Суд присяжних в Україні

ПЛАН

Вступ

1.  Суд присяжних у кримінальному судочинстві України: історичний аспект

2.  Проблеми та особливості формування журі присяжних засідателів

3.  Проблеми та перспективи суду присяжних в Україні

Висновок

Список літератури

ВСТУП

Захист прав та законних інтересів особи у правовій державі неможливий без чіткої організації і функціонування судової влади. Суттєві зміни, які відбулися в різних сферах діяльності нашого суспільства, обумовили необхідність проведення судової реформи, одним із важливих напрямків якої є впровадження в Україні суду присяжних. Однією з передумов формування демократичної правової держави в Україні є належний рівень законодавчого забезпечення процесу залучення представників народу до здійснення кримінального судочинства. Відразу дві конституційні норми – ст. 124 й 127 Конституції України – закріплюють таку безпосередню форму народовладдя, як можливість здійснення правосуддя судом присяжних.

Перспективи введення даного правового інституту в кримінальне судочинство нашої держави є одним із тих найцікавіших та найважливіших питань, які виникають у процесі вивчення кримінально-процесуального права.

Темою даного наукового реферату є «Суд присяжних в Україні». Метою даної роботи є розгляд особливостей історичного розвитку суду присяжних, формування колегії присяжних засідателів, проблем та перспектив його введення в Україні з вивченням джерел відповідного законодавства, ознайомлення з поняттям та моделями суду присяжних, успішністю його функціонування в зарубіжних країнах.

Головною задачею даної роботи, перш за все, є систематизація знань про становлення і передумови передбачення суду присяжних у Основному законі України та розгляд основних правових джерел, порівняння їх із законодавством інших держав.

Актуальність теми « Суд присяжних в Україні» та поставлених в ній питань про особливості введення суду присяжних засідателів у нашій країні полягає в тому, що проблеми виникнення, природи, сутності даного правового інституту, його розвитку та функціонування в інших країнах належать до найскладніших та ключових. Необхідною умовою наукової роботи є теоретичне осмислення цих проблем. І це особливо важливо, оскільки кримінально-процесуальне право безперервно розвивається і розробляється адекватними умовами реального життя.

Методом дослідження даних питань стало вивчення літератури, присвяченої вибраній темі, систематизація і узагальнення отриманих знань, по змозі розробка висновків з приводу окремих аспектів. Також ми використовуємо метод порівняльного аналізу, який дозволяє в повній мірі оцінити основні положення питання, яке розглядається і зробити відповідні висновки.

1.   Суд присяжних у кримінальному судочинстві України:

історичний аспект

Історія сучасного суду присяжних почалася 28 червня 1996р., з прийняттям Конституції України, норми якої – ст. 124 й ст.127 – закріплюють таку безпосередню форму народовладдя, як можливість здійснення правосуддя судом присяжних. Проте, наразі, інститут присяжних засідателів в українському кримінальному судочинстві ще не введено.

На наш погляд, передумовою введення суду присяжних в Україні має стати ретельний розгляд та історичний аналіз його сутності.

Час створення суду присяжних не є точно визначеним. Існує версія про заснування суду присяжних засідателів у Франції, де є докази появи подібного органу в 829 р. нашої ери [1, с.12]. Згадку про суд, що складався з 12-ти присяжних ми зустрічаємо у „Вірменському судебнику” (1523 р.). Більшість із авторів вважають батьківщиною суду присяжних Англію періоду раннього середньовіччя, де у XVIII ст. він набрав своєї класичної форми, особливостями якої є: розподіл складу суду на 2 автономні колегії, наділені різною компетецією (1 професійний суддя, що вирішує правові питання і міру покарання і 12 присяжних засідателів, яким доручено розгляд питання факту - чи мала місце подія злочину і чи винен у цьому підозрюваний; наявність двох актів правосуддя: вердикту і рішення про покарання; складання списків випадкового відбору тощо [2, с. 128].

Система судів присяжних в Росії існувала з 1864 р. по 1917 р. Як вважає В. Тертишник, заснування суду присяжних в його класичному розумінні в період судової, реформи 1864 року, було найважливішим демократичним надбанням дореволюційної Росії, в правовому полі законодавства якої перебували Україна, Польща, Фінляндія [3, c. 16]. Як слушно зазначається в юридичній літературі, часів судової реформи 1864р., суд присяжних був засобом демократизації кримінального судочинства, що давало можливість відмови від інквізиційного процесу в Росії [4, с. 5].

У зв’язку з функціонуванням суду присяжних у Росії та Україні ще в XIX – на початку XX ст. можемо відзначити, що цей інститут не є цілком незнайомим нововведенням для нашої держави.

Програму реформування судової системи в Росії запропонував у 1809 р. М. Сперанський. Своє подальше втілення вона знайшла у «Введении к Уложению государственных законов». В 1830-ті роки розробкою проектів зако­нів про судоустрій займалося Міністерство юстиції та Другий Відділ імператорської кан­целярії. У 1844 р. ще один проект підготував Д. Блудов [5, с. 1].

З приходом до влади Олександра II, судова реформа отримала свій розвиток. У жовтні 1861 р. була створена комісію, до складу якої входили С. Зарудний та багато інших визначних юристів тієї епохи. Результатом роботи комісії стали «Основні положення реформи судової частини в Росії». У даних положеннях вперше було зафіксовано такі нові інститути і принципи, як: відокремлення суду від адміністрації, виборний мировий суд, присяжні засідателі в окружному суді, запровадження адвокатури, принцип змагальності [5, с. 2] .

Важлива роль у підготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарю департаменту законів Державної ради, українцеві С.Зарудному. Відомий юрист-публіцист Г. Джаншієв так оцінював його роль:

«Його вплив і роль були виняткові і безприкладні. З першими підготовчими стадіями цієї справи Зарудний безвідлучно стояв при ній і дієво працював у всіх її подальших фазах...»[6, с. 1].

На основі положень, підготовлених комісією, було створено Статут кримінального судочинства і Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, які затвердив імператор Олександр ІІ 20 листопада 1864 року.

На території України реформування судової системи відбувалося за судовими Статутами 1864 р. Російської імперії. Суд присяжних, що ними передбачався, в Україні вводився поетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіально знаходилися ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України: у Київському, Уманському, Кам'янець-Подільському. Житомирському та Луцькому судах [6, с. 2].

Даний суд формувався на взірець французького суду присяжних. «Головуюча верхівка» складалася із 3-х членів: судді та 2-х його замісників. Колегія присяжних складалася із 14-ти присяжних засідателів, два з яких були запасними .

Присяжних засідателів для роботи в окружних судах обирали земські комісії із місцевих жителів, які мали повагу і довіру співвітчизників. Для вибору присяжних засідателів формувалися загальні (губернські) списки та «річні» списки, а також, списки запасних присяжних засідателів [5, с. 2]. Загальний список публікувався в місцевих «Відомостях». Функцію захисника виконували присяжні повірені.

В результаті судового слідства присяжні давали відповіді на питання: Чи мав місце злочин? Чи винний у ньому підсудний? Чи з умислом він діяв? Чи заслуговує підсудний на поблажливість? [3,с. 17]. Рішення виносилось у вигляді вердикту, тобто відповіді на питання винуватості підсудного. На основі вердикту присяжних коронний суд виносив вирок, який міг бути оскаржений лише у касаційному порядку [5, с. 1].

Історія суду присяжних в Україні, впровадженого на основі Статутів 1864 p., досліджена ще недостатньо. Особливо це стосується наукової думки про нього. Відсутність таких даних унеможливлює не лише з'ясування суспільно-правових процесів в Україні у період кінця XIX - початку XX ст., а й врахування їх у нинішній судовій практиці.

Після введення суду присяжних у практику судочинства число противників останнього не зменшилося. Водночас у суспільстві зростала кількість його прихильників. Тодішня наукова дискусія щодо суду присяжних була досить напруженою і складною, що зумовлювалося низкою проблем, що стосувалися діяльності даного інституту судочинства [6, c. 2].

Теорія суду присяжних, на той час фрагментарно була відображена у багатьох наукових та науково-публіцистичних працях. З-поміж них чільне місце

належить тим, що були опубліковані в Україні. На їх підставі можна окреслити коло теоретичних проблем, щодо яких велися дискусії: доцільність інституту присяжних; умови діяльності; компетенція та права суду присяжних; порядок формування і склад суду; тощо.

Доцільність суду присяжних аргументовано доводилася приват-доцентом М.Чубинським, який з цього питання у 1897 р. розробив доповідь на засіданні Київського юридичного товариства [6, c. 3].

 Ще в 1895р. відомий юрист-критик Дейтріх вказав на головні недоліки суду присяжних в Росії: юридична „некомпетентність” та велика відмінність рішень одне від одного в аналогічних обставинах, залежність від мелодраматичних фактів (виступів сторін, місця розгляду справи тощо) [7, с.20].

 У своїй доповіді М.Чубинський стверджував, що для вирішення фактичних питань справи потрібно мати живу совість і глузд, а вдосконаленням системи формування суду присяжних можна усунути часткові його недоліки.

Якщо розглядати умови дії суду присяжних, то ще у перші роки діяльності останнього в Україні, Л. Владимиров провів ґрунтовне дослідження функціонування суду присяжних у розвинутих країнах Заходу. На підставі дослідження автор вказує морально-правові умови, потрібні для суду присяжних: розвинуте почуття обов'язку та справедливості суспільства, а також, суд присяжних можливий лише у правовій державі, де закон визначає, що заборонено, і гарантує кожному свободу, поки той не порушить закон [6, c. 3].

Дискусія стосовно компетенції суду присяжних не припинялася впродовж усього періоду його діяльності. Першим важливим її моментом було те, що цей суд з самого початку існування не мав права розглядати справи про державні злочини. Пізніше, Законом 1878 р. у суду присяжних забрано справи щодо злочинів проти порядку управління, а в 1889 р. вилучено справи про службові злочини посадових осіб. Головними аргументами потреби вилучення статей з компетенції суду присяжних були: неспроможність присяжних зрозуміти складні злочини; часте винесення щодо окремих злочинів виправдальних вироків; необ'єктивність розгляду справ [3, c. 17].

Наукові дискусії щодо порядку формування та складу суду присяжних стосувалися наступних моментів: його якісного складу; участі адміністрації у процесі формування суду; відвід присяжних сторонами обвинувачення та захисту. У результаті цих дискусій Законом 1887 р. для присяжних засідателів підвищено ценз — володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано Cтатутами 60-х pp.[7, 171].

Таким чином, у результаті розгляду історичної літератури з науково-прикладних питань запровадження та функціонування суду присяжних, в Україні можемо відмітити, що історія суду присяжних в Україні досліджена недостатньо, а це унеможливлює повне оцінення його значення для розвитку суспільства на теренах України. Аналіз проблем доцільності створення та функціонування суду присяжних та аргументів щодо розв'язання їх відомими юристами свідчить про їх багатогранність і складність. Розглянуті аспекти наукових дискусій та розвитку суду присяжних в Україні переконують нас у наступному: цей суд неоднозначно сприймався різними верствами суспільства, що потрібно враховувати у нинішній практиці розвитку судочинства держави.