Сутність і зміст охорони особистого життя людини – правове регулювання

1.2 Сутність і зміст охорони особистого життя людини – правове регулювання

Сутність і зміст охорони особистого життя людини та його правове регулювання треба розглядати як право на особисте життя та право на сімейне життя та особисті немайнові права, спрямовані на охорону окремих проявів особистого життя людини;

До особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують їй соціальне буття, належать:

1) право на ім'я;

2) право на гідність, честь і ділову репутацію;

3) право на індивідуальність;

4) право на особисте життя;

5) право на інформацію;

6) право на свободу творчості та вибір роду занять;

7) право на місце проживання та недоторканність життя;

8) право на свободу пересування;

9) право на свободу об'єднань та мирні зібрання.

Право на ім'я є одним із найдавніших особистих немайнових прав, оскільки воно забезпечує особі можливість бути індивідуалізованою в суспільстві. За своїм змістом особисте ім'я складається з прізвища, імені та по батькові.[11]

Особисте немайнове право на ім'я означає:

1) можливість володіти, користуватись та розпоряджатися іменем, тобто можливість бути носієм імені (володіння), використовувати (платно чи безоплатно) своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім'я, давати дозвіл розголошувати своє ім'я чи заборонити розголошувати своє ім'я (користування), а також вирішувати фактичну долю свого імені, наприклад, передавати його дітям, змінювати із досягненням повноліття, одруження, розлучення тощо (розпорядження). Особливу увагу слід звернути на те, що використання імені в окремих випадках може здійснюватись і без згоди на це особи. Наприклад, ім'я фізичної особи, яку підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використано (обнародувано) без згоди особи лише у разі набрання законної сили обвинувального вироку щодо неї або винесення постанови по справі про адміністративне правопорушення (ч. 4 ст. 296 ЦК). Причому використання початкової літери прізвища особи у пресі, літературних творах не є порушенням її права;

2) можливість вимагати звертатись до особи відповідно до імені полягає в тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-яке спотворення є порушенням цього права. У разі перекручення імені фізичної особи (наприклад у засобах масової інформації, під час спілкування тощо) його має бути виправлено. Якщо перекручення було здійснено в документі, то такий документ підлягає заміні (ч. 3 ст. 294 ЦК);

3) можливість використовувати псевдонім, яка полягає у використанні для своєї індивідуалізації вигаданого імені;

4) можливість вимагати зупинити незаконне використання свого імені, під яким слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім'я.

Подібним до права на ім'я є право на присвоєння імені (ст.ст. 145—147 СК). Сутність цього права полягає у наданні імені фізичній особі до того моменту, поки вона ще не в змозі реалізувати вказане право самостійно. Цим правом наділені батьки, усиновителі, опікуни, а в окремих випадках органи опіки та піклування чи суд. Вибір імені можливий з урахуванням національних традицій (наприклад, подвійне чи потрійне ім'я (Карпенко-Карий, Складовська-Кюрі), відсутність по батькові (Джордж Вашингтон, Авраам Лінкольн) або ж можливе присвоєння транскрибованого імені (тобто імені, яке як вимовляється відповідно до національних традицій, так і пишеться, наприклад, Софі Лорен (а не Софія Лорен), Анне Вескі (а не Ганна Вескі) тощо).

Доволі важливим при участі фізичної особи в суспільних відносинах є також і право на гідність, честь та ділову репутацію. В загальному розумінні, під поняттям "честь" слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним з даними поняттями є поняття "ділової репутації" — усталено зовнішня оцінка фізичної чи юридичної особи в сфері підприємницьких відносин. Ці особисті немайнові блага повинні бути недоторканними від будь-яких посягань ззовні.[12]

Розглянемо складові цього права

Права на гідність — це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.

Право на честь — це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) з дотримання морально-етичних та правових норм, з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.

Права на ділову репутацію — це право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фахівця та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.

Суміжним з цим правом є право на повагу до тіла померлої особи та місця її поховання, яким наділені члени сім'ї та родичі померлого. Сутність цього права полягає в обов'язку шанобливо ставитися до тіла померлої особи та місця її поховання, а також забороні глуму над ними (ст. 298 ЦК).

Надзвичайно важливим для участі особи у соціальному бутті є її право на індивідуальність. Під поняттям "індивідуальність" необхідно розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів. До структури індивідуальності належить ціла низка особливостей фізичної особи, що пов'язані з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою самобутністю. Саме ці особливості можуть відбуватися у: а) зовнішньому вигляді фізичної особи (зовнішність, фігура, фізичні дані, одежа, зачіска тощо, а також і сукупність усіх цих елементів); б) її голосі (певні звуки, що відтворюються в формі слів, мелодій, тембрі голосу тощо) і мовленні (як система звукових знаків, з усіма своїми особливостями, наприклад, заїкання, невимова окремих звуків, говір, слова-паразити, сміх тощо); в) манері поведінки (поводження у стосунках з іншими особами та особливості у ставленні до речей, наявність моральних принципів, звичок та інших особливостей характеру); г) інтелектуальному, культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватись, знання правил ґречності, дотепність, кмітливість, хист тощо); ґ) інших характерних ознаках, які вирізняють фізичну особу серед інших.

Право на індивідуальність фізичної особи полягає в можливості:

1) володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистого немайнового блага;

2) використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Окремі прояви індивідуальності можуть обмежуватись за певними критеріями (місцем, часом, специфікою діяльності тощо). Наприклад, нудисти вправі виявляти свою індивідуальність, але у спеціально відведених для цього місцях;

3) створювати та змінювати свою індивідуальність, тобто можливість самостійно визначати її обсяг та зміст;

4) вимагати захисту у разі будь-якого порушення права на індивідуальність, тобто можливість вимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації цього права, або коли вчиняють дії, якими порушується це право.

Право на особисте життя відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки дозволяє особі не стільки брати участь у суспільному житті, скільки захищати власне приватне життя від вторгнення із-зовні. Під поняттям особисте життя слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов'язків.

Право на особисте життя означає:

1) можливість мати особисте життя, тобто здатність фізичної особи бути носієм цього особистого немайнового блага;

2) можливість визначати своє особисте життя. Закон не вказує переліку можливих чи необхідних діянь, якими б особа могла здійснити своє право на визначення свого особистого життя. Натомість, законодавець надає фізичній особі можливість самостійно на власний розсуд вирішувати, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя, залежно від власних інтересів та мети;

3) можливість ознайомлення інших осіб з обставинами особистого життя — особа самостійно визначає коло осіб, що можуть володіти інформацією про її особисте життя. Однак у випадках, що прямо передбачено в законі, в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини це особисте немайнове право може бути обмежено;

4) можливість зберігати у таємниці обставини свого особистого життя, означає, що фізична особа може не розголошувати про обставини свого особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією;

5) можливість вимагати захисту права на особисте життя.

Ще одним гарантом права на особисте життя є право фізичної особи на особисті папери. До особистих паперів фізичної особи належать документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Право на особисті папери означає можливість надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами та їх використання і розпорядження.[13] У разі смерті цієї фізичної особи право на дачу згоди на ознайомлення та використання особистих паперів переходить до дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то до батьків, братів та сестер. Здійснення права на особисті папери може бути обмежено:

1) якщо особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи, наприклад, фотографія висвітлює певні обставини особистого життя чоловіка та дружини. В цьому випадку, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи, а у разі смерті — дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то батьків, братів та сестер;

2) якщо особисті папери передано до фонду бібліотек або архівів із дотриманням прав усіх заінтересованих осіб;

3) в інших випадках, що прямо передбачено чинним законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Суміжною гарантією права на особисте життя є право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК), під яким слід розуміти право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов та інших видів кореспонденції. Щодо дотримання цього права, допускається:

1) використання, зокрема, шляхом опублікування, листів, телеграм та інших видів кореспонденції. Може проводитись лише за згодою особи, яка надіслала їх, та адресата, а у разі смерті принаймні одного з них — за згодою його дітей, вдови (вдівця), а якщо таких немає — батьків, братів та сестер;

2) можливість долучення кореспонденції, яка стосується фізичної особи, до судової справи лише у разі, якщо у ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. При цьому, інформація, яка міститься в такій кореспонденції, розголошенню не підлягає.

Обмеження цього права можливе з метою запобігання злочинові або з'ясування обставин під час розслідування кримінальної справи лише за відповідним дозволом суду, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.[14]

Надзвичайно важливим особистим немайновим правом слід визнати також і право па інформацію. Додаткове регулювання цього права здійснюється Законами України "Про інформацію", "Про науково-технічну інформацію", "Про інформаційні агентства", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення та радіомовлення", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про державну таємницю" та ін. За своєю сутністю воно спрямоване на забезпечення публічної сфери інтересів, чим і відрізняється від права на особисте життя, яке забезпечує приватні інтереси. Під поняттям "інформація" чинне законодавство розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. З огляду на це, право на інформацію — це передбачена законом можливість збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Під поняттям "збирання інформації" слід розуміти надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами. Що стосується "зберігання інформації", то це повноваження означає можливість забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв. Повноваження "використання інформації" означає, що фізична особа може задовольняти свої інформаційні потреби будь-яким не забороненим чинним законодавством способом. Терміном "поширення інформації" законодавець визначає можливість фізичної особи розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом порядку документовану або публічно оголошувану інформацію.

Проте здійснення фізичними особами права на інформацію не повинно порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи та законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. При цьому слід зауважити, що законодавством встановлено певні спеціальні режими для окремих видів інформації. Наприклад, у разі, якщо інформація стосується особи (персональні дані), то закон встановлює можливість збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи лише за її згоди. Окремий правовий режим встановлено також і для інформації, що становить державну таємницю або конфіденційну інформацію юридичної особи, які не можуть підлягати збиранню, окрім випадків, що передбачено законом.

Ще одним особистим немайновим правом фізичної особи є право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, яке полягає в можливості вільно вибирати сфери, зміст та форми (способи, прийоми) творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності. Однак заборона цензури не означає, що право на творчість може бути безмежним. Зокрема у разі, якщо творчість суперечить закону чи моральним засадам суспільства, наприклад, пропагує ідеї фашизму, расизму, тероризму та інших суспільно небезпечних явищ, то таку "свободу" може і має бути обмежено (ст. 2 Закону України "Про захист суспільної моралі").

Подібним до права на свободу творчості є право на вибір роду занять, під яким слід розуміти передбачену законом можливість вільно на власний розсуд обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Обмеження щодо реалізації цього права може бути передбачено окремим законом, наприклад, конкурсний відбір на посади для державних службовців. Гарантією права на вибір роду занять є заборона до примушування виконання роботи. Не вважається примусовою роботою військова або альтернативна (невійськова) служба, робота, яку особа виконує за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до закону під час воєнного та надзвичайного стану.

Право на місце проживання фізичної особи особисте немайнове право фізичних осіб, означає:

1) можливість мати місце проживання, тобто передбачену законом можливість мати житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де б певна особа постійно, переважно або тимчасово проживала;

2) можливість вільного вибору та зміни місця проживання, тобто передбачену законом можливість вільно обрати той населений пункт, де б розташовувалось місце проживання, а також змінювати його за необхідності.

Додатково регулює право на місце проживання Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".

Суміжним з цим правом є право на недоторканність житла, під яким слід розуміти можливість фізичної особи дозволити проникнути до житла лише за її згодою, або за вмотивованим рішенням суду. Під поняттям "проникнення" слід розуміти не лише недопустимість входження в нього всупереч волі фізичної особи інших осіб, а й інші форми отримання інформації про те, що відбувається в будинку, наприклад, за допомогою пристроїв для прослуховування. Право на недоторканність житла може бути обмежено у невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна, або з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину. Окрім того, до змісту права на недоторканність житла належить також і заборона виселення або іншим чином примусового позбавлення житла, крім випадків, встановлених законом за рішенням суду.[15]

Важливу роль для забезпечення участі людини в суспільному житті відіграє також і право на свободу пересування, до якого слід відносити можливість фізичних осіб вільно пересуватись територією України, виїхати за її межі та безперешкодно повернутися до України, а також вільно визначати місце свого перебування, обирати способи й засоби пересування. Окрім ЦК України право на свободу пересування регулює Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".

Правом на вільне пересування територією України наділено фізичну особу, яка досягла 14 років. Фізична особа, яка не досягла 14 років, має право пересуватися територією України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Право на вільне пересування територією України може бути обмежено шляхом встановлення законом окремих особливих правил доступу на окремі території, якщо це потрібно в інтересах державної безпеки (наприклад заклади пенітенціарної системи), охорони громадського порядку (наприклад оголошення військового чи надзвичайного стану), життя та здоров'я людей (наприклад, епідемії, епізоотії, епіфітотії).

Правом на вільний самостійний виїзд за межі України має фізична особа, яка досягла 16 років. Фізична особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Право на вільний самостійний виїзд за межі України може бути обмежено у разі виникнення в будь-якій іноземній державі надзвичайної ситуації, що унеможливлює створення в ній умов для безпеки громадян України. Правом на безперешкодне повернення до України наділено фізичних осіб, які є громадянами України.

Також до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують її соціальне буття, належить право на свободу об'єднань, тобто можливість фізичних осіб за власною ініціативою об'єднуватись у політичні партії та громадські організації, а також право на мирні збори — передбачена законом можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у строки, що передують даті їх проведення та не обмежують вказане право громадян. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може бути встановлено судом відповідно до закону з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Згідно ст. 32 Конституції України, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України[16] Право на особисте життя є таким же природним правом людини, як і її право на життя взагалі, бо людина як розумна, духовна, соціальна істота живе в матеріальному світі, обзаводиться нематеріальним його виразом, що втілюється в її особисті права, фактичні дії, поведінку у побуті, риси характеру, прихильності, здоров'я, здібності, стан фінансових справ тощо.

Створюючи сім'ю, особа розширює коло свого особистого життя, залишаючи, втім, за собою і власну особисту сферу.

Для кожної особи важливими є не тільки її майнові, а передусім немайнові права, які характеризують її як особистість. Більш того, їх сукупність і є тим наповненням, яке й робить її особистістю. Для кожного вони формуються і проявляються по-різному, становлять його особисте життя. Це є тією сферою приватних інтересів, яка оточує будь-яку людину. Людина не може існувати в суспільстві без цієї сфери. Уявлення про людину і відбувається через цю сферу, яка віддзеркалює її сутність. Але всі люди різні. Хтось виставляє своє приватне життя напоказ, хтось, навпаки, зацікавлений його зберегти від сторонніх очей. У зв'язку з цим постають питання про намагання проникнути всередину цієї сфери і винести на поверхню її вміст або її частку.

Невтручання в особисте та сімейне життя надає людині можливість відчувати себе недоторканною, певною мірою незалежною від інших, в тому числі від держави. Важливим є усвідомлення природності такого становища, додержання права кожної особи. Законодавство окреслює цю сферу особистого життя, недоторканність якого охоплює право на тілесну недоторканність, недоторканність зовнішнього вигляду, житла та ін.

Кожен має право окреслювати межу між собою та іншими, суспільством, якої не можна перетинати всупереч його бажання. Це його прагнення також є природним, яке зафіксоване водночас як його конституційне право і як заборона для всіх втручатися у сферу особистого життя людини.

Сімейне життя, як і особисте, також не повинне піддаватися безпідставному втручанню з боку будь-кого (в тому числі і другого подружжя або інших членів сім'ї). До речі, саме тут часто і відбуваються порушення прав особи з боку близьких людей, які ототожнюють сімейне життя з особистим і не бажають відчути, що особа і в сім'ї залишається особистістю.

Інші повинні виходити з тієї інформації, яка є чи надається цією особою, або нею не окривається, або є доступною для всіх і здобута за допомогою не заборонених законом, загальними принципами та мораллю засобами.

Така інформація є відкритою або публічною. Певна її частина є необхідною передусім для самої особи, яка з її допомогою може реалізувати свої права (це, наприклад, відомості про місце проживання, народження, що надає можливість здійснювати і право на підприємницьку діяльність, і на спадщину та ін.).

Певна інформація повинна розкриватися особою частково, наскільки це вимагається тими чи іншими відносинами, до яких вона вступає. Прикладом можуть бути відомості про стан здоров'я, про який вона вимушена попередити, наприклад, вступаючи до шлюбу. Такими є й відомості про зацікавленість у вчиненні правочину членами органів управління акціонерного товариства або при придбанні значного пакету акцій тощо.

Частина ж інформації може залишатися нерозкритою на бажання цієї особи. Це інформація про її погляди, релігійність, політичні переконання. Однак у певних випадках (знов-таки на бажання особи) інформація може і вийти з кола нерозкритої. Наприклад, коли релігійність особи привела до її вступу в релігійну організацію або політичні чи громадські погляди — до вступу у відповідну політичну партію чи громадську організацію.

Отже, багатогранність особистого і сімейного життя диктує багатоаспектність його наповнення певними правовими, моральними і культурними складниками та механізмами. При цьому різні види інформації про особисте і сімейне життя особи трансформуються у так звані таємниці, що мають правове підґрунтя, конфіденційну інформацію та інші види і засоби встановлення обмеженості інформації.[17]

Так, законодавство України і теорія права вживають поняття таємниці особистого життя, яким охоплюються різні відомості про особу; відомості, що мають конфіденційний та довірчий характер і не підлягають розголошенню; відомості, що охороняються згідно з традиціями та мораллю; відомості, що підлягають розголошенню виключно у випадках та особам, визначеним законом. Враховуючи різні боки соціального буття людини, існують різні види таємниць — таємниця кореспонденції, нотаріальна, медична, банківська, адвокатська, таємниця усиновлення тощо.

Обмеженість доступу до певних аспектів особистого життя досягається й за допомогою поняття конфіденційної інформації про особу. Під нею слід розуміти повністю або частково скриту інформацію, доступ до якої можливий лише за бажанням особи або на вимогу інших осіб та у випадках і порядку, передбачених законом по можливості із збереженням цієї інформації і додержанням прав особи. Так, ч. 4 ст. 301 ЦК України передбачається, що обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.[18]

У цьому разі постають питання про пріоритетність тих чи інших прав або про можливість вести про це мову. Так, загальновідомо, що право на особисту недоторканність і невтручання в особисту сферу є не тільки природним правом людини, а й демократичним надбанням суспільства. Це випливає й із Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p[19].І його гарантованість Конституцією України відповідно характеризується як цивілізований та демократичний стан українського суспільства. Відповідно повинні будуватися норми законодавства. Однак, враховуючи те, що людина є найвищою цінністю, не слід скидати з рахунку й її оточення, яке складається з таких самих людей і на яке може негативно вплинути відсутність інформації про особу, її приховання та перекручення.

Будучи елементом соціуму, особа вступає до численних зв'язків, які вимагають певної інформації про цю особу. Ненадання цієї інформації або надання невірної інформації, у свою чергу, негативно відіб'ється на особистому житті інших осіб. Тому Конституцією, враховуючи гармонізацію приватно-публічних інтересів, передбачаються певні випадки, коли особа може зазнавати втручання в її особисту сферу, а також встановлюється можливість визначати на рівні законів ті випадки, в яких допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації. Водночас Конституція окреслює критерії такого втручання — в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

На зберігання інформації про особу в її інтересах, в інтересах інших осіб та публічних інтересах спрямоване законодавство України, яке встановлює умови та механізми доступу до цієї інформації у певних випадках (наприклад, до інформації про реєстр акціонерів).

Таким чином, причини, підстави та межі втручання в особисте життя людини обумовлені Конституцією України. Чим більшеособа прагне проникнути в товщу соціального буття, тим більше інформації про себе вона вимушена розкривати. Так, громадські та політичні лідери, відомі науковці, митці, підприємці повинні бути готові до цього. Однак і тут слід враховувати два моменти. По-перше, права особи на особисте життя не порушуються, бо вона залишає за собою вибір: або готовність винести на людське око ті аспекти свого життя, які вона досі оберігала, або відмовитися від цього. По-друге, виявляються і поширюються лише відомості про особу, необхідні для тієї чи іншої соціальної спрямованості її діяльності або стану. Крім того, не слід скидати з рахунку й те, що з кожним кроком просування особи в товщу чи епіцентр соціальної сфери все небезпечнішим стає її право на особисте життя, яке вже інші вважають публічним і хочуть про нього знати, а журналісти прагнуть їм в цьому допомогти. Право на особисте та сімейне життя особи є двоїстим. З одного боку, воно формується самою особою та інформація про нього дозується нею (ст. 301 ЦК України). Це внутрішній аспект. З другого боку, кожен має право знати про існування про нього інформації зовні — в органах державної влади, місцевого самоврядування, інших організаціях та установах. Це надає можливість особі зіставити цю інформацію, визначити дійсний стан поширення відомостей про себе та своє особисте і сімейне життя, виявити недостовірні відомості та захистити свої права. Тому кожному надається право на ознайомлення з такою інформацією, якому кореспондує обов'язок її надання. При цьому зазначені органи та організації мають її надавати безпосередньо та безкоштовно (ст. 31 Закону України від 2 жовтня 1992 р.«Про інформацію»).

У разі порушення цього права особа може оскаржити до суду, а якщо виявиться недостовірність інформації про особу, вона має право спростовувати її та вимагати інших відповідних засобів захисту — відшкодування моральної та матеріальної шкоди (статті З, 275, 280 ЦК України).

Враховуючи різноманітність способів можливого поширення інформації про особу, законодавством передбачаються й відповідні способи заборони цього поширення. Так, ст. 278 ЦК України встановлюється, що якщо особисте немайнове право фізичної особи порушується у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, то у випадку, коли вони лише готуються до випуску у світ, суд може заборонити їх випуск до усунення порушення цього права, а якщо вони вже випущені у світ, можна заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення. Якщо ж це є неможливим, вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

Особисті немайнові права, спрямовані на охорону окремих прояві особистого життя людини які розглядають сутність, об’єкт, суб’єктний склад, зміст, особливості здійснення особистих немайнових прав, що стосуються окремих проявів особистого життя.

Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права - це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю.

Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:

• Дане право належить кожній особі - це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;

• Дане право належить особі довічно - це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі - до моменту припинення;

• Дане право належить особі за законом - це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканість, ім'я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка досягнула 16 років, тощо;

• Дане право є немайновим - це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об'єктом, у грошовому єквіваленті;

• Дане право є особистісним - це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи - носія цих прав та / або передане іншим особам.

Що стосуєть правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оспорюється. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується крнституційно - правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

Стаття 271 ЦК України: "Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя".

Зміст будь-якого цивільного права складає сукупність повноважень (правомочностей), котрі має носій цього права. До повновжень, які складають загальний зміст особистих немайнових прав ЦК відносять можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого особистого (приватного) життя.

Однак з огляду на те, що загальні повноваження, які складають зміст будь-якого суб'єктивного права можуть бути згруповані за трьома напрямками:

а) повноваження на власні дії, тобто можливість здійснювати носію даного права певні передбачені законом активні діяння, що спрямовані на реалізацію свого права;

б) повноваження вимагати певних дій з боку інших осіб, тобто можливість задля реалізації свого права вимагати певної поведінки від інших осіб;

в)повноваження вимагати захисту свого порушеного права, тобто можливість застосусати передбачені законом засоби впливу на особу, яка порушила, створила загрозу порушення, оспорює чи не визнає відповідне право, - слід зауважити, що стосовно особистих немайнових прав ЦК не виділяє конкретних загальних активних повноважень.

Це кваліфіковане умовчення законодавця є цілком виправданим, оскільки з огляду на неоднорідність даної категорії прав неможливо сформулювати повноваження, які б носили універсальний характер для всіх без винятку особистих немайнових прав.

І тому ЦК обмежився лише загальною вказівкою, більш детально конкретизуючи її щодо кожного конкретного права окремо. Аналізуючи зміст особистих немайнових прав, слід також зауважити, що фізична особа не просто має повноваження визначати власну поведінку в сфері свого приватного життя, а вчиняти це вона може вільно та на власний розсуд. Це означає, що при визначенні своєї поведінки фізична особа користується тільки доброю волею та власними інтересами. [20]

І тому у випадку, коли поведінка зумовлюється іншими мотиваційними чинниками, наприклад, насильством, погрозою, обманом, або ж буде вчинятися не на власний розсуд фізичної особи, наприклад, під впливом наркотичного, алкогольного чи іншого сп'яніння, то така поведінка може бути визнана неправомірною та такою, що не складає зміст особистиго немайнового права.

Здійснення особистих немайнових прав фізичної особи підпорядковується загальним правилам стосовно здійснення цивільних прав, встановленим ст. 12 ЦК.

Крім того, важливим є те, що здійснен-ня особистих немайнових прав - це одна із стадій їх реалізації, під час якої фізична особа, вчиняючи юридичне значимі діяння (дії або бездіяльності) безпосередньо або через інших осіб трансформує об'єктивно існуюче право, у вигляді норми права, в право суб'єктивне, у вигляді створених для себе прав та обов'язків. Фізична особа повинна сама вчиняти юридичне значимі дії, які спрямовані на реалізацію відповідних особистих немайно-вих прав. Однак в окремих випадках, фізична особа внаслідок тих чи інших обставин, які переваж-но пов'язані з недостатнім життєвим досвідом чи станом здоров'я, не здатна самостійно реа-лізовувати особисті немайнові права. І тому ЦК передбачає спеціальні випадки, коли можливе здійснення особистих немайнових прав фізич-них осіб іншими особами. Так, зокрема, визна-чається, що в інтересах:

а) малолітніх осіб особисті немайнові права можуть здійснюватись їх батьками (усиновите-лями) та опікунами;

б) неповнолітніх осіб - їх батьками (усино-вителями) та піклувальниками;

в) осіб, які визнані судом недієздатними - їх опікунами;

г) повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть здійснювати свої особисті немайнові права, і не визнані при цьому недіє-здатними - їх піклувальниками.

В ідеальному варіанті будь-яке здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб по-винно проходити безперешкодно, своєчасно та в повному обсязі. Принаймні відповідні гаран-тії повинні надаватись особі з боку держави та територіальних громад, які діють в особі відпо-відних органів.

Конституція України і інші закони забеспечують здійснення фізичною особою своїх особистих немайнових прав. При цьому дане забезпечення повинно проходити не лише шля-хом заборон щодо порушення цими органами тих чи інших особистих немайнових прав фі-зичних осіб, але й шляхом покладення на них обов'язку здійснювати відповідні діяння, які спрямовані на допомогу фізичним особам в здійсненні та захисті цих прав.

Однак для повноти забезпечення здійснення фізичними особами особистих немайнових прав ЦК вводить загальне правило, згідно якого ді-яльність фізичних та юридичних осіб не може зрушувати особисті немайнові права інших фізичних осіб, незалежно від того, чи пов'язані Они певними взаємними правами та обов'яз-ки один щодо одного, чи ні. Цим самим етично узаконюється загальна заборона здій-овати діяльність, якою можуть бути порушені особисті немайнові права, внаслідок чого вона пускається неправомірною. Незважаючи на пріоритетність особистих немайнових прав порівняно з іншими цивільни-ми правами, на їх невідчужуваність від особи носія та неможливість відмови від них чи позба-влення їх з боку інших осіб, ЦК передбачає мож-ливість обмеження особистих немайнових прав фізичної особи за обсягом та змістом. Тобто, дані права не можуть бути визнані абсолютними, тоб-то такими, що здійснюються фізичними особа-ми незалежно від будь-яких обставин. Коментована стаття не передбачає конкрет-них обставин, за яких особисті немайнові права можуть бути обмежені. Натомість встанов-люється правило, за яким зазначається ієрархічність обмеження особистих немайнових прав. Так, зокрема, якщо особисте немайнове право встановлюється в Конституції України, то і обмежено воно може бути виключно Консти-туцією України (ст. 64 Конституції України), а не в ЦК чи іншими законами. Так, наприклад, окремі особисті немайнові права, що передбачені Конституцією України, наприклад, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на охорону здоро-в'я, медичну допомогу та медичне страхуван-ня (ст. 49 Конституції України) тощо можуть обмежуватись в умовах воєнного або надзви-чайного стану (ч.2 ст. 64 Конституції Украї-ни). При цьому, якщо особисте немайнове пра-во передбачене в Конституції України і після цього відтворене в ЦК чи іншому законі, то його обмеження все одно можливе тільки у випадках, якщо це передбачено в Конституції України. Натомість, якщо особисте немайнове право встановлюється в ЦК чи в законах, то обмеже-не воно може бути відповідно тільки ними. Так, зокрема, право на індивідуальність (ст. 300 ЦК) може бути обмежене у випадках, якщо його реалізація заборонена законом чи суперечить моральним засадам суспільства. При цьому слід розрізняти загальні межі реалізації особистих немайнових прав (ст. 13ЦК) і спеціальні межі, які характерні лише окремим особистим немайновим правам, на-приклад, право на інформацію про стан здоро-в'я фізичної особи може бути обмежене, коли інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я, або погіршити стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, зашкодити процесові лікування (ч.З ст. 285 ЦК). Ще одне питання стосується того, що оскільки перелік особистих немайнових прав є не вичерпним (ч.З ст. 270 ЦК), то яким чином можна обмежити особисті немайнові права фі-зичних осіб, які не передбачені ані в Конститу-ції України, ані в ЦК або інших законах. У цьому випадку слід застосовувати загальні поло-ження про обмеження цивільних прав. Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам неза-лежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'я-зується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особис-тих немайнових прав - народження людини і припис закону. В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в резуль-таті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта ци-вільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кож-ній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової по-ведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою пра-ва на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною).

ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованіс-тю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне іс-нування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22).

Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немай-нових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч.І ст. 270 ЦК України).

Так. різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові ін-ститути:

1) права на немайнові блага, втілені у самій особистості;

2) право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;

3) право на недоторканність особистого життя.

За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифі-кувати на:

1) особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);

2) особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторкан-ності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);

3) особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у г.ріїватне життя, честь і гідність).

РОЗДІЛ 2. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВТРУЧАННЯ В ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ