Територіальна автономія в Україні. Соціально–культурні права і свободи громадян України

Економіко-технологічний університет

Кафедра ”Соціально-гуманітарних дисциплін “

______ _______________ 2008

Викладач ________________

Контрольна робота

З дисципліни: «Конституційне право»

На тему: Територіальна автономія в Україні.  Соціально –культурні права і свободи громадян України.

Студента 2 курсу юридичного факультету

Заочної форми навчання гр. ЗП-21

Гузій Юрій Васильович

Бровари - 2008

План

Вступ

1.         Адміністративно-територіальна

2.         Національно-територіальна автономія

3.         Національно-державна автономія

4.         Форми територіальної автономії

5.         Автономна Республіка Крим

6.         СОЦІАЛЬНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

- право на соціальний захист;

- право на житло;

- право на достатній життєвий рівень;

- право на охорону здоров’я.

7.          КУЛЬТУРНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

- право на освіту;

- право на свободу культурної, наукової та творчої діяльності.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В умовах побудови в Україні правової держави та становлення конституційного ладу нашої держави, особливого значення набуває проблема становлення, визначення та гарантування прав людини і громадянина.

Відповідно до Конституції України громадянин для цього має повний комплекс економічних соціальних та культурних прав та свобод і гарантій їх реалізації. Необхідно сказати, що законодавство, яке спрямоване на реалізацію відповідних положень Конституції стосовно економічних, соціальних та культурних прав громадянина, перебуває на даний час на стадії становлення. Тобто воно визначено чинним законодавством, але не всі положення його виконуються у відповідності до закону в звязку з тим , що деякі норми чинного законодавства, ще не повністю пристосовано до стану в якому перебуває наша держава. До цих прав можна віднести право на житло, право на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я та на соціальний захист.

Наприклад, право на достатній життєвий рівень, визначає певний рівень грошових виплат, які б задовільняли мінімальні потреби громадян. Але на даний час такі суми настільки низькі, що на громадяни не взмозі задовільнитисвої потреби навіть на половину. До речі, за порушення даного права законодавством України не передбачається і юридична відповідальність. Тобто такі обставини сприяють активному порушенню цього права.

Ще один яскравий доказ того, що чинне законодавство не є достатньо врегульоване свідчить те, як виконується право на охорону здоров’я. Теоретично охорона здоровя в Україні вважається безкоштовною, але фактично за переважну більшість послуг громадяни зобовязані платити самостійно. Тобто держава повинна детально врегулювати виконаня даних прав, щоб не виникало певних неузгоджень.

Це й обумовлює актуальність обраної теми кваліфікаційного дослідження та її значення для практики державного будівництва Української держави.

Метою даного кваліфікаційного дослідження є опрацювання нормативної бази та наукової літератури з даного прлемного питання.

Перед даною кваліфікаційною роботою ставляться наступні завдання:

- висвітлити міжнародні стандарти економічних, соціальних та культурних прав, які закріплені в міжнародних документах таких, як Загальна декларація з прав людини та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права людини;

- докладно висвітлити економічні, соціальні та культурні права громадян, які закріплені в Конституції України;

- дослідити механізм реалізації і гарантії прав та свобод людини і громадянина, його відмінні риси та проблеми становлення на сучасному етапі розвитку законодавства України.

Структурно кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, та списку використаних джерел.

Адміністративно-територіальна

Адміністративно-територіальна (регіональна) автономія – один із способів децентралізації влади в унітарній державі. Статус суб’єктів адміністративно-територіальної автономії вищий, ніж у звичайних адміністративно-територіальних одиниць, але нижчий за статус суб’єктів національно-територіальної, національно-державної автономії чи суб’єктів федерації. Суб’єкт адміністративно-територіальної (регіональної) автономії не має ознак державного утворення. Адміністративно-територіальна автономія виявляється у наявності у її суб’єктів системи органів законодавчої та виконавчої влади, що формуються самостійно, а також повноважень приймати закони з питань, коло яких окреслено центром. Органи суб’єкта адміністративно-територіальної автономії здійснюють свою діяльність під наглядом центральних органів влади, які, як правило, призначають для цього своїх представників (наприклад, губернаторів). Регіональні закони можуть бути скасовані центральними органами, якщо вони не співпадають із загальнодержавними інтересами.

 

Національно-територіальна автономія

Національно-територіальна автономія – різновид територіальної автономії, один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній державі .  Національно-територіальна автономія означає надання певній частині (частинам) унітарної держави, населеної здебільшого представниками будь-якої національної меншини, певної самостійності у вирішенні питань внутрішнього життя. Статус суб’єктів національно-територіальної автономії, як правило, вищий, ніж статус суб’єктів адміністративно-територіальної автономії, і нижчий за статус суб’єктів національно-державної автономії. На відміну від регіональної автономії, національно-територіальна автономія поширюється не тільки на адміністративну, а й на культурно-мовну сферу. На території національно-територіальної автономії, поряд із загальнодержавною, офіційно використовується мова національної меншини. Формування, існування органів влади, прийняття ними рішень – схоже із адміністративно-територіальною автономією.

 

Національно-державна автономія

 

Національно-державна автономія – різновидність територіальної автономії, один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній державі. Ця автономія надає окремим частинам унітарної держави, які населені здебільшого представниками національних меншин, широку самостійність і певні атрибути державності, такі, як: власна система державної влади, що формується незалежно від центру; власні конституційні акти; власна, встановлена центром, законодавча компетенція; власна офіційна мова; громадянство. Суб’єкт національно-державної автономії є державним утворенням, і обсяг його повноважень, по суті, не менший, ніж обсяг повноважень суб’єкта федерації. Прикладом може бути статус Автономної Республіки Крим в Україні, хоча щодо офіційної мови і громадянства, національно-державна автономія АРК має ряд недоліків.

Культурна (культурно-національна) автономія – надання певній етнічній спільноті, що становить меншість у даній державі, певної самостійності в питаннях організації освіти, інформаційних форм культурного життя (право створення національних шкіл, бібліотек, театрів тощо) .

Культурна автономія будується на екстратериторіальній основі, тобто не на конкретній території, а поширюється на всіх представників певної національності.  Культурна автономія реалізується через такі організаційні форми, як національні культурні центри, суспільні ради, асоціації, земляцтва.

Форми територіальної автономії

До форм територіальної автономії можна віднести:

а) у федеративних державах – самостійність суб’єктів федерації у вирішенні питань, віднесених конституцією до їх відання;

б) в унітарних державах – місцеве та регіональне самоврядування.

Але, на відміну від звичайного місцевого самоврядування, територіальна автономія функціонує у відносно небагатьох державах. До держав, які повністю поділяються на відповідні територіальні утворення найвищого рівня зі статусом автономії, традиційно належать лише Іспанія та Італія (вони в науковій літературі визначаються як регіоналістські держави). Існування адміністративно-територіальних одиниць з автономним статусом зумовлене комплексом чинників: історичних, політичних, економічних, соціально-культурних, географічних, етнічних, релігійних, мовних.

Територіальна автономія є проявом складного процесу регіоналізації, що невпинно протікає у багатьох сучасних державах, в тому числі в Україні.

Нормативно-правовим закріпленням процесу регіоналізації є Декларація щодо регіоналізму в Європі, яка була схвалена на засіданні Асамблеї європейських регіонів  04.12.1996 р. Регіон, згідно з ч.1 ст.1 Декларації –  „територіальне утворення, сформоване в законодавчому порядку на рівні, що є безпосередньо нижчим після загальнодержавного, та наділене політичним самоврядуванням”. Таким чином, регіон має бути визнаним на законодавчому рівні. Саме конституція або конституційний закон гарантують автономію регіону.

Територіальні автономії в унітарній державі не порушують її єдину сутність. Вони є проявом децентралізації функцій повноважень як виконавчої, так і законодавчої влади (децентралізація влади у федераціях поширюється не тільки на законодавчу і виконавчу владу, а й на судову).

Регіональна політика є ключовим фактором соціально-економічного розвитку держави. Але сьогодні в Україні немає сучасної регіональної політики, яка відповідала б викликам, що стоять перед країною . Регіональна політика торкається трьох найважливіших питань, якими є: 1) територіальна справедливість (у 2006 р., на жаль, бюджет залишає у розпорядженні центру більше 70% всіх бюджетних надходжень); 2) збалансована економічна ефективність на рівні регіонів (столиця України за соціально-економічними  показниками випереджає найрозвинутіші промислові області України – Донецьку, Харківську, Дніпропетровську – у 4 – 5 разів, а ті, у свою чергу, випереджають Сумську, Херсонську, Житомирську області у 2 – 3 рази); 3) політична стабільність (поляризація політичних уподобань регіонів досягла вже найвищої точки). Таким чином, сучасна регіональна політика держави не тільки не забезпечує єдність регіонів, а, навпаки, сприяє економічному та політичному розмежуванню.  Таку політику слід реформувати в державі, яка завжди історично, географічно, економічно, етнічно, релігійно, мовно була країною різноманітною. Головними принципами нової регіональної політики, з соціально-філософської точки зору, мають стати: демократизм, децентралізація влади, законодавче забезпечення високого рівня місцевого самоврядування, мультикультуралізм, єдність держави в її різноманітті (тобто слід враховувати і  поважати особливості кожного регіону).

У сучасних умовах державотворення територіальна автономія слугує цілям децентралізації державної влади, що є показником рівня демократичності держави.

Протягом всього періоду незалежності України однією з нагальних проблем розвитку нашої державності була і залишається проблема децентралізації влади. Ця проблема стає ще більш актуальною у зв’язку з:

– проголошенням курсу держави на демократизацію всіх сфер суспільного життя;

– бажанням затвердити в країні європейський правопорядок;

– планомірною інтеграцією України до європейської спільноти, де чітко визнано, що жодна держава не може вважати себе демократичною, якщо вона не має територіальної децентралізації державної влади.

Виходячи із сказаного вище, можна запропонувати наступні

висновки:

1. У період розвитку демократизації держави одним із найголовніших чинників цього процесу стає децентралізація влади, яка проявляється в регіоналізмі, федералізації, автономізації.

2. Певним ступенем самостійності територій у межах єдиної держави є автономія. Серед територіальних типів автономії для сучасного українського суспільства особливого інтересу набуває поки що теоретична розробка, філософсько-правове осмислення національно-державної автономії. Автори правознавчих досліджень як приклад такого виду автономії наводять АРК, але фактично рівень цієї автономії  сьогодні не відповідає ні теоретичним, ні правовим стандартам розуміння цього поняття. Першим кроком на шляху децентралізації влади як одного з найголовніших чинників демократизації суспільства може стати приведення фактичного стану АРК до рівня міжнародних стандартів національно-державної автономії.

3.Наступним кроком децентралізації влади може стати філософське та правове обґрунтування зміцнення прав місцевої влади, практичне приведення ролі громад до європейських стандартів.

4. Паралельно з першим і другим блоком вирішення проблем децентралізації влади може йти процес надання національним та мовним меншинам культурної автономії. Процес будівництва структур культурної автономії не є новим для полікультурної України, але варто визначитися із моделлю взаємовідносин держави і суспільства у сфері культурної політики.

5. Наступним кроком у процесі демократизації суспільства через вирішення проблеми децентралізації влади може стати набуття Україною статусу федеративної держави. Це питання потребує особливо ретельного соціально-філософського та правового вивчення, обґрунтування та планомірної копіткої ідеологічної роботи через всі канали інформації, виховного процесу, просвітницької діяльності. Тільки комплексні зусилля вчених, влади та громадянського суспільства можуть привести країну в плані децентралізації влади до стандартів Європи, яка йшла до нинішнього рівня демократії суспільства декілька століть.

 

Автономна республіка Крим

Конституція України закріпила цілісність і недоторканість території України в межах існуючих кордонів, а також визначила її унітарною державою. Це дістало підтвердження і в тому, що Автономну Республіку Крим визначено як складову частину України.

Конституційний статус Автономної Республіки Крим.

Зміст автономії Криму визначено у статтях 134-139 Конституції України, якими встановлено повноваження Автономної Республіки Крим, а також її відповідних органів.

Основні державні ознаки Криму зводяться до такого: 1) Крим є державним утворенням – республікою; 2) він має Конституцію; 3) як регіональна діє система державних органів Автономної Республіки Крим на чолі з Верховною Радою і Радою міністрів; 4) державні органи Автономної Республіки Крим, насамперед Верховна Рада та Рада міністрів, видають у межах своїх повноважень відповідні правові акти, які складають регіональну систему правових актів Автономної Республіки Крим.

Водночас Крим має конституційний статус автономної республіки, що в цілому дістає вияв у низці суттєвих обмежень, які пов’язані саме з цим статусом. До таких обмежень належать: 1) межі повноважень Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України; 2) Конституцію Автономної Республіки Крим затверджує Верховна Рада України; 3) нормативно-правові акти найвищих органів державної влади Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України і приймаються відповідно до Конституції України та актів її найвищих органів державної влади (закони, акти, Президента України і Кабінету Міністрів України) та на їх виконання; 4) повноваження та порядок формування і діяльності найвищих органів державної влади Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією і законами України, а також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції; 5) суди Автономної Республіки Крим належать до єдиної системи судів України; 6) Конституція України визначає ті питання, нормативно-правове регулювання яких має право здійснювати Автономна Республіка Крим; 7) Конституція України визначає питання, які належать до відання Автономної Республіки Крим.

Цей перелік свідчить про досить широкі повноваження Автономної Республіки Крим. Крім того, Конституція України (ст. 138) встановлює, що „законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження”, які доцільно буде надати їй з тих чи інших міркувань.

Треба взяти до уваги й те, що згідно зі ст. 137 Конституції України Президент України може зупиняти дію нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, якщо вони не відповідають Конституції та законам України. У такому разі Президент повинен водночас звернутися до Конституційного Суду України з метою визначення конституційності актів, які були ним зупинені.

 Соціальні права громадян

 

СОЦІАЛЬНІ ПРАВА і СВОБОДИ – це можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Цим і пояснюється їх призначення. До системи соціальних прав Конституція України відносить право на соціальний захист(ст.46); право на житло(ст.47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (сть.48); право на охорону здоров’я (ст48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49).

 

Право на соціальне забезпечення

Як соціальна держава Україна здійснює однойменну політику, основою якої є питання народонаселення, виховання та освіти, зростання доходів громадян, оплати праці та мотивації до неї, зайнятості, регулювання трудових відносин, реформування соціального забезпечення, соціальної сфери, будівництва житла тощо. Під соціальною політикою слід розуміти систему правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних установ і організацій, що враховують економічний потенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності у суспільстві, створення умов для постійного зростання добробуту працездатних осіб та забезпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність чи інші життєві обставини не має достатніх засобів до існування.

Законодавчою базою для проведення соціальної політики є статті 41—52 Конституції України, де закріплено соціально-економічні права людини, особливістю яких є те, що їх реалізація, насамперед, залежить від рівня розвитку економіки. На відміну від особистих і політичних прав названі права непросто забезпечити юридичними засобами.

Поняття «соціальне забезпечення» у науковій літературі вживалося чи вживається у різних значеннях: суспільно-історичний тип матеріального забезпечення перестарілих і непрацездатних; особлива форма розподільчих відносин, що виникають при поділі частини суспільних фондів споживання; предмет соціальної політики країни; невід’ємний елемент способу життя і його особливості; самостійна функція держави; правова форма матеріального забезпечення певних категорій осіб; форма опосередкованого стимулювання активної участі громадян у соціально-економічному житті суспільства; конституційне соціальне право людини; галузь права тощо.

У радянський період фахівцями сформульовано розмаїття визначень поняття «соціальне забезпечення», зокрема, це:

— частина заробітної плати робітничого класу, а також сукупність окремих актів, заходів, настанов, тобто діяльність людей, спрямована на підтримання стабільності майнового становища пролетаріату при настанні тих небезпек, які йому загрожують ;

— ті види матеріальних благ і послуг, отриманих громадянами від суспільства у безоплатному порядку (медичне обслуговування, пенсії і допомоги з держбюджету, система заходів санаторно-курортного обслуговування, забезпечення членів кооперативно-колгоспних організацій через фонди суспільного споживання, забезпечення з коштів громадських організацій і системи взаємодопомоги тощо;

— діяльність публічної адміністрації, спрямована на усунення соціальних небезпек, що загрожують життю і рівню існування різних прошарків населення, шляхом надання їм грошової чи соціальної допомоги ;

— одна з правових форм матеріального забезпечення громадян у старості і при непрацездатності за рахунок державного фонду, що утворюється з прямих асигнувань держбюджету;

— система державних і громадських заходів з матеріального забезпечення громадян у старості, в разі настання інвалідності, хвороби, втрати годувальника і у інших випадках, встановлених законом ;

— сукупність певних соціально-економічних заходів, пов’язаних із забезпеченням матері і дитини, громадян у старості і в разі непрацездатності, з медичним лікуванням і обслуговуванням як важливим засобом профілактики і поновлення працездатності ;

— сукупність суспільних відносин, що виникають при задоволенні із суспільних фондів споживання, які утворюються державою за рахунок суспільства, особистих матеріальних потреб його членів у індивідуальній формі замість оплати за працю або як доповнення до неї у випадках, передбачених державою;

— форма розподілення, що гарантує громадянам на умовах, встановлених законом, нормальний рівень життєвого і культурного стандарту понад винагороду за працю в старості, в разі втрати працездатності і годувальника, з метою охорони здоров’я, материнства і дитинства, при потребі в інших видах соціальної захищеності, шляхом справедливого розподілення державою з урахуванням громадських організацій і трудових колективів фондів соціального забезпечення, які створюються без будь-яких вирахувань із заробітку трудящих і в основному за рахунок необхідного продукту суспільства.

Таким чином, наведені та інші визначення цього поняття дають можливість зробити висновок, що одні вчені соціальне забезпечення розглядали у вузькому розумінні як забезпе­чення за рахунок суспільних фондів споживання тільки непрацездатних громадян, а також сімей, у яких є неповнолітні діти; інші — у ширшому розумінні, і включали заходи з охорони материнства і дитинства, в тому числі утримання і виховання підростаючого покоління за рахунок суспільства, а також медичне обслуговування і лікування як засіб профілактики і поновлення працездатності; треті — у найширшому розумінні як надання всіх благ із суспільних фондів споживання, що здійснюється безоплатно на засадах рівного доступу до них кожного громадянина пропорційно потребам або урахуванням трудового внеску чи матеріальної забезпеченості, або з частковою і, як правило, з незначною оплатою.

На нашу думку, соціальне забезпечення — це ті види і форми матеріального забезпечення, що надаються на умовах, передбачених законом чи договором, із спеціально створених для цього фондів особам, які через незалежні від них життєві обставини не мають достатніх засобів до існування.

 

Складовими названого забезпечення є:

1. Соціальне значимі обставини, які повністю або частково позбавляють особу чи її сім’ю джерел засобів до існування або призвели до додаткових витрат. До них належить: хвороба, нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання, втрата робочого місця, старість, втрата годувальника, материнство й дитинство тощо. У законодавстві вони вказані як соціальні ризики і соціальні випадки;

2. Коло осіб, які потрапили у складні життєві ситуації і втратили засоби до існування чи понесли додаткові витрати або не мають необхідного прожиткового мінімуму. До нього насамперед належать особи, які ще або вже є непрацездатними. Перелік останніх чітко окреслюється і розширеному тлумаченню не підлягає;

3. Фонди, що спеціально формуються для надання певного виду матеріального забезпечення вказаним вище фізичним особам. Вони створюються за рахунок коштів застрахованих осіб, роботодавців та держави. Виплати з них є формою розподілу позабюджетних коштів соціального призначення і перерозподілу частки державного бюджету з метою задоволення потреб громадян, які потрапили у юридичне значимі складні життєві ситуації;

4. Види соціального забезпечення, які гарантує держава. Вони названі у Конвенції № 102 МОП «Про мінімальні норми соціального забезпечення» (1952 р.) і включають: медичну допомогу; допомоги у зв’язку з хворобою; допомоги по безробіттю; допомоги по старості; допомогу в разі трудового каліцтва або професійного захворювання; сімейні допомоги; допомогу по вагітності та пологах; допомогу по інвалідності; допомогу в зв’язку з втратою годувальника. Ці мінімальні норми і види забезпечення держава залежно від економічного стану може розширювати, але ні в якому разі не звужувати. Способами розподілу матеріальних благ є: безоплатність багатьох видів даного забезпечення; безеквівалентність, але з урахуванням в окремих випадках трудової діяльності в минулому; пільгові умови надання деяких видів послуг з незначною їх оплатою.

6. Підстави та порядок надання того чи іншого виду соціального забезпечення. Реалізація права на певний вид останнього здійснюється на умовах і в порядку, закріплених в нормативному акті чи договорі.[30; с 36]

Нормативними актами встановлюються види соціального забезпечення, умови і порядок їх надання, способи формування фондів, з яких надаються матеріальні блага, тощо.

Соціального захисту та надання їм певних соціальних послуг потребують діти-сироти, діти-інваліди, діти, що залишились без батьківської опіки, громадяни з психічними вадами.

Не зайвим було б використовувати досвід зарубіжних країн щодо створення «хоспісів» — установ, де безнадійно хворі люди проводять свої останні дні та, крім медичного обслуговування, отримують ще й соціальні послуги. Названі установи необхідні, насамперед, для тих, хто не може самостійно утримувати себе через безпорадний стан або не має для цього достатніх коштів. Таких людей багато.

Гострим є питання безробіття і безробітних. Це серйозна проблема, без розв’язання якої для багатьох людей ст. 48 Конституції залишається декларативною.

Проблема, безумовно, більш складна, вона потребує фінансових коштів і великих зусиль усіх гілок влади. Не так багато в світі країн, громадяни яких досягли достатнього життєвого рівня. На жаль, Україна до них не належить. Але слід вживати зусиль щодо реалізації цієї конституційної норми. Бо, врешті-решт, всі реформи здійснюються в Україні не заради реформ, а для людей.

 

Право на житло

 

Право на житло не означає, що кожний громадянин має безоплатно і в певні строки отримати від держави якісне і таке, що повністю задовольняло б його бажання, житло. Держава гарантує лише, що вона:1) буде створювати умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду; 2) разом з органами місцевого самоврядування надаватимуть громадянам, які потребують соціального захисту, безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону; 3) вживатиме всіляких заходів дотого, щоб ніхто не був примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Середня забезпеченість житлом в Україні становить приблизно двадцять квадратних метрів загальної площі в розрахунку на одну особу (це нижче рівня забезпеченості в розвинутих країнах у 2,5—3 рази). При цьому майже 6 млн. сімей і самотніх людей, або близько 17 млн. чоловік (понад третини населення), проживають у незадовільних умовах — гуртожитках, комунальних квартирах в орендованих приміщеннях із забезпеченістю менше 9 квадратних метрів жилої площі на одну особу. Понад 2 млн. сімей (у тому числі сім’ї, що мають право на першочергове одержання квартири) роками й десятиріччями перебувають на обліку як такі, що потребують поліпшення житлових умов. Проте обсяги житлового будівництва щорічно зменшуються.[31; c 5] Відповідно до Концепції державної житлової політики, затвердженої постановою Верховної Ради України від ЗО червня 1995 р., до громадян, які потребують соціального захисту, віднесені малозабезпечені, інваліди, ветерани війни, військовослужбовці, особи, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, деякі інші категорії громадян. Проте поняття соціальної незахищеності має визначатися тільки за критеріями фактичних майнового стану й умов проживання, а не відповідно до заслуг особи перед державою, відношення її до військової служби тощо.

Основним актом законодавства України, який регулює житлові права громадян, є Житловий кодекс (ЖК) Української РСР. Його було прийнято ще ЗО червня 1983 р. і звичайно, що за час, який минув, він суттєво застарів: житлове законодавство повинно передбачати конкретний механізм реалізації положень, які містяться у ст. 47 Конституції України, а чинний ЖК УРСР їх не містить. Поки що побудувати житло або придбати його у власність (не враховуючи можливості приватизувати державний житловий фонд), має змогу лише невелика частина громадян. Водночас, значна кількість співвітчизників, переважно тих, що потребують соціального захисту, не має ані власного житла, ані перспективи отримати його в оренду у держави. Стосовно конституційного положення про те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду, слід зазначити таке. ЖК УРСР передбачає майже тридцять різних підстав для примусового виселення громадян і членів їх сімей із жилих приміщень, і половина із них — виселення без надання іншого жилого приміщення. При цьому значна кількість норм ЖК УРСР суперечить нормі, встановленій у ст. ЗО Конституції України, якою кожному гарантується недоторканість житла. Так, виселення без надання іншого жилого приміщення за чинним ЖК України можливе, зокрема: якщо наймач або члени його сім’ї систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними; відносно осіб, які самоправне зайняли жиле приміщення; із службових приміщень — робітників і службовців, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією; у разі здачі жилого приміщення в піднайом з порушенням встановлених житловим законодавством вимог; у разі виключення з кооперативу члена житлово-будівельного кооперативу (у тому числі разом з членами його сім’ї). Наведений перелік не є вичерпним. Право на житло, відповідно до ст. 64 Конституції України, не може бути обмежене навіть в умовах воєнного та надзвичайного стану. Єдине можливе обмеження цього права, як зазначено вище, може стосуватися врегульованих законом випадків примусового позбавлення житла.

Тому необхідно створити відповідну нормативну базу, яка регулюватиме ринок житла та забезпечить функціонування ринкових структур у житловому господарстві. Неодмінним є визначення важелів для стимулювання підприємств, установ і організацій, які будують житло для своїх працівників. Нині і в майбутньому необхідно:

• розумно та справедливо регулювати розміри плати за користування житлом; у першу чергу забезпечити земельними ділянками під індивідуальну забудову громадян, які потребують поліпшення житлових умов.

Разом з тим, державі слід підвищувати відповідальність власників і користувачів квартир (будинків) за їх належну експлуатацію та утримання, не допускати використання державного житлового фонду не за призначенням, здійснювати суворий контроль за його використанням.

Реформування відносин власності через приватизацію житлового фонду покликане сприяти створенню соціально орієнтованої економічної системи, яка знайде своє відображення і в правовому плані. Адже обов'язком нашої держави є створення державного житлового фонду соціального призначення, щоб громадянин України, який не має житла, мав можливість отримати тимчасове житло на умовах найму за доступну для нього плату.

Держава повинна не тільки брати участь, а й відповідати за забезпечення громадян житлом, і не може перекладати повністю відповідальність за вирішення житлових проблем на плечі самих громадян

Право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Це єдина норма розділу II Конституції України, яка не містить спеціальних конституційних гарантій відповідного права і не конкретизує його. У ст. 48 Основного Закону лише зазначається, що достатній життєвий рівень включає тільки достатнє харчування, одяг і житло. До речі, за порушення цього права законодавством України не передбачається і юридична відповідальність.

Як зазначено в Основах законодавства України про охорону здоров’я, з метою забезпечення достатнього життєвого рівня, на основі науково обґрунтованих медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог держава: а) встановлює єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших доходів населення; б) організує натуральне, в тому числі безплатне, забезпечення найбільш вразливих верств населення продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності; в) здійснює комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання; г) безплатно надає медичну допомогу і соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров’я.

Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого рівня населення затверджуються Верховною Радою України.

Так згідно з ЗУ “Про оплату праці”визначається мінімальна заробітна плата у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунком на працездатну особу.

Законом України „Про мінімальний споживчий бюджет” встановлена структура набору продовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вартісному вираженні, що повинні забезпечувати задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини, але склад споживчих кошиків надано право затверджувати і не рідше, ніж раз на п’ять років, переглядати Кабінету Міністрів України.

В умовах кризового стану економіки та спаду виробництва життєвий рівень населення повинен визначатися також на підставі іншого соціального нормативу — межі малозабезпеченості. Відповідно до Закону „Про межу малозабезпеченості ця межа означає величину середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством. Набір продовольчих товарів і послуг для визначення величини вартості межі малозабезпеченості розробляється Кабінетом Міністрів України за участю профспілок, а зазначена величина щорічно затверджується Верховною Радою України, як правило, при затвердженні Державного бюджету України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу цін на споживчі товари і послуги.

Наприклад, вартісна величина межі малозабезпеченості з 1 січня 1998 р. була встановлена в розмірі 73,7 грн., з 1 січня 1999 р. — 90,7 грн., з 1 липня 1999 р. — 118,3грн

Закон України „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” передбачає надання за заявочним принципом щомісячної допомоги малозабезпеченим сім’ям у грошовій формі в розмірі, що визначається як різниця між прожитковим мінімумом для сім’ї та її середньомісячним сукупним доходом, але не може бути більшим, ніж 75 відсотків прожиткового мінімуму для сім’ї.

Указом Президента України від 15 серпня 2001 р. № 637 затверджена Стратегія подолання бідності, у якій бідність визначена як неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.

Відповідно до ст. 64 Конституції України право на достатній життєвий рівень може обмежуватися в умовах воєнного і надзвичайного стану.

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права кожна людина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби. Це невід’ємне право людини знайшло відображення у ч. 1 ст. 49 Конституції, яка наголошує, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає:

життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини; безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь; участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я; відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди; оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я; можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.

Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров’я.

Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров’я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я; б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я; в) подання всім громадянам гарантованого рівня

медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України; г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я; д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації; е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я.

Слід зауважити, що такими ж правами користуються іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, якщо інше не передбачено між­народним договором чи законодавством України (ст. 11 Основ законодавства про охорону здоров’я).

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні,лікувально-профілактичні,фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.

Порядок і умови створення закладів охорони здоров’я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної та фармацевтичної практики визначаються актами законодавства України.

Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.

Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.

Важливим напрямом охорони здоров’я є надання громадянам медичних послуг, їх ефективність і доступність забезпечується державою шляхом сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, надання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних установах охорони здоров’я, існуючу мережу яких заборонено скорочувати, охоплення населення всіма видами медичних послуг: профілактичними, лікувально-діагностичними, реабілітаційними, протезно-ортопедичними і зубопротезними, а також доглядом за хворими, непрацездатними та інвалідами.

 

Культурні права громадян

КУЛЬТУРНІ ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА – це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу та всього людства. Вони у Конституції України передбачені правом на освіту (ст.53); гарантуванням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом інтелектуальної власності, авторських, моральних інтересів громадян, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності(ст.54).

 

Право на освіту.

Право на освіту є одним із головних прав людини в цивілізованому суспільстві. Без належної освіти особа не спроможна сприймати себе як частину суспільства, як вільну постать, не спроможна навіть зрозуміти сутність тих прав і свобод, які гарантує Конституція. Не даремно ЦК УРСР надає суду право визнавати недієздатним громадянина, який внаслідок недоумства не може розуміти значення своїх дій, і встановлювати над ним опіку. В медицині ж визнається, що недоумство як стан психіки може бути обумовлене як хворобою, так і браком виховання і освіти.

Відповідно до Закону України „Про освіту” освіта — це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є, зокрема, всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору.

Ст. 53 Конституції України передбачене право кожного на освіту. У цій статті також прямо або через визначення обов’язків держави як гарантій права на освіту уточнюється, що це право полягає у тому, що:

1) повна загальна середня освіта є обов’язковою; 2) громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі; 3) дошкільна, повна загальна середня, професійно-технічна, вища освіта в державних і комунальних навчальних закладах є доступними і безоплатними у тій мірі, в якій це здатна забезпечити держава; 4) держава забезпечує розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навмання; 5) держава забезпечує надання державних стипендій та пільг учням і студентам; 6) громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Законом України „Про освіту” встановлено право громадян на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах, яке забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина; різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Для реалізації права на освіту вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти під час навчання наділені гарантованим державою правом на: вибір закладу освіти, форми навчання, освітньо-професійних та індивідуальних програм, позакласних занять; продовження освіти за професією, спеціальністю на основі одержаного освітньо-кваліфікаційного рівня, здобуття додаткової освіти; користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою закладу освіти, доступ до інформації в усіх галузях знань тощо.

Закон України „Про вищу освіту” встановлює, що громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності. Іноземці ж та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на здобуття вищої освіти, крім права на здобуття вищої освіти за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У Законі України „Про професійно-технічну освіту” зазначено, що громадяни України мають рівні права на здобуття професійно-технічної освіти відповідно до своїх здібностей і нахилів. Обмеження допускаються за медичними та віковими показниками, а також показниками професійної придатності, що визначаються Кабінетом Міністрів України. Але професійно-технічна освіта добувається громадянином України безоплатно, за рахунок держави, лише у державних і комунальних навчальних закладах.

Відповідно до Закону України „Про загальну середню освіту” доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти у державних і комунальних навчальних закладах забезпечується громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах Крім того, вказані особи мають право на здобуття повної загальної середньої освіти у приватних навчальних закладах.

Законом України „Про позашкільну освіту” встановлено, що вихованці, учні і слухачі мають право на здобуття позашкільної освіти відповідно до їх здібностей, обдарувань, уподобань та інтересів. Позашкільна освіта здобувається громадянами у позаурочний та позанавчальний час у позашкільних навчальних закладах та інших навчальних закладах як центрах позашкільної освіти.

Закон України „Про освіту” передбачає, що фінансування державних закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється в основному за рахунок коштів відповідних бюджетів, а також інших коштів. При цьому держава повинна забезпечувати бюджетні асигнування на освіту в розмірі, не меншому десяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність. Таким чином, існують необхідні правові гарантії для того, щоб кожний громадянин здійснив своє право на освіту.

Але постійне зменшення бюджетних видатків на освіту є причиною скорочення існуючих державних закладів освіти, зокрема, дошкільних закладів, шкіл і професійно-технічних закладів, збільшення частини дітей, які не відвідують середню школу, фактичної часткової оплати за рахунок батьків дошкільної і загальної середньої освіти, а також того факту, що лише 35 відсотків випускників середніх шкіл, які бажають продовжити навчання у вузах, мають таку можливість. Недостатність фінансування змушує керівників державних закладів освіти запроваджувати плату за навчання, розширювати на шкоду навчальному процесу та якості освіти господарську діяльність, в першу чергу, в галузі надання додаткових освітніх, послуг (деякі з яких важко назвати додатковими), вимагати від зацікавлених юридичних і фізичних осіб „добровільних” внесків, вчинювати інші протиправні дії. Постійно зростає частка студентів, які навчаються у вузах на контрактній основ. Зазначені фактори насправді обмежують право людини на освіту, хоча за Конституцією України воно може бути тимчасово обмежене тільки в умовах воєнного та надзвичайного стану.

Право громадян на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності.

У ст. 54 Конституції України визначаються зміст свободи творчості і права на результати інтелектуальної, творчої діяльності та їх гарантії. Відповідно до цієї статті, громадянам гарантуються: 1) свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості; 2) захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності; 3) право на результати їхньої інтелектуальної, творчої діяльності. При цьому Конституція забороняє будь-яке використання або поширювання цих результатів без згоди їх власників, за винятками, встановленими законом.

Як випливає із Закону України „Про наукову і науково-технічну діяльність”, наукова і науково-технічна діяльність є інтелектуальною творчою діяльністю, спрямованою на одержання і використання нових знань.

Цим Законом встановлені певні права вчених, наукових і науково-педагогічних працівників, інших суб’єктів наукової та науково-технічної діяльності. Так, відповідно до ст. 6 Закону вчений має право, зокрема: обирати форми, напрями і засоби наукової і науково-технічної діяльності відповідно до своїх інтересів, творчих можливостей та загальнолюдських цінностей; здобувати визнання авторства на наукові і науково-технічні результати своєї діяльності; публікувати результати своїх досліджень або оприлюднювати їх іншим способом, у порядку, встановленому законодавством України; отримувати, передавати та поширювати наукову інформацію; здобувати державне і громадське визнання.

Згідно з Законом України „Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки”, обсяг коштів на фінансування державних наукових і науково-технічних програм за пріоритетними напрямами науки і техніки затверджується у законі про Державний бюджет України на відповідний рік у розмірі не менше ЗО відсотків загального обсягу фінансування видатків на науку з Державного бюджету України.

Основами законодавства України про культуру (ст. 5-10, 13 та ін) встановлено, що громадяни у сфері культури мають право, зокрема, на:

а) свободу творчості. Творчі працівники мають право на розповсюдження та популяризацію творів літератури та мистецтва, самостійно визначають репертуар і програми, зміст і форми гастрольної, виставкової та іншої діяльності. Забороняється розповсюдження тільки таких творів, які містять заклики до зміни насильницьким шляхом конституційного ладу, пропаганду війни, насилля, жорстокості, расової, національної, релігійної ворожнечі або ненависті, порнографію, підбурювання до вчинення злочинів; б) вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів, не допускаються втручання у творчий процес, цензура у сфері творчої діяльності (згідно з ст. 15 Конституції України цензура заборонена не тільки у сфері творчої діяльності). Разом з тим створюються умови для розвитку літературної та художньої критики, інших форм об’єктивної оцінки історико-культурних процесів; в) здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва; г) створення закладів, підприємств і організацій культури, об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері культури; д) захист інтелектуальної власності. Встановлено, що твори літератури та мистецтва є інтелектуальною власністю їх творців; з) здобуття спеціальної освіти в галузі культури.

Законом України „Про власність” передбачено, що об’єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та будь-які інші результати інтелектуальної праці (топографії інтегральних мікросхем, комп’ютерні програми та бази даних, „ноу-хау”), навіть такі, які не є результатами творчості, але становлять значну виробничу, комерційну цінність.

Право на інтелектуальну власність має двоїсте значення, оскільки передбачає наявність як майнових, так і особистих прав.

До творів, що охороняються авторським правом, як випливає із Закону України „Про авторське право і суміжні права”, належать як обнародувані, так і необнародувані у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме: літературні письмові твори белетристичного, наукового, технічного або практичного характеру (книги, брошури, статті тощо); виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори; музичні твори; драматичні, хореографічні твори, пантоміми тощо; аудіовізуальні твори; скульптури, картини, малюнки, гравюри, інші твори образотворчого мистецтва; твори архітектури; фотографії та ін.

Відповідно до Закону України „Про авторське право і суміжні права” автору належать такі особисті (немайнові) права: а) вимагати визнання свого авторства; б) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом; в) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання; г) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. До майнових прав автора або іншої особи, яка має авторське право, належать: а) виключне право на використання твору, яке дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

Це право передбачає можливість дозволяти або забороняти: відтворення творів; публічне виконання і публічне сповіщення творів; публічну демонстрацію і публічний показ; розповсюдження творів; здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат; імпорт примірників творів тощо.

З метою створення умов для вільного користування громадянами культурною спадщиною України держава, відповідно до ст. 4, 14 Закону України „Про охорону культурної спадщини”, заносить усі її об’єкти (археологічні, історичні, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, садово-паркового мистецтва і ландшафтні) до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, визначає порядок здійснення права власності на об’єкти культурної спадщини, режим їх утримання та використання, надання їх у користування, їх консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації і ремонту, визначає заходи щодо охорони пам’яток, забороняє діяльність, яка створює їм загрозу, здійснює інші необхідні заходи.

Висновок

Отже, вище були викладені економічні, соціальні та культурні права людини та громадян в Україні та їх гарантії, закріплені у розділі 2 Конституції України, який має назву “Права, свободи та обов”язки людини і громадянина”. Необхідність конституційного регламентування економічних, соціальних та культурних прав та їх гарантій зумовлена тим, що їм повинна приділятися належна увага, інакше ж вони залишаться символами. Але закріплення прав і свобод у Конституції є лише їх формальним проголошенням за відсутності механізму їх реалізації у законах. Тому, у соціально неоднорідному суспільстві тільки держава має не лише закріплювати особисті права і свободи людини, але й забезпечувати умови, необхідні для їх здійснення та захисту. Створення таких умов є неодмінним соціальним покликанням будь-якої цивілізованої держави. Можна сказати, що держава є демократичною настільки, наскільки її законодавство відповідає загально-визнаним правам людини і наскільки реально громадянам надано право реалізовувати свої права та свободи.

Комплекс економічних, соціальних та культурних прав громадян України в цілому відповідає положенням міжнародно-правових документів у галузі прав людини, зокрема, Загальній декларації прав людини 1948р, про економічні, соціальні та культурні права. Міжнародному Пакту

Разом з тим, в Україні залишається проблематичною реалізація ряду прав, передбачених Загальною декларацією прав людини, особливо соціальних і культурних, значна частина яких нині є символічною. Це пов”язується, головним чином, з економічною кризою. Що стосується пропозицій, я вважав би доцільним прийняття в Україні: єдиного кодифікованого акту з прав людини — Кодексу прав і свобод людини і громадянина. У ньому слід було б закріпити загальні принципи правового статусу особи, питання громадянства, основні права і свободи людини і громадянина, у тому числі й особисті, детальний порядок їх реалізації, їх юридичні гарантії та інші питання. Це мало б сприяти більш повній реалізації прав і свобод людини та більш ефективному їх гарантуванню;

Отже, розглянувши основні питання по даній темі, стає очевидним те, що Україна твердо стала на шлях демократичного розвитку. Грунтуючись на верховенстві права, зокрема, на верховенстві прав і свобод людини, Україна, тим самим, претендує на статус правової держави. Однак, недостатньо лише прийняти відповідні нормативно-правові акти, важливо також розробити налагоджений механізм їх реалізації, що зробити надзвичайно складно. Слід підкреслити, що закріплені в Конституції України права та свободи людини, в тому числі й економічні, соціальні та культурні, є реальним шляхом до побудови правової держави, усвідомлення її абсолютної цінності, піднесення особистості, забезпечення правового характеру взаємовідносин громадянина і держави, спілкування громадян та інших осіб між собою. Тому, хочеться вірити, що Україна буде успішно розвиватися по обраному шляху, і завдання кожного громадянина України — всіляко сприяти цьому процесу.

Список використаної літератури

 

1.         Конституція України від 28.06.1996 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

2.         Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

3.         Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

4.         Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини // Права людини в Україні:Інформатично аналітичний бюлетень –Київ 1994 р. С. 47 - 63

5.         Закон України „Про основи охорони здоровя”від 19 листопада 1992 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

6.         Закон України „Про освіту” від 23.05.91 р. Відомості Верховної Ради №34, від 20. 08.91 р.

7.         Закон України „Про підприємництво” від 07.02.91р. Відомості Верховної Ради №14, від 02. 04.91 р.

8.         Закон України „Про порядок вирішення трудових спорів”від 03. 03 98 р. Відомості Верховної Ради №34, с.227, 98 р.

9.         Закон України „Про відпустки” від 15 листопада 1996 р. Відомості Верховної Ради №2, ст. 4, 98 р.

10.      Закон України „Про вищу освіту” від 17.01.2002 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

11.      Закон України „Про професійно – технічну освіту” від 10. 02.98 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

12.      Закон України „Про загальну середню освіту”від 13. 05.98 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

13.      Закон України „Про позашкільну освіту” від 22. 06. 2000 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

14.      Закон України „Про наукову і науково – технічну діяльність” від 13.12.91 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

15.      Закон України „ Основи законодавства про культуру” від 14. 02.92 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

16.      Закон України „Про власність”від 07.02.91 р. Відомості Верховної Ради № 20 від 14. 04. 98 р.

17.      Закон України „Про авторське право та суміжні права”від 23. 12. 93 р. Відомості Верховної Ради № 13 від 29. 03. 94 р.