як найбільший власник є поганим арбітром у суперечках між працею та капіталом); відсутність ініціативи знизу, розрив між організаційними рівнями «зверху» і «знизу» з причин недовіри до політичних і громадських організацій, правової незахищеності низових структур, домінування короткострокових цілей на шкоду довгостроковим в діяльності підприємств; роз’єднаність профспілок з політичних причин, а також роз’єднаність роботодавців» [155, с.4].

Соціологічний підхід дав можливість І.М. Дубровському у кандидатській дисертації «Система соціального партнерства як регулятор соціально-трудових відносин в умовах трансформації українського суспільства (соціологічний аналіз)» (Харків, 2001) розглянути соціальне партнерство крізь призму потреб та інтересів суб’єктів соціально-трудових відносин, які різняться своїм статусом у соціальній ієрархії суспільства, що визначає різний рівень доступу до соціальних ресурсів і, відповідно, їхнього добробуту, участі в управлінні тощо. Автор визначає соціальне партнерство як соціальну взаємодію, яка здійснюється на основі певних норм, процедур щодо узгодження інтересів основних суб’єктів соціально-трудових відносин, їхніх цільових настанов, що сприяє досягненню загальних соціально-значущих цілей [57, с.9].

У публікації Г. Осового «Профспілковий рух в Україні: нова соціальна роль, стан та перспективи розвитку» доводиться теза про те, що «однією з передумов соціального партнерства, а відтак, забезпечення соціальної злагоди в суспільстві, вкрай необхідної для сталого економічного розвитку, є наявність сильних і незалежних профспілок» [145, с.18].

Особливо треба відзначити монографію російських соціологів І.М. Модель та Б.С. Модель «Власть и гражданское сообщество в России: от социального взаимодействия — к социальному партнерству» (Єкатеринбург, 1998), в якій автори розглядають соціальне партнерство «не тільки традиційно, як спосіб співробітництва у сфері соціально-трудових відносин, але набагато ширше, як форму органічної взаємодії багатоманітних суб’єктів соціуму (державних інститутів, громадських об’єднань, соціальних і професійних груп та ін.), котра дозволяє їм вільно виражати свої інтереси і знаходити цивілізовані способи їх гармонізації та реалізації» [127, c.98].

У навчальному посібнику «Соціальне партнерство в Україні» (Київ, 2001), написаному В. Жуковим та В. Скуратівським, викладено основні проблеми впровадження соціального партнерства в систему соціально-трудових відносин України; висвітлено процес налагодження механізму реалізації соціального партнерства засобами колективно-договірного регулювання. Важливою є думка про те, що «із розвитком суспільства проблема соціального партнерства виходить далеко за межі соціально-трудових відносин, переростаючи в суспільно-політичну — соціальне партнерство як механізм побудови громадянського суспільства» [65, с.5].

Г.І. Чанишева у докторській дисертації «Колективні відносини у сфері праці: теоретичні та практичні проблеми правового регулювання» визначає поняття соціального партнерства у сфері праці у широкому і вузькому розумінні. «У широкому розумінні соціальне партнерство являє собою систему взаємовідносин працівників та роботодавців через представницькі органи (організації) або через органи соціального партнерства відповідних рівнів за участю органів державної влади і органів місцевого самоврядування з метою досягнення соціального миру. У більш вузькому розумінні поняття соціального партнерства у сфері праці розглядається у трьох аспектах: 1) як один із принципів сучасного трудового права; 2) як система колективних трудових відносин; 3) як правовий інститут» [248, с.14].

У монографії «Колективні відносини у сфері праці: теоретико-правовий аспект» (Одеса, 2001) Г.І. Чанишева відзначає, що «соціальне партнерство як система відносин у соціально-трудовій сфері охоплює не тільки питання застосування найманої праці, а й більш широкий спектр питань соціальної сфери: питання зайнятості, оплати праці і доходів населення, соціального забезпечення, захисту громадян як споживачів, охорони здоров’я, освіти та ін.» [247, с.318].

Отже, слід підкреслити, що в основному у сучасній науковій літературі (зокрема, у вітчизняній та російській) проблемні питання соціального партнерства розглядаються саме у контексті соціально-трудових відносин. Відчувається брак досліджень, присвячених загальнотеоретичним проблемам інституту соціального партнерства у широкому значенні і здійснених під іншим кутом зору, а саме: як неодмінного атрибута соціальної держави.

Професор П.К. Гончаров у статті «Социальное государство: сущность, мировой опыт, российская модель» вважає, що «соціальна держава являє собою особливий тип високорозвинутої держави, в якій забезпечується високий рівень соціальної захищеності усіх громадян шляхом активної діяльності держави по регулюванню соціальної, економічної та інших сфер життєдіяльності суспільства, встановлення в ньому соціальної справедливості й солідарності. Соціальна держава знаменує високий рівень зближення цілей і гармонізації відносин державних інститутів та суспільства» [44, с.27]. При цьому, на його думку, «у наш час усі розвинуті країни світу, незалежно від наявності чи від-сутності в їх Основних законах відповідних положень, у більшій чи меншій мірі де-факто є соціальними державами» [44, с.23].

Д.О. Єрмоленко у статті «Поняття та ознаки соціальної держави» пропонує розглядати останню як «засновану на принципах соціальної справедливо-сті, рівності і свободи надкласову, правову державу з розвиненим громадянським суспільством, в якому всебічно гарантовані гідний людини прожитковий мінімум, соціальне забезпечення, загальний підйом добробуту та інші соціально-економічні права громадян, існує налагоджений, нескладний і досяжний механізм їх практичної реалізації і захисту» [61, с.82]. На думку цього автора, «... поняття соціальної держави відображає суть держави, тобто стійку загальну спрямованість діяльності, пов’язану із забезпеченням загальносоціальних інтересів» [61, с.77-78].

Ю.В. Романенко у дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за темою «Соціально-філософський аналіз контраверсій соціальної правової держави (на матеріалах німецької філософії права)» (Київ, 2000) досліджує генезу концептуальних уявлень про правову і соціальну державу у німецькій філософії права класичного та посткласичного періодів (ХVIII-XX ст. ст.). Побудовані парадигматичні моделі дозволили дисертанту визначити специфічно німецьке розуміння правової соціальної держави «як такої форми організації спільноти, яка дозволяє здійснювати реконструювання соціальних інститутів у напрямку наближення їх до інтересу всебічної самореалізації особистості, досягнення нею соціально-юридичної аутентичності, створення простору для творчої життєдіяльності при збереженні стабільності соціуму» [191, с.12].

У кандидатській дисертації Т.І. Перглер «Роль соціально-правової держави Німеччини у стабілізації суспільства» (Київ, 1998) доводиться: «Німеччина є прикладом втілення неоконсервативного варіанту, де держава приватизувала більшу частину соціальних функцій під гаслом заміни держави загального добробуту «суспільством загального добробуту», у якому функції соціального захисту розподілені між державою, бізнесом, місцевим самоврядуванням, системами правосуддя, сім’єю, самодопомогою індивідів та взаємодопомогою всередині колективів. На цій основі були створені передумови консенсусу — головної умови забезпечення стабільності політичного життя» [158, с.14].

Знаний німецький науковець К. Хессе у праці «Основы конституционного права ФРГ» (Москва, 1981) вказує: «У соціальній правовій державі повинна бути «надана форма» дії державної влади, і якщо ця влада обмежена правом, то не залишиться ділянки необмеженого, не зв’язаного нічим, неоформленого піклування про добробут, яке є більш ефективним засобом нелегітимного здійснення влади, ніж наказ та примус» [243, с.112].

Українські вчені О.Ф. Скакун і М.К. Підберезький у написаному ними підручнику «Теория права и государства» (Харків, 1997) зазначають: «Соціальна правова держава — це сучасна політико-правова теорія, де слово «соціальна» має велике смислове навантаження: воно підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов’язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист суспільних та індустріальних інтересів тощо» [208, с.399-400].

У статті «Социальное государство и гражданское общество» (1996) В. Роїк висловлює свої міркування про те, що до базових функцій соціальної держави належить формування громадянського суспільства, тобто створення у суспільстві та господарстві безлічі суб’єктів як державних, так і недержавних (громадських). Це, на його думку, пов’язано з природою соціальної держави, базовими принципами якої є: пріоритет прав людини та її основних свобод, солідарність членів суспільства, оптимальна підтримка державою своїх громадян лише в певних рамках (субсидіарність) [190, с.9].

Російський дослідник В.О. Торлопов у монографії «Социальная политика в России: история и современность» (Санкт-Петербург, 1999) слушно підкреслює: «Перед соціальною державою і соціальною політикою, в рамках якої здійснюються її (держави — О.П.) принципи, не стоїть завдання створення абсолютної соціальної справедливості, вони покликані забезпечити соціальну компенсацію у такій мірі, аби внаслідок нерівномірного розподілу ресурсів не виникали соціальні конфлікти, нестатки, аби не відбувалась правова, соціальна й культурна ізоляція певних соціальних груп» [230, с.123].

В.М. Якушик, розглядаючи історичні типи правової держави, виокремлює «соціальну (тобто неокапіталістичну ліберально-демократичну) державу — що доповнює ознаки ліберальної правової держави забезпеченням певних гарантій добробуту для незаможних і соціально знедолених прошарків населення країни» [270, с.183].

О. Сергієнко у статті «Соціальна політика в сучасному світі та в Україні» (2002) наголошує на тому, що «необхідною та вирішальною ознакою віднесення держави до категорії соціальної є пріоритет прав людини, оскільки забезпечення її фізіологічних потреб без надання громадянських прав та політичних свобод, як показує історія тоталітарних держав, дуже швидко може перетворити людину з розумної суспільної істоти на зграйну тварину» [198, с.33].

Німецький дослідник Й. Штрассер, розмірковуючи про майбутнє соціальної держави, прогнозує: «Навіть якщо у даний час заміна національних систем соціального забезпечення єдиною європейською соціальною державою видається утопією, то не викликає жодних сумнівів одна річ: у майбутньому ми зможемо зробити соціальну державу на національному рівні надійною тільки шляхом поглиблення співробітництва на європейському рівні — у сферах політики зайнятості, оподаткування, інфраструктури, наукових досліджень і розробок та при узгодженні мінімальних соціальних та екологічних стандартів» [258, с.129].

У дисертаційному дослідженні В.В. Сокуренка «Роль соціальної справедливості в розбудові правової соціальної держави» (Київ, 2002) слушно підкреслюється, що «на сучасному етапі розвитку українського суспільства принципи соціальної справедливості є провідними чинниками розбудови правової соціальної держави, вони визначають її мету, зміст та основні напрями діяльності у сфері соціальної політики» [215, с.13]. При цьому соціальна справедливість розуміється як обумовлена природним правом загальнолюдська цінність, яку становлять захищені правом і всім суспільним ладом рівні можливості доступу кожної людини до всіх соціальних благ та інших життєвих цінностей, а також розподіл і законне їх використання з урахуванням власного внеску в суспільство [215, с.13].

У статті «Права человека, труд, собственность и государство» (Москва, 1995) російський вчений Л.Д. Воєводін органічною ознакою соціальної держави називає те, що «вона повинна забезпечити і підтримувати гармонійні відносини між соціальними верствами і групами» [33, с.11].

У кандидатській дисертації «Соціальна, правова держава як фактор розвитку демократичного суспільства в Україні» (Київ, 2001) В.М. Співак уточнює політологічне визначення соціальної держави «як такої, що забезпечує внутрішній порядок та стабільність, зовнішню безпеку, гідне існування громадян; бере на себе і реально виконує обов’язки підтримки стабільного соціально-економічного становища соціуму та громадської злагоди; активно сприяє ефективному функціонуванню основних інститутів громадянського суспільства» [220, с.4]. Разом із тим, видається некоректним твердження дисертанта про те, що «нині в Україні державу можна охарактеризувати як напівправову і напівсоціальну» [220, с.10].

Чільне місце серед сучасних вітчизняних політологічних досліджень проблем соціальної держави займають праці А.О. Сіленко. Зокрема у дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук «Соціальна держава: еволюція ідеї, сутність та перспективи становлення в сучасній Україні» (Київ, 2000) вказаний автор визначає, що «соціальною є держава, яка гарантує всім людям реалізацію їхніх прав і свобод, рівні умови вільного розвитку і розвиток окремої особистості, соціальний захист нужденним, досягнення соціальної і політичної стабільності мирними засобами й в інтересах усіх членів суспільства» [204, с.15].

У монографії «Соціальна держава: територія перемін» (Одеса, 2000) А.О. Сіленко підкреслює, що «сучасну концепцію соціальної держави можна сформулювати таким чином: відкритість, демократизм і лібералізм влади; громадський мир і соціальна згода; адресний соціальний захист населення» [203, с.81].

У кандидатській дисертації «Системний підхід та його застосування в дослідженні України як демократичної, соціальної, правової держави» (Харків, 2001) Б.П. Ганьба зазначає, що «між категоріями «соціальна держава», «правова держава», «демократична держава» є зв’язок. Однак у науці та практиці українського державотворення як визначальній ознаці пріоритетність повинна надаватися саме соціальній державі» [39, с.16].

У дисертаційному дослідженні С.О. Кириченка «Співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства в умовах сучасної України» (Київ, 2001) детально проаналізовані правові характеристики соціальної держави (і як їх відображення — соціальні характеристики правової держави) в умовах сучасної України. На думку дисертанта, «правову державу можна розглядати як соціальну державу у правовому вимірі» [82, с.16].

Першим у незалежній Україні комплексним монографічним дослідженням сутності, місця і ролі соціальної держави в теорії і практиці державотворення є кандидатська дисертація І.В. Яковюка «Соціальна держава: питання теорії та шляхи її становлення» (Харків, 2000). Автор пропонує розглядати соціальну державу як «державу, що визнає людину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які перебувають у важкій життєвій ситуації, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає у забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві» [269, с.10-11].

У статті «Соціальна держава: до визначення змісту поняття» І.В. Яковюк до найбільш змістовних ознак соціальної держави відносить такі: «1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди є якісною характеристикою правової держави; 3) проголошення держави соціальною виступає важливою конституційною гарантією забезпечення і захисту соціальних прав людини; 4) оскільки як мета діяльності, так і сама діяльність (соціальна політика) цієї держави визначаються правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) соціальна держава слугує забезпеченню громадянського миру і злагоди у суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки у соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства» [268, с.39-40].

В іншій статті, опублікованій під заголовком «Про обсяг поняття «соціальна держава» (на основі порівняльного аналізу моделей ФРН і України)», цей же науковець слушно зазначає: «На відміну від конституційної моделі ФРН, де робиться акцент на ідеї держави «загального забезпечення», яка спирається на соціально автономну і відповідальну особу, в Україні постулюється ідея «держави загального добробуту», яка, насамперед, піклується про бідних і слабких. Можна передбачити на певному, якісно новому етапі розвитку суспільства трансформацію ідеї держави «загального добробуту» в ідею держави «загального забезпечення» як стрижневу ідею української моделі соціальної держави» [266, с.28].

Особливо слід відзначити монографію професора О.В. Скрипнюка «Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії та практики» (Київ, 2000), котра є однією з перших в українському державознавстві спроб комплексного, системного аналізу проблем становлення соціальної держави, взаємодії принципів такої держави з принципами держави правової. Автором у даному дослідженні було поставлено подвійну мету: «а) дати цілісне висвітлення концепції соціальної, правової держави, її змісту, сутності, основних ознак та найважливіших напрямків функціонування, а також тих підходів, що існують в аналізі цього феномена в світовій юридичній та політичній науці; б) простежити шлях реалізації цієї концепції у політико-правовому розвитку Української держави» [212, с.9]. Соціальна держава, на думку О.В. Скрипнюка, — «це насамперед структурний результат діалектичної взаємодії правової держави, ринкової економіки та демократичної влади, в якій останні набувають нових змістовних ознак» [212, с.42].

У публікації «Соціальна держава та права і свободи людини» щойно вказаний автор зазначає: «Головним завданням соціальної держави є забезпечення соціальної безпеки та економічних умов вільного, гідного існування людини. Така мета соціальної держави досягається завдяки реалізації її основних функцій: соціального захисту, забезпечення суспільними благами, розвитку економіки тощо. З наведених класифікацій основних напрямів реалізації соціальною державою своїх визначальних функцій випливає, що її основною метою є забезпечення гідного існування всіх громадян, для неї діє один імператив: держава існує для людини, для захисту її загальновизнаних прав і свобод» [211, с.20].

С.С. Бульбенюк у статті «Еволюція «держави загального добробуту»: теоретичний та практичний аспекти проблеми» (2002) слушно стверджує, що «не існує єдиної, цілісної концепції «Welfare state», але є цілий комплекс таких концепцій, у яких використовуються різні типи інституціональних підходів та які спираються на особливості різних національних політичних традицій. Спільною для більшості цих концепцій ознакою стало розуміння необхідності концентрації діяльності «держави загального добробуту» у сфері соціальної допомоги та послуг на понятті життєвих стандартів та прагненні сприяти динамічному зростанню без суттєвих безпосередніх втручань в основні механізми виробництва та розподілу. Саме ідеї «держави загального добробуту» являють собою основу формування, функціонування та розвитку сучасної демократичної соціальної держави» [25, с.118].

Російський науковець В.Є. Чиркін у роботі «Общечеловеческие ценности и современное государство» акцентує увагу на тому, що « ... в останні роки стає пануючою ... ідея Workfare State (це словосполучення є умовним, своєрідною грою слів, що виникла в дискусії як протиставлення англійському терміну, який позначає державу благоденства). Це — трудова держава, що сприяє праці. Згідно з сучасним підходом, соціальна держава на кшталт Workfare State зобов’язана забезпечити тільки основні потреби людини (прожитковий мінімум, освіта, інфраструктура, охорона здоров’я) у обсягах, які дозволяють реальні можливості суспільства. Понад це і у всьому іншому людина, будуючи свій добробут, повинна спиратися на власну працю, вкладуючи її у розвиток суспільства, і тоді вона зможе отримати необхідну частину «суспільного пирога» (мова, зрозуміло, не йде про осіб, неспроможних до праці)» [252, с.11-12].

На думку Б. Орлова, висловлену ним у статті «Политическая культура социал-демократии и проблемы России», « ... соціал-демократи довели, що соціальна держава — це не тільки надання підтримки тим, хто цього потребує, це ще й забезпечення у країні здорового соціального клімату, розвиток без потрясінь, революцій і громадянських війн. Нині соціальна держава в тій чи іншій мірі є у всіх промислово розвинутих країнах. І це, напевно, найзначніше досягнення світової цивілізації» [140, с.90].

С.П. Перегудов у журнальній публікації «Западная социал-демократия на рубеже веков» аналізує тенденцію переходу у західних країнах від «держави добробуту» до «держави соціальних інвестицій», в якій замість принципу всезагальності державних послуг добробуту діє принцип вкладень у людський, або соціальний, капітал, основною складовою якого є здоров’я людей і високий професіоналізм економічно активного населення» [159, с.57].

Відомий вітчизняний правознавець В.Д. Бабкін у статті «Конституційні засади соціальної держави в Україні» визначає соціальну державу як «тип організації державного та суспільного життя, заснованого на пріоритеті соціальних цінностей, насамперед права людини на гідне життя» [7, с.127].

В іншій статті — «Соціальна держава та захист прав людини» — названий учений констатує: «На жаль, нашій суспільній науці, в тому числі і правознавству, незважаючи на проголошення української держави соціальною, бракує розробки її концепції, усвідомлення значення в гуманізації суспільства, забезпеченні людського виміру політики і права» [8, с.3].

Аналогічною є ситуація і в Росії, де за компетентним твердженням професора М.В. Баглая, висловленим ним у статті «Социальная природа и некоторые проблемы современного Российского государства», « ... фундаментальна конституційна характеристика нашої держави — «соціальна», не тільки не отримала теоретичної розробки, але й просто нікому не зрозуміла — ні теоретикам, ні парламентаріям, ні посадовим особам виконавчої і судової влади» [11, с.773].

Отже, завершуючи огляд наукових джерел, видається можливим стверджувати, що, незважаючи на розробку у зазначених працях окремих ас-пектів формування й розвитку соціальної держави, ці проблеми залишаються недостатньо опрацьованими у рамках загальнотеоретичного державознавства і правознавства. А відтак — потребують подальших досліджень.