Спадкування за законом в цивільному законодавстві України

 

КУРСОВА РОБОТА

з цивільного та сімейного права на тему:

«Спадкування за законом в цивільному законодавстві України»

ЗМІСТ

Вступ

Глава I. Спадкування за законом в римському приватному праві

§ 1. Спадкування за Законами ХII таблиць

§ 2. Спадкування за преторським правом

§ 3. Спадкування за законом в праві Юстиніана

§ 4. Спадкування за правом представлення. Спадкова трансмісія

§ 5. Відкриття та прийняття спадщини

Глава II. Спадкування за законом в Цивільному кодексі УРСР

§ 6. Коло спадкоємців за законом

§ 7. Спадкування за правом представлення. Спадкова трансмісія

§ 8. Відкриття та прийняття спадщини

Глава III. Спадкування за законом в новому цивільному законодавстві

§ 9. Коло спадкоємців за законом

§ 10. Спадкування за правом представлення. Спадкова трансмісія

§ 11. Відкриття та прийняття спадщини

Закінчення

Список літератури

Вступ

 

Інститут спадкового права в системі римського приватного права тісно пов’язаний з усіма іншими видами майнових прав. З одного боку, після смерті певної особи найчастіше залишається майно, основу якого становлять право власності та інші речові права. Вони і є об’єктом переходу за спадщиною після смерті їх власника. З другого боку, спадкування – один із способів набуття майнових прав, що зближує його з зобов’язальним правом. Тому інститут спадкового права і в системі римського приватного права, і в сучасних правових системах – один з найважливіших. Його значення зумовлено також тим, що об’єктом спадкування переважно є право власності. Питання про те, що залишається після смерті померлого власника, кому воно має перейти, в якому порядку і обсязі з найдавніших часів і до наших днів залишаються в центрі уваги суспільства і держави, законодавців і дослідників, кожної людини, оскільки вони тією чи іншою мірою стосуються їх інтересів.

Для того, щоб глибше зрозуміти значення спадкування, джерела його виникнення і розвитку, передусім звернемося до основних понять спадкового права.

Спадкування – перехід майна після смерті його власника до інших осіб.[1]

Римський юрист Юліан говорив, що hereditas nihil aliud est, quam successio in Universum jus quod defunctus habuit (спадкування є не що інше, як преємство у всіх правах, якими володів померлий).[2]

Під майном прийнято розуміти сукупність прав і обов’язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов’язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов’язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не буває.[3]

Спадкове право – сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов’язане з правом власності.

Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Юидична особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але в цьому випадку права спадкування в неї не настає.

Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно померлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Спадкове майно, спадкова маса або спадщина, - майно (права і обов’язки), що залишилося після смерті померлого власника. Це сукупність прав і обов’язків померлого, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав – чи за заповітом, чи за законом.

Глава I. Спадкування за законом в римському приватному праві

 

Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest – не може бути спадкування в одній частині майна померлого за заповітом, а в другій – за законом. Цей принцип римського спадкового права закладений ще в Законах ХІІ таблиць і зберігся в праві Юстиніана.[4]

Спадкоємцями за законом в римському праві визнавалися особи, які перебували в спорідненості зі спадкодавцем. Але римляни розрізняли агнатське споріднення, засноване на загальній підвладності, та когнатське споріднення, засноване на спільності за кровним походженням. При цьому, якщо в давні часи, в умовах панування патріархальної сім’ї, на передній план висувалось агнатське споріднення, то по мірі руйнування патріархальних зв’язків воно все більше витісняється спорідненням когнатським, а згодом і взагалі зовсім виходить з уживання. Вказана обставина зіграла рішуючу роль і в визначенні кола законних спадкоємців на різних етапах розвитку римського приватного права.[5]

§ 1. Спадкування за Законами ХII таблиць

 

Цивільне право підрозділяло законних спадкоємців на три черги.

Першу чергу складали свої спадкоємці (sui heredes), які називалися так тому, що вони до того входили до сім’ї померлого, а, отримавши спадок, продовжували володіти майном, котре й раніше перебувало в сфері даної сім’ї. Своїми вважалися спадкоємці, що ставали в результаті смерті спадкодавця юридично самостійними особами (personae-sui juris). В такому положенні опинявся, наприклад, син спадкодавця, який з підвладного перетворювався на pater-familias, але не дружина, що переходила віднині під владу сина. Онуки спадкодавця, хоча б з них і знімався тягар підвладності отримували спадок тільки за умови, що до того часу помер або був підданий мансипації їх батько, який сам був би призваний до спадкоємства. Вони якби представляли в сфері спадкових правовідносин свого раніше вибулого батька, і стало бути, успадковували не загальних, а на тих особливих підставах, які прийнято називати правом представлення (jus repraesentationis).

В другу чергу законних спадкоємців входили агнати, тобто особи, які були в минулому пов’язані зі спадкодавцем відносинами підвладності і перебували би в подібному зв’язку, якби не смерть, яка відбулася раніше, іх загального paterfamilias, або якби принаймні один з них не перетворився в результаті емансипації на persona sui juris. В той же час, якщо було декілька агнатів, то до спадкоємства закликался agnatus proximus - найближчий агнат, тобто який в кровному відношенні стояв до померлого ближче, ніж інші агнати (син витісняв онука і т.п.).

До третьої черги законних спадкоємців відносились когнати, тобто кровні родичі померлого (gentiles), а також колишній власник вільновідпущеника в якості його патрона. Ступінь кровнородинной близькості до уваги не приймалася. Аналогічно тому, як в другій черзі найближчий агнат витісняв більш віддаленого, так і в третій черзі більш віддалений когнат витіснявся найближчим. І, якщо когнат, призваний до спадкування в порядку родинної близькості, від своїх прав відмовився, його не міг замінити інший когнат, що представляв наступну ступінь спорідненості. В цьому випадку спадок вважався взагалі ніким не прийнятим і підпадав під дію встановлених на цей рахунок спеціальних правил.

В Законі ХII таблиць говорилось: Si intestato moritur, cuis suus heres non escit, adgnatus proximus familiam habeto. Si adgnatus non escit, gentiles familiam habento (якщо помер той, хто не має свого спадкоємця, майно отримує найближчий агнат, якщо немає агната, майно отримують кровні родичі).

 

§ 2. Спадкування за преторським правом

 

Черговість відома не тілько Законам ХII таблиць. Аналогічних засад дотримувалося і преторське право, хоча співвідношення між агнатською і когнатською спорідненостю завдяки йому змінюється на користь спорідненості агнатської.

Претор розрізняв уже не три, а чотири черги законних спадкоємців.

Перша черга називалася unde liberi. Сюди як і раніше входили ті, кого цивільне право називало своїми спадкоємцями. Але до них додалися тепер діти спадкодавця, навіть ті, що вийшли з-під його влади як емансиповані або в установленому порядку ким-небудь усиновлені, якщо до часу смерті спадкоємця вони стали юридично самостійними. Тим самим когнатські родичі вказанного складу були поставлені в таке ж привілейоване положення, як і найбільш близькі агнатські родичі.

Друга черга називалася unde legitimi. Крім патрона померлого вільновідпущеника, до неї відносились всі агнати з витісненням найближчими з них більш віддалених. Важливо, однак, підкреслити, що за виключенням sui heredes інші агнати вже поступилися своєю перевагою найближчим кровним родичам, хоча й продовжували випереджувати в черговості спадкування тих з них, які знаходилися на відносно віддалених ступінях спорідненості.

Третя черга носила найменування unde cognati. Нею охопювалися всі кровні родичі спадкодавця. Але юридичне значення надавалося не всілякій кровній спорідненості, як в цивільному праві, а лише такому, віддаленість якого не виходила за межі шостого ступеня.

Четверта черга - unde vir et uxor – обмежувалася лише пережившим чоловіком після смерті дружини та дружиною після смерті чоловіка. В випадку укладення с дружиною шлюбу cum manu, вона ставала підвладною чоловікові, и тоді проблеми спадкування рішалися виходючи з основ підвладності. Але коли укладався шлюб sine manu, відношення підвладності не установлювалися, і в цьому випадку один супруг успадковував після іншого в останню чергу – якщо були відсутніми всі до єдиного спадкоємці трьох попередніх черг. Таке рішення обумовлювалося тим, що при вказаних обставинах спадкоємство, здійснене супругом, виключало майно з сімейно-родинної ланки, до складу якої входив померлий.

Як видно, своїм перечнем законних спадкоємців і розподілом їх в порядку черговості претор зробив значний крок по витісненню агнатської спорідненості на користь когнатської.[6]

 

§ 3. Спадкування за законом в праві Юстиніана

 

Спадкування за законом – ab intestato – спадкування проти заповіту – мало місце в таких випадках: а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини.[7] В цих випадках спадкування наставало в порядку, встановленому законом; воно називалося ще спадкуванням “проти заповіту”. Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, то вона не визнавалася справжньою.

Як було вже зазначено раніше, спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях свого становлення. Кардинальну реформу спадкування за законом здійснив Юстиніан новелами 118 і 127 рр. Реформа була підготовлена всім попереднім ходом розвитку римського спадкового права. Основні принципи спадкування за законом були вироблені преторською практикою і практикою центумвіральних судів; вони були законодавчо закріплені в реформах Юстиніана.

В основу спадкування за законом в праві Юстиніана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуальна приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстиніан розділив на п’ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів (мал. 1). У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не ставала (як було раніше), а до спадкування закликалися наступні за ступенем родичі.

класи

спадкоємці

I II III IV V

Діти та інші низхідні родичі (онуки, правнуки) за правом представлення Батько, мати, повнорідні брати і сестри, інші висхідні родичі і діти братів і сестер за правом представлення Неповнорідні брати і сестри та їх діти за правом представлення Решта бокових родичів без обмеження ступененів Той з подружжя, хто пережив спадкодавця Мал. 1. Спадкування за законом Класи спадкоємців за законом Юстиніана були такі.

 

І клас – низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і віку, онуки та ін. На підставі правила про черговість закликання спадкоємців більш близького ступеня усуває від спадкування спадкоємців більш далекого ступеня. Тому при житті дітей спадкодавця їхні діти (онуки спадкодавця) до спадкування, як правило не закликаються, крім випадків, коли на момент відкриття спадщини не було в живих того їх батька, котрий був би закликаний до спадкування, якби він був живий. Наприклад, на момент відкриття спадщини виявилося два сини спадкодавця і двоє дітей раніше померлої дочки – онуки спадкодавця. При цьому онуки поділяють між собою ту частку спадщини, яку б одержала їх мати, якби вона була жива.

Такий порядок спадкування онуків називається спадкуванням за правом представлення, вони ніби представляюють свого померлого батька. За римським правом це був не єдиний випадок спадкування за правом представлення. В такому самому порядку успадковували дідусі і бабусі спадкодавця, його племінники і племінниці. Ці особи закликалися до спадкування за умови, що на момент відкриття спадщини не було в живих того батька чи матері спадкодавця або його сестри чи брата, які могли б самі одержати спадщину, якби вони були живі.

ІІ клас – висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні родичі, якщо вони були. В цей же клас входили повнорідні брати й сестри спадкодавця та їхні діти. І в цьому випадку дідусі, бабусі, діти братів і сестер успадковують за правом представлення. Якщо до спадкування закликалися висхідні родичі, а також брати і сестри, спадщина поділялась порівну між усіма спадкоємцями, а якщо тільки висхідні – то на дві рівні частини з боку матері й батька.

ІІІ клас – неповнорідні брати і сестри та діти раніше померлих неповнорідних братів й сестер. Останні закликалися до спадкування за правом представлення. Неповнорідними братами й сестрами були ті, котрі мали спільного батька й різних матерів (єдинокровні), або спільну матір, проте різних батьків (єдиноутробні). Зрозуміло, спадкування для неповнокровних братів й сестер відбувалося після смерті тих їх братів й сестер, з якими вони були в кровному зв’язку. Діти жінки, що мала шлюб з чоловіком, в якого були свої діти, не були пов’язані кровним зв’язком між собою, вважалися зведеними братами й сестрами, а не повнорідними, і не могли успадкувати один після одного.

IV клас – решта бокових родичів без обмеження ступенів. При цьому родичі більш близького ступеня усували родичів більш далекого ступеня.

V клас – той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини, або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив померлого, закликається до спадкування за умови, що нікого із перечислених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично ця група спадкоємців до спадкування закликалася дуже рідко. Проте “бідна удовиця”, тобто така, що не мала власного майна, яке б дозволяло їй жити відповідно до її суспільного стану, мала право на обов’язкову частку в розмірі четвертини спадщини. Розмір обов’язкової частки міг змінюватися залежно від кількості спадкоємців за законом, але спадкодавець не мав права зовсім позбавити обов’язкової частки свою дружину.

Отже, в праві Юстиніана суворо дотримувався принцип – крім випадків спадкування за правом представлення – одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги). Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів при наявності спадкоємців першого до спадкоємства не закликалися. Закликання до спадкування спадкоємців другого класу могло мати місце лише у випадках, якщо: а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликалися спадкоємці третього класу і т.д.

Коло спадкоємців за законом у праві Юстиніана практично було необмеженим.[8]

При відсутності будь-яких спадкоємців, майно померлого вважалося виморочним. Виморочне майно належало до фіску, а іноді до монастирів, церков і т.п.[9]

 

§ 4. Спадкування за правом представлення. Спадкова трансмісія

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигши прийняти її, спадщину приймав субститут (підпризначений спадкоємець). У противному разі відповідно до давнього цивільного права спадщина залишилася без господаря.

Преторська практика винайшла інший шлях. В разі смерті спадкоємця за заповітом відкривалося спадкування за законом. Частка померлого спадкоємця за законом пропонувалася наступним спадкоємцям. Поступово преторська практика виробила загальне правило, за яким, якщо помирав спадкоємець після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прийняти належну йому частку переходило до його спадкоємців. Це правило було закріплене в новелах Юстиніана і дістало назву спадкова трансмісія.

Спадкову трансмісію слід чітко відрізняти від спадкування за правом представлення. Так, якщо спадкування за правом представлення має місце лише в разі спадкуванні за законом, то спадкова трансмісія може мати місце як при спадкування за законом, так і при спадкуванні за заповітом. Крім того, спадкування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини, а спадкова трансмісія буде тоді, коли закликаний спадкоємець помирає після відкриття спадщини, але до її прийняття. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом представлення передається конкретно зазначеним у законі – онукам, племінникам або дідусям і бабусям. При спадковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержати померлий, переходить до його спадкоємців.[10]

 

§ 5. Відкриття та прийняття спадщини

 

У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її власниками. Для цього слід здійснити такі юридичні дії:

А) вжити заходи щодо повного виявлення спадкового майна та його охорони. З цією метою провадився інвентаризаційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало правовою підставою визначення його складу (активу й пасиву);

Б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх знаходження, розміри вимог і боргів тощо;

В) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли знаходитися як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього – в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщину до прийняття спадкоємцями, для чого необхідний був певний, а інколи тривалий час. Проте спеціальних строків цивільне право не встановлювало. Кредитори спадкодавця, заінтересовані в задоволенні своїх вимог у самий короткий строк, могли просити спадкоємців дати відповідь – чи приймають вони спадщину, чи відмовляються від неї. Відповідно до цього спадкоємці зверталися до суду з проханням призначити їм строк для роздумів. У праві Юстиніана цей строк міг бути визначений до 9 місяців, а імператором – до одного року.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх законні представники (батько, опікуни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) за заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. У праві Юстиніана заява про намір прийняти спадщину могла бути зроблена в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прийняття.

Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спадкоємець став наступником померлого в його правах і обов’язках, тобто не лише власником активної частини спадщини, а й зобов’язаний сплатити борги спадкодовця. В доюстиніанівському праві спадкоємець, що прийняв спадщину, зобов’язаний був відповідати своїм власним майном, за всі борги спадкодавця, навіть, якщо вона складалася з одних боргів.

Юстиніан встановив нове правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов’язаний здійснити за участю нотаріуса, оцінщика, кредиторів спадкодавця та інших зацікавлених осіб опис і оцінку спадкового майна. Відповідальність спадкоємця за борги спадкодавця в такому разі обмежувалася лише обсягом активної частини прийнятої спадщини. [11]

Глава II. Спадкування за законом в Цивільному кодексі УРСР

 

ЦК УРСР передбачено такі підстави спадкування: спадкування за законом та спадкування за заповітом.

Спадкування за законом выдбувається в усіх випадках, коли і оскільки воно не змінено заповітом (ст. 524 ЦК УРСР).

При спадкуванні за законом майно померлого переходить до осіб, зазначених у законі. Закон становлює і порядок переходу майна померлого до цих осіб.

 

§ 6. Коло спадкоємців за законом

 

Статті 529 – 531 ЦК УРСР визначають коло спадкоємців за законом. Згідно з цими статтями спадкоємцями за законом є діти (в тому числі усиновлені), онуки, правнуки, дружина, батьки (усиновителі), брати, сестри, дід і баба померлого, а також непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті.

Спадкоємці за законом поділяються на дві черги. До складу спадкоємців першої черги входять такі особи: