Створення та припинення діяльності юридичних осіб

3.4. Створення та припинення діяльності юридичних осіб

 

Традиційно в радянському та пострадянському цивільному праві розрізняли три способи створення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний і дозвільний.

Розпорядчий порядок створення юридичної особи має місце в тому випадку, коли вона створюється внаслідок розпорядження (вираження волі) власника майна або його представника. Це було характерним способом створення державних юридичних осіб.

Нормативно-явочний (реєстраційний) порядок означає, що у випадках, коли юридична особа створена відповідно до умов, закріплених в законі, державний орган не може відмовити їй у легалізації (державній реєстрації).

Дозвільний порядок полягає у вимозі отримання дозволу відповідного державного органу, підприємства тощо на створення юридичної особи. Зокрема, дозвіл відповідних державних органів необхідний для створення організацій, які будуть займатися діяльністю, пов'язаною із забезпеченням правопорядку, охороною здоров'я, освітою тощо.

Іноді у цивілістичній літературі згадується також договірний порядок виникнення юридичних осіб[14].

Однак слід зазначити, що така класифікація є неточною, оскільки при ній певною мірою ототожнюються порядок і підстава виникнення юридичної особи.

Так, підставою виникнення можна вважати те волевиявлення, яке спричинило створення юридичної особи. Відповідно, класифікація може бути проведена залежно під характеру такого волевиявлення.

З урахуванням цього критерію можна виділити:

а) створення юридичної особи шляхом одностороннього волевиявлення (розпорядження Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування — для юридичних осіб публічного права, власника або уповноваженої ним особи - юридичних осіб приватного права).

Цей спосіб створення юридичних осіб традиційно іменується розпорядчим порядком;

б) створення юридичної особи шляхом договору між її засновниками. У таких випадках ініціатива щодо створення юридичної особи може бути виражена у будь-якій формі: договір учасників, рішення зборів засновників тощо.

Слід зазначити, що законодавчими актами не встановлені будь-які спеціальні вимоги щодо форми та змісту рішення про створення юридичної особи, проте за загальноприйнятими вимогами таке рішення має бути оформлене розпорядженням суб'єкту публічного права, актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством. Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір.

Цей спосіб створення юридичних осіб традиційно іменується договірним порядком.

Отже, розпорядчий і договірний порядок — це класифікація порядку створення юридичної особи залежно від підстав її виникнення.

Якщо ж взяти за критерій класифікації власне порядок легалізації, то можна зробити висновок, що юридичні особи виникають або у нормативно-явочному, або у дозвільному порядку.

При цьому юридичні особи, які створюються шляхом розпорядження, легітимуються у нормативно-явочному порядку, а ті, які створюються шляхом договору, легітимуються у нормативно-явочному або в дозвільному порядку.

Порядок створення юридичних осіб приватного права визначається актами цивільного законодавства. Насамперед це — ЦК.

Реєстрація об'єднань громадян провадиться залежно від їх статусу або Міністерством юстиції, або місцевими органами виконавчої державної влади (ст.ст. 15, 16 Закону "Про об'єднання громадян").

Юридичні особи публічного права утворюються в порядку, передбаченому окремими законодавчими актами.

Створення юридичних осіб приватного права має відбуватися відповідно до положень ст.ст. 87-89 ЦК.

Згідно із зазначеними нормами для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками (засновниками), якщо інше не встановлено законом.

При цьому товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

У статуті товариства вказуються:

- найменування юридичної особи;

- місцезнаходження юридичної особи;

- адреса юридичної особи;

- органи управління товариством;

- компетенція органів управління товариством;

- порядок прийняття рішень органами управління товариством;

- порядок вступу до товариства та виходу з нього;

- інші положення, встановлені ЦК, іншим законом або угодою засновників.

Засновницький договір, як і рішення про створення підприємства, має укладатися в письмовій формі, оскільки законодавство передбачає подання цього документа для здійснення державної реєстрації.

Засновницький договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди за усіма істотними умовами договору, необхідними для його здійснення і виконання.

У засновницькому договорі товариства визначаються:

- зобов'язання учасників створити товариство;

- порядок їх спільної діяльності щодо його створення;

- умови передання товариству майна учасників;

- інші положення, встановлені ЦК, іншим законом або засновниками.

До засновницького договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов'язання.

Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).

В установчому акті установи вказується:

- мета установи;

- майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети;

- структура управління установою.

Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

До установчих документів можуть бути включені будь-які умови, не передбачені законодавством, але такі, які не суперечать йому.

Водночас невідповідність їх вимогам закону (коли такі точно визначені) може зумовити недійсним, установчих документів. Підставами для визнання недійсними установчих документів і рішень про створення юридичної особи можуть бути, наприклад, невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду юридичної особи, мети її створення тощо. Щодо акціонерних товариств, то установчим документом в них є статут, хоча йому передує укладення договору між засновниками. Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариство — на підставі установчого договору. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України[15].

Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації.

На розвиток цього положення ст. 89 ЦК передбачає, що юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру юридичних осіб, відкритого для загального ознайомлення.

Значення державної реєстрації юридичних осіб, її організація, повнота єдиного реєстру юридичних осіб, достовірність відомостей, які вносяться в державний реєстр, полягає в тому, що реєстрація забезпечує можливість отримання необхідної інформації господарюючими суб'єктами. Така інформація є важливою при вирішенні питань щодо укладення договорів, розвитку господарських зв'язків, веденні торгових операцій, а відтак - формуванні усталеності економічного обороту. Юридична особа вважається створеною з моменту реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і з цього моменту набуває правоздатності.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання цього суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Чинне законодавство пов'язує державну реєстрацію з внесенням даних з реєстраційної картки суб'єкта підприємницької діяльності (яка водночас є заявою про державну реєстрацію) до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видачею свідоцтва про державну реєстрацію встановленого зразка.

Орган, на який покладено здійснення державної реєстрації, не вправі делегувати ці функції іншим органам, структурним підрозділам, хоча б і наділеним статусом юридичної особи, або посадовим особам за дорученням. Порушення цього правила і прийняття рішення з перевищенням компетенції відповідного органу влади може бути підставою для скасування такого рішення. Недійсність реєстрації є підставою встановлення факту фальсифікації установчих документів.

Водночас свідоцтво про державну реєстрацію може бути видано структурним підрозділом чи посадовою особою згідно з розподілом функціональних обов'язків, оскільки свідоцтво є похідним документом від відповідного рішення.

Для окремих видів юридичних осіб може бути передбачений спеціальний порядок державної реєстрації. Наприклад, реєстрація всеукраїнських та міжнародних благодійних організацій здійснюється Міністерством юстиції України, а місцевих благодійних організацій, а також відділень (філій, представництв) всеукраїнських, міжнародних благодійних організацій - відповідними місцевими органами виконавчої влади (ст. 8 Закону "Про благодійництво та благодійні організації"). Рішення про реєстрацію такої благодійної організації приймається відповідним органом виконавчої влади за місцем знаходження благодійної організації.

ЦК не містить вичерпного переліку відомостей, які мають бути повідомлені при поданні заяви на реєстрацію юридичної особи. Проте це обов'язково мають бути відомості про організаційно-правову форму, найменування, місцезнаходження, органи управління, філії і представництва, мету створення юридичної особи. Інші відомості можуть бути витребувані лише в разі, якщо це передбачено законом.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.

Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

До Єдиного державного реєстру юридичних осіб вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Відомості, які містяться в державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком відомостей про фізичних осіб, які мають конфіденційний зміст.

Безпідставна відмова у наданні відомостей, які містяться в реєстрі, не допускається, і може бути оскаржена до суду.

Установчі документи змінюються в порядку, передбаченому законом і самими документами. Рішення про зміну статуту приймаються, як правило, вищим органом юридичної особи або засновниками.

Зміни реєструються тим же органом і в тому ж порядку, що й самі юридичні особи.

Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, - з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилитися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін (ч. 5 ст. 89 ЦК).

У випадках, встановлених законом, юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу).

Припинення юридичних осій, можливе за рішенням органів, вказаних в законі, а також в установчих документах юридичної особи, шляхом реорганізації або ліквідації.

Реорганізація можлива шляхом злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворення юридичних осіб.

Злиття означає, що замість кількох юридичних осіб утворюється одна нова.

Приєднання полягає у поглинанні однієї юридичної особи іншою.

В результаті поділу замість однієї юридичної особи виникає кілька нових.

При виділі зберігається первісна юридична особа, але від неї відокремлюється одна або кілька нових.

Перетворення полягає у зміні організаційно-правової форми юридичної особи (наприклад, колгосп перетворено в акціонерне товариство).

При реорганізації всі права і обов'язки юридичної особи, що реорганізується, або їх частина переходять до інших суб'єктів права, тобто має місце універсальна правонаступність.

Реорганізація, як правило, проводиться за рішенням учасників юридичної особи, тобто добровільно. Однак якщо вона має місце за рішенням власника юридичної особи, то йдеться про примусову реорганізацію. Наприклад, перетворення кооперативу в товариство з обмеженою відповідальністю за рішенням його членів є актом добровільним. Але створення дочірнього підприємства (виділ) за рішенням власника має характер примусовий.

Ліквідація юридичної особи можлива:

- за рішенням власника майна, уповноваженого ним органу, а також за рішенням органу, уповноваженого на те установчими документами юридичної особи;

- за рішенням суду у разі банкрутства (неспроможності) або систематичного здійснення діяльності юридичної особи:

1) без належного дозволу (ліцензії);

2) забороненої законодавчими актами;

3) з неодноразовим або грубим порушенням законодавства.

Юридична особа може бути також ліквідована у зв'язку із закінченням строку, на який вона створена, або з досягненням мети, заради якої вона створена.

Ліквідація юридичної особи, вирішення питань, що виникають при цьому, розгляд фінансових претензій тощо проводяться ліквідаційною комісією, яка призначається органом, що ухвалив рішення про ліквідацію.

Висновки

Значення, місце та сприйняття суспільством поняття “фізична особа” за останнє десятиріччя наповнилось більш глибоким змістом, ніж у період комунототалітаризму. Поняття прав людини, імплементації норм міжнародного права до національного законодавства наповнює більш значимим змістом це поняття. Частішають у судовій практиці з цивільних питань рішення, стосовно захисту та забезпечення невід'ємних прав людини, особи, громадянина.

Але, на жаль, такі прецеденти ще не мають стійкої тенденції до всеохоплюючої практики. Поняття делікту (відшкодування збитків) фізичним особам ще, здебільшого, носять поодинокий характер, базуючись на горезвісному, так званому “залишковому принципі”.

Аналізуючи логіку розвитку такого повільного поступу втілення у життя країни, принципу рівності усіх суб'єктів цивільних правовідносин, можна припуститися гіпотези, що правовий нігілізм, “подвійні стандарти” щодо застосування норм права та декларований, але здебільшого не втілений у життя принцип верховенства закону ще буде довго лихоманити суспільство, поки не підуть у минуле прихильники “методів сталінщини” у виконанні Єжова, Генріха Ягоди, Лаврентія Берії, Вишинського, Балецького та їм подібних.

Оскільки усі ми, здебільшого, вийшли з двох іпостасей - одні з таборів ГУЛАГу - інші з „шинелі залізного Фелікса" але усі, без виключення, знаходилися на тлі задротяної імперії, яка нагадувала величезний котел наповнений самоїдськими створіннями, які і по сьогодні схильні поїдати ближніх базуючись на сумнозвісному принципі “целєсообразності”.

Отже, історично, практично все XX сторіччя на просторах нашої країни фізична особа (громадянин, особистість, людина) були лише матеріалом (гвинтиком) для приводу в рух державного механізму з декларованим, але не забезпеченим на практиці захистом прав фізичних осіб на усіх щаблях суспільної драбини.

Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринкової економіці, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, підприємств, установ, громадських та інших організацій.

Поняття та ознаки юридичної особи розкриваються в ст. 80 ЦК України: юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною

правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Як суб'єкт майнових та особистих немайнових відносин юридична особа наділяється цивільною право дієздатністю. Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами, — з моменту реєстрації статуту. В цей самий момент виникає й цивільна дієздатність юридичної особи, тобто здатність своїм діям набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки.

Відповідно до ЦК України юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Громадські організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку, встановленому їхнім статутом.

Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому самому порядку, в якому вони були створені.

Юридичні особи можна поділяти на окремі види за різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особи поділяються на: а) приватні; б) колективні; в) державні; г) змішані.

Відповідно до суб'єктного складу юридичні особи поділяють на:

а) українські; б) спільні з участю іноземного інвестора; в) іноземні; г) міжнародні організації та об'єднання.

Правами юридичних осіб наділяються не лише такі колективні утворення, які діють з метою одержання прибутку, а й різні установи, об'єднання громадян, релігійні організації тощо. Не маючи основною метою своєї діяльності одержання прибутку, ці організації, однак, є учасниками цивільного обороту, тобто часто змушені вступати в цивільно-правові відносини і набувати майнових та особистих немайнових прав та обов'язків.

До юридичних осіб належать і такі державні організації, які фінансуються за рахунок інших джерел, мають самостійний кошторис і самостійний баланс. Як юридичні особи в Україні діють і різні об'єднання громадян.

Таким чином, фізичні та юридичні особи займають особливе місце в цивільному праві України.

Список використаної літератури

 

1.         Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28.06.1996. // ВВР. – 1996. - № 30.

2.         Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, № 24, ст. 170)».

3.         Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. (ВВР), № 23, ст. 243.

4.         Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. (ВВР), № 46, ст. 292.

5.         Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. (ВВР), № 29, ст. 377.

6.         Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09. 1999 р. (ВВР), № 45, ст. 397.

7.         Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04. 1991 р. (ВВР), № 25, ст. 283.

8.         Закон України «Про торгово-промислові палати і Україні» від 2.12. 1997 р. (ВВР), № 13, ст. 52.

9.         Постанова Пленуму ВСУ № 3 від 28.03. 1972 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним».

10.      Постанова Пленуму ВСУ № 3 від 28.04. 1978 р. «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними».

11.      Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. (ВВР), № 40-41, 42, ст. 492.

12.      Цивільний кодекс України від 16.01.2003. – ВВР. – 2003. - № 40-44. – Ст. 356.

13.      Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За редакцією В.М. Коссака. – К.: Істина, 2004. – 976 С.

14.      Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: В 4 т. / А.Г. Ярема, В.Я. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. – Т. 1. – К.: А.С.К.; Севастополь: Інститут юридичних досліджень, 2004 – 928 С. (Нормат. док. та комент.)

15.      Шевченко Я.М. Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах / - Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім Ін Юре», 2003. – 520 С.

16.      Верзуб Б.М. Некоторые вопросы взаимодействия органов опеки и попечительства и нотариата по защите прав и законных интересов несовершеннолетних при совершении сделок отчуждения недвижимого имущества // Нотариат. – 2000. - № 5. – С. 69-71.

17.      Михеева Л.Ю. Институт опеки и попечительства и его перспективы // Современное право. – 2002. - № 7. – С. 43-46.

18.      Кравчук В. Право на створення (заснування) юридичної особи // Підприємництво, господарство і право. – 2000. - № 7. – С. 22-24.

19.      Зуб И. К проблеме видов юридических лиц // Підприємництво, господарство і право. – 2000. - № 10. – С. 44-48.

20.      Кучеренко І.М. Сучасна історія розвитку українського законодавства, яке регулює порядок створення та діяльності державних підприємств // Підприємництво, господарство і право. – 2001. - № 8. – С. 25-28.

21.      Кучеренко І.М. Види юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності // Становлення та розвиток цивільних і трудових правовідносин у сучасній Україні. – К.: ІДП НАН України, 2001. – С. 68-91.

22.      Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. – К.: Юрінком Інтер, 2002. Кн.1 – 720 С.

23.      Бірюков І.А., Заіка Ю.О. Цивільне право України: Навчальний посібник. – К.: Істина, 2004 – 224 С.

24.      Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. К.: Наукова думка, 2000.

25.      Панченко М.І. Цивільне право України. К.: «Знання», 2005.

26.      Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Підручник / К.: Істина, 2005. – 776 С.

27.      Борисова В. Про залежність юридичних осіб // Вісник Академії правових наук України. № 3, 2000, С. 102-109.

28.      Петровская Л. Учреждения как субъекты гражданского права // Цивільне право. № 2, 2001, С. 34-35.

29.      Фролов Ю. Некоторые проблемы правовой характеристики юридического лица // Гражданское право. № 5, 2000, С. 34-36.

30.      Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та прпва: Підручник. – Львів: «Новий Світ-2000», 2003. – 584 С.

[1] Ст.ст 22 – 24 Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28.06.1996. // ВВР. – 1996. - № 30.

[2] Ст. 26 Цивільний кодекс України від 16.01.2003. – ВВР. – 2003. - № 40-44. – Ст. 356.

[3] Ст. 32 Цивільний кодекс України від 16.01.2003. – ВВР. – 2003. - № 40-44. – Ст. 356.

[4] п. 6 Постанова Пленуму ВСУ № 3 від 28.03.1972 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним».

[5] Постанова Пленуму ВСУ № 3 від 28.03.1972 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним».

[6] Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. – К.: Юрінком Інтер, 2002. Кн. 1 – С. 100.

[7] Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. – К.: Юрінком Інтер, 2002. Кн.1 – С. 103.

[8] Шевченко Я.М. Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах / - Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім Ін Юре», 2003. – С 167, 168.

[9] Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. (ВВР), № 23, ст. 243. Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. (ВВР), № 46, ст. 292.

[10] Ст. 5 Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. (ВВР), № 29, ст. 377.

[11] Гражданское право Украины: в 2-х ч. - / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. – Ч. 1 – Харьков, 1996. – С. 120-138.  

[12] Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Підручник / К.: Істина, 2005. – С 128.

[13] Ст. 13 Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. (ВВР), № 46, ст. 292.

[14] Цивільне право України. – Кн. І – К., 1997. – С. 117; Цивільне право України: Підручник у 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К., 2002. – С. 114-115.

[15] Ст. 4 Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. (Ліга Закон).